Зірка, або терористка

День

— Ви звинувачуєтесь в організації і виконанні терористичного акту — спланованого вбивства п’ятьох людей. З них троє — учні вашого класу. Слідство має потверджені дані про втягнення вами у злочинні дії Шушунової Світлани Михайлівни, лаборантки геоінституту, і Голуб Травіати Митрофанівни, прибиральниці ліцею. Це можна кваліфікувати як створення злочинної групи під вашим проводом.

Зірка слухала слідчого прокуратури. Станіслав Павлович цього разу обрав голос із безбарвних і поводився адекватно — на його боці сила і правда, а за широкими плечима — рідна країна, яка віднині може спати спокійно. Зірка шукала в собі і не знаходила ані здивування, ані розпачу, ані обурення. Ніц.

Душа її відлетіла і спроектувала звідтам, згори, картинку.

Кабінет у прокуратурі. Затісний, казенний, з заляпаними білилами вікнами. Стіл. Старий, двотумбовий, геть не пасує до євростін. Просяться офісні меблі, сіро-чорні, з місцем для комп’ютера. Стоїть сірома-стіл, встидається себе. Слідчий, забула, як його — В’ячеслав, Ярослав, щось подібне — схожий пещеною борідкою на фотомодель. Чи на смішного манірного хлопчика-дівчинку, що з балетними вихилясами по телеку погоду прогнозує. Їй би вслухатися посутньо, що той прокуроренко транслює, а завважує лише, як він хизується, дослухається кожного свого слова, милується собою у віконному віддзеркаленні. Як там Максик? Він не звик до самотності. Розмовляє з ним Олег, грається у піжмурки, міняє пісок?

Вочевидь, павза тривала довго. А що він сказав? Я вбила Катю і Лялю, Назарка, холодильщика, Валентину Валентинівну. Хто така Шушунова? Зірка сказала це вголос.

— Лаборантка з геоінституту. Вона постачала вам засіб убивства.

— Можна з нею зазнайомитись?

— Вона померла. — Її теж убила я?

— Це ще не доведено.

— А Голуб?

— Психохронік Голуб там, де й повинна бути — у психлікарні. Вона не відповідає за свої вчинки. З дієздатних і живих фігурантів залишилися тільки ви. Питання є?

— Як почуваються покалічені мною міліціянти? Я шкодую, що не вбила їх на місці.

— Це записати до протоколу? — І ще запишіть, що «Титанік» погубила теж я. Вкупі з «Челенджером».

А в спальному районі, біля обідраної шістнадцятиповерхівки юрмився люд. На восьмому поверсі двері квартири Шушунової Світлани прочинені. Сновигали міліціянти, лікарі «швидкої». А сама Шушунова Світлана висіла у ванній, залитій водою. Не висіла, а стояла навколішках на мокрій підлозі у неприродній позі. Тіло під гострим кутом підтримував пасок від нейлонового халату, прив’язаний протилежним до зашморгу кінцем за сушарку для рушників. Лікар помацав сонну артерію, випростався, вийшов. Міліціянт заходився оглядати приміщення. Шукав сліди. На сходах товклися сусіди. Ніщо так не озонує, як чуже нещастя. А чого вона воду відкрутила? Чого-чого, живе сама, коли ще знайдуть. А от сусідів позаливала, вони гвалт здійняли, її свіжою й знайшли.

— Симчич, на зустріч з адвокатом, — сказало у кормушці.

— Я ваш адвокат, — кругленький панок у золотих окулярах і костюмі від Михаїла Вороніна назвав своє ім’я. Яке знала навіть Зірка в контексті гучних справ.

— Я вас не наймала. Не маю таких статків.

— Все залагоджено.

— Ким?

— Вашими друзями. Не гаймо часу.

— Не маю таких друзів, — затялася Зірка, дивуючи з того, що не потерпала такою немодньою сидіти навпроти пещеного чоловіка, що виглядає і пахне на кілька сотень тисяч гривень.

Пан осміхнувся поблажливо, як дитині.

— Не заглиблюйтеся у несуттєве. З непорядними людьми не маю справ. Почнемо.

«Джефрі, більше нікому. Як дізнався? Як передав гроші?

Джефрі, мій Джефрі, я завинила перед тобою. Дороті таки висмикнула з лотереї щасливий квиток, а мені — дірка від бублика».

Адвокат заспокійливим професійним голосом лапідарно змалював ситуацію. З його густо приперченої юридичними термінами промови випливало, що Зірчина справа — кака, а Зірчина уперта позиція не допомагати слідству — дурість.

— Слідство має незаперечні докази. Ви офіційно мали опікунство над Голуб і договір про успадкування квартири?

— Одне, коли доглядає чужа людина, інша річ — офіційний опікун. Так мені пояснили.

— Хто?

— Юристи.

— А квартира?

— Маю власну. — І все-таки.

— Мені сказали, коли Травку заберуть у психушку, можуть відібрати і квартиру. Я хотіла гарантувати їй житло за всіх обставин.

— Це теж юристи підказали?

— Вони.

Занотував золотим стилом у записничок.

— На місці останнього злочину, тобто у кабінеті дієтсестри Король, знайшли чашку з недопитим чаєм і вашими відбитками. Є свідки, що ви разом з Король обідали там.

Отрута виявлена лише в її чашці.

— Я не обідала. Я зазирнула до неї за пігулкою від головного болю і була там хвилини зо три, не більше.

— А чашка ваша?

— Мені слідчий показував. Моя. У мене таких шість.

— Ви приходили з чашкою?

— Ні. Я цим сервізом взагалі рідко користуюся.

— Як вона могла туди потрапити? На місце злочину. Якраз перед викликом швидкої і міліції. Це — домашнє завдання для вас. Згадайте, хто до вас приходив, з ким обідали-снідали, таке інше.

Адвокат знову занотував золотим пером у записничок.

— Міліція знайшла в селі Хотянівка, на дачі у вашого, даруйте, коханця…

— Він мені не коханець.

— А хто він вам?

— Ніхто.

— Але ж він називався вашим нареченим, про це є свідчення, і ви не заперечували? Це не я вас запитую. Це запитає прокурор. То більш, що на цій самій дачі і виявили знаряддя злочину. Обмізкуйте, з найменшими нюансами — на папірчику. Хто, де, коли, з ким, хто міг бачити, хто не міг бачити, хто таки бачив, кому сказав і далі по ходу п’єси.

Четверте. Ваш закордонний друг Джефрі Колінз…

Наполягатимете, що не друг?

— Не буду. — І правильно. Є відеосвідчення. Ваш заокеанський друг раптово хапає під пахву дочку і повертається на батьківщину.

Схоже на втечу.

— Вільна людина.

— На професійних касетах відзняті ви з Колінзом. Слів не чутно, але сурдоперекладачі визначили, що йшлося про трагедію в ліцеї, й упередженим людям може здатися, що ви звітуєте йому про виконання терористичного завдання.

Мікронна плівка позірного життя, в якому є дружба і любов, приязні сусіди, чиста білизна і пухнастий Макс, знову луснула, тріснула, відкривши безодню кривди, зради, химер. І Зірка Симчич шкереберть летить туди. А най їх усіх качка копне. Татусю, забери мене звідси. Я не хочу жити у світі, де живе така наволоч, як Олег Ткач. -… і ми маємо цих правил дотримуватися, — адвокат поставив крапку.

— Даруйте, — Зірка торкнулася немитої голові, де волосся вже не стирчало пухнастим їжачком, а прилипло до тім’я. — Даруйте, я не почула, повторіть, будь-ласка.

— Ви кепсько почуваєтеся? Можна влаштувати медичне обстеження. Це дасть нам виграш у часі.

— Я в нормі. Але, якщо треба, то чиніть, як знаєте. Маю здогад про потугу, яка стоїть за всім цим страшним сном.

Здогад для мене настільки неймовірний, що я сама собі видаюся божевільною. — Імена, паролі, явки, — адвокат знову розгорнув записника і наставив золоте стило, як списа. — Ім’я є, доказів жодних, мотивів — ні. Що ви сказали про правила гри?

— Зірко Орестівно, невігласам здається, що слідство і суд — об’єктивна реальність, як математика чи конструкція двигуна внутрішнього згоряння. А насправді, вступаючи в кожну нову справу, ми розпочинаємо, сказати б, парний танок. На кшталт танго. Від людського фактора залежить — виграють танцюристи чемпіонський титул чи ні. Один партнер робить крок уперед, другий, відповідно — крок назад, один — праворуч, другий — ліворуч. Це я — для наочності. Ми з вами маємо вцілити у потрібну мішень у потрібний час. Від сьогодні говоритимете слідству лише те, що я вам дозволю і лише тоді, коли дозволю. Хто першим прокинувся, того й капці.

— Я можу вас попросити? — зненацька запитала Зірка.

— Для того я тут — У мене залишився вдома кіт… Максиміліян. Я хвилююся. Ось телефон мого сусіда Олега Ткача…

— Я вже думав, що нічому в житті не здивуюся. Її життя — на волосинці, а вона — про кота. Жінки — марсіянки.

Загомоніло місто. Знуджені літньою спекою і відпливом читачів на моря-океани, газети протерли очі, прочистили вуха і увігнали спраглі сенсацій ікла у ласий шмат. Засідання оголошене закритим. Попри це, біля суду тирлувалися телевізійники й газетярі.

Зірку вивели з автозаку, юрма хлюпнула на неї. Схудла, зблякла, з порожніми очима, легким волоссям, що закривало вуха, Зірка не відсахнулася, ковзнула поглядом по мікрофонах, що їй зусібіч тицяли в обличчя, мовчки зачекала, доки дадуть пройти. Натовп поринув за нею. Двері зачинилися. Проте ніхто не відійшов.

Зірка вперше побачила клітку для підсудних і зрозуміла: камера попереднього ув’язнення — квітка, духмяна троянда.

Сидіти у клітці… Хіба є слова? Подивилася в зал. Першим побачила батька. Він посміхався, бгав у руці білу кепку.

Постарів, посивів, щока сіпається, іноді притримує. Вбрався у знайому сорочку. Зірка довго її вибирала, бо знала впертість неня: не визнавав яскравого, моднього. Мав свої уявлення, як має вбиратися справжній мужчина. Радше, як не має. Цю сорочку теж не вподобав. Подякував, віддав мамі, аби сховала. А зараз надів. Звідки дізнався про суд?

До залу заходили батьки померлих дітей, чоловік дієтсестри, адвокат, прокурор, іще хтось. Зірчин адвокат демонстрував уже четвертого костюма. Цього разу темносірого у вузеньку світлу смужечку. Краватка на синій бездоганній сорочці яскрава, але не надто, аби не дратувати.

Слухається справа, склад суду, заперечення, відведення, прошу тиші, бо виведу, звинувачення, захист, матеріали справи…

«Невже осінь? А ти думала, як припинилося твоє життя, то й час став».

Свідки звинувачення. Технічка тьотя Ніна Козлюк свідчить, що бачила підсудну Симчич, як та входила до кімнати дієтсестри, але чому я свідок звинувачення, я просто свідок, я не хочу винуватити пані Зірку, вона гарна людина, і що поганого, що за пігулкою пішла, ми всі ходили. Лікар «швидкої» свідчив, що Симчич давала йому хабара, аби не госпіталізував психічно хвору Голуб. Це потвердив міліціянт.

Лідія Олійник, виразно несучи перед себе живіт, свідчила, що теж допомагала по-людськи психічно хворій Голуб, а та квартиру відписала чомусь Симчич, а коли вона, Лідія, запропонувала свою допомогу у догляді за психічно хворою подругою, то Симчич збила її машиною. Зала загомоніла. У мене є докази — довідка з травмпункту.

Як бензин дешевшає, то дорожчає олія. Немає в житті повної гармонії. Але ж і повного нещастя теж. Зірка подивилася на батька. Доста. З мене і з нього на сьогодні вистачить безплатного цирку. Ласий до чужого нещастя мавпинарій тра’ розганяти. Вчитися у сильніших. Лідку ніхто б не засадовив у клітку. А дзуськи вам! Ван, ту, фрі, ен, де, труа. Підсудна Симчич зблідла, підкотила очі і поточилася на лаву, подбавши, аби виглядати естетично. Слухання припинене, справа перенесена. А ви кажете — купатись. Вода ж холодна.

На аукціоні Сотбі збираються виставити на продаж паризьку резиденцію Віндзорів. Нинішній власник колишньої маєтності членів королівської родини Мухамед аль Фаєд хоче штовхонути будиночок з усім начинням. Сорок тисяч предметів поділені на три тисячі лотів. Окраса — витвори мистецтва високого й мистецтва вжиткового — про мопсів.

Мопси — статуї, мопси — картини, гобелени, килими і килимки, скатертини, порцеляна, срібні ножі. І навіть французька золота сірникова коробка — подарунок Герцогу від дружини до двадцятирічного ювілею одруження. З особистим факсиміле Герцогині: «3 червня 1957 року. Від Валіс, Трупера, Дізраеля і Дейві Крокета». Чому не перелічені були решта п’ятеро мопсів — невідомо. Може, не так повелися на прогулянці чи не того обгавкали.

З молотка також підуть нашийники й повідки — з чорної та зеленої шкіри, металеві, інкрустовані коштовним камінням, позолочені. На кожному — імена собак і Віндзорів. Не останні мистці-маляри увічнили королівських мопсів на полотні. Серед них (мистців, а не мопсів) — Зінаїда Серебрякова. А що вже казати про мейсенське прес-пап’є та ароматизовані самсонівські пляшечки у формі мопса, дрезденські мініатюри, кілька сотень маленьких подушок з вишиваними самовдоволеними собачими писками — викапані члени парламенту…

Шериф відсунув мордою газету і вмостив важезну довбешку старій на коліна — чухай за вухом. Маріванна зняла окуляри з товстими скельцями.

— Нумо, Шеро, надішлемо на Сотбі твій нашийник.

Назвемо лот просто — звичайний нашийник звичайного пса з Оболоні, якого до безтями любить хазяйка.

Шериф образився, засопів, копнув кирзовим носом.

— Вибач. Напишемо так: буденний нашийник найкращого на всьому білому світі собаки. Хоча й надто нахабного та самовпевненого. Який не хоче жерти супу, а править з баби смакіток. Наприклад, м’яса-кісточку.

— Ваф-ф-ф! — як грім за обрієм, погодився псисько.

З кутів рота побігла на коліна Маріванни цівка слини — дуже прагнув Шериф м’яса-кісточки. Ладен був продати найкращий нашийник. Укупі з честю, совістю й батьківщиною.

Маріванна викрутила візок з балкона, накинула на собайла шлейку і поїхала за ним на кухню, до холодильника.

Подав голос телефон у кімнаті.

Шериф, натхненно підвівши писка до зеніту, наминав м’ясо-кісточку і скидався на Богодара Которовича чи Олега Крису, всесвітньо відомих скрипалів. Маріванна не порушила гастрономічного інтиму приятеля і покрутила возика руками до кімнати.

— Альо. Так, це я. Не впізнаю, бо ніколи вас не чула.

У мене абсолютна пам’ять, і на голоси також. Гаразд.

Чекаю. Я прогуляю собаку і маю бути за півгодини вдома.

Відтоді, як артрит геть прип’яв її до візка Маріванна опанувала новий вид діяльності — запрягала Шерифа, сама викручувалася з квартири до ліфту і з’їжджала кількома сходинками на вулицю. Так і гуляли, попереду вимахував вухами в екстазі від прогулянки чорний собацюра, за ним їхала візком, як королева, Маріванна. Стара гукнула пса, запрягла його, прочинила двері. Шериф з радощів бив хвостом, товстелезним, як московська ковбаса, пхав довбешку під руки, повискував. Маріванна виїхала надвір. Що ж його робити? Чорні думи не полишали стару од того самого моменту, як Зірку запроторили до криміналу. Хай тому пір’я в роті повиростає, хто сказав, що Зірка, мила шляхетна Зірка, розрада і допомога, — зловмисниця!

Раптом з прочиненої кватирки першого поверху стара почула радіо. Бадьорий диктор сказав: «Королева Великої Британії Єлизавета Друга…». Маріванна заклякла. Ось воно!

Як це не здогадалася раніше! Стара непевними руками спробувала повернути візка додому. Шериф обурився — ми ж не погуляли.

Сяк-так одбувши прогулянку, Маріванна поспіхом відшукала чистого аркуша паперу, ручку, вивела:

«Шановна Єлизавето-Олександро-Маріє Георгіївно! Пише Вам проста українська жінка з Оболоні. Оболонь — район Києва, а Київ — столиця України. Нехай вам хтось розкаже, де це — Україна. Я — пенсіонерка, як і ви. Я — інвалід, пересуваюся на візку, але все по дому роблю сама, як можу.

Маю собаку, звати Шериф, бо в нього на грудях біла зірка, а сам геть чорний. Красивий розумний пес, він мене теж любить. Знаю, що ви захоплюєтеся собаками, через те порадієте і за мене.

Але я не про себе. Єлизавето Георгіївно, я все про вас думаю. Дуже побивалася, дізнавшись про смерть вашої матусі. Вона мені подобалася не тільки тому, що була мамою і бабунею нації, а й мала добру, веселу вдачу. Подібну до моєї.

Написати вам цього листа мене спонукали три причини.

По-перше, я вважаю вашу сім’ю своєю, переймаюся всіма негараздами, радію успіхам, по-друге, я занепокоєна сьогоднішнім станом Родини і хочу висловити деякі свої міркування, допомогти по-дружньому, а третє я скажу в кінці листа.

Ви у фаворі, як ніколи, хвалити Бога. Але наскільки надійне щастя дому Віндзорів? Дехто заявляє, що доки ви носите корону, сили інерції достатні для позицій монархії. А, мовляв, щойно ви покинете сей світ, бо навіть ви смертна, можливі революційні пертурбації. Вірогідно, виявитеся останньою британською королевою. Дехто закидає вам і таке: Єлизавета, мовляв, зробила хибний вибір, запозичивши в свого батька Георга девіз «монархія в небезпеці, зась змінам!». Гірко мені читати, що ви до решти присвятили себе виконанню вінценосного обов’язку і не стали дбайливою матір’ю. Тобто — цілковито протилежною Діані, царство їй небесне, яка обожнювала своїх синів. Переповідаю лише тому, що від вас можуть приховувати такі от закиди. Завжди треба знати, хто тебе огуджує.

Можна на це не зважити. А можна й замислитися. Невдалі шлюби ваших дітей навертають на думку, чи не закорінене це в дитинстві — недолюблені діти самі не вміють любити.

Непокоїть це лише тому, що становить загрозу монархії.

На решту балачок уваги можна не звертати. Прочитане, що ваше ставлення до смерті Діани залишило в старому пароплаві британської монархії пробоїни, через які вдирається вода, я залишаю без уваги і вам раджу. Бо Діана, не тим будь спом’янута, все ж не мала втішатися з Доді, ще й намірятися з ним побратися. Вона ж — мати майбутнього короля, не забуваймо про це.

Прикро, але члени королівської родини часом самі забувають про своє високе становище. Я була вражена, дізнавшись, що колись Герцог Віндзорський за 100 тисяч доларів написав до часопису статтю про весілля своєї племінниці. Герцог — світський репортер, це в голові не вкладається! Він подав недобрий приклад, од того часу деякі члени Родини стали підробляти на своєму походженні, а це, я вважаю, смертельно небезпечно для монархії. Може, й дрібниця, а в очі впадає.

Те саме й щодо податків. Колись королева Вікторія платила, як усі. Але ж тридцять сьомого року (і для українців то був страшний час після московського голодомору) Георг ІV звільнив себе від податків — даруйте, некоролівський вчинок. Хвалити Бога, ви знайшли компроміс — податки платите. Щоправда, ставку визначаєте самі, але вже краще, ніж нічого.

Дехто закидає британському королівському дому дотримання стилю старої британської аристократії — полювання, розведення скакових коней. Багатьма цей стиль сприймається як старомодній, або й паразитичний. У нас, наприклад, як почали дорікати за те саме партійній номенклатурі у 80-ті роки, то й СССР розвалився. Зараз більшість ваших підданих, наприклад, проти полювання на лисиць, а що робить принц Чарлз? Палата общин забороняє, а він демонстративно їде на те полювання, ще й синів з собою бере. Політичний виклик! От якби Віндзори, як той казав, прагнули наблизитися до сучасності, лисячим полюванням займалися хоча б тишком-нишком.

Ви на мене не сердіться, я знаю вашу тронну промову з нагоди ювілею. «Потрібні зміни!» — сказали ви. Але ж витівка Чарлза спонукає багатьох заявляти, що консервативна королева прагне лише косметичних змін. Я не поділяю таких настроїв. Королева і повинна бути королевою, а не почепити банта і гайнути на дискотеку, аби сподобатися молоді.

Пам’ятаєте, як ото витанцьовував Єльцин? І доплигався старий.

От і постає питання: а король Чарлз зможе модернізувати монархію? Монарх — це все ж таки легендарна, майже казкова постать в очах народу! Спадкоємець схильний до суперечливих рішень, навіть хаотичних, не може дати ради навіть своєму особистому життю. А кому таке сподобається?

Провадимо далі — його Камілла може стати королевою?

Дуже ризиковано. Серед придворних виникне серйозна опозиція, майже громадянська війна через статус Камілли.

А це — мрія бульварної преси. Якщо когось фотографують, даруйте, зі спущеними штаньми, а тоді з короною на голові — це що, збереження магії монархії? Хрестися й тікай! Стійте на своєму — не бути їй ні за яких умов принцесою Вельською та й квит. Прогресивне людство вас підтримує.

Розглянемо інші кандидатури. Принцеса Анна симпатична, коней любить, але ж — розлучена. Та й чоловіків собі таких обирає, що ой. Вам подобаються ці зяті? Отож бо. Анна королевою не може бути. Залишаються Ендрю, Йоркський герцог та Едуард. Вже й не знаю, правда це чи ні, але ходять чутки, що Едуард у вісімнадцять років морганатично оженився на Елізабет Хантфорд, дочці промисловця. Кажуть, що тоді збурилися всі Віндзори, бо це могло порушити порядок успадкування престолу. Мало не зліг з інфарктом і король Норвегії П’ятий Гаральд, з молодшою дочкою якого був заручений наш Едуард. Кажуть, Гаральд лаявся — страшне! Втім може й не так, хай їм усячина. То більше, що Едуард виправився. Як вам невістка Софі Ріс-Джонс? Шанує вас? За Ендрю не скажу, нічого не чула давно. Жіночка його мені не до вподоби, а може я просто рудим не довіряю.

Подумати треба, хто з цих хлопців більше надається до престолу.

Я, звичайно, розумію, що таких дітей як, наприклад, шведська принцеса Вікторія зараз просто не буває. Ця дівчина заявила, що нехай їй обирають чоловіка тато з мамою, ще й уряд, бо йдеться про майбутнього короля Швеції, а це — не хвіст собачий, даруйте на слові. (Кажуть, що й ви іноді так можете круто висловитися, щоб до всіх хутенько доходило).

Я переконана, що монархія забезпечує спадковість, тяглість, консолідацію нації. І мусить плекати загальну повагу до себе, аби не призвести до розколу нації. Особливо під сучасний момент, коли з верхньої палати прогнали спадкових лордів як політичний клас, і монарх з королівською фамілією залишилися самотніми над масами — стали більш вразливими для недоброзичливців Великої Британії як зовні, так і всередині, тобто «п’ятої колони», так званого республіканського руху. А ви ж знаєте, що в Шотландії і Вельсі позиції республіканців сильні, та й серед лейбористів ваших.

Всього не перекажеш. Не хотіла б і згадувати, але зобов’язана. Вам пророкують: не республіканці повалять монархію, а йде вона до повільного згасання сама. Джерела її сил виснажуються, грунт руйнується. Як ото пожовкле дерево ще може витримати одну-другу бурю, але настане день, коли тихий вітерець понесе з нього останній зів’ялий листочок. Я б цього дуже не хотіла. Тепер, за глобалізації, це б і на Україні окошилося, якби у вас виникла нестабільність.

От про що я зараз подумала. Здається, є вихід. Вам, шановна Єлизавето Георгіївно, треба при здоров’ї добути на троні до того часу, як Вільям, ваш старший онук, в колодочки вб’ється, змужніє. От йому — й монархію на молоді плечі. І — спадковий король з доброго дому, і — прогресивний представник молоді, який знайде, як з молодими підданими розмовляти. І красивий хлопчик, його любитиме жіноча Англія, а це — багато важить. А Чарлз, думаю, вдовольниться роллю чоловіка своєї Камілли, бо схожий на такого, що вже й сам боїться, а раптом стане королем. Називатиметься королем-татом, теж непогано.

Якщо вам потрібна моя допомога, я завжди буду рада стати в пригоді, коли треба — й матеріально.

А на останок, шановна Єлизавето Георгіївно, прохаю дуже — допоможіть Зірці Симчич. З правдивою повагою Марія Ярова».

На дзвінок Шериф не зреагував, догризаючи відкладену на час гуляння кістку, лише гарикнув для годиться, мовляв, вояк спить, а служба триває.

— Так мене колись і викрадуть, — зітхнула Маріванна, відкладаючи дописаного листа, — продаси всіх за м’ясокісточку.

Шериф саме досягнув піку насолоди, кайфу, якщо хочете.

Схилив морду зі шматом у зубах на ліве плече і вподібнився вже Асії Ахат і Ванессі Мей у момент творчого оргазму.

Маріванна прочинила двері.

— Маю до вас розмову, — сказав чоловік.

— Говоріть, — відповіла Маріванна, паснувши поглядом Шерифа.

Собайло витрусив останні краплини з симфонії органолептичного екстазу, потягнувся солодко і вийшов перевірити пост номер один. Суворо запитав незнайомця, що він за їден.

— Тихіше, Шеро, — Маріванна взяла псиська за ошийник і не збиралася поступатися незнайомцеві дорогою.

— Пароль: Зірка Симчич, — сказав незнайомець.

Шериф гримнув удруге: де Зірка, куди ти її подів?

Маріванна крутнула колесо візка.

— Проходьте.

Вмостивши чоловіка навпроти себе на канапі, Маріванна уважно роздивлялася його.

— Ви англійську знаєте?

— Будемо говорити англійською? — не здивувався чоловік.

— Маю нагальну справу, потребую вправного перекладача.

— Знайдемо.

Сьогодні мала виписуватися Тетяна. До біса невдало все складалося. Втім Кулик не рефлектував. Не дошукувався причин, не нарікав на долю, не питав як Йов Господа: за віщо.

Склав план і послідовність першочергових дій: не пустити дружину на роботу, допровадити до санаторію, не зводити очей з Лідії, тримати на інформаційному ланцюгу Стаса. Мав і болючу скабку у голові — хто викрав теку з документами зпід Тетяниної подушки і навіщо? Юридичної сили ті папірці не мали, до ладу не оформлені, ще й копії. Оригінали Тетяна тримала у сейфі. Коли вранці виявила зникнення теки, втратила голову, панічно поривалася мчати до прокуратури, благала Ігоря їх забрати, аби не втрапили комусь на очі.

Новий стрес міг стати фатальним. — Ігоре Гавриловичу? — здивувався Стас, забачивши на порозі кабінету Кулика. — Щось трапилось?

— А ти вже облаштувався.

Якби Стас умів, почервонів би. А от не вмів. Хіба відвів набік очі.

— Я тимчасово. Доки Тетяну Іванівну не випишуть. Тут зручніше. У моїй кімнаті щодень рейвах, швендяють, несила зосередитись.

— А тобі навіщо зосереджуватися?

— Як вам сказати, — Стас вийшов з-за столу, причинив двері. — Я знайшов у сейфі таке… Все розслідування може піти на пси.

— У тебе який зір?

— Стовідсотковий.

— Отож, добре бачиш, з якого боку масло й ковбаса, а з якого — дуля без масла. Ти мені зараз усе віддаси, ту Тетянину теку з сейфу, а я… — Кулик затнувся і посміхнувся, — а чорт його знає, що я для тебе зроблю, не знаю, що й придумати. Просто закінчимо справу без новин і пригод. Гут?

— Зер гут, герр гауптман! — клацнув підборами Стас. — Айне колонен шпацірен, цвайне колонен маршірен.

— Ну от і все. На моїх очах Зірка більше не з ким не спілкувалася, — сказала Маріванна. — Я начебто всіх згадала… Чому я вам повірила? Бачила з Зіркою? Згадані мною персоналії теж з нею спілкувалися, навіть дружили… У вас добрі очі.

— Маріє Іванівно, ви дивитесь телевізор?

— Детективи. Це для мене інститут підвищення кваліфікації. Занотовую деякі прийомчики. От, наприклад…

— Даруйте, іншим разом.

Дзенькнув будильник.

— Поїхали, Шерифе, Макса годувати.

Гість Маріванни озирнувся з порогу.

— Кого?

— Ви добре знаєте Зірку? — Маріванна взяла з тумбочку в’язку ключів.

— Не певен.

— Притримайте мені, будь ласка, двері, так, дякую. Макс — це Зірчин кіт. За пашпортом Імператор Максимiліан. Зірка доручила кота Олегові Ткачеві, пам’ятаєте, номер другий у нашому списку? Попросила годувати і доглядати. А він виявився… Як принц Чарлз. Який любить полювання і не має серця. То я тепер годую Макса. Він здичавів уже. Накинувся на Шерифа, мало не загриз. Шерка його боїться. Бачте, я тільки сказала, що йдемо годувати Макса…

Шериф зробив спину верблюдом, аби його було менше, і цок-цок паркетом під стіл. Уклався, одвернувся, я вас не чую, а ви мене не бачите, маю справи важливіші за відгодівлю збоченого котиська.

— До чого ви спитали про телевізор? — Маріванна викрутила візка з квартири. — Дякую, я сама.

— До того, що не можна довіряти жодним очам. Лише — суворим фактам. Бо Шварценегер сьогодні — добрий Термінатор, а завтра — вбивця. А очі у нього ті самі.

— То може, я й вам дарма все розповіла? — затурбувалася стара.

Гість Маріванни вийшов на вулицю. Видобув мобільника.

— Що в тебе? Зрозуміло. Тепер слухай мене. Сьогодні її виписують. Сестра сказала, що чоловік за нею приїде по обіді.

Прослідкуй, куди повезе. Не забудь прибрати жучка з її лікарняного ліжка. Нам чужі балачки про аналізи та процедури ні до чого. Постав жучка на нове місце, маю чути всі її розмови. Я тебе не вчу. Просто нагадую.

Натицяв іншого номера.

— Це я. Де дипломатичний ліцей знаєш? Бігцем. Потрібна трудова книжка Олійник Лідії Ільківни. Там секретарка молоденька — Тамара. Звідки я знаю як? Запропонуй руку й серце. Я сам прослідкую за Ткачем и з ним поговорю. Відбій.

Джип рвався в бій. Мотор стиха гарчав. Раптом обізвався телефон.

— Даруйте, це ви? — озвалася у слухавці Маріванна.

— А це ви?

— Я згадала. У Зірки кілька разів бувала дуже гарна жінка.

Елла Ганська. Лікарка, професорка. Співає чудово, сама, уявляєте, пише пісні.

— Де працює?

— Не знаю. Мене до інституту ортопедії прилаштувала.

Але вона там не працює.

— Як прізвище лікаря, якого вона вам порекомендувала?

— Шеро, де мої окуляри? Якимець Іван Павлович. Чуйна людина. У нього золоті руки. І ще… не знаю, чи можна вам казати. Я вже не вірю нікому…

— Кажіть.

— Вже гірше не буде. Олег Ткач працює на телебаченні…

— Знаю.

— Він… знімав на камеру арешт Зірки.

— Звідки ви знаєте?

— Я… бачила на власні очі.

— Чому не сказали раніше?

— Кому?

Дзвінок мобільника нагадував пожежну сирену: вау-ваувау.

— Слухаю, зрозумів.

Авто за півгодини зупинилося перед інститутом ортопедії.

Адвокат таки домігся для Зірки медичного обстеження.

«Іронія долі, — думала Зірка, — мене завезли до тієї самої лікарні, де померли дівчатка, Назарко… Мені нічого не говорять про інших. Чи привіз Джефрі ліки?»

— Слухайте мене уважно, — сказав чоловічий голос.

Зірка розплющила очі. Перед нею стояв лікар. Знайоме обличчя.

— Ви мене знаєте. Я — палатний лікар вашого учня.

— Назара Марченка.

— У нас немає часу. Я не вірю у вашу провину. Ви опікувалися дітьми. Ви дістали антидоти. Що для вас зробити? Тільки швидше. Я сказав, що маю вас оглянути наодинці, без сторонніх очей. Дали десять хвилин.

— Маєте телефона?

— Тримайте.

Зірка тремтячим пальцем набрала номер Командо. Немає зв’язку. Маріванна? Тільки розбурхати стару.

Олег?

— Слухаю. Стрингер Олег Ткач.

— Це я тебе слухаю, стінгере.

— Вау, Старко! Стінгер — це ракета, а стрингер — незалежний журналіст, вільний стрілець, але мені подобається, як ти мене назвала.

— Стули пельку, ракета з лайном! Як Макс?

— Чому ти лаєшся?

— А ти хотів би за зраду ордена на шию? Це твої касети були в суді, чи Папи Римського!

— Говоріть тихіше, охорона почує, — лікар нервував.

— Псякрев, що з Максом?! — пошепки закричала Зірка. — Він живий?

— Що йому зробиться.

— Ти, курви сину, що зробив з Максом?

— Не кричи, Старко. Він зник, якщо чесно. Я… розумієш, я був у відрядженні… приходжу, його немає. А кватирка прочинена.

Зірка віддала слухавку. Лікар квапливо сховав її до кишені і голосно сказав:

— Усі призначення залишаються. Додатково зробимо енцефалограму, — і стиха: — Як прізвище вашого Макса?

Дайте телефон, я спробую знайти.

Квит, Зірко Симчич, приїхали. Джефрі втік до своєї Гамерики. Командо, сучило, ти зрадив мене і купив собі свободу — так сказав адвокат… Лідка свідчила проти мене.

Травка в дурці. Заштрикають її там. Олег геть опаскудився — дав суду касету проти мене. Чи зроду був таким… Макс пропав! Максику, хлопчику мій, ти єдиний у світі любив мене. І тепер ця наволоч Ткач занапастив тебе!

Зірку затягувало в чорновир. За що зачепитися? Каміння під пальцями кришиться, стає піском, земля під ногами — драглями, повітря втрачає кисень і розриває легені, а світло в кінці тунелю обертається на дірку від бублика і на вічко в сортирі.

Тато казали — пропускай усе через себе, не затримуй, прийшло-пішло, прилетіло-відлетіло, не зосереджуйся на поганому, але й не пручайся йому, просто одвернися від нього і очима, і плечима. Нехай само спурхне, легко й неприсилувано. Ніколи Зірці не надавалося втілити татове знання. Розпач, біль, депресія приходили час од часу й оселялися у Зірчиній свідомості, прихопивши з собою хатні капці й мисочки. Як не прочиняла Зірка їм двері, як не натякала гостям, що інші теж на них чекають, ніхто ані руш.

Щоправда, депресивні напади мали й позитив. Зазвичай наставав спасенний ранок, сонечко світило, пташки співали, будильник не дратував, а Імператор Максиміліан, його пухнаста величність, невдоволено мурчали зі сну, що їх потурбували. Постдепресивне життя ставало смаковитішим.

Максе, Максе, це ж треба дожити до половини життя й не мати за ким так гостро й болісно тужити, як за котом.

Зірка лежала горілиць у лікарняній палаті. Порожньо й тупо, сумно й тоскно. Хоч би помитися, бо тіло найбільш дратувало. Казала Маріванна, щастя — перерва між болями.

Можу вдосконалити формулу. Щастя — теплий чистий душ і пахуча піна. Або шмат господарчого мила, покоцаний рукомийник і змінна білизна.

За віртуальним меню — куди подумки відлетіти звідси?

Якнайдалі. У Почаїв, до Лаври. Коли була там насправжки, дряпало, що святиня, одна з небагатьох правдивих, у чужинецькій власті. Батюшкі-матушкі, лайливі брошурки проти української церкви, відморожено-загальмовані братья в іконних крамницях. Заспокоїлася, коли згадала відповідь одного з лідерів чеченського спротиву на запитання московського журналіста, чи вважають чеченці Чечню суб’єктом Росії. Горець відказав: Чечня — суб’єкт Аллаха!

Отож патріархат святині — на небі. Церкви постають і зникають, а дівоча вузенька стопа Божої Матері, відбита на камені, залишається.

Згадався Почаїв напередодні Покрови. Урочиста літургія.

Чоловічий хор. Тенори вишивають на тлі басовитобаритонному. Люди так співати не можуть, так співають ангели в Раю. Спів — мурашки насолоди, хочеться злетіти на його крилах, невагомо й безтілесно. От тільки терпнуть руки від торби з пляшками святої води (літра — гривня), плаче, б’ється на підлозі дівчина в міському вбранні, їй не заважають, обсідають грішні думки: треба втовпитися, відстоявши кілометрові черги, до стопи, до чудотворної ікони, до ікони «Повна чаша», не забути віддати прокатну спідницю (в штанях жінкам до церкви зась), ще й забігти до платного туалету та встигнути на автобус.

«Достойно єсть яко воістіну блажіті Тя Богородіцу», — виводять срібні тенори. «Прісноблаженную і всєнєпорочную Матерь Бога нашого», — підхоплюють оксамитові баси, і-і-і, — тоненько плаче дівчина на підлозі, а-я, а-я, а-я, — заходиться чиєсь дитя.

Підійшла черга до стопи. Лежить рожевенька, намальована на целофані, за парканчиком. Цьом, цьом, втерла хустинкою, схилилася до віконечка, за ним під підлогою правдивий відбиток, з струменями життєдайного джерела. Нічого не побачила за тьмяним запотілим віконцем. Але ж вона там — дівочо-вузенька, з горошинками ніжних пальчиків, що потоптала граніт, відбилася на ньому, як на мокрій глині.

Вірю. Попри чухонське хамство братів, схожих на рязанських чи псковських десантників у монаських рясах. Бо коли не вірити, що вона — там…

Роздавальня святої води з-під святого відбитку запнута пеленою. «Вода скінчилася», — відказує семінарист при свічках. «У джерелі?» — питаюся. «У відрі», — майбутній панотець незворушний. А бодай вам…

Не випадає сьогодні з терапевтичними спогадами, не щастить…

Слідчий Кучерявий Стас на допитах уже не жартував, не придурювався, а зронив, що від удатного завершення цієї, сказав, резонансної справи проти міжнародного тероризму залежить імідж держави. Ага, Зірка для того й народилася, аби угноїти собою чиюсь політику. Місія з почесних. Адвокат ставав неговірким, заклопотаним. На побачення з Зіркою прибігав запізнено, похапцем ставив одне-два запитання, зривався й біг. Навіть схуднув. Скільки ж йому заплатив Джефрі, що він так побивається? Містер Колінз заплатив? Я вам цього не казав. То хто дає грубі гроші на адвоката для Зірки? Олег спокутує гріхи? Тато? Тато. Може й будинок продав.

Скупчення люду біля суду здивувало — звідки, чому? Зірка не знала, що Олег на всі міхи роздмухував по ТБ ліцейську справу. Вшпинився, як шакал Доренко.

Зірку вивели з автозаку. Сахнулася сонця, приклала долоню до очей. Який ниньки місяць? Вересень, бігме, вже вересень.

Мої діти вертають з канікул. Чом мені ніхто не скаже, як там хворі? А таки ніхто більше не вмер. Знала б. Вона ж убивця.

Зірка заправила за вухо довгу косицю, що впала на обличчя, ступила на доріжку до клітки. Зусібіч продиралися журналісти, тицяли під ніс мікрофони. Як моторно вчорашні селюки перекваліфіковуються на папараці.

Пахне теплим асфальтом, пилом, звідкісь долинуло — смажена картопля, чи що? Адвокат сказав, — якщо справу програють, матиме від п’ятнадцяти до довічного. Він сказав: нам світить. Світить нам, а сидітиме Зірка. Від п’ятнадцяти і до скону.

У залі суду Зірка відшукала поглядом батька. Він осміхнувся, приклав руку до серця, підтримав очима.

Адвокат вбрався у світло-сірий, двобортний, з широкими вилогами і плечима. Як у Леоніда Кравчука. Слухається справа… склад суду… відведення… самовідведення… прошу тиші. Сьогодні на хлопчаків-охоронців зодягли чорні маски з дірками для очей. Ці мордовороти злякалися Зірки?

Тато навчали: будуватимеш хату, пам’ятай три правила — дізнайся, чи не було на цьому місці сукровиці, тобто кривавого вбивства, чи не було перехрестя стежок, чи не корчувався сад, надто грушевий. А як непевна чогось, поклади на чотирьох кутах місця під майбутню хату по хлібині і залиш на ніч. З’їдять хліб тварини — будуйся, звір на погане місце не піде. На чому, Зірко, побудувано хату твого життя?

— Прошу викликати свідка захисту.

«Ну ж бо, Зірко, які звірі прийшли їсти твою хлібину?»

З’явився екзот: кремезний, невисокий на зріст, сивобородий. Бігме, Щезник!

— Прізвище, ім’я, по батькові, рід занять?

— Шевченко Юрій Володимирович, народний цілитель, фахівець з токсикології.

— Знаєте підсудну?

— Вона приїздила до мене з приводу отруєння учнів.

Я допоміг з’ясувати причину, порадив протиотруту. Дуже тішуся, якщо допомогло.

— Чи маєте медичну освіту?

— Так.

— Коли закінчили медінститут?

— Був виключений з п’ятого курсу за дипломну роботу, присвячену класифікації отрут, які розкладаються в організмі, не полишаючи сліду. Після зміни політичного курсу, зміг поновитися і закінчив інститут заочно.

— З тією самою дипломною роботою?

«Куди веслує адвокат? До чого тут освіта Щезника?» — оторопатіла Зірка.

— Ні. Перша моя дипломна робота про отрути зникла. Всі три примірники, друковані на машинці, заразом з чернетками.

Відновлювати її не схотів, та й за ці роки з’явилося багато нового. Я написав іншу роботу.

— Симчич розпитувала про властивості барбізону?

— Лише про те, як з отрутою боротися.

— Просила дістати якусь кількість рідини?

— Ні. Коли б і мав — не дав би.

— Чи знайомі ви з Олійник Лідією Ільківною?

— Так.

— Чи близько?

— Вона була моєю дружиною.

Лідія Олійник поспішала. Справу залагоджено, папери підписано, але й сумнів в очах директриси дитбудинку Лідії не примарився. Розглядала вона Лідку як Кашпіровський і Чумак укупі. Не про цуцика ж ішлося, не про кицьку.

Лідо-Лідо, Боже-Боже! Хто вони всі супроти тебе?

Намірились загнати в кут, гадають, як ложкомийка, то й ногою. Розумаки освічені. Якби надбала диплома — давно б у міністрах ходила. Лідія Ільківна Олійник — міністр охорони здоров’я. Чи в справах сім’ї та молоді.

От, блін, пузо! Спідниця не сходиться. Хіба мотузочка за гудзик прив’язати, а з цього боку просилити його через петельку… Отак. Піджак був завеликий, а тепер — якраз.

Блузу можна не заправляти, пустити на спідницю. Що маємо?

Поважна вагітна жінка. Трохи стомлена й бліда — нормально.

Дитя сьогодні спокійне, неначе знає, що Лідії знадобляться сили. Віднедавна зозулятко з ранку до ночі гамселило нозями й руцями по череву, аж ой. Сказано — міліціянтович. Нічо, нічо, наш з прокуроршою синочку, вже скоро, мамка вже чекає не дочекається.

Лідія склала в сумку теку з паперами, обсмикнула кохтинку, перехрестилася на покуть. Коли той, то гайда.

— Лідко, ти куди? — гукнула мати.

— Воно тобі треба!

— Швидко будеш?

— Як рак свисне.

Роззирнувшись востаннє, чи не забула чого, вийшла з дому.

— Ваше ім’я, по батькові, прізвище? — запитала суддя у молодички, яка почувалась некомфортно під безліччю поглядів.

— Медвідь Віра Іванівна.

— Ви знаєте Олійник Лідію Ільківну?

— Знала. Вже більше десяти років не бачила.

— В яких ви були стосунках?

— Працювали разом у їдальні медичного інституту. Я — кухарем, вона — подавальницею. Роботяща дівка, чепуруха. І метикована. Їй би освіту, завїдальнею б стала.

— Що ви знаєте про її особисте життя?

— За нею хлопці упадали. Вона шанувалася. Казала, себе не на смітнику знайшла. Виглядала перспективного. Знайшла одного. Некрасивий був, прости, Господи… Але всі на нього казали — майбутнє світило медицини. Лідка йому за тиждень шари-бари забила. Хизувалася — я за ним академихою стану, на «волзі» їздитиму, з общаги у трикімнатну переїду.

— А чому вона жила в гуртожитку, маючи житлоплощу у будинку матері?

— Не знаю. Кажуть, не мирила з вітчимом, скандалили.

Тільки облом їй вийшов. «Академіка» з інституту поперли…

Лідка з ним зразу й розлучилася і з їдальні зникла, аби не розшукав. Забігала перегодя трудову взяти, вже з черевцем.

До матері повернулася, бо вітчим зненацька помер. Більше не знаю. Але думаю — не пропала.

— Це справи не стосується. Прошу запросити свідка з клініки проблем сім’ї, матері та дитини.

Лідка поспішає. Вулиця, друга. Ось і дитячий будинок. За парканом гуляють малюки. Лідка заходить до будинку, розмовляє з завідувачкою, їй викликають хлопчину років тринадцяти. Лідка виводить хлопця на вулицю. Сідають до авта, від”їжджають.

За кілька хвилин сюди ж приїжджає чорний джип. З нього вилізає Командо, виконує той самий маршрут. Він спізнився.

Темний джип погнав щосили до аеропорту.

Не тільки Зірка ніц не розуміла. Залом перекочувався гомін.

Суддя встановлювала тишу. Адвокат був натхненнонезворушним, здавалося, він єдиний не втратив орієнтирів у цій веремії.

Жінка з клініки повідомила і документально потвердила: стількись років тому Лідія Ільківна Олійник народила без патологій і ускладнень двійню, хлопчика й дівчинку, здорових і нормально розвинутих. Тому коли Олійник звернулася до клініки з пропозицією про співпрацю, угоду з нею підписали, бо Олійник всім вимогам до сурогатної матері відповідала: вела здоровий спосіб життя, мала житлоплощу і досвід нормальних пологів.

— Що таке сурогатна мати?

— Жінка, яка виношує бездітним подружнім парам дитину з їхнього генетичного матеріалу і одержує за це грошову винагороду. Все в межах закону. Номер ліцензії, дозвіл на діяльність, копії угод… Клініка не має жодних претензій до Лідії Олійник. Навпаки, ставить її за взірець.

Зірці почувалося, ніби гортає останні сторінки заплутаного детективного роману, і тільки тут нарешті людськими словами викладуть те, що впродовж двохсот попередніх сторінок незнарошне заплутувалось. Але й останні сторінки виявилися написаними ієрогліфами.

Який то чорний ящик — чуже життя. Прикрите, як цибулина лушпайками, хмарами слів, ритуалами, етикетами, запорпане в пісок охоронних табу. Недарма ж люди зачудовано тицяють пальці в розетки езотеричних знань, умлівають перед читачами чужих думок, маніпуляторами чужою свідомістю. Дізнатися, як насправжки, що думає людина про тебе, коли любо посміхається, — ото кайф.

Наркотиків не треба.

Лідка — зразкова мати! А де поділа своїх дітей? Скільки ж їм має бути років? Матка Боска, це ж діти Щезника. А він знає?

Зірка відшукала очима Еллу Ганську, що аж уклякла, зачувши про перший шлюб Лідки зі Щезником, про їхніх дітей. Зірка побачила, як Ганська підхопилася і вислизнула з зали, зіткнувшись у дверях з новим свідком.

Темний джип, вискнувши гальмами, вкляк перед скляним кубом аеропорту. Командо вихопився з авта і притьмом гайнув усередину. Маневруючи серед пасажирських юрб, когось видивлявся в натовпі. Його заскочило повідомлення по радіо — літак рейсом… на Нью-Йорк відлітає, реєстрація закінчилася, посадка закінчилася. Командо спересердя вдарив кулаком об долоню.

Зірка в клітці обмерла. Просто на неї паркетною стежкою зали суду повільно дибала Кулик Тетяна Іванівна, старший слідчий прокуратури.

Суддя, літня жінка в окулярах, звішених на кінчик носа, бо мала час од часу зазирати у розкладені папери, запитально подивилася на Тетяну Кулик.

— Місце вашої роботи?

— Старший слідчий прокуратури.

Зал захвилювався. Кулик перечекала гомін.

— Я починала вести справу про отруєння дітей у дипломатичному ліцеї. І працювала над нею до моєї госпіталізації з діагнозом інфаркт міокарду. Після чого я вирішила з прокуратури піти і подала відповідний рапорт керівництву.

— Рапорт задовольнили?

— Так.

— Ваш рапорт викликаний лише захворюванням і неможливістю за станом здоров’я виконувати свої обов’язки?

— Не зовсім…

— Прошу пояснень.

— До моїх рук потрапили свідчення кількох осіб, з яких випливало, що можливим вбивцею… була людина… безпосередньо пов’язана зі мною… родинними зв’язками.

Переді мною постала дилема — захистити цю людину і пустити слідство хибним шляхом, чи… Я багато думала… Але я не хочу, щоб вона вбила ще когось. Я передала всі свої докази адвокатові підсудної.

Запала тиша. Блимали вогники двох телекамер, оператори хапали крупні плани — Симчич у клітці, свідок за бар’єром, адвокат за столом, суддя — під гербом держави.

— Потверджую передачу письмових свідчень, — підвівся адвокат.

Суддя звернулася до Кулик.

— Назвіть ім’я людини, проти кого ви свідчите і ступінь вашого з нею зв’язку.

— Олійник Лідія Ільківна. В даний момент… вона вагітна моєю дитиною. Нашою з колишнім чоловіком.

— Поясніть.

— Ми розлучилися місяць тому.

— Через майбутню дитину?

— Це наша особиста справа.

— Прошу викликати свідка Митроху, — сказав адвокат.

Увійшов отець Василій.

— Я працював у церкві Успіння Богородиці. До мене на сповідь прийшла Крута Надія Опанасівна, прибиральниця нашого храму. Я не мав часу, бо готувався до вінчання, але жінка дуже хвилювалася. Я її вислухав. Після чого як громадянин… і просто як людина, як християнин… я не міг зберігати таємницю сповіді. Йшлося про попередження подальших злочинів. Я пішов до прокуратури і виклав усе письмово.

— Повторіть ваші свідчення.

— Крута Надія Опанасівна зізналася на сповіді, що вони з дочкою Олійник Лідією Ільківною вбили чоловіка Крутої і вітчима Олійник Якова Івановича. Його отруїла дочка Крутої Лідія, а сама Крута не перешкоджала скоєнню злочину.

Причина вбивства — вивільнення житлоплощі. Дочка намірялася повернутися додому з гуртожитку.

— Яким було знаряддя злочину?

— Сильнодіюча отруйна речовина, яка з часом розкладається в організмі, не полишаючи слідів. Симптоми — як за харчового отруєння. Дочка тоді сказала матері: нізащо не здогадаються. Надія Крута припустила, що діти в їдальні — теж справа рук Олійник.

Адвокат підвівся.

— На жаль, запросити наступного свідка не можу. Бо Шушунова Світлана Михайлівна покінчила життя самогубством, не витримавши докорів сумління. З її письмових свідчень випливає, що саме вона постачала отруту барбізон сімейства телуридів посудниці їдальні дипломатичного ліцею Олійник Лідії. Яка не була новачком у злочинній діяльності. Зафіксовані такі скоєні нею смертельні отруєння: вітчим Крутий Яків Іванович, можливо, одне з двох новонароджених нею немовлят без імені, Андрій Перегуда, ліцеїсти, дієтсестра Король. Усі, хто стояли на шляху досягнення нею якоїсь мети. Вітчим заважав повернутися додому, двох дітей вона не змогла б утримувати, у Перегуди Олійник побачила гарний закордонний телефон. Такого у неї не було, і вона взяла його. А щоб власник не повернувся, виявивши зникнення, напоїла його отруєним компотом. На лихо, з цієї каструлі компот випили ще кілька дітей. Жахлива, страшна випадковість, але в цьому разі — закономірна. А дієтсестра Король стала жертвою, бо заважала Олійник забирати помиї з їдальні, що ними злочинниця відгодовувала на продаж свиней. Доля підкинула Олійник шанс замести всі сліди — слідча в цій справі виявилася її клієнткою, а через те — знаряддям маніпулювання слідством.

«А де Олійник?» — гомоніли в залі. Роззиралися довкруж: щойно свідчила проти Симчич…

Адвокат Зірки знову підвівся — треба гарно замахнутися, аби вбити останнього цвяха в труну брехні.

— Захист має відеодоказ, що підзахисну Симчич заарештовано з застосуванням протиправних дій, з порушенням чинного законодавства.

Суддя повернулася до відео — на екрані біля Зірчиного парадного вклякли, одне за одним, три міліційні авта — шшшух-шшшух-шшшух. Ще на ходу з них вихопилося з десяток мужиків. У три кроки оточили Зірку, притисли до дверей, заломили руки. Зірка щосили закричала. Дістала пістолетом по голові, сповзла стінкою. Її підхопили за рукиноги, вкинули до авта, рвонули з місця, шшшух-шшшухшшшух. „Олеже, бережи Макса”, — тільки й вигукнула Зірка.

Суддя припинила судовий розгляд і повернула справу на дослідування.

Загратоване віконце камери світла за негоди майже не давало: клапоть сірого неба, дощ і мокрий сніг.

— Симчич, на вихід, з речами, — гримнуло з кормушки.

Як там Маріванна казала про щастя? Жодного щастя Зірка не відчувала. Що коїться в серці невинної людини, коли її випускають з буцегарні, відає тільки невинна людина, яка туди потрапила. А може, це нікого й не цікавить? Це ж не сексуальні переживання…

Зірка йшла до брами. Тоненька, обхудла — аж прозора, як деревце обшугане, з тонкими довгими пакосами над високим коміром світлого светра. Хвіртка в брамі прочинилася, Зірка ступнула кілька кроків пустельною вулицею. Дощило. Під літніми сандаліями хлюпала снігова каша.

Гуднув клаксон. Від припаркованих неподалік темних джипів, радісно зашпортуючись, біг тато. Сміявся і плакав, утирав сльози кепкою. За ним двоє здорованів винесли інвалідного візка. Маріванна тримала обіруч теплу куртку і чобітки. «Слава тобі, Божа Матір, слава тобі, — причитувала вона, — я всі думки передумала, всі гадки перегадала…» За нею виповзла Травіата, не розуміючи, де вона і куди йти, аж побачила Зірку. — І-й-ко! — побігла, загрібаючи зимню воду носаками.

А через скуйовджену Травчину голову Зірка побачила…

Як у кіні: зображення завмирає, а тоді починає плисти м’якими поштовхами, повільно-повільно, нереальнонереально.

Біля одного з джипів. Стояв. Командо. У чорній шкірянці.

Трохи посивілий. А на широчезному плечі. Вмостився. Білий з брунатними підпалинами і блакитними очима. Імператор Максиміліан. Кіт тернувся щокою і боком об комір куртки.

Командо ступив крок навстріч Зірці.

Рік по тому Британська королева Єлизавета газет не читає. За неї це робить спеціальний секретар. І щодня складає дайджест найцікавішого чтива. Виськавши своїх псів, випивши для апетиту гранчачок-другий «мартіні», полюбляє Єлизавета намбер ту погортати перед обідом зшиток родзинок про людей і події.

Вмостилася на канапе перед каміном, поклала подагричні натруджені ніжки на спецпідставочку, підсунула до себе кришталеву карафку, поправила під нею оксамитовий обрус.

Що там у нас сьогодні?

Як повідомляє агенство Бі-бі-сі, у школах Брайтона дітей вчать пити… просту воду. Для цього організовано спеціальну освітню програму, і тепер кожний учень у будь-який час може відкоркувати пляшечку і цмулити з неї на уроці.

Дослідники певні, що вода поліпшує успішність дітей. Бо гідратація мізків активізує процеси мислення. П’ятирічні діти мають випивати півтора літра води на день, десятирічні — на двісті п’ятдесят грамів більше, а дорослі — два літри живлющої вологи. Єлизавета відклала папірці, видобула з кишені хатнього халатика мобілку, обережно, проте вже впевнено набрала номер сина.

— Чарлзе, ти знаєш, що таке гідратація мізків? Я була певна, що не знаєш. І ти, і твій неперевершений татусь мало пили води в дитинстві… А я мізки сушу, чому ви обидва такі… — королева помовчала, добираючи слова, і завершила, — метиковані.