Зірка, або терористка

Ніч

Спить дім скорботи, скрикує уві сні, стогне, виборсуючись з гамівних сорочок. Травіаті мариться, як досхочу їсть диню.

Сік тече межи пальці, обмазує лице, а вона щаслива, з мамою, яка теж їсть диню.

Тихо молиться баба Надя, колінкує перед іконою. Лідія прокинулася, зазирнула до материної кімнатки-келії на вогник, мовчки вийшла надвір. Перевірила засуви на хвіртці, дослухалася до тиші за парканом, поправила на плечах кожуха, вернула на тапчан у кухні, натягла кожуха на голову, пірнула у сон без сновидінь.

Командо не спав. Зненацька стрибнув з горішньої шконки, затарабанив у двері. Камера ожила залпами матюків.

— Згадав! — вигукнув у вічко. — Мені треба до слідчого.

Кормушка байдужо хляпнула.

У непевному оманливому світлі повні на сексодромі вовтузилися двоє. Чоловік наполегливий і брутальний, жінка хтива, як упирка. Випинала перса, вигиналася білими литками і стегнами. Він рикав, вона стогнала. Перекотилися: він згори, вона відкинула голову. Місяць об’єктивно висвітлив: вона — Зірка Симчич, він — директор ліцею Покотило.

О-о-о-ох! А-а-а-ах! Аж ось на спину директорові стрибнув пухнастий кіт, увіп’явся пазурами. Покотило заволав, а Максимиліан… задзеленчав. Будильник показував восьму.

Крізь прочинене вікно шурхотіло фіранками свіже повітря.

Зірка, виборсуючись з кошмару, кинула оком на постіль, очевидячки зіжмакану й потовчену. Мама казала, що поцілунки сняться — на нещастя.

Прокумкав телефон. «Пані Симчич, — офіційно сказала слухавка, — вас хоче бачити директор».

— Який? — розгубилася Зірка.

— Тю на тебе, Зірко, ти що, не впізнала мене? — слухавка реготнула голосом секретарки Тамари. — Покотило тебе хоче і хутко. Чимдуж жени. Він — лютий.

Алярмових ранків не любила. У що вбратися — поспіху не терпить. Та ще й поклала собі на сьогоднішній найприємніше: розібрати шафу, замінити осточортіле зимове на призабуте, а отже озонно-приємне літнє. Перебираючи одіву, прискіпливо мала зважити: чи вона вже, чи вона ще, а коли тутечкиотакечки, то чи покотить. А найсмакотніше — скинути на окрему купу безнадійне, огребом викинути, назавжди спекатися, притлумлюючи терпке відчуття зради. Адже викидаєш шмат рідного, на ньому твої атоми і молекули. Тепер сей бенкет — на після Покотила.

Влізла у чергово-безвідмовне — брюки і котрийсь з блузонів, їх мала на щодень. З Америки затямила: ходити два дні поспіль у однаковім не вільно: навіть не моветон, а ціла ганьба і космічна катастрофа. Шеф на канадійському TV, якось забачивши Зірку у вчорашній блузці, без посмішки запитав: міс має якісь проблеми? не ночувала вдома? Зірка повагалася між скромнішим і яскравішим, обрала останнє.