1795

І

Ще недавно його світ повнився радісним співом смичків і струн, а зараз, цієї осінньої ночі, зловісно б’ють церковні дзвони. Здається, ніби цей грізний гул — довга рука правосуддя, що закликає схопити беззахисного втікача. Коли закінчуються темні вулички, Тюко Сетон щулиться і навпочіпки крадеться у бік Пульгемського шлюзу. Яма з-під вибитої бруківки зриває пряжку з лівого черевика, та його це не зупиняє. Тільки йде обережніше, щоби не загубити взуття.

Тюко залишився сам, Жаррік зник, не попрощавшись: схопив гроші за своє останнє повідомлення і пірнув у кот­русь із бічних вуличок. Сетон не здивувався, бо нічого іншого не очікував. Він утратив усе, а охочих отримати винагороду за його голову знайдеться чимало. Краще самому пообрубувати всі зв’язки, ніж бачити, що робить із людьми пожадливість. Останні крихти довіри невдовзі з’їсть зрада.

На хвилях Солоного озера плавають гуси, у світлі зір їх видно аж до самого обрію. На мості доводиться триматися за поруччя, щоби не послизнутися на дошках. Вітер зі страшною силою б’є хвилі Меларена об каміння, вода проникає крізь усі шпарини в настилі. Там, де шумовиння гладить мури, вчувається зловтішний шепіт: «Онде лихварі вже наступають тобі на п’яти. Ти прострочив усі борги, розплачуватися будеш хіба кров’ю із жил».

Уже на тому боці Сетон швидко знаходить бричку, віз­ник спить на передку, засунувши руки під пахви і звісивши голову на груди. Поки кінські копита відбивають такт, Тюко пригинається за склом, каламутним від бруду і тріщин. Під стіною лежать опалі пелюстки троянд, їх раз у раз здіймає вихором вітер. Сетон стукає у двері і крізь зуби проціджує служниці своє ім’я, а тоді вириває з її руки нічник. Слухняна дівчина, щойно розчахуються двері, мигцем відступає з дороги. Вже з веранди чути сморід із покою, що не приховати жодними парфумами.

За дверима Тюко затуляє носа напахченою шовковою хустинкою, але відразу ж передумує і повертає хустинку назад до кишені. Не хоче, щоби вона бачила, що спонукає його до дії, нехай навіть з огиди. Рука Тюко на якусь мить застигає на холодній латунній клямці. Зрештою Сетон відчиняє двері і заходить у темінь спальні.

Сморід за порогом густий, наче дим або туман. Латунний свічник сліпить очі, тому Тюко ставить його на стіл коло стіни і завмирає перед широкою тінню балдахіну: за густим серпанком завіси ховається господиня. Коли гучне серцебиття влягається, Сетон чує дихання — спокійне та обережне, не схоже на хропіння. Значить, не спить. Сетона переповнює гнів — вона вже зараз виявилася сильнішою. Лежить собі, як змій у печері, і споглядає його з тим терпінням, що за всі ці роки стало безмежним. Сетонові до її терпцю — як до неба.

— Любий Тюко, як же я чекала.

Сетон здригається від цього голосу, бо знає наскільки він оманливий. Параліч спотворив колись струнке тіло, але голос не змінився. Попри жахливі муки вона смакує слова, наче мед. Тюко рясно пітніє під сорочкою і видушує із себе у відповідь:

— Мірандо…

Почувши своє ім’я, Міранда вибухає сміхом. Сетон відчуває, як різко набрякає язик, а думки стають повільними і лінивими. Він знову втрачає перевагу, тож Міранда веде далі:

— О, Тюко, твій голос тремтить! Невже ти соромишся власної дружини? Не вірю, мабуть, це хтось інший постарався. Церковні дзвони вже котру годину б’ють на сполох. Я послала Ґуставу подивитися, що там сталося — каже, горить Кунґсгольмен. А слідом за нею пригнався і ти, наче не в собі. Від тебе так тхне потом і страхом, що аж сором бере. Що трапилося, любий?

Язик Міранди — її згуба. Шмагає незгірше за батіг, у кожному слові пекучий глум. Сетон злісно сичить, не при­ховуючи люті.

— Що із цього всього справа твоїх рук, Мірандо?

— Розумієш, Тюко, людині, яка навіть пальцем не може поворухнути, важко відповісти на це з певністю. У будь-якому разі я доклала всіх зусиль, аби катастрофа тебе не оминула.

Міранда повертає голову на подушці, озивається маленький дзвоник.

— Нарешті до мене навідалися довгоочікувані гості. На жаль, як виявилося, марно. Мушу визнати, що вони від самого початку не виправдали моїх очікувань. Їх було двоє — один великий, а другий малий. Той великий був дуже побитий та обдертий, у ньому заледве можна було впізнати людину. Ще й без однієї руки. А малий… тому явно бракувало клепки. Я відразу зрозуміла, що їхня справа безнадійна. Хто би повірив такій голоті, навіть якби в них були і докази, і свідчення? Той однорукий так лютував, що шпалери мало не пооблазили зі стін. Цікаво, яких небилиць ти йому наплів, якими такими злочинами навихвалявся? Отож, я відіслала чолов’ягу до анатомічної зали, сподіваючись, що той приб’є тебе на місці, та, мабуть, недооцінила його самовладання.

— Це все?

— Ще я розповіла їм багато цікавого про тебе і твої кло­поти. Але не все.

— Чому ні?

— Злякалася. І ти знаєш, чому. Зрештою, я не повірила, що їм хоч щось удасться. Та якщо ця дивна пара не повернеться з новими запитаннями, прийдуть інші. І якщо не даси мені те, про що так давно прошу, то розповім їм усе.

Тюко чекає на продовження, у скронях дедалі гучніше гепає пульс.

— Припини мої страждання, Тюко. Іншого вибору немає. Знаю, ти зазвичай доручаєш таку роботу іншим, а сам лише дивишся збоку. Ні, не шукай Ґуставу, її тут вже ­немає. Я наказала дівчині тікати і не озиратися, щойно відчинить двері. Цієї ночі мусиш таки зробити все сам. А поки тобі вдається підтримувати моє жалюгідне та беззмістовне життя, затям собі: я виграла. У цій останній битві перемога за мною. Всі ці роки, кожна година і хвилина проведені у цьому ліжку, були варті того, щоби побачити тебе таким жалюгідним. Пам’ятаєш той день, коли я стала твоєю нареченою? Тоді, коли ще добре тебе не знала й ти здавався мені гарним. Та зараз ти в тисячу разів прекрасніший, такий наляканий і принижений. Нуж-бо, коханий, поквапся, адже твої вороги прагнуть помсти і знають, де тебе шукати. Ця втрата навряд чи стане для тебе останньою. Як гадаєш, хто прийде першим? Однорукий пальт[3] і сухоребрий бовдур? Твої колишні товариші з ордену? Чи, може, хтось із тих поважних панів, яких ти підкупив? Цікаво, хто заподіє тобі найбільше кривди? Якщо Бог існує, він мусить дозволити мені побачити це хоч краєм ока, нехай навіть із глибин пекла. Та це вже не мій клопіт. Роби, як тобі наказано, поки не пізно.

Тюко знає, що Міранда каже правду. Та все ж вагає­ться, дарма щось комбінує, як гравець, якому поставили мат, а той усе ще недовірливо крутиться довкола шахівниці. Тоді повільно, наче в кошмарі, наближається до ліжка, де під пледом проступають обриси її огрядного тіла. Йому стає бридко, легені стрімко наповнюються затхлим повітрям. Тюко ковтає слину, щоб його не вивернуло.

Міранда задоволено гигикає:

— Мій Тюко, ти наче сором’язливий школяр перед свої­ми першими любощами!

Сетон тремкими руками висмикує подушку з-під Мірандиної голови і накриває її обличчя. Тисне з усієї сили, та цього не досить. Час враз застигає, ніби в годиннику меляса замість піску. Тюко лягає поверх Міранди і в смертельних обіймах стискає її вже всім тілом. Його пересмикує від огиди, коли драглисте тіло починає гойдатися. Потім ще дуже довго чути Мірандин тріумфальний сміх і брязкіт дзвоника, приглушені шовком і пухом.

Сетон виходить, притримуючись за стіну. Збирає рештки свого багатства, у паніці не може всього знайти, тому наповнює коштовностями і монетами лиш одну полотняну торбинку. У спальні лежить мертва Міранда з розплющеними очима, її глузливий погляд наскрізь прошиває Тюко навіть крізь стіни.

Надворі ще глупа ніч, але щось начебто не так. Сетон різко зупиняється, замість хвіртки йому ввижаються заґратовані ворота темниці. Це все жах, надійно прихований від людського ока одвічний жах, тяжкий камінь у глибині його серця. Цей жах розірвав кайдани і вийшов на волю, він тепер скрізь.

Тюко ковтає крик, що ледве не вирвався, і тікає ніби заєць, який зачув запах собак.

ІІ

Уже від самого стуку у двері Дюлітц відчув щось неладне. Це не жебраки, ті зазвичай лише шкребуть нігтями по дверях, ніби просять вибачення за те, що потурбували. Натомість зараз хтось грубо й ритмічно б’є ціпком, зовсім не переймаючись тим, що на деревині залишаться сліди. Попри пізню годину Дюлітцу вдається розгледіти відвідувачів із вікна на другому поверсі, обережно, у щілину поміж штор, аби не викрити себе тінню. Під дверима двоє чоловіків — інкогніто, у низько насунутих крислатих капелюхах.

Поки нічого особливого. Знайомство з такими, як Дюлітц, рідко коли виставляють напоказ. Позаду, біля горбка, що веде до вулиці Урмсальтареґренден, чекають двоє супутників, яким, вочевидь, наказано триматися на віддалі. Коренасті чоловіки у плащах поверх мундирів стоять згорбившись, ховаючи шиї від мжички. Над гребенями дахів по той бік Пульгемського шлюзу, у Місті-між-мостами[4] блимають ліхтарі й вогники у вікнах. Це вкрите дощовою пеленою багатооке чудовисько дивиться на Дюлітца то байдуже, то неприязно.

Коли Дюлітц роздивляється обриси все ще чужого, незважаючи на всі ці роки, Стокгольма, у нього завжди з’яв­ляється передчуття, що колись це місто таки зведе його в могилу, яку він викопав собі сам.

Раптом він розуміє, хто ці люди: він чекав на них раніше. І мимоволі картає себе за рішення, що завели його у цю пастку. Мабуть, для багатьох настає пора, коли одноманітність підштовхує до відчайдушних учинків. А коли життя майже прожите, чого не зробиш, аби ще раз згадати молодість. Дюлітцу треба було відмовитись від того доручення, і дарма він не дослухався до голосу здорового глузду. Все через ту дівчину, Анну Стіну Кнапп. Якби не вона, Дюлітцу зараз нічого би не загрожувало. Анна Стіна з’яви­лася у правильному місці у правильний час, а таке трапляється не часто. Можливо, він піддався хвилинній емпатії, а, може, і романтичним почуттям.

Дюлітц відганяє докори сумління, бо толку з них немає. Двері знову перетворюються на барабан. З похмілля прокидається Оттоссон, виходить на веранду й боязко та розгублено глипає. Дюлітц відштовхує прислужника і сам відчиняє засув. Ще мить — і вирішиться його доля.

У грубі вже розпалено, але вогонь ще не встиг прогріти кахлі. Тож коли Оттоссон тремкою рукою простягає начальнику поліції Ульгольму ремер[5] із вином, той не знімає рукавиці. Обох гостей запрошують сісти.

— Ви, мабуть, упізнаєте мого супутника?

Дюлітц запалює воскові свічки в канделябрі, схвально киває і тішиться з того, що, на відміну від Оттоссона, його руки не видають хвилювання.

— Хто ж не знає статс-секретаря Едмана.

Юган Ерік Едман молодший від начальника поліції щонайменше на п’ятнадцять років. У нього неспокійні очі та набряклий зашмарканий ніс, який Едман посійно висякує.

Ульгольм смакує вино.

— Чудово! Зважаючи на вашу сферу діяльності, ви, мабуть, добре поінформовані. Гадаю, вам відомо, що пан Едман керує розвідкою і завзято полює за ґуставіанцями. Завдяки його старанням зрадник Армфельт ганебно втік із країни.

Дюлітц киває на знак згоди.

— Навіть у тіньових колах пана Едмана поважають за безкомпромісну натуру й геніальні методи, завдяки яким йому вдається розкрити навіть найзагадковіші ­злочини. Зізнаються навіть ті, хто так ретельно приховав свою вину, що й сам про неї забув.

Едман видає якийсь шиплячий звук, імовірно, сміх, але в результаті так закашлюється, що мусить затулитися хустинкою. Ульгольм ввічливо постукує його по спині, хоча це й не допомагає.

— На жаль, пан секретар сьогодні втратив дар мови. Здоров’я завжди було його ахіллесовою п’ятою і головним поплічником його ворогів. Нескінченні судові справи та осіння сльота геть відібрали голос у пана Едмана. Щиро сподіваємося, що це ненадовго. Сумління пана секретаря не дозволяє йому відпочивати, тож цю розмову я вестиму від його імені.

Дюлітц мовчить, і начальник поліції веде далі:

— Отож, як вам, напевно, відомо, Еренстрему цього тижня мали відрубати голову на Нюторґет — після того, як апеляційний суд підтвердив його участь у змові, організованій Армфельтом. Це все завдяки зусиллям пана Едмана. Останньої миті, коли засуджений вже був прикутий до колоди і над його головою зависла сокира, Еренстрема помилували і натомість ув’язнили у фортеці Карлстен. Від одного погляду на дощані нари й кам’яні мури свого нового дому його пройняла така туга за пуховими перинами і шкіряними шпалерами, що готовність співпрацювати, яку мало не проґавив прокурор, повернулася до нього наче за помахом чарівної палички.

Ульгольм крутить ціпок між великим і середнім пальцями.

— Знаєте, Еренстрем був дипломатом, якого дуже шанували при дворі в Петербурзі. Чоловік хитрий і добре знає, що не можна ставити все на одну карту. Він розуміє: через два роки, коли король стане повнолітнім, а Ройтергольм залишиться в історії, пожиттєвий термін можна буде обміняти на почесті. Та Еренстрему не хочеться чекати на помилування в казна-яких умовах, тож в обмін на зручності він погодився піти на деякі поступки, не зраджуючи своїх спільників більше, ніж це необхідно.

Коли вимальовується суть справи, в очах Едмана з’яв­ляється зловтішний блиск. Ульгольм нахиляється вперед:

— Ось що нам розповів Еренстрем: посередник, чиє ім’я ми вирішили поки не розголошувати, прийшов восени до вашої брами. Вам передали гроші, а також доручення допомогти Маґдалені Руденшельд установити зв’язок зі своїми колишніми соратниками. Згідно із планом вона мала скласти список усіх співзмовників, які навіть не знали імен один одного, щоб об’єднати їх і таким чином продовжити «ґуставіанську революцію».

Ульгольм, у якого після цієї промови пересохло в горлянці, наливає собі ще вина і п’є. Відставивши ремер, він якусь мить шукає загублену нитку розмови і роздратовано чухає під перукою, аж поки Едман привертає його увагу покашлюванням. Начальник поліції спантеличено спостерігає за тим, як Едман ритмічно постукує ногою і, здається, обома руками намагається втримати щось невидиме.

Урешті гості знаходять порозуміння.

— Пані Руденшельд тимчасово сиділа на Лонгольмені[6] в одній камері з повіями, поки для неї кували залізні ґрати у більш відповідному місці. Прядильний дім має багато слабких місць, і впродовж її перебування там у вас був чудовий шанс виконати доручення. Ми допитали декількох пальтів і переконані, що саме так і сталося. Однак це збіговисько дурнів і пияків, які навіть не знають, що діється в них під носом, особливої довіри не викликає.

Юган Едман нахиляється вперед і підсуває канделябр, аби краще висвітлити обличчя Дюлітца перед наступним питанням Ульгольма.

— Отож нас цікавить лист пані Руденшельд з іменами співучасників змови. Де він?

Дюлітц наповнює келих і п’є — радше для того, щоби відтягнути час. Його затуманений розум вже не спроможний на жодну хитрість, та і смаку вина старий не відчуває.

— Все, що ви розповіли,— правда, не бачу сенсу щось заперечувати. Однак сталося дещо дивне.

Ульгольм та Едман обмінюються поглядами. Едман дає знак продовжувати.

— Я випадково знайшов дівчину, Анну Стіну Кнапп, яка, наскільки мені відомо, єдина жива істота, яка знає таємний хід до Прядильного дому. Це закинутий тунель під муром, який колись проклали для осушення фундаменту. Він настільки вузький, що ним не протиснеться майже ніхто. Цим тунелем Анна Стіна втекла від покарання минулого літа. Я дав дівчині завдання пробратися назад, однак відтоді не маю від неї жодної звістки.

— Чому ви вважаєте, що вона таки виконала це доручення?

Дюлітц і собі багато разів ставив це запитання.

— Вона дала слово. Я щодня маю справу з брехунами, але цій дівчині я повірив. Анна Стіна вскочила в халепу, і моя пропозиція була для неї єдиним виходом. Одне я знаю точно — у Прядильному домі дівчини вже нема. Якщо й був якийсь лист, мені не відомо, де він.

Едман, що звик шукати тінь неправди в очах допитуваних, намагається перехопити погляд Дюлітца. Ульгольм нервово постукує пальцями по столу.

— Ваш власний спосіб життя так само не викликає довіри.

Дюлітц нахиляється над столом, уп’явшись очима в Едмана.

— Якби цей лист був у мене, я би вже розпочав торгуватися про його ціну. Вона була би вищою за оплату замовника справи, проте я міг би запропонувати вам знижку в обмін на прихильність поліції. А якби доручення вже було виконане і лист потрапив до замовника, чиє ім’я мені невідоме, чи не мали б інформатори пана Едмана зауважити зміни в керівництві заколотників?

Едман відхиляється на спинку крісла і якусь мить міркує, потягуючи повітря кутиком рота, наче погоджуючись із логікою Дюлітца, а тоді коротко киває Ульгольму. Начальник поліції зітхає, підводиться й обтрушує поли плаща так, наче весь час сидів у попелі на згарищі.

— Здається, ми даремно згаяли час. Пане Дюлітц, знайдіть ту дівчину, бо вона — ключ до розгадки. Їй одній відомо, куди подівся той лист — найважливіший документ у королівстві.

— Мушу запевнити вас, що я доклав чимало зусиль, аби знайти її, але все це було намарно.

Едман простягає ліву руку, немов римський імператор, що присуджує переможеного гладіатора, і вказівним і великим пальцями правої руки хапає відведений великий палець лівої. Ульгольм позіхає, прикриваючись тильною стороною рукавиці.

— Мій колега має на увазі, що зараз дещо змінилися ставки, тож спробуйте пошукати ще раз. Нехай наші лещата для великих пальців і старовинні, проте якісні й доб­ре роблять свою справу. А якщо змастити різьбу краплею олії, то будуть взагалі як нові. Коли тріщать кістки, навіть найбільш затяті розпочинають свою арію molto vivace[7], щоби якнайшвидше припинити муки. Ми радо розкручує­мо колодки, аби лише не слухати того вереску. Але вас, Дюлітце, пан Едман триматиме в темниці до початку нового століття. А двері відчинятиме лише для того, щоб перевірити, чи ви й далі здатні кричати.

ІІІ

Щойно згасає жар, навколо згарища здіймаються ті­ні — і знову ховаються із приходом світанку. Внизу біля обвугленої руїни Горнсберґет перегукуються змучені, закіптюжені пожежники. Ці крики вже не такі відчайдушні, адже найстрашніше позаду — вогонь відступив. Помпи по черзі поливають задимлені поля водою, і з кожною бочкою, що коні тягнуть до шкіряних шлангів, площа пожежі дедалі зменшується. Між людьми, що боряться з вогнем, і останнім язиком полум’я, що відчайдушно сичить, густо клубочиться дим. Тут загинули сотні дітей. Дерева і мла на вершині схилу все ще ховають дві постаті, що закам’яніли над чаном із червоною водою, із якої стирчать голі ноги. Над затуманеним горизонтом сходить сонце.

Еміль Вінґе тримає Карделя під руку, котра здригається від кожного хрипкого подиху, що приносить нові, проте щораз менші муки. Нема більше сліз, аби зволожити попечені щоки. Морок розсіявся, а з ним і впертість; пальт знову став самим собою. Тільки от із понівеченим і вкритим пухирями, кров’ю і сажею обличчям та обгорілим волоссям.

— Жане-Мішелю, ходімо зі мною.

Кардель повертається до Еміля, свіжі кірки на ранах хрумтять і тріскаються. Під набряклими повіками питально дивляться ледь розплющені очі.

— Ось тобі моє плече. Нам не можна зупинятися. Якщо нас спіймають, буде тільки гірше.

Кардель здивовано спирається своєю єдиною рукою на чужу, наче раніше її не помічав. Хитає головою.

— Я ще ніколи не вбивав. Так не вбивав. Коли давали наказ, заряджав зброю, насипав пороху на полицю і цілився так, щоб завдати якомога більшої шкоди. Я перемагав у бійках, давав здачі і платив тією ж монетою, щоби повернути борг з усіма можливими відсотками. Та я ніколи не позбавляв життя у такий спосіб. Тре-Русура нема у чому звинувачувати, тієї миті він був не винен. Я залишуся тут, чекатиму на правосуддя.

Еміль озирається через плече. У перших променях сонця поки ніде не блищать жетони констапелів[8]. Не видно нікого, крім пожежників та селян, що квапляться вберегти свої ділянки від вогню і заразом і собі здобути лаври рятувальників. Та вже скоро охоронці порядку залишать свої перини і прибудуть, аби розслідувати причину нещастя.

— Правосуддя? Боюся, твоє очікування буде довгим і безрезультатним. Ти й сам це добре знаєш. Якщо хочеш правосуддя, треба його домагатися.

Еміль кидає погляд на мерця. Вода червона й каламутна. Лише худі гомілки Тре-Русура вказують на місце загибелі.

— Його смерть не важко доплюсувати до всіх інших смертей, що опиняться на нашій совісті після цієї ночі. Нехай Ерік Тре-Русур і вчинив підпал, та саме ми подали йому сірника, а Тюко Сетон — свічку. Ти лише допоміг Еріку здійснити план. Його смерть була неминучою, і що швидше вона настала, то краще для нього. Ерік Тре-Русур спалив щита Тюко, щоби викрити для нас його слабке місце. Якщо відчуваєш вину, то виконай останню волю Еріка. Інакше все це сталося марно.

— Такої ціни не варта жодна боротьба.

— Утрату можна пом’якшити. Ми мусимо боротися хоч за якусь перемогу.

Еміль тягне Карделя за руку, але той наче закам’янів. Пальт кашляє і шепче:

— Чому ти мені допомагаєш? Переді мною був вибір — ти або вона. Я вибрав її.

— Знаю. І знаю, чому.

— Замість допомоги я зварив її дітей живцем. А разом із ними і сотні інших.

Еміль дивиться вниз на згарище, де бачив дівчину ще годину тому. Її вже там немає.

— Твоєї вини лише половина. Решта — моя. Та я не можу зробити вибір за тебе. Пригадуєш мій перший тверезий день? Ти дав мені свободу вибору, і я зроблю тобі таку саму послугу. Та якщо підеш зі мною, мусиш дати слово. Присягнися, що боротимешся до перемоги.

На якусь мить западає тиша. Еміль Вінґе тамує подих і нарешті чує відповідь пальта:

— Присягаюся. Боротимуся до перемоги…

— За будь-яку ціну.

— Гаразд.

Еміль тягне Карделя за руку.

— А тепер ходімо зі мною.

Скам’яніла фігура рушає з місця, робить непевний крок, тоді ще один. Еміль веде Карделя вгору, тримаючи за лікоть. По той бік пагорба дорога збігає до Міста-між-мостами. Кардель зупиняється на вершині, безсила рука враз твердне і, як дубова колода, перепиняє Емілеві шлях.

— Ти ж розумієш, що ця дорога веде до пекла? Ти справді хочеш пройти її разом із калікою, що вже колись тебе зрадив?

Еміль чи то жартує, чи то бідкається:

— Тобі теж не позаздриш, Жане-Мішелю. Поруч із тобою чоловік, який просить порад у мертвих і не може відрізнити реальність від вигадки. Та хіба є інший вихід? Вважаймо це нашим покаранням. Те, що тримає нас при житті,— не надія, а провина.

— Чи зможемо ми знову стати друзями?

Еміль не вміє брехати. Він мотає головою і сумно відповідає:

— Ні, Жане-Мішелю, друзями нам більше ніколи не бути. І ще одне: залагодь спочатку свої справи з Анною Стіною, і лише після того приходь до мене. Поки цього не станеться, ти не зможеш мені допомогти.

— А ти? Що ти робитимеш?

— Піду до поліції, точніше до Ісака Блума, і зроблю все, що в моїх силах, аби поновити наш мандат. Це буде непросто, зважаючи на те, як ми розпрощалися. А потім шукатиму слід. Тож готуйся до полювання.

Кардель робить перший самостійний крок, стогнучи від кожного руху.

Еміль повертається спиною до руїни, над якою здіймає­ться стовп диму. Тут знищено не лише життя і майно; він і сам уже не той, ким був раніше. Скільки Еміль себе пам’ятає, він завжди плекав у собі гнів. Колись той жеврів самотнім вогником, а зараз розгорівся у справжнє багаття, а Емілеве безсилля лише підливає масла у вогонь. Еміль наче риба в сітці, нічний метелик під скляним ковпаком. Того, що сталося, вже не повернути, однак якісь невидимі ниті притягують його до відповідальності. Раніше він допомагав із власної волі, а тепер лише із примусу. Еміль має зробити все, що може. До того часу Місто-між-мостами залишатиметься його кліткою.

Де гнів, там і страх. Еміль заспокоює себе, та все дарма; мовляв, він же бачив Мінотавра, побував у темному лабіринті, чув передсмертні крики нажаханих дітей.

Що може бути гірше?