1795

1.

Минає осінь, настає зима, новий рік, а за ним і весна. У Місті-між-мостами дорослих чоловіків лякають байками про привида, що снує нічними вуличками і чинить розправу над деякими грішниками. Свідчення про його зовнішність різняться і сходяться лише в тому, що він високий і потворний, обличчя якесь не людське, лиса потилиця вкрита шрамами та поодинокими пасмами волосся. Хто бачив більше, стверджує, що його рука — обвуглена клешня, і якщо опинитися в межах її досяжності, можна прощатися з життям. Походження привида оповите здогадками і плітками. Подейкують, наче саме він спалив дитячий будинок на Горнсберґет, де й сам обгорів. До пекла його не впустили, тож тепер привид тиняється округою. А щоби спокутувати провину, інколи стає на захист знедолених.

У тверезого Франса Ґрю ніколи не виникало труднощів, коли виникала потреба зійти похилим подвір’ям униз, та зараз він п’яний, і його добряче заносить. Хай би як старався іти рівно, дорога від брами до вбиральні чомусь завжди петляє. Ґрю скочується в траву, де клята кропива так і лізе в усі проріхи і діри в панчохах. Франс традиційно мститься: робить крок назад, спускає штани, задирає сорочку і цілиться у кропиву, посилаючи до біса темну вбиральню з її роями мух. Хміль береже його від вечірнього холоду. Франс Ґрю сопе й відчуває полегшення. Із кожним роком він усе частіше виходить справити малу потребу, а спорожнити міхур стає щоразу важче. Кропива он досі мокра від його попереднього візиту, хоча, може, й не його, він же не один тут такий. Обтрусившись і заправившись, Франс ще якусь мить стоїть і роззирається довкола. Кам’яні халупи облізли, аж не віриться, що їм усього кількадесят років; їх збудували на пагорбі, спустошеному Великою пожежею 1759 року. Десь там, у проваллі за будинками, жовтіє від нечистот затока Ріддарф’єрден, що омиває острів Стадс­гольмен. Бодай би він провалився зі своїми розкішними палацами та вельможами, що позадирали носи й картавлять придворною французькою, у той час як Франсу ледве вистачає на вино, і то таке кисле, що аж рота зводить.

Франс уявляє, як брудна вода підіймається пишно оздоб­леними сходами; коричнева флотилія того, що потрапило до затоки із вбиралень, атакує розкіш. Розцяцьковані дами гублять перуки і захлинаються, а кавалери гугнявлять фальцетом, гойдаючись на гіллястих кришталевих люстрах. На цьому можна й не зупинятися, хай би Все­світній потоп накрив і цей схил, аби не вище за підлогу халупи Франса. Прощавайте, бродяги, повії та жебраки!

Франс зітхає, спершу з насолодою, а тоді зі зневірою, бо ця мрія така ж ефемерна, як і прекрасна. Млини досі мелють, скриплять і стукають, аж у голові гепає. А в хатах ще гірше — шум, гам, дітворня. Вся вона на одне лице, щой­но сховається за ріг — не відрізниш, хто де. Ловиш, кот­р­е перше попадеться під руку, і даєш прочуханки, щоби налякати решту.

Він кляне все, на чім світ стоїть, і чвалає назад до свого покою. Стара десь швендяє, треба буде її про всяк випадок віддубасити, як повернеться. Добре, що хоч можна спокійно пиячити далі, без ниття і дорікань про плату за житло та їжу.

Погойдуючись на кріслі із пляшкою в руках, Франс береться за старе: вкотре подумки прокручує текст промови на свій захист, у якій пояснює всі свої невдачі. Він присвятив цій праці не один рік, докладаючи не менших зусиль, ніж син пастора перед іспитом з катехизму. Задовольнившись результатом, думка перескакує до приємніших речей: яким було би життя, якби його шанували як належить. Франс уявляє кришталеві келихи з вином, устриці, родзинки, вафлі і красуню на колінах. А ще помсту кривдникам: усіх наклепників колесувати, вплести кінцівки у спиці колеса й поставити на видному місці поблизу бенкету.

Стукіт у двері. Яку ще біду сюди принесло? Франс пропускає грюкіт повз вуха і повертається до своїх справ. Раптом двері з тріском злітають із завіс, хтось хапає його за потилицю і жбурляє на сходи. Якби не розморене вином тіло, Франс уже скрутив би собі карк і переламав руки-­ноги. А так лиш трохи натовк боки, запоров чолом об поріг, вивалився надвір у вечірній весняний холод і закотився в гущу мокрої кропиви. Там він якийсь час незворушно лежить, сподіваючись, що нещастя щезне так само несподівано, як і з’явилося. Аж раптом між будинками лунає звук, знайомий Франсу, як власний голос: хтось відкорковує його пляшку. Стерпіти можна багато, але всьому є межа. Франс, похитуючись, підводиться, і повз його вухо зі свистом пролітає пляшка й покидає цей жорстокий світ, розбиваючись об стіну позаду. Чиясь лапа хапає його за волосся, валить з ніг і волочить по сирій землі.

Франс відсапується, кожен вдих боляче озивається в роз­квітлих на тілі синцях. Попереду хтось походжає туди-­сюди, у тьмяному світлі видно самі лише контури постаті із грубими кривими руками і зігнутою вперед шиєю на широких плечах. Франс Ґрю добре знає, коли тхне смаленим, тому не важко здогадатися, що все найгірше ще попереду. Повітря аж кипить від люті, фігура попереду напружена, наче якірний трос на кабестані. У паніці Франс перебирає всі можливі варіанти, й, щоб уторгувати кінцеву суму, починає з найм’якшого.

— Це тому, що я голосно хроплю? Ще й оці тонкі стіни…

— Мовчи!

Ґрю подумки перебирає своїх лихварів і навмання вибирає одного з них.

— Я би вже давно повернув Яну Трульозу з корчми «Останній гріш» позичені гроші, якби мене не підвели обставини. Я був певен, що Ян нічого не пам’ятатиме, бо він тоді був п’яний, як чіп.

— Стули пельку!

Голос глибокий і хрипкий, наче виходить із горлянки, непридатної для людської мови. Лише зараз Ґрю згадує про міські легенди, і картина разом складається. Цього разу монстр прийшов по нього. Тож Франс робить те, що йому наказано.

— Жінка, із якою ти ділиш ложе, має доньку від по­переднього шлюбу. Лотта Еріка, цього року їй виповниться тринадцять.

Франс неохоче киває.

— Ти пробрався в її ліжко. Дівчина роздерла тобі обличчя, і ти вигнав її з дому.

У Франса Ґрю відвисає щелепа, та він уже достатньо протверезів і готовий захищатися.

— Завтра Лотта Еріка повернеться. Якщо торкнешся до неї хоч пальцем, я згодую той палець свиням.

Постать наближається, присідає на відстані витягнутої руки, і Франс Ґрю не зводить очей зі свого брудного коліна, лиш би потім не бачити уві сні кошмарів із цим обличчям. Тверда, як кийок, рука дубасить його по нозі, Франс волає, як недорізаний.

— Якби моя воля, я би втихомирив тебе раз і назавжди — переламав би руки і ноги. Та не роблю цього з єдиної причини: маєш забезпечити Лотту Еріку їжею і житлом. На вихідні даватимеш дівчині кілька дрібних монет, що належатимуть тільки їй. Дбатимеш про неї, як про рідну доньку. Тільки заради дівчини відпускаю тебе із ­цілими ногами. Якщо щось трапиться, Лотта Еріка знає, як мене знайти. Якщо почую про хоч одне недобре слово, ми зустрінемося ще раз. Затямив?

— Але я…

— Роботи навколо вдосталь, хоча ти вважаєш її нижчою своєї гідності. Носити чавун на ваги, чистити стайні, розкидати гній. Справжній чоловік всякчас знайде роботу. Ти не завжди був таким непотрібом.

Від цих слів Франс приходить до тями й остаточно тверезіє. Він перебирає спогади, зіставляє голос і будову тіла. Поки він так сидить, монстр підводиться і рушає туди, де закінчуються будинки і відкривається дорога до Пульгемського шлюзу. Ґрю тамує подих, і в тиші зринає потрібний образ — обличчя та ім’я.

— Кардель! Мікель Кардель! Ти був на «Інґеборзі», а я на «Александері». Ми стояли на якорі коло Крокхера, коли Стедінк відкрив вогонь і принц Нассауський відбивався, як міг. Я бачив, як ти горів і потопав!

Постать обростає фактами. Франс морщить чоло, напружуючи мізки, а тоді щось згадує та гидливо кривиться.

— Я чув, що ти був на Горнсберґеті під час пожежі. Кажуть, це ти винен у тому, що сиротинець згорів. Усі називають тебе дітовбивцею.

Ще ніколи Франс не мислив так чітко. Ненависть і приниження блискавично допомагають знайти потрібні від­повіді.

— Тебе привела сюди не Лотта, а нечисте сумління, егоїс­тичне ти стерво!

Франс підводиться, чвалає у бік Карделя і хрипить:

— Буде їй хліб, але дітей із могил вже не піднімеш. Думаєш, ти кращий за мене? Аж ніяк. Ти стократ гірший! Поруч із тобою я святий — на моїх руках принаймні немає крові.

Злякавшись власних слів, Франс притьмом тікає по­дві­р’ям, переступає через поріг, піднімається сходами і сердито бурчить від вигляду розтрощених дверей, за якими вже не сховаєшся. Він складає найбільші дошки докупи, підпирає їх спиною і сідає на підлогу. Його пересмикує чи то з полегшення і тріумфу, чи то із жаху.

Сховавшись за рогом, Кардель віддихується. Почуті слова боляче ранять, жаль, що він не встиг відійти далі. Пальт утішає себе тим, що допоміг принаймні одній дівчині. Не тій, котру шукав, та все ж.

У пошуках Кардель постійно натрапляє на цих маленьких знедолених істот. Допомагає їм, чим може, інколи й вони чимось віддячують. Вуличних дівчат багато, у них гострий зір і слух. Вони нікому не загрожують і з легкістю пробираються туди, куди не впускають Карделя.

2.

У двері хтось стукає. Кардель продирає заспані очі й, одяг­нений, встає з бамбетля[9], видихаючи клуби пари. Струшує із себе холод, повертає ключ і бачить бліде, замотане хусткою обличчя. Дівчина: одна із тих, за яку заступився у бійці, уже навіть і не пригадати, коли саме. Вона кланяє­ться й опускає погляд, ховаючи вдячність у скромності. Пальт уже звик, що йому дивляться в обличчя лише один раз. Звісно ж, так роблять із поваги, але для Карделя це лише чергове нагадування про його потворні опіки.

— Рибалки з Меларена повернулися, зупинилися біля озера Клара. Видно дим від їхніх багать. Якщо пригадуєте, ви просили мене простежити за ними.

Кардель не пригадує її імені, але ситуація прояснюється. Дівчина служить у торговця десь біля Рюссґордена. Той часто не дораховував їй зарплату, натомість пропонував погрітися в його ліжку.

Кардель киває у відповідь.

— Дякую тобі.

Дівчина знову вклоняється, навчена коритись у будь-якій ситуації.

— А як у тебе справи? Маєш що поїсти?

На щастя, вона киває — окраєць у хлібниці вже такий зачерствілий, що навіть звиклі щелепи пальта ледве дають собі раду, а гостей узагалі соромно таким частувати. Кардель незграбно киває, і після третього поклону дівчина прощається і беззвучно зникає. Пововтузившись із хлібом, Кардель накидає плащ, котрий нещодавно вивернув сподом назовні, щоби зношувати внутрішню сторону: тканина на ліктях витерлась до основи. Одягаючись, Кардель сопе й пильнує, щоби дерев’яна рука не прорвала сукно. Якби йому відрубали ліву руку вище, то принаймні зношувався би один рукав.

Озеро Меларен скресло. Стреммен наповнився талою водою і, наче грізний м’яз, штовхає білі крижини, найбільші з яких застряють між опорами моста Норрбру. Поступово камінь обростає крижаним муром, дедалі важчим і страшнішим. Хто вже наважився ступити на міст, квапиться якнайшвидше опинитися на суші. Таким сміливцям відразу ж нагадують, як п’ятнадцять років тому повінь знесла опори.

Кардель також швидко перетинає міст, минає Червоні склади, де на холоді заповзятливо копошиться люд. Наближається весна, відступає темінь, варто готуватися до розквіту торгівлі. На шпичці мису починається міст над озером Клара, ще довший і небезпечніший, ніж над Стремменом, однак йому не загрожує течія. Однак Кардель тримається здоровою рукою за трос, що служить поруччям, і невдовзі переконується, що дівчина таки мала рацію. Рибалки з Меларена нарешті тут: на березі видно човни, а над їхнім табором в’ється дим.

Дорога вздовж берега затоки непевна. Під ногами підступне розмерзле болото, у яке щомиті можна провалитися чоботом по вінця, ще й хитка, вибита льодом, бруківка. Кардель кульгаво шкандибає, раз у раз лаючись, але добирається до табора без особливих пригод. Між натиканим у землю розлогим гіллям рядами розвішані мережі, вздовж яких жінки й діти латають діри мотузками. Чоловіки пораються біля човнів, зайняті незбагненними для Карделя справами. Пальт розгублено стоїть осторонь, аж поки не перетинається поглядом із бороданем зі скуйовдженим сиво-чорним волоссям. Важко розгледіти, чи це чорні пасма перемішалися із сивими, чи, може, геть сива голова забруднена сажею. Старий сидить на ослінчику перед виставленими в ряд коптильнями. Вочевидь, через поважний вік йому доручили легку роботу — ­пильнувати ­вогонь. Кардель відчуває, як одне око старого оглядає його, зауважує військові чоботи і білий пояс під плащем, а тоді затримується на обпаленому обличчі.

Мікель розгублено відкашлюється.

— Як улов?

Чоловік невизначено знизує плечима й тицяє пальцем Карделеві у груди:

— Є тютюн?

Голос тонкий, як у жінки, і по-старечому слабкий і немічний настільки, ніби здіймається не з глибин легенів, а з мілкої ротової порожнини. Кисет за поясом Карделя говорить сам за себе, пальт його відв’язує і простягає чоловікові. Той відрізає собі шматок тютюну маленьким ножем, що з’являється в руці так спритно, наче вже там був, починає жувати і спльовувати сік. Кардель знаходить неподалік плаский камінь, сідає навпочіпки й чекає. Ціну він уже заплатив. Старий ще якийсь час жує, тоді озиває­ться:

— То в чому справа?

— Від зими я розшукую одну особу. Розмовляв із місцевими на Кунґсгольмені, усі сліди ведуть сюди, до ­озера Клара. Я довго хворів і не встиг сюди до того, як вода вкрилася кригою. Відтоді чекав на ваше повернення…

Дідусь коротко киває — так, ніби пояснення його не здивувало, і мовчить у відповідь. Тож Кардель веде далі:

— Я шукаю дівчину зі світлим волоссям і в закіптюженому одязі після пожежі на Горнсберґет восени минулого року. Її ім’я Анна Стіна.

Старий плює та відкашлюється:

— Я вже в поважному віці, біс його знає, як так вийшло. Мого батька забрало море, матір — пропасниця, і якби ми були ровесниками, я би пережив їх обох. Зараз я годжусь лише на те, щоби пильнувати жар. Зате часу на роздуми у мене тепер хоч греблю гати.

Чоловік уперше повертається до Карделя, розплющує друге око, і там, де мала би чорніти зіниця, видно білу пляму, схожу на мармурову кульку.

— Маю біду з одним оком, його затягує якась бридка пляма. Якщо розплющити обидва ока, то бачу її серед людей і дерев, на небі й на вітрилах. Гадаю, то тінь смерті. Із кожним днем вона до мене все ближче і ближче. Я часто думаю про смерть. Вона приходить до всіх, і краще не знати, коли.

Старий киває бородою на дітей, що лагодять сіті, і веде далі:

— До старих і малих. Не так станеш на релінгу — і кінець. Декому з нас дано чекати на смерть, як на гостю з далекої дороги, із накритим столом і розігрітою піччю. Я не дуже боюся смерті, та краще не знати, що попереду. На морі ніколи не кличуть до церкви й не читають Євангеліє, але за свій вік я добре затямив, що не можна забирати борги в могилу. Я всіляко стараюся залагодити свої справи ще за життя, поки не стане пізно.

Від затоки віє прохолодний вітер, старий ховає плечі під пледом.

— Коли чоловік шукає дівчину, причин може бути багато. Не всі з них добрі.

Кардель багряніє:

— Я не бажаю їй нічого лихого.

Серце вискакує із грудей, горло сковує зашморг, а зір мутніє. Він простягає руку, щоби набрати мокрого снігу, що досі не розтопився в кучугурах, і прикладає до чола і шиї. Угамувавшись, пальт обертається і розкриває рота, та знову вколюється об погляд, що не зводить із нього той дідуган.

— Не одного тебе терзає совість.

Старий якусь мить мовчить, тоді коротко киває і продовжує:

— Я добре пам’ятаю ту дівчину. Жаль, що не зміг їй тоді допомогти. Мене це мучило, та що було робити. І так повно голодних ротів, а їжі маємо рівно стільки, щоби не вмерти. Кожен має вносити свою лепту, інакше не буде діла. Скоро і з мене не буде ніякого толку, і краще вже втопитися, ніж бути обузою для інших. Та я радий, що ти прийшов і полегшив моє сумління. Може, саме зараз я їй і допоможу.

Чоловік дожовує тютюн і випльовує жуйку. Кардель ще раз простягає старому кисет.

— Це було наступного дня після пожежі. Дзвони били в місті всю ніч, було видно заграву, але те, що коїться на суші,— не наш клопіт. Зранку, коли дим почав розсіюватися, вона сиділа отам на березі — точно така, як ти описав. Зі світлим волоссям і вся вимащена сажею.

Дідусь киває у бік верб, що опустили гілля у воду десь сажнів за сто від них.

— Дівчина весь час сиділа незворушно. Наступного ранку прийшли діти, поцікавитися, як вона, та дівчина не відповіла ні словом, ні рухом. Після цього дітлахи дали їй спокій і більше не турбували. Краще не знати, чого бракує людині, яка перестала бачити інших. Я ж був на цьому самому місці, і впродовж трьох днів бачив, як дівчина все сиділа й ані пальцем не поворушивши. На її обличчі біліли дві смужки, де сльози позмивали сажу, і навіть здалеку було видно, що виплакала вона їх чимало.

— А що сталося потім?

— Третього дня по обіді прийшов якийсь хлопчина. Сів поруч і щось їй сказав. Я бачив, як він ішов, як поводився, і мені здалося, що малий мусив її знати. Не відаю, чи дівчина щось відповіла. Хлопець взяв її за руку, допоміг підвестися. Був ясний день. Він повів дівчину мостом. Уже на тому боці я втратив їх із поля зору, та напрям пам’ятаю чітко…

Старий тицяє пальцем у бік Міста-між-мостами, що здалеку має вигляд жалюгідного острівця, за який відчайдушно чіпляються шпичаки дзвіниць, рятуючись від гост­рих крижин.

— Це все, що мені відомо. А зараз дозволь мені робити своє, ця справа не менш важлива, ніж інші. Хоча по тобі видно, що ти і сам це добре знаєш.

3.

Еміля Вінґе вдосвіта будить посланець із будинку поліційного управління Індебета, байстрюк якогось констапеля чи просто бродяжка, якого пожаліли. Світла чуп­рина брудна, одежина надто тонка, із носа тече. Малий тішиться нагоді зігрітися пробіжкою, а щоб не остигнути, підстрибує на порозі кімнати.

— На вас чекають у провулку Іксмедсґренд.

— Дай мені хоч хвилину.

У кімнаті тьмяно, щоб розгледіти, котра година, доводиться вертіти «Бюрлінґом», ловлячи світло коштовними камінцями. На стрілках по п’ятій, вологий холодний ранок більше схожий на зимовий, ніж на весняний. Еміль накидає плащ і спускається сходами. Хлопчака вже нема — мабуть, вирішив, що його відпустили. Надворі ще ніч, ліхтарі висьорбали олію до дна і загасли.

Вінґе піднімає комір, аби краще захистити шию і намагається пригадати дорогу до названої адреси. Місто-між-мостами досі його дражнить. Еміль із кожним днем дедалі краще орієнтується у вузьких вуличках, але, бува, все ще вагається на перехрестях, повертає не туди і блудить. Вулиця Іксмедсґренд розташована неподалік Флюґметету[10], це він знає точно. Гора гною коло площі Корнгамн править йому за орієнтир: якщо віє південний вітер, то напрям ніяк не втратиш, а якщо смороду нема, значить дме з півночі. Як на гріх, нічний вітер утамувався, тож Еміль на власний розсуд вирішує рушити вниз.

Посеред вулиці Іксмедсґренд на Еміля чекають констапель і двоє помічників. Еміль впізнає першого й одного з тих двох, проте імен не пригадує. Судячи з усього, поліціянти відразу ж зауважують його розгубленість.

— Юганссон, Мортен.

Констапель виступає вперед, аби привітатися. Помічники залишаються віддалік, проте обоє шанобливо кивають. Еміль ще здалеку почув, як вони, перешіптуючись, називають його «маленьким привидом». Зараз із ним поводяться стримано і прохолодно, як із лихварем, що заразився чумою. Від цих трьох несе бренвіном[11], а рум’яні лиця видають, що чоловіки вже перехилили по чарці до сніданку. В Еміля аж у животі лоскоче від заздрощів і думки про бажану, але недосяжну випивку, яку можуть дозволити собі ці мужлани. Вінґе кліпає очима, ковтає слину, і повертається до констапеля, щоби вислухати звіт. Той тицяє пальцем на тіло, обличчя якого накрите курткою.

— Йому пробили череп сильним ударом у голову. Сіґвард і Беньямін допитали мешканців сусідніх кам’яниць. Ніхто нічого не бачив і не чув, що дуже дивно. Бійка за вікном — найкраща розвага, що її може собі дозволити тутешній люд. Без свідків справа геть безнадійна. Зазвичай у таких випадках я відразу посилаю по гробарів, але кажуть, що ви можете бачити те, чого не бачать інші.

— Хто його знайшов?

— Один із сторожів робив тут обхід і перечепився через труп. Це трапилося трохи більше, ніж годину тому.

— Тіло так і лежало, коли ви прийшли?

— Приблизно. Ми лише відсунули його з дороги, десь на сажень праворуч.

Емілю навіть не доводиться просити, щоб його не відволікали. Поліціянти самі відступаються, по черзі запалюють люльки і тихо бубонять поміж собою. Вінґе відчуває їхні погляди і трохи вагається. Те, що він робитиме, для цих чоловіків наче вистава.

Випростане тіло лежить горілиць. Вінґе підбирає куртку й киває одному з помічників, що дриголить у самій сорочці. Жертва — чоловік років п’ятдесяти з вибалушеними очима, що дивляться вгору, і роззявленим ротом із запалою щелепою. Непокрита голова майже лиса, тоненькі пасма занадто рідкі, щоби прикрити вм’ятину на тімені. Кратер від удару чорно-синього кольору, кров вилилася здебільшого під шкіру, що вкрита тугими пухирями. Рана має вигляд припеченої розжареним залізом тонзури.

Сесіл радить зазирнути в кишені. У плащі виявляється нещільно зав’язаний кисет, тому кишеня повна тютюнових крихт. Годинник на своєму місці, але не цокає — скло тріснуте, стрілки погнулися. За поясом штанів — пристебнутий булавкою і захований у складці живота гаманець, у якому дзеленчать монети. Сесіл каже, що це не пограбування, такі чоловіки рідко потрапляють у сварки, зверни увагу на вік та одяг, у нього є дім і гроші, навряд чи він би на когось нападав чи агресивно захищався. Еміль оглядає покрив схилу, вивчає болото на бруківці.

— Чи йшов дощ, коли ви прибули?

— Лило, ніби сам Господь пішов до вітру.

Сесіл наказує придивитися уважніше, й Еміль сідає навпочіпки, щоби покопирсатись у багнюці, звичним рухом підбираючи поли плаща від бруду. Чутно шепіт поліціянтів. Досі Вінґе їх не розчарував. Коли балачки стихають, один із них починає насвистувати простеньку мелодію, яку Еміль чув раніше від п’яниць і гульвіс. Це жартівлива пародія на біблійну історію про Ноя, на яку свистуна, вочевидь, надихнуло порівняння колеги. Трохи вище на схилі є сліди, що ведуть до однієї з кам’яниць.

Сесіл стверджує, що чоловік сидів саме тут. І радить шукати сліди на землі і на стіні.

І справді, просмолена брама захляпана ледь видимими, ще не засохлими бризками, що залишають на пучках пальців червоні сліди, схожі на панцирі жучків-­сонечок, яких Еміль нещодавно чавив. На захищеній від дощу сходинці такі самі сліди. Еміль досліджує землю довкола. ­Сесіл ­велить подивитися ліворуч, чоловік носив персні на правій руці, якою володів гірше. Поверх багнюки видніють білі осколки запеченої глини. Сесіл каже заглянути чоловікові до рота. Еміль вертається назад, неохоче відводить щоки чоловіка мізинцем, та все даремно — там темно, як у могилі, доводиться запхати декілька пальців та обмацати. Опісля він витирає руку об жилет мертвого, обертається, мружиться в нічне небо та звертається до своїх супут­ників.

— Чи не могли би ви відчинити браму?

Поліціянти виконують Емілеве прохання. Один із помічників стукає в найближче вікно, розмахуючи жетоном, і врешті якась заспана баба відчиняє замок. Вінґе видряпується сходами аж до самого верху і впирається у двері, що ведуть на горище. Приклавши вухо до дверей він чує те, що й підозрював: шкребіт сотень мишей. Сонні сусіди кажуть, що приміщення орендує якийсь купець для зберігання зерна.

Констапель дає знак одному з мешканців, той усією вагою напирає на двері, і замок здається. Із горища тхне вологою і затхлістю, скрізь шмигають маленькі мишачі тільця, лискучі темно-сірі плями в тіні під балками і похилим дахом. Миші обліпили мішки, якими вкрита долівка, від їхніх рухів тканина звивається і випинається. Скарб, який їм дістався, занадто цінний, аби відволікатися на людей. Один із поліціянтів тупає ногою і плескає у долоні, та на це звертають увагу лише ті шкідники, які перебувають у безпосередній близькості.

Еміль на мишей не реагує. Набирає жменю вологого вівса з мішка, зважує в руці і нюхає, чи не тягне пліснявою. Із дірявого даху капає. За рядами мішків видніються подвійні дверцята в нікуди: за ними чотири поверхи до вуличної бруківки. Еміль піднімає засуви і натискає, одна стулка повертається на завісах і впирається в похилий дах. Просто над його головою стирчить балка, оббита почорнілою бляхою, міцно зафіксована і з гаком на кінці, за допомогою якого сюди підіймали меблі й товари. Еміль розвертається, спускається сходами на вулицю, проминає місце, де лежить труп, і прямує схилом униз. Далі обшукує стічний рівчак і знаходить те, що шукав,— вкритий плямами блок, що скотився бруківкою і потрапив до купи сміття, яке чомусь не спалили під час весняного прибирання. Картина складається, й Еміль остаточно уявляє весь перебіг подій, що призвели до цієї смерті. Вогник відчайдушної надії, що це вбивство наведе на слід Тюко Сетона, вкотре згасає. Вінґе кличе констапеля, за яким назирці плентаю­ться допитливі помічники.

— Це не вбивство, а нещасний випадок, хоч і дуже незвичний.

Поліціянти обмінюються промовистими поглядами, а їх­ній начальник розводить руками, чекаючи на пояснення.

Вінґе вказує на сходи:

— Чоловік сидів ось там. Імовірно, повертався додому із шинка або з вулиці Баґґенсґатан[12], ну або ще з якогось місця. Вирішив викурити люльку. Можливо, навіть задрімав із нею в зубах, у всякому разі у роті в нього повно осколків кераміки, решта залишилася коло сходів. Зерно на горищі вже давно гниле, на полицях багаторічний шар пороху, а на балку під дахом нічого не вантажили вже більше року. Якщо спитати власника приміщення, думаю, він розповість, що орендар відмовився від свого зіпсованого товару. А оскільки дах протікає, то, найімовірніше, між ними точилася суперечка про відшкодування й орендну плату, можливо, навіть відбувся судовий процес. Ніч була вітряна, судячи з того, що я чув перед сном. Блок кріпився на мотузяній петлі, що до нитки стерлась об гак. Нічний шторм доконав ту мотузку. Блок рухнув чоловікові на голову і покотився вниз бруківкою. Він лежить он там, унизу, весь у крові. Ця штука важить щонайменше чверть пуду, і якби не чоловік, вона розколола би кам’яну сходинку. Тіло ж або само скотилося туди, де лежить зараз, або ж чоловік ще спромігся підвестися на ноги і зробити кілька непевних кроків до настання смерті. Травми голови часом спричиняють дивні конвульсії…

Еміль затинається від миттєвого спогаду. Перед його очима на кріслі з дірою на місці сидіння похитується Ерік Тре-Русур, на чолі кривава пов’язка, а з горщика під кріслом ллється. Еміля пересмикує, і перш ніж він себе опановує, помічники констапеля встигають перезирнутися.

— Дерев’яний блок хоч і пробив череп, але майже не поранив шкіру, тому кровотеча виявилася незначною. У багнюці ще залишилися краплі крові. Якби не дощ, ви б і самі їх побачили.

Констапель посвистує і водить очима за рукою Еміля.

— Хай йому трясця! Яка ймовірність такої смерті?

Сесіл каже, що це за межами математики.

Еміль лише знизує плечима:

— Світ не був би таким дивним місцем без усіх цих загадкових речей.

— І хто ж винен?

Сесіл вважає, що це безнадійна справа. Голос правосуддя непохитний.

— Якщо ваша воля, можна спробувати домогтись, аби відповідальність була розділена між власником приміщення й орендарем, але не думаю, що із цього вийде щось путнє. Обидва займуть очевидні позиції. Найбільше тут винен випадок. Зрештою обізвуться родичі померлого, можете розповісти їм усю правду, щоби могли подати до камерного суду, якщо вирішать, що справа того варта.

Констапель замислено тискає колюче підборіддя, не ко­ментуючи Емілеві поради.

— Он воно як… Ну що ж, дякую вам за допомогу.

Еміль киває у відповідь і розвертається, щоби піти геть. Троє чоловіків проводять його поглядом і, не дочекавшись, коли Вінґе опиниться хоча би за рогом вулиці, вибухають жвавою розмовою. Вже повертаючи праворуч, Еміль помічає, як незнайомий йому помічник відраховує гроші своєму колезі. Сам же він відчуває лише роздратування — ніби йому весь час суфлювали мовою, яку Еміль не до кінця розуміє.

Залишившись наодинці, чоловіки з дому Індебету з полегшенням видихають.

— У мене від нього мороз по шкірі…

— І не кажи. Якщо тобі раптом закортить податися у злочинці, краще зачекай, коли його посадять до божевільні.

4.

Вони ніколи не зустрічаються в домі Індебету, побоюю­чись, що туди за якоюсь потребою може навідатися сам Ульгольм. Начальник поліції терпіти не може Еміля Вінґе, який невідрізнимо схожий на свого брата, у минулому — запеклого ворога Ульгольма. Ісак Райнгольд Блум так боїться бути викритим у співпраці, що заробив безсон­ня й кольку в боці. Блум пересмикується від весняної дощової прохолоди і відкидає вагання. Нехай засоби сумнівні, проте досягнення говорять самі за себе.

Місце зустрічі — закуток у кварталі між будинком Ґрілля та площею Бренда-Томтен. Широкий дах ховає від людського ока і захищає від вітру та опадів. У цьому кварталі близько сотні будинків, до дому Індебету рукою кинути, та все ж ніхто сюди не навідується просто так. Чи то Блум зарано прийшов, чи Вінґе таки запізнюється, але доводиться чекати; кишеньковий годинник Ісак здав у заклад, а стрілки на циферблаті церкви Святого Миколая надто нечіткі, хай би як він жмурився та приглядався. Земля розмерзлася, снігова ковдра розтанула й оголила сміття, котре ні­хто не спромігся позамітати восени. Щоби розігнати кров у задубілих ступнях, Блум тупає ногами, збродилий перегній чвакає і захляпує шкарпетки — от і зігрівся. Ось наближається Вінґе, тож Ісак припиняє спроби відчистити ноги. До всього ще й голова розболілася.

— Емілю, знаю, що ти вже давно на ногах. Юганссон вважає, що доречно було би привітати тебе з успішною роботою, проте є й такі, що спалили би тебе, як відьму, якби ти помилився.

Дивний він чоловік, цей Еміль Вінґе. Схожість із Сесілом вже не обмежується рисами обличчя. Іноді він демонструє манери, які Ісак Блум добре пам’ятає з перших років служби в поліції, коли познайомився з братом Еміля. У такі миті Ісаку дедалі важче розмежовувати братів, доводиться постійно зосереджуватися на тому, щоби не пов’язувати Еміля зі спогадами про Сесіла. Часом здає­ться, наче Еміль уже й розмовляє, як брат, і ходить так само — заклавши руки за спину. А буває й навпаки, тоді Еміль більше подіб­ний на метушливого студента-­невдаху, який минулої осені увірвався до кабінету Блума і верз якісь несусвітні речі.

Ховаючись від вітру, Вінґе стає поруч із Блумом, а той ховає руки в кишенях плаща.

— Блуме, із тобою все гаразд?

— А ти хіба не чув? Академію розпустили. Ці ідіоти дали Ройтергольму привід, котрий той ні за що би не впустив.

— Що сталося?

— Навесні минулого року помер старий Ферсен і звільнив сьоме крісло. На заміну вибрали Сільверстольпе, який, користуючись нагодою підлеститися до режиму, обізвав покійного короля деспотом. Той феєрверк завершився потужним відбоєм: бідоласі мало не інкримінували образу величності, а всю Академію звинуватили в антимонархічній діяльності і відправили на пенсію. Сільверстольпе мусив покинути придворну службу і опинився без даху над головою. Русенстайна було знято з посади секретаря, але в останню хвилину він урятував себе, заявивши, що був таємним інформатором принца.

— Хто так побивається через чуже нещастя, той і сам щось від цього втратив.

— Твоя правда, Емілю. Там у мене все було залагодже­но. Хіба ж я через свої вірші, натхнені Леопольдом, не удостоївся більшої честі, ніж він сам? Позаминулого року я отримав від Академії подвійну премію — двічі по два­дцять шість дукатів. Минулого року — премію імені Лунд­блада, п’ятдесят талярів прямісінько в гаманець. А це не абищо для того, хто ледве зводить кінці з кінцями, пра­цюю­чи, як якийсь кріпак, в управлінні поліції. А що тепер? Житиму, наче пес. Дідько би їх побрав!

Вінґе плескає долонями по плечах, аби розігріти кров. Хоч Еміль і тверезий, проте пиятика залишила на ньому довічні сліди.

— А що нового в домі Індебету?

— Цирк на дроті. У кожному кутку шпигуни режиму. На днях запідозрили одного вчителя італійської мови — начебто він збирався звести герцога зі світу. Сам Едман віддав наказ Ульгольму власноруч затримати цього чоловіка і вивезти за кордон. Здавалося б, суцільна дурня; чолов’яга такий сумирний, що мухи не скривдить, а випустить у вікно. Але ж ні! Той осел Ульгольм помилився дверима і напав на ошелешеного фінського офіцера, вирвавши його з обійм коханки. І аж коли нещасний італієць висунув носа зі свого покою і ввічливо запитав, чим може стати у пригоді, непорозуміння стало очевидним. Йому віддячили за ввічливість, схопивши і запакувавши на перший-ліпший корабель до Ріміні. Без судового розгляду, звісно ж, та й навіщо він, якщо є сваволя режиму? Фіна підвищили у званні, щоби загладити провину. Зловживання владою вже сидить народу в печінках, повір мені.

— Може, і так.

Еміль Вінґе знизує худими плечима. Цей жест не виказує ані здивування, ані особливого зацікавлення. Блум відкашлюється і змінює тему, подумки картаючи себе за те, що роздратування через ситуацію у країні загалом і свою особисту зокрема зіпсувало промову, що він готував увесь ранок. Ісак копирсається у кишені плаща і нарешті дістає звідти, що шукав.

— Та не все так печально. Маю для тебе квиток до театру, і то неабиякий — прем’єра. «Пробачений батько» в Арсеналі, остання субота травня. Перша п’єса письменника була дуже успішною, тож очікування чималі. Що скажеш? Тобі би не завадило відволіктись від усіх цих жахіть і калюж крові. Прошу тебе, склади мені товариство. У нас, звісно ж, ложа, тому не доведеться штовхатися ліктями із простолюдинами.

Вінґе змірює Блума холодним поглядом.

— Звідки така щедрість, Ісаку? Це на тебе не схоже. Та й мене не особливо цікавлять такі речі, як театр.

Блум зітхає, зовсім не дивуючись, що сподівання на більш теплу відповідь не справдились, і повертає квиток до кишені.

— Зізнаюся чесно: коли ти прийшов до мене минулої осені, мені аж ніяк не хотілося проявляти милосердя. Гадаю, ти не дорікатимеш мені за це. Відтоді ти показав, наскільки цінний для поліції. Допомагав нам у великих і дрібних справах, яких було так багато, що я вже навіть усе не пригадаю. Полювання за зниклими квитанціями Руута, тіло у замкненій кімнаті. Усі, хто колись мав справу з такими речами, знають, що в убивстві жінки завжди винен її чоловік. Це настільки ж точно, як і те, що в церкві рано чи пізно заспівають «амінь». Але ти довів, що із цього правила бувають винятки, і якби не ти, то бідолашному чолов’язі відрубали би голову, а вбивця залишився би на волі. Без твоєї участі Фанеєльмський прес, що потрапив до рук шахраїв, і досі карбував би фальшиві монети.

— Гадаю, ці лестощі, як і квиток, мають свою причину.

Блум піднімає руки, ніби здаючись.

— Емілю, ти рідкісна птаха, і якщо захочеш, у тебе буде велике майбутнє в поліції. Зважаючи на твої подвиги, навіть неприязнь Ульгольма до Сесіла не стане тобі на за­ваді.

Вінґе не любить дивитися в очі, та все ж пронизує Блума гострим поглядом, а тоді знову втуплюється у багно під ногами.

— Ти знаєш мою відповідь.

Блум різко видихає, із кожної ніздрі здіймаються клуби пари.

— Та знаю, знаю. Але якби не запитав ще раз, то зробив би всім ведмежу послугу.

Вінґе зітхає. Вигляд у нього втомлений і мерзлякуватий. Еміль видається молодшим за свій вік, хоча життя його вже добряче пошарпало. Заради чарки він зараз готовий на все.

— Щоразу, коли батько отримував листа про черговий успіх Сесіла, спершу тішився, бігав по сходах і розмахував папірцем. Укотре дійсність підтверджувала правильність його поглядів на те, як треба виховувати нащадків. Це був наче лавровий вінець на голові генія, якого батько власноруч виліпив. Та потім він згадував про мене, а я, як і зазвичай, сидів за партою в кутку, закутий у невидимі кайдани дитинства. Батько ставав позаду і через моє плече розглядав чорнильні плями на папері — завдання, які я начебто не розумів і робив неправильно, щоби більше його роздратувати. Я відчував, як закипає батьків гнів, урешті він втрачав контроль над собою, хапав мене однією рукою за шию, а другою жмакав папір і натирав ним моє обличчя, доки з носа не починала юшити кров… Або коли ми грали у шахи, і батько так погано ходив, що мені заледве вдавалося поставити собі мат. Мало який вечір не закінчувався ліщиновими різками, котрі батько міняв щонеділі, бо старі висихали і ставали занадто легкими і недостатньо гнучкими. Моя спина до кінця життя залишиться смугастою, як сільський кіт.

Тепер Блум ніяково відводить погляд і тупиться у багнюку із поваги до щирості Еміля. Він починає здогадуватися, до чого веде його співрозмовник.

— Ісаку, розумієш тепер, як мені печуть старі шрами, коли доводиться вдягати сорочку Сесіла?

Блум відповідає густим рум’янцем і підставляє обличчя вітру, щоби той обвіяв палаючі щоки. Каже:

— Ти, мабуть, здогадуєшся, чому це питання постало саме зараз.

— Бо невдовзі будуть виконані умови нашого договору.

— Принаймні, частково. Я зробив, як ти просив,— розіслав запити щодо походження Тюко Сетона. Довелося зачекати, бо зимова пошта так само ненадійна, як і будь-якої іншої пори. Та ось нарешті надійшла відповідь…

Емілеві не терпиться, у погляді спалахує вогник надії, настільки щирий, що Блум збивається з пантелику.

— І?

— Згідно зі старим паспортом, Сетон уперше перетнув міську митницю Каттрумпстуллен 1779 року і відплив на південь того ж року. Про його повернення так і не вдалося нічого знайти, архів, як завжди,— трясовина. Наскільки я зрозумів, Сетон не приєднався ні до якої парафії.

— А звідки приїхав?

— Із Сакснеса. Якщо мене не підводить географія, це село із церквою в парафії Гелльбу. Це у бік Берґслаґену.

Вінґе дістає з кишені годинник, водночас роблячи од­нією ногою крок уперед.

Блум хитає головою.

— Мушу визнати, що не зовсім розумію, яка тобі користь із цього знання. Наскільки нам відомо, Сетон досі у Стокгольмі. Усі міські митниці попереджені. Якщо він відповідає твоєму опису, то вважай, що його ім’я написане в нього на чолі.

— Ісаку, коли ти востаннє стояв перед шлагбаумом митниці? Не часто я зустрічав митника, який би не був п’яний чи не грав би в карти. Та ще рідше я бачив таких, для яких справи поліції важливіші за свої власні. Я зробив усе, що міг, аби викрити схованку Сетона. Він або ховає­ться краще, ніж я можу уявити, або давно виїхав. Грошей у Сетона залишилося небагато, і куди ще податися бідному чолов’язі, як не до родичів, котрі годуватимуть його за обов’язком?

— Чи варта та соломинка такої далекої подорожі?

— Я тобі ще з минулого року торочу одне й те ж: ти недооцінюєш цього чоловіка і не розумієш, на що він здатний. Ти не бачив на власні очі безпомічного Еріка Тре-Русура з пробуреним черепом або захляпану кров’ю кришталеву люстру у спальні молодят. Не знаєш, як пахнуть квіти на братній могилі, не був свідком того, як Сетон чужими руками встромляє лезо ножа у живе тіло. Якщо ми не знайдемо його першими, далі буде тільки гірше, у цьому немає жодних сумнівів. Якби нам із Жаном-­Мішелем виділили трохи більше допомоги, все було б інакше. Вкотре прошу тебе надати цій справі пріоритет!

Блум хитає головою.

— Це неможливо. Із тих же причин, що й раніше. Довкола сиротинця на Горнсберґеті крутилися зграї меценатів. Якщо стане відомо, що його засновника підозрюють у таких речах, можновладці зажадають голову Ульгольма на таці. Інша річ, якби в тебе були докази чи нагода затримати і допитати Сетона. Але оголосити його в розшук я аж ніяк не можу.

— Сподіваюся, мені не доведеться повторювати це попередження. Із жахом уявляю, що може замислити цей чоловік. Сетон особливо жорстокий із найбільш незахищеними. Якимось чином втирається до них у довіру, і якщо його підпустити достатньо близько, кусає в найчутливіше місце, наче змія. Мені треба йти…

Спантеличений Блум лише безпорадно розводить руками. За Емілем уже і сліду нема, а над порожнім подві­р’ям сіється тихий дощ.

— Хай йому грець, Привид Індебету таки вселився в тебе!..

5.

Маленька цятка в кутику ока, тонка тінь, що ледь колишеться в розігрітому сонцем повітрі.

Еміль заплющує очі і впізнає постать навіть у темряві.

— Дай мені спокій. Тебе нема, ти — марево, виткане зі спогадів. Одна чарка бренвіну — і ти втопився би, як кошеня. Я вже давно би випив, якби ціна не була надто високою.

Сесіл в уяві Еміля не такий, яким був торік, не висох­лий напівмрець, якого роздирає постійний кашель. Еміль бачить брата таким, яким запам’ятав в останні спільні ро­ки: взірцевим студентом, що приїхав до батьків на вихідні, у розквіті сил і з великим майбутнім попереду. Найрідніший брат, що почав перетворюватися на чужинця.

— Усе це плоди твоїх зусиль. Ти наче шанкр, виразка на геніталіях, що її навіть смерть не змогла очистити від гною. Якби ти не попросив Жана-Мішеля про допомогу, нічого цього не сталося б. Але ж ні — тобі до зарізу потрібна була його поміч. Ти дав йому завдання, а коли тебе не стало, Жан-Мішель знайшов найкраще рішення, на яке був здатний. А що ще йому було робити? Ти ж сам показав йому, як діяти в незрозумілих ситуаціях. Ти знайшов собі помічника, Жан-Мішель учинив так само. Його вибір виявився невдалим. Я не звинувачую Жана-Мішеля, це ж я його підвів. Він бажає лише добра, однак цього не достатньо. Загинули сотні дітей.

Погода знову змінюється, мабуть, вітер з архіпелагу несе зі сходу грозу. Еміль раптом здригається, рвучко підхоп­люється на ноги і заходиться розтирати долонями плечі.

— Їду на північ. Блум знайшов місце народження Сетона. Уявлення не маю, що принесе ця подорож, тож побажай мені успіху. Більше все одно нічим зайнятись, а Стокгольм мені остогид. Ніяк не збагну, як ти міг погодитися тут працювати.

Еміль переглядає свої скромні пожитки, дістає саквояж.

— Жану-Мішелю досі не дає спокою та дівчина — Анна Стіна. Її ніде немає. Треба цю справу нарешті якось вирішити…

Еміль без розбору кидає до саквояжу все, що знайшов, а в ній усе одно залишається вільне місце.

— Без сумніву, це своєрідна любов. Не заздрю Жану-Мішелю. Якщо вона відмовила йому колись, то чому не зробить цього ще раз? Жан-Мішель завдав їй страшного горя, а пожежа спотворила його обличчя, якщо зовнішність має якесь значення.

Еміль скрушно хитає головою.

— Я Жану-Мішелю нічого не винен. Він не має права очікувати від мене ще більше допомоги. Коли настане пора, просто дозволю йому виконати власну частину справи. Цього досить, опісля кожен із нас буде вільний іти своїм шляхом.

У тиші цокає золотий кишеньковий годинник Сесіла. Еміль пригадує, який вигляд мав його брат, коли логічні міркування наштовхувалися на емоційні аргументи: обурений і водночас співчутливий.

Спогад будить лють, голос зривається. Промовляючи, Еміль дивиться на себе у дзеркало — так простіше. Відображенням у склі запросто міг би бути брат, настільки Еміль і Сесіл були схожі.

— Усі завжди хотіли, щоби я був таким, як ти. І лише зараз, коли так і сталося, я зрозумів, як мало значить схвалення інших. Як же я мрію якнайшвидше втекти подалі від брехні, обманів і захляпаних кров’ю покоїв. Щой­но зроблю те, що потрібно, відразу заберуся звідси геть. Моє життя змарноване. Спершу мене замикав батько, згодом брат із сестрою, потім випивка, і врешті — я сам. Але поки не прибереш старе, нове не виросте. Саме це я зараз і роблю. Я теж хочу жити як звичайна людина. Бажано якомога далі звідси. Не хочу бути тобою, Сесіле,— лише самим собою. І щоби більше ніхто не казав мені, як я мушу жити.

Еміль нахиляється вперед і перехоплює погляд брата у дзеркалі.

— Сесіле, невдовзі тебе не стане. Ти лише примара. Коли все це закінчиться, ти станеш непотрібним. Знаю, що з кожним кроком у цих пошуках я перетворююсь на Каїна. Я забуду про тебе, коли залишу Стокгольм.

Надворі заводить пісню якийсь п’яничка. Еміль майже відчуває, як бренвін гаряче цілує його горлянку, тече глибоко вниз, і як його вогняна стріла осяває темні закутки, виганяючи звідти примар. У такі миті Емілеві дуже бракує цього благословенного полегшення. Він заплющує очі і шепче:

— Я доведу, що ви з батьком помилялися. І покажу, що є інші дороги, крім вибраних вами. Я сам вирішу, як усе це завершиться.

6.

Карделю скрізь ввижається обличчя Анни Стіни. Найчіткіше воно у снах, тому пальт намагається не спати. Зимою було простіше, бо тоді він навіть не міг лежати, так усе в нього боліло. Шкіра притискалася до ковдри чи набитого сіном матраца й наче знову проймалася вогнем. Піт із неї не виходив назовні, а збирався тугими пухирцями. Краще було сидіти. А зараз зле навіть без тих пухирців, бо до Карделя повернувся сон. Шкіра сяк-так зажила, старі опіки перетворилися на яскраво-червоні плями, що вкрили візерунками все тіло, місцями вузлуватими, як застиглий на свічнику віск.

Шрами чутливі на дотик і постійно заважають, але Кардель на це не зважає. Того суцільного болю, що стискав усе тіло, більше нема, болить лише кукса лівої руки. Здає­ться, той біль залишився у чані, у якому сконав Ерік Тре-Русур. Пальт тоді так сильно зацідив дерев’янкою, що аж сам заревів від болю. І це при тому, що Кардель навіть не пискнув, коли фельдшер обпилював його кістку, що стирчала, рашпилем.

Узагалі не спати неможливо. Варто лише дати слабину, як сон підкрадається й одразу валить із ніг. Карделеві сниться, як він біжить крізь вогонь, на руках крихітні Карл і Мая. Пальт мчить до сходів, падає — і губить свою ношу. Волосся тліє, поки він намагається позбирати дітей, рука нищить усе, чого торкається. Голова палає, Кардель змушений тікати.

Вогонь не гасне від сліз, а діти Анни Стіни загинули з його вини. Пальт уявляє дівчину біля пожежі, від виразу її обличчя йому стає вдвічі болісніше. Він із жалем усвідомлює, що ще одне життя вислизнуло з його незграбних обіймів. Анна Стіна дихає, рухається, але більше не живе. Кардель безперестанку просить у неї пробачення, проте здається, що дівчина більше не розуміє його мови. Анну Стіну оглушило таке велике горе, що Мікель супроти нього — дрібна комашка, що даремно дзижчить над вухом.

Цього разу в поєдинку зі сном перемагає Кардель. Увесь день пальт никався вуличками, шукаючи дівчину. Скоро вечір, і він знову вийде прочісувати місто, боячись будь-якої миті її пропустити. Він знов і знов прокручує слова старого рибалки: якийсь хлопчина взяв Анну Стіну за руку й повів назад, до Міста-між-мостами. Щось тут явно не так.

Стукіт у двері. Невже це справді до нього?

Кардель чекає, щоби постукали ще раз, і лише тоді підводиться і відчиняє. Гість не поспішає переступити через поріг.

— Емілю, це ти?

Кардель жестом запрошує Вінґе зайти.

— Тобі пощастило, що застав мене вдома, якщо, звісно, доречно говорити про таке щастя. Я саме збирався виходити.

Мікель піднімає з підлоги обвуглений протез. Звичними рухами заходиться затягувати ремінці, що прикріп­люють деревину до живого тіла. Час від часу ремінці не слухаються і вислизають, тоді доводиться починати все знову. Вінґе відвертається: про допомогу його не просять, та і сам він не поспішає допомагати.

— Блумові вдалося знайти місце народження Сетона. Я вирушаю туди.

Кардель киває.

— Це все?

— Наразі — так. Якщо Сетон виявиться у місті, ми його візьмемо. Блум попередив управління поліції, хоча й таємно. Якщо щось станеться, мені повідомлять.

— Ти скрізь устигаєш.

— Я роблю те, що мушу, не більше.

Знову почуття вини, від якого не втекти. Холодне мовчання спалених дітей. Кардель знизує плечима, і від цього руху ремінці знову сповзають.

— Це не кпини. Я би теж хотів би похвалитися такими здобутками.

— Досі не щастить?

Пальт мотає головою, закладаючи шкіряний пасок у пряжку і шукаючи потрібний отвір.

— Вона ніби крізь землю провалилась. А може, так і сталося. Можливо, я шукаю могилу. Зрештою, яка різ­ниця…

Вінґе роззирається в кімнаті, ще більше розсіяно, ніж зазвичай.

— Може, тобі щось потрібно? Гроші?

Кардель чмихає.

— У мене їх достатньо. Багато мені не треба.

Вінґе не дивується.

— Гаразд. За потреби звертайся до Блума. Якщо моя подорож виявиться успішною, невдовзі побачимося. Цілком імовірно, що мене не буде декілька тижнів.

Еміль затримується на порозі, наче хоче ще щось сказати. Кардель не розуміє, що саме, але терпляче чекає.

— Твої рани все ж таки непогано зажили.

Кардель фиркає замість відповіді.

— Кажуть, Серґель збирається витесати з мармуру щось на кшталт Геркулеса Фарнезе[13]. Привабливих чоловіків запрошують позувати оголеними в його майстерні біля Реннарбанна. Я там часто проходжу і щоразу думаю — сьогодні мене точно покличуть. Але досі одні розчарування.

— Жане-Мішелю, я не знаю, який саме метод ти використовуєш у твоїх пошуках…

Кардель перебиває Еміля, із нього досить. У присутності Вінґе його ще дужче мучить совість й усвідомлення того, наскільки доречною була би допомога когось із гострішим розумом, і як мало він її заслуговує.

— Вештаюся вулицями туди-сюди увесь час, коли не сплю. Запитую про неї, але під опис Анни Стіни підходить надто багато дівчат. Коли нічого кращого не спадає на думку, мене, буває, заносить за місто.

— Якби тут був Сесіл, він порадив би тобі почати все з початку, може, і не одноразово: виходь тільки з того, що знаєш точно, аж поки не знайдеш зачіпку, котра поведе тебе далі.

Кардель шукає погляд Вінґе і якийсь час не відводить очей — уперше, відколи гість переступив поріг.

— Але ж Сесіла тут нема, Емілю. Хіба не так?

7.

Надворі травень, а впертий весняний холод досі не уступає літу. Останні заморозки відбулися ще в середині квітня, та студінь все одно не здається. Кількаденне тепло дарує надію, а потім його стрімко проганяють холодні зливи. На думку Карделя і більшості мешканців міста, ця погода — найгірше, на що здатен Стокгольм навесні і восени. Місто-між-мостами оточене морем та озером і віддане на поталу примхливим вітрам. Найбільше дошкуляє сирість; у мороз і сніг можна одягнутися так, аби не змерзнути, але від цієї вогкої слякоті порятунку немає. Як не ллє, то накрапує. Сирість пробирає до кісток, куртка намокає і тягне донизу, як обійми потопельника. Все навколо якесь сіре і блякле, ніби боги, які опікуються погодою, вирішили довести Ройтергольму недолугість його закону про заборону розкоші. Погода впливає і на загальний настрій: городяни набурмосені й роздратовані, небалакучі та відлюдкуваті. Хто може, той узагалі не потикається надвір. Проте Кардель невтомно натягує промоклі чоботи, на які знову чекає слизька бруківка та каша з болота.

Мікель не відразу дослухається до поради Еміля. Спершу якийсь час обмірковує почуте, і лише коли зміст слів стає цілком зрозумілим, діє як за наказом, сам собі дивую­чись, що досі не позбувся цієї армійської навички. Під час служби, коли вже несила було терпіти окрики фельд­фебелів, штик-юнкерів і рустмейстерів, Кардель замружувався і уявляв, що стоїть в обіймах вітру на бушприті кораб­ля. Головне — навчитися тамувати гнів, тоді з будь-якої си­туа­ції можна отримати користь.

Пальт рушає у бік «Великої Тіні», до галявини, куди Анна Стіна покликала його посидіти з дітьми минулого літа. Небом шугають хмари, затуляючи й без того скупі сонячні промені. Кардель простує на північ, аж поки ніс не вловлює затхлий дух озера Трескет, а потім повертає до корчми Малого Яна. На вигоні коло Бруннсвікена пасуться корови. Старий жебрак на узбіччі з надією простягає Карделеві шапку. Пальт минає шлаґбаум, що тримається на двох кам’яних опорах, послуговуючись замість паспорта нашивками мундира. Митники пропускають його, як свого, дружньо киваючи. Позаду стирчить митниця — одноповерхова будівля під просілим дахом із потрісканою черепицею.

Дорога тягнеться вздовж занедбаної митної огорожі з величезними щілинами, що впускають до міста непроханих гостей. Ще трохи — і можна буде в’їхати кінним візком, оминувши митницю. За ровом на північному боці дороги починаються дерева, точніше — зарості колючих чагарників, справжньої кари для босих ніг. Кількома сажнями вглиб темніє справжній дикий ліс. Зусібіч височать стовбури одних лише дубів, під крислатими кронами яких гине вся інша рослинність. Кілька разів Кардель був у цьому лісі взимку, але жодного разу не бачив тут слідів інших людей. Відколи вони розсталися, Анна Стіна покинула свою землянку і більше туди не поверталася. Потім випав сніг, і цей факт став доведеним: жодні інші ланцюжки слідів не перетиналися з Карделевими.

Мікелю потрібно трохи часу, щоби зорієнтуватися. Ліс живий і мінливий, і якщо не пощастить відшукати знайомий пагорб чи примітну каменюку, дорога стає непевною. Сніг розтанув й оголив нові буреломи та килими із прілого торішнього листя. Молоді листочки пригинаються від вологи, повітря вологе й наповнене землистими весняними випарами. Те, що має вирости, живиться тим, що загинуло торік. Кардель довго блукає, аж поки звірина стежка виводить його на правильний шлях.

Землянка вже не така, як раніше, тут з’явилося дещо нове. Гілки, що колись слугували дверима, поламані й розкидані, на вогкому ґрунті повно відбитків ніг. Тут явно хтось був. Обережно, щоби нічого не зачепити, Кардель сідає на повалений стовбур, звідки все добре видно. Серце калатає, бо найчіткіші сліди дрібні й досить свіжі. Він намагається пригадати, коли востаннє йшов дощ. Учора? Так. Краї слідів не розмиті. Внизу, біля викладеного для вогнища кола каміння, є такі самі сліди, а під зламаною ялиновою лапою пальт знаходить вигнуту сковорідку та інше кухонне начиння, загорнуте у шмату. Важко сказати, скільки все це там пролежало.

Кардель йде слідами, допоки вдається їх розгледіти, а потім на власний розсуд вибирає найпростішу дорогу — стежкою, яка то губиться на галявинах, то в’ється між стовбурами дерев.

На схилі його погляду відкривається луг, покритий обламаним засохлим бадиллям: його спочатку притиснув сніг, а потім розсмикав вітер. Кардель не відразу зауважує її спину, вкриту вицвілим пледом, котрий з першого погляду не відрізнити від хутра самотньої косулі. Постать схиляється над якоюсь плямою на землі, а наступної миті зникає. Мабуть, відчула важкий погляд Карделя, що надто довго дивився, зачарований зустріччю.

Тихо вилаявшись, пальт кидається слідом за дівчиною.

Вона поводиться як мавка. Кардель біжить, час від часу зупиняючись і тамуючи подих, аби почути, де хрусне галузка чи гойднеться гілка. Тоді він неоковирно кидається вперед, захищаючи обличчя дерев’яним п’ястуком, але гілля все одно боляче шмагає його по шиї.

Усвідомивши, що остаточно програв полювання, Кардель зупиняється і нахиляється вперед, аби відновити дихання. М’язи ніг горять, у роті присмак крові. Дівчина вже далеко, однак її кроки тепер чути з іншого боку. Мікель миттєво згадує про згорток біля ватри і повертається схилом прямо туди, звідки прийшов.

Остаточно захеканий, він приганяє до стоянки й вчасно зупиняється, щоби не знищити нові сліди. Скарб і досі надійно схований під пухнастою ялиновою гілкою. Кардель повернувся першим, та коли у вухах перестає гепати пульс, чути лише шум лісу. А що, як він помилився: або згорток не її, або дівчина вирішила, що краще вже пожертвувати майном.

Мікель шкандибає назад до землянки. Неподалік із землі б’є лісове джерельце, та дзюркоту води не вдається приховати уривчасте, хоч і негучне дихання дівчини. Кардель обережно нахиляється ближче до входу.

Вона стоїть рівно, наскільки дозволяє низька стеля, спиною до стіни, складеної з утрамбованої землі. У піднятій руці ніж — такий маленький і зашурганий, що годиться лише до столу, а не для захисту. Зрозумівши, що її схованку викрито, дівчина відгортає тканину, що служить їй каптуром,— так, наче відкрите обличчя якось їй допоможе.

Карделеві потрібна лише мить, аби усвідомити побачене та втратити ілюзії. Напружені плечі пальта зневірено опускаються — це не Анна Стіна, йому знову привиділося. З-під заплутаного волосся через усе чоло і далі вниз по худорлявому дівочому обличчю розповзається винного кольору пляма. Ліворуч від надбрівної дуги вона яскраво-­червона, захоплює одну очницю, від чого блакить ока здає­ться моторошно контрастною.

Розчарування й полегшення витягли з Карделя всі жили, пальт шукає повалений стовбур, щоб дати набряклим ногам відпочити.

— Можеш виходити, я переплутав тебе з іншою. Нічого лихого тобі не заподію, даю чесне слово.

— Якби я довіряла чужинцям на слово, моє життя було би набагато коротше.

— Мене звати Мікель Кардель.

Пальт переступає через колоду, по черзі підіймаючи важкі ноги, щоби не обертатися до дівчини найбільш обпеченим боком.

— Будь така ласкава, не треба колоти мене у спину отим шилом.

Кардель дає їй час для відступу. Тихо рахує до двадцяти, повертає голову і бачить, що дівчина стоїть перед входом до землянки, досі з ножем, але рука опущена.

— Ти ще тут?

— Мої речі там, унизу, ти заступив мені дорогу.

Кардель роздратовано сопе, занадто втомлений і похмурий, аби поступитися. Піт під сорочкою холоне, у роті смак заліза після біганини.

— Тоді обійди мене.

Почувши кроки, Кардель вирішує, що дівчина його послухалася. Насправді ж вона вмощується на тій самій колоді, проте віддалік, поза межами досяжності.

— Мене обпекло ще в лоні матері. Бачу, і тебе вогонь не оминув.

— Кажуть, червоний півень женеться за найгарнішими. Він залишив мене у спокої, щойно стало ясно, що здобич із мене кепська.

— Із мене теж.

Кардель бере слова дівчини за привід краще її роздивитися і виявляє, що та каже неправду. Риси обличчя правильні: високі вилиці й розкосі очі, як у тих, хто живе по той бік Балтійського моря, хоча з її говірки нічого такого й не скажеш. Дивлячись на червону пляму, хочеться відвернутися, та якщо цього не робити, пляму швидко перестаєш помічати.

— Я, звісно, не заклад із підвищення самооцінки безпритульних дівчат, але, чорт забирай, ти і сама розумієш, як тобі пощастило. Якби на такому обличчі не було плями, світ був би до тебе ще безжальнішим.

Дівчина нічого не відповідає — просто змінює тему:

— Я чула твоє ім’я.

— У Місті-між-мостами мене багато хто знає, та я й гадки не мав, що відомий навіть за митницями.

— Анна Стіна інколи шепотіла його вві сні.

Карделю бракне повітря, як від несподіваного удару в живіт, слова застрягають у горлі. На щастя, дівчина дає йому час отямитися, копирсаючись у кисеті, що звисає з пояса її штанів.

— Хочеш тютюну? Я трохи назбирала, обмінюю його на інші речі.

З огляду на невибагливі пожитки дівчини, Мікель усвідомлює, наскільки дорогоцінним є цей частунок. Язик не повертається відмовитися, і коли худа, як трісочка, рука простягає шматяний кисет, Кардель бере дрібку, аби не образити її. Тютюн сухий і старий, дрібно кришиться між пальцями. Пальт спочатку трохи його жує, а тоді штовхає язиком за щоку.

— Моє ім’я ти вже знаєш. А як ти називаєшся?

— Ліса.

— Дуже приємно.

Обважнілий язик не слухається, а в животі лоскоче від страху бовкнути чи запитати щось не те. Кардель мовчить, натомість далі веде Ліса:

— Карла і Маї вже немає серед живих, чи не так?

Краще би вже встромила свого ножа йому у бік. Кардель спроможний лише кивнути, Ліса і собі киває, розуміючи, що іншої відповіді не могло бути.

— Я оплакувала Карла і Маю всю зиму, відколи ми розлучилися. Листя показало мені, що вони загинуть, хоча дитячу смерть можна передбачити і без ворожіння.

У горлі вибухає біль, з уст, як підпалене ядро, рветься сповідь.

— Я винен у їхній смерті.

Із поваги до Карделя Ліса дивиться вбік.

— Не лізь у ярмо сам. Я також винна — зрадила їх у найважчий момент. Закинула свій вузлик за плече і втек­ла вночі непрохідними стежками. А я ж була малюкам за хресну, більше нікого не знайшлося. Карла і Маю сповили в мою порвану сорочку, коли двійня з’явилася на світ там, унизу, біля вогнища.

Кардель бачить у ній віддзеркалення свого сорому, хоча Ліса набагато краще дає собі раду з тим соромом. В очах відбиток безсонних ночей і безжалісних мук сумління, однак голос рівний і твердий. Мікелю стає моторошно від цієї сили.

— Куди вона поділася?

— Якби я знав, мене би тут зараз не було. Вона пішла, не сказавши куди і навіщо. Я приходив сюди зимою, тут було порожньо. Зараз повернувся, сподівався знайти нові сліди. А ти? Щось знаєш?

Ліса вказує на поламані й розкидані коло землянки гілки.

— Ні, але хтось її вже тут шукав, можливо, із тієї ж причини.

Уперше в голосі дівчини чується сумнів.

— Чому…

Ліса затинається і починає спочатку:

— Чому ти шукаєш її саме зараз?

Кардель не спроможний відповісти. Ліса ловить його погляд і не відводить очей. Навіть якби захотів, не зміг би повернути голову. Кардель почувається наче голий, який не має можливості прикритися. Кров шугає в обличчя, вуха багряніють. Чари зникають, лише коли Ліса опускає очі.

— Анна Стіна розмовляла вві сні. Здається, будувала плани на майбутнє. Крім твого, називала ще одне ім’я, якесь чуже.

Ліса перебирає склади, а Кардель копирсається в па­м’я­ті, шукаючи зачіпку в лабіринті спогадів, завдовжки у два роки: Анна Стіна Кнапп, Прядильний дім, корчма «Мавпа», загибель Крістофера Блікса на тонкій кризі Рід­дар­ф’єрдена, ненадісланий лист хлопця, червона посмішка Сесіла Вінґе в пивниці «Гамбург». Нічого не надумавши, врешті-решт пальт здається і зітхає. Те, що він відчуває зараз, дуже схоже на інше, добре знайоме йому відчуття — коли свербить рука, котрої вже нема.

Десь високо вітер колише крони дерев, пірнає в гілля і котить опале листя схилом. Кардель ще трохи сидить у товаристві дівчини, а потім іде слідом за листям.

8.

Дорога недалека, та Маґнус Ульгольм мчить повним ходом, ледь приховуючи роздратування і мало не забу­ваю­чи про честь: через Слоттсбакен, крізь арку і до внут­рішнього дворика королівського палацу. Відколи на початку минулого року Ульгольма призначили на посаду, будівля поліційного управління вселяє в нього якусь непозбувну безнадію, із якою здатен позмагатися хіба палац. Дім Індебету наче якась недобудова, до якої ставляться, як до падчірки. Натомість палац — своєрідна модель королівства у цілому: занепад величі, безладдя, увічнена в камені тупість із лабіринтом переходів і покоїв, де кожен коридор має свій ранг і певні правила.

Ульгольм почувається тут не в своїй тарілці: хай би як намагався запам’ятати коридори і сходи, неодмінно губи­ться і починає блукати. Він ладен заприсягтися, що тутешні кабінети щомісяця міняються місцями. Начальникові поліції доводиться терпіти насмішливий, майже зневажливий погляд камергера, який підказує, де правильний кабінет. Ульгольм стукає і з полегшенням заходить до приймальні Югана Еріка Едмана. Із кінця коридору чути, як канцлер юстиції Луде на всю горлянку щось диктує секретарю, той поспіхом зачиняє двері, зауваживши відвідувача. Ульгольм робить те саме — що більше дверей між ним і Луде, то краще.

— Як справи в пана статс-секретаря?

Едман розводить руками над письмовим столом, заваленим паперами і різноманітним письмовим приладдям.

— Голови ґуставіанців котяться одна за одною. Граф Руут постане перед судом ще цього місяця. Судитимуть його за розтрату державного майна.

— Руут винен?

Едман сміється:

— Хіба це має значення? Хто ставить таке питання, той не розуміє наших пріоритетів. А втім, Руут таки спростив нам завдання, загубивши квитанції покійного короля. Граф відповідав за фінанси королівства, а без доказів, куди поділися гроші, можна вважати, що він поклав їх до власної кишені. Якщо не зможе повернути, доведеться відбувати покарання у фортеці. У всякому разі, він уже політичний труп. Це за умови, що я колись допишу цей звіт!

Едман запитально підводить брови, коли Ульгольм кладе поверх паперів на столі розгорнутий аркуш і сідає у крісло для відвідувачів.

— Депеша від Дюлітца, щойно від посланця. Один із лакеїв Дюлітца начебто натрапив на слід Анни Стіни Кнапп.

Статс-секретар починає бігати очима по депеші, але йому швидко уривається терпець і він звертається до Ульгольма:

— Чому ж він не затримав її на місці?

— Чолов’ягу поранили багнетом у коліно в битві під Уттісмальмом, тож мусив змиритися з тим, що завжди пастиме задніх. Він непогано малює і встиг накидати вугіллям портрет дівчини з її охоронцем на зворотному боці газети.

— А що далі?

— Дюлітц не дурень. Щойно отримавши звістку, відразу розставив на мостах шпигунів. Панночка Кнапп усе ще в місті. Я дам доручення скопіювати рисунок і розвісити на митницях і міських вартівнях, аби її міг пізнати кожен мундир.

Едман встає і підходить до високого вікна, із якого вид­но стайні Гельґеандсгольмена й води Стреммена, що досі мчать бурхливим весняним потоком і штурмують слизькі дощані настили ще не зведеного моста.

— Якщо лист пані Руденшельд досі у Кнапп, нам неабияк пощастить. Але якщо там не згадується ім’я Руута, я впіймаю облизня. Суд скоротився би на кілька тижнів, а соратники Руута також опинилися би за ґратами. Ми би впоралися з ґуставіанською змовою за одну ніч.

У двері стукає прислужник.

— Прошу пробачення у шановного панства, але пан Едман сам наполягав, щоб його інформували. Копенгаген горить!

9.

Подорож просувається від заїзду до заїзду. Десь за дві версти за містом гостинець стає достатньо широким для двох екіпажів, але потім знову звужується до ледь помітної смуги — болотистої, грузької та побитої підковами і колесами бричок. Тому у кращому разі Еміль бачить милевий стовп[14] раз на дві години. Візник — неквапний чоловік, що монотонно мугикає в такт кінських кроків. Раз у раз трапляються екіпажі, що їдуть на південь. Дорога надто вузька, щоби розминутися, хтось мусить дати задній хід. Починаються суперечки про те, у кого перевага, і від цього процес ще більше затягується.

Еміль лише безпорадно спостерігає за тим, що відбувається, щільніше кутаючись у верхній одяг. Йому ще пощастило, що його екіпаж має дах і шкіряні заслінки на вік­нах, тож можна сяк-так сховатися від мжички та вітру. Серед супутників Еміля є й холерики, яким не терпиться втрутитися в дискусію, від чого подорож ще дужче гальмує.

Першу ніч Еміль проводить у заїзному дворі на півдо­розі до Уппсали. Блум видав йому подорожній документ, що надає право на безкоштовний нічліг, та що далі від столиці, то слабша рука закону. Господарі лише хитають головами і вигадують всілякі відмовки, щоби вичавити з гостя готівку. Мовляв, подорожні документи часто підробляють, і без атестації кроноленсмана ці папірці не викликають довіри. Дехто посилається на власну неписьменність. Часто-­густо Еміль опиняється перед вибором — заночувати на сіннику чи заплатити, і лише раз принципово відстоявши своє право, усвідомлює беззмістовність подальшої боротьби. Відверто кажучи, він нікому не дорікає, бо знає, що його зовнішність викликає сумніви. Корчмарі помічають, як його погляд прикипає до бочки із бренвіном, і чудово розуміють, що він за один.

Із кожним днем Еміль віддаляється на північ. Екіпажі і заїжджі двори відрізняються залежно від парафії. Часто немає коней, і за ними посилають до селян, які невдоволено відривають розпашілих конячок від важкої праці в лісі чи на полі. Еміль звикає чекати годинами, спершись спиною об ледве теплий тиньк печі, сяк-так розпаленої кількома дровинами. Найчастіше трапляються відкриті візки, а буває й таке, що Еміль і сам їде верхи у в’ючному сідлі, обвішаному мішками та тюками. Його жахає висота тварини — її цілком достатньо, щоби скрутити собі в’язи, тим паче, що ритм понурих кінських кроків заколисує, наче спів сирен.

Еміль наче потрапив до чужої країни, хоча мова навколо знайома. Люди тут приросли до землі, живуть і помирають на тому ж клаптику, на якому їх потім ховають. Подорожні — такі, як він,— вважаються чимось безбожним і ганебним, хоча його грошам тут завжди раді. Еміль завжди ввічливо представляється, та чого варте ім’я, відірване від місця й оточення, не підтверджене кровними зв’язками? Порожній звук. Еміль — чужинець, на якого всі косяться.

У цих краях панують міфічні істоти: некки, тролі, гноми і мари. Тут на поріг кладуть залізо, щоби спокійно спати, а під подушку — молитовник, аби відлякувати тролів від колиски. Спершу Еміля це шокувало, однак за таких умов мудрувати не доводиться — довкола дрімучий непроглядний ліс. Хай би як світило сонце, у ньому завжди темно. Уночі праліс наповнюється чудернацькими звуками і постатями, і хтозна, чи це дійсно лисиці й косулі.

Показувати дорогу — завдання тих, від кого мало толку на господарстві, себто калік і дітей, непридатних до важкої праці. Коли помічників двоє, вони відчиняють і зачиняють ворота, що ведуть на пасовиська. Якщо один, Емілеві доводиться злазити з сидіння і самотужки виймати довгі жердини з пазів, а потім закладати назад. Там, де землі розчищені під поля, гостинець перетворюється на звивисту доріжку, що свідчить про затяті сусідські війни. Каміння з дороги не прибирають, і вона стає справжньою пасткою для кінських копит і коліс екіпажів. Грузькі місця у кращому разі загачені місточками зі слизьких соснових колод.

Коли неможливо знайти коня, Емілю доводиться якусь частину шляху проходити пішки, щоби не втрачати часу. Майже відразу він про це жалкує. Дощова весна і відли­га перетворили дорогу на суцільний потік талої води, і кожна спроба не промочити ноги, балансуючи на узбіччі, пов’язана з ризиком послизнутися і шубовснути у багнюку. Позаду, у тому місці, де його вкотре попросили «зачекати», збирається челядь, що зловтішно галасує, дивлячись на його вправи. Еміль готовий пуститися вбрід, аби позбавити їх вистави, хоча ноги вже мокрі по коліна, а він ще й сотню ліктів не здолав. Обабіч шляху, у глибоких калюжах, гниють жердяні тини, немов щогли розбитого у бою флоту.

Коли Еміль вибирається на майже сухий лісовий горбок, уже далеко за полудень. Світло поволі гасне, йому на зміну поспішає довгий вечір, стає лячно. Час здається більш пізнім, ніж є насправді, й Еміль починає сумніватися в точності свого кишенькового годинника. Прокидає­ться давно забутий страх — зовсім не такий, як той, що добре йому відомий. Еміль звик бути серед людей, під захистом стін, тоді як ліс дикий і безжальний. Темрява дедалі густішає, вселяючи в нього споконвічний жах.

Сесіл наказує не ставати посміховиськом. Голос брата повчальний, однак не викликає довіри. У сутінках стежка зливається із землею довкола, а ялинки з позначками маршруту все більше сіріють. Іноді між стовбурами зблискує світло, що відбивається у лісовому озерці чи болоті. Улоговини залиті червоною водою, наче відкриті рани на пухкому моху. Якщо Еміль тут заблукає, йому кінець. Думка про те, що доведеться заночувати під деревом, змушує його бігти, і байдуже, що ноги вже натерті.

Спочатку в ніс шибає запах диму, а тоді за поворотом з’являється ціль — перехняблений, оброслий мохом дім із конюшнями та хлівами. Еміль із вдячністю поспішає під дах, аби просушити мокрий одяг. Зрозумівши справжню ціну ночівлі, він тепер готовий скільки завгодно чекати на коней і проводирів.

Рано-вранці Еміля будить худорлявий хлопчина, і вони не зволікаючи вирушають у путь — а її попереду ще дуже багато.

10.

Галас, що доноситься з нижнього поверху, пробуджує лихі спогади: Польща, молодість, переслідування. На декілька нестерпних хвилин Дюлітц знову стає переляканим юнаком у мокрих від холодного поту простирадлах. Поволі повертається до тями та усвідомлює, що дійсність нічим не краща. Старість відразу ж дає про себе знати найгіршим чином: ветхе тіло ще служить, але постійно ниє. Від найменших дрібниць з’являються болячки, шия не рухається, а поясниця ледве згинається.

Крики вже чути знадвору. Дюлітц човгає до вікна, розтираючи руку, що затерпла під вагою тіла, і встигає побачити, як Оттоссон спритно тікає у бік передмістя, од­нією рукою затуляючи роз’юшеного носа. Знову зводив із кимось порахунки. Дюлітц заплющує очі, чекаючи, поки вгамується пульс, а тоді накидає поверх нічної сорочки халат, відчиняє засув і спускається сходами. Знизу долітає стогін Ерлінга. Дюлітц протирає заспані очі і входить до салону. Ранок вже близько, надворі майже розвид­нілося. Однак Дюлітцу потрібен деякий час, аби оцінити картину.

Засапаний, як звір у пастці, Ерлінг лежить під стіною і тулить до грудей забиту руку. Кремезний чолов’яга, але поводиться як дитя. Бійка, вочевидь, тривала не довго, але завдала значної шкоди меблям: стіл перевернутий, шпалери захляпані кров’ю, крісла потрощені й розкидані. Одне з них все ж таки вціліло, на ньому, як на троні, сидить переможець.

— Жан-Мішель Кардель,— представляється він.

Чоловік теж захеканий і спітнілий, і це свідчить, що слуги Дюлітца все ж не остаточно зганьбилися.

— Я мав би знати ваше ім’я?

— А Анну Стіну Кнапп знаєте? Вона ще могла називати себе Блікс.

Почувши пароль, Дюлітц ствердно киває. Постать проти світла поволі набирає обрисів. Дюлітц вказує на одне з перекинутих крісел, гість коротко киває і піднімає його. Крісло ледве тримається на поламаних ніжках. Із другим щастить більше, і Дюлітц всідається навпроти. Обличчя гостя налякало би навіть найбільш загартованих: волосся згоріле, шкіра вкрита рубцями й опіками. Дюлітц аж здригається, уявивши, які муки випали на його долю.

— Прошу вас відпустити мого слугу, щоби ми змогли порозмовляти віч-на-віч. Якби була якась підмога, От­тоссон уже давно би її привів сюди. Сам я старий і беззахисний.

У відповідь чується кректання, і Дюлітц трактує його як згоду. Ерлінгу теж не потрібно двічі наказувати: він відразу виповзає за поріг, свистячи легенями, а Дюлітц використовує паузу, щоб оцінити свої шанси в перемо­винах.

— Отже, ви шукаєте ту дівчину. Мабуть, вам уже відомо, що у вас непогані конкуренти?

Гість хоче щось сказати, але стримується і приборкує здивування. Занадто пізно, бо Дюлітц, добре навчений читати вирази облич, встигає його помітити.

— Минулої осені до мене приходив начальник стокгольмської поліції разом із самим Юганом Еріком Едманом у тій самій справі. Відтоді я теж її шукаю, втім, цілком безуспішно.

— Розкажіть усе з початку, але повільніше. Бо я такий же кмітливий, як і красивий.

— Вам відоме ім’я Крістофера Блікса?

— Так.

— Отож. Дівчина назвалася його вдовою. Звернулася до мене, бо їй були потрібні гроші. Мала на продаж один-єдиний, але рідкісний товар: за рік до того вона втекла із Прядильного дому на Лонгольмені через закинутий тунель під муром. Його викопали для відведення дощових вод від фундаменту будівлі. Минулої осені у Прядильному домі впродовж кількох днів перебувала одна іменита особа, і на замовлення мого клієнта я дав дівчині доручення пробратися назад тим самим шляхом, яким вона колись утекла. Анна Стіна вирушила в тунель вночі, тоді був молодий місяць і суцільна темрява.

Чоловік у кріслі навпроти перекладає ліву руку, і лише зараз Дюлітц зауважує, що з нею щось не так. Кулак обвуглений, зап’ястя рівне й нерухоме, а вся рука заплямована кров’ю його слуг. Дюлітцу стає моторошно від вигляду неживої кінцівки, і він замовкає.

— Тож ви вирядили її до Прядильного дому. Тільки за це я міг би прикінчити вас на місці.

— Розумію, якими жахливими вам здаються ці слова зараз, та клянуся, що не мав наміру заподіяти їй кривди. Здебільшого я маю справу з боржниками, що приходять до мене вимушено. Зокрема це стосується і чоловіка Анни Стіни. Однак вона звернулась до мене по допомогу за власним бажанням, просила двісті ріксдалерів для своїх дітей. За такі гроші мої клієнти купують собі чухалки для спини зі слонової кістки. Вони були готові заплатити їй щонайменше вдвічі більше. Я запропонував Анні Стіні поторгуватися від її імені, але вона відмовилася.

— Яку частину цієї суми ви збиралися залишити собі?

Дюлітц обирає правду, сподіваючись отримати довіру в обмін на зневагу.

— Десятину. Якби це був хтось інший, я б узяв половину чи більше. Та з неї не наважився.

— І судячи з усього, вона так і лежить похована під муром?

Дюлітц хитає головою.

— Ні.

— Звідки ви знаєте?

— Мої люди були в Прядильному домі. Ледве знайшли одного пальта, що на власні очі бачив, як дівчину засікли на ранковій перевірці. Ми дали йому зрозуміти, що наше невдоволення страшніше за головного наглядача Петтерссона, чию довіру той ніяк не хотів втрачати. Петтер Петтерссон сам заопікувався дівчиною і після розмови вивів її за браму та дозволив утекти. Оскільки той самий пальт заприсягнувся, що добре запам’ятав обличчя Анни Стіни, я доручив йому стежити за нею. Цей чоловік стверджує, що одного разу бачив дівчину в товаристві якоїсь особи, яка помітила переслідувача і спритно сховала дівчину.

— Де? Коли?

— На прем’єрі «Пробаченого батька» Ліндеґрена, якщо ви стежите за театральним сезоном. Тринадцятого травня. Пальт розгледів їх у натовпі в партері.

Спотворений чоловік губиться у власних думках, блукаючи поглядом і гризучи ніготь, який потім випльовує на підлогу. Дюлітц користується нагодою, кладе руки на коліна і завмирає.

— Уявімо, що в кишені мого халату лежить кинджал. Дамаська сталь, руків’я з перламутру. Моя діяльність по­в’язана з ризиками, тож про всяк випадок завжди тримаю при собі клинок. Мій девіз — краще мати зброю і не скористатися нею, ніж навпаки. Кинджал невеликий, проте гострий. Я старий і немічний, тож гідного супротивника в рукопашному бою з мене не вийде. Однак у дитинстві я інколи грався у зв’язування ременем[15], тож міг би вас доб­ряче поранити, а це на якийсь час завадило би вам продовжувати пошуки дівчини. А, як я вже казав, ви не єдиний, хто нею цікавиться.

— То що ви хочете?

— У мене є певні міркування стосовно того, що трапилося. Гадаю, вони могли би стати вам у пригоді. Обіцяю поділитися ними в обмін на доброзичливе ставлення. Також попрошу вас після цього покинути моє скромне обій­стя, щоби я мав змогу зайнятися прибиранням.

Дюлітц знову трактує мовчанку гостя за згоду, і нахиляється ближче, щоби підкреслити вагомість своїх слів:

— Анну Стіну послали, щоби вона винесла назовні листа Маґдалени Руденшельд в одну з тих небагатьох ночей, які ця поважна пані провела у Прядильному домі, перш ніж її перевели у більш надійне місце. Відомо також, що в тому листі було повідомлення для соратників Армфельта. Можливо, дівчина так і не дісталася до цілі, а може, лист уже загубився. У будь-якому разі ніхто не міг дозволити собі знехтувати таким ризиком. Усі кинулися відчайдушно шукати дівчину: і конспіратори, що дали мені це доручення, і слуги Ройтергольма. Цей лист міг би спопелити все королівство. Відтоді щотижня з’являються нові й нові чутки про замахи на життя герцога — ґуставіанці прагнуть прибрати його з дороги разом із Ройтергольмом і всім регентським правлінням. Уявлення не маю, як Анні Стіні вдається переховуватись за таких умов, і чому вона взагалі вирішила заховатися у проміжку поміж Сциллою і Харибдою, коли за цей документ вона могла би загадати будь-яку ціну. Щось із нею не те.

Останнє припущення Дюлітца страшніше за будь-які погрози, тому гнів Карделя раптом зникає. Йому більше нічого тут робити, тому пальт підводиться і витирає дере­в’яний протез об гобелен, вкриваючи пасторальну ідилію кривавими розводами.

— Перевірим вашу кишеню наступного разу, якщо ми ще колись побачимося.

— Тоді до зустрічі.

Дюлітц знову залишається сам — старий і втомлений; полегшено видихнувши, він із подивом дивиться на власні пальці: вони тремтять. У його віці вже запізно наживати нових ворогів. Кишеня халата Дюлітца насправді порожня, але такою їй вже не бути до кінця його днів. І хоча кинджал не дуже легкий, ця ноша не здається йому обтяжливою.

11.

– Високо в небі над нашими головами висять терези. Їхні шальки то опускаються, то піднімаються, та в підсумку завжди залишаються на одному рівні.

Еміль напружується, щоби зрозуміти північну говірку старої та чужі для його вуха примовки. Вік жінки визначити неможливо. На вигляд вона стара, як світ, маленька, згорблена та беззуба, кожна зморшка наче підведена сажею. Глибоко посаджені очі заховані у складках шкіри і лиш іноді зблискують. Еміль не може з упевненістю сказати, чи ця жінка вже здитиніла, чи просто відповідає на його запитання у свій спосіб. Їхню розмову перебивають побутові клопоти.

— Там не сідай!

Коли довкола починає шелестіти дощ, стає зрозуміло, чому. Домівка старенької є не чим іншим, ніж хижею, дах потрісканий, а обдерті стіни похилилися, наче спираються на димар. Стара годує вогнище дрібним хмизом, кидаючи одну гілочку за раз і розмовляючи радше з вогнем, ніж із гостем.

Мальовничий Сакснес умостився між горами та озерами. У центрі невеликого села ринок, поруч — церква. Емілеві тут не щастить. Місцеві на його запитання не відповідають — не тому, що не хочуть, а тому, що не знають, що казати. Розгублений, він намагається зрозуміти, у чому справа, та допомоги чекати марно. Допитливість чужинців із південних країв нічого доброго не віщує, це здавна відомо. Північними селами цікавляться тільки тоді, коли з’являється підозра, що тут є чим поживитися, якщо натиснути на фогтів. Служниця невдоволено повідомляє, що пастор у від’їзді, а Еміль не наважується спитати про гостьову кімнату. Гостиний двір не гідний своєї назви — це студена хатина з дерев’яною лавою замість ліжка. Молоко і свинину можна придбати в сусідній садибі. Дорогою туди Еміль угледів стареньку, схожу на якусь лісову істоту, що тікає до свого сховку. Аж раптом йому спало на думку, що це єдина літня людина, яку він бачив тут від дня приїзду.

Бабуся обережно знімає сильце з лапки горобця з пере­битою шиєю і починає обскубувати пір’я із крихітного тільця. Без оперення пташку не впізнати. Еміль вражений, як мало м’яса ховається під пір’ям — один чи два шматочки, не більше. Стара копошиться коло вогню в пошуках шпички, щоби наткнути тушку. Терпляче нею крутить, щоби рівномірно пропекти м’ясо, і коли воно готове, простягає паличку Емілю. Він зустрічає її непохитний і загадковий погляд і здогадується, що це випробування. Обережно бере пташку, відриває крихітне крильце і кладе до рота.

Стара робить те саме із другим крилом.

— Ти питав про село. Я була дівчинкою, коли це сталося вперше, мене заледве почали слухатися кози. Батько й мати відправили мене на літо пасти худобу разом із кількома старшими дівчатами. До нас прийшов якийсь чоловік, слабкий і гарячий, ми дали йому ліжко. Чоловік лихоманив, а за кілька днів все його тіло обсипало бридкими пухирцями. Ще через кілька днів односельчанин приніс нам їжу. Побачивши, що сталося, тут же випустив усе з рук і чкурнув назад. Чужинцю ставало все гірше. Наступного дня прийшли люди із села, близько не підходили, а говорили до нас, стоячи на узліссі. Наказали залишатися там і дали лопату. Ми не розуміли навіщо, аж поки чоловік не помер. Потім гарячка почалася в Керстін, згодом і в Ельси. Коли настала осінь, залишилися тільки я і кози. Пізніше мені казали, що наша жертовність врятувала село. Нас називали відважними. Завдяки нам з річки познімали містки і загатили ними перевал, тож інші хворі на віспу в Сакснесі не з’являлися. Аж за якийсь час одна знайома зізналася мені, що заможні ґазди послали на болото наймита з мушкетом із підпаленим ґнотом, якби раптом я чи котрась із моїх товаришок виявилися не такими вже й безстрашними і захотіли повернутися додому, до мами. Всі про це знали, і ніхто не заперечив.

Еміль відчуває, як на зубах щось хрумтить, тому енергійно жує, аби швидше проковтнути шматок і позбутися затхлого присмаку дичини, сподіваючись, що старенька не зауважить його огиди.

— Крізь зморшки вже ледь видно, але мої щоки вкриті рубцями. Знаєш, віспою хворіють тільки один раз. Коли пошесть повернулася, село вже не було до неї так добре підготоване. Зараза переповзала із хати в хату, і її було не спинити. Ті, хто ще почувалися здоровими, тікали на північ — прямісінько в обійми хвороби. Кожен дбав лише про свою шкуру, і якби не самолюбство, не було би ніякого мору. Старий пастор, добра людина, сам навіду­вав хворих, виконуючи волю Господа, ховав і відчитував мертвих. Від того давнього Сакснесу не зосталося нічого, тільки я одна його пам’ятаю. Хати ті самі, а от люди в них уже зовсім не ті — скрізь чужинці. Пастор теж помер — із гронами пухирів на щоках, але з усмішкою на вустах, бо здійс­нив своє покликання на славу Господа і заслужив місце в садах святих…

Старенька зітхає від спогадів.

— Віспа — страшна хвороба, бо знімає з людей маски. Хтось каже, що заразу розносить вітер, ще хтось, що вона переходить від шкіри до шкіри. Кожен рятується як може. Люди цураються близьких друзів, не дають набрати води із криниці, відмовляють у допомозі тим, хто й так може померти ще до сходу сонця. Є й такі, що вдаються до чорнокнижництва, продають душу дідькові, аби жити.

Від горобця залишилися самі кісточки. Бабуся поскладала їх докупи на краю вогнища.

— Пам’ятаю маленького Тюко, чому ж ні. Хлопчина завше був поруч із батьком, старанно виконував усе, що той наказував, навіть коли йому, малому, було дуже страшно. Що там казати, Тюко допоміг викопати десь із половину могил на цвинтарі коло церкви. Але викопати яму ­батькові сам не зміг — захворів і довго пролежав у гарячці. ­Віспа хлопця пощадила, можна сказати, справедливо, бо він заслужив на таке милосердя долі. Коли Тюко остаточно одужав, старого пастора Сетона вже не було серед живих, а церква пустувала. Хлопець все плакав і плакав та ніколи не оминав тих, хто лежав на тому цвинтарі. Він був єдиний, хто не боявся того місця. Моровиця поступово посунула далі, а хлопець рушив услід за нею. Поняття не маю, що з ним сталося далі. Щойно отримав спадок, одразу зник. Сподіваюся, Тюко не змарнував життя, яке оминула віспа.

12.

Світає, а разом із сонцем починає наростати млосна літня спека. Кардель піднімається сходами. На вхідних дверях хтось залишив позначку шматком вугілля: Хеппс­брун, 12, сьогоднішня дата й підпис — «B.».

Отже, Вінґе повернувся. Місце зустрічі та ініціал — його. Еміль давно облюбував собі цю вулицю, колись для бесід із покійною сестрою, а тепер радше через простір, відкрите небо та невпинний потік усілякого люду. Але зараз ще ранній ранок, і Кардель знімає із себе куртку і сорочку, наливає з глечика води до умивальниці, ретельно миє обличчя і шию, а тоді витирається сорочкою і вішає її сушитися. Вікно в кімнаті ось уже з тиждень відчинене навстіж і припнуте на кілок — Кардель тішиться кожним вітерцем, що залітає всередину. Тіло тягне до бамбетля, як муху до гною, проте Мікель знає, що пропустить зустріч, якщо піддасться спокусі. Тож пальт стоїть, кусає нижню губу, і лине думками до Анни Стіни.

Виявляється, все набагато складніше: дівчину переслідують. Пошуки перетворилися на перегони, але її так і так не знайти. То що ж сталося з Анною Стіною, якщо її не здатні відшукати навіть ті, у кого значно більші можливості? Кардель хапається обома руками за живіт, його буквально розпирає від неспокою. Перед очима міські закапелки, де мертве тіло може лежати роками,— дам­би Слюссена або склепіння пивниць, що кишать пацю­ками…

Очі злипаються, пальта долає сон. Тільки там він знаходить примарну Анну Стіну, а прокинувшись, відчуває полегшення і розчарування.

Краще вже вийти на вулицю.

Кардель прийшов завчасно, але Вінґе вже на місці. За­думано походжає туди-сюди і не зауважує Мікеля, аж поки той не підходить упритул.

— О, а я вирішив, що ти наспієш не раніше, ніж через чверть години.

Кардель знизує плечима. Вітерець стихає, а потім різко змінює напрям, що дозволяє Мікелю вловити новий запах.

— Ти якось інакше пахнеш.

— Ти про що?

Кардель замислився, перш ніж відповісти.

— Хвоєю, живицею, осмолом. Багнюкою без вмісту ніч­них горщиків. Не так, як у місті.

— Скоро вивітриться, але вважатиму це за комплімент. Дорога була далека.

— Тебе довго не було. Вже минуло два тижні від Свята літнього сонцестояння.

— І не кажи. Навіть не хочу починати лаяти перевізників, бо зупинюся лише перед наступним сонцестоянням. Що нового у Стокгольмі?

— Нічого особливого. Копенгаген горів декілька тижнів тому, але ти вже, мабуть, і сам про це чув. Зайнялися портові квартали, знищені тисячі осель, королівський палац згорів ущент, а юрби бездомних розбили табори на руїнах. А що там у Берґслаґені?

— Сетона там немає, але не все так погано. Я знайшов одну особу, яка пам’ятає його дитиною.

— Це варте зусиль. То яким був наш Тюко? Жвавим хлопчиком з рум’янцем на всю щоку? Чуйним до старих і хворих?

— Кажуть, інших можна зрозуміти тільки тоді, коли знаєш самого себе. Дорогою я мав удосталь часу для роздумів про те, як на мене самого вплинуло дитинство, і про те, ким я міг би стати, якби обставини склалися інакше. А ти що скажеш, Жане-Мішелю?

Кардель відвертається і якусь мить мовчить.

— Обгорілим калікою я став із власної вини.

Пальт сідає на стосі дров, а Еміль підходить до матросів, що діляться люлькою, сидячи на хиткому трапі та бовтаючи ногами. Мовою порозумітися їм не вдається, та справу легко залагодити жестами: в обмін на дрібку тютюну один із матросів роздмухує жар, й Еміль підпалює тріску.

Кардель давно зауважив, що цього року Вінґе курить, як ніколи. Мабуть, таким чином компенсує те, що й досі не п’є. Еміль сідає, затиснувши тендітний чубук пінкової люльки між великим і вказівним пальцями. Із моря віє легкий теплий вітер, несучи з Бекгольмена ядучий сморід киплячої смоли. Еміль здається метушливим, ніяк не може всістися, і Мікелю спадає на думку, що це він відтягує час, бо його гість прийшов зарано.

Урешті Вінґе видихає дим і збирається з думками.

— Жане-Мішелю, хочу в тебе дещо запитати. Ми майже не обговорювали вечір в анатомічній залі. Сетон любив хизуватися своїми лиходійствами, а побаченого в залі нам було більше, ніж достатньо. Точніше, тобі. Я з усіх сил намагався втримати тебе внизу, нехай і з сумнівним успіхом. Що саме ти бачив?

— Усе: Сетона, його посіпаку, жінку на столі.

— Який вигляд був у Сетона?

— Такий, як завжди. Бридкий чортяка з порізаною щокою, розцяцькований, як пава, у жабо і сюртуку із широкими полами.

— Я не це маю на увазі. Мене цікавить вираз його обличчя і настрій. Сетону подобалася ця вистава?

Кардель хитає головою.

— Гадаю, він лише прикидався перед студентом. У його обличчі був страх. За інших обставин важко було би сказати, посміхається він чи ні, і довгий час мені здавалося, що я тоді помилився. Однак коли ми торгувались, я розповів Сетону про своє спостереження, і в нього був такий вираз обличчя, як у хлопчака, якого засікли з повними жменями цукерок.

Вінґе докладає в люльку ще тютюну і дмухає в чубук, аби краще розпалити.

— Жане-Мішелю, зважаючи на побачене тоді, що ти скажеш про ті історії, котрі нам розповів Сетон?

— Безсумнівно, він винен у кожному із цих жахіть.

— Але, може, роль Тюко в них не зовсім така, як він нам змалював?

— Не виключено.

Еміль задумано відкидає голову назад і випускає дим, що з’єднується з пухкими хмарами. Кардель знову підводиться, він утомлений після ночі, і йому страшенно набридли ці загадки. Вінґе прокидається від задуми і блимає очима, ніби спросоння.

— Пробач мені, Жане-Мішелю, у тебе нові клопоти. Як справи з пошуками?

— Кепсько, хоча й трохи краще, ніж раніше. Твоя порада стала у пригоді.

— Складеш мені завтра товариство до Гаммарбю? Можемо потім поговорити, якщо захочеш.

— До шибениці? У суботу? Якого біса? Надивився я на це діло, вистачить на кілька життів наперед.

— Можеш дивитися не на шибеницю, а куди-інде. Тим краще, може, якраз пощастить.

— Гадаєш, там Сетон буде? Із якого би це дива тому, хто переховується, поспішати на таке видовище?

— Мені дещо розповіли в Берґслаґені. Якщо він досі у Стокгольмі, то прийде туди. Не думаю, що в нього є вибір.

13.

Щойно Кардель сідає на бамбетль, як його зморює сон. Голова падає на груди, а тулуб завалюється назад. Сниться йому не те, чого він боявся,— цього разу це спогад із минулого, кожна деталь чітка, ніби справжня.

Мікель знову хлопчина приблизно тринадцяти років, але вже дужий і спроможний до поденної роботи поряд із батьком — кремезним чолов’ягою з довгими руками, долонями завширшки денця від бочки і похмурим, стомленим злиднями і важкою працею обличчям. Їхнє обійстя було одним із крайніх, поруч із лісом, котрому ніхто кінця-краю не бачив, а хто там заблукав, той уже не повертався. Жили вони в рубленій хатині з дощаним дахом, проконопаченим мохом, на земляній долівці — ялинове гілля. Батько володів розчищеним від лісу кам’янистим пагорбом, де коротав увесь свій час у нещадній боротьбі з корінням і камінням. Уже з дитинства Мікель чітко розумів, що камінь — це незвичайна жива істота з якогось іншого виміру, протилежність людині. Каміння вперто проривалося на поверхню землі із глибин, де воно народжувалося, а вибравшись нагору, завмирало і більше ніколи не рухалося. А як інакше пояснити той факт, що їхнє поле родило більше каміння, ніж зерна? Якби в тих кругляках була залізна руда, сім’я Карделя давно би розбагатіла. Дрібні камінці — то ще пів біди, але щороку, коли розмерзався ґрунт і треба було орати, із землі вилазила брила розміром із людину. Батько мусив діставати ту каменюку кілком і рожном, перш ніж продовжити роботу. Не дивно, що така праця приносила самі розчарування.

Кардель із нетерпінням чекав на той день, коли зміцніє настільки, що зможе чинити опір батьковим кулакам не лише сльозами. Тому охоче допомагав на полі, щодня гартуючи свою силу поруч із батьком, і бачив, як різниця між ними зменшується з кожним роком. У хатині поралася мати. Мікель не знав, скільки їй років, проте на вигляд вона була старша, ніж баби з онуками, бо передчасно зістарілася від побоїв і викиднів. У церкві мати соромилася своєї кульгавості і синців довкола очей, тож часто ховала обличчя під вуаллю.

Одного дня Кардель спроможеться захистити себе раз і назавжди.

Сутеніє, робота майже завершена. Втомлений батько із чорним від люті поглядом б’є Мікеля в потилицю, коли в того висковзує і падає лопата. Кардель піднімає її не для того, щоби знову встромити в землю, а щоби кинути якомога далі у борознисте місиво. Батько часто бив Мікеля, бо вважав синовні невдачі особистою образою, кожне розчарування було наче крихта солі на рану від життя. Малий Мікель, якому важко давалося читання катехізису, бо букви скакали одна поперед одну, Мікель, який то недостатньо сильний, то не досить швидкий ані тілом, ані, тим паче, головою, інакше кажучи — дурний як ціп. Цей Мікель зараз встає на повний зріст, розправляє плечі, що мужніли, поки батькові всихали, і промовляє слова, які довго обтесував, залишивши нарешті тільки найважливіше:

— Більше до мене не торкнешся. До матері також.

Вони переступають на твердіший ґрунт, так, наче обоє були готові до цього моменту, і якийсь час мовчки стоять. Мікель зауважує у батькових очах щось таке, чого не бачив ніколи раніше,— тривогу змішану із соромом, наче він усвідомлює ціну свого боргу, по який прийшов син. Проте лють бере верх, чоловіки зчіпаються і б’ються, не думаючи про завтра. Опісля Кардель відповзає до лісу, підвестися йому вдається тільки тримаючись за ялиновий стовбур. Батько все ще на ногах, хоча і зігнений у три погибелі і закривавлений. Нарешті він вирівнюється і наостанок змірює сина переможним поглядом. Мікель спльовує і прощається, у грудях печуть поламані ребра:

— Я повернуся!

Хлопець чвалає в глиб лісу, знову спирається на якийсь стовбур, випускає червону сечу, бреде далі і в тиші лісу кляне себе за програну вирішальну битву.

Обіцянку повернутися Кардель виконав уже в дорослому віці. Приїхав візком, одягнений у мундир. Запізно: матері вже нема, батько залишився сам — маленький жилавий дідок зі згорбленою спиною і вузькими плечима. Від поля залишився окраєць, годувати все одно нікого, хатину обліг ліс. Убити батька було би милосердям. Чоловіки обмінялися поглядами, і Кардель з порогу розвернувся. Здає­ться, почув услід плач, але більше не оглядався — від сорому, що так пізно приїхав і так швидко втік.

Кардель повільно прокидається, у голові паморочиться. Спогад зі сну оживив давні почуття: розчарування, гнів на себе та інших, сумніви у свободі, купленій за муки совісті. З одного рабства та в інше. Кардель ніяк не збагне, звідки падає світло, аж поки не вихиляється з вікна, щоби глянути на церковну вежу.

Виявляється, що вже суботній ранок.

14.

— Погода на боці правосуддя.

Надворі гаряче, у блакитному небі ні хмарини, тож люд охоче вибрався за місто. Кардель веде поглядом поверх натовпу. Усе, як і очікувалося: збірна каша, переважно з бідних і недавніх мешканців міста. Більш високопоставлених в’язнів карають на площі, аби вельможі не забруднили панчіх у Гаммарбю.

Карделя цим видовищем уже не здивувати, пальт поглядає на шибеницю лише краєм ока. Еміль навмання тицяє чубуком люльки в натовп.

— Гадаю, Сетон робитиме все, аби залишитися інкогніто.

— То як його віднайти?

— Не думаю, що Тюко очікує зустріти тут нас обох, це стало би для нього прикрою несподіванкою. Шукай когось, хто, впізнавши нас, намагається притьмом утекти.

Обоє мовчки роззираються. Біля шибениці робить свою справу пастор. Ще трохи — і навіть цей шанс вислизне з рук.

— Жане-Мішелю, не міг би ти відстебнути протез і покласти собі на плече? Це привернуло би до нас ще більше уваги.

— Каліцтво — це просто нескінченний дарунок долі.

Кардель виконує прохання, обережно відстібаючи кожну пряжку, щоби не розбудити приспаний біль. Тим часом стогін натягнутої вірьовки плавно переходить у повішення. Вінґе нетерпляче крутиться біля Карделя, якомога вище задираючи голову.

— Нема? Нікого не бачиш?

Можливо, й бачить. Бородатий чоловік у плащі та капелюсі зненацька розвертається і зникає в гущі людей. Кардель примружується і тицяє пальцем:

— Он там, коло шибениці. Бачиш?

— Сетон?

— Хтозна.

— Тоді ходімо! Краще потурбувати невинного.

Вони протискуються крізь тлум — попереду Кардель, як леміш плуга в рихлій ріллі. Незважаючи на те що цієї весни він находи5вся більше, ніж під час військової муштри, біг усе ж таки зовсім інша річ. Відвиклі м’язи протестують, спина і стегна сповіщають про невдоволення.

Коли натовп трохи рідіє, пальт нарощує темп і невдовзі долає горбок, за яким уже ніщо не затуляє поле зору. Крізь сльози від пилу і швидкого бігу він бачить, як утікач кидається схилом униз. Кардель жене слідом, ляскаючи підошвами по сухій землі, кожен крок боляче віддає йому в коліно. Якщо це насправді Сетон, то він біжить так, наче його життя висить на волосині. Відрив ще чималий, але скорочується з кожним кроком. Усвідомивши, що виграє цей забіг, захеканий Кардель розпливається у зловтішній посмішці. Трохи далі стирчить митниця з піднятим на честь атракції шлаґбаумом, а за нею — відкрита місцевість із поодинокими хатами. Кардель ігнорує кольку в боці та присмак крові в роті, і додає швидкості, відчуваючи солодкість обіцяної перемоги.

Здається, перемога ще ближче, ніж гадалося: Сетона затримали коло шлаґбауму, він стоїть поруч із посиленою вартою і показує у бік Карделя. Той, вагаючись, озирається через плече, бачить, що Вінґе — лише чорна цятка на височині Гаммарбюгейден, лається і долає відстань, що залишилася. Раптом дорогу зусібіч заступають грізні пики та кулаки «сосисок»[16]. Засапаному Карделю не вдається нічого пояснити, а коли він пробує прорватися, стражі порядку заломлюють йому руки, хапають за шию і валять на коліна. Лють і розчарування додають пальтові сил, і вся юрба перетворюється на суцільне місиво тіл, у якому дриґаються сплетені кінцівки.

Нарешті прибігає Вінґе, так само захеканий, поступово проливає світло на ситуацію, розбороняє і втихомирює чоловіків, пояснює хто є хто і на чиєму боці правда. Вартові поправляють мундири, кидаючи знавіснілі погляди, Кардель зиркає з не меншою люттю. Чоловіка, за яким вони гналися, і слід охолов.

— Жане-Мішелю, то був Сетон?

— Він, хай йому грець. Бритву занехаяв, але загубив дорогою свого крислатого капелюха. Трясця його матері, сто чортів у печінку…

Еміль розтуляє рота, та відразу ж передумує, коли бачить затятий погляд Карделя.

— Бісова ковінька, лайно собаче…

Вінґе покірно киває. Кардель стріпує з колін порох.

— Тепер я все сказав.

Вони поволі йдуть у бік міста. Вінґе нервово крутить між пальцями ланцюжок від годинника.

— Це подвоює наше нещастя, Жане-Мішелю. Мало того, що Сетон вислизнув із наших рук, тепер він розуміє наші наміри. Та, боюся, справи ще гірші. Нам залишається тільки чекати.

— На що?

— До шибениці він уже не повернеться. Гадаю, тепер, оскільки вибору немає, Сетону залишається шукати те, що йому потрібно, деінде. Тож невдовзі Тюко підкладе нам свіженький труп зі своїм автографом, і як скоро — це лише питання часу. Все дуже погано, Жане-Мішелю, дуже. Із такими помилками на нас чекає минулорічне фіаско.

Вінґе копає камінця, той летить на інший бік Постместарбаккен.

— От дідько!

Кардель хапається за пояс, перевіряючи, чи на місці кисет.

— А бачиш, таки навчився…

15.

У неділю Петтеру Петтерссону завжди паскудно на душі. Гул церковних дзвонів, що котиться затокою з передмістя, відлунює у дзвоні каплиці Прядильного дому. Знову з нього насміхається лиха доля. У церковному передзвоні Петтерссонові вчувається чуже лицемірство, від якого завжди мучить сумління: «Ти гірший за всіх, Петтере. На тебе чекають пекло і зневага. Ти нічого не вартий, навіть за власними мірками».

Найбільше ятрить від тих останніх слів, що спалахують, як блискавка, у темряві розуму. Петтерссон важко сідає в ліжку, відчуває, як паморочиться в голові, від чого ще дужче мучить похмілля, і, похитуючись, бреде кімнатою до умивальниці. Наливає води і довго занурює обличчя, аж поки не починає пекти в легенях, а потім хлюпає долонями прохолодну воду на потилицю і шию. Між ногами треться і пульсує прутень, твердий як держак віника. Від дотику болить, і Петтерссон добре знає з досвіду, що руко­блудство лише посилює сором. Полегшення приходить тільки вночі, у гарячкових снах, від яких Петтерссон прокидається зі швидким пульсом і липким животом, як мала дитина, що не навчилася ходити на горщик.

Усе через ту дівчину, Анну Стіну Кнапп. Вона дала Петтерссону слово і не дотримала його. Обвела довкола пальця і покинула, як наївного юнака, легку здобич жіночих хитрощів. Було сказано — сто кіл. Дівчина й не збиралася виконувати обіцяне, просто заманила Петтера до пастки. Бісове поріддя… Згадка про обман не дає спокою, заважає працювати. Сонний наглядач із темними колами під очима щоранку інспектує голодних бранок Прядильного дому і щоразу тре очі, сплутавши її обличчя з кимось іншим. Потім повертається до свого приміщення, де сон приходить лише напливами, сповнений дразливих видінь того, що могло би статися.

Петтерссон намагається знайти їй заміну. Та хай Господь милує тих, хто хоч трохи подібні до неї. Коли з міста приходить дівчина із пшеничним волоссям і відблиском відваги в опущеному погляді, їй із першого дня стає непереливки. Та все марно, всі вони слабодухі, навіть однієї різки не годні стерпіти, щоби не розплакатися. Після того вони вже нічого не варті, і Петтерссон, навіть не засапавшись, чвалає геть, а дівчат тим часом тягнуть до лазарету.

Петтерссон знає, що він занадто жорстокий і мусить себе опановувати. Приховувати збочення під виглядом покарання не така вже легка справа, однак зараз воно вже ні для кого не таємниця. Петтерссон тихо лається, кляне Ройтергольма і всіх тих мужів, що сидять із рахівницями в державній бухгалтерії. Якби краще розпоряджалися податками, то і його становище було б іншим. Та ні — раптом виникає потреба все переглянути, у тому числі й норми виробітку для Прядильного дому. Всі записи ретельно звіряються, а вироблена пряжа перемірюється. Кроок, наступник інспектора Бйоркмана, що вже другий рік на посаді, раніше взагалі не цікавився їхнім закладом, а боровся лише з міською злочинністю. А зараз чомусь вирішив втрутитися в діяльність наглядачів і ганить Петтерссона та його колег зі своїм запальним фінським акцентом. Пика червона, мов свіжозварений рак, а сам злющий, наче сторожовий пес. Замало напряли, треба збільшити квоти. А той, хто знає справжню причину нестачі, мовчить, бо надто боїться Петтерссона. Навіть найтупіші з його пальтів уторопали, що вихід пряжі ніяк не збільшити, допоки Петтерссон через день відсилатиме по одній ув’язненій до лазарету, що вже й без того тріщить по швах, а те, чим їх там годують, навряд чи містить достатньо поживи, щоби загоювалися рани.

Аби полегшити свої страждання, Петтерссон вдається до інших шкідливих звичок: заливається бренвіном, жує тютюн так, що аж серце вистрибує із грудей. Та все це мало допомагає, радше навпаки. Сп’яніння погіршує здатність оцінювати ситуацію, і коли хтось із дівчат припускається помилки чи злягає з гарячкою, Петтерссон спалахує. Майстер Ерік наче сам лізе до рук, починається танець — і на каміння бризкає кров. Як завжди, Петтерссон рахує удари. Їх завше дуже мало. Сто кіл, обіцяні сто кіл! Його ошукали…

Досі б’ють дзвони, дідько б їх забрав.

Перед люстром Петтерссон приймає рішення, що виношував понад тиждень: він мусить протриматись ще декілька тижнів, дати лад закладу, переглянути норми і дозволити бранкам спокійно прясти. Лише протягом літа, а восени побачимо. Петтерссон відчищає мундир, із силою затираючи милом численні темні плями. Надалі «танці» — виключно у неділю ввечері, як заведено. Трохи підбадьорившись, наглядач гострить бритву, щоби повернути щокам гладкість і рум’янець.

Потім Петтерссон витирає свіжовиголені щоки і проводить пальцем по підборіддю.

Стукіт у двері.

— Петтерссоне! До тебе прийшли.

Голос Гюбінетта. Невже це знову Кроок прийшов лаятися? Петтерссон витирає бритву об рушник і відкладає вбік.

— Хто?

— Кардель, ну той бродяга, пам’ятаєш? Сподіваюсь, у тебе міцний шлунок, від його вигляду може вивернути.

Гюбінетт хоч і схильний до перебільшень, але цього разу таки не збрехав. У Петтерссона аж сльози виступають від побаченого. Кардель незворушно чекає на наглядача за воротами Прядильного дому.

Петтерссон каже:

— Ага, номер двадцять чотири, Кардель, власною персоною. Виглядаєш так, наче хтось устромив тобі в голову підпалений ґніт і залишив на цілу ніч.

Кардель киває, і вони рушають вулицею вниз, подалі від допитливих вух. Петтерссон здогадується, що привело Карделя, серце рветься із грудей, і його терпець швидко вривається:

— Коли тебе принесло сюди минулого разу, йшлося про Анну Стіну Кнапп.

— Вона була тут восени, ти сам її відпустив.

Петтерссон нахиляє голову вбік, трохи вичікує.

— Може й так.

— Чому? А що сталося потім?

Петтерссон уже не в змозі вгамувати лють, особливо зараз, коли з’явився привід дати їй волю. Наглядач згадує дівчину, її награну щирість, веснянки, блакитні очі і пшеничне волосся — сама невинність у людській подобі. Тому з його вуст невтримним потоком ллються не сказані за пів року слова.

— Та мала шльондра обдурила мене. Клялася, що повернеться, тільки тому я її і відпустив. Тиждень чекав, як ми і домовлялися, нікого іншого не чіпав, стримувався заради неї. Тоді ще один тиждень, і ще один. Я їй щиро повірив, адже Анна Стіна поклялася мені життям своїх дітей, дивлячись у вічі!

Петтерссон плює собі під ноги, а Кардель сичить у відповідь.

— Що ж вона тобі пообіцяла?

— Сто кіл.

— Що?

— Відтанцювати довкола криниці сто кіл зі мною і Майстром Еріком. Після цього можна щасливо вмерти, аби не чахнути в моєму кабінеті.

— Я допоможу тобі знайти нове помешкання. Тіснувате, але спокійне, із земляною підлогою, глибиною приблизно шість футів.

Кардель підходить ближче, широко ставить ноги і го­тує­ться бити лівою рукою. Петтерссон трясе головою, щоб отямитися, а тоді глузливо посміхається, розпрямляється і випинає груди, щоби підкреслити свій зріст.

— Ти, сам, проти мене? Може, в молодості у тебе й був якись шанс, хоча навряд чи. Нещасному підсмаженому каліці Петтера Петтерссона не здолати!

У хід іде дерев’яний протез, Петтерссон відхиляє­ться назад і двома спритними рухами перехоплює його в повітрі. Кардель залучає праву руку, переміщує вагу і тисне куксою вперед, упираючись у стіну болю. Під Петтерссоном хрумтить каміння, коли той на рівних ногах сунеться назад. Потім наглядач нахиляється вперед, і вони завмирають, як хлопчаки, що зчепилися в бійці, у якій жоден не може здобути перевагу. Першим з удаваною невимушеністю озивається Петтерссон, хоча Кардель бачить, як люто пульсують жили на його воловій шиї.

— Не тут, Карделе, номер двадцять чотири, і не зараз. Я надто ціную власну посаду, щоби на порозі ввіреної мені установи позбавляти пальтів життя.

Петтерссон киває головою у бік води.

— Не хвилюйся, тобі не доведеться довго чекати на смерть. Поруч берег затоки Ріддарф’єрден. Пропоную зустрітися там у вовчий час, коли буде повня, щоби добре бачити. Не та, що наближається, а наступна, бо в мене ­повно роботи. Наберися терпіння і не забудь свою обвуглену дерев’янку чи ще щось, що може стати тобі у пригоді. Я ж візьму Майстра Еріка. Він рідко п’є чоловічу кров, та на смак вона, либонь, така сама. Він швидко змусить тебе затанцювати.

Паски мулять старі шрами. Кардель шипить, аби не видати голосом біль. Від напруження темніє в очах, та пальт притискається ще ближче й бачить, як із-під куртки Петтерссона вибивається заяложений аркуш паперу.

— А застава? Вона ж мусила залишити тобі щось у заставу!

Петтерссон спрямовує силу в інший бік і розриває обій­ми. Сопе, приходячи до тями, заправляє сорочку назад у штани і розгладжує зім’яту тканину.

— Це лист.

Петтерссон лукаво посміхається, побачивши вираз обличчя Карделя.

— Для неї той лист означав двісті ріксдалерів. Коли Анна Стіна не повернулася, я почувався як останній обдурений йолоп. А потім прийшли люди, почали розпитувати про той лист, то я все зметикував. По тобі бачу, що ти теж усе второпав. Листа написала пані Руденшельд, він вартий пів королівства. Та що нам із того, Карделю? Для нас цей папірець коштує набагато більше. Нам же потрібна сама принцеса.

Петтерссон плює в долоню і пригладжує пасмо на скроні.

— Анна Стіна носила листа під сорочкою, при самій шкірі. Я й досі його нюхаю, коли залишаюся наодинці, уявляю, що папір усе ще пахне її пазухою. Признайся, ти б теж так робив.

— Прихопи його на танці, заберу його з твого холодного тіла.

16.

Франс Ґрю сидить у корчмі «Останній гріш» від раннього ранку до пізнього вечора. Бажання помститися не дає йому спокою ні вдень, ні вночі, у голові постійно крутиться те саме: якби Франс не був тоді такий п’яний і відразу второпав, із ким має справу, то зміг би краще захиститися, а якби мав під рукою якусь зброю, то щедро би відсипав нападнику. Ще й Лотта Еріка повернулася кілька тижнів тому і тепер постійно нагадує про цю ганьбу.

Ще з весни Франс зачастив до шинків, яких колись уникав. Це заклади, де збираються колишні солдати, тяжко скалічені війною і непридатні до іншого діла, щоби залитися оковитою і поринути у спогади. Раніше вони справляли на Франса гнітюче враження, наганяли жах і зневагу. Він рішуче їх сторонився, переконуючи себе, що не є одним із них, а тепер навмисне сідає поруч із такими товариствами, прислухаючись до розмов і сподіваючись почути ім’я, яке й сам дедалі голосніше повторює, що більше п’є.

Цього вечора Франсу нарешті пощастило.

— Ну а Кардель! Пам’ятаєте його? Ще той сучий син!..

Ґрю ледве впізнає промовця, а згодом пригадує і його прізвище. Вони час від часу з ним перетиналися, однак Франс ніколи не удостоював цього Кройтца чимось більшим, ніж побіжний погляд. Розглядаючи колишнього штик-­юнкера, Ґрю сам собі дивується, бо чоловік, якого колись знав Франс, майже не впізнаваний. Кройтц тримає спину рівно, мов натягнутий шнур, і невдовзі Ґрю усвідомлює, що з нею щось не так, щось там заклинило всередині і взагалі не згинається, змушуючи Кройтца шкутильгати на пласких стопах. Грю ніколи не чув його імені, лише прізвище, як і заведено серед вояків.

Спочатку Франс не знає, як відновити знайомство. Мідяків у його кишені вистачить хіба на кілька чарок або на вечерю, але не на те й інше. Тому він робить вибір на користь випивки, щоби подолати невпевненість. Дешеве пійло гірке, як отрута, але якщо змусити горлянку проковт­нути рідину, розливається таке ж приємне тепло, як і від дорожчих трунків, тож скаржитися нічого. Як і очікувано, оковита додає відваги, і коли решта товариства розбрідається, Франс упевнено підсувається липкою лавою до Кройтца.

— Усі нагору!

Кройтц спочатку мружиться у бік гостя, і лише тоді відповідає. Ґрю помічає на його вкритому борознами обличчі всі ті почуття, які нещодавно пережив сам. Правду кажучи, Франс теж не зразок юності і краси, даються взнаки вік і спосіб життя, вже не кажучи про війну.

— Ґрю, якщо не помиляюся? З «Александера»?

— Точно так.

Ґрю частує Кройтца випивкою, і цього виявляється достатньо. Як справжні вояки, вони занурюються у давні спогади: про канонади в кубриках, коли вояки псували повітря через погану їжу, про битву під Виборгом, про хвойду, яка перевдягнулася юнгою, та даремні крики юнги, якого згодом переплутали із хвойдою. Кройтц працює в тютюновій крамничці за мізер, і від самої згадки про це плює в тирсу, якою встелена долівка.

— Наглядач такий гаспид, що супроти нього капітан Ріс­берґ — суцільна доброта. Знаєш, коли ядро поцілило в нашу щоглу, мене почастувало жменею осколків, і відтоді ця клята спина не згинається. Коли хтось просить дістати товар з нижніх полиць, мушу ставати на коліна і шукати наосліп. Якісь збиточники помітили цю мою ваду і приходять до крамниці, аби побавитися. А коли я заледве підводжуся, їх і сліду нема. От тобі і вдячність за те, що боронив країну.

— Ну то таке діло, ми ж, правду кажучи, першими напали.

— Від того не легше.

Кройтц таємниче нахиляється до вуха Ґрю:

— Я щонеділі ходжу до Ріддаргольменської церкви, щоби насцяти на стіну, за якою похований король. У нього на грудях на золотому ланцюзі висить велика медаль за взяття Свенсксунда, яку він викарбував собі сам. Якщо хоч кілька крапель просочиться до його крипти, я помру щасливим. І знаєш, не я один ходжу туди із цією метою.

Ґрю набирає повні груди повітря і відкриває рота, щоби перейти до справи. Під закіптюженими балками наби­ває­ться все більше люду, і гамір стає нестерпним. У вухах і так постійно свистить, відколи гарматні залпи пошкодили його слух.

— Я чув від тебе знайоме ім’я. Ти сказав — Кардель.

Кройтц на якусь мить замислюється, а тоді, згадавши, морщить чоло.

— А, той чортяка. Зустрів його якось, коли він сидів у «Гамбурзі», знехтувавши службою, обмінялися кількома словами. На диво відлюдькуватий, завжди корчить із себе пана. У мене в кишені тоді якраз були гроші — пара монет від дядька, що, певно, промахнувся пером, складаючи заповіт. Щойно Кардель побачив гаманець, як заспівав іншої — відразу на «ти» і запанібрата, а трохи випивши, взявся вмовляти, щоб я позичив йому ті гроші. Я, дурний, погодився в обмін на вексель та обіцянку, що Кардель поверне все до наступної суботи. Та дідька лисого — прокинувшись наступного ранку, я не знайшов у кишені ніякого векселя. І що, ти думаєш, та падлюка сказала мені в суботу, коли я прийшов з’ясувати своє становище?

— Що?

— Удав, що нічого не чув ані про позику, ані про вексель. Лише сидів у своїх свіжоначищених чоботях і зловтішно посміхався. Отака вдячність давньому військовому товаришеві, а ми ж разом служили на кораблі «Вітчизна» під Гоґландом, шістдесят гармат на борту, і все коту під хвіст.

— Яким він був у ті часи?

Кройтц промовисто заглядає в порожній кухоль. Ґрю подумки кляне нетерплячий тон, яким він видав надмірну цікавість, та що зробиш, доводиться приставати на умови Кройтца і просити кельнера налити ще, нехай і в кредит. Собі теж бере ще, хоча вже не варто, та сидіти тверезим і дивитися, як п’ють інші, не годиться. Кройтц задоволено плямкає губами.

— Унтерофіцери бувають всякі, ти і сам знаєш. Є такі, що самі прагнуть чинів, почуваються князьками і досить незле дають собі раду, допоки пригноблені підлеглі випадково не пустять їм кулю у спину. Кардель був іншого штибу, звичайний пішак, якого підвищили майже всупереч його волі. Малопридатний для такої посади, він ставився до своїх підлеглих, як до молодших братів, няньчився з ними, наче останній дурень. Такі рідко доживають до старості, за старанність їм часто віддячують оловом чи свинцем.

— А що далі?

— У мирні часи такі бовдури дають собі ради ще гірше, ніж на війні. Найбільше милосердя для них — полягти в бою, інакше їх загризає сумління. «Інґеборґ» пішла на дно разом з усім екіпажем, Кардель був одним із небагатьох, кому вдалося врятуватися. У мене навіть склалося враження, що він сприйняв це як покарання, а не милість.

Франс Ґрю перечіпається через слова, коли плин розмови підводить до його справи.

— Не приховуватиму, що теж не терплю Карделя, як і ти. Чому би нам не об’єднати зусилля, щоби раз і назавжди припинити його муки? Ти, часом, не знаєш, де він мешкає?

Кройтц декілька секунд розглядає Ґрю, а тоді стишує голос і нахиляється ближче:

— Не знаю, але можу дізнатися. Це було би послугою для всіх.

Кройтцу вже не потрібна допомога Ґрю, щоб попросити в кельнера ще пійла. Тим часом довкола здіймається веремія. На лаву викликають заспівувача, той відкашлює­ться і відбиває ногою такт, поступово цей ритм підхоплюють усі гості, і підлога починає ходити ходором. Чоловік співає чистим дзвінким голосом, через рядок,— решту доспівують відвідувачі, щоби розділити його сум та журбу; найп’яніші рясно мочать бороди сльозами.

На темнім морі, на воді, біснується негода.

А я стою на кораблі, немов життя не шкода.

Коли ж наблизишся до хвиль, роздивишся сама:

Труна моя, прикрашена прапорами, пливе, наче шторму нема.

17.

— Мікелю!

Спершу Карделеві здається, що кличуть якогось його тезку, та коли обертається, бачить дівчину, що махає йому, відокремившись від гурту товаришок. Дівчата продають якийсь крам у кошиках, щільно згуртувавшись неподалік міського муру. Кожна вбрана у власний відтінок сірого, що дістався їй у спадок, на голові — хустина. Лотта Еріка крокує бруківкою з порожнім кошиком у руці. Зустрічаються на півдорозі і ховаються в тінь під колонами Біржі, щоб уникнути прямих сонячних променів. Літо спекотне, ніби поспішає надолужити все те, чого позбавила його холодна весна.

Кардель киває дівчині.

— Лотто, як твої справи?

Дівчина знизує плечима, та Кардель і сам бачить. Одяг охайний і чистий, видно, що не спить надворі, на руках немає синців від стусанів. Вигляд у неї здоровий, а погляд упевнений.

— Непогано.

— А вдома?

Лотта дивиться вбік і плює через плече, щоби не наврочити.

— Ох, як же Франс витріщається, Мікелю! Весь час дивиться на мене розпусним поглядом. Митися наважуюся тільки тоді, коли його нема вдома, інакше обов’язково, як «амінь» у церкві, придумає якусь справу, лише б пройти поруч і побачити більше, ніж дозволено. Але мене не чіпає і робить все, як ти наказав.

— Відкладаєш гроші?

— Усе, що можу. А якщо вдасться знайти якусь службу, то переберуся жити туди.

— Гаразд.

Кардель нетерпляче дивиться на помпу, чекає, коли дів­чина перейде до справи. Із пащ кам’яних левів вивергає­ться вода, наповнюючи відро за відром. У черзі хтось від щирого серця свариться, хлопчина в ганчір’ї не хоче поступатися місцем і розважає дедалі більший натовп вигадливою та соковитою лайкою.

— Три речі маю сказати тобі, Мікелю. Здається, Франс готує помсту. Яку саме, не знаю, але коли п’є, постійно бубонить твоє ім’я та аж чорніє від люті.

— Франс Ґрю далеко не найгірше, із чим мені доводилося мати справу.

— Він лихий, як біс, особливо, коли тверезий. Моя справа попередити.

— Що там ще?

— Ти казав, що шукаєш чоловіка, який переховується. Я поширила це серед дівчат.

Лотта Еріка махає одній із них, та сором’язливо киває, підходить і кланяється Карделю, той киває у відповідь.

— Це Лісбет. Повтори Мікелю те, що розповіла мені.

Дівчина приземкувата, на вигляд десь на рік молодша від Лотти.

— Лісбет — молодша сестра однієї моєї знайомої, що ходить із кошиком довкола церкви Святої Ґертруди. Кажі, Лісбет.

— У кварталі Касіопея, що неподалік від нас, живе один чоловік. Поселився восени, за цілу зиму ні разу не виткнув носа за двері. Мій кузен носив йому дрова і провіант за скромну плату.

— Он як?

— Відростив бороду. Коли приїхав, був поголений, на щоці мав жахливий шрам.

— Із якого боку?

Дівчина проводить пальцем від лівого кутика рота догори.

— Покажеш, де це?

Перш ніж вони встигають рушити, Лотта зупиняє Карделя, нагадуючи про третю справу. Махає ще одній прия­тельці, у тієї на обличчі сліди від синців, що темнішають, коли дівча заливається рум’янцем. Тримає руки позаду, підходить упритул і вручає Карделю подарунок. Дівчата тамують подих, коли Мікель простягає єдину руку по рожеву косу із квітів-дзвоників, що візерунчасто сплетені разом зеленими стеблинками. Від квітів віє чистими пахощами, що перебивають сморід площі.

— Ми ходили за ними аж до митниці.

Кардель так і стоїть із косою в руці, не знаючи, куди її подіти. Дівчина, що дарувала, боязко дременула до зграйки товаришок, і коли вони розходяться, Мікель ще якийсь час тримає подарунок у жмені. Йому здається, що ті квіти в’януть на очах. Кардель затикає косу за пояс і слідом за Лісбет вирушає до кварталу Касіопея.

18.

Кардель і Вінґе чекають у кімнаті. Вище на сходовій клітці поставили поліцая, який має за командою заблокувати втікачеві дорогу. Чоловік замаскувався, як міг: плащ поверх мундира, нашийний жетон схований під коміром. Кімната маленька, повна протягів, вітер задуває крізь розсохлі дошки даху і шпарини між віконними лутками і кам’яними стінами, що ледве-ледве тримаються купи. Піч хоч як не напалюй, а зимою тут завжди холодно. Влітку протяги теж не подарунок: замість свіжого повітря до кімнати разом із нічним бризом проникає гаряче, мов запалене дихання, повітря. Закіптюжені шибки притлумлюють світло, підлога вкрита брудом і пилюкою, бамбетль схожий на розкуйовджене лігво з подертих ковдр. Клопи безсоромно звисають зі стін цілими гронами, приручені й терплячі.

У цій кімнаті стоїть особливий дух. Карделю він знайомий із тюремних камер і місць перетримки заарештованих: так пахне там, де людина перебувала занадто довго, байдуже, чи це лікарня Данвікен, в’язниця Кастенгоф, палуба «Інґеборґ», військові бараки чи склепіння дому Індебету. Чи, зрештою, орендоване самим Мікелем минулої зими житло.

Кардель стріпується, як мокрий пес, відганяючи спо­гади.

— Якщо це лігво Сетона, то його ресурси набагато скромніші, ніж ми гадали. Стокгольмські орендодавці, звісно ж, рідкісні здирники, на яких у пеклі чекає найгарячіший казан, та навіть вони не насмілились би запросити багато за таку діру.

— Це добре, Жане-Мішелю. Краще, ніж можна було сподіватися. Якби Сетон користувався прихильністю колишніх товаришів з ордену, то оселився би в набагато кращому помешканні.

Еміль вказівним і великим пальцями тримає книжку, кот­ру щойно витягнув з-під ліжка. Титульна сторінка Карделю нічого не говорить. Намагається вгадати, роблячи найменш ризиковану ставку:

— Французька?

Вінґе киває.

— Одна із тих книжок, що їх Тре-Русур згадував у своє­му тексті. Позичена, щоби коротати години під час подорожі додому.

На дні скрині виявляється якийсь згорток, замотаний у церату. Кардель підносить його до світла, а тоді із тріумфальною посмішкою простягає Вінґе:

— Я, звісно, не геральдист, але якщо це не герб Тре-Русура, то або я не знаю, як виглядає троянда, або не вмію рахувати до трьох.

Вінґе теж потрібне світло, нетерплячі пальці сяк-так повертають відполіроване ложе й вороновану цівку.

— Пістоль Еріка, із монограмою і всім іншим. Той самий, що Шильдт носив із собою до Кю-де-Сак. Цим ми і візь­мемо Сетона, Жане-Мішелю. Це безпосередній доказ злочину, на відміну від його розбійницьких байок і наших свідчень.

Більше нічого вагомого вони не знаходять.

— Якщо Сетон мав якісь коштовності, то вже їх продав. Гроші, вочевидь, носить при собі, та навряд чи їх багато.

Кардель знову киває.

— Так. Відчуваєш запах? Він уївся в стіни.

— Ти про що?

— Розпач.

Біля вікна стоїть крісло. Воно розташоване так, аби вловити ту дрібку світла, що пробивається іззовні. Кардель витирає сидіння та спинку і пропонує його Вінґе, той сідає, але вже через хвилину знову схоплюється на ноги і починає нервово походжати. Кардель сідає на кришку скрині, її тесана випуклість вгинається під його вагою.

— Зупинися, сядь і запали люльку. У вікно тебе не вид­но, і краще вже тютюновий дим, ніж зашкарублий сморід Тюко Сетона. Усе, що зараз можемо зробити,— чекати і сподіватися, що клопи залишать нам хоч краплю крові.

Кардель відчуває, як ця нечисть уже повзає по шкірі. Без особливого запалу ляпає долонею по потилиці, смикає комір сорочки, знаючи, що всі зусилля даремні. Відсуває скриню від стіни, щоби хоч якось врятуватися, і чекає, коли ж спрацює кресало і жар вивільнить ароматні пахощі з тютюну.

— Було би добре, якби ми спіймали того чорта вже зараз.

Вінґе піднімає брову на знак питання.

— Через два тижні маю домовленість щодо поєдинку. Із Петтером Петтерссоном, головним наглядачем Прядильного дому. Якщо все станеться так, як задумано, то із цього двобою повернеться лише хтось один.

— Упевнений, що ним будеш ти?

Кардель потягується.

— Визнаю, він здоровезний бурмило. Але такі, як він, нічого не знають про біль, уміють лише його спричиняти. Тут у мене значна перевага.

— Це все заради Анни Стіни?

— Не лише. Цей негідник шмагає дівчат для власної насолоди. Петтерссон не знає, де Анна Стіна, але, думаю, теж її шукає, а якщо знайде, то буде біда. У всякому разі, хлопові вже давно пора зламати карк.

— Жане-Мішелю, чи це дійсно розумне рішення?

— Не пхай носа у чужі справи. Ти ж сам просив мене спершу все владнати з дівчиною.

Дим трохи очищує приміщення. Кардель притуляє свою квіткову косу до носа, нюхає та відвертається, щоб уникнути запитання Вінґе ще до того, як воно буде озвучене.

Вінґе тихо курить люльку, надворі сутеніє. Щоразу, коли Еміль підносить чубук до вуст, зблиск жару розганяє налякані тіні на стінах. Докуривши, Вінґе на якийсь час завмирає, даючи люльці вистигнути, а потім учергове йому вривається терпець, починає вовтузитися і знову даремно оглядати неприбране, заховане в сутінках подвір’я. У хліві хропить свиня.

— Жане-Мішелю, грядуть зміни. Цей рік останній для Ройтергольма, незабаром знову матимемо короля.

— Гадаєш, це щось змінить?

— Сваволя дійшла до ручки, місцями все перетворює­ться на суцільний фарс. Одне за одним чергові безумства, і як же страшно вони закінчуються! Молодий Ґустав має змогу споглядати цю гру з перших рядів, у нього є всі шанси дечому навчитися на чужих помилках.

Кардель аж пирскає жувальним тютюном:

— Якби люди вчилися на чужих помилках, то кожен нещасливий рік був би початком золотого віку миру й доб­ра.

Вінґе знизує плечима.

— За це десятиліття зроблено багато доброго. З’явилися речі, що обіцяють більш світле майбутнє.

— На мою думку, майбутнє схоже на краєвид Стадс­гольмена з висоти Бедельсбакена. Здалеку гарно, та коли наблизишся — повно лайна.

— А що нам залишається, крім віри?

Вінґе не розвиває тему далі, а знову повертається чатувати біля вікна.

— Що робитимеш далі, Жане-Мішелю?

— Що ти маєш на увазі?

— Уявімо, що невдовзі почуємо на сходах кроки Сетона і зможемо вже зараз, за твоїм висловом, спіймати того чорта на його ж порозі. Решту зробить правосуддя. Сетона звинуватять у всіх його злочинах і засудять. А тоді що?

— Залежно від обставин.

— Від Анни Стіни?

Кардель похмуро киває.

— А якщо не знайдеш її?

— То шукатиму далі.

— Але…

Еміль Вінґе затинається, не дозволяє питанню злетіти з уст і шукає кращий спосіб висловити свою думку.

— Бажаю тобі успіху. Я хотів сказати, що всі постійно тебе недооцінюють. Не повторюй їхньої помилки, не вір їм. Це лише непорозуміння. Ти багато на що спроможний, варто тобі захотіти.

Кардель закладає свіжий тютюн під язик і стріпується.

— А ти, Емілю?

— Точно не можу сказати. У будь-якому разі робитиму не те, що роблю зараз. Коли знатиму більше, обов’язково розповім.

— Годі філософувати! Вас, начитаних, постійно мучать роздуми, як нежить мучає простих людей. А я відповім тобі простою мудрістю: не кажи гоп, доки не перескочиш.

Вінґе зітхає і погоджується.

— Свята правда. Поживемо — побачимо.

Коло подвір’я на вуличці вовтузиться дівчина, що приве­ла Карделя до Касіопеї. Її обличчя багровіє від напружен­ня, коли вона всією вагою натискає на держак мітли, що слугує їй замість лома. Деревина вигинається і тріщить, бочка хитається, перевертається догори дном і за­ливає бруківку своїм слизьким умістом.

Виконавши завдання, дівча ховається в тінь і теж чекає.

На світанку мисливські пси повертаються додому з порожніми руками. Тривала варта виявилася даремною — до кімнати так ніхто й не повернувся. Залишилося тільки попередити орендодавця, щоби той подав вістку, коли пожилець знову з’явиться, та особливої надії на це не було. Нечистоти, якими чомусь був укритий вузький прохід до вулички, тільки посилили приниження від невдачі, і повернувшись додому, Кардель був змушний виставити смердючі чоботи на сходи.

19.

Цього вечора частує Кройтц. Знов і знов наливає Франсу Ґрю, хоча той вже давно втамував спрагу. Та хто ж відмовиться від чарки? Якщо добряче набратися ввечері, буває, прокидаєшся так само п’яним. Уже декілька годин Кройтц уважно вислуховує, як Ґрю на весь голос поливає брудом Карделя; про його неприязнь вже, напевно, чули навіть біля Залізного Рову. А тепер Ґрю вже так налигався, що майже втратив мову, слова перетворилися на белькотіння і звіриний рев.

Натомість Кройтц поводиться обережно. Йому, звісно, теж знадобилося сьорбнути для відваги, але ж не так, щоби світ поплив чи схибив кулак. Це справа важка, як бігти під шпіцрутенами, коли навіть у найвитриваліших підкошуються ноги. До того ж, Кройтц переймається через тих двох халамидників, яких він залишив коло дверей, почастувавши кожного лише глеком подвійного темного пива, щоби пригасити їхню нетерплячку. Зала із шинквасом клекотить, у всіх від диму сльозяться очі. Час летить, і настає пора перейти до справи. Кройтц повертається на своє місце біля Ґрю і товариськи кладе тому руку на плечі.

— Франсе, я прийшов сюди не тільки для того, щоби згадувати минуле. Я дещо дізнався. Мікель Кардель не лише нам наступив на мозолі.

Кройтц нахиляється ближче і притишує голос.

— До того ж, я знаю, де його стійло. Тож чи не заглянути нам на вулицю Еверскерарґренд і звести порахунки ще цієї ночі? Що на це скажеш, Франсе?

Ґрю не потрібно просити двічі, він як ніколи впевнений у своїй бойовій майстерності, хоча сам ледве на ногах тримається. Кройтц киває своєму супроводу, і, виходячи, швидко його інспектує. Не занадто п’яні, саме враз. Двоє міцних парубків-матросів зі сходу, яких Кройтц знайшов коло верфі на Стадсґордені, радо погодилися на будь-яку пропозицію заробітку і з байдужою холоднокровністю проміняли любощі за вбиральнею на вбивство із засідки. Кожен має по невеличкому ножу, що на вигляд якраз такі, як треба: зашургані, із тьмяною від гостріння сталлю.

Отож, рушають. Кройтц довіряє неоковирного Ґрю матросам, що звичними рухами підхоплюють його попід боки. Франса аніскілечки не турбує те, що йому відповідають якоюсь незрозумілою мовою. Попереду йде Кройтц, ведучи все товариство через Слюссен до Міста-між-мостами.

На вулиці Еверскерарґренд войовниче виття Ґрю починати заважати справі, та наказів Кройтца він не чує. Похід уже затягнувся, годинна стрілка на дзвіниці Німецької церкви вже ближче до світанку, ніж до півночі. Навіть східноєвропейці починають втрачати терпець, закочувати очі та лаятися. Брама легко піддається натиску, матроси волочать п’яне тіло сходами вверх, а Кройтц за­в’я­зує довкола підборіддя хустинку. Ґрю недоладно пере­бирає ногами, зісковзуючи зі сходинок і гримаючи чоботами. Вже біля вхідних дверей загін перегруповується, хоча в такій тісноті це непросто: Кройтц хапає Ґрю, найманці виймають ножі й готуються діяти за коман­дою. Кройтц натужно розвертає товариша, підтримуючи тіло лівою рукою під пахвою і прикриваючи його рота долонею, витягає ножа і довго вибирає потрібне місце на спині Франса. Далі всією вагою налягає на вістря, встромляє лезо якомога глибше і відчуває, як сорочкою і штанами Ґрю стікає донизу тепло, по вінця заливаючи чоботи. Кройтц ступає обережно, щоби чого доброго не послизну­тися на сходах.

— Пробач, Франсе, але мусиш залишитися тут задля правдоподібності. Не сприймай це надто особисто і зай­вий раз не ускладнюй нам завдання.

Як не дивно, але Франс Ґрю вмирає так само мляво і жалюгідно, як і поводився за життя: лише здивовано стогне і кілька разів схлипує, усвідомивши безвихідь становища. Коли лезо Кройтца знаходить між ребрами серце, Ґрю заточується, блідне й відлітає до праотців.

Кройтц киває, і росіяни вибивають двері, наче вони із соломи.

Перший матрос перечіпається через скриню, якою були підперті двері, і щойно його голова торкається дощаної підлоги, як її притискає чийсь важкий підбор. Другому у фізіономію летить барило, вибиває з руки ножа, і парубок сторчма гепається на сходи. Знизу лунає сипкий бас:

— Тікайте, бовдури!

Кардель женеться за нападниками, щоби не дати їм наново перегрупуватися. Зауважує постать, що зачаїлася на сходах, але не встигає захиститися, і здорову руку пронизує гострий біль, який миттєво зникає, змитий теплом, що заливає рукав. Кардель обертається і поцілює лівою рукою в напрямку небезпеки. Кукса спалахує вогнем, коли дерев’янка натикається на щось тверде й німе, яке тихо скавчить. Передовий загін прослизає повз пальта і кидає­ться сходами навтьоки, белькочучи щось про маму і залишаючи позаду себе сліди крові і потрощених зубів. Метушня рятує чоловіка, що сидів у засідці, і всі вони дають драпака. На сходах лунко ляскають підошви.

Карделеві здається, що на майданчику поміж східцями вже нікого немає, аж поки він не перечіпається через мертве тіло.

20.

Кардель неспокійно смикається у тонкому серпанку сну і розплющує одне око, щойно Вінґе виходить за двері своєї кімнати. Пальт сидить на підлозі, спершись спиною на кам’яну колону, навколо якої закручені сходи. Із маленького віконця між поверхами, розташованого трохи вище, просочується ранкове світло.

— Доброго ранку.

— Жане-Мішелю, як же ти мене налякав!

— Мав гостей уночі, приходили битися. Втікали швидко і, на жаль, не встигли розповісти, із якого приводу. Не отримавши жодних пояснень, я вирішив пересвідчитися, що й тут не повториться щось подібне.

— Ти просидів тут усю ніч?

Кардель потягується, мотає головою.

— Лише кілька годин. Правду кажучи, я мав намір піти до того, як ти мене побачиш. У цьому будинку так порожньо, що сюди навіть щури не потикаються. Відколи я при­йшов, тут було тихо, як у могилі, нічого охороняти. Ну й, напевне, задрімав десь під ранок.

Синій рукав Карделевої куртки темніший, ніж зви­чайно, а з-під манжета вибивається червоний манжет сорочки.

— Ти кровиш.

Кардель ховає руку.

— Дріб’язкова подряпина. Нападник поцілив у м’яке, нема чого перейматися.

Пальт швидко підводиться на ноги.

— І хто ж це був?

— Останнім часом я розбурхав не одне осине гніздо, тож рано чи пізно хтось та й вжалить.

— То що трапилося?

— Я саме повернувся додому, було вже за північ. Не встиг навіть передихнути, як почув знадвору лемент, а потім гуркіт на сходах. Як для замовного нападу, їм варто би бути обережнішими, але вони, схоже, були впевнені, що я сплю і ні про що гадки не маю. За якийсь час двері вибили і до кімнати ввійшли двоє парубків. На той момент це вже не було несподіванкою. Як тобі відомо, я колись підробляв викидайлом, тож і викинув їх як годиться. Вони залишили під дверима труп, але я не мав до цього стосунку. Я раніше знав того чоловіка та, на своє нещастя, мав із ним справу навесні. Давній бойовий товариш, але було би великим перебільшенням назвати наші стосунки дружніми.

— А що з тілом?

— Переніс його ближче до вулиці і посадив на розі. Розбудив жінку в хатині на подвір’ї, попросив, аби поприбирала. Вона переді мною в боргу і вміє мовчати.

— Навіщо їм було вбивати одного зі своїх?

— Біс їх знає. Від хлопа страшенно тхнуло, наче в жилах бренвін, а не кров. Якщо його кумпани теж випивали, то не виключено, що вони пересварилися, або ж зарізали чоловіка випадково.

— Ти справді у це віриш?

Кардель хитає головою.

— Якби вірив, то спав би у зручнішому ліжку.

Вінґе виходить, зачиняє двері на замок і кладе ключ до кишені.

— Гаразд, піду до Блума, розпитаю, чи багато вбивств сталося у цю ніч. У будь-якому разі тепер знатиму, що труп, знайдений на Еверскерарґренд, не на совісті Сетона.

Кардель спускається сходами слідом за Емілем, і в кінці вулички їхні дороги розходяться. У денному світлі обличчя Мікеля видається надто блідим.

— Жане-Мішелю, перев’яжи ту рану!

21.

Від початку року щоранку та сама процедура. Еміль Вінґе йде по інформацію до заздалегідь визначеного місця у кварталі Цефей. Якщо ніч видалася спокійною, ніхто не приходить. Коли ж Ісак Блум хоче чимось терміново поділитися, то з’являється власною персоною, якщо ж події банальні, надсилає хлопця, поінформованого на основі звітів нічної зміни.

Звіти зазвичай далеко не найкращої якості — це або усний рапорт стомленого поліціянта не менш сонному колезі, або декілька слів, нашвидкуруч записаних у журналі управління. Чорнильні плями і безграмотність свідчать про надмірне вживання алкоголю і низький рівень освіти працівників поліції. Єдина користь від інформації, що доходить до Еміля після такого «китайського шепоту»[17] — дані про те, у яких парафіях скоротилася кількість населення. Еміль потім сам обходить усі трупарні і робить власні висновки. Гробарі вже знають його як одного зі своїх. Дехто терпіти його не може, особливо зараз, у літні місяці, коли мерці швидко розкладаються, і будь-яка затримка з похованням сприяє розмноженню мух і шкідників. Інші ж не переймаються і тішаться кожній нагоді відкласти лопату й дати перепочинок радикуліту.

В Еміля аж у животі лоскоче, коли він бачить, що Блум уже на місці і нетерпляче вивчає пляму сонячного світла, що надто повільно рухається по жовтому тиньку стіни. Коли Вінґе підходить ближче, опецькуватий секретар мружиться в його бік.

— Розмовляв уранці з начальником нічної зміни. Знайшли тіло. Думаю, воно тебе зацікавить.

— Де?

— Якуб.

Промовистого погляду Блума та одного-єдиного слова, що вказує на локацію, достатньо, щоб Еміль відразу ж розвернувся.

— Емілю, коло моста, вірогідно, буде тиснява.

— Чому?

— Там зібрали «сосисок» з усього міста, кожнісінький мундир. Мабуть, чергова витівка Ройтергольма заради здобуття прихильності народу. Усе літо в газетах писали, що місто кишить бродягами і безробітними, тож можна припустити, що барон вирішив якось із цим покінчити. На твоєму місці я би залишався по той бік мостів аж до вечора — про всяк випадок. У мене погане передчуття, і я не здивуюсь, якщо стічний рів ще до кінця дня наповниться кров’ю.

Кількатижнева спека сьогодні, вочевидь, планує влаштувати прощальний салют. Відколи розвиднілося, ген над шхерами спалахують блискавки, а з червонястої заграви сунуть чорні хмари. Наближається гроза, і запорошена дорога, що нею простує Еміль, перетвориться на брудне місиво, коли він повертатиметься. Біля стаєнь на Гельґеандсгольмені роздратований капітан інспектує своїх обдертих підлеглих, окремо «сосисок» і окремо — сепарат-варту, що розбилась на дрібні зграйки. Капітан репетує, аж заходиться, тицяє шаблею в пальтів, а його підлеглі підтакують глузуванню.

Вінґе непомітно прослизає повз, залишає острів мостом Слактхюсбрун, проходить повз новий міст, якому, схоже, не судилося колись бути добудованим, минає Оперу й Камерний суд[18] і невдовзі стукає у церковну браму. Розповідь сонного охоронця підтверджує те, на що й очікував Еміль: минулої ночі в парку Кунґстредґорден справді був знайдений труп, який відправили на кладовище церкви Святого Івана. Так зазвичай вирішують справи у престижному кварталі Якуб: коли знаходять мертвих, чиє місце проживання невідоме, їх вивозять тачкою якомога далі, щоби якнайшвидше повернутися до важливіших справ.

Поки Еміль бреде далі, східний вітер розганяє залишки спеки. Небо темніє, а за плечима все гучніше гримить. Піт тече, мокрі панчохи аж риплять від тертя об вологу шкіру черевиків. Далі починаються горби, й Еміль мусить піднятися на височину, щоби дістатися цвинтаря церкви Святого Івана, яка хоч і розташована в мальовничому місці, та вигляд має геть жалюгідний.

Доля цього місця, та й не тільки цього, є яскравим зразком руйнування помпезних планів короля Ґустава, що почалося після його смерті. Роками священники чекали, коли ж стару дерев’яну церкву знесуть, а на її місці збудують нову, однак уже затверджений проєкт хрестоподібної базиліки з куполами був відхилений через нову примху короля: Ґустав саме повернувся з-за кордону і вирішив, що скрізь усе має бути італійським. Швидко був спроєктований безвіконний язичницький храм із доричними колонами, капітелями, фризами і крепідами, та, побачивши ці креслення, навіть сам король схопився за голову. Краще вже приберегти грошики на інші розваги. Справу відклали на невизначений час, а дерев’яна церква так і стоїть, стара й негарна, глузливо оточена стосами будівельного каменю.

Групка гробарів товчеться на початку вулиці Давіда Баґаре серед будинків, що слугують їм чимось на кшталт ремісничих цехів. Голосно щось обговорюють. Еміль здивований — незвично бачити їх тут у такий час. Можливо, щось святкують, а може, приймають до своєї громади якогось новачка. Виявляється, ні те, ні інше. Із його появою гробарі бліднуть і замовкають, не бажаючи виносити таємниці за межі свого кола. Усі до одного дивляться вбік, а назустріч Вінґе виходить лише один. Еміль впізнає його: у гробарів він за старшого — бородатий, дужий, руки схрещені на грудях. Якийсь там Ян, прізвища не пригадати.

— Ви прийшли оглянути труп?

— Так.

— Тоді вам краще поквапитися. Я вмовляю хлопців нічого нікому не розказувати, але із власного досвіду знаю, що плітки бігають мостами так само швидко, як і ноги.

— У чому справа?

Гробар чухає бороду і веде Еміля до своєї комори.

— Як би вам сказати… Наші думки розділилися. Краще самі подивіться, тоді й вирішите, на чию сторону пристати. Заходьте, прошу, а я постережу, щоби ніхто вас не потурбував.

Двері ледь помітно відхиляються — так, наче оберігають найсуворішу таємницю. Еміля заштовхують усереди­ну, і він лише встигає помітити крізь щілину, як віддаляється спина гробаря, коли той займає свій пост. Під стелею дзижчать мухи, приваблені запахом розпаду. За якусь хвилину очі Еміля звикають до напівтемряви. На ношах лежить голе тіло, одяг так і забули прибрати з кам’яної підлоги. Еміль раз у раз відмахується від мушви, що лізе в очі, б’ється об його пальці, та, засліплена ненажерливістю, повертається, щоби залізти в кожну ранку чи краплину крові. Оголене тіло виблискує, змащене олією, на яку налипли бруд і земля.

Еміль довго стоїть нерухомо, усіма органами чуття сприй­маючи те, що перебуває перед ним. Потім починає нарізати кола біля нош — то на відстані декількох кроків, то зовсім близько, щоби роздивитися якусь подробицю. Піднімає холодну руку, закляклі м’язи опираються так, ніби труп не хоче розставатися зі своїми таємницями. На місці пов’язок залишилися криваві сліди, на долоні різана рана.

Сесіль каже: спершу різали, а потім довбали. На його думку, рани поверхневі, їх завдали для вигляду. Те саме на другій долоні і стопах.

Рука вище не піднімається, і щоби не докладати зусиль, Еміль опускається навпочіпки й оглядає її нижню сторону. Підважує догори, щоб окинути оком шкіру спини, де накопичилася загусла кров.

Сесіль зауважує, що шкіра ще червона, без синяви. При­пускає, що смерть настала вночі. Радить оглянути чоло, й Еміль виконує наказ. Тім’я по колу вкрите ранами й порізами, пасма волосся злиплися від крові.

Еміль зупиняється біля правого боку трупа, де зяє глибока діра. Темні нутрощі обведені синьою облямівкою. Ця рана видається більш моторошною, ніж інші, бо не змикається, виставляючи на показ найсвятіше і роблячи його геть беззахисним. Еміль намагається уявити інструмент, котрим можна було заподіяти щось подібне, але пасує.

Сесіль каже: тут увійшла смерть, ця рана смертельна. Радить виміряти глибину і зашкребнути дно. Еміль роззирається, шукаючи знаряддя, яким це можна зробити. Не знайшовши нічого кращого, відламує тріску потрібної дов­жини від краю нош і занурює її в рану. Розглядаючи липкий гостряк, здригається. На кінчику повисає густа крап­ля, схожа на розплавлену перлину. Біля краю рани щось блищить, заломлюючи світло. На тімені теж повно таких блискіток, що ховаються у заплутаному волоссі.

Еміль загортає знахідки в носовик і кладе до кишені. Завершивши огляд, стукає у двері. Ян відходить убік, аби звільнити дорогу.

— Подбайте, щоби труп обмили і загорнули. Що швидше він опиниться у землі, то краще. І головне — позначте могилу таким чином, аби тільки вам було відомо, де вона. Я розумію, що саме ви розгледіли, тож подвойте ваше старання вберегти таємницю.

Ян киває. Еміль розвертається, щоби піти.

— Ви завжди розмовляєте з мертвими?

У відповідь Еміль заперечливо й водночас прощально махає рукою.

Ян підвищує голос, щоби його було чутно на віддалі:

— Передавайте мої найщиріші вітання і подяку за хліб насущний!

22.

Усе починається з того, що Карделеві ріже в очах.

Пальт засліплено мружиться і приставляє долоню дашком до чола, хоча й тримається по той бік рову, де тінь. Далі підводить слух. Із невпинного міського гаму раптом вириваються випадкові звуки, що стають нестерпно гучними: скрип колеса на сухій осі воза, брязкіт металу об бруківку, пронизливий радісний чи то переляканий дівочий крик. Кардель шугається і підстрибує, як ошпарений, чим привертає співчутливі й сповнені відрази погляди перехожих — зазвичай так дивляться на дурнів і пияків. Такого з ним ще не бувало. Кардель поспішає додому, набирає по дорозі дзбан води і закочує рукав, аби оглянути руку.

Рана не з привабливих, але водночас і не особливо страшна. Невелика і неглибока, менша за ті, яких Мікелю завдавали безліч разів, коли випадала його черга випроваджувати непрошених гостей за двері. Червону риску, що почала затягуватися кіркою, можна було б прикрити долонею іншої руки, якби вона в нього була. Подумаєш, ще одна подряпина на геть розписаній шрамами руці. Із рани не тхне, гною нема, а шкіра довкола в міру червона і не дуже набрякла. Жодних ознак гангрени, відомих Карделю.

І все одно щось не так. Гуркіт негоди ще з ночі насувається ближче і ближче до міста, ці звуки наростають із кожною годиною. В розкатах грому Карделеві вчуваються крики і голоси, ніби сам Тор їде на колісниці разом із всіма своїми ейнгеріями. Решту дня лунко періщить рясний дощ.

Кардель намагається підкріпитися сном, та марно. Коли прокидається, відчуває, що йому важко ковтати, час від часу щелепи зводить і зуби міцно стискаються. Мікель що­сили втоплює пальці в напружені м’язи, і ті поступово розслаб­ляються, самі по собі чи від натиску — незрозуміло. Він п’є воду, жувати не може, тож доводиться терпіти голод. Наступного дня стає ще гірше, судоми зводять усе обличчя, напад зупинити неможливо. Рот вишкірюється, упродовж декількох хвилин оголюючи зуби у божевільній посмішці. Кардель ляскає себе по щоках, аби перебити корчі шоком. Інколи це допомагає, але переважно ні.

Голодний місяць-молодик невблаганно росте всупереч волі Карделя. До повні вже недовго. Недуга дедалі більше заволодіває його тілом, і Кардель щораз частіше прокидає­ться від того, що права рука труситься, напружена, наче якірний трос, і притиснута до грудей, наче захищається. Зап’ястя зігнуте, а пальці так міцно стиснуті, що аж біліють кісточки. Із куксою справи ще гірші: ні до чого не прикріплені м’язи звиваються під порубцьованими тканинами і розтертою шкірою, невидима рука так само страждає від корчів у своєму далекому примарному світі.

На щастя, Еміль Вінґе приходить у вдалий момент. Натягнуті, мов струни арфи, зв’язки щойно розслабилися, напад відступив. Кардель змиває з обличчя піт жменею води, відхиляє поламані двері, які досі не мав сили почепити на завіси.

— Жане-Мішелю, починається!

— Знайшли тіло?

— Так, сьогодні перед світанком у парку Кунґстредґорден.

— Сетон?

— Здається. Не те, чого я очікував, хоча почасти і пі­дозрював, що він спробує перевершити самого себе. Мені потрібна допомога і вся твоя увага. Ти готовий?

Кардель глибоко вдихає і приречено дивиться на Вінґе.

— Завтра маю зустріч, про яку розповідав тобі. Щойно відбуду її — я у твоєму розпорядженні.

Вінґе мовчить, шукаючи щось очима, від чого в Карделя аж мороз по шкірі пробігає.

— То із чого розпочнемо?

— Усе як завжди. Спочатку порозпитуємо, потрібно якнайшвидше знайти місце злочину. А ще маємо ось що…

Еміль дістає з кишені носовичка. Від невеликого розкладного столика, що стояв у кімнаті, залишилися лиш уламки і тріски, тож Еміль тримає знахідку в долоні, щоби Кардель міг роздивитися. По стінах і стелі стрибають сонячні зайчики.

— Це що?

— Скалки дзеркала.

23.

Настає неминучий вечір. У ніч, коли закінчується один тиждень і починається наступний, місяць остаточно округляється. Карделеві здається, що дзвони до служби б’ють годинами. Пальт чекає на наступний напад, примушує себе терпіти. Спочатку перекошується обличчя і вишкіряються зуби — це початок. Далі шия, плечі і руки повільно затягуються у суцільний вузол, ніби заплутані шнурки, потім вигинається поясниця, аж тріщать хребці, зводить груди, від чого кожен подих перетворюється на неглибоке зітхання, заклинює м’язи стегон. Судоми то посилюються, то відпускають. Кардель намагається рахувати час, починаючи відлік з ударів великого дзвона церкви Святого Миколая. Встигає порахувати до тисячі, коли менший дзвін відбиває першу чверть.

Кардель знає, що цей двобій можна завершити одним ударом, особливо якщо завдати його лівою рукою. Однак правда в тому, що влучний удар часто є подарунком долі. Петтер Петтерссон теж готуватиметься. Хоч би судоми дали йому вдосталь часу! Ось цілих півтори години без корчів, але вже наступний напад приходить скоріше, йому вдається дорахувати тільки до восьмиста.

Мікелю залишається одне — чекати.

Кардель виходить завчасно, щоби встигнути оглянути місце. Він усе ще рахує, ноги ступають у такт лічбі. Йому здається, що прогулянка на свіжому нічному повітрі після нещодавньої зливи піде на користь. Днями сонце все ще волочить за собою спеку, як наречена шлейф за сукнею. Біля Ансґаріеберґет його знову скручує, Кардель мусить зупинитись і дочекатися полегшення.

Вісімсот п’ятдесят… Краще зараз, ніж потім. Уся надія на те, що судоми пощадять у вирішальний момент і залишать йому хоч годину свободи. Щойно Кардель отримує можливість рухатися, одразу починає відлік спочатку, розминаючи закоцюблі м’язи.

Двісті… Кардель прибув першим. Вечір непоганий, місце також. Смужка землі, об яку б’ються хвилі затоки, рівна, без перешкод і ямин. У бік Міста-між-мостами тягнеться поле неспокійної чорної води. Вітер ласкавий, однак хвилі стрибають високо, ніби хочуть струсити із себе віддзеркалення зоряного неба. Десь високо в небі між пошматованими хмарами мандрує серпневий місяць, великий і рожево-червоний, такий яскравий, що під ногами з’яв­ляються тіні. Кардель зауважує якісь постаті, що ру­хаю­ться до того самого берега. Петтерссон, мабуть, уже все розпатякав: тепер матимемо публіку.

Чотириста…

Кардель якомога міцніше затягує ремінці, що тримають протез, але так, щоби не обмежувати рухи. Цей гаспид запізнюється. Уже шістсот. Звук позаду видає Карделевого суперника, що прямує до міста поєдинку, несучи під пахвою канчука. У будь-який інший вечір Кардель навіть незасумнівався б у своїй перемозі, але не сьогодні.

Петтерссон підходить ближче, бачить Мікелеву міну і зупиняється як укопаний.

— Хай йому грець, Карделе, невже ти такий радий мене бачити?