Знаки

АВТОБІОГРАФІЯ

«Я, Хмара Віталій Семенович, 1940 року народження, українець, соціальне походження — з родини службовців, під час війни евакуйований до Самарканда. Змалку виявив нахил до малювання. Ніколи не малював фарбами, а тільки олівцем чи пером, перебуваючи під впливом геніальних малюнків Пушкіна О. С. Всі поля моїх шкільних зошитів, які я дбайливо зберігаю для історії, рясніють малюнками, карикатурними за формою і абсурдними за змістом: на сторінках зошитів постійно трапляються ноги в футбольних бутсах і гетрах — моя мрія про славу футболіста. З цих ніг можна було б створити непогану команду другої ліги; танки Т-34 з крилами від двомоторних пікіруючих бомбардувальників Пе-2, озброєні електромагнітними гарматами, свідчать про мої честолюбні конструкторські нахили, які вповні про себе заявили, починаючи з третього класу середньої школи, незчисленні портрети вчителів і шкільних друзів, як хлопців, так і дівчат, відзначаються видовженими носами й вусами і борідками в стилі кардинала Рішельє, викриваючи моє захоплення посередніми кінофільмами про мушкетерів.

Але найдивовижнішими вважаю свої не художні, а математичні здібності, про що розповім докладніше.

До шостого класу я вважався втраченою людиною для математики. Аж раптом на одному з уроків алгебри, коли наша вчителька, сухенька Олена Никифорівна, чомусь загаялась з рівнянням, я цілком неочікувано для всіх і насамперед для самого себе вигукнув правильну відповідь. Я здивувався цьому факту більше, ніж увесь наш клас і сама Олена Никифорівна. Та після такого випадку я не зупинився: з мене лізли блискавичні відповіді на будь-яку задачу, аж навіть самому спротивилося, бо я одразу обскакав нашого патентованого відмінника, незрівнянного й всіма обожнюваного Гарика Болла, й мені видалося це несправедливим: адже Гарик Болл заздалегідь, ще влітку готував усі завдання з математики, він вирішував усі рівняння й задачі по шість годин щодня, не загоряючи, не купаючись, не розрізняючи нічого довкола себе, маючи підтримку у вигляді репетиторів та батька-професора, я ж байдикував відверто, ганяючи з хлопцями цілими днями футбольний м'яч.

Евклідова геометрія здалась мені нудною, як музей, де показують кістки викопних тварин — до того ж не справжні кістки, лише алебастрові муляжі. Я став нещадно згинати трикутники, перекручувати в усіх площинах ромби й кола; навіть з прямими паралельними лініями, які нібито ніколи не перетинаються, я робив казна-що, порушуючи логічну спрямованість шкільних програм. Зі мною почали панькатись і цяцькатись, носитися, як чорт з писаною торбою, возити на різні математичні олімпіади, показувати всім, хто приходив до нашої школи; саме тоді я створив проект пам'ятника самому собі, який повинен був стояти перед нашою школою: я сидів верхи на геометричній теоремі, — на Піфагорових «штанях» чи чомусь подібному, — як полководець на коні. Теорема мала бути зведена з бронзи і мармуру. Мною колосально пишався наш директор Юрій Іванович Заграй, так, наче я був зеленим жирафом, що якимось дивом потрапив до його зоопарку. Якби тільки Юрій Іванович бачив цикл моїх малюнків-коміксів, присвячених його життю і діяльності! Наприклад, картина «Прихід»: з-за рівної вертикальної лінії, яка означала лінію дверей, вибруньковувалося коло — спочатку лише опуклість, невеличкий еліпс, потім це коло (фактично півколо) збільшувалося, зростало, наче надувна гумова куля. Ясна річ, це був живіт Юрія Івановича, лише згодом виникали ніс і лисина нашого директора. Його живіт стирчав, наче мотор потужного грузовика, затуляючи великий шмат дороги. Одного разу директор прийшов до нас на відкритий урок і урочисто поніс свій живіт просто до останньої парти; клас затамував подих, бо на останній парті лавки, як такої, не було. Сиротливо стирчали два стовпчики, на яких, теоретично міркуючи, мала спочивати лавка. Ніхто в класі навіть не ворухнувся, навіть не писнув про небезпеку. Всі, мов зачаровані, думали про одне й те ж: про неймовірну, дивовижну, фантастичну, розкішну, потрясаючу, жахливу, трагічну й смішну картину, яка ось-ось розіграється перед нашими очима — падіння директора. Це було схоже на пригодницький кінофільм, в якому показують неминуче зіткнення двох поїздів: працюють кочегари, летить із труб пара, сновигають якісь важелі, паровози невблаганно наближаються один до одного: двадцять метрів… десять… п'ять… два метри… Є! Юрій Іванович, звичайно, не зміг з-поза живота розгледіти, що лавки нема, і, втиснувшися за парту, став повільно сідати на підлогу, не забувши при цьому акуратно підсмикнути штани, аби не ковбасилися на колінах. Щоправда, повному директоровому падінню перешкодила стіна, об яку він стукнувся головою.

Після того історичного уроку мені довелося накласти три шви на ліву руку: аби не заіржати вголос, я сорок п'ять хвилин гриз собі п'ястук, намагаючись болем зняти приступ сміху. Вголос сміятися не можна було, бо Юрій Іванович таки залишився на уроці, сівши безпосередньо за мною.

Потім я створив цикл малюнків під назвою «Відкритий урок» на тему нашого директора — і ці комікси принесли мені серед товаришів значно більшу популярність, ніж мої математичні здібності,… Через рік Юрій Іванович помер і ми ховали його всією школою. Він уже не був такий товстий, живіт не здіймався півколом над рівною горизонтальною лінією труни, і, дивлячись на мертвого Юрія Івановича, я відчув, як сльози заливають моє обличчя, мені було соромно, наче це я завинив у його смерті, наче він помер через цю кляту лавку, через мій сміх і мої малюнки…

Мої дивовижні математичні здібності заскочили мене зненацька, немов інфекційна хвороба. Мені ніхто не вірив, коли я казав, що й сам не розумію — звідки беруться оті готові відповіді на задачі й рівняння. Я навіть намалював на цю тему малюнок: від моєї круглої, як макітра, голови тягнуться дроти в небо, до хмари, на якій сидять ангели в окулярах і щось рахують на електронній обчислювальній машині (ЕОМ). Так воно, мабуть, було насправді, бо я можу поклястися, що мені хтось нашіптував ці рішення, а хто — не знаю. У десятому класі я закохався в Людочку Гамазюк із сусідньої школи — з Людочкою я познайомився на шкільному вечері, де вона танцювала чеський танок — «Танцюй, танцюй, викруцай, викруцай…» Людочка була білявенька, широколиця, гарненька, й трохи скидалася на монголку, тільки зі слов'янським носиком і слов'янським білявим волоссям. Вона так гарно щебетала на тому вечорі й розповіла, що живе в будинку біля оперного театру, що в них великий балкон, обплетений виноградом, і що тато приїздить за нею до школи машиною, бо вона вчиться на другій зміні й тато боїться, щоб до Людочки ніхто не причепився увечері. На татовому місці я б теж цього боявся. Закохавшись, я одразу намалював графік своєї любові: на осі абсцис позначив дні, а на осі ординат — рівень ставлення Людочки до мене. Довелося розробити складну систему спеціальних позначок і ввести критерії оцінки вашого кохання. Я кажу «нашого» в умовному плані, бо після того вечора мені тільки двічі довелось перекинутися словом з Людочкою. Але графік, незважаючи ні на що, вийшов цікавий: крива по днях відбивала всі ваші зустрічі перед школою (я приходив туди, щоб начебто випадково зустріти Людочку), всі її погляди, кинуті на мене (коли погляд був привітний — графік радісно п'явся вгору, коли Людочка дивилася на мене байдуже, ніби не пізнаючи мене, — графік поривав униз, він зривався з осі абсцис у темряву від'ємних величин). Я вів графік упродовж трьох місяців день за днем, і довго потім зберігав його, згадуючи щасливі дні свого кохання. Я навіть хотів подати його на чергову математичну олімпіаду, та потім передумав, бо деякі формули виявилися недопрацьованими.

Скінчивши в 1957 році 10 класів середньої школи з золотою медаллю (Гарику Боллові медаль не дісталася, про що я щиро шкодую, знаючи, як багато надій він пов'язував з золотою медаллю), я продовжив свій життєвий шлях, вступивши на архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту. Це моє рішення зі здивуванням зустрів педагогічний колектив нашої школи; вчителі чомусь були переконані, що моє місце — у висотному будинку Московського державного університету, на математичному факультеті. Ні вчителі, ні мої батьки не знали однієї маленької таємниці, яка спричинилася до такого дивного, на перший погляд, вибору: отож, одного дня мене викликали до кабінету директора (ще був живий Юрій Іванович). Він сидів над стосом папірців, уважно їх вивчаючи, і мовчав. Я стояв, переминаючись з ноги на ногу, і жах поступово охоплював мене, бо перед Юрієм Івановичем лежали мої карикатури на нього з останньої серії «Відкритий урок». «Слухай, — звів на мене очі Юрій Іванович, невже в мене така велика лисина?» Я мовчав. «Знаєш, що? Мені здається, з тебе вийде чудовий архітектор. У тебе є фантазія, розуміння простору і композиції. Навряд чи варто тобі бути математиком. Іди», — зітхнув він. Я й сам знав, що не можна мені податися в математику, бо цим моїм здібностям невдовзі настане кінець, вони луснуть, як мильна булька; я відчував, що ангелам незабаром набридне вирішувати за мене все і поратися на небі з ЕОМ; щохвилини треба чекати, що вони плюнуть на мене й обірвуть дроти, які тягнуться до моєї голови, — й тоді мені капець. Часто прокидався я вночі, настраханий, думаючи, що момент цей настав; гарячково починав згадувати таблицю множення, й коли доходив до 8×7… збивався, і, клянучи все, до самого ранку мучився безсонням. Розумів, що вчителі просто переоцінили мої математичні здібності. З іншого боку, висловлюючи здивування з приводу мого рішення стати архітектором, вчителі, либонь, в глибині своїх душ приховували побоювання, що я, чого доброго, будуватиму будинки-карикатури, будинки з крилами й стабілізаторами, будинки з вусами й довгими носами, будинки, підвішені на дирижаблях, чи будинки дачного типу, поставлені на тракторні гусениці. Зрештою, вони були недалекі від істини, бо я відчував органічну ненависть до будинків з колонами якими так захоплювались тодішні архітектори. Я жив з батьками в однокімнатній квартирі на площі Толстого — якраз навпроти колишнього автомобільного магазину — тепер міститься там кольорова фотографія, перед якою стоять колони весільних таксі, прикрашених ляльками і кольоровими стрічками. Так ось, той будинок виховав у мені ненависть до архітектури колон. Можливо, якби я жив у Афінах, навпроти Акрополя, я б не став таким затятим антиколонником. Але погодьтеся, майже все життя бачити вранці, вдень і ввечері будинок, у якому колони починаються з другого поверху й кінчаються на четвертому, — й то навіть не колони, а жалюгідні декорації, облуда, фальшива подобизна колон, — погодьтеся, що за таких умов неважко стати похмурим колононенависником.

Під час навчання в інженерно-будівельному інституті я виконував ряд громадських доручень, працюючи в курсовому профспілковому бюро, сатиричній стіннівці (карикатури переслідували мене й тут!), і граючи у факультетському джаз-оркестрі на контрабасі. Хоч як це дивно, але факт. Не маючи музичної освіти, не розуміючи нот і не в змозі запам'ятати жодної мелодії, крім мелодії футбольного маршу, я зважився взятися за контрабас. Нещодавно, переглядаючи старі шкільні зошити, я зрозумів, чому в них так часто повторюється мотив золотої гусені, яка, вигинаючись, повзе по гілочці. Це мотив саксофона. Це моя прихована мрія про джаз, про той таємничий, дивовижний, чудовий світ музики, світ блискучих труб і золотих саксофонів, світ Чарлі Паркера й Дюка Еллінгтона. Оскільки на цілому факультеті не знайшлося контрабасиста, я запропонував свої послуги. Джазмени милостиво згодились, тим більше, що я за своїм фізичним розвитком цілком надавався до ролі вантажника, яким найчастіше буває контрабасист.

Я, звичайно, навіть не спробував провести смичком по струнах свого контрабаса — до такого зухвальства я не дійшов; лише щипав ті струни, смикав і щипав, згадуючи Людочку, яка тепер училася в університеті, гуляла з якимось баскетболістом і робила вигляд, що зовсім мене не знає. Втім, з'ясувалось, що я маю вроджене почуття ритму — я був педантичний і спокійний, мов метроном. Я став головним ритмічним каркасом нашого джазу, з яким звіряли ритм і ударник, і піаніст, і гітаристи. Та, на превеликий жаль, навіть причетність до таємничого світу факультетського джазу не принесла мені успіху в дівчат. Ці незрозумілі створіння не помічали мене, наче я, як і мій контрабас, був для них лише порожньою дерев'яною скринею, фізичним апаратом для підсилення звукових хвиль, не більше. Мене бісило, що дівчата байдуже проходять повз мене, що їх не цікавить моя геометрично викреслена душа — в такі хвилини мені здавалось, що на цьому довершеному логічному кресленні чиясь знущальна рука домалювала гострі чорні вуса та маленькі окуляри, що їх носили свого часу російські різночинці.

І все ж справедливість перемогла, бо на третьому курсі мене таки помітила Іринка Мороз, за що я буду їй вдячний до кінця днів своїх, виявом чого є моє одруження з нею і моя вірність їй упродовж восьми років чотирьох місяців й одинадцяти днів. Щоправда, вона помітила мене не на концерті джаз-оркестру, не на танцях і не на футбольному полі. Навпаки — здобувши наді мною владу, Іринка заборонила мені грати в футбол, бо це несолідно, й грати в джазі, бо ми з контрабасом виглядаємо, немов два городні опудала.

Помітити мене Іринці було неважко — ми вчилися з нею в одній групі. Іринка була гарна дівчина, з тих, про кого співають у пісні «Чорнії брови, карії очі». Одного разу наша група святкувала день народження Славка Пономарьова, я запросив Іринку Мороз до танцю (до того ніколи не думав про неї), й коли обійняв її й вона пригорнулася до мене, то я вже не випускав її зі своїх рук, і так ми протанцювали чотири години підряд — наче американські безробітні на конкурсі марафонського танцю. На черговому факультетському вечері ми танцювали з Іринкою вже п'ять з половиною годин, не рознімаючи обіймів, і я торкався кінчиком носа її волосся і щоки; між нами пробігали потужні силові магнітні лінії, кружляли струми Фуко, ми обмінювалися протонами і нейтронами доти, доки в залі не вимкнули світло й не витурили нас на вулицю. Одначе не це вважається початком нашої спільної з Іринкою біографії, а запросини мене на святкування Нового року до Іринчиних батьків, у гості до академіка Мороза. Одержати запрошення до Морозів було набагато важче, ніж вступити до аспірантури чи дістати призначення на роботу в Києві. Людина, яка входила в цей дім, потрапляла немовби з підвального приміщення до кришталевих покоїв висотної будівлі, вона наче ступала в стратосферні поверхи, які, пробивши сірий хмарний шар, містяться в зоні вічного сонячного сяяння: сліпуче сонце, розріджена атмосфера, холодне, мов води Байкалу, небо. Мене оточували кришталь, лляні накрохмалені серветки, що білими пірамідами здіймалися зусібіч, бронзові свічники, майсенська порцеляна і якісь ідіотські дерев'яні підставочки, призначення яких я не знав. Ще не знав. Я почувався, як мураха, що потрапила до лісу, в якому дерева зі срібла, кришталю й порцеляни — сніжно-зледенілий ліс у стилі ампір. Я безпомічно повзав поміж чотирьох чарок, двох фужерів, двох виделок і двох, ножів і мріяв залізти до порцелянової солонки й зустріти там Новий рік — серед солі, перцю й гірчиці. Іринчині батьки також дивилися на мене, як на незрозумілого мураха, що випадково заповз на святковий стіл, — академік навіть лупу приніс і почав мене розглядати з усіх боків: у лупі чорно й страшно ворушилося його око, схоже на експонат зоологічного музею.

У квітні 1962 року я одружився з Мороз Іриною Павлівною, 1939 року народження. Іринчині батьки своєчасно зрозуміли, що весілля — єдиний спосіб врятувати дочку від повного фізичного знесилення, бо наші сомнамбулічні танці тривали вже по дев'ять, а часом і по одинадцять годин нараз. Я поклав на олтар нашого подружнього життя свої математичні й художні здібності, мої батьки — комплект постільної білизни й чорнильне приладдя на мармуровій дошці, подароване батькові в день його виходу на пенсію. Іринка віддала своє разюче вміння пригортатись до мене в танці, наче розчиняючись у мені. Якщо взагалі можна говорити про її архітектурні здібності, то це скоріш стосується архітектури її тіла, її обличчя. Її наче спроектував Корбюзьє — жодних зайвих оздоб, усе гармонійне й відповідно врівноважене. Іринчині батьки поклали на наш сімейний олтар п'ятнадцятиметрову кімнату в їхній квартирі на Пушкінській вулиці. Подумавши два роки, академік Мороз додатково. кинув нам свій приватний автомобіль — великий чорний ЗІМ, який за десять років існування наїздив 800 кілометрів. Це означало, що за рік автомобіль проходив у середньому вісімдесят кілометрів. ЗІМ стояв у гаражі на товстих дерев'яних колодах — на таких колись рубали голови королям і середньовічним злочинцям; колеса знято, мотор розібрано і змащено, а кузов дбайливо оповито старим перським килимом.

Передачі автомобіля ЗІМ в моє користування сприяла та обставина, що на останньому технічному огляді дядя Митя, шофер академіка, сказав моєму тестеві, що, коли на ЗІМі не їздити, він через півроку розвалиться, перетвориться на порохно.

Закінчивши в 1962 році Київський інженерно-будівельний інститут і одержавши диплом архітектора з відзнакою, я провалився на вступних іспитах до аспірантури й пішов працювати в Київпроект на посаду рядового архітектора, чим зіпсував увесь план свого життя, накреслений твердою рукою моїх тестя і тещі. (Навіть найкращі футурологи з «Ренд-корпорейшн» не змогли б з такою точністю і впевненістю запрограмувати моє життя). Ось який вигляд у загальних рисах мав цей план в їхньому уявленні: 1962–1965 рр. — аспірантура й підготовка кандидатської дисертації; 1966 р. — захист кандидатської дисертації; 1967 р. — одержання звання доцента; 1967–1969 рр. — підготовка докторської дисертації; 1970 р. — захист докторської дисертації і видання капітальної монографії, на яку тему — не має значення; 1971 р. — одержання звання професора; 1972 р. — призначення мене завідуючим кафедрою; 1973 р. — обрання членом-кореспондентом академії; 1974 р. — одержання міжнародної премії імені Френка-Ллойда Райта та обрання членом Шведського Королівського товариства за цикл праць «Теоретичні основи будівництва міст-супутників».

Я був певен, що мій тесть і теща знали про мене, про моє життя геть усе — навіть дату моєї смерті, місце поховання й форму нагробка на моїй могилі. І от ганебний провал, кінець наукової кар'єри, темрява. І все з моєї провини, бо на іспитах до аспірантури я плів такі нісенітниці, що викладачі, які мене знали, тільки руками розводили. Я подав на їхній розгляд проект будівлі, в якій колони нічого не підпирали, вони вільно стояли на даху і тяглися в небо, наче сосни з обрубаним віттям, тільки сосни ці чомусь були увінчані капітелями коринфського ордера.

Працюючи в Київпроекті з 1962 року й по сьогодні, я пройшов тернистий шлях від рядового архітектора до так званого групового архітектора. Група, якою я керую, складається з однієї особи — з мене самого.

У 1970 році в нашому житті сталася важлива подія: мій тесть отримав п'ятикімнатну квартиру в будинку видатних учених на розі вулиць Леніна і Володимирської, навпроти оперного театру; так, так, угадали, саме в тому будинку, завдяки якому театр опери й балету уподібнився до зляканого білого кроля з червоними очима, що присів перед височезною бетонною стіною, не знаючи, як її перестрибнути. Мені особисто цей будинок подобається, хоч твердження про це завжди чомусь викликає незрозуміле роздратування моїх колег-архітекторів. Але я кажу цілком щиро й переконано: будинок мені подобається. Він ясно і недвозначно дає втямити, що епоха оперних театрів, сяючих золотом бельетажів та лож-бенуарів, фанерних декорацій та огрядних співачок у ролі Кармен скінчилася безповоротно, що почалася епоха всесвітнього стандарту и безликості.

Нам з Іринкою було виділено окрему кімнату площею шістнадцять квадратних метрів, у сусідній маленькій комірчині оселився наш улюблений Фіфті. Фіфті — це чорний пудель, такий старий, що останнім часом почав сивіти. З нього весь час лізе шерсть, наче зі старої синтетичної шуби. Через те, погулявши з Фіфті, я мушу потім довго чистити свій костюм від сивої шерсті. Дуже зручно, що Фіфті живе поруч з нашою кімнатою, бо коли я часом посварюся з своєю дружиною, Мороз Іриною Павлівною, то йду ночувати до Фіфті: зганяю з лежанки і лягаю на його вигріте місце. Вночі Фіфті приходить до мене і облизує мені обличчя. Тоді мені здається, що в мене є син, котрий пустує зі мною і ніжно притуляє своє кирпате личко. Але дітей у нас немає, бо, по-перше, академік Мороз і його дружина не терплять дитячого виску, а, по-друге, в зв'язку з перенапруженим графіком проходження службових інстанцій (програму, що я її так безсоромно завалив, було доручено виконати моїй дружині Мороз І. П.), Іринка тричі вбивала в собі дитину, а коли врешті-решт з письмового дозволу батьків народження дитини було заплановане, виявилося, що Іринка не може завагітніти. Лікарі сказали, що вона, мабуть, вже ніколи не матиме дітей. Такі справи.

Треба сказати, що останнім часом ми досить часто почали виступати в жанрі сімейних чвар. Коли в скандалах брали участь тесть і теща, ми розігрували їх за системою Станіславського — з натуралістичними подробицями, биттям посуду й т. д. Слід віддати належне моїй тещі — навіть у найзапекліших боях вона зберігала холодне і ясне розуміння ситуації. Пам'ятаю, як одного разу я схопив зелену межигірську тарілку, збираючись жбурнути її на підлогу, й почув спокійний тещин голос: «Бий, але не забувай, що це музейна річ». Це одразу остудило мене, і я кинув фаянсову попільничку. Вдвох з Іринкою ми влаштовували абсурдний театр у стилі Іонеско чи Беккета. Коли вона пиляла мене за те, що я ледащо, що я геній, який загубив свій талант через те, бачите, що не працюю над дисертацією (?!), я читав уголос мою улюблену «Спортивну газету» — повідомлення про змагання штангістів чи коментарі до матчів на першість країни з футболу.

Моє спокійне щасливе родинне життя й творча праця були нагло перервані 15 серпня 1970 року, коли я познайомився з громадянкою Світланою Сергіївною Покровською, 1942 року народження, аспіранткою науково-дослідного інституту будівельних матеріалів, заміжньою, має сина п'яти років, чоловік працює інженером в інституті електрозварювання імені Патона. Знайомство наше відбулося за таких обставин: я сидів похмурий, страждаючи від спеки й думок про власну бездарність, аж ось до кімнати увійшла вона: відчинилися двері й злетів із неба світлий ангел у білому платті; зблиснув промінь світла в моїй кімнаті, й незнайома попрямувала просто до мене. І тут увімкнувся зв'язок між моєю головою й хмарами, чого давно не було, й надприродні сили прошепотіли мені, що прихід цієї дівчини (ніколи б не подумав, що вона має п'ятирічного сина) означає для мене щось неймовірно важливе; я зрозумів, що це саме та дівчина, яка сниться мені, починаючи зі студентських часів; останнім часом вона приходила в дім видатних учених дедалі частіше, приходила в мої сни так само легко й світло, як вчинила це зараз. Мені здавалося, що й вона це одразу зрозуміла, бо ми зустрілися, наче старі знайомі. В її темних очах світилася сила розуму й сила майбутнього, очікуваного нею кохання. Вона відрекомендувалася й сказала, що її прислав до мене Гарик Болл (я й думати про нього забув) — проконсультувати деякі розділи її дисертації. Я й Світлана існували в двох різних вимірах. Сторонній особі могло б здатися, що сидять незнайомі люди, ведуть ввічливу, нудно-професійну розмову — скінчать її та розійдуться назавжди. Та ми знали, що це не так. Світлана потім казала мені, що почувала те ж саме, що і я, тобто ми дивилися одне на одного, ще не вірячи своєму щастю, ледве стримуючись, щоб не кинутись в обійми, щоб не заплакати від радості, не закричати від болю, спричиненого такою довгою розлукою, яка нарешті скінчилась. Нарешті скінчилась.

Пізніше, міркуючи над загадкою першої зустрічі, я висунув таку теорію: серед мільйонів чоловіків і жінок існують пари, в яких душі сконструйовано так, наче стикувальні механізми космічних апаратів; душі, що цілком і повністю відповідають одна одній усіма своїми нерівностями, вигинами й закарлючками. Велике щастя, коли такі люди зустрічають одне одного… Горе, коли стикування душ не відбувається. Мені пощастило: я зустрів Світлану.

Мій ЗІМ стояв на вулиці Свердлова, перед Міністерством культури. Світлана сіла поруч зі мною, і я з жахом подумав, що автомобіль не прийме її. В цього впертого лімузина характер був ще вередливіший, ніж у мого тестя. ЗІМ майже нікого не приймав, крім Іринки, мене, академіка та його дружини. Він не приймав навіть моїх батьків — коли сідала моя мама, я знав, що зараз щось скоїться зі зчепленням. Воно або буксуватиме, або «поведе». Кілька разів я запрошував покататися дівчат з нашої майстерні — щоразу машина ламалася, причому так капітально, що доводилось тягти її з лісу на буксирі. ЗІМ стояв на сторожі моєї цноти, він охороняв наше подружнє життя із завзятістю злого непідкупного євнуха. Через це я здебільшого їздив у повній самоті, що мало свої переваги. Але, з другого боку, автомобіль повинен був мати совість — адже ніхто інший, як я, врятував його від склеротичної смерті, від безславної загибелі в гаражі на колодках.

Він прийняв Світлану! Не лише прийняв, а й поводився так, наче прийшла до нього друга молодість, наче це не я, а він закохався в громадянку Покровську. Ніколи він так не бігав у своєму житті, як тоді, коли в ньому сиділа Світлана. Ми літали по околицях Києва: автомобіль, немов трактор, ламаючи гілля, продирався лісовими хащами Димерщини, буксував у пісках під Хотянівкою, перепливав через залиті весняною водою луки Кончі-Заспи, перекидався під Васильковим — і без жодної подряпини ставав знову на колеса, бився переднім мостом об бруківку Макарова, перетинав піскову пустелю й вискакував на порожню бетонку греблі Київської ГЕС, форсував торфові болота біля Ірпеня і вихорем мчався по Бориспольській автостраді. За кілька днів я наїздив десять тисяч кілометрів, але моя дружина ніколи не дивилася на спідометр, а розчавлені на вітровому склі автомобіля комахи також не промовляли до її фантазії, оскільки І. П. Мороз була повністю позбавлена такої другорядної, малопотрібної властивості, як уява.

У перші дні, коли ми почали їздити зі Світланою, я безугавно говорив. Не знаю, де в мені це взялося, бо всі вважали мене похмурим мовчуном, однак виявилося, що я неймовірне базікало. Мене просто зупинити не можна було, я оповідав Світлані все, що знав, і все, чого не знав. Я тримав руку на її коліні, ми цілувалися, не зупиняючи машину, й кілька разів ледве не врізалися в зустрічні самоскиди, які злякано шарахалися вбік від чорного божевільного ЗІМа.

20 вересня 1970 року моя дружина, Ірина Павлівна Мороз, успішно захистила вельми бездарну, нікому не потрібну кандидатську дисертацію на тему «Деякі актуальні питання великопанельного будівництва». Як видно з цієї дати, вона теж не змогла вчасно укластися в життєвий графік, накреслений її батьками. Та, незважаючи на всю нікчемність її роботи, вона почала носити окуляри і розмовляти зі мною в неймовірно докторальному тоні, так, наче мала справу з офіційним опонентом. Банкет організували на другому поверсі ресторану «Україна». Я стояв у вестибюлі, зустрічав гостей, приємно всміхався, приймаючи поздоровлення від якихось зовсім незнайомих людей, яким, мабуть, не була потрібна ні Іринка, ні її дисертація, ні тим паче я, а лише вірменський коньяк та червона ікра. Я тиснув руки, жартував і думав про Світлану…

Була осінь — і нічого кращого бог не міг вигадати, ніж осінь у Києві. Ми мчали Великою Окружною дорогою від Святошина до Виставки, а потім далі до Дніпра, повз Феофанію. Тремтіло гаряче повітря у мареві вичадин — це вантажні автомобілі повзли нам назустріч. Руді пагорби карбувалися довкола, сповнені світлого суму й покори. Зелені, яскраві смуги озимини очищали наші душі, наче озон, звільняючи від усього дрібного й суєтного. Дніпро синів удалині, мов погляд праведника, який бачить і знає те, чого не в змозі угледіти ми, заглиблені в себе, беззахисні діти автостради. Я обганяв вантажні машини: підкрадався ззаду, скорочував дистанцію до кількох метрів і, пропустивши зустрічну машину, вихоплювався з-за спини грузовика й обганяв його, ледве встигаючи звільнити ліву смугу для зустрічної машини. Я називав цей метод обгону тактикою «салямі» — так їдять тверду угорську ковбасу «салямі», методично відрізаючи одна за одною тоненькі скибочки. В такі хвилини я зливався з машиною, твердішою ставала рука і точнішим окомір. Ми їхали мовчки, ми були в епіцентрі осені, відокремлені від усього світу нашим коханням. Осінь перегортала перед нами книгу свого буття, її сині, зелені, золоті сторінки, розпечений чорний корпус машини, холодне зустрічне повітря, знак на дорозі «Обгін заборонено», але я встигаю до цього знака обігнати ще одну машину, і тепер переді мною порожне шосе, всі самоскиди залишилися позаду, ми вилітаємо на вершину гори, з якої відкривається неозора панорама осені, й нам здається, що зараз ми злетимо в повітря, й нам хочеться плакати від щастя, від розуміння швидкоминучості нашого щастя.

З Феофанійського плато ми почали спускатися вниз, до Чапаївки. Ми не дивилися одне на одного, бо нам і не треба було дивитися, ми були зі Світланою неподільні, як два космічні апарати, спроектовані одним конструктором, міцно зістиковані, й погляди тут ставали зайвими.

— Я тебе люблю, — сказав я, стискаючи кермо й не повертаючи голови. — Дуже люблю.

Вона мовчала.

— Чуєш? — сказав я. — Я тебе люблю!

Я почав сигналити так, наче мчав на пожежу, й самоскид, що йшов переді мною, різко збочив праворуч, даючи дорогу. Я натиснув на акселератор і нас притисло до спинок сидіння.

— Я тебе люблю.

— Я теж, — тихо відповіла вона, наче видихнула ці слова. — Дуже тебе люблю.

Стрілка спідометра показувала 100.

— Я хочу бути з тобою, — сказала Світлана. — Тільки з тобою. Весь час і всюди. Найстрашніше для мене — це приходити додому. Чоловік майструє комбайн: радіо, телевізор, радіола й магнітофон разом. Слава богу, він ні про що не питає. Я плачу ночами, але він не чує. Спить міцно. Я не знаю, як жити далі.

Ми поїхали на Жуків острів. Я підігнав машину майже до самої води. Це була тиха піщана бухта з сумирними дрібними зморшками на воді; ми посиділи мовчки на поваленому дереві, кидаючи камінці у воду. Я уявив, як приїду додому й скажу їм усе — все, що зі мною сталося, все, що зараз почуваю, скажу просто їм у вічі — моїй дружині Ірині Павлівні Мороз, тестю моєму — академіку Павлу Варфоломійовичу Морозу, тещі моїй Надії Степанівні Мороз і сивіючому пуделю Фіфті.

— Ходімо до машини, — прошепотів я.

Ми сіли на задньому сидінні, повернувшися спинами до води і хвиль, до піску й поваленого дерева, до моторних далеких човнів, лише сонце било нам просто у вічі, і листя з шерхотом падало на дах автомобіля…

Перш ніж їхати, ми знову повернулися на берег. Я кинув у воду копійку. На щастя. Щоб повернутися сюди. Світлана дістала з кишені плаща срібний карбованець і теж кинула у воду.

23 вересня 1970 року, повернувшися пізно ввечері з Жукового острова, я постукав у двері нашої квартири, бо дзвінок був зіпсований, а в мене все не вистачало часу його полагодити. Двері відкрила моя дружина Ірина Павлівна Мороз.

— Вітасику! — радісно сказала вона, — нарешті! А я не обідала, чекала тебе. Що з тобою? Не захворів?

— Нічого, — сказав я. — Обговорювали мій проект. Стомився.

— Бідний ти мій, — поцілувала вона мене. — Тобі треба відпочити. Може, візьмеш відпустку? Слухай, це ідея. Давай разом поїдемо до Гагри. Хочеш?

Я стояв мовчки, не знаючи, що відповісти.

Вона налила мені мого улюбленого квасолевого супу.

— Подобається? Це я спеціально для тебе. Може, холодний? Я підігрію.

— Не треба. Не люблю гарячого.

Я сьорбав суп, думаючи, що її кулінарні здібності набагато вищі, ніж хист архітектурний, і що вона, по суті, непогана жінка.

— Як твій проект? — спитала Іринка. — Як обговорення?

Цей проект народився завдяки Світлані. Вона наче покропила живою водою мертві папери, над якими я сидів з весни, від того часу, коли нашій групі доручили підготовку генерального проекту реконструкції Києва. Тільки тепер, покохавши Світлану, я раптом зрозумів, що немає кращого для архітектора міста в світі, ніж Київ, але для архітектора, здатного скинути з себе тягар стандартних уявлень швидкоплинної будівельної моди. Тільки тепер, коли я був зі Світланою, коли разом з нею об'їздив усе місто — найвіддаленіші й найглухіші його куточки, мені відкрилося його справжнє натхненне обличчя, обличчя міста, вільно й химерно розкиданого на горах, серед нестримної зелені, увінчаного золотими банями Софії й Печерської лаври і величною простотою будинку Верховної Ради УРСР. Разом з хлопцями з нашої майстерні ми працювали над проектом, як фанатики, залишаючись вечорами, не знаючи вихідних днів, забувши про багато приємних розваг, яким досі віддавали ми так багато сил. Час від часу я дозволяв собі лише кількагодинні прогулянки зі Світланою, прогулянки, після яких хтось з моїх колег зі здивуванням помітив, що мій архітектурний генератор почав виробляти надпотужні струми високої напруги. Реконструюючи історичний центр Києва, відкидаючи в нашому проекті все вторинне, все безладне й випадкове, ми немовби розчищали старовинну фреску, знімаючи шар за шаром пізніші вульгарні домальовки, весь той міщансько-поліцейський грим XIX століття, все казенне й провінційне, повертаючи місту його первозданну красу. Аби врятувати Київ від смороду автомобілів, від бензинового кошмару західних міст, ми оголошували центр заповідною зоною, куди входили схили Дніпра, Софія, Володимирська вулиця і Хрещатик, Липки й район Печерської лаври. В цій зоні створювалась велика кількість ескалаторів, схованих у скляні галереї. Весь автомобільний рух заганявся під землю, у величезні тунелі, що вели з Подолу й Дарниці попід центром і сходились десь у районі Бессарабки. У кількох місцях ми перекинули над містом легкі сріблясті мости, з'єднавши таким чином бульвар Шевченка з Кловським спуском (Бессарабська площа лишилася під мостом) і площу Богдана Хмельницького з вулицею Кірова. Повністю перебудовувався Хрещатик, перетворюючись на місце відпочинку, на величезний торговий центр, на район театрів, кафе і музеїв. Посередині Хрещатого яру виблискувала вода — це були штучні басейни з рибами, й шумувала зелень. Бессарабський критий ринок зносився, і Хрещатик, як у давнину, підковою огинав Печерську гору, знайшовши своє продовження у вулиці Мечнікова. В товщі київських гір пробивалися тунелі, в яких розміщувалися ринки, магазини, майстерні, склади. На вершині Печерської гори ми пропонували розбити великий дубовий гай, і вибудувати посеред нього комплекс білосніжних громадських будинків, прикрашених монументальними розписами і мозаїкою.

Залишаючи неторканими пам'ятки старовини й архітектури, ми водночас пропонували рішуче урбанізувати райони міста, які не увійшли до заповідної зони. Так, на площі Перемоги, на бульварі Дружби народів, на Глибочиці створювалися великі готельні комплекси з 40-поверховими хмарочосами; заповідна зона оточувалася великими підземними стоянками для автомобілів. При цьому треба було дбайливо зберегти зелені заповідники в Голосієвому, Святошині, в районі Центрального стадіону, Ботанічного саду і на Подолі. На місці Житнього ринку на Подолі планувалося зведення найбільшого на Україні торговельного центру, куди входила також і територія міжнародного ярмарку. Навколо Києва створювався ряд зелених міст-супутників, таких, як Ірпінь, Фастів, Бобровиця, Васильків, Обухів, Бориспіль, Вишгород, з'єднаних з центром швидкісними монорейковими трасами для поїздів на повітряних подушках. Таким мої товариші і я бачили Київ 2000 року. Досі я вважав його лише містом, в якому народився. Тепер, коли стільки сил віддав йому, я думав про місто, в якому хочу не лише жити, а й померти.

Скінчивши досить побіжний огляд своїх архітектурних концепцій, повертаюсь до подій того ж таки дня, коли я повернувся з Жукового острова. Я пішов спати о пів на першу. Ліг у ліжко з однією мрією — одразу ж заснути і завтра, прокинувшись, побачити вранці Світлану — я пообіцяв прочитати разом з нею розділ її дисертації. Та не зміг одразу заснути, бо до мене ніжно притулилася моя дружина, Ірина Павлівна Мороз.

— Вітасику, — прошепотіла вона, — я така щаслива…

— Що таке? — пробурмотів я, борючись зі сном.

— Знаєш… Сьогодні була в лікаря… Він сказав. Уявляєш? У нас буде дочка.

— Син, — сказав я.

— Дочка, — сказала Іринка.

— Син, — вперто повторив я. — Хочу сина.

— Ну добре, — засміялась Іринка. — Народжу тобі сина. А потім собі дочку. І сидітиму вдома, варитиму тобі квасолеві супи й виховуватиму дітей. Не хочу бути доктором наук, не хочу бути вченою, ненавиджу все це.

— Ти молодець, Іринко, — сказав я й поцілував її.

Почувався останнім покидьком, мені хотілося плюнути собі у вічі, чи вклеїти самому собі ляпаса, й зникнути, й провалитися крізь землю, не бачити ні Іринки, ні Світлани, ні Києва в 2000 році, й так насправді й сталося: я провалився крізь землю в темряву, забув про Іринку й Світлану і архітектурний образ міста наприкінці XX століття. Я заснув.

…Востаннє ми зустрілися з Світланою Сергіївною Покровською 19 березня 1971 року. За час, що минув від одвідин Жукового острова до нашої останньої зустрічі, ми ще встигли прожити зі Світланою разом півмісяця в Ялті, де відбувався всесоюзний семінар архітекторів, — ми пізнали одне одного краще, ніж чоловік і жінка за десять років подружнього життя й зрозуміли, що ми створені одне для одного, що іншого життя, ніж життя разом, ми не уявляємо і уявити не можемо: також зрозуміли ми, що все це химера, ми не могли дозволити собі таку розкіш, і що ніколи й ні про що я не почну розмови з Іринкою, тестем і тещею.

І ось скінчився наш час — мить, подарована нам тими божевільними окулярниками, які сиділи на хмарині й чаклували над ЕОМ, і настав день, коли ми поїхали на протилежний берег Дніпра, і я загнав машину на стоянку поміж брудних грузовиків з причепами. Водії тих машин відмили на причепах тільки номери, залишивши невеличкі віконця чистоти та інформації на чорному, заляпаному грязюкою тлі. Київ, відділений од нас Дніпром і мокрим снігом, здавався відлитим з олова. Дуже швидко вітрове скло ЗІМа вкрив шар снігу, і я подумав, що навіть і в тій висотній будівлі, в якій я опинився завдяки академіку Морозу, не завжди світить сонце. Іноді вікна заліплює така щільна імла, що хочеться з відчаю кликати на допомогу. Ми не пересіли на заднє сидіння, як завжди.

— Ми не будемо більше зустрічатися, — сказала Світлана.

— Чому?

— Не будемо. Про нас уже пліткують.

— Плював я на це.

— Тобі все одно, а мені дисертацію скоро захищати. Шеф дивиться скоса. Можуть бути неприємності.

— Твій шеф лайно. Він просто закоханий у тебе. Для тебе дисертація важливіша за мене?

— Чоловік…

— Він уже скінчив свій комбайн?

— Будь ласка, відвези мене на Велику Підвальну, — сказала, не дивлячись на мене, Світлана.

— Будь ласка, — сказав я розлючено і ввімкнув мотор. Я знав, що це колись скінчиться, але не хотів вірити, що саме тепер. Поступово сіра заполока снігу на вітровому склі почала танути.

— Невже не можна нам хоч інколи зустрічатися? Ну хоча б півгодинки посидіти десь разом? Ну хоча б залишитись друзями? Розумієш? Звичайними друзями?

— Ні, — твердо сказала вона.

— Чому?

— Я інакше не можу. — Вона, повернула до мене обличчя і я побачив, що очі в неї вогкі. — Все, або нічого. На інше я не згодна. Або я тебе кохаю і ми разом, і нікого не обманюємо, або…

— Я думав, що кохання і палац шлюбів — досить різні речі, — сказав я. — Зараз не вісімнадцяте століття. І взагалі — ти забагато хочеш від світу. Інколи треба вміти задовольнятися малим.

— Я не вмію. Не можу жити в брехні. Поїхали.

Я ввімкнув першу передачу й так натиснув на педаль газу, що колеса почали буксувати зі страшним вереском. Тоді я ввімкнув другу передачу і легенько піддав газу — машина зрушила з засніженого асфальту. За годину до того, як зустрітися з Світланою, я був у Феофанії, в лікарні, де лежав академік Мороз. Не можна було пізнати тих місць, по яких ми колись мчали з Світланою. Тепер це було брудне мокре шосе, обабіч якого тяглися поля, вкриті вмираючим березневим снігом. З-під снігу чорно проступала земля. Світ тепер скидався на чорно-білий лінорит, вирізаний грубим різцем недосвідченого художника. Біля бензоколонки шосе зяяло вибоїнами. Потім праворуч від шосе потяглися негарні цегляні будинки. Ліс, серед якого стояла лікарня, був сумний і вбогий. Академік Мороз повільно походжав по доріжці, поглядаючи на таблички, які позначали довжину пройденого шляху.

— Мені до фінішу залишилось сто п'ятдесят метрів, — невесело посміхнувся Мороз, показуючи на табличку. Стояв худий і сірий, лише великий ніс стирчав, як хвилеріз потопаючого судна. Його готували до операції — мали вирізати шлунок.

— Віталію, — почав він, беручи мене за руку. Він вперше взяв мене за руку. — Я знаю все.

— Що все?

— Знаю, що ти закохався. Знаю в кого. Мені розповіли. Та я й сам зрозумів.

Ми зупинились — йому треба було віддихатись. До кінця дистанції залишалося п'ятдесят метрів.

— Я все розумію. Така сама історія колись трапилась зі мною. Надя тоді чекала Іринку, в нас довго не було дітей. З кожним мужчиною, іноді трапляються такі історії. Але я хочу, щоб ти зрозумів, що є різниця між коханням з першого погляду і сімейним життям. Не забувай про дитину. Мені невесело буде там, якщо ти кинеш Іринку. Знаєш, я вірю в потойбічне життя. Але не тіла, звичайно, а духа. Адже ти знаєш, що таке ноосфера? Ти читав Тейяра де Шардена?

— Я не кину Іринку, — сказав я.

— Я тобі вірю, — сказав академік Мороз.

Прощаючись, я поцілував його. Вперше в житті. Тейяра де Шардена я не читав і не знав, хто це. Мабуть, спеціаліст по захмарних справах, як і мій тесть.

…ЗІМ долав слизький підйом коло Аскольдової могили. Тут часто розбиваються автомобілі. «І серця», — патетично подумав я, втрачаючи почуття гумору. Занадто вже я став патетичний, забувши про свою звичку підмальовувати до всього довгі носи й смішні вуса.

— Ти мені подзвониш?

— Ні, — сказала Світлана.

— Але я тебе люблю, — не зовсім переконано сказав я.

— Не кажи більше нічого.

Я ледве не вирвав від безсилої люті кермо з рульової колонки. Їхав, пристосовуючи швидкість автомобіля до переморгування світлофорів, щоб потрапляти якраз на зелене світло, а не стояти на слизьких підйомах, з яких важко потім зрушити.

Ми проїхали повз Золоті Ворота і виїхали на Велику Підвальну.

— Тут, — сказала Світлана.

Я зупинив машину біля районного відділення міліції; хоч там і висів знак «Зупинку заборонено». На великому щиті біля входу висіли фотографії, злочинців і тих, хто пропав безвісти. «Знайти людину!» — було написано на деяких з них. Знайти людину. Я подумав, що і мою фотографію треба було б повісити — тільки без жодного підпису.

— До побачення.

— До побачення, — чемно сказав я.

Вона на якусь мить завагалася — певно, чекала, що я її поцілую. Я не повернув до неї обличчя. Тоді вона вискочила з машини, тихо зачинила дверцята і перейшла на протилежний бік вулиці.

Вдома нікого не було. Іринка подалася до парку Шевченка гуляти, їй треба було багато гуляти в останній місяць перед пологами, так сказали лікарі, й вона педантично виконувала всі їхні настанови. Теща пішла до професора Кащука — питати про здоров'я академіка Мороза. Чи є ще якась надія.

Я впав на канапу в кабінеті академіка й заснув — це був єдиний людський вчинок, на який я був тепер здатний. Я заснув, і мені приснилося, що Світлана знову любить мене, що все по-старому, й що ми знову сидимо на березі Жукового острова, тільки під ногами не пісок, а мідні копійки й срібні карбованці й ми пригорщами кидаємо їх у воду. Я розумію; який це лихий сон, бо коли сняться гроші — це погано, а Світлана цілує мене ніжно-ніжно. Я розплющив очі й побачив Фіфті. Він лизав мені обличчя, й очі в нього були сумні-сумні. Я лежав у чужому кабінеті, серед чужих книжок і речей, і мені спала в голову найгеніальніша архітектурна ідея: вибудувати місто у вигляді гігантського колеса, такого, як оглядове колесо в Голосіївському парку. Тільки замість невеличких люльок, в яких сидять і радісно верещать відвідувачі парку культури і відпочинку, почепити до колеса житлові будинки. Таке місто-колесо повільно б оберталося в повітрі, й кожен мешканець знав би напевно, що час од часу його дім злітатиме високо в небо, вище хмар, до сонця, й так само періодично спускатиметься вниз, до землі, де сніг, чорнозем, відлига, де люди хворіють, умирають, чекають дітей.

Підпис: Хмара Віталій Семенович, м. Київ».

1973 р.