Знаки

ЮВІЛЕЙ

Марія Євдокимівна прокидалася вдосвіта. І не тому, що вранці надто голосно гуркотіли поїзди — колія пролягала за п'ятдесят метрів од її будинку — ні, поїздів Марія Євдокимівна зовсім не помічала, навпаки: без того гуркоту, гудків, дрижання стін їхнього старенького будиночка, коли безперервно накочувались важкі товарні поїзди, немовби проходячи через сусідню кімнату, Марія Євдокимівна зовсім не уявляла свого життя. Коли кілька днів довелося жити їй на Русанівці, на сестриній квартирі, вона ніяк не могла заснути, щось непокоїло її й мучило, та й удень теж зле їй там почувалося. Тиша. Ось чого не можна було витримати — мертвої тиші. Русанівка видалась їй дивним, стерильним островом дитячих садків, світом чистого дніпровського повітря, неправдоподібно гарних ранків над каналами, але цей острів був позбавлений руху, залізничного гуркоту, швидкості, сили, в ньому не вистачало кислуватого запаху вугільного гару й трепету земної тверді — і на ньому не можна було жити. В усякому разі, так здавалося Марії Євдокимівні, яка все своє життя прожила на вулиці Новолибідській, за кілька кроків од залізниці.

А прокидалася вдосвіта Марія Євдокимівна тому, що скільки себе пам'ятає, доводилось їй від самого ранку до пізньої ночі бігати, поспішати, запізнюватись — на базар, на роботу, по магазинах, до лікарні — до хворих батьків чи хворих сестер, і так усе життя. Згодом, коли залишалася сама й пішла на пенсію, й коли, здавалось, і не полишилося вже причин кудись квапитися, Марія Євдокимівна вже не змогла сповільнити суєту свого життя. Звичка виявилася значно сильнішою за людину: надто вже розгойдався той маятник, щоб можна було його так швидко зупинити: можливо, до того ще й давалася взнаки неспокійна стареча вдача, підсвідоме бажання затримати смертельно стрімкий біг часу, спроба розтягти час, наче гумове кілечко, яким прикріплюють рецепти до пляшечки з ліками. Вранці люди й годинники рухаються повільно, надто ж узимку, коли навкруги все ще заклякло від сну під нічний снігопад і лише де-не-де у вікнах запалюється мерзлякувате електричне світло. У ці хвилини маятник сягає своєї найвищої точки, він на якусь мить завмирає, ніби для того, щоб перепочити, перш ніж почнеться новий пришвидшений біг часу. Чомусь ще змалку Марія Євдокимівна була впевнена, що час падає вниз.

Марія Євдокимівна встала, накинувши на нічну сорочку пальто, — в кімнаті було зимно: на ніч вимикала газову ніч, боячись учадіти. Підійшла до маленького віконця й довго стояла, вдивляючись в обриси такого віддавна вивченого напам'ять світу, що можна було й не дивитися на нього. Оце її вранішнє стояння перед вікном було скоріше формальністю, даниною якимсь напівзабутим традиціям, завченим рухом, що давно втратив усякий сенс. Та проте приємно щоранку стояти отак біля холодного віконця, відчуваючи, що ти ще живеш, і вдивлятися в сутінкові чорні й білі площини, з яких складався навколишній світ: місток через Либідь; дерев'яні паркани, що нависли над берегами цієї гнилої, теплої річки; встелені білим незайманим снігом пляшки, іржаві консервні банки, діряві відра й поламані дитячі візки на бетонних відкосах Либеді; цегляна стіна залізничної їдальні, куди Марія Євдокимівна за все своє життя не зайшла ні разу, хоча, як казали сусіди, обіди тут дешеві й годують непогано. Не терпіла Марія Євдокимівна запаху підгорілих буряків і вчорашнього борщу, яким завжди тхнуло од їдальні. Хоч як важко бувало інколи, а готувала вона собі все сама.

Одягнувшися, Марія Євдокимівна трохи перепочила, відтак почала повільно застилати ліжко. Подеколи дивилася на фотографію, що висіла на килимку над ліжком: споглядання фотознімка теж належало до тої ж системи рухів, що й стояння перед вікном. Маленький аркушик фотопаперу, на якому вся її доля. Як магічне люстерко в руках циганки, однак тепер уже не треба зазирати в те люстерко: все, що може в житті відбутися з людиною, з Марією Євдокимівною вже відбулося. Лишилася остання формальність: смерть.

На фото вони були втрьох — її чоловік, Василь Прокопович Джигурда, син їхній Віля та вона. Василь Прокопович був у гімнастерці, проте вигляд мав якнайцивільніший: сухувате — цивільне — обличчя старшого бухгалтера молокотресту, пенсне, проділ, який розрізав рідке темно-русяве волосся гострою лінією навпіл. Здавалося, немає ніякого зв'язку між його цивільним обличчям та бойовою гімнастеркою з петлицями. Так воно, по суті, й було: фото зроблене в серпні 1939 року, коли Василя Прокоповича тимчасово призвали на військові збори в таборах біля Шепетівки, а потім він брав участь у поході на Львів — щоправда, не в передніх бойових лавах кавалерійської дивізії, а при її штабі, бухгалтером. Приїхавши на день з Шепетівки до Києва в якихось своїх службових справах, заскочив Василь Прокопович додому, і, враховуючи складну міжнародну обстановку тих днів, вирішив на пам'ять сфотографуватися з сім'єю. Хто знає, що жде нас далі? Віля був тоді ще справжнім хлоп'ям — худий, вугластий, флегматичний, чорнявий, як циганча. Марія Євдокимівна перед тим, як іти до фотографа, встигла зробити гарячу завивку і навіть губи нафарбувала. Тоді ще на неї мужчини, бувало, кидали уважні погляди. Фотограф посадовив її в центрі, а з боків — сина й чоловіка, які до неї голови свої нахилили.

Почало розвиднятися. На містку з'явились перші перехожі, й Марія Євдокимівна позаздрила їм: вони рухаються, перемагаючи в собі теплу сонливість, ідуть, вдихаючи морозяне повітря, поспішають на трамвай, ведуть закутаних дітлахів до дитсадків, і сніг під їхніми ногами так завзято рипить, що хочеш-не-хочеш, а будь-яка людина почувається молодою: вранішня кволість покидає її тіло, і кожен новий крок карбується впевненіше.

Марія Євдокимівна зітхнула. Нинішній день для неї особливий. Сьогодні їй сповнюється сімдесят років. Вдивляючись у поквапливі постаті перехожих (багато серед них було залізничників у чорних шинелях), Марія Євдокимівна намагалась не вдумуватись у весь незбагненний смисл цієї події. Як і будь-яка інша людина, вона не могла довго думати про Час, про його болісні й незрозумілі закони — одні для пам'яті й зовсім інші для тіла й речей; а найдивніше — як легко мириться свідомість з усім, що відбувається з тобою від того далекого дня, коли ти в коротенькому платтячку й довгих мереживних панталончиках гордовито стоїш у візку, притримувана любою матусиною рукою, а коні цокають по Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, до тої хвилини, коли ти дибаєш старечою ходою на трамвайну зупинку на розі вулиць Саксаганського й Толстого, боячись посковзнутись, і стискаєш у кишені важкого зимового пальта кулак, а в тому кістлявому кулаці п'ять карбованців, твій щомісячний внесок сестрі Наді «про всяк випадок». Але ти твердо знаєш, що то за «всяк випадок». Тільки невідомо, коли він станеться, цей «випадок». У сестри Наді вже назбиралося сто п'ятдесят карбованців. Плаття чорне, тапочки, хустку й покривало мереживне Марія Євдокимівна приготувала ще років з п'ять тому, акуратно склала до шафи і навіть записку написала, щоб ніхто нічого не переплутав, коли треба буде.

Відчула, як від цих думок у неї починає паморочитись голова. Марія Євдокимівна примусила себе піти на кухню і взятися за готування страв до іменинного столу. До свого дня народження Марія Євдокимівна готувалася довго й ретельно. Поступово з осені збирала гроші, аби вистачило на вино й закуску, аби в цей день стіл її був багатий для гостей — бо так завжди велося в їхньому домі з давніх часів, коли ще був живий Василь Прокопович Джигурда. Марія Євдокимівна одержувала невеличку пенсію — сорок вісім карбованців, бо в останні два роки перед тим, як полишити роботу, часто хворіла, й коли підрахували середню зарплатню, виявилося, що вона невисока. А за Василя Прокоповича нічого не отримувала, тому що архів військкомату згорів, і ніяких документів не лишилось, а похоронка на чоловіка до Марії Євдокимівни, мабуть, не встигла дійти: Київ захопили німці. Витрачала щомісяця сім карбованців на квартиру, газ, воду й опалення, п'ять відкладала «на всяк випадок»; на харчування залишалось зовсім небагато. Та Марія Євдокимівна не ремствувала ніколи, не нарікала на життя. Навпаки, частіше була весела, ніж сумна, любила посміятися й погомоніти з приятельками. А що таке гроші — вона знала добре, бо все своє життя працювала касиром. Могла пізнавати гроші на дотик — чи довоєнні п'ятірки з льотчиком, чи післявоєнні хрусткі двадцятип'ятирублівки, чи теперішні невеликі червоні десятки. Цілі скарби пропливли через її руки — пропливли й проминули… Тепер ходила на Новий ринок біля площі Перемоги — там завжди дешевше можна було купити м'ясо й овочі — менше там галасувало нахабних перекупок, а більше стояло селян, яким зручно сюди доїжджати просто з вокзалу трамваєм.

Марія Євдокимівна відчинила балконні двері, які ніколи не заклеювала на зиму, й змела віником сніг із балкона. Підняла пластмасову кришку, що прикривала блюдо в холодцем. Холодець Марія Євдокимівна готувала відмінний, з поросячих ніжок, а не з курячого м'яса й дрібних кісточок, як це робила її сестра. Зазирнула в блюдо — холодець стояв твердий, апетитний; його поверхню вкривав ніжний шар смальцю — ніби легка паморозь. На душі Марії Євдокимівни навіть стало легше, як уздріла той холодець.

Вийшла до невеличкої кухоньки — розбирати оселедець. У кухоньці стояла газова плита й столик зі стільцем; тут Марія Євдокимівна зберігала посуд, харчові припаси, готувала. Ось уже майже рік, як Марія Євдокимівна жила у квартирі сама — інших мешканців відселили, бо дім на Новолибідській призначався на знесення. Але три дні тому в кухоньці додався ще один столик: у дві порожні кімнати підселили нових пожильців, «капітальників», як їх називали, бо їхній будинок, що був неподалік, поставили на капітальний ремонт. Марія Євдокимівна ще не встигла до ладу познайомитися з новими сусідами; знала тільки, що молодий чоловік, якого звали Юрою, — геолог, часто їздить в експедиції, дружина його Ася в декретній відпустці, на восьмому місяці вагітності, а їхній п'ятирічний син Толик — добрячий шибеник, уже встиг розбити тарілку з сервізу, що його подарували Марії Євдокимівні батьки на весілля, — останню тарілку й тому особливо дорогу. Зараз двері були зачинені, нікого з сусідів не було.

Приготувавши все, як треба, і прикрасивши оселедець квіткою з моркви, тонко нарізаними солоними огірками та цибулею, Марія Євдокимівна повернулась до кімнати й витягла з комода старовинну льняну скатертину, спеціально призначену для урочистих днів. Не поспішаючи, розсунула стіл — відчула при цьому задишку, бо стіл був важкий, дубовий. Перепочивши трохи, застелила стіл скатертю, яка зберігала білизну й свіжість, незважаючи на поважний вік: скатертину Марія Євдокимівна одержала в придане й берегла як пам'ять про маму, накриваючи стіл раз чи двічі на рік. В кімнаті посвітлішало одразу. Марії Євдокимівні здалося, що стіл той схожий на снігове поле, що лежить перед нею, — куди хочеш, туди й іди: ще все попереду, ще мандрівка не почалася і поле ще не помережане нічиїми слідами. Марія Євдокимівна сіла за стіл, сперлася головою на руки й почала обмірковувати стратегічний план розміщення всіх страв — наче полководець, що оглядає поле бою, вирішуючи, де поставити важку артилерію й куди кинути резерви піхоти. Доміркувавши все, почала діяти. Спочатку поставила на стіл усі свої карафки й пляшки з різними напоями. Посередині столу залишила місце для блюда з холодцем, навколо розмістила баночки з хроном — білим і буряковим; терла хрін учора сама, заходячись слізьми, проте зітерла до кінця два довгих корінці. З двох кінців столу поставила оселедці. Потім настала черга риби заливної, политої червоною томатною підливою, і салату «олів'є», ковбаси й голландського сиру, шпротів і сайри, фаршмаку й свіжоквашеної капусти.

Так непомітно промайнуло півдня — довелося ще виходити з дому і заправляти сифони газованою водою. Спасибі, назад допоміг донести сифони сусідський хлопчик. Не встигла й отямитись, як підповзли швидкі зимові сутінки. Та в Марії Євдокимівни все вже було готове, можна й перепочити.

Лягла на диван і так полежала з півгодини, пригадуючи, що ще треба зробити: звільнити вішалку для гостей, нарізати хліб, серветки не забути на стіл покласти.

Настала урочиста хвилина цього дня — Марія Євдокимівна почала розставляти тарілки, розкладати ножі й виделки. Спочатку, за давнім звичаєм, поставила прибор своєму чоловікові — Василю Прокоповичу: велику чарку червоного скла, тарілку з золотими вензелями, срібну виделку й ніж. Чоловік завжди сидів у голові столу, щоб бачити всіх гостей і зв'язувати всі нитки розмов, що снувалися за обідом. По ліву руку його сідала Марія Євдокимівна, по праву — Віля. Сідаючи за стіл, Василь Прокопович завжди похмуро звертався до гостей: «У нас такий закон. Доки все не буде випите й не буде з'їдене, — нікого з-за столу не випустимо». Гості сміялися, готуючись вислухати різні дивовижні й кумедні історії, яй розповідав Василь Прокопович з незмінним своїм похмуро-насупленим виглядом. Туди, де завжди сідав син Віля, поклала виделку з кістяною ручкою, куплену ще в тридцятому році. Потім прикинула, хто де ще міг сидіти: сестра Шура з чоловіком (померли вони в минулому році майже одночасно) поруч із нею, а навпроти — сестра Неллі, померла в тридцять третьому році від чахотки, й племінниця Тамара, вбита бомбою в сорок третьому.

Марія Євдокимівна сіла на своє місце, втомлено поклавши руки на стіл. Сиділа так довго, не запалюючи світла, аж поки пролунав у передпокої перший дзвінок.

Прийшла молодша сестра Надія з чоловіком, а слідом за ними — гімназична подруга Марії Євдокимівни — Марина Михайлівна. Всі одразу сіли за стіл і одразу ж почали балачку про хвороби: про анемію, на яку слабував Надіїн чоловік, про печінкові болячки, про грип, який лютує в місті, про ревматизм, про безсоння і, звичайно, про лікарів-гомеопатів, які лише і вміють лікувати людей. Поки базікали на ці медичні теми, Марина Михайлівна встигла заснути; накинувши на плечі теплу шерстяну хустку, вона сиділа, мало не встромивши свій пташиний ніс у край столу, й тихо сопіла. Але як тільки почали бряжчати ножами й наливати вино, Марина Михайлівна швиденько прокинулась і підставила свою чарочку. На Марині Михайлівні красувалася досить легковажна перука ефектної блондинки; з-під перуки вистромлювалися сиві пасемки волосся.

Не встигли випити за здоров'я господині, як у передпокої знову задзеленчав дзвінок. Марія Євдокимівна здивувалася — хто б це ще міг бути? Племінники її, сини Надії, яких любила, як своїх дітей, пороз'їжджалися, більше гостей Марія Євдокимівна не чекала. Відчинила двері — й здивувалася ще більше. Перед нею стояв син її двоюрідної сестри Жені — ким же він їй доводився? Двоюрідним племінником, чи що? Колись після війни Марія Євдокимівна довго жила в них, доглядала за Валею, Валиком, ще маленьким хлопчиком, «вела» їхній дім, як любила говорити Женя. За це Женя давала їй американську тушонку й шоколад, бо чоловік Жені працював тоді в інтендантстві, й вони всього мали вдосталь, навіть у найголодніші літа. А тепер — невже цей солідний дядечко в ондатровій шапці й притрушеному снігом кожушку і є Валик? Боже, як зраділа Марія Євдокимівна! Адже не бачила Валю років десять — ніколи не заходив до неї, хоч і жив у Києві. Женя, та забігала вряди-годи й, пишаючись, розповідала про сина: став нібито Валя великою людиною, головним інженером якогось заводу, їздить на персональній машині й нову квартиру отримав у висотному будинку біля Печерського мосту, живе щасливо й у достатку. А для Марії Євдокимівни залишився Валя хлопчиком, що мріє стати штангістом, таким, як Григорій Новак, і весь день піднімає маленькі чавунні гантелі; впертий такий хлопчик, м'язи мав міцні, що виразно проступали з-під засмаглої шкіри. Пригадала Марія Євдокимівна, що Валик, коли востаннє прийшов до неї на день її народження, — здається, вже був студентом першого курсу, — урочисто заявив, відставляючи чарку з горілкою, що поклявся ніколи в житті не пити й не курити, як і личить справжнім спортсменам.

Валя вручив Марії Євдокимівні паперовий пакет із духмяними апельсинами й шерстяну кофту.

— Ви тільки подивіться, хто прийшов! — радісно оголосила Марія Євдокимівна, вводячи Валика до кімнати. — Пізнаєте?

Сестра Надія та її чоловік теж давно не бачили Валика й здивовано втупились у нього. Однак Надіїн чоловік позирнув на Валика не лише здивовано, а й суворо, бо терпіти не міг родичів своєї жінки. А Марина Михайлівна, глянувши голубиними очима на гостя, пірнула знову в мирний старечий сон.

Невеличка кімната Марії Євдокимівни, як ступив до неї Валик, здалася зовсім тісною. Валик упевнено заполонив її своїм великим тілом, спокійними, поважними рухами, густим басом. Валик був викапаний батько. Тримався так, наче все, що робив і що казав, мало безперечний вплив на хід історичних подій, наче все це фіксувалося якимось чином — чи то на кіноплівку, чи стенографувалося, й тому треба було вимовляти тільки добре обмірковані слова, й кожен жест треба було також наперед зважувати. Валик зайняв місце Василя Прокоповича й налив собі в червону чарку горілки.

— Тьотю Марусю, — урочисто мовив він, встаючи з місця, — дозвольте вас привітати із ювілеєм. Бажаю вам міцного здоров'я і великого людського щастя.

Він цокнувся з усіма, навіть з Мариною Михайлівною, яка на хвилину прокинулася, й одним ковтком випорожнив чарку. Смачно крекнув і поклав собі на тарілку салат та рибу.

— А де ж твоя дружина? — спитала Марія Євдокимівна. — Хоч би показав її нам. Женя казала, що дуже вона вродлива.

— Так, годиться, — охоче погодився Валик. — На жаль, Наталія не змогла прийти. 3 дитиною сидить. Такі справи.

Тут почалася розмова про перевантаженість жінок, про дитячі ясла, про магазини кулінарії, про молодь, яка розпустилася й анітрохи не поважає дорослих. Валик узяв на себе обов'язки тамади — підливав усім у чарки, не забуваючи при цьому й себе, і проголошував один за одним тости: за здоров'я тьоті Надії та — окремо — її чоловіка, дяді Колі, за здоров'я Марини Михайлівни й за нову квартиру Марії Євдокимівни: казали, що новолибідських переселять на Оболонь.

Настрій у всіх був чудовий: вже й про хвороби забули, й Марина Михайлівна розповідала, безтурботно зсунувши перуку набік, як до революції був на Трухановому острові ресторан «Ротонда», де грав на кларнеті її батько, і як завітав туди п'яний купець, що приїхав до Києва на контракти, і почав жбурляти музикантам у труби асигнації, а найбільше пощастило батьковому товаришу, який грав на величезній трубі, розміром з грамофон. Валик уважно слухав, а потім спитав: «А що ж отримали скрипалі? Куди їм сипав гроші той старорежимний ідіот?» — «У футляри», — відповіла Марина Михайлівна й знову заснула.

А Марія Євдокимівна сиділа щаслива, що такий веселий в неї вийшов день народження. А найбільше її зворушило, що Валик прийшов, не забув старої, яка колись виняньчила його. Хоч би як там було, а вшанував її Валик у цей день. А що рідко його бачить, то це річ природна: турбот у нього повно-повнісінько, цілий завод на його плечах; шкода їй стало, що так страшенно Валик потовстів і постарів за ці роки, наче спух — мабуть, з серцем негаразд. «П'є та їсть багато, а рухається мало — це так нездорово», — подумала вона. І ще здивувалась, чому дружину свою зове він Наталією, а не по-простому — Наталкою. Треба щось із солодощів передати їхньому малому — зайти б колись і подивитися на нього. Одразу прикинула, що: трохи того печива розсипчастого, що сама зготувала, і шматок торта празького.

Валик подивився на годинник і спитав, чи працює в неї телевізор. Телевізор був старенький КВН, з малим екраном, і працював погано: не було стабілізатора напруження, й екран подеколи тьмянів, особливо ввечері. Сестра з чоловіком почали збиратися, бо на Русанівку дальня дорога. Заметушилася й Марина Михайлівна — їй по дорозі з Надією Євдокимівною, якраз добре, вони її проведуть. Валик теж підвівся — завтра вранці на роботу, якась важлива нарада, треба відпочити.

Почекав, доки вийдуть усі гості (сказав їм, що зараз їх наздожене) й тоді, якось навіть знітившись, звернувся до Марії Євдокимівни:

— Тьотю Марусю, у нас до вас величезна просьба. Від мене й від Наталії. Чи не могли б ви доглядати за Аликом? Була в нас жінка, але кілька днів тому покинула нас. З Наталією не зійшлися характерами. І тепер у нас таке страшне становище… Наталії хоч роботу кидай. Нема на кого Алика залишити. А в ясла ми віддавати його не хочемо: почнуться хвороби, віруси, горя не обберешся. Такі справи. Він хлопчик спокійний… самі побачите. Будете в нас жити, в нас і кімнатка є така для вас маленька. Га? Як, тьотю Марусю? Чи не могли б ви вже завтра прийти?… Як? Згодні? Якщо згодні, подзвоніть мені, ось мій телефон, я завтра за вами машиною заїду. Добре?

Він записував свої телефони — їх виявилось аж три, — а вона м'яла в руках целофановий пакетик із солодощами для малого невідомого Алика. Почувалася безмежно старою і нещасною. Навіщо він прийшов саме сьогодні? Хай би прийшов учора або завтра. Тільки не сьогодні.

— Не знаю, Валю, що тобі й сказати, — розгублено мовила вона, бо й справді не знала. — Треба подумати. Це так неждано… Не знаю.

— Та що там думати, — гаряче переконував Валяк, торкнувшись навіть рукою її плеча. — Вам краще буде в нас, повірте, краще. Що вам тут самій сидіти, в цій холодній конурі… Наталія в мене добра, у ваші справи не буде втручатися. То я завтра приїду, добре?

— Ти йди, Валю, йди… Там тебе чекають, — сказала Марія Євдокимівна.

Залишившись сама, Марія Євдокимівна дещо прибрала, потім увімкнула телевізор. Передавали змагання на першість світу з фігурного катання. Марія Євдокимівна сиділа за святковим столом, втупивши погляд у сірий екран, по якому бігали якісь тіні, викреслюючи хитромудрі кола й незбагненні спіралі. Було незрозуміло, чи люди це роблять? І якщо люди, то навіщо все це їм? Очі в Марії Євдокимівни були сухі, тільки серце боліло, й вона подумала, що треба випити валокордин.

У цю хвилину в двері кімнати хтось постукав.

Вона здригнулася від несподіванки й злякано підійшла до дверей. Перед нею стояли її нові сусіди по квартирі — Юра й Ася.

— Вибачте, Маріє Євдокимівно, — несміливо сказав Юра, протираючи окуляри. — Поздоровляємо вас із днем народження.

Він простягнув їй букетик рожевих гвоздик.

Марія Євдокимівна мовчки, ще не отямившись від несподіванки, взяла букетик.

— Ви пробачте, що ми так пізно турбуємо вас, — сказала Ася. — Ми тільки-но з лікарні. Були в Толика.

Тут Марія Євдокимівна нарешті згадала: вчора в їхнього сина почався приступ апендициту і його завезли до лікарні. Толику зробили операцію. Ось чому весь день сьогодні вона не бачила сусідів, але за іменинними турботами, на превеликий сором, забула про це й тому зараз дуже ніяково себе почувала.

— Та ви заходьте, — заметушилась Марія Євдокимівна, — не стійте на порозі. Як Толик?

— Вже краще, — сказав Юра. — Додому проситься.

— Сідайте до столу, зігрійтеся з морозу. — Марія Євдокимівна, кваплячись, ставила перед гостями чисті тарілки. — Юро, наливайте. А вам, Асю, можна трохи винця? Одну крапельку?

— Не турбуйтеся, — зніяковіло сказала Ася, сідаючи на диван. — Посидьте з нами.

— Ви краще тут сядьте, у крісло, на дивані вам незручно, низько. Диван якраз перед війною купували, — Марія Євдокимівна пересадила Асю у крісло, в якому колись любив сидіти Василь Прокопович.

— За ваше здоров'я, Маріє Євдокимівно, — підняв чарку Юра. — Бажаємо вам сил… ну, всього доброго, одне слово.

— Дякую вам, що зайшли, я завжди рада гостям. Колись у нас було весело.

— Дід Асин про вас і про вашого чоловіка розповідав, — сказав Юра. — Прізвище діда Савицький.

— Савицький? Так це ваш дід? Як же, знаю. Їх разом з Василем Прокоповичем мобілізували в будівельний батальйон. Під Полтавою дуже бомбили. Потім відпустили по домах, але чоловік не повернувся.

— Ми з Асею бачили, як ви пораєтесь тут, і, знаєте, позаздрили вам. Вашій енергії, вашому сміху. Якби ж то нам так у вашому віці. Тому що ми часом себе старими почуваємо.

Юра зняв окуляри, знову почав протирати їх, обличчя в нього стало беззахисно-розгублене, як у дуже короткозорих людей, і раптом Марії Євдокимівні здалося, що Юра схожий на Вілю: такий самий кволий, чорнявий і волосся їжачком.

— Юрчику, ви холодець спробуйте, — сказала вона. — Їжте, їжте, я ще покладу. Пробіглися по морозу, голодні. Хрін беріть, гірчицю. Рибу спробуйте. Наливайте, Юрчику. І я з вами вип'ю. Такий день… Мій Василь Прокопович любив випити, поїсти. В суботу, двадцять першого, він добряче випив, а в неділю — війна. Проспав він початок війни. Прокинувся, я його ну лаяти: тут німці Київ бомблять, а ти спиш… Лаяла його, лаяла, а він так сумно сказав: «Марусю, Марусю, нащо ти мене лаєш? Я піду на війну й не повернуся, я знаю». І правда. Пішов і не повернувся. Мені ваш дід, Савицький, розповідав, що пропонував чоловікові разом повертатися до Києва — вони були вже старі, нестроєві. А той ні в яку. Залишився… Я й досі думаю, може, не треба було мені його лаяти? Може, він би повернувся, якби я не лаяла його? Та що я все сумне, — махнула рукою Марія Євдокимівна. — Давайте краще вип'ємо за здоров'я вашого Толика, щоб швидше одужав… і за вас, Асю, за дитину вашу майбутню… Вони такі кумедні, малюки… Коли Віля народився, такий крикун був, просто жах… Василь Прокопович, щоб поспати, вату у вуха закладав…

Марія Євдокимівна засміялась щасливо, цокаючись з гостями.

Юра з Асею, посидівши з півгодини, встали — завтра Юра мусив їхати надовго, треба було йому ще скласти речі. Марія Євдокимівна дала їм пакет з апельсинами — хоч як вони відмовлялися, вона наполягла на своєму, — адже це для Толика, а дітям завжди після операції хочеться з'їсти щось смачне.

Вночі довго не спала — вперше в житті її бентежив гуркіт поїздів, до того ж у кімнаті щось дрібно й настирливо дзвеніло; довелося підвестися й запалити світло. Червона чарка її чоловіка була притулена до карафки з майже недоторканою лимонною настійкою, й від того виходив такий звук. Вона відставила чарку вбік, подзвін урвався, проте сон все'дно не йшов. Марія Євдокимівна думала про все упереміж — і про мертвих, і про живих — спочатку про сина Вілю, який помер у сорок четвертому від крупозного запалення легенів у госпіталі на Печерську. Вілю запам'ятала в червоноармійській шинелі й обмотках на тонких дитячих ногах: він застудився, супроводжуючи в лютому воїнський ешелон з зенітними гарматами, — їхав на платформі, в заметіль, і заледенів увесь — так уже й не відігрівся ніколи. Потім її думки непомітно перейшли на Валика — крізь біль і образу якесь інше почуття пробилося в її серце: вона раптом виразно пригадала, як одного разу зазвичай хвалькувата Женя не витримала, розплакалася й розповіла по великому секрету, що у Валика життя з Наталією, Наткою, не склалося, що Натка ніяка не красуня, а фарбована видра, яка уявила себе великою цяцею, всесвітньою красунею, а насправді — нехлюйка, ледащо й хазяйка нікудишня, й за новою модою обідів вона майже не готує, від чого страждають і дитина, і Валик; можливо, саме через неї Валик став багато пити, додому приходить пізно, все на роботі пропадає, у заводській їдальні доводиться йому харчуватись. А хлопчик їхній, Алик, гарний, дуже схожий, на батька, тільки худий і хворобливий. Марії Євдокимівні соромно стало, що в такий день вона погано обійшлася з Валиком — все ж таки родич він їй — ну, господь із ним, з Валиком, але дитина його, дитина чим завинила? І Марія Євдокимівна зрозуміла, що вранці подзвонить до Валика, а там видно буде. Але потім спала їй інша думка: Ася ось-ось народить, а Юри не буде — важко доведеться Асі з двома дітьми. «Ось кому потрібна буде допомога», — подумала Марія Євдокимівна, засинаючи.

1972 р.