Злочинці з паралельного світу

Розділ 23. Зрада

Коли вранішні промені сонця зазирнули до напівпідвалу, в якому спали Хроня з Рексом, хом’як Хомка нарешті добрався до відділку міліції. Учора вранці, коли Рата з котами повернувся до старого будинку, щоб забрати припаси, Хомка спостерігав за ними зі своєї схованки.

Він не озвався, коли Рата покликав його. Дочекавшись, поки вони підуть, Хомка виліз із криївки.

Крім кукурудзяних качанів, які Рата приніс папузі, в кімнаті не лишилось з припасів ані крихти.

Тоді Хомка підійшов до недоїденого папугою качана і почав набивати кукурудзяним зерном щоки.

Напакувавши повен рот, Хомка сам до себе промурмотів:

— Сфоя софочка флифче до філа!

Потім обережно піднявся сходами, визирнувши з підвалу, покрутив головою праворуч, ліворуч і, важко перевалюючись, зник у бур’янах, що росли коло старого будинку.

Він шукав міліцію цілий день і цілу ніч, від хвилювання зжував усі свої припаси за щоками, аж поки йому пощастило.

Двері відділку були нещільно причинені, і Хомка, який став уже поворотким без припасів за щоками, спритно прослизнув досередини.

За загородженим пультом сидів молодий вусатий черговий міліціонер і солодко позіхав.

Його чергування скінчилося, і він чекав зміну.

Хомка перебіг за перегородку, яка відділяла міліцейський пульт від коридорчика.

Міліціонер, скінчивши позіхати, завмер: на пульті перед ним на задніх лапках стояв хом’як і дивився на нього чорними, блискучими, як намистинки, очима^ Потім хом’як відкрив рота і тоненьким людським голосом сказав:

— Товаришу міліціонер, я, як свідомий громадянин, прийшов сюди, щоби заявити про пограбування. Я знаю, де знаходилося ще до вчора усе вкрадене, бо вчора він його забрав. Але ви можете дочекатись його там, він туди неодмінно повернеться! — Хомка перевів подих. — Я розкажу вам, де це місце, але з однією умовою: ви візьмете мене до себе жити! Згода? Якщо ні — я пошукаю когось іншого. Знаєте, риба шукає де глибше, а я — де ліпше!

Міліціонер, як та згадана Хомкою риба, беззвучно то відкривав, то закривав рота, вирячивши на Хомку очі.

А хом’як, не гаючи часу, притягнув ручку, за нею — аркуш паперу й тицьнув ручку в руку міліціонерові:

— Пишіть, я розповідатиму!

Міліціонер слухняно, наче під прицілом пістолета, взяв ручку.

Коли Хомка скінчив розповідати, а міліціонер записувати, до відділку зайшов його начальник.

Взявши під козирок, черговий міліціонер доповів:

— Товаришу начальник, завдяки вміло поставленій мною пошуковій роботі маю нові відомості щодо крадіжки на вулиці Високій.

— Ну, заходь, — сказав начальник, і обидва зникли за дверима.

Вийшовши з кабінету начальника, міліціонер задоволено потер руки. Потім відкрив чорний портфель й кивнув Хомці:

— Залазь!

Удома міліціонер, ледь переступивши поріг, гукнув:

— Таня!

З кімнати вибігла дівчинка з двома тоненькими кісками.

— Дивись, що я тобі приніс! — радісно сказав їй тато. — Це хом’як, який уміє говорити! Ось давай посадимо його в ту клітку, що залишилась у нас від папуги. Тягни її сюди!

Хомку посадили в клітку. Коли за ним зачинилися дверцята, Хомка полегшено зітхнув. Дівчинка одразу ж щедро насипала в годівничку соняшникового насіння, і Хомка почав набивати ним щоки, бо вже добряче зголоднів.

Новий Хомчин господар нетерпляче постукав пальцем по клітці й сказав:

— Ну, скажи що-небудь Танечці!

Але Хомка мовчав.

Таня теж постукала пальцем по клітці й сказала:

— Ну, тату, ти даєш. Хто ж таке бачив, щоб хом’яки розмовляли? Це ж тобі не папуга.

Але її тато не заспокоювався — він стукав і стукав по клітці товстим пальцем.

Хомці, зрештою, це набридло — він відкрив рота і хотів було сказати, щоб йому дали спокійно наїстися. Але з цього нічого не вийшло. Замість гнівних слів почувся тоненький мишачий писк.

Втрапивши знову до клітки, Хомка зовсім і назавжди перестав розмовляти.