Зірка, або терористка

Ніч

Наснився Максиміліан. Ніби кіт, а мовби й не кіт. Постеріг таргана, що повз над Зірчиною шконкою, і каже: «Не наш». А тоді лапою його — ляп. Аж зачепив кігтями Зірку. Це рука затерпла на державному матраці. Сон спурхнув. Відчуття реальності не наставало. Не приходив страх, не адреналінилася кров, спонукаючи організм до самозахисту, не шикувалися думки в контратаку. Порожньо в голові, порожньо в серці. Як під наркозом. Тьохнуло щось у душі лише за Максом, чи зрозумів Олег? Камера, переповнена удвічі, стогнала, розмовляла уві сні, наминала боки об жорсткі лежаки. Хтось стиха рюмсав у кутку. Задуха і бруд — ось що діставало. Яке то щастя — душ. І свіжа білизна. Отак живеш-живеш і не знаєш. А як взнаєш, то запізно.

Спить дім скорботи. За дверима без ручок перетравлюють свій галаперидол буйні, ремигають нав’язливими ідеями тихі, заклопотано бігає палатою туди-сюди навіжений пуголовок, якого звичайна доза вже не бере, а подвійної на нього лікарям шкода — бо безвредний. Пірнула у незвідь Травіата Голуб, у неї що день, то меншає людського. Агов, Травко? Якими безоднями ширяєш? Кого там стрічаєш — мамулю? Своїх котиків? Чи таке, чому й назви у людській мові катма?

Не спить Лідія Ільківна Олійник. Змучив токсикоз.

Приляже на тапчан у кухні, а вже — до відра. Не набігаєшся.

Лікарка Серафима Віленівна рекомендувала зранку не вставати притьмом, трохи полежати на спині, тоді неквапом погризти чорного сухарика, солону суху скоринку, що її з вечора покласти під подушку. Дитя теж посмакує і заспокоїться. Забула. Не дбаю про здоров’я. Не штовхайся, наш з Тетяною Іванівною синочку.

Тетяна Кулик кілька днів засинала без снодійного. Єство вже саме відімкнуло самовбивче перенапруження. Воліло їсти, спати, гуляти, розгадувати, чи залишиться ХуанАльберто з Марією-Ісабель. А сьогодні єство застрайкувало.

Покликала медсестру Олесю. Тепла хвиля ліків, зринувши в місці заштрику, поштовхами оповила тіло, солодко запаморочила голову. Останній спомин — рожеві, голубі, зелені бульки у повній тиші виграють перед заплющеними очима.

Зірка зненацька розплющила очі. Її за рукав тихенько тріпала сусідка, зовсім дівча, з трьома ходками. Зірка сіпнулася.

— Лежи, дурепо, це не те, що ти тумаєш. Слухай уважно.

Віддаси мені це, — показала на павлика-равлика на мотузці, — почуєш щось цікаве.

Зірка зняла з шиї мотузок, простягнула зечці. Та жадібно, як мавпочка, схопила іграшку.

— Слухай, — зашепотіла юна зечка, — он та і та змовилися тебе вбити. Сьогодні вночі. Бо в тієї вмерла дитина, на волі. Вона, як акула, люта на весь світ. Ти не спи. А краще з”їж кусень мила, піна піде, скажеш, що припадочна, знову до лікарні відтарабанять. Все краще, ніж загинути у цвіті літ.

Зечка тицьнула Зірці в долоню кавалок мила. Зірка його силоміць проковтнула і забилася в конвульсіях. Юна зечка здійняла галас. Зміна конвоїрів, лаючись на всі заставки, винесла Зірку з камери. На замурзаній долоні юної зечки залишився павлик-равлик. Він таки врятував Зірці життя.

Медсестра Олеся повернулася на місце і схилилася над підручником з анатомії. Ії настільна лампа тьмяно освітлювала довгий коридор — за кілька кроків уже несила їй побороти темряву, кінець коридору — як чорний кінець тунелю. Поруч кахикнуло. Мороз сипонув поза шкірою. Над нею завис кремезний дядько у шкірянці, майже злився з пітьмою. Мамо! Як він тут опинився, знову Васильович не перевірив чорний хід, що робити? Але мара стоїть спокійно, показує посвідчення. Глянула. Запам’яталося — полковник.

Попустило. Полковник міліції, так зрекомендувався ще й словами, попрохав розбудити хвору Кулик Тетяну Іванівну.

Це неможливо? Чудно, коли такий дядько впадає у розпач.

Робиться не страшним, а симпатичним. Як Мухомор з «Ментів». Полковник побідкався Олесі, що дуже нагальна операція державної ваги може зірватися. Єдина надія — на Олесю. Чи не бачила, бува, у Кулик звичайну картонну теку?

Таким очам не відмовляють.

Тека у пластиковому кульку стирчала у Кулик з-під подушки. Тетяна Іванівна стиха стогнала, обернувшись до стіни. Кульок легко вислизнув. Що сказати хворій, як виявить пропажу? «Правду», — твердо звелів Шварценегер у ролі доброго Термінатора.

Освітленим лише яскравою повнею спальним мікрорайоном сунуло чорне авто. Гальмонуло. Вийшла людина. У напівтемному під’їзді лампочка, замазана зеленкою, самотньо боролася з темрявою і не перемагала.

Облуплені, точені грибком, покоцані, як після перестрілки в Грозному чи Гудермесі, стіни, масні від нашарувань лепу бильця сходів, недопалки, шприци, презервативи і смердючі калюжі на бетонній підлозі. На восьмому людина відшукала квартиру, підсвічуючи мерехтливим язичком запальнички.

Подзвонила. Раз, удруге. Торкнула двері. Вони легко прочинилися. Квартиру осявало світло. Ілюмінувало в кімнаті, на кухні, пробивалося з-під причинених дверей ванної. Там дзюрчала вода. Людина постукала. Почекала.

Дістала хусточку, накинула на ручку, торкнула двері. Щось побачила, відсахнулася, втерла сліди, причинила за собою.

У Нью-Йорку — день. Джефрі Колінз ще до ладу не реакліматизувався. За світла хилило спати, а вночі бадьорилось працювати. Голова чманіла, а перспектива посісти нову посаду в знаній фірмі надто серйозна і вимагає цілковитої віддачі. Швидкісний ліфт випустив його на сотому поверсі. Дзенькнув мобільний. Це молодший нагадував, що батько обіцяв повести на бейсбольний матч. Я люблю тебе, джуніоре. Я теж люблю тебе, тату.