Знаки

ПРИМІЩЕННЯ ДЛЯ ЕЛЕКТРОННИХ РОЗВАГ

Сашко Снігур хоч і прокинувся, та очей не розплющував. Угрівся добре й лежав тихо, як миша, намагаючись врятувати від холоду і гамору бодай крихти сну. Та, дослухаючись до звуків у хаті, вочевидь бачив усе перед собою, наче вдивлявся в сутінки гострим хлопчачим зором. Боявся, що батько не дотримає слова, не візьме з собою до Києва, отож і прокрутився всю ніч, як на голках, часто прокидаючись і нашорошено прислухаючись до навколишніх шерехів. Першою встала мати — й Сашко одразу почув, як лагідно рипіло діжко, й зрозумів, що матінка прокинулась і босими ногами ступила на смугастий чорно-червоний килимок. Мати тихо й хутенько вдяглась і вихопилася з хати надвір — на Сашка здалека війнуло морозяним духом — мабуть, по солому пішла; так і є, бо, повернувшись, почала поратись коло печі. Тоді знову зарипіло ліжко — тільки вже не лагідно, а гостро, неспокійно. То встав батько. Сашко знав, що батько сидить зараз похнюплено на ліжку, позіхає, чухає потилицю й протирає очі кулаками — не долонями, не пальцями, а саме кістлявими кулаками… Потім батько шукав ватяні штани, хляскаючи голими підошвами по холодній підлозі. Коли зарипів стілець, що стояв біля віконця, Сашко зрозумів, що батько намотує на ноги онучі. Гупнувши об підлогу чобітьми, батько забалакав голосно з жінкою й гукнув Сашкові, щоб уставав.

Їхали продавати картоплю.

Видалась така оказія, що сусід їхній, Іван Гнилоквас, їхав до Києва на «козлику», щоб купити жінці швейну машину. Тож і домовились узяти по два мішки картоплі, спродати в суботній день у місті, а увечері повернутись додому. Сашко, кваплячись, їв гречану кашу з молоком. Каша була тепла, а молоко холодне. Мати знову — вкотре вже — втовкмачувала батькові, що саме треба купити в Києві: костюмчик Сашкові, краще б шкільний, суконний, бо матеріал на ньому міцний, швидко не порветься; дочці Тані гумові чобітки, бо весна не за горами, а ходити по багнюці немає в чім; а як гроші залишаться, купити бабі Уляні білу хустку з квіточками синенькими. А ще мати вмовляла батька не пити, не дай боже, в місті, за Сашком стежити, щоб не загубився, картоплю не віддавати задешево, а спершу спитати в людей, які ціни. Кажуть, що під такі морози то й по 30–35 копійок можна взяти за кілограм.

Щулячись від холоду, що з'явився в грудях уже тоді, як сьорбав холодне молоко, Сашко вийшов із хати. Гнилоквас лив гарячу воду в радіатор «козлика»; там, де стояло відро, утворилось крижане коло, начебто циркулем глибоко прорізане в снігу. Морозяні сутінки стояли над селом їхнім, Козинцями; здавалось, що все довкілля занурилося раз і назавжди в мертву снігову сплячку. Й тільки дим із коминів був живий, мінливий, теплий і неспокійний: скільки б вітер не відганяв його від хат, все'дно — білясті пасма вперто кружляли над коминами, як добрі духи хатнього затишку. Батько з Гнилоквасом почали тягати з погребів мішки з картоплею. Після третього мішка їхній ГАЗ-69 помітно осів.

— Гляди, ще поламається, — сказав Снігур-старший.

— Ніччо, — зневажливо сплюнув Гнилоквас. — Як під Мироном Спиридоновичем не обламався…

Сашка посадовили поруч із Гнилоквасом, а батько примостився ззаду, на лавочці. До київського шосе було кілометрів з двадцять п'ять. Снігу тої зими випало мало, по полях наче хтось гребенем пройшовся, продряпавши в снігу рівні чорні пруги. Під'їжджали до низькорослих перелісків. У Сашковому серці стояв такий сум, наче кидав рідні місця назавжди. Вибиті вантажними автомобілями глибокі колії в'юнились поміж молодих сосонок. Де-не-де з-під снігу визирала зелена, зовсім молода озимина, й здавалося, що ніяка сила не здатна вбити ці тендітні залишки тогорічного життя.

— Хліба пересівати доведеться, — сказав Сашків батько.

— Ніччо, — відповів Гнилоквас. — Як треба, то пересіємо.

Гнилоквас був високий і незграбний — як тільки він залазив у тую кабіну свого «козлика»? А брови мав чорні й густі, ну чисто тобі кавалерійські вуса, з-під яких голубіли дитячі очі. На всі події в житті Гнилоквас ліниво відгукувався: «Ніччо…» Був однолітком Сашкового батька, разом до школи ходили, в один рік до армії пішли, поряд і хати поставили.

Сашко заздро дивився, як дядько Іван тримає кермо однією рукою — легко й недбало, а в другій руці цигарка. Розмовляв Гнилоквас повільно й реготав теж повільно: «Га-га-га…» Машина вистрибувала на мерзлій землі, й подеколи дядько Іван бився головою (не голою головою, звісно, а вушанкою) в брезентовий дах, не звертаючи, щоправда, на це жодної уваги. Вставало сонце — світлий срібний диск на темному жерстяному небі — і цей диск був так само холодний і неживий, як і земля, далекі ліси й небо. Після Лемешів дорога покращала, визирнула з-під снігу бруківка. Невдовзі під'їхали до київського шосе. Гнилоквас покрутив головою направо-наліво й обережно виїхав на асфальт. На шосе зовсім не було снігу. Гнилоквас і Снігур-старший зраділи — їхати, мовляв, добре, можна не боятися слизоти, миттю долетять до Києва, а Сашкові ця сіро-жовтава смуга не сподобалась — неприродно рівна й брудна серед абияк притрушених снігом полів. Батько засперечався з Гнилоквасом — на який базар їхати. Гнилоквас казав, що треба їхати на Поділ, на Житній ринок, там якось зручніше, звично, та й купити все можна, всі потрібні магазини поруч. А Снігур обстоював Бессарабку — там, далебі, в такі морози привіз малий, то ж і зароблять вони набагато більше, бо й ціни, чув, там вищі, ніж на Подолі, адже ж у центрі живуть заможніші люди, купують усе, не торгуючись. Отак посперечавшися, вирішили їхати на Бессарабку.

Величезний критий ринок зі скляним дахом, залізними фермами, галасом натовпу й барвистими скляними панно, що тяглись над рундуками на рівні другого поверху, здався Сашкові схожим на цирк. Здається, випусти на середину слонів, коней, клоунів, ніхто й не здивується, не помітить химерності цієї картини. Біля входу батько уздрів залізну тачку й взяв її, щоб швиденько перевезти мішки з картоплею. Одначе прибіг якийсь дядько, худющий і злий, у брезентовій робі й брезентовому каптурі, зчинив страшний лемент, що вони не мають права брати чужу тачку, що як хочуть, щоб їм помогли, то нехай наймають вантажника й, платять за це гроші. Снігур почав був лаятись, а Гнилоквас плюнув, махнув рукою й став самотужки тягати мішки на спині. Подумаєш, велике діло. А на базарі що робилося — леле! Народу — і покупців, і продавців — не проштовхатися. Ледве вони знайшли місце в тому ряду, де торгували картоплею. Сірими, запилюженими барикадами тяглись тут гори мішків. Взяли одні ваги на двох, посадовили Сашка на мішках й почали чекати покупців.

Першим підійшов якийсь дідок у старій шинелі з чорними петлицями. Обмацував руками кожну картоплину, кривлячись при цьому так, наче лапав щось винятково гидке.

— Де така росте? — спитав.

— На вербі, — відрізав Сашків батько, якому вже набридло дивитись на кощаві руки дідка.

— Конкретно, в якому районі, питаю? — наполягав на своєму дідок.

Снігур неохоче відповів.

— По чім просите, конкретно?

— По тридцять.

— По тридцять, — бурмотів дідок, перебираючи їхню картоплю. — По тридцять за таку дрібноту. Хіба це картопля? Це горох. Грабіжники, справжні грабіжники. Де таку ціну ви бачили?

— Діду, йдіть уже, бо їй-богу, дулю понюхаєте, — миролюбно сказав Гнилоквас.

— А ви людей не грабуйте! — заверещав дідок. — Що там написано, конкретно? Читати треба!

Він пальцем тицьнув кудись за їхні спини. Гнилоквас і Снігур озирнулись. І навіть роти роззявили від здивування: на великому скляному табло над усім базаром світилося: «Сьогодні в нас торгують по таких цінах…» Навпроти слова «картопля» світилося: «25 коп. за кг».

А Сашко образився за картоплю. Ох ти ж, старий цапе, що ти мелеш тільки! Найкраща, найдобірніша «елла», довгастенька, чиста, білесенька, смачна й розсипчаста, коли зварити; картопля ця дбайливо зберігається у них в погребі, й не було в ній цвілі, не було гнилизни, не виповзали з неї білими хробаками пагінці. А скільки біля неї напрацювалися тато з мамою! Та й Сашкові з сестричкою теж довелося погнути спини, визбируючи картоплю в корчах. Примусити б тебе отак по городі поповзати за кожною картоплиною, а потім ще й перебирати найдрібнішу й нагіршу для себе, а найкращу — на продаж.

Та даремно так розсердився Сашко за картоплю. Найліпші поцінувальники картоплі — літні жінки з авоськами й кошиками — уже кружляли навколо них, зберігаючи на обличчях байдужий вигляд, але в їхніх поглядах уже світилась цікавість до поліської красуні, що лежала на шальках вагів. Тільки жінки бажали б трохи збити ціну: з офіційної двадцять п'ять на двадцять копійок за кілограм. То одна, то друга жінка вмовляли Снігура та Гнилокваса віддати за двадцять копійок. Умовляли й відходили. Звичайно, траплялися й такі покупці, що брали, не торгуючись, за двадцять п'ять, — це були переважно молоді мужчини, яких жінки погнали на базар, щоб прилучити їх, нарешті, до проблем домашньої економіки. Таких покупців траплялося мало й купляли вони всього кілька кілограмів. «Чортова халепа, — лаявся Гнилоквас, — маєш свою улюблену Бессарабку». Ще трохи постояли, відтак Снігур махнув рукою й за Гнилоквасовою згодою почав продавати картоплю по двадцять копійок за кілограм. Одразу ж до них вишикувалась довгенька черга, й торгівля пішла жваво. Була в них тільки одна двокілограмова гиря, та проте ніяких ускладнень не виникало: люди брали по два, по чотири кілограми, не довелося й розважувати по кілограму. Навіть той дідок у шинелі з чорними петлицями невідь звідки з'явився й смиренно став у чергу.

Сашкові набридло сидіти на мішках і дивитись, як дядько Гнилоквас сипле, а батько важить картоплю і, слинячи пальці, відраховує гроші; попросився погуляти, давши слово батькові нікуди з базару не виходити.

Веселий, нахабний, гомінкий світ оточував хлопця, який розгублено вдивлявся в людей, що йшли повз нього, штовхалися, голосно розмовляли; якийсь дивний парубок, що видався Сашкові велетнем, у довгополому чорному пальті, у картатій кепці з червоним помпоном, ходив по ринку з таким виглядом, наче заблукався; пройшовши кілька кроків і ніби згадавши щось, нарубок неочікувано зупинявся, потім повертався задумливо назад і так декілька разів пройшов повз Сашка, який жадібно все запам'ятовував. Нарешті парубок почав пробувати квашену капусту і на слова жінки, яка розхвалювала свій товар, відповів «Гут, гут». Сашко уперше побачив зблизька іноземця. Топтались посеред ринку селянки, обвішані важкими вінками золотої цибулі, наче олімпійські чемпіони медалями; вони були у ватяниках, а голови позамотували в сірі чи коричневі хустки. Серед людського виру жінки ці виглядали як острови спокою й неквапливості, й усі вони чомусь скидались на тітку Явдоху, жінку Гнилоквасову. На базарному перехресті, де найбільше штовхалось людей, побачив Сашко просто в проході звичайнісінькі вішалки, поставлені в ряд, наче у вестибюлі їхньої школи. На залізних гачках, на які чіпляють пальта, красувалися низки сухих грибів. Сашко звернув праворуч і йому здалося, що він потрапив на казкову вулицю, а може, у небачений зоопарк, тільки замість дивовижних звірів і птахів тут виставлено було червоні яблука… не яблука — дині? Ні, не дині — якісь плоди з твердою, як картон, шкуринкою, полум'яно-оранжеві апельсини, темні солодкі родзинки — в мами такі зберігалися у полотняному мішечку на Великдень, величезні зеленкувато-прозорі груші, схожі на воскові муляжі з їхнього шкільного біологічного кабінету. Покупців на цій вулиці було зовсім небагато, не те, що в овочевих або м'ясних рядах. Сашко повільно йшов, придивляючись до південних ласощів — особливо зацікавило його щось, схоже на мармелад і густо посипане цукровою пудрою, мабуть, солодке, аж слина в роті з'явилась. Торгували тут здебільша смагляві вусаті чоловіка у великих кепках. Потім він потрапив на вулицю квітів: вона починалася з айстр, намальованих олійними фарбами на невеличких шматках фанери, вставлених у торбинки з насінням. Чорні зернятка здавалися однаковими, а суцвіття, намальовані на фанерках, були такі різні! Біля живих квітів знову почалась штовханина. Огрядна жінка з рожевим від морозу обличчям і сивим волоссям торгувалася з якимсь нахабним типом, який, виблискуючи золотими зубами, рекламував троянди: тут були коралові й темно-жовті троянди, й тип хотів п'ять карбованців за одну, а жінка пропонувала десятку за три, пояснюючи, що сьогодні двадцятиліття її весілля. «Чому ж чоловік ваш не купить?» — насмішкувато питав золотозубий тип. «А, дочекаєшся від нього», — махнула жінка рукою, заплативши п'ять карбованців, і взяла жовту троянду, накривши її скляною трилітровою банкою. Ступивши ще кілька кроків, Сашко прикипів поглядом до квітів, які побачив уперше в житті: на м'ясистих зелених стеблинах тримались товстенькі білі келихи, ніжно заокруглені, чисті й беззахисні; здавалось, що такі квіти не можуть з'явитись на землі, принаймні на тій землі, на якій жив Сашко. Квіти продавав худий, зарослий чорною щетиною мужчина у великій кепці з сірого каракуля.

— Купи, хлопче, — весело звернувся він до Сашка. — Купи найкращі квіти в світі.

— А скільки вони коштують?

— Три карбованці штука.

Сашко аж свиснув. Де ви таке бачили? Повільно подався туди, де торгували дерев'яними, яскраво розфарбованими іграшками.

— Хлопчику, стривай! — гукнув мужчина в каракулевій кепці.

Боязко повернувся Сашко до квітів.

— Кому купуєш? — спитав мужчина.

— Мамі… — несміливо відповів Сашко.

— А гроші в тебе є?

Сашко понишпорив по кишенях, знайшов п'ятнадцять копійок, що мама дала на зошити.

— Більше нема.

— Давай, — сказав хазяїн квітів. — Якщо мамі… то-віддам тобі за п'ятнадцять копійок… Бери, бери… Не бійся. Сьогодні гарний день. День народження сина. В університеті вчиться.

— Спасибі, — розгубився Сашко.

— Стривай. Загорну в целофан. Ти добрий син.

Сашко вистрибом, побіг до того місця, де стояли батько й Гнилоквас. Почав розповідати батькові про дивну пригоду й про чоловіка в каракулевій кепці, проте батько не звернув на Сашка та його квітку уваги: торгівля йшла вельми жваво; від покупців одбою не було, тільки встигай гроші рахувати та бараболю кидати на вагу.

До першої години спродали всю картоплю й умовилися з Гнилоквасом, що кожен піде по своїх справах, а о п'ятій зійдуться біля «козлика» й вирушать додому. Батькові чомусь не подобалися Хрещатицькі магазини, хоч, напевно, можна було там все купити, що замовляла мати. Потягло його на Поділ. Добре, що сусіда не було при цьому, бо, звісно, насміявся б зі Снігура, адже той спочатку й чути про Поділ не хотів, а тепер, бач, сам туди рветься. Чудасія, та й годі. Пройшли Снігурі через весь Хрещатик, на якому й сліду снігу не було, з'їли на вулиці по два пиріжки з м'ясом, ще гарячі й апетитно підрум'янені, випили в підземному переході по дві склянки газованої води з сиропом крюшон і вийшли на площу в кінці Хрещатика, де зупинялися трамваї, що йшли вниз, на Поділ. Отут, біля філармонії, помітили те оголошення, яке закликало всіх зазирнути до залу з закордонними розважальними електронними автоматами. Пройшли кілька кроків і біля входу в парк культури і відпочинку, перед невеликим приміщенням, схожим на склад, побачили людей з дітьми. Купили вхідні квитки за двадцять копійок і увійшли.

Вибухи, постріли, ревище моторів, брязкіт, дзенькіт і джазова музика приголомшили їх. Біля стін стояли електронні автомати, трохи схожі на ті, в яких продається газована вода. Сяючи нікелем, поблискуючи червоними, малиновими, жовтими, зеленими вогнями, автомати зловороже світилися й грюкали, немов жили своїм механічним життям, зовсім відмінним і незалежним від людського. Перед кожним автоматом стояла черга. Тільки баскетбол був вільний. Кинули в щілину двадцять копійок і почали грати. Під прозорим пластиковим дахом стрибав маленький білий м'ячик — треба було натискати спеціальні кнопки, аби примусити м'ячик стрибнути до кошика. Сигнальний пристрій у кошику сповіщав про влучення — на табло одразу спалахував рахунок. Трохи пограли і, не встигли ще призвичаїтись, як табло згасло й автомат відімкнувся. Довелось кидати ще двадцять копійок і все починати спочатку. Баскетбол їм швидко набрид. Вони стали в чергу до іншого автомата — підводного човна з перископом. На автоматі яскравими фарбами було намальовано підводний човен, що йшов у атаку туди, де серед водяних фонтанів тонув чийсь бойовий корабель. Чекали півгодини, бо сюди вишикувалась найдовша черга: всім хотілось відправити на дно ворожі кораблі. Батько у касі розміняв гроші й набрав повну пригорщу жетонів для автоматів, кожен вартістю двадцять копійок. Нарешті перископ звільнився, й Сашко припав до теплого ще окуляра. Кинув жетон — і одразу ж по зеленій океанській поверхні попливли один одному назустріч кораблі; вони з'являлися з-за обрію, росли перед очима й зникали з поля зору. Раптом у Сашкові прокинувся мисливський азарт, і йому схотілося неодмінно потопити ці невідомі кораблі. Почав водити перископом так, щоб лінія прицілу бігла перед носом корабля й, обережно проводжаючи свою жертву, натискав кнопку пуску торпеди. Й тоді по зелених хвилях океану бігла світляна лінія торпеди, мчала напереріз кораблю. Перші дві торпеди пройшли повз ціль і зникли в океані. Аж ось з'явився в правому секторі перископа вітрильний корабель, стара, наївна шхуна, й невідомо було — як вона заблукала в ці жорстокі води, яким вітром її занесло. Затамувавши подих, Сашко прицілився й вистрелив. Торпеда ковзнула по воді й хижо пішла просто на шхуну. Пролунав громовий вибух. Небо над океаном спалахнуло червоною загравою, на якусь мить хвилі забарвилися в колір крові, й нещасна шхуна зникла в холодних водах, зметена вогнем. Зрозумівши, як треба цілитися, Сашко потопив ще два кораблі — білий великий корабель і темно-сірий міноносець. На табло світився результат Сашкових пострілів: водотоннажність знищених кораблів — 60 000 тонн. Сашко відійшов від автомата, хитаючись від напруження й збудження. Відчував, як дрібно тремтять руки. Снігура-батька несила було відтягти від перископа. Уже в черзі люди почали лаятись, бо він тричі кидав жетони в автомат, щоразу одержуючи право на десять пострілів. В останній серії пострілів батько пустив на дно 120 000 тонн ворожих кораблів і з гордим виглядом відступився нарешті від автомата. А вже наближалась їхня черга до автомобільного тренажера.

Ще більше хвилювання охопило Сашка, коли він узявся за кермо, натиснув на педаль газу й помчав по автостраді, назустріч небезпеці. Він мчав по білій осьовій лінії, обганяючи автомобілі, назустріч йому теж летіли стрімголов легкові машини, ззаду його обходили швидкі «кадилаки», й Сашко, вчепившись щосили в кермо, крутив його туди-сюди, й від розгубленості ще сильніше натискав педаль газу, й мчав у цьому страшному хаосі по шосе, щосекунди гинучи, про що свідчив безперервний грім і брязкіт лобових зіткнень, але Сашко вже не думав ні про що й нічого не бажав, крім того, щоб все це нарешті скінчилось, бо від збудження й знесилення він ледве тримався на ногах.

Потім Сашко з татом полювали на бізонів і слонів. Електронна гвинтівка стріляла променем, може це саме й була та лазерна гвинтівка, про яку начувся Сашко в Козинцях, наче все випалює вона вогнем. Після влучних пострілів бізони перекидались. Аж тут настала тропічна ніч, усе засвітилося таємничими синіми й фіолетовими барвами, і влучати в тварин, що причаїлися в джунглях, стало важче. Від мотоциклетного тренажера Сашко відмовився, а батько ніяк не міг упоратися з ручкою газу, його мотоцикл щоразу вилітав на величезній швидкості в кювет, і тоді все навкруги забарвлювалося в зловісний червоний колір. Після мотоцикла вони почали стикувати космічний корабель «Аполлон-14». Батько двічі вибухав, і його космічна капсула, спалахнувши в чорному небі, попелом сипалась на орбіту; Сашко ж, узявши ручку керування космічним кораблем, повільно й обережно підвів капсулу до ракети-носія й стикував їх, на честь чого космос засвітився радісним зеленкуватим сяйвом. Сашко вже ніг під собою не чув, у голові все переверталось і вибухало, й він ладен був поплисти по повітрю, наче космонавт у стані невагомості. Та батько вже грав на іншому автоматі: механічна блискуча рука за двадцять копійок робила спробу дістати з дна камери дерев'яну ляльку чи пачку сигарет «Візант». Кілька разів батько натискав кнопку, кілька разів лазила сталева рука, розтуляючи й стуляючи блискучі гачки-пальці, та дарма… Механічна рука хапала повітря.

Тут вийшов якийсь молодик у смугастому піджаку й оголосив у мікрофон, що в сусідньому приміщенні є італійські електромобілі, так що, мовляв, бажаючі можуть піти туди, покататись. Батько з Сашком подалися туди. Сашко після задухи приміщення для електронних розваг з насолодою вдихав морозяне повітря. Кілька разів проїхавшись по ковзанці, що утворилась на асфальті, Сашко потрапив до сусідньої будівлі. Помальовані в яскраві кольори автомобілі кружляли по свіжовиструганій дощаній підлозі. Автомобілі були як справжні — з фарами, з номерами спереду і ззаду, з блискучими ковпаками на колесах. Сашко терпляче дочекався своєї черги й сів у зелений автомобіль. Натиснув на педаль, та нічого з цього не вийшло — автомобіль не зрушив з місця. Тоді той, хто стежив за порядком, пояснив, що треба кинути спочатку двадцять копійок. Тато дав Сашкові гроші, той пропхав монету в спеціальну щілину, й автомобіль одразу покотився вперед. Сашко, поважно розсівшися на червоному сидінні, недбало крутив бублика, намагаючись бути в усьому схожим на дядька Гнилокваса, навіть спробував кермо відпустити, тільки з цього нічого доброго не вийшло, бо одразу його машина врізалась в авто якогось товстого білявого хлопця; добре, що автомобілі знизу були оперезані смугами товстої гуми, інакше вони здорово побилися б. Чотири рази зупинявся його автомобіль, як голодний кінь, і чотири рази Сашко кидав йому в горлянку двадцятикопійчану монету, й тільки після цього електричний здирник, цей імпортний вимагач, цей італійський блискучий шантажист рухався далі.

Нарешті батько стягнув Сашка з електричного автомобіля. Було майже половина п'ятої, вони запізнювались на Бессарабку, де чекав на них дядько Гнилоквас. Коли їхали по Хрещатику на тролейбусі, батько вчив його, що казати вдома. Сказати, що нічого годящого в магазинах не знайшли, й ні в якому разі не казати про електронні автомати. Сашко знав, що мати дасть їм добрячого прочухана — адже вони нічого не купили; кричатиме, що не можна таких йолопів удвох відпускати в місто, що проп'ють, прошвендяють усі гроші, ще й добре, що хоч дитина жива-здорова повернулась додому, ну і все таке інше, п'яте та десяте. Мама дуже добра, тільки як розкричиться, то вже зупинити її неможливо. Тато називав її тоді «відбійним молотком» і, кленучи все на світі, ховався в хаті дядька Гнилокваса.

Рівно о п'ятій годині їхній ГАЗ-69 вирушив з Бессарабської площі. Дядько Гнилоквас купив швейну машину, гарну, зі столиком, тільки під секретом признався Снігурові, що їздив по машину на Поділ; там, на Верхньому Валу, біля Житнього базару, є такий магазин, де все можна купити, і якось там приємніше, ніж у цих величезних універмагах. Та не про подільські магазини, й не про швейну машину мова велася в «козлику», коли їхали вони додому, а про електронні розважальні автомати.

Батько Сашка — кволий, мізерний, дрібний, наче намальований на шкільному зошиті в клітинку — розмахував руками, нервово кліпав очима, майже позбавленими вій, — одне слово, перебував у стані, добре Сашкові відомому; в такому збудженому стані тато, як правило, висував проекти. Часто поривався переробити своє життя якимось небаченим чином, раз і назавжди, втнути якусь нечувану річ, щоб усі в Козинцях від заздрості й здивування луснули. То збирався їхати в Сибір, на якусь велику новобудову, кинути в Козинцях хату, все кинути, й податися в монтажники, бо чув, що в зоні вічної мерзлоти монтажники заробляють великі гроші. Купити там власну машину й прикотити через три роки в Козинці — ось, мовляв, який насправді він є, Петро Снігур. То начувся десь, що потрібні люди на рибальські судна, що ходять у закордонні плавання з Керчі; буцімто заробляють там добре, по півроку в рейсі перебуваючи, та ще й привозять з собою барахло закордонне — плащі нейлонові, хустки з золотою ниткою індійські, приймачі японські, одне слово, живуть — не тужать. А було й так, що хтось намовив Снігура піти працювати на залізницю, в бригаду слюсарів, що їздять з поїздами-холодильниками по всій крайні. Возять м'ясо, овочі, фрукти, вино. Платять там добре, а робота — не бий лежачого. Рейси по чотири-п'ять місяців, зарплата, плюс добові, плюс преміальні. Гуляй від Чопа до Владивостока, всю країну побачиш, не те, що ці остогидлі Козинці. І якби не Сашкова мати, яка після чергового «проекту» вмикала на кілька днів свій «відбійний молоток», то давно Петро Снігур знявся б із батьківських місць, повіявся світ за очі. Доки тримала його дружина в своїх руках, доти працював він у радгоспі, їздив на тракторі, орав землю й корми на ферму підвозив разом зі своїм напарником Миколою Кравцем.

— Ти тільки подумай, — збуджено вигукував Снігур-старший. — Я стріляю, а там, розумієш, рахунок вискакує, скільки я їх убив! Ось де культура! Електроніка! Я їх поклав — страшне діло скільки! А ті ракети крутяться, кляті, ніколи б не подумав, що так важко. А коли з мотоцикла летів, то знаєш, кого згадав? Махлайчука, фельдшера нашого, пам'ятаєш, торік убився? Ледве рулем ворухнеш, а тебе вже вбік заносить. Кляте діло… Ні, там діло серйозне. Гав не лови, коли хочеш чогось добитися. Ось дивись, Іване. Ну що то люди в тому селі бачать? Правильно роблять, що кидають усе і в міста переселяються. От діди наші, трималися за цю землю, мов воші за кожуха, а що вони бачили? Як були темні, так темні й померли. Ні, з мене досить. Переїду до Києва, факт. На будівництво піду, кранівником чи бульдозеристом. Чого я в Козинцях не бачив?

— Ну, ти в колодязь не плюй, — басовито й повільно відгукнувся Гнилоквас. — Ще водичка може й знадобиться.

— А, — махнув рукою Снігур-старший, — чули всі ці приказки… А я хочу, щоб мої діти світ побачили. Може, я хочу, щоб Танька фігурним катанням займалася. Зараз їхали в тролейбусі, дивлюсь: малі такі, зовсім ще мурахи, а вже ковзани в них фігурні, черевики білі. Може, я хочу, щоб Сашко не тримався тюхтієм, щоб першим був усюди! Ні, що не кажи, то добрі автомати. Там одразу видно — що людина може, що вміє. Я, знаєш, скільки кораблів на дно послав? З першого разу. Рука в мене тверда. Око теж. Я ще свою долю зловлю. Ого-го-го, нікуди вона від мене не втече.

— Лови, лови, — байдуже відповів Гнилоквас. — А для мене лучче наших місць нічого немає. Ото наштовхався в тому місті, набігався, хай йому грець. Наче перехворів тяжко.

Зовсім стемніло, коли вони звернули з київського шосе на лемешівську дорогу. Гнилоквас спинив «козлика», витяг із маленької валізки, в якій лежали гроші, пляшку горілки, пляшку ситра, ковбасу й хліб.

— Погрітись треба, — підморгнув він. — Тепер можна. Все ж таки побазарювали ми з тобою непогано.

— Еге, — кволо підтвердив Снігур-старший.

Вони швидко розпили пляшку горілки, а Сашкові налили ситра в ту склянку гранчасту, з якої пили горілку — ще й навіть запах залишився. Ситро солодке було, з газом, холодне, аж дух забивало. А ковбасу дядько Гнилоквас купив дуже інтересну — наче буханець хліба, й різав її дядько Гнилоквас, як хлібину. Смачна була ковбаса.

А мороз люто брався на ніч, усе навкруги стало дзвінке й сизе, тверде, як вугілля, й пригасле, й здавалось, що повітря гусне в сутінках, наче вода в річці, коли поступово в'язне, перетворюючись на кригу. Десь далеко синіми й червоними залишками жарин світилась вечірня зоря, наче дотлівало останнє вогнище, біля якого ще можна було погрітись, бо всі інші кордони ночі зяяли безживною січневою пусткою. Туга, ще сильніша, ніж вранці, охопила Сашка, наче й справді прощався він із цими місцями, з тишею, замерзлим ставком і посвистом вітру в ламкому верболозі…

Як тільки рушили з місця, Сашко заснув, міцно стискаючи в руці хрусткий целофан з білою квіткою, подарованою чоловіком у каракулевій кепці. Не чув голосної, збудженої розмови батька з Гнилоквасом, не чув нових батькових проектів. Під гуркіт мотора Сашкові наснився сон: наче потрапив він до приміщення для електронних розваг, де все: люди, дерева, навіть хмари — все було зроблене з пластмаси й металу, на всьому світилися табло й зяяли шпарини для двадцятикопійчаних монет. Навіть на боці корови Красуні, яку доїла мати, світилися зелені індикатори, що показували кількість здоєного молока. До Сашкових рук потрапила гвинтівка, яка стріляла променем, — і Сашко почав розстрілювати вітряки, що повільно повзли перед ним, як на параді. Вітряки всі були на один копил, схожі на той старий вітряк, що стояв у полі, неподалік од городу дядька Гнилокваса. Вітряки падали, як паперові, розсипаючись на порох. І навіть Шарику, який всюди бігав за Сашком, треба було час од часу кидати в бік спеціальний жетон, бо інакше пес завмирав на місці з задертою догори лапою й роззявленим ротом, з якого вивалювався рожевий язик.

1973 р.