Знаки

ПРОГУЛЯНКА ПО МОРЮ

Перший день відпустки: Марися тримає над ним парасольку; падає холодний дощ, Гавриленко скидає спочатку білі кросовки, які гордо іменує «адідасами», хоча на цих стоптаних черевиках не три сині смужки, як личить справжнім виробам фірми «ADIDAS», а лише дві; потім джинси падають на слизьке каміння, він залишається в плащі, з-під якого кумедно виглядають тонкі голі ноги людини, що давно загоряла; нарешті наважується скинути плащ і светр. «Бр-р, — каже він, — але ж і погода собача». Ходить, балансуючи, мов циркач, по іржавих рейках, призначених для спуску шлюпок на воду. Марися, сміючись, бігає за ним, намагаючись прикрити його парасолькою. Нарешті він заходить по коліна у воду і завмирає. Море тьмяне, геть позбавлене своїх дзеркальних властивостей, ніякої блакиті в ньому немає, лише туманна сірість, вода холодна; долаючи нехіть і завмирання в серці, кидається Гавриленко у воду, починаючи відчайдушно працювати руками й ногами. Розплющує очі — вода напівпрозора, такого кольору, наче хтось полоскав у ній пензлики з-під акварельних фарб — зеленої та білої. Назустріч йому пливуть десятки, ні, сотні, медуз, великих, як дитяча дзиґа, і зовсім маленьких, медуз-немовляток, завбільшки з перламутровий ґудзик. Він пливе, розгрібаючи медуз руками, й проклинає все на світі: погоду, відпустку, свою впертість і бажання довести свою правоту (тільки кому доводити? Марися й так знає його вдачу, дочка пішла у дельфінарій — дивитися, як годують дельфінів, а крім нього й Марисі на пляжі живої душі немає): це його осяяла така ідіотська ідея — приїхати сюди восени, наприкінці вересня, коли всі нормальні курортники уже пороз'їжджалися по домівках, а місцеві люди на море в цей час не дивляться, не цікавить воно їх. І ось тепер він мусить доводити, що не боїться холоду й негоди, що все гаразд і що не для того приїхав сюди, аби марнувати свою відпустку на веранді. Хай живе море! Йому здається, що потрапив у пересолений суп з галушками, тільки суп цей не одну ніч простояв у холодильнику і галушок у ньому забагато. Марися сидить на рейках, терпляче чекаючи його, зіщулившись під парасолькою, тримає його светр і джинси на колінах, щоб не змокли, але голову вона піднесла, заплющивши очі, наче підставляючи обличчя під невидиме сонячне проміння. Дощ дрібно й методично дзьобає поверхню моря. Відпустка пропала, розуміє Гавриленко, відчуваючи знайомий біль у пальцях: це сигнал — треба виходити, кінчики пальців побіліли, перша ознака майбутніх хвороб старості, що з'явилася два роки тому, непомітно, взимку, коли брався він за холодне автомобільне кермо. Він підпливає впритул до берега, майже до того тремтливого краю води, що омиває камінці ніжною піною. Скидає плавки, витирається темно-червоним махровим рушником, відчуваючи, як тіло наповнюється теплом; поволі тепло заповнює нові території м'язів, лише кінчики великого і вказівного пальців на руці задубіли до знеболення. Тепер вони навіть не білі, а синювато-безживні — ось такі пальці в мертвих, каже він, і Марися злякано починає терти йому пальці й дихати на них; вона стоїть зовсім близько, нахиливши голову, і він бачить її волосся, сиве біля коренів: срібляста смуга проділу в чорному фарбованому волоссі, йому здається, що він вчинив щось негарне, підгледівши цю таємницю своєї дружини, і він переводить погляд на гори: гострими, неприродно-казковими зубцями здіймаються вони над затокою, у реальність гір важко повірити після дванадцятигодинної задухи старого купейного вагона. Камінні попелясто-коричнюваті вершини звернені до Гавриленка безліччю облич — найбільш нетривка постійність, що змінюється з кожним кроком і кожним поглядом. У вулканічних порепаних, брилах легко відшукати мудре обличчя Старця, вкрите глибокими вертикальними зморшками — ринвами для криги, снігу й води, а можливо, й для сліз. Можливо.

Андрієві стає соромно за вибух роздратування і злості ще годину тому, коли вони тільки-но приїхали сюди. Він накричав на дружину, бо кляті виделки, що їх вона недбало кинула до спортивної сумки, прокололи бік сумки, вистромилися назовні й порвали йому джинси, коли довелося йти з автобусної зупинки в гори; сумка була важезна, напхано було в ній багато банок з консервами, сало, ковбаса і супи-концентрати: вони з Марисею вирішили частину продуктів взяти з собою, щоб поменше бігати по магазинах. Він кричав, що не для того заплатив сто п'ятдесят карбованців за джинси, аби потім через місяць викидати їх завдяки вродженому недоумству дружини, що він не такий вже багатий, щоб купувати щомісяця нові джинси, чорт візьми, що трагедії можна було б запобігти, якби Марися дотумкала покласти виделки на дно сумки. Тепер йому здається, що це не з ним сталося, що не міг він надавати значення такій дурниці, це якесь непорозуміння… Стоїть очищений, умиротворений, сильний і легкий, немов двадцять років тому, коли виходив після тренування з басейну, і життя повертається в кінчики пальців, відігрітих диханням Марисі, повертається разом з болем.

Вони сідають на великий камінь за два метри від моря, ховаються під чорним лискучим небом парасольки, і Гавриленко вишукує довкола себе пласкі й округлі, наче медалі, камінчики й жбурляє їх у море, сподіваючись побити свій власний рекорд, встановлений кілька років тому, — п'ять підскоків над водою. Та нічого не виходить, рука втратила точність замаху й міру кидка, і камінці один за одним пірнають у воду, не відбившися від неї ні разу. Ще поробиш, філософічно міркує Гавриленко, ось так непомітно, з невеличких, незначущих помилок і невправностей, з цих ледве помітних симптомів починається старість, треба з цим погодитись, інакше можна збожеволіти. Він зі злістю, не вибираючи, хапає перший-ліпший камінець, одразу ж на доторк відчуваючи, що камінець нікуди не годиться, що він позбавлений аеродинамічних властивостей і схожий на грудку застиглої глини, кидає його, і камінець — незбагненно! — відскакує від поверхні моря чотири рази. Гавриленко радісно схоплюється, як на стадіоні, коли його команда забиває гол, бігає по берегу, вимахуючи руками й пританцьовуючи.

— Слухай, — каже він Марисі, — ти чула таку пісеньку: «Я занадто старий для рок-н-ролу, я занадто молодий для смерті»?

— Не бійся, тобі не загрожує старість, — посміхається вона. — Це я постарію, ходитиму сива з ковінькою, з онуками буду бавитись. А ти завжди будеш молодий і гарний.

— Хочеш, зроблю стійку?

— Ні, ні, — лякається Марися, — не треба експериментів. Знову ребра поламаєш, як тоді на футболі в Одесі.

— Не віриш, що можу, — зітхає він, але на стійку не наважується. Давно це було, коли ходив на руках, вминаючи долонями пісок на пляжі.

Далеко зліва, на межі дощу, скель і моря, біля підніжжя Старця, з'являються дві постаті. Вони повільно йдуть по пляжу, роблячи разом з береговою лінією велику дугу; підходять до канатів, на яких тримаються рибальські сіті, — тепер видно, що це жінка і дівчинка, — дівчинка жваво стає на канат і починає підстрибувати, пробуджуючи в ньому пружню силу віддачі. Жінка палицею розгрібає мокру жорству, уважно придивляючись, час од часу нахиляється, підносить камінець, вивчаючи його за допомогою лупи.

— А ось і перші шукачі скарбів, — каже Гавриленко. — Ходімо звідси, не люблю цього. Людям усього мало. Мало їм моря, гір, їм ще сердоліки подавай.

Марися невдоволено каже, що вона не збирається звертати уваги на всіх сердолікошукачів та самоуків-геологів, що вона приїхала відпочивати, і її ніщо не обходить, вона неохоче збирає речі до сумки, але до них уже наближається жінка з дівчинкою. Жінка маленька, в окулярах на гострому носі, вся промокла, на голові кумедними папільотками стирчить носова хустка, на плечах старий рюкзак, товсті засмаглі литки визирають з-під закасаних до колін чорних спортивних штанів, на ногах — кеди, з яких кожен крок вичавлює воду. Дівчина в напнутій на голову материній куртці; щодо того, що це її мати, немає ніякого сумніву: той самий гострий ніс, ті самі окуляри з товстими скельцями й таке ж саме чорне вороняче волосся.

— Скажіть, будь ласка, котра година? — звертається жінка до Гавриленка.

— Десята.

— О дванадцятій прогулянка по морю на катері. Ви не збираєтесь?

— Погода погана.

— Погода буде гарна, ось побачите. Тут завжди так зранку.

— Мамочко, мамочко, — вигукує дівчинка, витягаючи з-під Гавриленкових ніг зелений камінець. — Дивись, який гарний.

Жінка наводить лупу й одразу ж кидає камінець у море.

— Це скло, Леночко. Звичайне скло від пляшки, — пояснює вона тоном вчительки природознавства. — Ходімо, час їсти.

— Але ж воно гарне, мамочко, — сердиться дівчинка. — Нащо викинула?

— Бо воно штучне. Коли ти вже навчишся відрізняти справжнє від штучного?

Жінка з дівчинкою піднімаються сходами вгору. Гавриленкові здається, що він починає знову замерзати, і що дощ дужчає. Вони з Марисею йдуть стежиною, що веде до дельфінарію: це велика споруда зі скла та бетону, схожа на автобусну станцію чи Палац культури. Всередині його три басейни, в яких неспокійно коливається вода; здається, що вода тут інша — важча й темніша. На бортах басейнів стоїть апаратура — якісь прилади з осцилографами, контрольними лампочками і безліччю тумблерів, дротів, чорні циліндри кімографів, на яких стрілки видряпують білі тремтливі лінії руху. Увагу Гавриленка й Марисі привертає щось темне, велике, схоже на шлюпку, що висить на підйомнику в кінці залу, — саме там, роззявивши рожевого рота, стоїть Талочка. Це велике — дельфін, у боки якого двоє людей в темно-коричневих халатах втирають щітками якесь руде мастило, що смердить іхтіолом чи дьогтем, біс знає чим.

— Дельфіна лікують, — пояснює Талочка. — Не хоче їсти, хворий.

Люди в халатах працюють завзято, немов маляри чи штукатури, не звертаючи уваги на відвідувачів.

— Ходімо, — бере Марися за руку Талочку, яка не може відірвати здивованого погляду від дельфіна, підвішеного на брезентових хомутах.

— А він не помре? — допитується Талочка.

На вулиці до гомону моря й дощу домішується ще якийсь постійний звук; пройшовши кілька кроків, вони розуміють, що це таке: над цементованим річищем струмка перекинуто місток, попід яким каламутно закручуються дощові води, що збігають з гір. Старе листя й гілки утворюють загати і крізь них, скипаючи піною, рветься вода, виносячи в море примарне продовження струмка — довгу, нечітко окреслену смугу жовто-глинистого кольору.

— Слухай, — зупиняється Гавриленко, — знаєш, що сьогодні за день?

— П'ятниця, — каже Талочка. — У мене сьогодні контроша з матьохи.

— Що за дикий жаргон, — обурюється Марися. — Не «контроша», а контрольна, не «матьоха», а математика. Треба було тебе залишити в Києві. Всі вчаться, а ти тут…

— Ні, ти просто забула, що сьогодні за день. Двадцять років тому я мав тебе зустріти на вокзалі… і проспав. Пам'ятаєш?

— Був страшний дощ, злива, вночі не ходили трамваї, на таксі в мене не було грошей, і я пішла до гуртожитку пішки. Промокла, як цуценя. Йшла…

— Проклинаючи мене…

— Що ти… Я просто не знала, що ти маєш прийти на вокзал. Я взагалі тебе майже не знала.

— Мамо, хіба може так бути, що ти тата не знала? — дивується Талочка.

— Був дощ, я писав уночі якісь вірші, а твій поїзд приходив о третій годині…

— Так, з Бреста.

— Я вирішив трохи задрімати, бо втомився. Була перша година ночі. Прокинувся вранці… і побіг до тебе вибачатися.

— Я спала.

— Мене не пустили до гуртожитку. А дощ не вщухав, і я змок. — І сьогодні дощ.

— Дивіться, дивіться! — гукає Талочка. — Що це?

Повз котельню вони йдуть вгору, до плато, над яким зводиться громаддя Старика. На майданчику, засипаному шлаком, стоїть дивовижна двометрова постать без голови: у військовому мундирі XIX століття, з еполетами, з напиндюрено-випнутими вперед грудьми, з рукою, по-наполеонівськи закладеною за вилог сюртука, з хрестами й орденами, зі шпагою при боці.

— А чому він босий? — Талочка вже підбігла до статуї й маленька її долоня ляскає, по великій подагричній ступні безголового велетня. — Тату, хіба бувають босі генерали?

— Біс його знає, нічого не розумію, — бурмоче Гавриленко. — Чортівня якась. Звідки це?

— Де твоє кінематографічне мислення? Сором, сором. Об'єднання дитячих кінофільмів знімає казку… чи не за твоїм сценарієм? — кепкує Марися.

— Тату, це ти написав сценарій? — одразу вірить Талочка.

— Я не пишу про генералів. Я не пишу про художників. Я не пишу про лікарів. Тепер я пишу тільки про людей, — майже серйозно роз'яснює Гавриленко. — Розумієш, дитинко моя?

Неподалік вони бачать автофургон зі спущеними шинами, на ньому жовтіє напис: КІНОЗЙОМОЧНА. Поруч з босоногим генералом стоїть його голова — довгі вуса грізно закручені догори, очі сховані глибоко під масивним низьким чолом, гостра борідка клином уперлася в мокрий шлак — цією борідкою при бажанні можна було б орати землю. Гавриленко дає щигля генераловій голові, вона відповідає лунким звуком алебастрової порожнечі. Талочка сідає на голову, Марися кричить, щоб не сиділа на мокрому, бо застудиться, Гавриленко бігає навколо статуї, б'є кулаком по генеральському заду — статуя добре пошарпана, мабуть, уже відзнімали її кіношники вдоста, і тепер від генерала відлітає луска, наче від погано поштукатуреної фанерної перегородки. Раптом хтось гостро, як ножем, розрізає хмари, сліпуче сонце заливає все довкруг теплом, мокра постать безголового генерала сяє, наче зроблена не з алебастру, а з коштовного каміння. Талочка сміється й, схопивши Марисю за руку, починає танцювати, разом з ними танцює Гавриленко. «Бий, барабане!» — кричить він, стукаючи ногою по статуї. «Сонце, сонце!» — вигукає Талочка, і тільки Марися танцює мовчки, щасливо усміхаючись. Гавриленко скидає плащ, бо одразу ж стає спечно, а Марися ніяк не може скласти парасольку — чорні мокрі боки парасольки ворушаться, то лискуче напинаючись, то знову кволо спадаючи, наче зябра якогось морського чудовиська, викинутого на берег.

— Ходімо на катер! Хочу на морську прогулянку! — вимагає Талочка, і Гавриленко думає про те, що через кілька днів обличчя дочки вкриється ніжним загаром, бо вона успадкувала від Марисі колір шкіри, такий, як клавіші старовинних піаніно, і хоча волосся в дочки біляве, проте вона справжня смаглявка — завжди носить у собі, навіть узимку, цей теплий колір півдня.

— Ну то що? Може, справді поїдемо на катері? — питає Гавриленко. — Все одно нема куди подітися.

— Тільки давай спочатку подзвонимо додому, — погоджується Марися.

Кабіну міжміського телефону-автомата винесено на веранду пошти — позаторік, у серпні, тут стояла велика юрба, на перилах сиділи страждальці епохи інформації, діти з нудьги грали в футбол порожніми паперовими пірамідками з-під кефіру, а зараз порожнеча й тиша зустрічає Гавриленків. Він думає, що в кабіні нікого немає, хоче відчинити двері, але крізь кругле віконце в дверях пізнає жінку з дівчинкою, які підходили до них на пляжі. Двері кабіни не закриваються щільно і Гавриленко чує тонкий, з московським «аканням» голосок жінки:

— Алло, алло… Це ти, Коля? Це я… я… невже не пізнав? Звичайно. Як ти там? Не голодний? Ні? А хто ж тебе годує? Сам? І тарілки сам миєш? Не може бути… Не ображайся, я жартую… Ні, ні, Коля, перестань, не заводься. Я страшенно за тобою скучила… Чуєш? Ти розумієш? Що? Не скучив? Чому не скучив? А я просто не можу без тебе. Я вирішила вже: ми приїдемо раніше, ніж домовлялись. Квитки зараз вільно можна купити. Що? Ні, навіть не кажи. Хочеш ти чи не хочеш, а через два дні ми виїздимо. Що? При чому тут Ленка? За неї ти не хвилюйся. З нею все гаразд. Краще про мене подумай… Добре, добре, кінчаю. Готуйся, скоро будемо. Я дуже за тобою… Алло, алло! Ти мене чуєш? Коля! Чуєш? Алло…

Жінка з дівчинкою виходять з кабіни й обидві винувато поправляють кінчиком пальця окуляри на носі, роблячи це так однаково, що здається, наче вони довго разом тренували цей жест. Телефонна трубка ще зберігає тепло цієї маленької жінки, гіркоту її беззахисних таємниць — Гавриленко спершу навіть не наважується притиснути трубку до вуха. Київ набирається одразу й Гавриленко чує в трубці молодий басок сина.

— Сергію? Чому не в школі? — дивується Гавриленко.

— Ти хіба забув? Сьогодні йду до військкомату.

— Як ви там? Як бабуся?

— Нормально.

— Скажи їй, що ми доїхали добре, влаштувались у старих господарів, усе гаразд, — нашвидку мовить Гавриленко, віддаючи трубку нетерплячій Талочці й виходячи з гарячої задушливої кабіни на веранду. Жінка з дівчинкою віддаляються по алейці в бік моря, дівчинка притулилася до матері, поклавши їй руку на плече, вони йдуть як подруги чи сестри, повільно зникаючи за білосніжною стіною літнього кінотеатру.

— Шкода, що Сергія не взяли з собою, — каже Марися, виходячи з кабіни. — Він, бідний, нудьгує там.

— Нічого, нічого. В десятому класі нема коли нудьгувати, — автоматично відповідає Гавриленко, думаючи про щось інше, згадуючи або придумуючи уривки якихось сцен з кінофільмів, ще не здійснених, з тих, які ще треба знімати, — кому? де? коли?

З гучномовця, встановленого на капітанській рубці катера, линуть бадьорі заклики зважитись на прогулянку по морю й обіцянки незабутніх естетичних вражень, але берег і бетонний пірс, до якого пришвартовано катер, порожні, по небу знов біжать хмари — при бажанні можна навіть обчислити швидкість їхнього руху — хмари подерті морським вітром на шматки, якесь сіре клоччя, від чого море час од часу набирає зимового вигляду, кольору асфальту в грудні, й це аж ніяк не заохочує відпочиваючих з близького санаторію до огляду красот природи. У фанерній касі мерзне касирка; Гавриленко звертає увагу на її темно-фіолетові нігті, які символізують осіннє падіння температури повітря, купує квитки й надягає плащ. Йому подобається, що при трапі стоїть матрос — засмаглий понад усі норми худяк, від якого в міру віддає вином; кожного, хто ступає на хитливі дошки, матрос підтримує турботливо й міцно — що не кажи, а в цьому є щось приємне: згадуєш не правила безпеки при користуванні засобами пересування по морю, а старовинну призабуту гостинність. На катері немає закритих від вітру кают, тут усе розраховане на сонце й спеку. Доводиться йти на передню палубу, але вони сідають одразу біля капітанської рубки, щоб хоч у спину не дуло. Гавриленко прикриває плащем Талочку, Марися виголошує проповідь на тему, як треба берегти вуха, Талочка їсть виноград, ковтаючи вісточки, і Гавриленко затягує нудну промову про небезпеку для травлення, яка виникає з цього факту. На катері ще нікого немає, репродуктор гримить музикою, вітер гуляє по палубі серед порожніх лавок, пофарбованих у білий колір, і оранжевих залізних скринь, де зберігаються рятівні пробкові жилети. Входить жінка з дівчинкою, вони знову воднораз поправляють окуляри і йдуть уперед, на ніс катера, туди, де передню лавку прикриває щиток з плексигласу. Потім увагу Гавриленка привертає парочка, що сідає зліва, на сусідній лавці: молода жінка в стилі «ретро» — світло-салатові панчохи, зелені, на високому каблуці туфлі з вузькою перетинкою на підйомі: такі туфлі колись, у двадцяті роки, носила мати Гавриленка; світлий широкий плащ, руде коротке волосся, зелений капелюх з широкими крисами, якому не вистачає тільки вуалі («А чи буває зелена вуаль?» — думає Гавриленко), світлі уважні очі небесного птаха; її супутник у шкіряному піджаку й шкіряному шоферському кашкеті доби перших «фордів» на тонких колесах, обгоріле на сонці обличчя з молодими русявими вусами щіточкою, круглі окуляри. Гавриленкові раптом здається, що все, що відбувається на цьому катері, нереальне, що всі, й він також, беруть участь у зйомках якогось дивного кінофільму, сценарій якого переповідається акторам поступово, невеличкими шматками, й невідомо, коли й чим скінчиться цей фільм. Звідки, з якої епохи ці люди? Де бачив він цю руду «ретро»-жінку, яка поглядає на нього так, наче він колись цілувався з нею? Де звела його доля з цим шкіряним хлопцем — на кіностудії, у видавництві, в Комітеті кінематографії? Ні, здається, в Берліні, так, так, саме там зустрічав він такі світло-русяві жорсткі прусські обличчя студентів-філологів, які пишуть курсові роботи про Томаса Манна і Рільке. «Звідки я знаю цю маленьку жінку в баскетбольних кедах? — думає він. — Чому мені здається, що я все про них знаю: і те, що у подружжя-«ретро» немає дітей, а вони страшенно хочуть мати дитину, ходять по лікарях, радяться; і як грає мала чорнява Леночка в «мак» — чесно заплющивши очі, так, що від прижмуру тремтять повіки, вірячи в існування раю і пекла; і її батька — московського інженера Колю я уявляю: станція метро «Південно-західна», потім пересадка на станції «Парк культури» на кільцеву лінію, ранкові газети в метро — звіт про вчорашній хокейний матч (це все неправда, перекреслює він самого себе, це все посередні фантазії автора посередніх сценаріїв та оповідань, насправді люди не такі, вони набагато глибші, таємничіші, вони…)». Його думки перериває енергійний голос капітана:

— Товариші відпочиваючі, швидше! До відходу катера залишилося п'ять хвилин!

Цей заклик звернено до групи людей з санаторію, огрядних веселих чоловіків і жінок у синіх спортивних костюмах, светрах, нейлонових плащах; люди ці повільно наближаються до каси. Потім весела компанія (для підтримання веселощів на належному рівні в сітці принесено пляшки з таврійським портвейном) сідає спереду, й катер відчалює. Капітан, бере на себе за сумісництвом обов'язки гіда й починає розписувати красу тутешніх берегів, хоча береги цього не потребують: Старець, Спляча Красуня, Три Брати, Лисий Холостяк та інші гори, яким Гавриленко ще не вигадав назви, купчаться відчужено над морем і жодні зусилля людей — ніякі дельфінарії, метеорологічні станції, котельні, причали, телевізійні антени, щити з планами екскурсійних маршрутів, казкові кінозйомочні декорації — всі ці бетонні, фанерні, алебастрові, алюмінієві, цегляні новотвори — ніщо, ніякі новітні підмальовки цивілізації не здатні позбавити ці скелі первісної, дикунської, похмурої величі. Кам'яне вулканічне громаддя гір покоїться на жовтих від випаленої трави узвишшях, в яких є щось жіноче: ніжні опуклості, підсвічені невпевненим, швидкоминаючим сонячним світлом, поміж горбами — темно-зелені з червоними й темно-коричневими підпалинами западини з заростями шипшини й дубняка. Голос з репродуктора мовить щось про ТАВРІВ — Гавриленкові чомусь привиджаються засмаглі, вкриті шерстю напівконі-напівлюди — КЕНТАВРИ, а капітан уже закликає помилуватись гротами й печерами: Талочка з Марисею переходять на лівий борт катера: тент затуляє гори, але Гавриленко залишається на своєму місці — перед ним простягається до нескінченності відкрите море: якесь безглуздя, вперта звичка — під час відвідин музею не слухати екскурсовода, не дивитися туди, куди він показує, а самому оглядати порожній куточок залу, якісь, можливо, й другорядні експонати, до яких зате можна вільно доступитись. Гроти й печери він побачить на зворотному шляху, коли катер поверне до них свій правий борт. А втім, і звідси все видно: стіна скель, обмежена краєм тенту, вогнище, якісь дикуни в печері, мокрі плавки сушаться на мотузці, натягненій поміж скелями, здається навіть — прищіпки стирчать, не вистачає пральної машини або телевізора з програмою «Час», думає з відразою Гавриленко. Море чисте, кольору зеленого скла, біле на зламах; летить у воду випорожнена пляшка з-під вина, — кентаври, що жили в цих скелях і гасали по схилах цих гір, були набагато охайніші: не кидали по собі нейлон, консервні банки й порожні пляшки. Здіймається холодний вітер; катер, круто розвернувшися перед кам'яними брамами, залишає всередині кола мертву зону нерухомої води. Капітан вибачається перед пасажирами — в таку погоду він не наважується провести катер попід скелястою аркою. Шкода, бо крізь ці брами проходили аргонавти в пошуках золотого руна.

Так, так, ці вічні скелі бачили аргонавтів.

Був спечний травневий день, штиль, і вітрило «Арго» безвільно висіло, як складана Марисина парасолька. Біля хворого керманича Лінкея стояв капітан Ясон і останніми словами матюкався на змучених веслярів, які не здатні були ворушитися й не хотіли більше веслувати, їм уже наплювати було на ці небачені скелі-брами. На носі їхнього корабля стирчала балка зі священного дуба — вона час від часу слугувала їм за радіостанцію та локатор; але того дня вона мовчала; похнюплено сидів чемпіон Олімпійських ігор з боксу Полідевк, який трьома потужними «хуками» відправив у нокдаун царя бебриків Аміка, а потім убив його; але і самому Полідевкові Амік устиг розтрощити щелепу і вибити з півдесятка зубів, і тепер Полідевк сидів з розпухлими щоками, голодний, плювався кров'ю і кляв ту хвилину, коли пристав на пропозицію Ясона відправитись у цю божевільну мандрівку. І тільки Орфей бренькав щось на пошарпаній кіфарі, наспівуючи хрипким, як у Висоцького, голосом непристойні куплети, намагаючись хоч якось підбадьорити своїх товаришів. Може, саме тут, перед цими кам'яними брамами, думає Гавриленко, на корабель аргонавтів напали тисячі птахів, які скинули на веслярів мідне пір'я, поранивши Оїлея. Перше бомбардування в історії людства. Змучені птахи поверталися після зимівки з Малої Азії на береги Волги й хотіли трохи перепочити на маленькому кораблі, але аргонавти відігнали їх голосними криками та брязкотом мечів об щити. Білі чайки здіймаються з кам'яних брам і летять за катером. Жінка в баскетбольних кедах стоїть на носі катера, незважаючи на холодний вітер, а дівчинка, зіщулившись, сидить на лавці, загорнувшись у материну куртку. Зустрічний вітер звістує штормову осінь. Не витримавши холоду, парочка «ретро» тікає на корму, слідом за ними Гавриленко забирає Талочку й Марисю, і в пошуках тепла вони знаходять порожню лавку на кормі, за машинним відділенням; накрившися плащами і притиснувшися один до одного, вони сидять, оглушені гуркотом мотора; смердить спаленою соляркою, мужній голос з гучномовця співає пісню про «самое лучшее в мире, Черное море мое», Гавриленко підспівує, вставляючи замість слова «Чорне» слово «Азовське», зовсім поруч з ними твердо розпластався в повітрі кормовий прапор, випрасуваний щільними струменями швидкого повітря; за катером, не відстаючи, летять чайки, їхнього кигикання не чути в гуркоті мотора й звуках пісні, вони летять і летять, наче просять чогось або чекають, і пір'я в них не мідне, а м'яке — таке не ранить. У цьому настирливому проводжанні чайок є щось беззахисно-сумне: так слабкі й чисті істоти покірливо тягнуться до істот жорстоких і незрозумілих; чорний дим нерівномірними вихлопами відлітає від катера й поступово перетворюється на брудну заволоку, в якій кружляють чайки. Невже їх це не зупиняє? Невже вони не бояться цієї зачаділої, гуркітливої купи заліза? Мабуть, так само летіли вони за кораблем аргонавтів кілька тисяч років тому, чекаючи якоїсь поживи. Ось про що треба робити фільм, сценарій якого ти мав би написати: не брехливу казочку про сміливих, безтурботних аргонавтів, не базікання про авантюрні пригоди них легендарних хлопців-молодців, а гірку правду про ціну, яку треба платити за золоте руно; не гарну легенду про силу кохання раптового і всеохоплюючого, як пожежа в лісі, а гірку правду про нещасну Медею, яка зрадила свого батька, свій народ, вбила свого брата заради кохання до Ясона; розкажи про нещасну, мстиву, причинну Медею, кинуту врешті-решт зрадливим Ясоном; про трагедію старіючої жінки, яка бачить, як йде від неї до молодої коханки Ясон; не про перемоги Ясона над бутафорським військом повинен бути цей фільм, а про трагедію героя, який втратив свою землю, кохання і дітей і, забутий всіма, загинув під уламками свого струхнявілого корабля «Арго». Тут, уздовж цих скель везли вони смердючу баранячу шкіру, золоту, залиту людською кров'ю, і в кожного, хто торкався руна, руки були в крові, й нічого, крім нещасть, ця шкіра не приносила — ось про що має бути твій фільм, якщо вже тобі так забаглося писати сценарії. Гавриленкові здається, що він зазирнув за край завіси, на якій намальоване осіннє море, попелясті гори і чайки, і побачив темряву, від якої стало моторошно; він похапцем запинає яскраву декоративну завісу, примушуючи себе не думати про аргонавтів — ясна річ, що ніяких аргонавтів, ніяких Медей і Ясонів у житті не було, все це брехня, вигадки ярмаркових грецьких кобзарів (Андрій піймав себе на тому, що подумки він пародіює виступи членів художньої ради кіностудії), нікому не потрібен цей огидливий, кривавий фільм про кару, яка лягає на кожного, хто переступає заборонну межу життя. Зробіть краще, Андрію Петровичу, гарний фільм про морську прогулянку — легкий, веселий і дотепний, вигадайте яку-небудь невибагливу історію, прості життєві ситуації, приправте все гумором, дайте, трохи сентиментального кохання, покажіть у міру симпатичних людей зі своїми маленькими слабкостями й ніколи не торкайтесь темних забобонних сторін і тваринних пристрастей, загнаних у глибини людської підсвідомості.

— Пробач, — каже Гавриленко. Марися здивовано дивиться на нього, нічого не чуючи. — Пробач мені за все…

Марися, не розуміючи, показує на вуха, посміхається.

— Двадцять років. Сьогодні. Я поцілував тебе вперше. Ввечері. Недалеко від гуртожитку. Пробач мені все чорне, що було за ці роки.

Марися щось весело кричить йому, показуючи рукою на берег, та він не чує її голосу.

— Були дні, коли я ненавидів тебе, — продовжує він, — коли я не хотів жити, так-так, було й таке. Я занадто старий для рок-н-ролу, але не такий вже й молодий для смерті. Щось чорне, незрозуміле насувалось на мене в такі дні, якась туга охоплювала мене, може, це був страх зів'ядання або страх зникнення у безвісті, це було схоже на народження блискавки, темної, болісної, і блискавка найчастіше била в тебе, адже привід завжди можна було відшукати; найдрібніший, до смішного банальний, як ці нещасні виделки й джинси. Пробач мені мою слабкість, мій дрібний деспотизм, мою злість, пробач такі дні, рідна, ти багато витерпіла за двадцять років, пробач.

Талочка прощально махає чайкам, які скупчившися вгорі, немовби радячись, починають відставати від катера. Лише одна чайка вперто летить за ними, зависаючи на нерухомих крилах просто над прапором.

— Були дні, коли я закохувався в інших, коли я забував про тебе… коли, лежачи поруч з тобою, я думав про інших… Вони здавались мені кращими за тебе лише тому, що я їх не знав… Коли ж я пізнавав їх ближче, я розчаровувався в них, і я любив тебе ще сильніше. Був час, коли я хотів тебе кинути, але мене врятувало оповідання. Так, так, у це важко повірити, але це сталося саме так. Я написав його дуже давно, незабаром після того, як народився Сергійко. Не знаю, чи сказало оповідання щось нове читачам, але мені воно сказало дуже багато: в цьому оповіданні я просто уявив, як я кинув тебе з Сергійком, як блукаєте ви, самотні, викликаючи жалість в інших, так, як блукала сьогодні ця жінка в окулярах. І цього було досить, щоб засоромитись… Пробач мені.

Марися ствердно киває і робить руками такі рухи, наче пливе, бо катер якраз проходить повз їхній пляж, над яким струнко біліє дельфінарій. Дочка також щось кричить, стукаючи кулачком по батьковому коліну.

— Чи ти знаєш, яку найголовнішу твою рису я ціную найбільше? Ні, не красу чи ніжність, чи турботу про мене, хоча й це, звісно, немалі достоїнства, ні, головне — це те, що ти повірила в мене, розумієш? Адже ти виходила заміж за іншого Гавриленка, за хлопчика, в якого за душею не було нічого, крім декількох досить імлистих віршиків і невизначених сподівань на майбутнє. Ти повірила в мене, і навіть у ті хвилини, коли я втрачав усяку віру в те, що я можу й буду писати, ти вірила й повертала мені мою віру, примушуючи писати по ночах, у ванній кімнаті, на кухні, де завгодно, працювати, працювати, незважаючи ні на що. Це ти постійно повторювала думку про те, що легкість завжди підозріла, завдяки тобі я став боятися легко написаних оповідань і сценаріїв, легких грошей і легкого успіху, в якому е щось аморальне. Я став писати важко й мало, і грошей у нас небагато, але бувають дні, коли я почуваюсь щасливим, і це дні, коли ти, Сергій і Талочка стоїте поруч, і я вас люблю — ти собі уявити не можеш, як я вас люблю в такі дні, й тебе люблю, і розумію, що двадцять років прожито недарма, і коли б мені запропонували, я б усе повторив спочатку. З тобою разом. Спасибі тобі за ці двадцять років, кохана.

Ці слова звучать у повній тиші, яку порушує лише плюскіт хвиль, затиснутих поміж катером і пірсом. Катер струшується від м'якого удару — правим бортом він б'ється в старі покришки, що мокнуть на причалі. Гавриленко дивується: чому не чути його голосу? Потім розуміє, що ці слова він казав мовчки.

Засмаглий матрос уже зістрибнув на причал і тепер діловито затягує навколо двох чавунних тумб товстий канат. Тумби, канат, відполірований ними, черевики матроса хитаються на рівні Гавриленкового обличчя зовсім поруч — канат рукою можна помацати. Гавриленко стискає Талоччину долоню, другу руку кладе на плечі дружині.

— Приїхали, — каже він, нарешті чуючи свій голос, який здається йому чужим і далеким.

1979 р.