Зірка, або терористка

Знову п’ятниця

Нечисленна жалобна валка повільно розтікалася поміж надгробків до ями, де на неї вже чекала металева табличка, косо встромлена у високий глиняний бруствер. На недбало поквецяній сріблянкою чорно й криво зазначалося: від сьогодні тут могила Король Валентини Валентинівни. З принесеної світлини дивилася повновида, в ясних кучериках усміхнена жінка. Слідча Кулик і Стас стояли осторонь.

Зірка вкинула жменю землі на домовину, відступилась. Їй на груди впала Лідія. Зарюмсана, чорна хустка з’їхала на плечі, ридала голосніше за нечисленних родичок покійної.

— Ми, — схлипувала, — ми щойно помирилися… я вибачилася… вона мені пробачила.

Зірка відсторонилася, пішла до стежки. За нею — слідча.

— У мене до вас розмова, — сказала Кулик.

— Сідайте в мою машину, підвезу, — Зірка попрямувала до «жозі».

Вмостилися, рушили.

— Вас куди?

— До прокуратури, там і поговоримо. Ви вправний водій.

— Я вас підвезу, але не зайду — у мене урок. Я вже знаю, де застосовується барбізон. Далі — ваша робота.

— Слухаю. — Єдина галузь застосування барбізону в мирних цілях — геологія. Єдине місце, де його можна дістати, тобто, де він є, — лабораторія геологічного інституту.

— Звідки знаєте? — Кулик занотувала у записник.

— Не гайте часу. Мабуть, вас зацікавить, як речовина суворої звітності опинилася за межами лабораторії.

— Свої обов’язки я знаю.

— Мені так не здалося.

Кулик за життя не навчилася зграбно виходити з авта. Що називається — вилазила. Виборсувалася з дверцят, пихкаючи і намагаючись не зачепитися кишенями за ручки. Під поглядом Зірки уперше поставила це собі на карб. Спересердя занадто хряпнула дверцятами.

Тривожні очі жінки виказували занепокоєння, втім зрозуміле в цьому приміщенні.

— У двох фігурантів знайдено і вилучено смертельну хімічну речовину — барбізон родини телуридів. Вона використовується в єдиній установі — вашому інституті. І лише в лабораторії, де ви працюєте. Як ви можете пояснити факт зникнення з лабораторії цієї речовини?

— Я… ніяк не можу… Нічого в нас не зникало.

— Хто має доступ до роботи з барбізоном? Ви? — І ще Максимова — позмінно.

— Виходить — ви чи Максимова вбили трьох дітей у віці шістнадцяти років і двох дорослих, тридцяти восьми і п’ятдесяти років. У них виявлено в організмі сліди барбізону.

Так само в усіх ліцеїстів, які зараз лежать у лікарні.

Жінка зблідла, ледь помітні веснянки стали яскравими цятками.

— Чому ви мовчите?

— Я… не мовчу, я нічого не знаю, я думаю…

— Про що ви мовчите? І про що думаєте? — випорпувала по слову Кулик.

— Кажуть, ненормальна потруїла школу. Я їй нічого не давала… Коли почула, одразу згадала… — жінка витягла носовика, втерла спітнілого лоба, подивилася на слідчу так, ніби та має зглянутись і відпустити на волю.

— Згадали?

— Я їй нічого не давала.

— Кому?

— Тій, ненормальній.

— А кому?

— Нікому.

— Токсичні речовини приймаєте ви? — І Максимова. — І ви теж?

— На своїй зміні. А на другій — Максимова.

— Коли тара з токсином спустошується, куди її діваєте?

— Ми… повинні її пакувати… і складати для вивозу машиною на спецмогильник.

— Повинні чи пакуєте?

— Повинні…

— Але не пакуєте?

— Повинні, — голос жінки ледь чувся.

Кулик зробила два кроки, закурила, видмухнула синій струмінь у кватирку.

— Питання: куди викидаєте тару з-під отрути?

— Машини не було, у них немає бензину.

— По-складах: ку-ди ви ді-ва-є-те та-ру?

— На смітник, — вичавила жінка.

— Де саме?

— На території інституту невеличкий смітничок. Машина звідти забирає.

— Це про що мовчали. А тепер про те, що ж ви згадали.

— Я… згадала, що та ненормальна колупалася на нашому смітнику.

— Яка ненормальна?

— Що школу потруїла.

— Звідки ви її знаєте і чому певні, що то була саме вона? — Її всі знають. Ну, взагалі. Вона примітна.

— Чому ж, дізнавшись про нещастя в ліцеї, не прийшли до нас і не сказали про свій смітник. А тепер Голуб затруїла на смерть ще одну людину, не чули?

— Яка Голуб? — жінка звела на слідчу погляд.

— Ваша ненормальна.

— Вона не моя.

— Підпишіть протокол допиту.

— А що… мені буде? — жінка, не читаючи, поставила підпис, увіпхнула носовика до сумки, але з кабінету не вийшла.

— Через вашу злочинну халатність і мовчання загинули люди. Загинули діти.

— Я… можу йти?

— Можете.

Жінка повернулася до дверей.

— Стривайте, кого з цих людей ви знаєте? — Кулик показала список.

Жінка повільно прочитала його, видихнула.

— Нікого.

— Гаразд. Себто кепсько. Ви — вільні.

Свідок вийшла, Кулик зняла слухавку.

— Станіславе Павловичу, негайно дайте мені все, що ви зібрали на Шушунову Світлану Максимівну, лаборантку геоінституту. Де працювала, ким, скільки часу.

— Занесу. Я з першим обшуком у Голуб лоханувся.

Побачив торбу її смердючу, мало не знепритомнів. Другий обшук показав, що саме в торбі Голуб тягала колбу з барбізоном. А ми як ідіоти всю квартиру облазили. Винен, Тетяно Іванівно, я — віслюк.

— Проведіть слідчий експеримент. Перевірте, чи можна з вікна лабораторії, де працює Шушунова, побачити смітник у дворі, вирізнити на ньому людину і розпізнати її.

— Сьогодні — п’ятниця, час че, — урочисто виголосив Стас на порозі кабінету Кулик. — Вбирайтеся у бронежилет і короткими перебіжками просувайтеся в бік начальства, воно чекає на нашу версію.

Криворучко роздивлявся підлеглих, наче вперше. Кулик без запрошення сіла, витягла сигарети, закурила.

— Струнко! — гарикнув вареник.

Стас виструнчився, схаменувся, зніяковів. Кулик ані руш.

— Я дав тиждень для створення версії. Як ви його використали? Я — плідно. Читав, насолоджувався, — Криворучко кидав на стіл перед Кулик газети, чималу купу.

— Самі заголовки: «Смерть чатувала в ліцеї на дітей сильних світу цього», «Четверо в могилі, хто наступний», «Обітниця злочинного мовчання медиків». А це про нас — «Слідство ведуть не «знатокі». Я не знав, що створення негативної громадської думки навколо правоохоронних органів — ваше хобі. Мене влаштує, якщо ви негайно доповісте про результати своєї натхненної праці.

Стас глянув на Кулик і видобув з теки кілька папірців.

— Ось.

— Що?

— Плоди.

Криворучко пробіг очима папірці. Раптом осміхнувся.

— Уже краще. Можете, коли схочете. Закінчуйте, не баріться.

У приймальні секретарка подивилася на слідчу групу як на гладіаторів, що живими виходили з арени з левами.

— Тетяно Іванівно, дати вам цукерочку?

— Бажано з бойовою отруйною речовиною.

— Це вам щойно передали, — секретарка простягнула газету з червоним підкресленням.

— «Лист до редакції, — прочитала Кулик. — На численні заяви до прокуратури я, мати дитини, що трагічно загинула, не одержала жодної посутньої відповіді. Я не хочу, щоб убивця через бездіяльність слідства знову скоїв злочин…».

Кулик подивилася на Стаса.

— Я давав відповіді. На всі листи. Можна перевірити в канцелярії.

— А що ви подали Криворучкові?

— Струнку й глибоко ешелоновану версію про скоєння злочину такою собі Голуб, за якою дурка всі очі виплакала. А знаряддя злочину вона взяла на сміттєзвалищі геоінституту.

Голуб зробила це не з власної волі — стала маріонеткою у чиїхось руках…

— Ходімо.

— Продовжуйте, — сказала в кабінеті Кулик.

— Тетяно Іванівно, я лякаюся, коли ви мені говорите «ви». — І правильно робите.

— У нас немає доказів проти Симчич, — палко заговорив Стас, — але є мотив, це вже щось. Криворучко…

— Ще раз з твоїх вуст я почую прізвище Криворучка!

— Мовчу, мовчу, вже ніхто нікуди не йде.

— Хтось не тільки йде, а біжить, летить до геоінституту, все ретельно перевіряє. І я навіть знаю, хто це.

— Тетяно Іванівно!

— Станіславе Павловичу, я не піду з роботи, доки не дочекаюся.

— Мушу бути відвертим. Може це й не моя справа, але…

Навіщо нам шукати пригод на свою голову, роздмухувати цю гнилу справу? Так ми ще до тероризму докопаємось.

Міжнародного, завважте.

— Ви ще тут?

— Справу Шушунової вам уже не заносити?

— Справу до мене, і вмить — до інституту.

Кулик зняла затісного піджака, зітхнула вільніше. Дається взнаки гормональне лікування. Старієш, Тетяно, стаєш схожою на стару шахтарську коняку, думки по колу та по колу, про одне й те саме. Господи, чого тільки не робила, аби завагітніти, страшно згадати. Усе скінчиться, сяду на дієту, піду на шейпінг, треба розпитати в Насті, що то є, поверну форму.

Зазирнув Стас. Поклав папку.

— Особиста справа Шушунової. Нічого особливого, на мій погляд.

— Ти ще тут?

Стас випарувався.

Кулик поклала стосик паперу, поставила чашку, вкинула кави, увімкнула чайник, висипала на стіл з десяток ручок. Не вміла думати, коли щосекунди на щось відволікаєшся, шукаєш, підводишся з-за столу. Іноді виписана ручка, що починала шкрябати папір, доводила до сказу. Жбурляла нею об стіну.

Випила каву, не відчула смаку, скурила кілька сигарет, не помітила, як спорожніла пачка. Малювала стріли й решітки, решітки й стріли. Нарешті написала й обвела кружальцем прізвище Голуб. Так само — Симчич, Шушунової, згодом — Олійник. Голуб і Симчич поєднала лінія, ще одна. Схоже на рівняння. До Шушунової пролягла риска. Ручка встромилася в Олійник, намалювала тлустий знак запитання. Взяла справу Шушунової, вчитувалася в кожний рядок, підкреслюючи, ставлячи позначки. Висунула шухлядку, не знайшла потрібної теки. Вибігла до кімнати Стаса.

— Де тека на Олійник?

— Ось. Ви дали мені і просили уважно вивчити.

— Вивчив?

— Я їздив до геоінституту. За вашим наказом. Між іншим, на таксі власним коштом.

Кулик знайшла у теці потрібне. Заклала аркуш пальцем.

— Що ти сказав про мотив?

— Не лякайте мене. Про який мотив?

— Ти сказав, що проти Симчич немає доказів, а є мотив.

— Все тулиться чудесним робом. Моя версія закінчена і струнка, стає підґрунтям обвинувачення. Голуб через халатність лаборантки Шушунової знаходить на смітнику колбу з залишками барбізону — на колбі жовта наклейка, а причинну вабить усе яскраве. Про це дізнається її найближча подруга і опікунка Симчич. Для неї — застосувати отруту за її прямим призначенням — означає одразу вбити двох зайців.

Перший — квартира Голуб, що розташована поряд з квартирою Симчич. У випадку арешту і довічного запроторення Голуб у психлікарню, Симчич успадковує її житлоплощу, стає власницею двох суміжних однокімнатних квартир.

— А другий?

— Директор Покотило не має й половини чеснот, які є в Симчич. Освіченість, знання мов, зв’язки, ля-ля. Але!

Директорує він, бо має десь волохату лапу. Симчич добиває його у власному барлозі.

— Тобто?

— Руками Голуб влаштовує теракт у ліцеї. Могла, до речі, й не знати про високу токсичність барбізону, чекала лише масового проносу. Я оце подумав, що не такий уже й віслюк, як зізнався недавно. Отрути в торбі Голуб за першого нашого обшуку вже не було. Симчич забрала її і сховала на дачі свого нареченого.

— Навіщо?

— Такі речі як отрута, що не залишає слідів в організмі жертви, на вулиці не знайдеш, бо треба знати місця. Я особисто її не викинув би, а при нагоді присмачив би Вареникові бутерброд. Це не для протоколу. Дурний жарт, апарте, себто в бік, як кажуть на театрі. Далі. Цей наречений Симчич — постать для слідства не остання. Характеристики від оточення: незадоволений, впертий, брутальний, нечистий на руку…

— ?

— Під час обшуку на його дачі знайдено телефон, що належав покійному Перегуді.

— Далі.

— Несподівано для Симчич справа виходить з-під її контролю. Злочин бажаного розголосу не набуває. Влада не дурна: наказує все запорпати в пісок. Аби досягти мети, Симчич труїть дієтсестру. Сказавши «а», каже «бе». І це вже — справжній свідомий злочин. Вже знає, що барбізон — повний гаплик. Плюс халепа з американською дочкою, телебачення. Преса захлинається, Америка готує морських піхотинців для зліквідування в нас терористичного угруповання, директора ліцею не сьогодні-завтра турнуть, а кращого кандидата на його роль, ніж наша фігурантка, годі й шукати. Симчич поза підозрою, на неї нічого немає, а Голуб непідсудна… Дещо маємо й ми — розкрутили складнющу справу. У мене все. Оплесків не треба.

— Зроби запит про всі справи, пов’язані з торгівлею продовольчими товарами в Києві за вісімдесят дев’ятий рік і занеси мені. Дещо хочу уточнити.

— Йєс, мем. На сьогодні? Жарт.

— Не жарт. На сьогодні. Я дочекаюсь.

— Ви від мене щось приховуєте?

— Стасе, зроби, як я прошу. Як експеримент? — Інформацію здобув візуально, органолептично і повітряно-крапельним шляхом.

З вікна лабораторії геоінституту справді можна ідентифікувати людину на смітнику, сама Шушунова і показала.

У себе Кулик щільно причинила двері, ще й повернула ключа. Поклала справу Олійник і справу Шушунової, червоним маркером підкреслила абзаци в кожній з них.

Вимкнула комп’ютер. Не призвичаїлася ще до нього, якийсь психологічний ступор: замість вільно думати, морочишся з технікою. Інша річ — з ручечкою і папірцем розв’язуєш у старий козацький спосіб логічні задачки… А от як друкарська машинка комп’ютер незамінний.

Між кружальцями з прізвищами Шушунової і Олійник пролягла червона лінія, згодом — інша. Неначе знак рівняння.

Зателефонувало. «Ні, не чекай, затримуюсь. Мушу дечого дочекатся. Так, здається, трапилося. Вдома поясню. Я не нервую, я в паніці. Не знаю, що вчинити. Може все розсмокчеться, я ж нічим не завинила перед Богом. Хтось вдирається, не клади трубку».

Вдирався Стас зі сувоєм факсової роздруківки.

— Ви зачинилися. Терористи вже у коридорі? Будемо відстрілюватися? Дати вам парабелум?

— Протягом відчиняє двері. Ти сьогодні спринтер. Це мій запит?

— Я ракета з роздільними боєголовками, накриваю всі цілі.

Вам байдуже, а сьогодні п’ятниця. Люди линуть додому на вікенд, хто святові радий, той п’є напередодні. А у нас спалах виробничої активності. Мені ще й на допит сьогодні.

Згляньтеся, я перевиконую норму, як Стаханов у лаві. До речі, його справжнє прізвище — Стаканов. А Сталіну не сподобалося.

— Яким мотлохом напхана твоя голова, Стасе.

— Пані Коломбо, присягаюся, тільки-но ви станете Вареником, а я стану вами, — проведу у голові килимову зачистку. Генеральську.

— Причини за собою двері.

Кулик вмостила слухавку між вухом і плечем. «Ти ще тут?

Хвилинку, — переглянула факсний сувій, око вихопило знайоме прізвище, голос тоскно сів. — Ніщо, чоловіче, не розсмокталося. Я їду додому».

Станіслав Павлович, маючи попереду допит, зазвичай добирав прискіпливіше одяг. Знервована, брудна, погано поголена людина навпроти мала ще більше знітитися перед чепурним слідчим. Перед бідакою, останні жарини життя якого були в його руці, Станіслав Павлович гостро відчував красу й принадність життя як процесу.

Молодий, у свіжих шкарпетках і ловкій білизні, у закордонській сорочці в тоненьку смужечку, з крохмальним комірцем на двох маленьких ґудзичках і уміло дібраною краваткою, у мокасинах з незношеними підборами — через якусь годину допиту вийде, поїде додому, або до управління.

А по дорозі підживиться не макдональдсом хімічно-гумовим, а справжнім домашнім обідом з базарних продуктів — знає таке місце, затишне й миле, де не вимагають за житейські послуги нічого нудно-буденного на кшталт грошей, хіба символічно. А ввечері…

А той, навпроти, тоскно дивитиметься в очі, повернеться до смердючої камери, якою вже просякнутий, у випари немитих чоловічих тіл, піт і бруд яких у молекулярно-атомному розчині осядуть на його легенях, стравоході і шлунку, безсонно чекатиме безвихідного ранку — сон не любить марудних думок про суд і слідство, слідство й суд.

Завели Командо. Станіслав Павлович звикло чекав побачити знічену, змучену долею жертву, готову на все, аби не повертатися до камери.

Мав перебудуватися: навпроти сидів спокійний, дужий, навіть зухвалий чоловік. Вільно, у півоберта. Нога на ногу, рука на спинці стільця, друга — в коліно — нічогеньким кулаком. В очах — іронія?

— На колбі з отрутою, вилученій у вас на дачі, виявлено лише ваші відбитки пальців, — відбувши формальності, заявив Станіслав Павлович. — А на попередньому слідстві ви показали, що там окрім вас була ще Олійник. Хтось бачив вас з нею на дачі?

— Чому допит ведете ви?

— Тобто?

— Я слідчій Кулик усе розповів, з усіма подробицями. Не гайте часу, не ганяйте вітер. Нічого нового. У мене — процес розмислів. А ви заважаєте.

— Нахабність вам не допоможе. Навпаки.

— У тебе все? Клич топтуна. Я їсти хочу, у нас там обід.

— Стули пельку! — заволав Станіслав Павлович.

Зазирнув конвоїр. Станіслав Павлович махнув — зачини двері.

— Симчич знала, що ви їдете на дачу?

— До чого тут Симчич?

Станіслав Павлович зрадів подиву Командо, як гравець у «морський бій», що влучив в авіаносій.

— Не вона попросила заховати на дачі барбізон?

— А ти мерзо-о-ота.

— Міг би не казати, але скажу. Твоя Симчич — головний підозрюваний, а ти — співучасник. І хочу зрозуміти — свідомий чи ні.

Командо зручніше вмостився на стільці.

— Що нам відомо? Майже все. Деталі додаси. Швидше доведемо, що за ненормальною Голуб стояла цілком нормальна Симчич — швидше звідси вийдеш. І не як свідомий поплічник серійного вбивці, а як його ошукана жертва, яка сном-духом не відала, куди втрапила. В’їхав?

— Я — весь вуха.

— Симчич дізналася, що дурка знайшла на смітнику геоінституту колбу з залишками барбізону, і в її голові визрів злочинний замір.

— Навіщо?

— О, це вже розмова!

— Я спізнюся на обід.

— На свободі пообідаєш, і не баландою.

— Труїти дітей свого класу — глупство…

— Вивірений розрахунок. Простий, як граблі. Справа викличе великий галас, директора ліцею під гепу з посади.

А тут і вона, зі знанням мов, зі зв’язками за кордоном, майже доктор філології і вопщє. Чи хотіла труїти саме свій клас — невідомо. Голуб — кілер недосвідчений і прибацаний, могла й помилочка трапитись.

— Диявольська логіка.

— Людська, — стенув плечима Станіслав Павлович.

— Я подумаю, — Командо підвівся.

— Слухай, мені таки подобається цей хлопець, Вільям, — Маріванна налаштувалася на епос. — У сім’ї як було заведено? Діана спрямовувала Вільяма на життя в звичайному світі, зі звичайними людьми, а цей Чарлз, не люблю я його, недоладний якийсь, хоче, аби малий крутився зі своїми — палацовими. Я дуже хвилювалася, хто переможе. Але, дивлюся, хлопець має кебету, без лакеїв, мамок-няньок, кухарів, жив в Ітоні в общазі, харчився з ітонської кухні, приятелював з нормальними хлопцями й дівчатами. Хоча у них там в Англії всі ненормальні. Одне бентежить. Довкола повно гарних дівок, хоча б Лаура, дочка леді Джейн, сестри Діани, або Давіна Дасворс-Чед чи Ілона Дуглас Хоум — з поважних домів. Габріела Віндзор, дочка принців Кентських, теж нічогенька. Ще крутиться Лаура Паркер Боулс, дочка тієї противної Каміли, але вони, здається, не дуже близькі. Кажу ж: повно дівок, а його тягне на тіток. Ми з бабцею Єлизаветою страшенно незадоволені з того. Ліза взагалі схожа на мене — така ж крута і за словом до кишені не лізе.

Уявляєш, днями побачила Віллі у компанії кокетливих дамочок, то підійшла й запитала руба, не добираючи виразів, чи певен він, що хоче бути саме тут і саме у такому товаристві.

Зірка часом слухала теревені Маріванни навіть з цікавістю: хто кому і що сказав у найскандальнішому королівському сімействі. «Чому ви обрали Віндзорів? — якось запитала. — У Клинтона теж життя як бульварний роман, куди тим серіалам». «Твій Клинтон, даруй, вульгарна особа і вискочень. І ще — моя Єлизавета нікого не бомбувала».

Після арешту Командо Зірці не було з ким порадитись, розібратися, звідки чигає небезпека. Навіть її енергії не вистачило, аби дістати побачення з Командо. Довкола відчувала якщо не пустелю, то савану. Говорити з Джефрі на цю тему? Наші реалії для нього як життя планет для астронома чи комах для ентомолога. А вона — метелик у його колекції. Приспаний ефіром, під шклом у парадній залі маєтку. Помиї, отрути, причинна Травка, ідіоти-слідчі — це товар не для його торгу. Олег — хорт, купить і продасть, ще купить і продасть, тільки дорожче. Травка? Елла Ганська?

Ельфа неземного сюди вплутувати?

Переконуєшся, позірне існування — мікронна плівка над прірвою і безоднею буття справжнього, де вирують гормони, шаленіють клітини, де царство фізики й хімії законів виживання, а не ля-ля. Отак крім Маріванни й перемовитися ні з ким. Досі жила як у тому анекдоті: малюк у батьків не розмовляв до десяти років, аж за столом спитав, чому суп холодний. Зайойкали — чому ж, мовляв, досі мовчав? А він на те: досі все було гаразд.

— Маріванно, ви розумієте вбивць? Не маніяків та психів. І не вбивць зопалу, з безвиході. Я про нормальну людину, яка й живе непогано, а от обрала вбивство як засіб досягнення мети.

— Якої? — жваво зацікавилася стара.

— От і ви. Хіба існує мета, заради якої можна вбити?

— Спіймала. Я запитала з цікавості. Відтоді, як сіла отут на балконі, світ звузився до клаптя вулиці перед парадним. І довелося зрозуміти, що світ не зовні, а в середині мене.

Повіриш, мені цікавіше жити, ніж раніше, ніщо не термосить.

Сиджу оце, спостерігаю, сную висновки, розмірковую, вирішую проблеми англійської королеви, а схочу — займуся й твоїм Клинтоном. Хто мені заборонить? Моя голова, що хочу, те й варю. А на запитання скажу так: яке у мене мусить бути найпалкіше бажання? Ходити як усі люди, правильно?

Скажуть мені — вбий отого дядька в кепці, ти його вперше й востаннє бачиш, нічого про нього не знаєш — і підведешся з остогидлої коляски, підеш на вулицю, в магазин. Господи, у черзі можна постояти! Важкі торби додому занести! А не вб’ю, бо маю уяву. Я такого собі подумки накручу про того дядька, що й ну. Снитиметься. Щастя від такого зцілення пропаде… Виходить, не дуже хочу ходити.

— Щоб убити, слід мати менше уяви?

— Люди дурні. За однією мрією йде інша, летить третя. Як у записниках Ільфа: казали, мовляв, буде скрізь радіо — настане загальне щастя. Ну, з’явилося радіо… А щастя? Якщо заради мрій убивати — людей не настачиш. Отримане ніколи не дає того задоволення, як омріяне.

— То ви щаслива?

— Я знаю, що таке щастя.

— Скажете?

— Почуте — не відчуте. Тобі зарано щастя відчувати.

— А скажіть.

— Щастя, дитино, — перерва між болями. Повноцінне, велетенське щастя. Що дужчі напади болю, то вагоміше і яскравіше щастя їхньої павзи. Іншого не знаю.

Мобільник. «Слухаю, передзвони додому за кілька хвилин». Зірка поцілувала стару.

— Мушу йти.

— Ти ж мені нічого не розповіла.

— Ось-ось відзвітую.

Джефрі перебував у піднесеному настрої. Дороті повідомляла: Сару виписали, почувається добре, аналізи пристойні. Виявилося — звичайне харчове отруєння, Сара зізналася, що з’їла на вулиці чебурек. Як ви можете їсти те, чим торгують у вас на вулицях, не розумію. А я не розумію, як ви могли бомбувати Бєлград. Ігор Кулик ще на сходах зрозумів: справи таки кепські. Аж сюди завивала стара пральна машина, гудів пилосос, шумували потужні струмені води на кухні і у ванній. За десятиріччя Кулик вивчив: несамовита стихійна хазяйновитість дружини не віщувала нічого доброго. Що дужчав дистрес, то більше квартира нагадувала «Бурю в пустелі». Сьогоднішню — за десятибальною системою можна оцінити на одинадцять. Тетяна крутилася водночас у кількох гарячих точках: у ванній прала все, що надавалося й не надавалося до прання, на балконі розвішувала, у кімнаті пхала шмаття до шаф, у дворі витрушувала килимки, на кухні варила борщ і водночас мила вікна. Єдине, що тепер вимагається, — змізерніти й перечекати бомбардування, що має закінчитися десь за півгодини. Так і вчинив — вліз у спортивний костюм, прихопив сигарети і газети, вислизнув на сходи до чоловічого клубу — потеревенити з сусідом за політику внутрішню, за політику зовнішню, куди воно йде і навіщо, дати вказівки Михайличенку, що робити з «Динамо».

Справді, за сорок хвилин квартира сяяла, білизна сохла, вікна блищали, килимки упокоєно лежали, а пахощі борщу з чорносливом збуджували смакові рецептори всього під’їзду. З особливо важливої слідчої піна хлюпала на вилизаний лінолеум, а її розпарені червоні руки тремтіли з перенапруги.

Зате вже без паніки говорила на дражливу тему.

Халепа їхня — всім халепам халепа. Ситуація — з безвихідних. Жоден вихід неможливий як прохід крізь стіну.

Як вибір, кого з дітей рятувати. Коли не можна вирішувати кардинально, знала Кулик з теорії, шукай компроміси, паліативи, об’їзні шляхи. Зараз усе обіцяло саму безвихідь.

— А мо’ все ж таки… — Кулик не чекав, що реакція дружини аж шкварчатиме.

— Я ніколи не ставила особисте над справою, — залунало на верхніх регістрах, Тетяна дивилась на чоловіка з ненавистю.

— Це — все наше життя, — тихо сказав чоловік. — Ми не молодшаємо, і грошей у нас не більшатиме, і брати в борг не можна, в усіх узято. Останній шанс. Скільки часу маємо?

— Три — три з половиною місяці. Ти хочеш, щоби я завовтузила справу на цей строк? Можна спробувати. А далі?

У нас немає на дитину жодних юридичних прав.

Законодавство не розроблене, сам знаєш.

— Давай дрібними кроками. Твоє завдання — загальмувати. Хтось іще знає, що ти накопала?

— Хіба Стас. Не все. Втім йому до шмиги. Носиться з версією Голуб і спить з думкою посісти моє місце. Йому не як насправді, а як швидше… Лишити б це місто і — якнайдалі, де ніхто ніколи не знайде. Продати квартиру, купити хатку в селі…

— Де ти будеш дільничним міліціянтом, а я грачуватиму на трасі. Ще раз допитай Шушунову. З доказами в руках розмовляти легше.

— Не з Лідією. Я не розумію цю жінку. Її мотивів. Не маніяк, не заручник пристрастей… Таку голову, чіпкий розум і блискавичну реакцію ще попошукати. Боюся, доки вирішуємо, що робити з нею, вона вирішує, що робити з нами. Сюрпризи ще попереду.

На ринку Лідію всі знали, вона знала всіх, ги-ги, ха-ха, тіпа, на самом дєлє. Як торгівля? Ховайся в жито! Між погано і дуже погано. Як життя? На букву хе, не подумай, шо харашо.

Тікайте, люди, з церкви — піп сказився. Хто б упізнав в усміхненій жартівливій крохмальній Білосніжці чорнороту Лідку-чуму, як дражнили її сусідські дітлахи, коли відганяла від дозрілих яблунь. Лідка знала, що торгувати з пісним видом і зизим поглядом — собі на збитки, хто не засвоїв, ніхто не винуват.

Одначе сьогодні парадно обставляти свою з’яву на ринку не бажала. Пройшла до м’ясних рядів, загубилася в натовпі перед цинковими прилавками. У кутку чулися крики, судячи з децибелів, зібралися майстри своєї справи. «Я тобі дала двадцятку не двадцятку а десятку і ти мені не тикай я тобі у матері гожуся таким матерям як ти тільки матюки й гнути спекулянтка а ти брехуха он жіночка бачила твою десятку та не було у мене десятки взагалі дивись у гаманець на чорта мені твій гаманець чого це я повинна тобі здачу з двадцятки давати як ти мені ще вісім гривнів должна злодюга мало того що м’ясо найдорожче на базарі так іще й обдурюють а ти спробуй те м’ясо виростити а тоді щитай дороге воно чи ні…»

Одна теза Лідію зацікавила.

— Почім продає? — запитала в черзі.

— По двадцять вісім вирізка.

— Ну, стара вішалка, — свиснула Лідія, стала навшпиньки, глянути, на скільки часу вистачить м’яса на прилавку, де торгувала, а заразом сварилася її мати в білому халаті і закаляному на животі фартусі. І подалася з ринку.

Глянула на годинника: не встигне. Махнула жовтій маршрутці. Дісталася на другий кінець міста, увійшла до великого сірого будинку з вивіскою геоінституту. Зазирнула в лабораторію, запитала Свєточку Шушунову. «Хворіє Свєточка, грипує вдома». Знову витратилася на мікроавтобус.

— Хто там?

— Лікар за викликом.

Шушунова, кашляючи, відімкнула двері. Побачила усміхнену Лідію.

— Ні-і-і!

Лідія затулила їй рота долонею, увіпхнула до квартири, клацнула замком. Пробула недовго. Подалася знову на ринок.

Так і є. Баба Надя скидала халата, ховала в торбу, защібала в пазусі гроші, виходила з павільйону. Лідія тримала матір назирці. Отак дісталися дому. Лідія зачекала за рогом, відімкнула хвіртку, причинила тихо, підкралася до кухонного вікна.

Баба Надя виклала на стіл гроші. Перелічила, потерті та пожмакані в одну купку, нові — у другу. Намацала на поличці кришку, машинку для консервування, взяла з шухлядки ложку, все те у фартух — і на двір. Лідія — перебіжками за матір’ю до густих трояндових кущів. Мати присіла, підкопнула землю, ложка дзенькнула. Витягла з землі банку, наполовину наповнену грішми. Баба Надя втоптала туди нову порцію готівки, пристроїла кришку і почала закручувати.

— А я думаю, чого це трояндочка всихає?

Бабця впустила банку, сіла, спідницею прикриваючи сліди злочину. Лідія відштовхнула матір. Баба Надя, як чемпіон з греко-римської боротьби, вивернулася і вчепилася доньці в коси.

— Не дам! Геть, суко!

— У рідної дочки красти, на моєму м’ясі наварювати, мої гроші засолювати! Я тебе, гниду стару, живою закопаю. Коло чоловіка твого, щоб йому, кобелю старому, не нудилося на тім світі! — хекала Лідія, проводячи больовий прийом. — Моїм добром базарюєш!

— Вбивця! Падла! Спекулянтка! Жила паровозна, щука товстозадая! — сичала мати, ставлячи блок. — Я на похорон собі… Ти ж мене кинеш, як стерво, під парканом!

Сатанинське зілля!

— Ні, мамашо, сатанинське зілля — не я, — Лідія зробила матері туше, обтрусилася, взяла банки й пішла.

Здалеку линув церковний дзвін. Стара важко підвелася, перев’язала хустку, плюнула і подалася з двору.

— Господи помилуй — Господи помилуй — Господи помилуй, — старечими голосами речитативив хор у святково вбраному квітами храмі.

— Де батюшка? — запитала баба Надя у продавщиці свічок.

— До вінчання облачається.

— Вибачте, де можна поставити свічку, — зупинила бабу Надю жінка в жалобній хустці.

— Во здравіє чи за упокій?

— За упокій.

— Сьогодні не можна. Вінчання.

— Я спеціально приїхала…

— Давайте свічку. Закінчиться вінчання, я поставлю. За кого?

— Новопреставлену Валентину. Спасибі вам.

Жінка перехрестилася, вийшла. Баба Надя повернулася до продавщиці, віддала свічку.

— З тебе полтина.

З олтаря виступив священик. Баба Надя вклонилася.

— Отче, я покаяться хочу.

— Після вінчання, — одмахнувся батюшка.

— Отець Василій, це я, Надя.

— Можете зачекати, доки повінчаю?

— Ні, отче. Буде запізно.

Батюшка жестом запросив іти за ним.

Бойко Георгій, 16 років, температура 37,6. Стан середньоважкий. Застосовується інтенсивна терапія.

Марія Горда, 16 років, температура 37,3, Стан середньоважкий. Вжито інтенсивної терапії з застосуванням антидотів.

Friday Неприємного сюрпризу дочекалася близька подруга британського принца Чарлза Каміла Паркер-Боулс від рідної доньки Лаури. Двадцятичотирирічну дівчину не влаштовує роль невидимки при королівському дворі, якою вдовольняється її мати. Підприємлива красуня заявила, що пише мемуари, в яких нарешті повідає світові всю правду.

Наприклад, як її кращі друзі принци Гаррі та Вільям Віндзори вперше курили гашиш. Видавництва сказилися, наввипередки гребуть лапами, пропонуючи неофітці красного письменства незлецькі гонорари.

— У тебе зовсім дах зірвало, мала сучко! — відважуючи доні ляпас за ляпасом, приказувала леді Каміла, — ти хочеш остаточно зіпсувати мені життя!

— А хто ти така, що я маю на тебе зважати!

— Я?! Хто я така? Ти недостойна мене ось куди поцілувати! — старша леді задерла спідницю на спину і ляснула себе по сідниці.

— Брешеш, стара грипа, бо достойна! — відказала леді юна.

— За мною ось-ось приїдуть з палацу і дадуть відповідний статус при дворі!

— Доженуть і ще раз дадуть.

— Та ти…

— Та я…

Британські букмекерські контори приймають ставки проти леді Каміли у співвідношенні один до трьох.