Знаки

НА ПЛЯЖІ

Ми з Тамазом внадились їздити в це відлюдне місце. Намагались приїжджати вдень, коли сонце ще пригрівало, щоб можна було позагоряти. Місцину цю ми знайшли зовсім випадково — то був один з кращих пляжів у світі. А може, найкращий. Скільки ми туди їздили — ніколи й нікого там не зустрічали, хоч недалеко починались пансіонати, всякі фанерні хатки, бази відпочинку, а метрів за двісті стояв продовольчий магазин, де можна було купити різні харчі й мінеральну воду під дивною назвою «Айвазовська». Бідний Айвазовський! Чи варто було так мучитись, малювати десятки тонн води, піни, бризок, щоб потім тебе увічнили в мінеральній воді, до того ж іще й не дуже смачній.

Якщо правду казати, то людей тут не було тільки тому, що купальний сезон уже скінчився.

Була середина вересня — й вересень стояв у цьому році такий, як останнє кохання: чистий, сонячний, трохи сумний, теплий вдень і холодний вночі. Море прозоре й прохолодне — в такій воді, ясна річ, не погрієшся, як у ванні, — а саме це полюбляють здебільшого курортники. В такій воді треба плавати. Перед нами відкривалося спокійне холоднувате море — де-не-де ледве ворушились блакитні парасольки медуз, у прозорій воді галька виблискувала, як під збільшувальним склом, до піщаного пляжу тулились невеличкі згірки з вигорілою травою, неподалік стояв полишений рибальський баркас, романтичний, як в оповіданнях Гріна, а вдалині легкою барвою, легким смутком малювалися дикуваті береги, й куди тільки око сягне — не видко було людей на цьому нескінченному березі.

На новенькому голубому «Москвичі-408» ми виривалися з Тамазом після роботи за місто й починали стрімкий рейд по шосе, обганяючи повільні рудовози й рейсові автобуси; ми уявляли, що беремо участь в автораллі Лондон-Сідней. Я був за штурмана, а Тамаз крутив баранку. Ми проїжджали через півдесятка європейських країн, перетинали Туреччину (а пейзажі навкруги — кам'янисті пагорби, рудява, випалена сонцем земля — і справді нагадували ту країну), і, минаючи пошкоджені ділянки шосе, знову вискакували на добру бетонку, на якій Тамаз розганяв машину до 110 кілометрів на годину; ще він любив бавитися тим, що подеколи облишав руль — автомобіль летів сам, не керований нічим, крім власного здорового глузду; гадаю, що новеньким автомобілям розбиватися так само боляче й неприємно, як і молодим людям. Як тільки-но звертали ліворуч із головного шосе, за кермо сідав я. Починалась Індія — курна дорога вниз, до збляклого моря, до автобусної зупинки й продовольчого магазину, звідки рукою було подати до нашого пляжу. Я ніяк не міг звикнути до важеля передач, що стирчав з рульової колонки (коли важіль передач виходить з підлоги, значно легше з ним упоратись), і кілька разів на повному ходу ледве не втикав задню передачу, але якось обходилось без пригод.

Ми підганяли машину до самого піску, відчиняли дверцята й на повну потужність вмикали радіоприймач — найчастіше ловили на довгих хвилях Бухарест, який весь день передавав гарні джазові мелодії; коли ж починалися довгі румунські дойни, ми переходили на хвилю радіомаяка.

За цей час, що працювали разом із Тамазом, ми з ним дуже здружилися. Навіть не вірилось, що цей рудий, світлоокий хлопець з білими віями альбіноса, схожий на шведа або норвежця, є насправді грузином із-під Сухумі. Тамаз жив зараз у Сімферополі, де одружився з українкою, і в них народилося двійко дівчат; аби не втягувати Україну й Грузію в конфлікт, батьки нарекли своїх дівчаток Катериною й Ламарою. Наше знайомство з Тамазом почалося з того, що ми разом з ним стояли в довгій і безнадійній черзі в місцевому готелі. Я прилетів літаком із Києва, він приїхав машиною з Сімферополя, ми ще не знали один одного й не підозрювали, що доведеться разом працювати. Черга поволі посувалась до адміністраторки, яка з запрограмованістю робота відповідала всім: «Місць немає, товаришу… місць немає… можливо, будуть розкладушки». Лише деяким щасливцям вона давала реєстраційні картки. Тамаз стояв переді мною — я бачив, як дав він адміністраторці свій паспорт; вона вже була увімкнула свій магнітофонний запис «місцьнемаєтовар…», та раптом осіклася. Щось незвичне привернуло її увагу. В Тамазів паспорт, крім десяти карбованців, було вкладено фото його близнят. Адміністраторка здивовано підвела голову й побачила сяюче обличчя Тамаза. А жінок, між іншим, його усмішка ніколи не лишала байдужими — в цьому я мав змогу не раз упевнитись. Адміністраторка ще раз глянула на паспорт, обережно закрила його, і, ніби виправдовуючись, сказала: «Є двомісний номер. Дорогий, правда. На жаль, нічого іншого нема». Тамаз озирнувся, глянув на мене — й ми опинилися з ним у шикарному номері люкс — дві кімнати, ванна і все таке інше. Тут з'ясувалось, що Тамаз приїхав до цього міста, щоб зустріти мене, й що я нібито буду його начальником. Посміялись, а наступного вечора, як тільки звільнились з лікарні, поїхали шукати гарний пляж.

Кілька разів траплялось так, що він таємниче зникав увечері, і я одного разу спитав — де й що він робить. Спитав не на правах начальника, а просто так, бо нудно мені було без нього.

Тоді завжди безтурботний Тамаз виголосив переді мною цілий монолог. «Послухайте, — сказав він, — яку зарплатню ви одержуєте?» — «Двісті п'ятдесят», — сказав я. «А скільки вам платять добових?» — «Це залежить від хвороби, — сказав я. — Коли нормальна — два шістдесят, коли небезпечна — до десяти карбованців». — «Добре, — сказав Тамаз. — А номер моєї машини ви запам'ятали?» — «Так, — сказав я. — 45–45. Дуже легко запам'ятати». — «Ясно, — сказав Тамаз. — Так ось цей номер — точна копія моєї зарплати. 45 карбованців авансу і 45 — получки. Разом скільки буде?» — «Дев'яносто», — сказав я. «Правильно, сказав Тамаз. — А тепер можете рахувати. Сорок п'ять карбованців ми платимо з дружиною старій відьмі за маленьку кімнатку, де мої дівчатка мерзнуть узимку. Я другий у черзі на квартиру, але поки треба чекати. Дружина — студентка сільгоспінституту. Як ви думаєте — чи можу я на сорок п'ять карбованців нагодувати чотирьох чоловік, одягтися та ще й у кіно піти колись?» — «Думаю, — сказав я, — важко». — «Мій батько теж так думає, — сказав Тамаз. — Тому він привозить у Донецьк мандарини й лаврове листя, а потім летить у Сімферополь, привозить онучкам гранати й віддає мені гроші. Він старий, хворий, змушений стояти взимку на базарі, торгуватися, і всі думають, що він спекулянт. У мене серце болить, коли я його бачу — в такій кепці синій, широкій, як аеродром для реактивних лайнерів, а сам худий і виснажений. У нього виразка шлунка… А що роблю я? Теж заробляю гроші. От сьогодні ввечері якогось чоловіка відвіз до Феодосії — заробив десять карбованців. Не бійтеся, бензин я сам купую, держава не страждає. Ось ви вчора поставили ввечері пляшку вина, а в мене грошей не було. Навіть за готель не було чим розрахуватися. Знаєте, що на серці в мене? Ви можете зрозуміти грузина, який не годен другові поставити пляшку вина?»

Тамаз подивився на мене такими очима, що я, здається, зрозумів, як паскудно було у нього на серці, — й більше розмови на ці теми не затівав. А Тамаз, треба віддати йому належне, своїми комерційно-транспортними здібностями не зловживав.

І от настала неділя. Зранку я був у лікарні, а в полудень ми, як і завжди, поїхали на пляж. Навіть і в неділю ми нікого тут не застали — щоправда, погода того дня не була така сліпуче сонячна, як перед тим. Подеколи море ставало цементного кольору, й тільки метрів за десять од берега в ньому прокидалися зеленкуваті барви. Нас із Тамазом зацікавила світла смуга, що виднілась далеко в морі, й ми попливли туди. Першим доплив Тамаз — це була довга піщана мілина, по якій можна було бігати, бо вода сягала колін. Тамаз бігав по мілині, то радісно розмахуючи руками, як дикун, то поважно йшов, наче плив над водою, як Ісус Христос, задерши голову до сонця й склавши руки на грудях.

— Я перший, я перший! — по-дитячому радів він. — Це мій острів!

— Назвемо цю землю архіпелагом Тамаза, — сказав я. — Ні, це острів кохання, — заперечив він. — Весь під водою, й ніколи не вгадаєш справжню глибину.

Наче на підтвердження своїх слів він провалився по шию — мілина скінчилась. Ми довго басували на тій мілині, потім коло берега я показував Тамазу, як робити сальто у воді. Нарешті втомились так, що ледве виповзли з води і впали на пісок. Пісок був холодний, і ми знайшли в траві якусь купу іржавого заліза, сіли на ньому. Приємно було сидіти на теплому залізі. Співав Луї Армстронг — і хрипкий голос того мертвого чорного чоловіка дивовижно пасував до навколишнього пейзажу. Потім звучав голос його труби — тої труби, яку теж, мабуть, поклали в домовину, бо ніхто б не наважився торкнутися своїми губами до її холодного мундштука — це було б так само, як цілувати в губи мертвого, — і в голосі срібної труби бриніла така непідробна радість, ніби ця труба проголошувала день вселюдського братання й любові. Ми мовчки слухали Армстронга — й раптом побачили ТЕ.

Ми перезирнулися з Тамазом.

Близько від берега, саме на рівні нашого пляжу, пливло якесь велике, сіре тіло.

— Здається, людина, — сказав Тамаз.

Мені стало холодно, й я накинув на плечі рушник. Мені теж здалось, що то людина. Ми підійшли до води, але нічого певного побачити не могли. Хвиля несла тіло навскоси, туди, де стояв рибальський баркас. Тоді ми сіли на березі й стали чекати. Хвилин за двадцять тіло прибилось до берега. Ми побігли туди, сподіваючись, що це, може, дерев'яна колода…

Та це була не колода. Це був мертвий молодий дельфін, завдовжки трохи більше метра — сірий і важкий. Хвиля билася об його бік і стікала з лискучого неживого тіла. Ми мовчки постояли над ним, потім, зітхнувши, поплентались до автомобіля.

Грав веселий, як весняне сонце, нью-орлеанський джаз — останній промінь справжніх веселощів серед аритмічної, повільно-меланхолійної музики стилю «cool». Тамаз вимкнув приймач.

— Дивіться, Тамазе! — вигукнув я.

Вздовж мілини пливло два великих дельфіни. Вони вистрибували з води, затримувалися на одному місці, пливли назад, зникали й знову поверталися сюди. Ніколи досі ми це бачили тут дельфінів. Це безнадійне кружляння дельфінів, розпачливі стрибки й мертві паузи тривали нескінченно довго. Ми глянули туди, де лежав мертвий дельфін. Прибій змив його з берега, забрав назад у море, й тепер дельфін плив поволі до нас… Ми з Тамазом побігли перевдягатись. Ми не могли тепер дивитись на море й думати про купання. І взагалі, вся навколишня дійсність постала перед нами зовсім в іншому світлі. Тільки тепер ми помітили, що сиділи на десантній баржі, вгрузлій у пісок хіба що з часів Великого Десанту; баржа була вся в дірках од куль, а її залізний ніс і зовсім розпанаханий. Пряме влучання. На гребені гори ще й досі стояв порожній німецький бункер, з якого вівся обстріл узбережжя. А навпроти продовольчого магазину, серед колючих сухих акацій ми помітили обеліск і вицвілі паперові квіти. Й на схилі гори, і на березі — всюди тулилися братські могили.

Ми сіли в автомобіль і поїхали в місто. До повороту на головне шосе їхали мовчки. Потім Тамаз сказав:

— Десант висаджувався саме тут. Мені одна таксистка розповідала…

— Так, — мовив я. — Мені теж казали.

Він увімкнув приймач. Передавали симфонічну музику. Ми їхали вздовж вагонеткової дороги, що ввела на агломератну фабрику. Спереду стрімко здіймались білі труби фабрики. їх, висвітлених сонцем, можна було порівняти зі стовпами, що підпирають небо, якби я не знав, як ці сонячні стовпи забруднюють атмосферу. Кілька разів дорогу над нами перетинали лінії високовольтних електропередач. І щоразу, коли наш автомобіль проїжджав під тими силовими лініями, приймач стишував свій голос, музика зникала, натомість з'являлося зловісне гудіння, наче то був голос неба й совісті. Потім знову поступово з'являлася музика Моцарта — здається, грали Моцарта, чистого й по-дитячому наївного, дивовижно гармонійного Моцарта, який звучав у нашому автомобілі, що стояв перед закритим шлагбаумом. Над нами висіли труби теплоелектроцентралі, покручені, наче аорта. Коротко посвистував тепловоз, підштовхуючи вагони з рудою…

1971 р.