Зірка, або терористка

Знову вівторок

Зірка слухала од вікна, як Орися Палій диктувала ліцеїстам англійський текст з складними ідеоматичними зворотами. За шибками міняв весну на літо Київ. На асфальтований клаптик під супер-каштаном виїхав кіоск з морозивом. Хлопці у синіх комбінезонах вивантажували обладнання, встромляли смугасті розлогі парасолі, засівали землю білими столиками й кріселками, пакували до розмальованих ящиків штучний лід.

Білі брили парували під сонцем, самі видавалися величезними шматками морозива.

У двері зазирнула викладачка.

— Там таке!

Зірка побігла до викладацької.

— Я звертаюся до тих, кому небайдужа правда, хто не купується на міражі в пустелі і не хоче чути тотальну брехню.

З вами в ефірі програма «А як насправді?» і я — Олег Ткач, — торочив у телевізорі енергійний ведучий. — Сьогодні ми ставимо останню крапку у справі про викрадення дітей, справі «Деметри», як ми її для себе назвали. І назвали неточно, бо проведене журналістське розслідування допомогло справжньому слідству розкрити справжніх злочинців, які зуміли використати благодійний фонд «Деметра» як дах. Для скоєння своїх злочинів проти бідних матерів України. Злочинці, що ними виявилися незвані гості з країн близького зарубіжжя, постануть перед правосуддям, а очищений від підозрінь благодійний фонд «Деметра» й надалі слугуватиме ідеалам добра й милосердя. Про це подальший сюжет Іванни Слабинської.

На екрані вродлива молодичка з довгим пухнастим волоссям і примхливою верхньою губою розводилась про добрі справи фонду «Деметра», про щастя, яке цей фонд подарував молодим, соціально незахищеним породіллям. Ай да Олесь, ай да сучий син! Видоїв таки «Деметру». Просто супер.

Після рекламного блоку Олег з екрану сказав:

— А тепер — нове не менш сенсаційне розслідування програми «А як насправді?» Справа щойно розпочалася, і ми з вами, шановні симпатики нашої програми, будемо разом стежити за перебігом подій. Насампочаток — сенсаційні документальні кадри, зняті нашою прихованою камерою.

Отже, приватно вже демонстроване Зірці: нічний аеропорт,

«Боїнг», санітари з ношами, закутана у плед дівчинка, чоловік, який тримав її руку. Обличчя чоловіка закодоване. За кадром Олег Ткач повідав, як нещодавно в одному з київських привілейованих ліцеїв стався жахливий випадок — масове отруєння дітей в їдальні. Громадськість нічого про це не знає, бо керівництво ліцею, прокуратура, освітянське начальство просто приховали трагедію. Так, саме трагедію, бо двоє дівчаток-ліцеїсток померли. На екрані — фото Каті й Лариси Пономаренків. А ще кілька учнів лежать у лікарні в тяжкому стані. На екрані з’явився телеоператор, якого не пускали до приміщення лікарні.

Коли заблимали кадри її побачення з радником, Зірка мало не зомліла. Обличчя закодовані, втім розшифрувати, хто є хто, труду не становило. Так їй здалося. Зірка, як за клінічної смерті, бачила все те збоку: ось стоїть вона, Зірка Симчич, у викладацькій свого ліцею і слухає, як цей клятий зрадник кидає грудки землі на її труну. Он воно як: допоки йдеться про інших, зберігаємо так званий здоровий глузд й іронічне ставлення до життя. А дзьобне смажений півень… Як він міг.

Ти ж, підлота з підлот, у мене з руки їв.

А Олег Ткач доорював свою нивку. Мовляв, шило трималося мішка, доки не заслабла дочка одного зарубіжного дипломата, евакуацію якої на батьківщину ви щойно побачили. З розмови у цій самій зарубіжній амбасаді з’ясувалося, що факт теракту в ліцеї, де, між іншим, вчаться діти чи не половини дипкорпусу, для них був громом з ясного неба. Але, на відміну від вітчизняних охоронців чистоти власних мундирів, закордонці негайно вжили заходів — всі діти-ліцеїсти пройшли контрольне тестування. Нашим медикам запропонована допомога — зарубіжні дипломати готові у будь-який момент надати лікарні найсучасніші тестсистеми для діагностування і лікування хворих дітей, профілактики всіх учнів ліцею. На запитання програми «А як насправді?», чи приймуть лікарі це обладнання, головний лікар відповідати відмовився, лише дав зрозуміти, що лікарня має все необхідне, чужої допомоги не потребує, а паніка перебільшена. Далі буде.

У торебці Зірки заграло «Титаніка». Зірка взяла слухавку.

«Ну як, — нахабно запитала слухавка голосом Ткача, — сподобалося?» Зірка вимкнулась. Їй хотілося, як Лідці, заволати, жбурнути чимось важким у цього сучого сина.

Мобільник затуркотів знову, Зірка вимкнула його. За хвильку дзеленькнув у викладацькій. «Це тебе», — простягнули Зірці слухавку.

— Скажи, що мене немає.

— Це — жінка. Вона плаче.

— Заспокійтеся, хто ви?

— Назарик… помер… — короткі гудки.

Вітер над цвинтарем розхитував крони дерев, краяв на шмаття хмари, жалобна музика фальшивила, а від того щемнішала. На могилі з першими весняними квітами під пам’ятником літньому чолов’язі з пишними вусами і веселим поглядом поралася бабуся у чорному атласному халаті і такій самій хустці. Межи надгробків протиснулася жалобна процесія, бабуся випросталась, перехрестилася. — Є людина — є проблема, немає людини — немає проблеми. Еге ж?

Жінка сіпнулася — поруч стояв Командо з саперною лопаткою і лієчкою.

— Розумні люди не збрешуть, — баба Надя некліпно спрямувала на Командо запалі очиці.

— Працюєш, наживаєш добро, а тоді посовав ногами і беркицьнув. Скінчилися потреби, — зітхнув Командо.

— Ще невідомо, — заперечила баба Надя, — звідти ще ніхто не свідчив. А крутишся тут — факт. І пожити не згірш за людей — тут. Як хочете знати, дужчого за свій інтерес нічого в світі немає. А що інтерес прикидається то швейною машинкою «Зінгер», то моднім убранням, то машиною, а то дисертацією якоюсь, чи бажає справедливості — то вже така його вдача. Є такі, що не вміють сотворити собі кучеряве життя, ось вони за справедливість і починають боротися. Щоб ніхто не вмів.

— Ви мудра, я одразу втямив. Як побачив у вас різні травки сушені, подумав, ось хто допоможе. Щось від живота. Як схилюся, так і хапає.

— А ви поливаєте когось, чи так… зайшли?

— Дружина тут.

— На якій ділянці?

— На сьомій, там, за деревами. Білий янгол. Розсада вже прийметься?

— А-а, бачила янгола. А травок не знаю, — баба Надя підібгала губи. — Звіробій сушиться, меліса для чаю. Он діда свого не врятувала. Теж від живота помер. Організм сам знає, коли йому час. І не лікарі так організували, а Бог. Бог дав, Бог узяв.

— Нема, то нема. Лідії вітання.

— А ви приходьте. Хліб-сіль, і до хліба знайдеться.

Командо пройшов центральною алеєю, а за товстими осокорами, пригинаючись, підбіг кілька метрів, зачаївся. Баба Надя швидко згорнула причандалля, подалась на сьому ділянку, сторожко роззираючись. Схилилася до білого янгола, помацала землю — чи полита, прочитала напис під вибитим у камені портретом молодої жінки з немовлям на руках.

Командо вкинув до рота сигарету з пачки, закурив.

Зірка телефонувала тремтливими пальцями.

— Елло, ти мені конче потрібна як лікар.

— Хто це?

— Господи, це я, Зірка.

— Я тебе не впізнала.

— Розшукай мені терміново найкращого токсиколога в світі.

— Тобі шашечки, чи тобі їхати?

— Даруй, не до гумору. У мене померла ще одна дитина…

— Чекай.

Лідія постукала до кабінету з написом «Дієтсестра».

Валентина Король, опасиста, ще не стара, у хімічних кучериках, сіпнулася зачинити перед Лідією двері, але не встигла. Лідія пірнула до кабінету, впала на коліна і схопила дієтсестру за ноги.

— Валентино Валентинівно, — зронила сльозу.

— Встаньте, як не соромно.

— Валентино Валентинівно, — колінкувала Лідія. — Я прошу пробачення. Ви — справжня людина, справедлива, казали правду про помиї. Не виганяйте мене.

Сестра схопилася за серце.

— Ой, — Лідія схилилася над жінкою. — Я вам корвалольчику накрапаю.

Лідія дістала з шафи корвалол, дієтсестра випила.

— Простіть, що я вам обід перебила, — Лідія показала на прикриті серветкою бутерброди.

— Лідо, я не хочу зла тобі. Але ж і порядок… Дітей годуємо.

— Я вам обіцяю. Чесне слово.

— Гаразд, Лідо. Сідай зі мною. Ось яйце, хліб з ковбасою, чай у термосі.

Лідія не приндилась. Цокнула яйце, взяла чашку з чаєм.

— З мелісою? Моя мати теж такий робить. Смачненького, я побігла.

Зірка гнала «жозі», не зважаючи на знаки. Ганська поруч ледь встигала штурманувати. Дивно, але стрімку «жозі» ніхто не спинив.

— Щоб я з тобою ще поїхала… — Ганська вийшла біля хатинки край села.

На гвалт собак вигулькнув господар, кремезний, зарослий як гайовик-щезник, борода до грудей. Викотилися чотири собаки — білявий, на високих лапках песик, його побратим — чорнющий, кудлатий, і дві собачі молодиці — вишукана пінчерка з крислатими вухами і безпорідна, руда, підсліпувата, зі сточеними вже зубами і величезною грижою під черевом, аж до землі.

— Елочко, похазяйнуй, — попросив щезник, — а ми з пані…

— Мене звати Зіркою.

— Гарно. Галичанка?

— Навпіл.

— А на другу половину?

— Кацапка.

— Коктейль «Сльоза комсомолки». Вибачайте.

Оселя скидалася на дупло казкового дерева, стіни ховалися під букетами, віниками, кубельцями, згортками, міхурчиками, вінками трав, сушених фруктів, листя, гіллячок. Пахло терпко, гіркувато, напружено. Бракувало хіба казкового, з кам’яних брил, вогнища, а на ньому — шумування в горнятках таємних трунків. У кутку — ложе під ковдрами, коцами, кожухами, на нього вже вляглися собаки, висолопивши язики і роздивляючись прибульців.

— Я вже дещо приготував. Якщо ви точно переповіли симптоми.

Стільців не було, довкола розлогого столу, витесаного вправною сокирою і загромадженого банками з різноколірними рідинами, стриміли березові окоренки. Зірка присіла. Її вмить облягли собаки, заглядаючи в руки, а біленький песик — зачарований принц, скочив на окоренок і торкав лапою стола — давай їсти.

— А-ну геть, — удавано гримнув щезник, несучи з глибини хати старовинну книгу, — пані подумає, що я вас зі столу годую.

— Хіба ні?

— Спробуй йому дати під столом, образиться на все життя.

Тільки з моєї миски. Гоноровий, як шляхтич.

— Чому в рудої не виведете пухлину під черевом? — Її вигнали помирати. Селяни позбавлені сентиментів до некорисного і в перспективі неїстівного. Собака майже глуха й сліпа. Без мене пропаде. Мастит застарілий. Закопали цуценят, молоко перегоріло. Різати не хочу. Може не витримати. Спробую мазями розсмоктати. Вийде, еге ж, Рудю? — почухав за вухом беззубу Руду, та мало не зомліла, аж слина їй з рота побігла, і засміялася, похоркуючи, віддано пасучи більмастими очима свого доброго Бога.

Щезник умостив книгу.

— Мій фах — історична токсикологія. Я за давніми хроніками ідентифікую отрути, шукаю антидоти, колекціоную знані злочини. Моя муза — Катерина Медичі.

Фахівець! Професорка! Жодна її жертва не врятувалася.

Складаю психологічні портрети людей, які вирішували свої проблеми в такий оригінальний спосіб.

— А висновок?

— Отруйництво — це хвороба. Манія. Як алкоголізм, наркотики… Такими зараз стають комп’ютерні ігри, татуювання, пірсінг, навмисні шрами — забув, як ця мила забавка називається. Отруївши вперше, отруїть і вдруге, і втретє. Доки не зупинити.

— Знайти і вбити…

— Лікується ж алкоголізм, — стенув плечима щезник.

— А бувають отрути, яких не розпізнати в лабораторіях?

— На це розрахунок. Деякі повністю і безслідно розчиняються в організмі. Завдання отруйниці — не дати зробити розтин і аналізи вчасно. А позаяк про отруту думають в останню чергу, час зловмисниця має.

— Говорите про злочинця в жіночому роді?

— Переважно жіночий засіб. Чисто, без затрат нервів і сил.

Дві краплини, пару кристалів, пучка порошку…

— Мовите майже з симпатією.

— Герпентолог любить змій, патанатом — трупи, проктолог, даруйте, — геморой. Так і я. Боюся, зараз, за великої війни переділу загального добра, попит на предмет мого наукового інтересу зросте. Вогнепальне кілерство — недосконала робота, ненадійно, брудно. Отрута похватніша.

Я, здається, знайшов те, по що приїхали. Принаймні, здогад маю. Ця отрута з середньовіччя, тоді по-іншому називалася.

Увійшла Ганська з великою пательнею апетитних кусняків.

— Не знайшла тарілок.

— Не тримаю, — щезник видобув з тумбочки глиняні миски, пляшку, чарку, — миски хлопцям і дівчатам вилизувати зручніше… Зірці не наливаю, бо за кермом, а з собою дам. Бальзам на двадцяти двох травах. Ми з Елочкою вип’ємо за здоров’я ваших учнів.

Зірка пожувала, не добрала смаку.

— Соєві біфштекси. Для печінки не важко. М’ясо не має корисного: у його клітинах запис про смертний біль і страждання. Тільки для собак тримаю — вони у своєму світі самі розберуться, кому кого їсти. До слова: не западайте на закордонні еліксири. Отак Шейлоки від фармації і розщедряться вам на розторопшу чи на живокіст за масовою ціною! Якби закладали в свої препарати потрібну кількість фітосировини, вони б коштували як ваше авто.

— Антиреклама?

— Дружня порада. Повірте — фахова. П’ємо лише вітчизняне, себто — моє.

Командо марно мучив номери Зірчиних телефонів: абонент, на жаль, не може зараз відповісти. Під вікном сигналив.

Записав на автовідповідач повідомлення для Зірки.

— Скільки? — Командо поспитав молодиків у шкірянках і чорних шапочках-чеченках.

— Грошей вистачило на чотири системи, — доповів здоровань.

— Скажи у конторі, хай ще на одну знімуть з резервного фонду.

Біля токсикологічного відділення вивантажили з авта ящики й коробки. У дверях Командо зіткнувся з жінкою. Вона поступилася дорогою.

— Стійте, це ж вашого хлопця хотіли переводити в іншу лікарню? — Командо затримав жінку. — Ось тест-системи.

Жінка ковзнула невидюще.

— Вже не треба… Назарко помер. І пішла.

— Дожени. Завези додому, що потрібно, зроби. Будь на зв’язку, — Командо забрав у здорованя коробки.

«Жозі» в сутінках розтинала час і простір, висвічувала сірий шлях фарами.

— Ми знайшли відповідь за півдня, а вони не знайшли й за два тижні? — Зірка гальмонула перед зайцем.

— Після закриття найпотужнішої в Україні радіологічної лабораторії мене нічого не здивує, — Ганська, маленька, волоока нагадувала в непевному світлі ліхтарів ельфа. — Правду знаходять, кому потрібна. А не хто її шукає від дев’ятої до шостої, на зарплатні. Якої ще й не платять.

Ганська встромила касету.

— Послухай, я зробила професійний запис, у студії. Чи зберігаються лікувальні властивості голосу в запису?

Зайнятися б… Грошей ніц. Ще за концерт не розрахувалася.

— В Америці все знайдеться.

— Мама плаче, не хоче їхати. Валерій… розмова окрема.

— Життя одне, і шанс — один. Ми не такі й молоденькі.

— Ти ж не погодилася стати американкою, — глянули очі, яким затісно було на вузькому личку.

— Мене хотіли залишити додатком до чоловіка. Не хочу їсти з рук. Я гонорова, як цуцик твого щезника…

— Кого?

— Твій токсиколог схожий на гайовика-щезника, у тебе з ним що?

— У мене з ним нічого, ми друзі з інституту, — сказала Ганська. — Як я поїду? Шматувати серце.

Зірка увімкнула касету.

Сумно видихнула флейта, гітарний акорд легко підтримав мелодію, з небуття, з незвіді проросла скрипка. Голос гнучкий і ніжний, тендітний і сильний, вишіптував, ворожив, пророчив, гоїв. Праліс обступив «жозі», запалали над нею діаманти зірок, вчувся відгомін далекого водоспаду. Чого ще забагнути…

Доїхали. Зірка зачекала, доки маленька постать дійде до дверей. На порозі Елла обернулася і змахнула рукою.

— Даруй, «жозі», маємо довершити справу. — Зірка дістала мобільника. — Зірка. Їду, — сказала в слухавку.

Командо прочинив двері, щойно ліфт зупинився на поверсі.

Бойко Георгій, 16 років, температура 37,5. Скарги на болі в суглобах, часта втрата свідомості, стан середньо-важкий.

Лікування згідно програми.

Марія Горда, 16 років, температура 37,7, скарги на болі у суглобах і м’язах ніг і рук, запаморочення, стан важкий.

Лікування згідно програми.

Марченко Назар, 16 років. Летальний кінець. Причина смерті — ускладнення після перенесеного гепатиту-А, загальна інтоксикація організму.

Tuesday Єлизавета Друга ловила бліх на собаках. Трясця їхнім мамам! Ці вчені не можуть дати ради елементарним речам — нежиті, блохам, а всіх повчають, як жити. В лабрадорів паразитів хоч видно на світлій шерсті. А що робити зі спаніелями? Ні, ви скажіть, панове, що робити зі спаніелями?

О, втекла! Ці протиблошині нашийники тільки й здатні гидко тхнути, примушувати чутливих коргі чхати, а користі — пшик. Королева випросталася. Клятий артрит не давав довго сидіти перехняблено. Зміїна отрута з найзнаніших серпентаріїв світу зараджувала кепсько. Втім як і гомеопатичні пігулки від варикозу та хронічного тонзиліту.

Монархиня обережно видобула з кишені мобільника. Щиро кажучи, ще не була з ним на «ти», щойно дістала в подарунок на ювілей. «Чарлі, це мати. Запроси на вечерю, треба погомоніти, мені на тебе скаржився тато. Замов жаб’ячі лапки, а на десерт малину й сир. У тебе ще залишився мій улюблений «мартіні»? О’кей. Щоб я не бачила на столі авокадо, воно відгонить милом. Про «мартіні» не забудь. І прихопи пляшечку Лібфраумільх. Я вже дочісую Доллі».

Спаніелька зіп’ялася на лапи, поклала морду на коліна, війнула віялами вій, як опереткова примадонна.

«Ходи сюди, моя маленька, ходи до мами, мама зараз ськатиме тебе, нумо, дай лапку».