Знаки

ЇХАТИ, НЕ ОЗИРАЮЧИСЬ

Поволі, стискаючи в руках палицю, підійшов він до ліфта. Двері розсунулися тихо й таємниче, як уві сні, наче запрошуючи його відвідати якісь інші — покірливі й автоматизовані — світи. Він нерухомо стояв, розглядаючи порожню, погано освітлену кабіну ліфта. Через кілька секунд стулки дверей зачинилися, і в гумовій їх зустрічі відчулося йому коротке зітхання жалю. Спираючись на палицю, посунув він сходами вниз, відчуваючи не лише свинцевий біль у нозі й зламаних ребрах, але й радість першої перемоги над своїм тілом. На другому поверсі довелося зупинитися й перепочити. Провів рукою по чолу й уважно подивився на долоню: вона змокріла від поту. З-поза дверей, оббитих темно-червоним дерматином, лунала урочиста музика рояля — така піднесено-молода й прекрасно-незрозуміла, що навіть не вірилось, що грає старенька сива бабуся, яка щоранку виходить на подвір'я, непричесана, у вицвілому байковому халаті, й годує голубів; у щілину поштової скриньки хтось устромив квіти. А може, ніхто й не встромлював? Може, вони виросли всередині цієї квартири, заповнюючи її вщерть рожевою плоттю пелюсток і вихопилися, нарешті, назовні разом з музикою, як безперечний речовий доказ існування цієї музики? Міркуючи над цим дивом, він спустився у темне парадне, вдихнув його вогке, майже підвальне повітря й палицею штовхнув двері.

Перед ним сліпуче й гаряче сяяв розпечений серпневий день. Стояв, боячись ворухнутись, не наважуючись переступити й крок від темряви до сонця, від музики, яка ще лунала вгорі, до буденних звуків великого подвір'я: розвантажували машину, що привезла мінеральну воду, скреготали ящики, коли їх витягували з оббитих бляхою нутрощів будки, дрібно цокотіли пляшки й голосно лаявся шофер сірої «Волги» — він хотів виїхати з двору, а грузовик з мінеральною водою загороджував проїзд. «Жигулі» Трояна, приторочені до спеціального поворотного пристрою, лежали боком. Господар гатив щосили молотком по днищу, пофарбованому суриком, і автомобіль нагадував тепер човен, що його готують до спуску на воду.

Крики дітей привернули увагу того, хто стояв у дверях, спершись на палицю: кілька дітей бігли з вереском за малим Юрком, сином двірнички Юлі, й спочатку не можна було збагнути, що примушує цю галасливу зграйку закрутисто кружляти подвір'ям, хто викреслює заплутану лінію їхнього руху? Діти підбігли ближче й тільки тоді він усе зрозумів: Юрко тримав у руках нитку, до якої був прив'язаний білий метелик. Нерівно й сполохано тріпочучи крильми, метелик кидався з боку в бік, не розуміючи, що відбувається, намагаючись вільно злетіти. Чомусь пригадалася стара загадка, її часто приказувала тітка Дуня: «Прилетіла птиця безногая, сіла на гілці, прийшла баба безротая, з'їла птицю безногую. Що це, що? Птиці безногая — це сніг. Ну, а баба безротая? Дурненький, це, звісно, весна. Прийшла баба безротая, з'їла птицю безногую — ось тобі й літо почалося».

Гуркіт за спиною примусив його злякано озирнутися, бо йому — вкотре вже — привиділася темна тінь самоскида; знову пережив він коротку й страшну мить чекання удару, польоту, невагомості й темряви. Гуркіт походив від ліфта, це був лише скреготливий звук приземлення кабіни.

Ніхто не звернув уваги на схудлого блідого хлопця, який, припадаючи на ліву ногу й спираючись на палицю, вийшов на подвір'я. Діти подалися за білим метеликом, двірничка Юля продовжувала вибивати тенісною ракеткою розкішний триметровий килим, шофер сірої «Волги» розлючено сигналив, зневірившись у переконливості свого голосу, який вигукував страшні прокльони, а вантажники, не звертаючи на виття клаксона жодної уваги, тягали ящики з пляшками: один, молодий, у червоному спортивному костюмі, хвацько ніс ящики поперед себе, а другий, старший, у сірому засмальцьованому халаті, брав їх на спину. Це були його знайомі, але, захекані й заклопотані, вантажники зараз не помітили його. Він вийшов на вулицю й зупинився, вражений величчю того, що побачив: закінчилася зміна на заводі, розташованому навпроти його будинку, і з прохідної все виходили й виходили люди, одразу збільшуючи й помножуючи натовп на тротуарі й смугастому переході, примушуючи автомобілі уповільнювати свій біг, і тепер автомобілі тихо повзли в суцільному людському коридорі, час од часу зупиняючись перед людьми, які переходили вулицю. Серед робітників, які вийшли з заводу, переважала молодь, і його схвилювали обличчя і хода цих людей — тінь утоми на їхніх обличчях лише підкреслювала зосереджену, тиху красу тих, хто скінчив зміну. Він уперше наче побачив самого себе збоку, вперше зрозумів, що й він, виходячи з воріт свого заводу, йде такою ж розважною ходою втомленої людини, йде не сам, не в розокремленому випадковому збіговиську, бо цих людей, які виходили з заводської прохідної, аж ніяк не можна було назвати натовпом, — хіба ж може бути натовпом колона демонстрантів чи група людей, поєднаних спільним рухом і спільною метою? — і, побачивши себе таким, як ці молоді люди з чужого заводу, він позаздрив своєму минулому, такому тепер далекому, недосяжному і прекрасному. Він зрозумів, що таке щастя: бути, як усі. Нічим від них не відрізнятись. Бути разом з цими людьми. Виходити з воріт заводу, перекидаючись жартами з дівчатами з свого відділу, домовляючись з хлопцями про стадіон; попрощавшися з ними на зупинці автобуса, сідати на велосипед і їхати, нахилившися над стерном, їхати, не озираючись, тільки вперед, уявляючи себе учасником велогонки Миру — таким, як Піккуус або Шурковський.

Неподалік його дому містилося маленьке фотоательє. Тамуючи біль, дочалапав він до нього й ступив усередину. Тут яблуку не було де впасти — стільки набилося бажаючих терміново сфотографуватися; яскраво горіли лампи у маленькій комірці, де відбувалося фотографічне дійство, розжарюючи й без того гаряче повітря. Він зайняв чергу за двома дівчатами років тринадцяти-чотирнадцяти. Черга була скручена тісно, як пружина у дзиґарі. Дівчиська, що стояли перед ним (міні-спіднички й однакові трикотажні светрики, які щільно облягали їхні худі тіла підлітків) перебували майже в маніакальному стані кокетства, вони страждали на невиліковну в цьому віці хворобу — бажання будь-що привернути до себе увагу. Вони голосно вели розмову про якогось Алика, роблячи такі багатозначні міни й паузи, наче це був принц Уельський, потім — раптово й без усякої видимої причини — заливалися визивним реготом або тихо пирскали. Йому здалося, що дівчата ці шкірою, волоссям, плечима, спиною відчувають погляди хлопчаків і мужчин, які оточували їх, а якщо ніхто на них не дивився (здебільшого так і було), вони самі вигадували ці погляди. Одна з них, та, за якою він стояв, кілька разів заклопотано поправила светрик там, де тільки вибруньковували наївні припухлості грудей. В дитячій вугластості рухів, у подовженості блідих пальців і тонкій беззахисності шиї вже проглядало щось безсмертно жіноче. Він усміхнувся, уявивши чомусь цих кокеток у середньовічних костюмах — двох довготелесих принцес, охоплених першим покликом кохання.

Йому, власне, не треба було стояти в черзі, бо він не збирався фотографуватися. Прийшов сюди, щоб подивитися на ту незнайому дівчину, про яку так часто думав у лікарні, — не на саму дівчину, якої ніколи в житті не бачив, а на її фотографію розміром 9×12 см. Знімок лежав під склом на столі приймальниці замовлень. Невідома, коротко стрижена темноволоса дівчина. Коли кілька місяців тому — ще до випадку з самоскидом — він уперше побачив це фото, якесь радісне передчуття ворухнулося в його серці, це було щось нове й незнайоме, зовсім не схоже на те поверхове й швидкоминуще хвилювання, що його він переживав досі, захоплюючись дівчатами: до нього вперше прийшло передчуття глибокого й повного щастя, про існування якого він навіть не здогадувався. Дівчина з фотографії не належала до категорії тих фотокрасунь, якими могло б пишатися це третьорядне ательє, вона була скоріше негарна, у великих окулярах у тонкім дротяній оправі; в усмішці її було щось хлопчаче, зухвале й насмішкувате. Мабуть, її фото виставили випадково, а зовсім не з рекламною метою.

Ким була чи ким могла стати для нього ця дівчина, він зрозумів, коли лежав у лікарні, розбитий і нерухомий, між життям і смертю: сонячним світлом. Так, улітку, о шостій годині ранку, лежачи біля відчиненого вікна палати, він прокидався від теплого доторку сонця після страшних, безнадійних і каламутних снів. Ці сни повторювалися з ночі в ніч, як багатосерійний телевізійний фільм, одноманітні й сповнені жорстоких деталей: його зішестя в царство мертвих, у холодні катакомби іншого світу, де їздять безжальні, обляпані грязюкою самоскиди, порожні, як черепи викопних тварин. У лікарні, зі страхом чекаючи ночі, він зрозумів, навіщо потрібні людині ці страшні сни: щоб повніше осягнути щастя пробудження і повернення до життя, радість, яку несе літнє сонце о шостій годині ранку, коли в палаті ще всі сплять, лиш чергова сестричка нечутно приносить шприци й термометри.

Черга непомітно посувалась вперед, і до столу підійшла стара жінка в білій дитячій панамці. Відкривши картонну папку, вона дістала кілька знімків і подала їх приймальниці. Маленька фотографія: на ній з-під жовтуватих плям часу проступили тверді риси молодого обличчя. Людина у військовому кашкеті. Гімнастерка з петлицями, три кубики на них. Друге фото було більшого розміру й не таке старе: жінка разом з немолодим мужчиною, який прихилив до неї лису голову.

— Це мій чоловік, — пальцем показала вона на військового. — А це я з сином. Чи можна зробити так, щоб ми були разом? На одному портреті?

— Можна, — втомлено сказала приймальниця. — У нас усе можна.

На тому місці, де була фотографія дівчини, заради якої він прийшов сюди, лежала заяложена книжка-прейскурант. Приймальниця взяла її, й, послинивши вказівний палець, почала перегортати сторінки.

Він побачив, що фотографії дівчини немає.

Замість неї під скло поклали портрет хлопчика-товстуна в костюмі зайця — довгі вуха стирчали, як лопасті пропелера на старовинному літакові. Що ж це таке? Де ж вона? А може, її взагалі не було? Може, цієї дівчини зовсім немає на світі? Не хвилюйся, не поспішай, сказав він самому собі. Уважно подивись на стіл, може, фотографію кудись пересунули? Але темноокої дівчини ніде не було. Чому я не поговорив з фотографом, не попросив його відшукати квитанцію, глянути хоча б прізвище дівчини. Я зробив би це, коли б не самоскид.

Відчай охопив його, наче втратив він найближчого друга, того, без якого він жити не зможе, не стало чим дихати в цьому жалюгідному ательє, і безглуздий регіт двох божевільних принцес розлютив його, й він, розштовхуючи людей, вийшов з черги. Біля виходу стояв величезний блискучий апарат для сушки фотознімків, схожий на коток, яким прасують асфальт. Він з огидою подивився на своє карикатурне сплющене зображення — коротконога й кривобока істота, здатна лише викликати жаль. Подумав, як швидко б впорався з цією потворою, з'явися така на екрані телевізора. Згадав звичний і зрозумілий заводський світ: сотні телевізійних апаратів на стелажах, телевізійні стіни й телевізійні вузькі коридори відділу технічного контролю, цілодобове примарне світіння телеекранів, підпорядковане логічним і ясним законам електроніки. Звук вимкнуто, диктори ворушать губами, наче риби в акваріумі. За кілька років праці на заводі він майже безпомилково навчився розуміти, про що мовлять диктори й оглядачі телебачення, наче пройшов курс школи для глухонімих, а дивлячись на обличчя співака, міг сказати, який у нього голос: здебільшого це був бадьорий баритон, що виконував радісні пісні про тайгові далі, та мрії, які збулися.

Завтра, вирішив він. Завтра будь-що поїду на завод, інакше я збожеволію від неробства, нудьги, самотності. От здивуються хлопці.

Двір нарешті помітив його появу, його воскресіння з мертвих.

— Господи! — сплеснула руками Юля. — Нещастя яке! Як з хреста знятий. Як почуваєшся?

— Добре, — сказав він, шукаючи поглядом Юрка з метеликом. — Уже все гаразд.

— А того ірода знайшли, що збив тебе?

— Шукають.

Троян мастив днище машини чимось чорним, схожим на смолу.

— Відремонтували, — скоріше не спитав, а ствердив він. — Слухай, скільки тобі років? Двадцять шість? І довго ще будеш у коротеньких штанцях ходити? Клепка в тебе є? — Троян постукав себе пальцем по чолу, залишивши чорний слід саме на тому місці, де індійські жінки малюють червону плямку. — Ти б хоч батьків пожалів, як себе не жалієш. Скільки я тобі казав — кинь цей клятий велосипед, не доведе він тебе до добра. Кинь завод, на якого біса він тобі здався. Десять кілометрів їздити щодня — це тобі жарт? Йди до нас у майстерню, руки в тебе золоті, матимеш два куски плюс навар щодня. Купи машину, к приміру, старого «Запорожця», все ж таки четверо коліс, а не це лихо… Час тобі, хлопче, одружитися, дітей завести. Коли це горе тебе не навчить, то…

Він вимкнув Троянові звук, як робив це з телевізорами. Чорна смола важкими цівками збігала на асфальт, де утворювалися блискучі, як нафта, калюжки. Йому схотілося сісти на лавочці, що стояла на осонні, й трохи поспати, щоб сонце гріло обличчя й шелестіло вгорі листя. Намагаючись не піддатися спокусі, пішов у верхній двір. Біля трансформаторної будки стояли сараї. Відімкнув іржавий замок і перше, що побачив, — маленьку рожеву картоплину, яка лежала біля самих дверей, там, де кінчалася смуга затінку и починалося світло й тепло. Від молодої картоплини вглиб сарая тяглася бліда парость. Забувши про біль, він нахилився над картоплиною, обережно торкнувся її нагрітого тільця, потім легенько пройшовся пальцями по парості, наче зв'язківець по дроту. Холоднувата, ламка парость виявилася довгою — майже два метри; парость вела в темряву й вогкість. Тільки в дальньому кутку сарая намацав він щось трухле і слизьке, те, з чого народжувалася парость. Звідси починався її впертий рух до світла. Це була напівзгнила, стара, торішня картоплина, яка випадково закотилася під дошки.

Він тихо й радісно засміявся, невідомо чому. Біль і слабість у тілі минули, йому здалося, що він чує дивну й незрозумілу музику, яка лунала на другому поверсі, хоча, звичайно, не могли сюди долітати звуки рояля. Витягнув з сарая старий велосипед, на якому не їздив уже кілька років. Руки стали темно-сірі від пилу. Поставив велосипед на кермо, догори колесами, і крутнув педаль. Ланцюг був послаблений, але колесо оберталося досить легко, навіть не рипіло. П'яніючи від незрозумілої радості, що охопила його, крутив педаль затято й довго, а коли відпустив, спиці на колесі злилися в суцільний імлистий диск.

Стояв перед велосипедом, не зводячи очей з цього дива, знаючи, що знову сяде в сідло й схилиться над кермом, і знову поїде вперед, не озираючись, бо коли людина, що їде на велосипеді, починає озиратися, вона обов'язково злякається грузовиків, які її наздоганяють і випереджають, злякається гарячої повітряної хвилі, яка зіштовхує тебе з дороги. Не схитнутись, не побоятися виїхати на шосе, не звертати уваги на гримкучі вантажні авто, не підкорятися їхньому жорстокому, невблаганному рухові. їхати, не думаючи про самоскиди, незважаючи на негоду і дощ, на повчання Трояна, на переляк батьків, їхати туди, де твої товариші й робота, яку ти любиш, їхати, думаючи про незнайому темноволосу дівчину, їхати в передчутті щастя.

1979 р.