Знаки

МАЛЕНЬКА ФУТБОЛЬНА КОМАНДА

Пам'яті Леоніда Кисельова (1946–1968)

Як написати мені це оповідання? Як зладити його, допасовуючи фрагменти описів природи і людей, уривки думок і залишки слів одне до одного, подібно до того, як роблять це добрі теслярі, що зводять будинок, весело постукуючи сокирами, попльовуючи на руки, витираючи піт із чола, граючи м'язами, дім, де все має своє місце, все потрібне — й важкі колоди, й добре вистругані дошки, й тонкі планки, і навіть тріски, що йдуть на розтопку пічки. З чого почати? Чи з Маленького Синього Ставка, з підводного полювання, з футбольного матчу чи з конкурсу духових оркестрів? Від якого епізоду має наростати тривожне крещендо, де повинні вступити пасторальні голоси дитячого хору й де, нарешті, зазвучать гострі контрапункти — зіткнення теми життя й смерті? Де має стояти «Хокейна ода»? Невже на початку композиції, як заспів, як нотний знак, як переднє слово, як перші радісні зблиски сонця на сході, з яких починається день? Чи, навпаки, «Хокейна ода» має вінчати мою будівлю, повинна завершувати твір патетичним дзвоном криги, сяєвом ковзанів, стукотом ключок і хрускотом скутих морозом гілок? Як дотриматись при цьому залізних і освячених віками канонів літератури, відкритих і сформульованих видатними дослідниками? В чому, власне, полягає сюжет мого оповідання? Де, в якому місці твердою рукою маю викреслити сплеск кульмінації? І чи взагалі вона потрібна? А що робити з розв'язкою? Невже слід знехтувати цим важливим елементом літературного твору? Як описати мені Маленький Синій Ставок — щоб ви самі ковзалися на ньому, і щоб побачили те червоне яблуко, вмерзле в кригу? Як найкраще розповісти про Льоню? Про Бонді? Про Славка? Про Максима? Про Ілька? Про Юрека? Про мадам Жангійо та малого капрала? Як примусити вас пірнути разом зі мною під воду з маскою на обличчі й алюмінієвою трубкою, гумовий мундштук якої міцно затискують зуби? А може, ви не вмієте плавати? Як вирішити безліч проблем, що виникають переді мною і перед вами? Як примусити вас повірити в реальність існування футбольної, команди «All stars»? Чи ви чули що-небудь про вулицю Амундсена? Чи знаєте, що від неї відходить провулок Байдарочний? Як розповісти вам про Велику Безсніжну Зиму в Києві; про гаряче каміння Великого Фонтана в Одесі; про крижане «сало», що пливе по Ірпеню; про посадку літака на Бориспільському аеродромі; про те, як білява польська стюардеса хреститься по-католицьки в службовому приміщенні, перш ніж вийти до пасажирів й, мило усміхаючись, оголосити: «Наш політ закінчено, екіпаж бажає вам усього найкращого». Як звести докупи все головне, важливе, побічне й другорядне, як не втратити нічого випадкового, того, що на перший погляд здається зайвим? Це велике мистецтво — увага до речей другорядних, малозначущих, майже непотрібних, які нікому й нічого не дають, не говорять ні про що, які раптом, лякаючи й дивуючи нас, стають речами головними, визначальними. З чого почати свою розповідь, як вести її, щоб не перетворилася вона на мішанину звуків, позбавлених суворого ритму й внутрішньої гармонії.

Коли хочете обезсмертити себе й зупинити час — пишіть оповідання. Коли хочете обезсмертити людей, які вас оточують, — пишіть оповідання. Замішуйте слова, наче глину, й творіть із цієї первісної матерії важку словесну плоть, де все — правда, точна й незаперечна: свіжі білі мазки снігу на сірому рядні полів; далекі жовті дими хімічних заводів; пронизливий холод протягів і вогненна спека ливарних цехів; зміни кольорового тембру розпеченої криці, що стигне у формах, — від білого сяєва до буряково-сизого жевріння; ранковий жерстяний дзюркіт перших молочних струмків у порожні відра; сліпучі фари вночі на автострадах; що яскравіше світло зустрічних машин, то довша й небезпечніша темрява в очах; губи шоферів, які висмоктували пальне через гумовий шланг, пахнуть бензином.

Це все так, без цього, без цієї проймаючої точності кольорів і деталей не буває прози, але не забудьмо й про людину. Ось найбільша таємниця, найбільша мінливість, найбільша галактика, найбільша невизначеність — людина. Та перш ніж озброїтись телескопами, перш ніж вирушати на підбій далеких галактик, придивімось до себе. Перш ніж виголошувати вирок комусь, підпишемо вирок собі. Все, що я пишу тут, як і в більшості своїх оповідань, пишу про себе. Все добре й усе погане, все високе й усе брудне, все брехливе і все правдиве — все це належить мені, все це моє. Не я перший, не я й останній чиню так. Той, хто починає писати про інших, не зрозумівши самого себе, приречений на поразку.

І ніколи не забувайте про сни. Часто в снах прокидається приспана людська совість. Коли-небудь напишуть «Книгу снів», і це буде велика правда про людину.

Важко писати про Славка, бо він — мій син. Важко бути об'єктивним. Славко — хлопець лінькуватий, до того ж страшенний боягуз. Для пом'якшення свого присуду скажу, що він не боягуз, а боягузенятко. Сьогодні він ревів на розі Пушкінської й вулиці Леніна, боячись іти до школи, на контрольну з математики. Темрява ще оповивала місто, вранішній мороз сковував вулиці, обіч нас мчали автомобілі з запаленими фарами. Від автомобілів, наче від самоварів, йшла вгору пара. Я цілував мокре обличчя сина, злизуючи сльози, та нічим зарадити не міг. Для мене математика — щось на зразок бюро по обміну квартир, страшне й незрозуміле. Коли ми жили під час канікул разом зі Славком в Ірпені, ми спали після обіду, й найважче було мені прокидатися після солодкого півторагодинного сну. Найчастіше я прокидався в іншому часі — або навесні сорок п'ятого, чи влітку сорок шостого — одинадцятилітнім-дванадцятилітнім хлопчиськом; мої юні думки весело потягувались і зітхали, не розуміючи, в якій старій оболонці вони ув'язнені; між сплячим, досить пошарпаним тілом і думками, що прокидались, не було ніякого зв'язку; мої юні думки бігли на Хрещатик і стрибали на платформу, причеплену до вантажного трамвая; по всьому Києву повзали тоді такі трамваї з платформами, на яких залюбки їздили студенти й школярі, зупиняючи такий поїзд у будь-якому місці дуже просто: досить було смикнути за мотузку й опустити дугу. Платформа, на якій я стою, виносить мене на Хрещатик, на цю сумну долину битої цегли, покручених двотаврових балок, обгорілих ліжок, сплющених примусів і чорних круків. На Бессарабці встановлено потужні прожектори; які прокладають рівні світляні магістралі ввечері, коли гримить салют. Ці голубі стовпи прожекторного світла — єдине, що є рівне й непонівечене на Хрещатику. Вздовж напівзасипаного Хрещатицького яру стоять зенітні батареї, дівчата-зенітниці співають пісню «Артиллеристы, зовет Отчизна нас…» А одного разу трамвайна платформа привезла мене на площу Калініна, й на тлі вцілілих будівель, якраз там, де тепер магазин чоловічого одягу, я побачив шибеницю. В глибокому мовчанні на руїнах стояли тисячі худих, бідно вдягнених людей і дивилися, як карають німецько-фашистських злочинців, катів Києва. І я теж стояв і дивився, як солдати в білих кожухах зіштовхують їх із кузовів кількох грузовиків ЗІС-5, як оживає й пручається в засуджених людське єство, яке чомусь не здригалося, коли вони самі зіштовхували в прірву смерті безневинних. Я заплющую очі й відганяю од себе ці похмурі апокаліпсичні спогади; як добре, що наші діти не успадковують наших спогадів… Знову поринаю в хвилі сну й знову прокидаюсь молодим і повним сил хлопчиськом, хапаю ноти й вистрибом біжу на вулицю Кузнечну до Марії Омелянівни Денисенко — моєї вчительки музики. Її син мріє стати боксером, чемпіоном важкої ваги, і, поки ми розучуємо нову п'єсу, він веде за нашими спинами виснажливий бій із «тінню» — тобто з нічим, з повітрям, з самим собою, і його боксерські рукавички миготять і виблискують, неначе кульові блискавки. Ми граємо п'єсу Шумана «Перша розлука», і бронзові свічники на старому фортепіано тремтять, ніби передчуваючи майбутні розлуки і втрати, про які я навіть не здогадуюсь. Та ось моє дитинне існування, мою мандрівку в минуле безжально перекреслює повернення до дійсності — мої юні думки в'януть і вмирають, як недовговічні польові квіти, я зміщуюсь у часі, переживаючи ефект Ейнштейна, я згадую послідовність подій, їхні причини й наслідки, мені стають відомими імена тих, кого я втратив і кого знайшов за ці роки, — я чую поруч сопіння Славка, великого десятилітнього хлопця, який спить у танкістському шоломі. Мені треба знову знайомитися з власним сином. Славко не може мені дарувати, що я не передбачив його майбутнього народження й потягу до військової техніки; він сердиться на мене за те, що я безтямно розтринькав свою розкішну колекцію військових касок: радянську, довоєнного зразка зі спеціальною загогулиною на вершечку; німецьку, румунську, італійську й пожежну, з гострим гребенем, неначе шолом Ахілла. Славко проспав у танкістському шоломі вже 252 ночі, причому всі мої спроби здерти шолом із сонного Славка були марні. Чим тільки ми його не страхали — облисінням, менінгітом, вивихом шийних хребців — дарма! Проте м'який танкістський шолом є набагато меншим злом порівняно з пластиковим хокейним шоломом, у якому Славко проспав два попередніх роки; той шолом, викладений зсередини жовтим поролоном, дуже добре замортизовував удари, й не було такої людини, яка б пройшла повз Славка, не смальнувши щигля по дзвінкому пластику. Льоня страшенно заздрив Славкові й пропонував помінятися: замість шолома Льоня давав автоінспекторську паличку, та Славко з презирством відмовився. В цьому шоломі Славко грав воротарем у нашій команді «All stars», Щоправда, у Славка такі ж голкіперські здібності, як у мене математичні, але він уперто хоче бути воротарем. Це в нього спадкове, ген воротаризму передався від мене, тільки 1945 року ми грали в парку Шевченка бляшанкою з-під тушонки, а не білим, з чорними п'ятигранниками м'ячем. Славко хлопець повільний, обережний: доки намислить падати, доки вибере годяще місце для падіння, м'яч уже просвистить повз нього у ворота. І все ж саме Славко став героєм найкращого фільму в світі, присвяченого футболу. Не вдаватимуся в технічні подробиці, як ми створювали цей фільм методом рапідної зйомки, розповім лише, що ми бачимо на екрані: безмежне поле, яке простяглося в нескінченність, поле, неначе модель невідомої планети, порожньої й забутої, на якій залишилось двоє людей: той, хто посилає м'яч, і Славко, який захищає ворота. Але того, хто посилає м'яч, не видко — м'ячі вихоплюються один за одним з об'єктива кінокамери й повільно летять до воріт. Вони летять вервечкою, як гуси, що подалися у вирій, або, якщо хочете, ніби літаючі тарілки, які повертаються на базу, — кому яке порівняння до вподоби. І єдина людина, що може втримати їх на цій планеті, не дати полетіти далі й зникнути за видноколом, — це Славко. Ось злітає він у повітря, з незносною уповільненістю простягаючи руки до м'яча, ось м'яч ліниво змінює траєкторію польоту й валиться кудись убік, ось Славко починає довге приземлення, наче падає на повітряні подушки. Нас двоє на цій планеті: я й Славко на тлі безмежного поля, нікого більше немає й не буде, нам треба шукати собі житло й добувати хліб, але ми продовжуємо вперто чіплятися за такий людський і такий безглуздий залишок цивілізації — футбол. Одного разу, коли ми — вкотре вже — переглядали цю стрічку, в нашому районі вимкнули світло. Громаддя будинків, що оточують наш дім, занурилися в чорноту, лише в небі палахкотіли неонові заграви Хрещатика. Славко закричав:

— Світло вмерло! Рятуйте світло!

Дурненький, він не знав, що світло — не людина й ніколи не вмирає. Рятувати треба людей.

Ми йдемо зі Славком по залізничному насипу десь у районі Хмельницького. Чому саме в районі Хмельницького, невідомо. Раптом я помічаю, що з неба опускається на землю залізничний состав. Він іде на посадку, немовби важкий транспортний літак, що зазнав аварії. Я ледве встигаю відтягти Славка вбік, кожен наш рух моторошно уповільнений. Ми падаємо з сином до якогось рівчака, й саме в ту мить поїзд зі скреготом приземлюється на колії, та посадочна смуга закоротка — за кілька кроків від нас перевертаються вагони, гупають уламки рейок і шпал, розчахуються чорні нутрощі паровоза. Ми принишкли ні живі ні мертві, опинившись в епіцентрі катастрофи.

Наступної ночі ідея польоту предметів, що важчі за повітря, все ж таки перемагає: дощовий день, велике скупчення автобусів, наче біля автовокзалу. До даху автобуса чіпляють переносні крила. Дуже практичний винахід, щось на зразок багажника, що встановлюється на легковій автомашині. Водій заводить мотор, автобус легко злітає в повітря. Водій задоволено махає всім кепкою.

Ці сни наснилися мені ще перед хворобою Льоні.

Льоня трохи спізнився в Одесу — складав іспити в університет, я страшенно скучив за ним і, чекаючи на його приїзд, присвятив йому вірш: «Чорна борідка, обличчя нерухомо смагляве, меч при боці й плащ пурпуровий. І ми підемо, друже, з тобою рятувати Венеційську республіку, зіпсовану розпустою й чварами». Звичайно, ніякого меча при боці й пурпурового плаща в нього не було. Навпаки, ходив у старих джинсах і спортивній майці, що йому батько привіз із Америки, з написом «All stars» (звідки походить назва нашої команди) й зображенням синього й червоного регбістів, які борються за м'яч, схожий на диню, яку можна в серпні купити на 16-й станції Великого Фонтана. Що стосується Венеційської республіки, то йшлося про наш санаторій, де, по-перше, обслуговуючий персонал пересварився зі своїм директором і написав на нього заяву в комітет народного контролю, а, по-друге, всі відпочиваючі — від Славка аж до сивого Костянтина Гнатовича — позакохувалися в осіб протилежної статі. Славко закохався в Маруччо — дочку Розіти, іспанської емігрантки, вродливої кульгавої жінки, яка була поранена 1936 року в Мадриді. Маруччо з мамою сиділи за нашим столом. Чорнява й коротко стрижена п'ятирічна Маруччо ходила в майці й трусиках, що дало привід Славкові висловити сумнів щодо її жіночої природи. Щоразу, зустрічаючись за столом, Славко настирно питався в Маруччо, хто вона. Хлопчик чи дівчинка? Тоді Маруччо й сама засумнівалась і почала вимагати від мами незаперечних доказів своєї жіночості. Але внутрішньо, гадаю, Славко не сумнівався в тому, що перед ним сидить істота з якогось іншого, таємничого й незнаного світу. Що ж, гени влюбливості Славко також перейняв від мене: моя перша любов спалахнула взимку 1942 року, в Сизрані, куди привезли дітей з блокадного Ленінграда — в багатьох з них були дивовижно повняві обличчя, наче водою налляті. До нашого класу прийшла тоненька дівчинка Рита Жебровська — я й досі пам'ятаю її ім'я та прізвище — і я одразу закохався в неї по самі вуха, годинами вистоюючи на шпаркому російському морозі й чекаючи, коли вийде вона зі школи.

Коли ми з Льонею їхали з вокзалу, я змалював йому в загальних рисах картину закоханості відпочиваючих нашого санаторію по вулиці Амундсена. Навіть архітектор Хмара закохався в дівчину в білих джинсах; навіть мовчазний юрист Зуйко закохався в дівчину в синіх штанях-еластик; навіть лікар-хірург Горбач закохався в маленьку офіціантку Леночку, яка червоніла завжди, коли бачила його; навіть доктор наук Карлов-Терещенко закохався в поетесу Людмилу Михайлівну Копицю, яка надягала ввечері оксамитне довге плаття мишастого кольору; навіть відомий письменник Гавриленко закохався в дівчину в темно-червоному купальнику; щоправда, потім виявилось, що це його дружина Марися. Навіть я не витримав і закохався в маму Бонді Радо, славного стоппера нашої футбольної команди «All stars». Я зробив кольорову фотографію Анни Радо, власне, не фотографію, а діапозитив на плівці «Орво-хром»: неймовірно гарна рудява жінка з сірими сумними очима; такою, на мій погляд, була Беатріче, кохана Данте. Та ба — я не Данте і не пишу сонетів. Зате двадцяте століття надало мені можливість — і я тепер завжди вожу з собою в портфелі Анну Радо й маленький діапроектор «Етюд». Під час довгих зимових відряджень, у самотності районних готелів, я висвітлюю на стіні портрет Анни Радо. Вона з'являється переді мною, осяяна одеським серпневим сонцем, чи сонцем італійського Відродження, чи, може, ще якимось світилом, таємниче усміхнена, далека й недосяжна в своєму закіптюженому Будапешті; я можу підійти до Анни, торкнутися її рудого волосся, провести пальцем по її устах; а коли вимикаю проектор, то довго і з заздрістю дивлюсь на стіну; мені здається, що Анна не зникла, що вона залишилась назавжди в цьому готелі й у цьому районному містечку, як добрий дух краси й ніжності…

Ми їхали з Льонею по вулиці Амундсена, від якої відходить провулок Байдарочний, проїхали повз піонерський табір «Юний китобій» (гм, гм, юний вбивця неповоротких і сумирних китів — це щось нове в педагогічній науці!), потім ми звернули увагу на будиночок, обнесений могильною залізною огорожею, пофарбованою в чорний і срібний кольори. Ми висловили припущення, що в цьому будиночку живе цвинтарний сторож. О, якби матроси огороджували свої будиночки якорями й канатами, рибалки — сітками, пекарі викладали паркани з булок, а діловоди зводили б заслони з рахівниць! Тоді поети тримали б свої хижі відчиненими — вікна й двері навстіж! Що було правдою в моєму вірші, присвяченому Льоні, так це те, що він запустив чорну борідку, й обличчя справді було нерухомо-смагляве, й це робило його схожим на молодого венеціанця; проте темпераментом Льоня надто відрізнявся від італійців: був малорухливий і повільний (звичайно, не на футбольному полі, де він цілковито змінювався), слова вимовляв тихо й наче мляво. Коли я поскаржився, що в санаторії погано з питною водою: вдень воду майже не подають (скориставшися з цього, Славко перестав умиватися), Льоня коротко й діловито спитав, а як справи з постачанням повітря? Я запевнив його, що з цим усе гаразд, і тут ми доїхали до дачі Ковалевського. Біля воріт уся футбольна команда, об'їдаючись морозивом і обливаючись липкими крем-брюлевими слізьми, вітала свого центрофорварда.

На площі Толстого я сів у тролейбус, який ішов униз по Червоноармійській. Я їхав до Льоні. В проході поміж рядами стояла худа літня жінка з надмірно нафарбованим обличчям. Поруч із нею, на блискучій металевій трубі, за яку пасажири чіпляються руками, висіло на плечиках довге чорне плаття. Жінка охоче всім пояснювала, що їде на концерт — вона співає в хорі — й почепила плаття, щоб не зім'ялося, бо там, де вони виступають, прасок немає, а їй хочеться, як-не-як, виглядати охайно. Я їхав тоді до Льоні, він уже був хворий, минуло назавжди футбольне літо в Одесі, і в Льониній крові вже плавали гемоцитобласти, які звуться провісниками смерті. Коли береш краплину крові, розтираєш її тонким шаром по склу, фарбуєш за методом Гимзи-Романовського і дивишся під мікроскопом, то серед нормальних еритроцитів і лейкоцитів бачиш клітини, мічені знаком черепа і схрещених кісток. Гемоцитобласти. Стоячи поруч із літньою жінкою, яка їхала разом зі своїм платтям на концерт, я зрозумів, що є два способи опису подій: один прямий, коли оповідання нагадує зливок металу, важкий і конкретний у. повній вимірності своїх форм і розмірів, і другий — химерний і покручений, коли ти зображаєш не саму подію, а лише форму, в якій вона відливається, тобто прямо протилежну сутність, тобто все те, що оточує подію, немовби дикий виноград, який в'ється навколо будинку; зобразіть хід виноградних гілок, намалюйте листя, що тремтить на вітрі, пізнайте структуру виноградних магістралей, їхні схрещення й розгалуження, й ви зрозумієте розміри та архітектуру самого дому. Так темрявою можна зобразити сліпуче світло, а сміхом передати найчорнішу трагедію. Я кружляю навколо зображуваних подій, підходжу на крок, знову віддаляюсь, боячись одним необережним словом, однією маленькою фальшю зіпсувати все, викривити справжні розміри описуваної мною історії. Тут багато вигадки, тобто неправди, хід подій змінено, час і простір зміщено, багато героїв створено фантазією автора, і все ж я переконаний, що такий спосіб опису набагато правдивіший у головній своїй суті, ніж тоскні документоподібні описи. Колись я спитав одного мудреця: як намалювати життя з усіма його радощами й трагедіями? Намалюй розгорнуту книгу, почув я відповідь, і там буде все: горе й радість, любов і ненависть. У моїй неправді немає брехні.

Моя тінь повзе піді мною, наче тінь від літака, яка біжить по хмарах. Та піді мною не хмари, а дно моря, піщана пустеля, вкрита ніжною мінливою сіткою — каркасом хвиль, промальовкою водної поверхні, мозаїкою моря, яку владно міняє вітер з півдня. В піщаних зморшках причаїлися сірі бички, але я пливу далі, не звертаючи на них уваги. Незабаром почнуться підводні передгір'я, за ними — Великий Каньйон, зарослий водоростями, в яких, наче в джунглях, шугають зграї бичків. Метрів за сімдесят бачу дикий пляж, устелений ніздрюватим камінням, що нагадує кінські черепи, а на пляжі — футбольну команду «All stars». Біля берега Славко, Максим, Ілько та Бонді розігрують Трафальгарську битву. Славко плаває на флагмані «Sussi Swan» — білому надувному лебеді, а супротивник виступає на червоній миші «Mickey Mouse», яка несамовито пищить, коли натиснути на неї. Льоня сидить нерухомо на березі, і я знаю, що він зараз робить: складає вірші. Вірші, в тисячу разів кращі від того, що пишуть усі, хто зібрався на дачі Ковалевського, — Гавриленко, Копиця, я та багато інших, тому що на кожне його слово вже лягла ще неусвідомлена ним, але невблаганна тінь смерті й вічності, а наші слова весело розфарбовані дешевими рум'янами самозакоханості, позерства, честолюбства, марнослів'я й заробітчанства, так, наче нам даровано вічне життя, і все ще попереду. Льоня нічого не відкладав про запас, на завтра й післязавтра; він писав те, що відчував сьогодні, писав про найважливіше: про життя, смерть і добро. Капітан нашої футбольної команди сидить із заплющеними очима, прислухаючись, наче сліпий Гомер, до шурхоту моря й дитячого вереску. Я прощаюся з_цим хаотичним світом, рясно засіяним сонячними блищиками, й поринаю під воду. До моїх плавок почеплена полівінілова торбинка з напівпрозорими креветками, на яких я ловлю бичків. У руці коротенька вудочка. Я повільно пливу над Великим Каньйоном, придивляючись до всіх його закапелків, я весь охоплений жадобою рибалки, я повисаю в неспокійному солоному небі над Великим Каньйоном, як чорний бомбардувальник, як звістун винищення цього мирного народу, що пасеться на зелених підводних луках. Вся моя риболовля — абсолютна безглуздість, бо цих нещасних бичків не хочуть їсти навіть санаторні коти — ледачі, розбещені котлетами тварюки. Але я вперто полюю на бичків, забувши про все на світі.

А на березі Льоня пише вірш про журавля: «Земля така гаряча, така руда земля. Маленький хлопчик плаче: не бийте журавля! Притне його до себе, й руками затуля: ой, дядечку, не треба, не бийте журавля!»[7]

Приїхав Юрек Голембієвськнй. його батько — відомий польський автогонщик, який брав участь в автораллі «Тур Європи», «Раллі Монте-Карло», «Лондон — Сідней», «Рейд Дунаю», «Велике сафарі Африки», «Влтава», «Сніговий рейд Швейцарії» та інших подібних спектаклях, де актори за чужі й свої помилки розплачуються власним життям. Юрек Голембієвський приїхав на польському «фіаті 125/1500», пофарбованому в синій колір з білими й червоними смугами й обладнаному чотирма додатковими квадратними фарами — так званими «йодовими», які пробивають будь-яку темряву чи імлу на 150 метрів уперед; автомобіль стає схожий на літаючу електростанцію; він торпедою мчить крізь ніч, викликаючи шок у шоферів зустрічних машин; сонні шофери потім довго не можуть отямитись і збагнути — що то за сліпуче диво спіткало їх у дорозі? Відстань між Києвом і Одесою Голембієвський подолав за чотири години; для нього ця траса — дитяча забавка порівняно з тим, що він бачив під час гонок. Ми стояли біля запилюженого, ще гарячого автомобіля, дивлячись, як знаменитий гонщик розстібає паси безпеки, що ними був прив'язаний його Юрек до переднього сидіння. Юрек — абсолютна зменшена копія свого батька: невисокий, серйозний, із поважно випнутим уперед черевцем, кирпатий і симпатичний, обсипаний золотим ластовинням. За Юрековим ластовинням я можу визначити пору року; рахую кількість золотих цяточок на Юрековому носі й щоках, і коли вона наближається до сотні, я з певністю кажу, що надворі весна, й ніколи не помиляюсь. Команда «All stars» з ентузіазмом зустріла приїзд нового форварда. Юрек привіз із собою складаний велосипед і сказав, що гратиме тільки верхи на велосипеді. На відміну од Славка, Юрек спить не в шоломі, а на велосипеді, у зв'язку з чим батьки його мають великий клопіт; щовечора вони обкладають велосипед подушками, ковдрами й простирадлами. Гонщик Голембієвський — друг письменника Гавриленка і мій старий приятель, і з нагоди його приїзду я пішов на грубе порушення спортивного режиму, хоч увечері «All stars» мала грати принциповий матч з командою противника, в якій грав критик Володимир Бульба, старий костуряка Карлов-Терещенко, Гавриленко, юрист Зуйко і архітектор Хмара. Ми випили з Голембієвським та Гавриленком пляшку коньяку й обговорили події, що сталися в світовому автомобільному спорті за останній тиждень, зокрема успіхи Джекі Стюарта й пожежу автомобіля Джекі Айкса. Потім Голембієвський пішов відсилатися, Гавриленко — писати свої оповідання, а я вмостився на краю футбольного майданчика, в тіні розложистого платана. Було в цьому платані щось вульгарне й безсоромне — в позбавленій кори оголеності стовбура, в м'ясистому тропічному листі, але зараз, після зустрічі з другом, настрій у мене був якнайпогіднішнй, я, можна сказати, почувався щасливою людиною і не звертав уваги на всякі дрібниці. Я блаженно спостерігав, як тренується наша команда: Юрек блискавкою перетинав поле на велосипеді, підганяючи м'яч ногою; Славко валявся в хмарах куряви, причому він завжди падав на один і той же — лівий — бік, незалежно від того, в який кут воріт був спрямованні м'яч; Ілько безуспішно намагався зробити стійку на голові, Льоня по півгодини жонглював м'ячем, тримаючи його то на голові, то на кінчику носа, то перекидаючи з коліна на коліно; Бонді вчився кидатись у підкат, бо ввечері йому належало нейтралізувати самого Бульбу, вагою 129 кг, а Маруччо стояла біля воріт, роззявивши свого маленького іспанського коралового ротика, зачудовано дивлячись на всю цю божевільню. З Максима спали труси, й він побіг хутчіш до мами. Я уявляв, як прийде на сьогоднішні матч Анна Радо, як уболіватиме вона за нашу команду, закохається вона в мене, побачивши, який неймовірний гол, яку шикарну поетичну банку заб'ю я у ворота Гавриленка. Помріявши, я взяв журнал «Пшекруй», привезений Голембієвським. Я почав читати спогади лікаря Ципріана Садовського (Скіби) про Варшавське повстання:

«Батальйон «Парасоль» вибито німцями з Волі на Млинарську вулицю, згодом на євангелічне кладовище та вулицю Окопову. З цього боку ворог безпосередньо загрожує командуванню й нам. Радослав командує, як завжди, спокійно, його не зламали невдачі.

— Зв'язкова батальйону «Зоська», до мене!

— Слухаюсь, — вискакує з воріт молода дівчина.

— Наказ батальйону «Зоська». Надіслати добре озброєний взвод для контратаки.

Через кілька хвилин під мурами Євангелічного кладовища стоїть взвод хлопців, гарних, як на картинці. Рапортує молодий підпоручник, командир взводу. Полковник Радослав розуміє, на що посилає цих хлопців. Знає, що їх чекає. Прощається з ними.

Потім повільно підходить до кожного й дивиться в очі. Вони теж розуміють, що це означає. Це наказ і прощання. Командир взводу йде перед шеренгою й розповідає полковникові майже про кожного солдата. Нарешті, на фланзі вони зупиняються перед останнім вояком. Це хлопчик років тринадцяти. Німецька каска на дитячій голівці зсунута на потилицю. За поясом — пістолет.

— Це наш герой, — каже командир взводу-полковникові. — Вчора він здобув кулемет і знищив кількох німців.

— Надаю тобі звання капрала, — каже Радослав, кладучи хлопчикові на плече руку. — Чи маєш яке-небудь бажання?

— Я… Я хотів би, щоб цей пістолет був мій.

— Звичайно, це твій пістолет. Адже ти капрал. А ще чого ти хочеш?

— Виспатись.

— Гаразд. Іди спати.

— Ні, ні, я висплюся пізніше, а зараз зі взводом.

Пішли. Помчали, як ураган, увірвались на кладовище. Наче пекло відразу відчинило свої брами. Вибухи гранат, постріли, крики солдатів, зойки поранених. І стукіт наших сердець, і шум у голові. Все тривало кілька хвилин і вщухло. Німці в паніці тікають з кладовища. А хлопці повертаються. Та скільки їх! Жменька.

Простують скалічені, закривавлені. Ті, хто може ще йти, несуть поранених. Несуть свого командира, підпоручника — він уже мертвий. Несуть маленького капрала, який спить. Спить вічним сном. Не встиг навіть нашити капральських нашивок. Крізь сон капрал усміхається».

Я скочив на ноги, охоплений жахом. Мені здається, що то Славка несуть молоді повстанці. Чи Юрека Голембієвського. Чи Ілька. Чи Бонді. Чи Максима. Тільки про Льоню я чомусь не подумав.

Аж ні, команда «All stars» у повному складі завзято тренується перед відповідальним матчем.

Біля Золотоворітського сквера зупиняється новенький перламутрового кольору автомобіль «Лада» (ВАЗ-2103). З автомобіля виходить Драган. Ідеал чоловічої краси: бездоганна фігура, чорні підковоподібні вуса, смагляве обличчя, чесні очі. Шкіряний плащ на червоній підкладці, напіввійськовий костюм «сафарі» кольору хакі. Драган тільки-но повернувся з закордонного турне. Він запрошує мене в машину. «Радий тебе бачити, старий», — усміхається він: я колись влаштовував дружину Драгана на лікування в інститут кардіології, і відтоді він начебто мені чимось зобов'язаний. Шикарним жестом Драган дістає з пласкої валізи журнал «Плейбой». Всередині кожного номера, на спеціальній глянсованій вкладці, складеній утроє, дівчина місяця, в одну чверть натурального розміру. Дівчина — ошаліти можна. Рожеві пухирці на сосках, делікатна засмаглість молодого тіла, дві вузенькі смуги незагорілого тіла, попелясте волосся там, де… Ім'я та прізвище дівчини, її адреса. Студентка Іллінойського університету. Інтерв'ю з Артуром Міллером. Здорова гігієнічна еротика та витончений інтелектуалізм. Потрясний журнал, нічого не скажеш. У машині звучить рок-н-рол Елвіса Преслі. Я дуже люблю цю музику. Це музика моєї молодості.

— А як з ліками? — питаю я.

Ліки для Льоні. Ми, звичайно, розуміємо, що й там немає таких ліків, які б його врятували, що й там молоді люди гинуть від цієї ж хвороби, та все ж… Назву препарата ми вичитали в американському медичному журналі.

— Розумієш, старий, — чесно дивлячись мені у вічі своїм вугільним поглядом, каже він. — Часу в нас не було, віриш? Усе концерти й репетиції. І грошей майже не було. Консерви з собою возили і ковбасу, снідали й вечеряли в номерах, щоб дешевше. Там знаєш, як усе дорого? Особливо ліки. Не те що в нас… Це капіталісти. Ну, привіт.

Я не встигаю опам'ятатись, як перед моїм носом хряпають дверцята, й перламутрова «Лада» зникає. Я стою навпроти Золотих воріт — вони зовсім не золоті, а жалюгідно-сірі, обкладені казенною цеглою минулого століття. Чомусь я згадую, що тут ходив Тарас Шевченко, який марив тоді ідеями Кирило-Мефодіївського братства. Шевченко був улюбленим поетом Льоні.

Я їду в Бориспіль. Перед виїздом з міста заправляюсь, потім, витерши ганчіркою мокрі від бензину руки, сідаю до автомобіля й застібаю прив'язні ремні. Принаймні при зіткненні не вилетиш через передню шибку, наче ластівка, не впадеш на бетонну. «Опель-рекорд 1900» потужністю в сто п'ять кінських сил виходить на Бориспільську автостраду. Як завжди, після заправки, мені здається, що мотор працює краще, веселіше, впевненіше, я підхльоскую автомобіль різкими натисненнями на педаль акселератора й виїжджаю на середню смугу автостради. Стрілка спідометра наближається до 120. Я інстинктивно нагинаю голову, коли автомобіль проскакує попід віадуками. Наді мною спокійне, майже античне в своєму спокої передвечірнє небо осені, переді мною язичницький Бориспіль, переді мною далека баня аеропорту, його скляні, бетонні, сталеві півсфери, мовчазне кружляння радіолокаційних антен, запах дезінфекції й тирси в залі чекання, чиїсь розлуки й зустрічі, гугняві голоси дикторів. Сонце залишилося позаду, над Києвом, зовсім низько, довга тінь від мого автомобіля біжить спереду, і я ніяк не можу наздогнати її. Сонце сліпить тих, хто їде мені назустріч, лобове скло спалахує так, наче воно відштамповане з листового золота. Далеко ліворуч, на самому видноколі, мабуть, щось горить — звідти величезною дугою випнулося пасмо білого диму, й ця дуга, ніби велетенський небесний віадук, перетинає автостраду. Дивно, але ця картина не викликає в моєму серці жодної тривоги — такою безтурботно білою й чистою здається ця димова дуга. Серце б'ється в радісному ритмі якогось божевільного поп-ансамбля, що звучить у машині, я ледве стримуюсь, щоб не збільшити швидкість. Їду зустрічати літак із Варшави, яким має прилетіти дружина зі Славком, — ось звідки моя радість і прискорене биття серця. Проїжджаю попід димовим віадуком і дивлюся в дзеркальце заднього огляду, яке висять перед моїми очима: на тлі багряного неба, на тлі всесвітньої пожежі, що палахкотить зараз над Києвом, чорно-червоною здається зараз димова дуга, яку щойно минув. Тривога заповзає в моє серце, скінчилася ілюзія гармонії й супокою. Світ тепер розколюється на дві частини. Та, що спереду, ясна, молочно-втихомирена, рожево-чиста, блакитняво-передвечірня, сповнена задумливої радості й самоспоглядання. Та, що змістилася на дзеркальці автомобіля, зловісно-пурпурова, торфяно-бура, заволочена димом і неспокійна. Обидві ці частини поєднуються в моїй свідомості, горе й радість змішуються в моєму серці, врівноважуючись на якихось невидимих терезах, стаючи спокійною мудрістю осені. Я втікаю від заграви у передвечірню прохолоду й жовте кружляння бензовозів по бетонних плитах аеродрому. Виходжу на терасу аеропорту й придивляюся до неба, до тої, власне, частини його, що простяглася над посадочною смугою. Через кілька хвилин у небі з'являються дві зорі, які ритмічно спалахують і гаснуть; це габаритні вогні темно-синього Ту-134, що належить польській авіакомпанії «ЛЬОТ». Літак круто знижується, я молю бога, щоб усе було добре. Бориспіль обережно приймає дружину й сина в свої обійми, я полегшено зітхаю. Потім літак підрулює до правого крила аеропорту, під'їжджає трап, підходять прикордонники, відчиняються двері авіалайнера. Ось вони, далекі й рідні, такі очікувані й бажані! Славко підстрибує, махає руками. Я занепокоєно вдивляюсь, чи немає на його голові якогось нового шолома? Дружина посилає поцілунок рукою, і мої мандрівники зникають у залі для паспортного й митного контролю.

І тут я згадую вогняний пейзаж на дзеркальці. Тим самим літаком польські льотчики привезли найновіші ліки для Льоні. Ліки передала з Парижа, за допомогою льотчиків кампанії «Ер-Франс» мадам Жангійо — керівник відділу лейкозів Інституту гематології імені Бернарда.

Тиждень тому до мадам Жангійо прийшов гонщик Голембієвський і розповів про Льоню та його хворобу.

Найдивніше те, що я колись зустрічався з мадам Жангійо. Це було п'ять років тому, на міжнародному симпозіумі з проблеми лейкозів. Тоді я, вся наша лабораторія, всі ми займалися проблемою лейкозів. Ми працювали спільно з лабораторією Лозицького за єдиною епідеміологічною програмою. Ми вивчали історії хвороб усіх, хто помер од білокрів'я впродовж останніх десяти років. Ми стали бухгалтерами смерті, безсилими реєстраторами нерозв'язної таємниці, маленькими клерками цієї химерної хвороби. Ми викреслювали графіки, підраховували коефіцієнти кореляції, обчислювали інтенсивні показники захворюваності в різних вікових групах, тобто творили ту мудрагельську магію науки, яка дає ілюзію якогось поступу, а насправді ні на крок не наближає до вирішення тої болісної проблеми, за яку ми взялися. Це нас пригнічувало, хоч на тому симпозіумі, на якому я зустрічався з мадам Жангійо, нас хвалили, бо, мовляв, ми першими на Україні взялися за цю проблему, ніколи ще ми не почувалися такими нікчемами. Лапін шукав вірус лейкозу, Крюкова вивчала імунологічні реакції, Мазуренко виділив вірус лейкозу, тільки не людський, а мишачий, Жангійо доповідала про нові методи лікування, Кассирський застосовував вінбластин — тільки все це посувало нас на якісь крихітні міліметри. Після закриття симпозіуму відбувся банкет, на якому мадам Жангійо співала веселу пісеньку при жайворонка й закохану дівчину. Худа, сива мадам Жангійо була екстравагантно вдягнена, а трималася наче естрадна зірка Франції.

Льоня лежав у клініці Єфрема Ісааковича Яницького. Професор Яницький читав колись у нас госпітальну терапію. Я багато надивився лікарів і професорів на своєму віку, але не було кращого, на мій погляд, ніж він. Одного зимового дня я сидів у нього в кабінеті. Перед Яницьким лежало кілька папірців — останні Льонині аналізи крові. Професор курив, його й без того сіре обличчя стало сизе від тютюнового диму, під очима набряки, а погляд його був важкий і мудрий. Ще раз подивившись на результати аналізів, він устав, підійшов до вікна й довго дивився, як падає сніг. Потім мертвим голосом сказав:

— Хай буде проклята професія гематолога. Я даремно прожив життя. Не думайте, це не позерство. Кажу вам правду. В сто разів краще бути закрійником у якомусь ательє, чимось людям допомагати. Я стомився від власного безсилля. З моєї клініки тікають лікарі. Я нічим нікому не можу зарадити. Всі кажуть — професоре, професоре, дивляться на мене з надією, а я… Льоня приречений. Йому ніщо не допоможе. У мене таке передчуття, наче ми втрачаємо майбутнього великого поета. І я нічого не можу вдіяти.

Того дня Льоня читав мені вірш: «Згадаєш їжака, що я приніс, і як вночі він бігав по кімнаті. А вже роки, убогі і багаті, як сніг січневий, промайнуть навкіс. Забудь ім'я, і голос, і слова, лише згадай, що серпень був, як вершник. Заносилось на дощ. Дивак і віршник прийшов вночі і руки цілував… А інший хтось цей аркуш відшука, і в нім, далекім, блисне, наче спалах, моя любов до жінки, що не спала, і хлібом годувала їжака».

На фотографії наша команда «All stars» виглядає, як схема кількісного зростання людства від часів Мальтуса й до наших днів. Ми стоїмо на містках над морем, взявшись за руки, — вся команда, від найменшого до найбільшого. Перший — Максим, другий — Бонді, третій — Юрек, четвертий — Славко, п'ятий — Ілько, шостий — Льоня, сьомий — Льонин батько, який чомусь затесався в нашу компанію, восьмий — я (180 см зросту, 95 кг ваги). Ми міцно тримаємося за руки, наче жива ланка поколінь і, здається, ніяка сила не зможе розірвати й розокремити нас. Першим стоїть малий Максим, і я дивуюсь, чому на фотографії в нього немає янгольських крил? Я на власні очі бачив ці білі з золотом крила, вони висять у нього вдома на стіні; можливо, батько, боячись, щоб Максим не заплутався у проводах, яких так багато у місті, забороняє Максимові користуватися тими крилами. А може, є ще якась, незнана мені причина. В усякому разі, щодо ангельського походження Максима сумнівів я не маю. Худеньке тіло й тонку шийку вінчає велика високочола голова; волосся підстрижене від горщик. На обличчі сяють величезні сірі очі — сяють завжди доброзичливістю до всього, що оточує Максима: до тата, мами, стопера, Бонді, центрофорварда Льоні, літературних критиків, собак і котів, хмар, морських теплоходів, директора нашого санаторію, бичків і креветок, червоних канн, зів'ялих під одеським сонцем, і до м'ячів, що ми немилосердно буцаємо ногами. На правах янгола, ще не зіпсованого середньою освітою, Максим не розуміє закладеної в основу життя боротьби протилежностей, світла й темряви, футбольної команди «All stars» та команди наших суперників, добра й зла, раю й пекла. Тому під час матчів він однаково радіє з м'ячів, забитих як нами, так і нашими суперниками. Коли хтось із противників просить у Максима м'яч, він оддає відразу, з лагідною усмішкою, чим докорінно відрізняється, скажімо, від Ілька, котрий, поки віддасть м'яч гравцеві чужої команди, пересвариться з ним, поскаржиться на нього судді, татові, глядачам, ще й підніжку поставить, ще й дулю скрутить. Максимові подобається не завершальне шанолюбство перемоги, а сам процес гри — веселого карнавалу, коли навкруги тебе бігають, сміючись хлопці й дорослі дядьки, які ганяються за м'ячем, тільки Максим ніяк не може втямити, чому грають одним м'ячем, адже набагато цікавіше й веселіше, коли б на полі було багато м'ячів… Коли Бонді сам не зміг справитися з Володимиром Бульбою, ми закріпили за цим 129-кілограмовим дядечком Максима; тимчасово ми відмовились від зонного захисту й змушені були грати примітивну «персоналку». Завдання Максима, який важив 27 кг, було блокувати Бульбу, а в разі чого, вчили ми Максима, він мав брати суперника «на корпус». Максим блискуче упорався з завданням: тільки-но м'яч потрапляв до Бульби, як Максим падав перед ним на землю, прикриваючи худеньким тілом шлях до воріт, через що грізний форвард суперника — головний бомбардир і неперевершений грубіян — розгублено тупцяв навколо Максима, боячись роздушити його своїми слонячими йогами. Щоправда, після матчу Бульба помстився Максимові. Була в Максима гумова рожева куля, роздмухана до півметрових розмірів, така лискуча й сита, що аж репалася. Максим безтямно любив свою кулю, яку звав Матвієм Івановичем, а скорочено — Матюшею. Так ось, під час вечері підійшов до Максима Бульба, під хмелем, звичайно, й каже: «Дай мені Матвія Івановича, я його з'їм». — «Беріть», — привітно каже Максим, не підозрюючи нічого лихого. Бульба взяв кулю й втопив у неї свої ікла, наче вовк у шию овечки. Матвій Іванович негайно луснув, залишилася від нього дірява гумова ганчірка, та й ту Бульба з'їв. У Максима від жаху очі стали ще більшими, він гірко-гірко заплакав, так йому шкода стало Матюші. Максимові здалося, що всі люди такі ж нетривкі й ніжні, як надмухані гумові кулі, й досить комусь лихому торкнутися їх своїми іклами, як людини немає.

А Льоня після тої історії написав вірш: «Дарвін не правий, абсолютно не правий Дарвін! Ось подивіться: гарний стрункий хлопець. Густі брови над блакитними очима. Він зовсім не схожий на мавпу. Тендітна дівчина шепоче йому: на добраніч. Хіба схожа вона на динозавра? Знаю, що багато людей не погодяться зі мною. Скажуть: а чому ж сусід наш свиня свинею?»

У Києві весна. Тепло, йде дощ. Вдень ми гуляли з Льонею по Червоноармійській вулиці, потім довго сиділи на лаві у сквері неподалік од костьолу. Ми говорили з ним на будь-які теми, про все, тільки не про хворобу. Потім знову блукали по київських вулицях, озиралися на гарних дівчат, зітхаючи й заздрячи комусь, у кого все попереду: й кохання, й розлуки. Ніхто не звертав на нас уваги, нікому, напевно, і в голову б не могла спасти така божевільна думка, що цей двадцятирічний бородатий хлопець, трохи розповнілий як на свої роки (бо Льоня саме тоді скінчив приймати курс гормонотерапії), вирушив у прощальну подорож по місту. Теплий весняний дощ лагідною сіткою оповив Байкову гору; ця гора ще була далеко від нас, ми не думали про неї, не хотіли думати, її відділяла від нас залізниця, Либідь, гуркіт вантажних автомобілів на вулиці Горького, наша молодість, весняні обличчя незнайомих дівчат і ще щось щемливо сумне, та невисловлено хистка надія, яка супроводжує людину до останнього подиху. На хвилину визирнуло сонне, стало парко, й над вулицями затремтів блакитний смог: гаряче повітря, водяна пара й вичадини від автомобілів змішалися в легку імлу і здалося, що ми дивимось на вулицю крізь скельця димчастих окулярів. Потім дощова сітка пересунулася з Байкової гори. Ми кружляли по місту, міркуючи про картини Никифора і вірші Драча, й то була найсмутніша в світі прогулянка, тому що я прощався з Льонею назавжди.

Ввечері дощ не вщух, а навпаки, веселим гомоном заполонив провалля між будинками. Дощ був рясний і старанний, наче на кіностудії, під час зйомок епізоду з дощем. Я проходив повз кімнату Славка й почув ного голос Славко стояв біля відчиненого вікна й голосно говорив, хоч у кімнаті він був сам. Я прислухався, вражений.

— Карлсоне, — сказав Славко. — Карлсоне, прийди до мене й принеси ліки, щоб Льоня одужав. Щоб ніхто ніколи не вмирав. Чуєш, Карлсоне?

Славко розмовляв із Карлсоном, який живе на даху.

Я вважаю несправедливим, коли на Олімпійські ігри запрошуються найсильніші, найщасливіші, найздоровіші люди землі. Ці люди щасливі й без Олімпіади, завдяки своєму здоров'ю, веселості й тренованості своїх м'язів, завдяки тому, що вони мають усе, що заманеться молодій людині. Ні, на таке всесвітнє свято, як Олімпіада, я б посилав зовсім інших людей, для яких стадіон є чимось недосяжним, таким, про що вони навіть мріяти не наважуються.

На змагання з стрільби я б послав партизанів-снайперів, які в джунглях, горах і пустелях борються за визволення своїх країн; на дистанції марафонського бігу поставив би я всіх вигнанців, яким довелося кинути свої землі, — виснажених голодом старих людей, жінок і дітей, яким насправжки довелося, рятуючи своє життя, пройти більше, ніж сорок два кілометри, і яких не зустрічають у дорозі пункти харчування з сендвічами й гарячим какао; на змагання в стрибках з жердиною треба було б послати льотчиків-ветеранів, отих старих, сивих, розповнілих людей, які ще не забули, що таке мертва петля, вихід із піке, стрибок із парашутом з палаючого літака; на змагання з важкої атлетики я б послав селянок, які восени перетягують на своїх спинах десятки мішків із картоплею; на боксерський ринг я б випустив довговолосих учасників походів миру і маршів протесту, яких по-звірячому била поліція; їхні гасла «Love» та «Peace» перетворили б ринги на тихі квітники кохання; звичайно, я б не примушував дітей бігти сорок два кілометри, ветеранів стрибати чи старих селянок — тягати штанги; я б посадив їх усіх, як бажаних гостей, на стадіоні, а потім влаштував би всесвітній карнавал, а на футбольний олімпійський чемпіонат я б послав нашу команду «All stars», складену з представників п'яти народів, на чолі з нашим капітаном, з Льонею. І не дуже б страждав, якби ми програли фінальний матч і Славко пропустив би тридцять три м'ячі. На футбольному полі в присутності всіх учасників і глядачів Олімпіади Льоня прочитав би свій вірш — звернення до конгресу США з проханням не стріляти в чорнооких в'єтнамських дітей.

Є в нього такий вірш. Тільки він уже ніколи не прочитає цей вірш, тому що в'єтнамська війна скінчилася, а Льоня помер.

У Києві — конкурс духових оркестрів. Сонячна погода, 20 °C. Сто десять духових оркестрів з усієї України марширують по Хрещатику, гупаючи барабанами й тарілками, ревучи трубами й тромбонами, повискуючи флейтами й кларнетами. Здається, що в центрі Хрещатика встановили величезний паровий молот, який забиває бетонні палі в землю. Боже мій, а які мундири на оркестрантах! Червоні з золотими аксельбантами, зелені з оранжевими еполетами, чорні однострої моряків, яскраво-сині куртки авіабудівників, білі з червоним гаптуванням свитки, сталеві з сріблом мундири металістів, жовті, бузкові, бежеві, темно-зелені, сірі… І кожен оркестр грає свій марш, і тоді здається, що кожен марш має своє забарвлення — бо кожному маршу відповідає певний колір мундирів. Здається, в руках оркестрантів якісь космічні, сяючі на сонці апарати, на яких оркестранти потім злетять у небо, й тоді земні труби стануть трубами небесними, вістуючи зіткнення хмар і стихій, блискавок і передвечірніх спалахів сонячної енергії. Весь Київ вибіг дивитися на це диво, яке можна було б назвати так, як нарекли одну джазову композицію: «Коли святі марширують в рай». Серця в дітей завмирали від радості, тисячі маленьких футбольних команд марширували в такт з духовими оркестрами, які повільно прямували до Центрального стадіону. Мідні громи котилися по небу, позначаючи маршрут цієї дивної колони.

Того дня ми ховали Льоню на Байковій горі. Вітер приносив з Центрального стадіону уривки духової музики.

Настала зима — Велика Безсніжна Зима в Києві — явище, яке нотується спеціалістами раз на сімдесят два роки. На шкільних канікулах в Ірпені зібралися рештки нашої футбольної команди «All stars». Бонді Радо — худенький, як коник-стрибунець, наш стійкий центр захисту, найтехнічніший гравець нашої команди, живе в Будапешті разом зі своєю мамою, схожою на Беатріче, яка одразу ж забула мене й мої незрівнянні голи. Юрек Голембієвський, наш найпрудкіший велосипедний нападаючий, живе у Варшаві й ще й досі плутає українську, російську й польську мови, змішуючи їх в одну праслав'янську мову, допікаючи до живого свою вчительку пані Ядвігу Бохнацьку. Його батько готується зараз до «Раллі Монте-Карло», ганяючи по крутих і вузьких скрижанілих альпійських дорогах — найнебезпечніших ділянках, де гонщики одержують найбільшу кількість штрафних очок.

Після сніданку ми вийшли на рівнину, що відділяє будинок відпочинку від лісу. Земля була вкрита сивою памороззю, й нам здалося, що ми йдемо по Місяцю, крокуємо по його попелястій поверхні. Четверо космонавтів — Славко, Ілько, Максим та я. Ми дійшли, щулячись від холоду, до мосту, перекинутого через Ірпінь. По темно-бурій, в'язкій воді пливло крижане «сало». Над водою здіймалася холодна пара. На мості в одному місці були зламані поручні, і я почекав, поки пройдуть усі космонавти. Максим задумливо колупався в носі й плентався, як завжди, позаду. Гадаю, з нього виросте мандрівний філософ, Сковорода XX віку. Славко з Ільком побігли до окопів, що лишилися з часу війни, й залягли, готуючись відбити Максимову атаку. Та одначе Максим і гадки не мав, щоб атакувати тих здорованів; знайшов собі гарного батіжка — гнучку гіллячку верболозу — й сунув помалу, підганяючи уявних снігових гусей, цвьохкаючи батіжком по попелястій землі. Славкові та Ількові набридло лежати в окопі, й вони з дикунськими вигуками побігли вглиб лісу. Отам вони й знайшли Маленький Синій Ставок. Невеличке, скуте кригою лісове озерце лежало в рудій оправі дубового листя. Хлопці одразу кинулась на Маленький Синій Ставок, почали ковзатися — й одразу всі троє, як підкошені, попадали на спини, бо лід виявився надзвичайно слизький. Я теж ступив на лід: крізь його товщу виразно просвічувало дно, встелене коричневим мохом і зеленкуватим листям; крига, яка доходила до дна, зберігала всі відтінки кольорів, усі вигини форм. Як зачарований, ходив я по Маленькому Синьому Ставку, вдивляючись у його близьке дно, в його скуті кригою таємниці. Посередині ставка я помітив яблуко — маленьку червону планету, що невідь з якого неба окотилася на дно ставка. Ми повиламували собі гілляки замість ключок і почали грати в хокей. Я грав у парі з Максимом, а Славко разом з Ільком. В Ілька волосся такого рудого кольору, як опале дубове листя, а очі наче вирізані з темно-зеленої замші — хитрі й веселі. Це завжди гарне поєднання — руде з зеленим. Ілько — крутій і базіка — любить сперечатися з будь якого приводу. Він одразу почав скаржитись на вдвічі меншого Максима — наче той порушує правила, дає весь час підніжки Ількові. При цьому Ілько — тільки-но я повертався до нього спиною — одразу ж валив Максима на кригу, підсікаючи його ключкою. Мені це набридло, я зібрав усіх гравців «All stars» і сказав їм, що хокей, так само як і футбол, — гра справжніх чоловіків, мужня, де бувають зіткнення й падіння, і де немає місця скаржникам і донощикам, і що з цієї хвилини я не приймаю ніяких скарг, а навпаки — кожен скаржник одразу ж отримуватиме доброго щигля. Такий лад колись запровадив у нашій команді Льоня, наш капітан. Гру поновили в глибокому мовчанні. Лише через п'ять хвилин Ілько не витримав — пробурмотів щось про Максима, звичайно, не звертаючись ні до кого — ніби мовив це ad usum internum — для внутрішнього вжитку, але я одразу вліпив йому щигля в спітнілий лоб, і пристрасті вщухли. Ми бігали по льоду, ганяючи пластикову шайбу, ми ковзалися й падали, підводились і знову бігали, й під нами, саме посередині Маленького Синього Ставка, висвічувало червоне яблуко. Я опустився навколішки й наблизив обличчя до холодної сяючої поверхні льоду. Яблуко, листя, й стебла трави існували в іншому світі, безмежно далекому від наших галасливих забавок; він був поруч, цей світ, але торкнутися до нього ти не міг. Я пригадав останній вірш Льоні:

Я подумав про те, що якби сфотографувати всіх, хто стояв поруч із нашою футбольною командою «All stars» і тримався з нами за руки, — коли б це вдалося, то фотографія вийшла б така велика, що ніякого фотопаперу не вистачить. Я подумав про те, що ми стоїмо — не тільки ми, маленька футбольна команда, а й різні люди — гонщик Голембієвський, угорська жінка Анна Радо, мадам Жангійо, Єфрем Ісаакович Яницький, чорнява іспанка Маруччо, польські й французькі льотчики, медсестрички, які так жаліли Льоню, маленький капрал з 1944 року, й ще багато людей — ми стоїмо, взявшися за руки, й ніхто не розірве цей вічний ланцюг — ніяка смерть і ніяка ненависть. І ми вже не маленька футбольна команда, а — людство.

…Наступного дня почав падати сніг, скінчилася Велика Безсніжна Зима, зник назавжди Маленький Синій Ставок, і червоне яблуко зникло, й окопи теж замела завірюха; й на поле, по якому йшов Максим із батіжком, таки прийшли, прилетіли снігові гуси, але це був останній день зимових канікул, і ми з рештою команди «All stars» електричкою подалися до Києва…

…Пролетіли роки, — багато років, десять чи більше, — від того дня, як ми ховали Льоню, і я прийшов на стадіон, той самий, де колись відбувалося свято духових оркестрів. Тільки того дня не було ніяких оркестрів, тому що це сталося в лютому, й жовті та оранжеві пелюстки секторів стадіону тонко промалював сніг, і стадіон був схожий на гігантську чайну троянду, яку дарують коханим узимку. Таким, принаймні, здавався стадіон екіпажам літаючих тарілок, які вивчають згори Землю. Чорні табло мертві й перетворені на гуртожитки для вороння; замість світлових електричних знаків звідти вилітали чорні птахи. По засніженому полю, по якому колись бігали Блохін, Беккенбауер та Кемпес, неквапно повзла від воріт до воріт чиясь темно-коричнева такса, полишаючи по собі слід свого задоволеного життям черева — наче м'яч прокотився.

У цьому стадіонному безгомінні, схожому на тишу глибокого яру, я думав про жорстокий і невгамовний рух часу, про те, скільки змін сталося в Києві, скільки нових подій відбулося в світі, скільки нових матчів зіграно на стадіоні, куди любив ходити Льоня, скільки друзів померло, як змінилися моди, смаки й уподобання. О, цей невблаганний закон всезміни, закон швидкоплинної ріки Часу: те, що вчора здавалося нам таким суперсучасним і таким ультравічним, немов ансамбль «Бітлз», сьогодні розсипається в прах, відходить у забуття або раптово старіє на наших очах, стає жалюгідним і склеротичним, починає смішити чи дратувати нас.

Але в цьому безжальному плині часу, в стрімкій метушні облич і подій (роки схожі на платформи метро з людьми, що там залишились, а ми все їдемо далі й далі — до нашої зупинки), у нескінченному потоці інформації (авжеж, в епоху НТР вже незручно казати: потоці вражень; тепер усе стало інформацією, навіть поцілунок: дотиково-еротична інформація, як писав один «вчений»), раптом, зупинившись на мить, знаходимо речі незмінні, вічні й несуєтні, що не піддаються натиску часу, наче київські гори, якими їх можна побачити з боку Дніпра у лютому: позбавлені декоративної листви, й тому сумно-беззахисні, сірі, заштриховані стовбурами дерев, немовби суворо й детально промальовані нашими далекими попередниками — граверами-монахами з Печерської лаври. Згадуються мощі в печері: всохла, темно-пергаментна, з тонкими пальцями кисть того, хто дев'ять віків тому жив у цьому місті, ходив по цих горах, дивився на цю замерзлу ріку й людей, що ловили рибу в ополонках і писав літопис землі цієї та її народу. Що залишилося від того часу, від тих вологих київських вітрів, від тих людей, які раділи й страждали тут, на цьому перехресті часів та народів? Слово.

Слово, що не піддається безжальним законам Часу.

Лютневий день вичервонює щоки малюкам, що з дідами прийшли на стадіон, а я згадую команду «All stars»: її гравці стали дорослими, багато з них уже старші за Льоню, свого капітана. Максим і Славко навчаються в медичному інституті: можливо, вони винайдуть ліки проти лейкозу? Наш маленький нападаючий Бонді Радо став гравцем збірної Угорщини з водного поло, а Юрек Голембієвський працює автомобільним механіком, він часто уявляє одеське узбережжя, що влітку перетворюється на велетенський пляж, спеку й куряву на футбольному майданчику.

Сьогодні з особливою гостротою згадую наше маленьке футбольне побратимство, бо в моїй сумці поруч з вірусологічними статтями, монографією з проблеми лейкозів та «Сценами подружнього життя» Бергмана лежить невеличка новенька книжка в чорній палітурці: «Последняя песня — Остання пісня». Його пісня. Його слово.

Тут, на стадіоні, я дістаю книжку, відкриваю її, читаю вірші, написані ним у відділенні професора Яницького:

І я подумав, що десь далеко наді мною, у стратосферних глибинах лютневого неба сьогодні, мабуть, зустрілися поети всіх часів та народів — від Гомера до Пушкіна, від Навої до Шевченка, — ті, хто пішов з цього світу, полишивши в ньому своє безсмертне Слово. Вони сидять на всесвітньому стадіоні неба, гомонять про свої справи, радості й печалі; може, й по чарці випивають, як це вміли робити в житті, може, й пісню вже заспівали… А десь серед того гурту — і Льоня.

Поети, що зібралися вгорі, обов'язково зрозуміють один одного, незважаючи на всі простори й роки, що простяглись між ними, тому що в цьому світі швидко минають лише типи й конструкції гармат і літальних апаратів, жіночі моди й зачіски, зірки естради й ще якісь несуттєві дрібниці, а такі речі, як добро, любов до своєї землі, сонце, рідна пісня, любов до людей — все це існує вічно, не старіє, не вмирає, й люди, що належать до всесвітнього братства поетів, стають надбанням усіх часів — і минулих, і майбутніх, — й тому вони легко розуміють один одного, й тому так багато поміж ними спільного.

Звичайно, це все мої ненаукові фантазії, які ні на чому не ґрунтуються, за що завбачливо перепрошую моїх читачів, які зросли в добу науково-технічної революції й вірять лише формулам та суворо виваженим фактам…

1972–1983 рр.