1795

1.

Деякі незвідані дороги відкриваються тільки окремим людям. Спираючись на власні спогади, Еліас подумки креслить карту. У тісній вуличці до стіни приперта бочка, її висоти достатньо, щоби видряпатися на кам’яну стіну з обсипаним тиньком і вхопитися пальцями за віконну раму; іржаві ґрати на вікні пивниці давно втратили міць, і достатньо худа людина може пробратися всередину. А Еліас худющий як тріска, невисокий на зріст, а плечі та стегна вузькі. Хлопцеві вже майже дванадцять, та через постійне недоїдання він виглядає ще зовсім дитиною, тож поки може, користається цим. Інколи вдає із себе дурника і пробирається в місця, де ніхто не звертає на нього уваги. Мало хто володіє цим мистецтвом так бездоганно, як Еліас.

Три роки цей хист забезпечував йому проживання в сиро­тинці, де хлопцеві доручали лиш найпростіші справи в обмін на юшку та дах над головою. Через удавану слабкість та дурість Еліас не підходив для виховання на селі, і врешті-решт його перестали туди відсилати. Дурник є дурник. У хлопця був тільки один ворог — нудьга. Інколи він міг годинами лежати в ліжку, дивитися на гру світла на віконниці, і нікому до нього не було діла. А тепер він інколи навіть скучає за тією бездіяльністю.

Згодом хлопця спіткала та сама доля, що й усіх інших: його мали перевести в Стругальний дім[30], а це вже геть інша історія. Там замикають двері на ніч, за лінощі карають ляпасами, а найбільш беззахисних бідолах використовують замість жінок. Еліасові ніколи не забути, як відвисла щелепа в кухарки Ебби, коли та забула замкнути хвіртку, а він скористався нагодою. Стулив рота, із якого вічно стирчав язик, обтер підборіддя від слини, а тоді нахилився, щоби дещо шепнути кухарці у саме вухо, від чого Ебба так здригнулася, що аж перекинула відро:

— Поцілуй мене в сраку, стара відьмо. І дякую за юшку!

А тоді хутко чкурнув за хвіртку і, вільний як пташка, дременув до Міста-між-мостами — шукати свого щастя. У відповідь на галас Ебби лише глузливо й радісно розреготався.

Та навіть таким кмітливим, як він, за межами міських мурів живеться непросто.

Еліас добре знає дорогу, не раз нею користувався. Ставить ногу на опору і дістає до краю муру. Підтягується, щоби пересвідчитися, що у вікнах навпроти та у внутрішньому дворику нікого нема, перекидає одну ногу і верхом крадеться аж до даху будинку. Хапається за бляшану ринву, що точно не витримала би когось важчого, й обережно, щоби не послизнутися, повзе вгору. Дах наріжного будинку вкритий міддю, на відміну від його цегляних сусідів. Еліас залишає розпароване взуття у ринві і босоніж повзе брудною жорсткою поверхнею. Беззвучно дістається відчиненого вікна, прихопленого гачком, за яким видно порожній салон. Кімната пишно прикрашена: приємно пахнуть попурі, вази наповнені плетеним очеретом в очікуванні свіжих весняних квітів.

Еліас умощується зручніше і починає чекати.

Нарешті двері салону рвучко розчиняються, входить огрядна дама в барвистому вбранні. Обличчя і декольте густо вкриті білилом, а губи і щоки — намащені циноброю. За жінкою тягнеться важкий шлейф запаху поту, заглушеного трояндовою водою. Еліас знає її як Маленьку Платен, і вже від самої присутності цієї особи в нутрі хлопця спалахує давня ненависть. Тепер вона називає себе фон Плат, безсоромно привласнивши чужі титули, начебто успадко­вані від якогось родича, хоча сама не признається, ким йому доводилася — кузиною, сестрою чи донькою. Серед бродяг мало хто у це вірить, деякі з них досі пам’ятають її справжнє ім’я, на відміну від довірливих клієнтів.

Хлопчина пригинається, коли Маленька Платен оглядає салон перед зустріччю, підбиває подушки на шезлонзі, прокручує вказівним пальцем стрілку несправного настільного годинника на декілька обертів вперед.

Еліас, охоплений нетерпінням, тамує подих, і нарешті йому щастить: до салону входить та, на котру він чекав. Він завмирає, ніби зачарований. Яка ж вона прекрасна! Скільки їй може бути років? Еліас ще не вміє визначати вік дорослих, але жінці навряд чи виповнилося тридцять. Час її пощадив, тіло й досі дівоче, а поодинокі зморшки навіть прикрашають. Волосся підібране і зав’язане блакитною шовковою стрічкою, сукня з рожево-червоного мусліну. У цих стінах заборона на розкіш не діє, бо Маленька Платен знає, кому дати на лапу. Особливо поважних гостей тут навіть пригощають кавою.

Як тільки не називає цю красуню простолюд: карамелька, мармолядка, солоденька Клара. Насправді ж вона — мадемуазель Клара. Останньою до покою входить служниця Маленької Платен з мішком на голові, щоб приховувати сліди французької хвороби. Спина згорблена, скоцюрблені, як у старої баби, руки вкриті чорними пластирями. Служниця тримає мітелку від пилу, віник і відро й хутко прибирає кожен кут, куди тицяє Маленька ­Платен, знімає зі стелі павутину і згодом вишмигує геть із кімнати.

Маленька Платен бере Клару за плечі, ставить перед собою й уважно оглядає. Наслинює великого пальця, щоби пригладити неслухняну брову, і задоволено торочить собі щось під ніс. Еліасу її голос нагадує скрекотання сороки.

— Готово, можна кликати гостя. Чекай у кімнаті поруч, доки не подзвоню у дзвінок.

— Хто він такий?

Порівняно з Платен Клара щебече, як соловейко.— Здає­ться, дебютант або майже взагалі без досвіду. Смак у нього невигадливий, але із твоєю допомогою його можна розвинути. Коли зробиш усе, як треба, матимеш кавалера на дов­гі роки.

Еліасу не видно виразу обличчя Клари, але, вочевидь, жінка не приховує невдоволення, бо Платен продовжує:

— Он, поглянь на Шарлотту Слоттсберґ чи Софі Гаґман. Вони теж починали з вулиці і були нічим не кращі, ніж ти. І чого досягли! Закрутили голови принцам і герцогам і несподівано стали придворними коханками, яких для вигляду видали заміж за якихось графів. Щоправда, Шарлотті слава вдарила в голову. Вона вирішила, що краща за інших і заслужила цим зневагу. Зате Софі поводилася чемно й гідно, і дуже швидко для неї відчи­нилися двері всіх найшанованіших салонів. Улітку — ­Дроттнінґгольм, на Різдво — королівський палац. Та зараз її кар’єра добігла кінця, і принц Фредрік знову спить сам. Тож настав час заселити в Маленький Китай[31] нову мешканку.

— І як туди потрапити, якщо ти присилаєш до мене одних міщанських синів, що хочуть позбутися цноти?

Голос Маленької Платен стає холодним і різким:

— Щоби здобути успіх, треба спочатку відточити своє мистецтво.

Клара глузливо сміється.

— Це що, п’ять хвилин полежати на спині із заплющеними очима і час від часу постогнати для підбадьорення? Хіба я не достатньо вивчилась за всі ті роки, що працюю на тебе?

— Дурне дівчисько! Коли чоловікові дуже припече, він не перебирає. А мистецтво — це зовсім інше. Це вміння так зіграти свою роль, так пручатись і віддаватися, щоби він щоразу вибирав лише тебе. Щоби не спав ночами і вмирав від жаги із твердим, як колода, прутнем. Цим умінням добре володіли Слоттсберґ і Гаґман, а тобі до них ще далеко. Клара мовчить у відповідь, і Платен відчиняє ті двері, крізь які вони обидві ввійшли.

— Годі вже! Твій клієнт чекає внизу на сходах.

Платен залишає покій, а Клара рушає в сусідню кімнату. Еліас обережно пересувається до наступного вікна й бачить її за туалетним столиком. На стільниці розкладене усе те знаряддя, що ним користуються представниці її професії: скринька із прикрасами, маленькі лопаточки для пудри, пензлі і шпателі для гриму, вухочистка і шкребок для язика. Обличчя жінки все ще червоне й набрякле, Клара змахує сльози з кутиків очей і робить глибокий вдих, аби заспокоїтися. Тоді бере пінцет і висмикує неслухняну волосину із брови. Потім довго розглядає себе у дзеркалі, крутить головою, посміхається і надуває губи. Її чоло неспокійно морщиться, коли кінчики пальців обмацують шкіру навколо очей і на шиї.

Еліас тамує подих, аби не сполохати цей рідкісний момент. Нечасто хлопцеві щастить роздивлятися Клару так зблизька, і щоб ніхто не заважав. Та із салону вже доноситься шум, і замріяна жінка враз підхоплюється і починає терти пудру і гримувати обличчя. Еліас чує, як Платен веде гостя, і відхиляється назад в очікуванні вистави.

— То пана звати Бальтасар? Чи можна записати ім’я пана до нашої книги?

— Авжеж.

Гість ще зовсім хлопчак, розмовляє невпевнено, мне в руках капелюха.

— Розумієте, я не звик відвідувати такі заклади. У мене скоро весілля, у церкві вже оголосили про вінчання. А друзі, що знаються на цій справі, радять здобути хоч якийсь досвід у любовних справах.

— Пан не хоче розчарувати свою наречену?

— Аж ніяк.

— Дуже розумно з боку пана прислухатися до мудрих порад друзів. Може, пан хоче сісти? Прошу, крісло ось тут. Вашій дружині неабияк поталанило з таким дбайливим чоловіком, і не лише на подружньому ложі.

Платен панібратськи кладе долоню на руку молодика.

— Коли я подзвоню у дзвінок, увійде дівчина — мадемуазель Клара. Якщо панові вона сподобається, прошу кивнути, тоді я залишу вас наодинці. Може, пан хоче щось спитати?

Хлопець крутить головою, важко ковтає і заледве вимовляє:

— Ні, нічого.

— От і добре.

Маленька Платен дзеленькає, і входить Клара. Як і зазвичай, Еліас вражений її перетворенням і невимушені­стю манер. Жінка скромно усміхається гостеві, але робить це так, наче намагається замаскувати скромністю свою цікавість. Еліас бачить, що гість задоволений, хоч той не видає ні звуку і не відразу згадує, що має зробити. Нарешті пан Бальтасар подає сигнал Маленькій Платен, і та виходить. Тепер юнак наче глина в руках Клари, ніби тварина, що бездумно ступає за своїм господарем чи на забій, чи на пасовисько. Еліас вже не раз бачив, як вона це робить, та щоразу мимоволі зачаровується: користуючись простими але водночас багатозначними словами, Клара окутує гостя чарами невимушеності і взаємного задоволення. Вона доб­ре знає свою справу.

Невдовзі молодик уже лежить на канапі зі спущеними до колін штанами. Клара напустила на нього стільки туману, що той забув про страх і наважився показати своє достоїнство. Жінка лягає спиною до грудей клієнта і вправною рукою бере його прутня. Хлопець стогне від задоволення і заплющує очі. Клара непомітно дістає флакон із олійкою, виливає декілька крапель на долоню і дозволяє затверділому членові ковзати між затисненими стегнами. Гість надто збуджений, аби відчути різницю, і стогне все голосніше, прагнучи «маленької смерті».

Далі Еліас дивитися не хоче, ховається за край даху і закриває вуха долонями. Коли забирає одну руку, все вже закінчилося. Хлопчина чекає.

Першим іде гість. Потім на подвір’я під Еліасом, як завжди, виходять Клара і служниця. Клара перевдягнулася з позиченої сукні у свою просту бавовняну спідницю, синю шовкову стрічку залишила у волоссі, а на голову одягла чепчик. Жінки сидять на сходах і курять надбиті пінкові люльки. Служниця закотила мішок, аби не заважав курити, і відвернулася геть, у бік Еліаса, щоби не лякати Клару своїм виглядом.

Хлопець здригається і ковтає слину, щоб його раптом не вивернуло. Йому здається, ніби обличчя служниці зігнило заживо, Еліас знає, що це хвороба, яку деякі дівчата підхоплюють на роботі. Її називають «поцілунком диявола», і хоча це лише одна з численних недуг, лякаюча назва малює в уяві жахливі картини: сам сатана з копитами і рогами хапає котрусь із дівчат за стан і довго та пристрасно цілує, із хтивої пащі капає отрута і слиз, а роздвоєний язик дістається до самого горла. На місці поцілунку відкриваються глибокі — аж до кісток — гнійні рани, ніс западає, обличчя спотворюється.

Еліасу треба поквапитися, поки його матір не спіткала така сама доля. Він втуплюється поглядом у Клару — поруч зі служницею її краса ще більш виразна. Клара зітхає, і служниця починає розпитувати:

— То який він був?

Вимова її нечітка через недугу.

— То був його перший раз або один із перших.

— Легкі гроші.

Клара глибоко затягується, затримує подих і відкидає голову далеко назад. Еліас лякається, що його буде викрито, проте очі жінки заплющені.

— І все ж я втомлена.

Клара випускає дим у вечірнє небо.

— Ельсо, скажи мені правду, я ще красива?

— Кларо, люба, та ти сяєш, мов ясне сонце! Тобі немає рівних. Платен це добре знає, тому така сувора з тобою.

Компліменти плутаються у потрісканих губах, і Клара зітхає. У голосі її чується гіркота.

— Кожне сонце колись іде на захід.

Клара прочищає люльку паличкою і змітає із себе крихти тютюну.— До біса всі ті гарні слова. Якби в мене був вибір, я би сюди не приходила. До зустрічі, Ельсо.

Клара виходить крізь хвіртку за мур, а Еліас спускається донизу, щойно Ельса покидає подвір’я, щоби повернутися до своїх справ. Хлопець швидко наздоганяє Клару, бо добре знає, куди та прямує. Жінка досі мешкає з батьками, хоча всі її молодші сестри вже повиходили заміж. Еліас супроводжує її на безпечній відстані аж до самих воріт.

Удома завжди одне і те ж: де була, чому так пізно, невже тебе не хвилює, що про тебе патякають, ти ганьбиш нас усіх. Клара відкуповується декількома шилінгами, і батьки вгамовуються.

2.

Еліас повертається додому аж під ранок. Весна воло­га та холодна, затяжна зима не здається без бою. У якійсь пекарні сонні й неуважні сини пекаря провітрюють кухню, розчинивши вікна навстіж. Еліас ховає ще теп­лу, ніби живу, поцуплену буханку за пазуху. У дзбані має найсмачнішу воду — з-над Стурторґет. Іде обережно, щоб ніхто не побачив. У середмісті тісно, всюди рояться натовпи людей, та все ж Еліасу краще в Місті-між-мостами, ніж у передмісті. У переповнених вуличках легко залишатися ніким. Той, хто вміє ходити в натовпі і знає правильні стежки, стає невидимим.

Еліас знайшов у кварталі Керберос закинуту пивницю, де хтозна-скільки років зберігають мотлох, назбираний поколіннями квартирантів. Власник не став завдавати собі клопоту і замість того, щоби виставити дрантя на продаж, поскладав його в пивниці. Мабуть побоюється, що мешканці повернуться і справа дійде до суду. Еліас забарикадував двері, що вели до сходів, перекинутим столом, а навпроти вікна наскладав купу ламаних меблів, зібраних з усієї вулиці. Залишився вузький лаз, у який нізащо не протиснулася би доросла людина. Пробираючись всередину, Еліас уважно стежить за тим, щоб його ніхто не помітив. Руку тримає між ногами, вдаючи, ніби шукає затишне місце, щоби піти до вітру. А далі легко прослизує вниз, оминаючи нагромадження непотребу, створене ним самим.

Еліас спочатку навіть встигає злякатися, та за якусь мить очі звикають до темряви і він її бачить. Дівчина сидить у мороці, як завжди незворушно, тільки злегка погойдується від вдихів і видихів. Еліасу відлягає від душі, а серце заспокоюється. Хлопець підходить ближче і стає перед дівчиною навколішки.

— Дозволь тебе оглянути.

Еліас мочить ганчірку і береться якомога обережніше обтирати обличчя дівчини. Потім знімає з неї сорочку, що висить на самих плечах, і зволожує руки, шию і спину.

— А тепер помиємо волосся…

У нього не завжди є мило, тож не кожного разу вдається позбавитися всього бруду. Еліас набирає воду в надщерблену миску, збиває рукою легку піну і заходиться терти — спочатку шкіру голови, а тоді самі пасма. Як завжди, йому стає не по собі від блиску пшеничного волосся — Еліас усвідомлює, що вже давно не бачив його таким світлим. Потім хлопець нахиляє дівчину вперед і ллє на волосся чисту воду із дзбана.

Гребінець — один із найцінніших скарбів Еліаса. Коричневий, із розводами, проти сонця майже прозорий, вирізьблений із суцільного шматка невідомого матеріалу. Кажуть, це панцир черепахи, але хлопець ніяк не може уявити тварину, вкриту такими візерунками. Заради цього гребінця Еліас пішов на величезний ризик — така зухвала крадіжка могла коштувати йому одного, а може, і двох років виправних робіт, ще і з кайданами на ногах. Проте ризикувати було варто — мало що приносить Еліасу стільки радості, як ця річ. Гребінець плавно ковзає по волоссю дів­чини, і, здається, залишає в пшеничних пасмах частинку свого блиску. Еліас розчісує, лічить рухи і примовляє:

— Сьогодні я знову ходив до Маленької Платен, дивився на матір. Мені так хочеться, щоби ти теж її побачила. Вона найгарніша жінка у цілому місті. Не дивно, що Платен стереже її, як яструб.

В Еліаса аж сльози навертаються зі злості. Хлопець кліпає, змахує їх геть. Не годиться йому плакати, як малій дитині. У цьому домі він чоловік, тож треба набратися мужності. Еліас боляче щипає себе за худорляву руку, щоби відігнати сумні думки, а тоді спльовує через плече, аби не прикликати іменем Платен якоїсь нечисті.— Я бачив охоронців Платен, вони дужі, як бики. І всі її беззастережно слухаються, бо бояться. Матір мусить відпрацювати борг, у неї немає вибору.

Зубці гребеня просіюють волосся, Еліас підтримує його масу долонею знизу. Ще трохи — і будуть вичесані всі воші.

— Мати не розуміє, що вуличні борги неможливо сплатити. За тиждень наростає більше, ніж можна відробити. Без допомоги їй не побачити волі.

Попри всі старання око ронить самотню сльозу. Еліас затуляється рукою, щоби не схлипувати, згадує, що збився з лічби, і починає спочатку. Він ще не дуже добре вміє рахувати, плутається в десятках і зупиняється на сотні. Розчісування його заспокоює.

— Пора снідати.

Дівчину нагодувати не просто. Доводиться відламувати невеличкі шматочки хліба, розм’якшувати у воді і прикладати до вуст, чекаючи, поки ті нарешті розтуляться. Треба слідкувати, щоб самому не з’їсти всю буханку, поки дів­чина ще жує першу скибку. Еліасу й досі соромно за ті випадки, коли так траплялося, тож тепер він одразу ділить хліб і їсть лише свою половинку.

Після сніданку Еліас саджає дівчину на надтріснутий горщик, чекає, а тоді підтирає її.

Він уже звик до цього. Пригадує, як уперше побачив цівки крові на її ногах і вирішив, що дівчина помирає. Як же сміялися в аптеці, коли він просив допомоги для начебто молодшої сестри, за якою доглядає. Так Еліас дізнав­ся, що у зрілої жінки щомісяця іде кров. В аптеці хлопцеві надавали шматків лляної тканини і наказали постійно міняти. А відколи він почав підслуховувати під стінами закладу Платен, котрий носив ім’я «Ящірка», то довідався багато цікавого про жіночий місячний цикл. Виявляється, треба ретельно стежити за тим, коли починається кровотеча, і позначати цей день у календарі, бо лише в певні дні чоловіче сім’я здатне прорости у жінці. У ці дні дівчатам потрібно уникати певних послуг. Увечері Еліас розповів дівчині все почуте за день. Мити її вже не треба, кровотеча припинилася. Тоді він знову жене до аптеки, і вкотре з нього сміються. Замість відповіді запитують, худа його молодша сестра чи товста? «Худа»,— відказує хлопець. «Тоді це через голод»,— кажуть йому.

Дорогою Еліас зриває квітку, що проклюнулася між камінням бруківки. Прикрашає нею волосся дівчини, у тьмяному світлі закинутої пивниці пелюстки швидко втрачають жовтий блиск. Якийсь час Еліас просто сидить і милується нею. Після миття дівчина має кращий вигляд. Вона все ще занадто щупла, проте шкіра її сяє і волосся красиво причесане. А от із головою біда. Дівчина не розмовляє і все більше замикається в собі. Уві сні рухається більше, ніж наяву, нервово сіпається, а коли міцно засинає, щось нерозбірливо белькоче. Еліас намагається вловити кожне слово, щоби знайти хоч якусь зачіпку.

Еліас уперше побачив її, коли та привела двох своїх дітей — хлопчика і дівчинку — до сиротинця. Дівчина була єдиною, хто поводився з ним, як із людиною. Еліас поділився з ними хлібом, а вони з ним — чорницями. Тепер дітей вже нема. А може, вони і вижили би, якби Еліас не налякав їхню матір правдою про притулок? Та ні, совість хлопця чиста. Так чи сяк, а діти загинули би, лише їхні страждання тривали би довше.

Дівчина, мабуть, довго просиділа коло згарища, а коли вітер розвіяв попіл над затокою і містом, пішла за ним. Аж на четвертий день після пожежі Еліас наважився перетнути міст над озером Клара. Як і у випадку з будь-якою іншою здобиччю, попіл сиротинця розгрібали за вуличною ієрархією: спершу дорослі безхатьки, потім старші діти, а в кінці такі, як Еліас, наївно сподіваючись, що доля чи хитрість подарує їм щось із того, що пропустили поперед­ники. І недарма: щойно Еліас зійшов із мосту, як одразу уздрів її на кам’янистому березі. Самотня дівчина сиділа незворушно, боса і закіптюжена, мов не від світу цього. Еліас ніжно взяв її за руку, і вони пішли.

3.

Еліас біжить крізь мжичку, міцно стискаючи перед собою мішок. Щойно переступивши поріг своєї захланної пивниці, ховає його за спиною.

— Поглянь, що я для тебе маю!

Дівчина не реагує, лежить на підлозі калачиком, мов немовля, тільки без пальця в роті. Еліас звик домислювати за неї відповіді і вести уявні діалоги. Із тріумфальною усмішкою він витягає з мішка подарунок — сукню. Щоправда, темрява пивниці приглушує шляхетний блиск тканини.

— А кольори які, подивись! Біле із синім, у міру яскраво, щоби не розлютити «сосисок». Ця сукня висіла на шнурку високо над подвір’ям біля кварталу Помони. Я ледве її дістав звідти, один необачний крок — і зламав би карк.

Еліас підповзає до дівчини, відгортає волосся з її обличчя і шепоче на вухо:

— Увечері підемо до театру. Там танцюватиме моя мати! Нарешті ти її побачиш.

Тіло дівчини важке, але навдивовижу слухняне. Якщо трохи підштовхнути і щипнути, воно виконує все, що потрібно, хай і повільно, ніби у воді. Еліасу вдається підвести її, підтримуючи за плечі. Пересвідчившись, що дівчина тримається на ногах, хлопець натягує на неї сукню і поправляє на плечах бретелі. Тоді робить крок назад і прискіпливо її оглядає.

— Знаю, трохи завелика. Але я все виправлю, тільки трошки зачекай. У мішку ще дещо є…

Еліас дістає подушечку з голками та шпильками і заходиться підбирати і заколювати зайву тканину. Лиш один раз робить необережний рух і проколює їй шкіру, однак дів­чині хоч би що. Хлопець невміло вовтузиться із ­сукнею, хоча не раз спостерігав, як Платен підганяє одяг на Кларі та інших дівчатах. Нарешті сукня, у якій спочатку помістилося би двоє, щільно облягає фігуру дівчини.

Еліас доклав чимало зусиль, аби хоч трохи її відгодувати, тож зараз тішиться, милуючись плодами своєї праці. Колись пласкі груди трохи округлилися, знову з’явився перехід від талії до стегон. Без нижньої спідниці розправити тканину не вдасться, проте Еліас знає, що мода почала мінятися. Відтепер тендітні панянки-аристократки надають перевагу простим тканинам і формам, а не пишним бальним сукням із паньє[32]. Вони підшивають лише нижній край, а решту сукні залишають вільною.

Нарешті все готово, Еліас роглядає дівчину з усіх боків, робить крок назад і схвально киває.

— Нам пора. Вистава ще не скоро, але попереду далека дорога, а ходиш ти повільно.

Дівчину можна вивести надвір лише сходами, тож Еліас змушений перевернути стіл, котрим підперті двері. Здіймається гуркіт, хлопець уважно дослухається, чи не вийшов хто із сусідів. Тоді опускає клямку і, притримуючи двері, виводить дівчину за руку. Дощ ущух, пообіднє світло сіється крізь поріділі хмари. Еліас із гіркотою усвідомлює, що результат його швацьких зусиль мав кращий вигляд у тьмяному світлі. Та часу щось виправляти вже немає, до того ж скоро вечір. Еліас знаходить свіжу калюжу з чистою водою і миє в ній руки, обличчя і волосся. Дівчина смиренно стоїть поруч і чекає, куди ж її поведуть далі.

Одноманітне життя в сиротинці озброїло Еліаса сталевим терпінням. Хлопець зрозумів, що прості речі, які нетерплячому здаються занадто нудними, насправді є невичерпним джерелом розваг, якщо бути уважним до дета­лей. Повільність Еліаса аж ніяк не турбує. Він веде дів­чину, обійнявши за стан і підтримуючи за руку, слідкує, щоби вона не зашпорталася і не забруднилася. Дівчина волочить і майже не піднімає ноги, тож запросто може перечепитися за виколупану бруківку й порвати чи забруднити сукню. У сутінках коло мосту через Стреммен сукня вже має набагато кращий вигляд. Час від часу Еліас підбадьорює супутницю добрим словом, чи радше себе самого, адже вона все одно нічого не чує. А ось і чотири вежі, і публіка, що почала сходитися на набережну і до парку Кунґстредґорден.

Потік людей виносить їх на сходи, до чоловіка у брудній лівреї.

— Прошу показати квитки.

Еліас розгублено розводить руками, бо квитків не роздобув, лише гроші на вхід. Охоронець скрушно хитає головою, оглядається через плече і кладе монети собі до кишені. Тоді мовчки подає їм сигнал, аби заходили, не удостоївши усного запрошення. Та коли його погляд падає на обличчя дівчини, пика охоронця застигає у ваганні.

— Ей, шмаркачу, та твоя сестра п’яна як чіп!

Охоронець тягнеться за ними, але натовп напирає і виштовхує обох за межі досяжності.

— Якщо вона заблює зал, я скручу шиї вам обом! — несеться їм услід.

Течія заносить Еліаса в партер. Від побаченого у хлопця аж щелепа відвисає: перед ним — величезний зал із власним небосхилом, де над простими смертними кружляють ангели. Вздовж стін аж до самої стелі простягаються яруси із глядачами, де-інде у світлі свічок зблискують лорнети. Ще ніколи Еліас не бачив настільки чіткого розподілу: внизу навстоячки купчиться біднота, а над нею в м’яких кріслах розсілися багатії. Нагорі коло сцени розташована окрема ложа, завішана шторами й обрамлена позолоченими пілястрами. У першому ряду сидить поважний пан у розквіті сил у парадному костюмі та білосніжній перуці, ще й із біло-синім хрестом на грудях.

Еліас сіпає сусіда за рукав і тицяє пальцем:

— Хто він такий — отам, нагорі?

Здивований чоловік сердито обертається та швидко м’якне й тішиться нагоді попліткувати.

— Це принц Фредрік Адольф власною персоною. Бач, який набурмосений, аж звідси видно, як надув губи.

— А чому це?

— Герцог Карл поїхав до Сконе разом із нашим майбутнім королем. Востаннє герцога заміняв молодший брат короля Фредрік, хоча замість того, щоби правити королівством, він лише полював і віддавався плотським утіхам. Відтоді трон йому не довіряють. Навряд чи це для нього несподіванка, скорше звичайна неприємність. Усім нам хочеться дурної наживи, та мало кому вдається обернути її на успіх.

Після тривалого очікування завіса нарешті піднімає­ться, починається вистава. Той самий сусід обертається і шепоче:

— Бачиш того чоловіка з мольбертом і пензлем? Це Юрт­сберґ, найталановитіший актор усієї Скандинавії!

Починається дія. Еліас так хвилюється, що погано розуміє події, які відбуваються на сцені, актори розмовляють надто швидко та якось штучно. Здається, мова йде про якусь дівчину, що вийшла заміж за коханого чоловіка, чим розлютила батька й накликала на себе нещастя. Еліас разом з усіма сміється з капітана Струтца — цей франт дійс­но суцільне посміховисько: гаркавить на французький манір і перечіпається через власну шпагу. У перерві між діями публіку розважають танцівниці, і нарешті на сцені з’являється мадемуазель Клара у жовтій сукні. Еліас так захоплено вказує дівчині на неї, що на нього починають шикати інші глядачі.

— Ця блондинка зліва — моя мати. Гарна, еге ж?

Еліас пильно стежить за її виступом, до смерті боячись, аби Клара часом не зламала підбор чи не зашпорталася на дощаній підлозі на посміховисько публіці. Та все проходить успішно, і коли ряд однаково вдягнутих дівчат кланяє­ться під аплодисменти, Клара повертає голову у бік ложі і піднімає волани сукні вище за інших, оголюючи пів литки. Знову вибухають оплески, і танцівниці залишають сцену під свист і схвальні вигуки. Еліас побачив те, заради чого прийшов, і з радістю повернувся би додому відразу після третього акту, якби не тиснява та настирливий сусід.

— Ще не йди! — каже той.— Зараз виступатиме автор.

На сцену виводять молодого чоловіка, майже хлопчака, із розхристаним коміром і розв’язаною краваткою. Той починає гугнявити собі під ніс, його просять говорити голосніше, та коли хлопчина червоніє і затинається, стає ясно, що він добряче нализався. Зал пожвавлюється, хлопця виставляють на глум і заохочують продовжувати. На порятунок авторові посилають охоронців і ті зводять його зі сцени. Аж тепер Еліас зауважує, що сусід розпоров боковий шов на сукні дівчини і копирсається рукою між її ногами. Хлопець сердито відбиває його руку, і чоловік зловісно посміхається.

— Май совість, хлопче. Я ж вам допомагав, то це така твоя вдячність? Тобі що шкода, хіба вона не ділиться тим добром з кожним охочим? І взагалі, хто ти такий, аби втручатися? Вона ж не заперечує.

4.

Надворі піднесений настрій Еліаса остаточно псується. Замість метеликів у животі від вигляду Клари тепер його нутро аж розпирає від неспокою. Дивлячись на дів­чину, він починає усвідомлювати, що всі його старання були даремні. Вона схожа на ляльку, яку незграбно вдяг­ла дитина. Шкіра бліда, аж сіра, волосся скуйовджене. ­Сукня, якою Еліас так пишався, насправді пошарпана, стара й висить на дівчині, як мокре вітрило, особливо зараз, коли шви розійшлися. Уся ця затія від самого початку була помилкою. От навіщо він викрав одяг у бідняцькому кварталі Помона? Тканина потерта й вицвіла, вкрита плямами поту й жиру, які не відіпрати. Тій сукні певно більше років, ніж Еліасу й дівчині разом узятим, її носило не одне покоління, а тепер у цій шматі соромно навіть покласти когось у могилу.

Еліас незадоволено хитає головою і надто рвучко шарпає дівчину за руку, після чого її ноги знову слухняно тупотять слідом за ним.

Хтось їх переслідує. Еліас не може пояснити, звідки це знає, адже спочатку в один із ними бік рушає цілий натовп. Та хлопець звик про всяк випадок озиратись через плече, тому швидко помічає якусь худу скривлену постать. Інші люди квапляться додому, а цей іде прямісінько за Еліа­сом і дівчиною, ніби прив’язаний до них невидимою мотузкою. Може, той чоловік лише вдає із себе кульгавого, щоби йти так само повільно, як і вони, а може, і справді хотів би їх наздогнати, та не може.

Еліас пришвидшує ходу і завертає за ріг вулички, пробирається у подвір’я, звідки навмання прямує в якийсь проїзд і знову кудись повертає. Знаходить закинутий віз, заштовхує під нього дівчину і ховається сам. Затамовує дихання і закриває обличчя дівчини рукавом. Невдовзі чує нерівні кроки, чий ритм свідчить, що чоловік таки дійс­но кульгає. Час від часу його хода припинюється, переслідувач щось вишукує поглядом, заглядає у кожен кут. Потім чоловічий голос люто лається, віртуозно імпровізуючи. Чоловік спересердя копає стару лійку, що голосно торохкотить бруківкою. Крізь вісі візка Еліас бачить, що переслідувач зникає. На ньому синя куртка, пом’ятий капелюх і брудний білий перев’яз, а замість шпаги — ліщиновий прут. Типовий пальт. Мабуть, колишній солдат, якому відірвало пальці ніг або дуже невдало зрослась поламана ­кістка.

Еліас питально дивиться у байдуже обличчя дівчини.

— Інколи так хочеться, щоби ти могла говорити…

Хлопець бере її за руку і веде додому, у безпеку.

5.

Еліас задрімав. У місті липнева спека, та краще вже мучитись від жару, ніж від холоду. Очі злипаються, і хлопець поринає в солодке забуття, де всі клопоти враз зникають. Невдовзі різко прокидається і від першого ж руху відчуває пекучий біль від розжареного на сонці бляшаного даху. Губи потріскані, спрага нестерпна, і декілька хвилин спантеличений Еліас не може зрозуміти, де він.

Хлопець лежить під вікном салону, із якого долинають голоси. Наглядачка — стара відьма — хрипко каркає:

— Ти чула, що Копенгаген горить?

— Та хто ж не чув. Невже ти покликала мене, щоби поспівчувати данцям?

Платен тільки прицмокує язиком на Кларін дотеп.

— Солоденька моя, ти вже давно не приховуєш, що тобі в моєму закладі затісно, твої заслуги начебто ніхто не цінує, а я змушую тебе терпіти і тяжко працювати, годуючи обіцянками.

— Я…

— Послухай-но, люба, забудьмо все старе. Маю гарні новини. Невдовзі в наші двері постукає щастя.

Еліас заглядає одним оком за край вікна. Клара і Маленька Платен у покої самі, мадам жестом запрошує Клару сісти поруч на дивані.

— Ти надто молода, щоби пам’ятати цю подію, я й сама тоді ще залишалася майже незайманою. То було влітку шістдесят восьмого чи шістдесят дев’ятого. У королівському палаці, у залах Військової колегії мали відправити бал. Улаштовувачем свята був Гасенкампф, хтивий чолов’яга, який добився руки баронеси Врангель. Попри одружений статус лібертени все ще вважали Гасенкампфа своїм монархом, та і при дворі його цінували за зухвалий гумор. Гасенкампф хотів улаштувати карнавал, якому не було би рівних, ще й не де-небудь, а у самісінькому королівському палаці. Найкращій сутенерці міста мадемуазель Торстенссон було доручено постачання найдобірніших повій. Вона зібрала усіх найкрасивіших, найвміліших і найвідоміших, серед яких були Асунандер, Перлинка, Ягнятко, Аттенде, Спаас. Такого сузір’я публічних дам Стокгольм ще ніколи не бачив. Сама бальна зала була невеликою, але поруч у коридорі розташовувалися більше десятка чиновницьких кабінетів, котрі спеціально для того вечора облаштували кушетками та матрацами. Кабінетами користувалися по черзі, і що більше розгорявся бал, то частіше і частіше. Після півночі я на власні очі бачила, як Шельстрем танцювала менует у самому корсеті і як її перекидали з рук до рук. Дівчині було тоді двадцять з лишком років, гарна, хоч зараз картину малюй. Ще за декілька годин під тьмяним світлом вигорілих свічок лежали просто гори сплетених тіл — усі кохалися з усіма. Потім, звісно ж, вибухнув скандал, газети цілими тижнями тільки про це й писали. На честь тієї ночі поети писали вірші, хтось прославляв героїв балу, хтось кепкував із чиїхось невдач, хтось оспівував кохання, а ще хтось обстоював потоптану мораль. У кінцевому рахунку покарали лише одного охоронця — його звільнили.

Маленька Платен повільно наближається до вікна, занурившись у спогади. Еліас завмирає: один випадковий погляд униз — і його викрито. Однак мадам рвучко розвертає­ться і розводить руки для посилення драматичного ефекту.

— Це було майже тридцять років тому. І ось знову настала пора. Байдуже, що Військова колегія переїхала, а в палаці оселилася вдова короля — вона майже все літо проводить в Ульріксдалі. На одну ніч північний флігель палацу стане нашим!

Спочатку Клара мовчить, вочевидь, сумнівається.

— Хіба в охорони палацу така погана пам’ять?

— У тому і справа, що цього разу благословення дав сам принц Фредрік Адольф. Він і так у немилості, тож хоче всім утерти носа, а особливо тому курдуплю Ройтергольму та його придворним мужам. Задум належить принцу, і подейкують, що його високість теж відвідає бал, звісно ж, інкоґніто. Гадаю, ти запросто його впізнаєш після того, як нещодавно бачила зблизька. Моя нетерпляча мармолядко, ось він — твій довгоочікуваний шанс. Якщо подаруєш принцу незабутню ніч, яку він захоче повторити, то вважай, що щастя твоє — на віки вічні!

— Коли?

— На останньому тижні серпня, у четвер. Звернися до Ельси, щоб обговорити маскарадний костюм.

Еліас чує, як риплять двері. Тим часом Маленька Платен крокує покоєм. Поки вона там, хлопець боїться навіть поворухнутися. Його знову розморює, очі злипаються, а піднесений настрій від щойно почутого поступово згасає. Коли ж Еліас знову прокидається, йому здається, що сон усе ще триває — із покою долинає та сама розмова. Але ні — тіні стали довшими, починає сутеніти.

Еліас заглядає за край вікна й бачить, що Платен розмовляє із зовсім незнайомою юною дівчиною із зухвалим виразом обличчя. Проте слова наглядачки все ті ж:

— …Вважай, що щастя твоє — на віки вічні!

6.

Еліас опускає й піднімає руків’я, і з пащі лева починає литися вода — спершу тоненькою цівкою, а далі бурхливим каскадом.

Виснажлива літня спека досягла апогею. Після нетривалого вагання Еліас підставляє голову під струмінь води і все його попечене сонцем єство радіє. Коли стає несила терпіти, відходить на крок назад й обтрушується, а тоді набирає воду жменями і спрагло п’є. Якась жінка позаду нього лається, не схвалюючи таке розтринькування води. Слідом вступає цілий хор однодумців, котрі вважають, що бродягам не місце у загальній черзі за водою, адже порядним городянам вона потрібна для більш важливих цілей. Еліас закидає голову назад і підставляє обличчя сонцю, яке у цю коротку мить не пече, а лише пестить мокру ­шкіру.

Коли ж він переводить погляд із неба до землі, йому спершу здається, що він марить, бо перед очима все ще крутиться сонячний диск. На кам’яній оправі криниці висить оголошення і, роздивившись його зблизька, Еліас розуміє, що це таки не марення: на папері зображена дівчина. Декілька вправних штрихів безпомилково передають вродливі риси її обличчя, високі вилиці, гладеньке чоло й порожні очі. Поруч із нею хлопчак — нижчий зростом, із кирпатим носом і скуйовдженим волоссям.

Еліас зриває малюнок і біжить до сходів біржі. У тіні під арками роздивляється власне відображення у шибці, крутить головою, щоб оминути бульбашки у склі, і порівнює себе із рисунком. Дійсно — на зображенні він, Еліас. Хтось потай змалював їх обох. Під малюнком якийсь напис, та хлопець не вміє читати. І як у тих чорнильних завитках можна щось вичитати звичайною мовою? Поки одних змушували вчити напам’ять катехизис Лютера, Ґробека і Свебіліуса, Еліасу тицяли в руки віник і наказували замітати подвір’я. А коли ті, перші, виходили зі школи зі смугастими від різки руками, Еліас аж заходився зі сміху. Однак відколи він сам собі пан, то все частіше сердиться і жалкує, що не опанував таємниці письма.

Горло стискає паніка, хлопець то заплющує очі, то втуп­люється в папір, сподіваючись вилучити звідти слова. Та даремно. Тоді Еліас розмазує пальцем своє обличчя на малюнку, біжить до першого-ліпшого перехожого — підмайстра-маляра з відром вапна, щітками і драбиною в руці, і заступає йому дорогу.

— Ви вмієте читати, пане? Допоможіть мені, прошу вас!

Підмайстер спершу вирішує, що це дурний жарт, й уважно роззирається — чи Еліас, бува, не сам. Та розчервоніле обличчя та уривчасте дихання хлопчини переконують у правдивості його намірів, тож маляр нахиляється над аркушем.

— Перше слово «хлопче», а далі…

Уста підмайстра беззвучно рухаються, врешті йому вривається терпець, а обличчя наливається багрянцем від сорому за свою неписьменність.

— Забирайся до бісової матері, байстрюче! Геть із моїх очей!

Чоловік обертається, цілячись драбиною в Еліаса. Той заледве встигає відскочити, а тоді кричить у відповідь:

— Сучий сину, забіли собі писок вапном, аби не було видно, як тобі соромно!

Еліас біжить униз, до площі Єрнторґет, і вже на розі, поруч з анонімними насмішливими і жалібними віршами помічає ще одне свіже оголошення з тим самим малюнком. Коло помпи висить ще одне. Хлопець зриває обидва аркуші і затикає собі у штани. На пілястрах Німецької криниці теж видніється афішка з малюнком. На вулиці Лонґґатан Еліас нарешті зупиняє якогось старшого пана і вмовляє прочитати напис. Чоловік бундючиться, довго-нудно начіпає окуляри, кидає з-під лоба докірливий погляд на хлопчину, відкашлюється і нарешті вимовляє:

— «Хлопче, якщо хочеш продати свій товар, звертайся до мене».

А нижче — назва вулиці й номер будинку.

7.

Нова задача виштовхує Еліаса на незвідані терени і небажані ризики. За роки життя в місті хлопець досконало опанував мистецтво кишенькового злодія. Тут усе просто: залишатися невидимим, своєчасно скористатися нагодою, коли жертва відволіклася, діяти швидко, не бути надто захланним, ховати обличчя. Але зараз Еліас наразився на такі труднощі, які самотужки не подолати. Те, що йому треба, є в місцях, куди таким, як він, краще не потикатися. Щойно там з’являються його замурзане обличчя і подерті лахи, як розмова стихає і у хлопця втуплюються сердиті очі, чекаючи пояснень. Помічники в аптеці «Ворон» женуть Еліаса в шию, щойно той переступає через поріг. Доводиться заглядати у вітрину знадвору, звідки розгледіти, що там купують, майже неможливо — то сонце сліпить, то чиясь спина затуляє прилавок. Часто в аптеку парами або невеликими групами заходять служниці. Тож Еліасу залишається чекати на випадок. Він підстерігає кот­русь із тих, які приходять наодинці, й в тисняві штовхає її ззаду. Дівчина перечіпляється і падає, а коли їй на допомогу поспішають перехожі, виявляється, що її торбинки вже нема. Еліас тим часом встигає пірнути в лабіринт бічних вуличок і випатрати торбинку. Такий маневр він провертає коло аптек «Корона», «Ангел» і «Лебідь». Етикетки на баночках і коробочках Еліас прочитати не може, тому відкриває всі підряд і пробує визначити вміст. Пігулки і порошки відразу вирушають у стічний рів.

А втім, найважливіше і найскладніше — це сукня. Вона має бути ідеальною, а не такою, як минулого разу. Еліасу досі соромно за недавнє відвідування театру, але краще вже вчитися на власних помилках, аніж знову і знову наступати на ті самі граблі.

На вулицях усе сіре, вбрання на людях нудне й позбавлене найменшого натяку на розкіш. Крамниці з одягом не наважуються виставляти найкращі товари у вітринах, а на подвір’ях сушать лише старі лахи. Тепер Еліас уже знає, що попереднього разу почав не з того боку, і раптом у нього з’являється очевидне рішення. Навіщо красти абищо, коли можна підібрати сукню відповідного розміру? Хлопець блукає довкола площі Стурторґет і вулиці Хеппсбрун від раннього ранку до пізнього вечора, коли будинок біржі покидають останні гості, зморені танцями. Сховавшись за криницею, Еліас розглядає у світлі, що ллється з вікон на сходи, дам і панночок у пишному вбранні. Кавалери накидають їм на плечі шалі або плащі, щоби захистити від вечірньої прохолоди і продемонструвати дбайливість. Деякі їдуть додому у візках, а інших супроводжують слуги, освітлюючи дорогу ліхтарями на довгих палицях. Знайти правильну жінку дуже непросто, та Еліас знає, що терпець — найбільше багатство бідняка. Тож знову набирається терпіння й обирає місце для сховку, звідки краще видно.

Уперше Еліас бачить її вранці в супроводі гувернантки. На дівчині блакитна, облямована мереживом сукня, у складках якої грайливо виблискують вранішні промені, на плечах шаль. У неї тонка талія, вузькі стегна і світле волосся — ніби вона молодша сестра тієї, за якою доглядає хлопчина. Еліас швидко губить дівчину в натовпі, а намагаючись наздогнати, повертає не в ту вуличку. Знову вертається до площі і знову кудись повертає, але пізно — удача вислизнула з рук. Еліас віддихується, зігнувшись удвічі, і мало не плаче, у розпачі лупить себе кулаками по колінах.

Минає цілий тиждень, перш ніж хлопцеві щастить пере­стріти її на тому ж місці, але цього разу Еліас уважніший. На дівчині рожева сукня, у міру бліда, щоби не порушити заборону на розкіш, а в руці парасолька, що захищає світлу шкіру від сонця. Підібравшись ближче, Еліас чує, як дів­чина наспівує якусь мелодію. Гувернантка кидає на неї суворий погляд і просить поквапитися. Що ближче Еліас підступається до дівчини, то більше впевнюється у тому, що вона — саме та, кого він шукає. Пара жінок зникає в якомусь подвір’ї, і за деякий час до Еліаса починають долітати несміливі ноти, від низьких до високих — і на­впаки.

Музика приводить хлопця до вікна. За клавесином сидить дівчина з легким рум’янцем на щоках. Гувернантка занурена у книгу, а вчитель музики — молодик у яскравому жилеті, займає найзручніше місце: вдає, ніби слідкує за пальцями дівчини, а насправді насолоджується виглядом її декольте.

Після заняття Еліас крадькома супроводжує жінок додому. Він ступає обережно, та невдовзі виявляє, що панянки все одно його не бачать. Що ближче до них, то Еліасу стає ясніше, що вони ходять тими самими вулицями, але настільки різними шляхами, що Еліас для них просто якась примара.

Поступово він вивчає усі звички дівчини. Вона рідко залишається сама, майже завжди її супроводжує гувернантка, а вдома він не може її бачити, бо її помешкання для Еліаса недоступне. Хлопець ретельно вивчає будинок, спостерігаючи пізніми вечорами за тим, як у кімнатах гаснуть свічки і лише мерехтливі вогники ночників закликають мешканців до сну. Невдовзі Еліас вираховує, котрий із покоїв їй належить, здогадуючись, що поруч із ним має розташовуватися гардеробна. От навіщо панам стільки кімнат? По вівторках дівчина відвідує музичні заняття, а по четвергах — уроки танців.

Однак Еліас не хоче ризикувати у світлу пору доби, вечір вихідного дня, коли дівчина виїжджає з батьками на якийсь бал, а в домі залишається тільки гувернантка, здає­ться йому більш придатним. Щовечора Еліас обходить будинок і поступово набирається духу.

Літні місяці проминають із такою швидкістю, наче сам час віддає перевагу темряві та холоду. Ночі стають дов­шими, і хлопець переконується, що підсвічена зсередини шибка стає майже непроникною для ока ізсередини, коли надворі достатньо темно. Еліас перевірив це на власному досвіді: постукав у вікно якоїсь корчми і показав п’яницям язика. Ті перезирнулися між собою, але так нічого й не зрозуміли. Тож Еліас мало не притуляється носом до вік­на, спостерігаючи на гувернанткою, коли та залишається насамоті у нижньому поверсі. Він бачить, як вона тягає з комори всілякі смаколики, як приміряє перед дзеркалом шубу своєї господині, а тоді лягає на отоманку і запускає одну руку під нічну сорочку, важко дихаючи.

Еліас уже вивчив увесь гардероб дівчини і знає: йому потрібне щось на кшталт того, що зазвичай носить Клара,— легке й невагоме, вільно підперезане шовковою стрічкою, із тонкої тканини, з-під якої просвічують обриси тіла. Сукня, у якій поєднуються виклик і покора. Бажано та, блакитна, у якій Еліас побачив цю дівчину вперше.

8.

Нарешті він придумав, як пробратися всередину. Збоку від будинку, де живе дівчина, стоїть невисока похила прибудова, і якщо пощастить, то можна вилізти на її дах і дістатися до якогось із вікон. Вуличка, що проходить повз, настільки вузька, що навряд чи комусь із перехожих спаде на думку подивитися вгору.

Еліас дожидається вечора, коли господарів немає вдома, а розморена слив’янкою гувернантка все частіше позіхає.

Крізь проріз у сходовій клітці сусіднього будинку Еліас потрапляє на дах. Він навмисно вимастився сажею, щоби стати схожим на сажотруса, і всюди залишає чорні сліди. Ненадійна черепиця порипує під вагою його тіла і мало не сиплеться додолу. Хлопець обережно лізе до того місця, де дах з’єднується із сусідньою стіною, аж поки опиняється на розі будинку. Якусь мить перелякано дивиться униз і мало не блює зі страху — від цього місця лише крок від смерті. Еліас замружується і міцно обхоплює теплий камінь, лише б не чути заманливого шепоту прірви.

Тепер треба завернути за ріг, зачепитися за край віконного прорізу й поставити одну ногу на підвіконня. Еліас відчуває, як під шкірою долоні дріботить пульс. Камінні крихти всотують піт із неї, і з другої спроби хлопцеві вдає­ться надійно схопитися. Тепер справа за ногою. Він ніяк не наважується, але шлях назад не менш небезпечний, ніж крок уперед. Еліас робить вибір — і на якусь мить зависає на самому краю, щосили втискаючись у стіну.

Зненацька, як грім серед ясного неба, він відчуває нестримний позив унизу — йому за будь-яку ціну треба ви­порожнити міхур. Змінити позу неможна, доводиться люра­ти просто вниз, відвівши одну ногу вбік. Благословен­не полегшення в рази перебільшує попередній дискомфорт, й Еліас задоволено констатує, що під другою ногою сухо. Тоді пробує вибити віконне скло ліктем, але воно виявляється міцнішим, ніж він очікував.

Хлопця знову охоплює жах, бо кожна наступна марна спроба підштовхує його тіло ближче до прірви. Врешті-решт скло здається і тріскає, Еліас обережно витягує гос­трі скалки, щоби запхати руку всередину і відкинути гачок, що ним заперта стулка.

У кімнаті в нього починають страшенно труситися ноги. Тому він сідає навпочіпки, схрещує на грудях руки і починає мугикати під ніс улюблену пісеньку, але не всю, а лише ті слова, що заспокоюють, пропускаючи ті, що лякають:

— «Там за полем, за житами потічок прозорий в’єть­ся, стоїть хлопча під вербами і вродою милується…»

Життя навчило Еліаса, що почуття впливають на тіло не менше, ніж на розум, а найкращий цілитель — час. Йому поступово відлягає, він прислухається до тиші в помешканні, прочиняє двері з комори, виходить до коридору і намагається зорієнтуватися.

Еліасу стає в пригоді те, що він так ретельно вивчив будинок іззовні — він із першої спроби знаходить правильні двері — до гардеробної дівчини, що поруч зі спальнею, де зазвичай раніше за інші кімнати гасне світло. Хоча в сутінках усі кольори однакові, Еліас майже відразу знаходить серед численного вбрання блакитну сукню. Знімає одежину з вішака й нишпорить по шафах і скринях, шукаю­чи, у що би її загорнути, аби не забруднити.

Навмання витягає якусь шухляду, повну незрозумілих речей, і навпомацки дістає звідти якусь лаху. Аж за якийсь час второпує, що це, мабуть, нижня спідниця — та, яку носять при самому тілі. Хлопця переповнює якесь нове, незрозуміле й навіть трохи лоскотне відчуття, і він занурює обличчя у тканину, що пахне лавандою. Тоді краєм ока виглядає за вікно й уважно прислуховується, перш ніж відчинити двері.

У спальні дівчини темно й тихо, ліжко акуратно накрите покривалом. Хлопець торкається м’якої, як літній бриз, тканини, трохи вагається, але розуміє, що така нагода трап­ляється раз у житті. Обережно, щоби нічого не заскрипіло, вмощується на ліжку і від того, як м’яко пружинить накритий ковдрами матрац, у нього аж дух займає­ться. Ліжко приймає хлопця у свої всепрощальні обійми, котрі в порівнянні з дерев’яними лавами в сиротинці — небо і земля. Еліас відкидає ковдру і затуляє рота рукою, щоби не видати себе щасливим сміхом. Ковдра наче з якогось іншого світу, легка, але водночас тепла, а вкрита квітковим візерунком тканина така ніжна, що майже не відчутна на дотик. Він акуратно забирається під ковдру, відчуваючи, як усе його тіло розслабляється в теп­лі, і солодко зітхає.

Над ним нависає балдахінове небо, всипане зірками з вощеного паперу. Коло подушки вмостилася в’язана лялька в короткій грайливій сукенці, із довгими косичками і гарненьким вишитим личком, що весело всміхається — ніби радо вітає його у своєму пишному та багатому світі. Хлопець міцно обіймає ляльку й тулиться щокою до її голівки.

Будять його кроки в коридорі. Еліас заледве встигає підвестися з ліжка на ватяних ногах, перш ніж відчиняються двері. Кров б’є у скронях, в очах темніє, і останньої миті він перестріває дівчину на порозі, хапаючи так, аби вона не могла закричати, і затягуючи в темряву спальні.

9.

Еліас наважується покинути свій сховок за бочкою із застояною дощівкою коло вулиці Хеппсбрун аж після півночі. Обережно ступає на ногу, яку мало не вивернув, злітаючи сходами донизу, і розминає забиті кулаки, якими щодуху лупив по брамі, перш ніж уторопав, що треба скористатися клямкою. У будинку було порожньо й тихо, чути тільки, як голосно хропить гувернантка. Хтось, вочевидь, завчасно супроводив ту молоду дівчину додому і залишив біля брами…

Пальці Еліаса застигли, ніби в судомі, змусити їх рухатися вдається лише згинаючи туди-сюди, хоч від того болить уся рука. Ще й на поцуплену сукню потрапила кров. Еліас довго розглядає огидну пляму, схиляючись над зіжмаканою тканиною. Потім помічає ще плями на власному рукаві. Підводиться і шкандибає до сходів, що ведуть до води, на нижній сходинці стає навколішки і заходиться запирати тканину. Прання викликає спогади, і, сам собі дивуючись, Еліас починає схлипувати.

Спочатку в сиротинці його часто били, і вже тоді він зрозумів, що старші діти не відступляться, навіть якщо їм підкоритися, і прикинувся недоумкуватим. Скорчив дурну міну, вдав, що тіло його не слухається, і дозволив дітям досхочу себе лупцювати. Та коли залишався наодинці — давав волю сльозам. Діти вирішили, що побої дурного Еліаса не беруть, йому не болить так, як в інших. Невдовзі хлопчину гамселили лише задля годиться — коли в когось не було настрою і конче треба було зірвати гнів на покірній істоті, яка нічого не питала і нікому не скаржилася.

Як же Еліас їх ненавидів! У розпалі люті обличчя забіяк ставали сміховинно подібні на личка немовлят, що наробили в пелюшки. Та він ніколи не міг подумати, що сам опиниться на їхньому місці. От якби він не заснув, або ж вона погодилася мовчати… Попри всі відчайдушні намагання Еліаса, жодні вмовляння не змогли заспокоїти дів­чину, а її придушені крики змовкли лише під натиском його долонь.

Еліас знов і знов занурює кутик сукні в густу чорну воду озера і тре тканину. Навколо темно, кольорів не відрізнити, ще і сльози заважають, а пляму однаково видно, її вже не вивести. Його трусить, наче в лихоманці, хоч на­дворі і стоїть задушлива літня ніч.

10.

– До біса таке літо! Справжнє щастя, що криниці не висохли. І добре, що вже скоро осінь.

Юган Ерік Едман зиркає на Ульгольма, що стоїть на порозі, тримаючи в руці перуку та капелюх, і витирає чоло рукавом куртки. Едман бурмоче щось у відповідь, а начальник поліції шукає очима, де би то сісти.

— Як справи з полюванням?

Едман киває і розв’язує краватку.

— Ройтергольм казиться, із ним усе важче мати справу. Гадаю, зараз критичний момент: він усе ще всемогутній, але розуміє, що його час добігає кінця. Цей рік стане для нього останнім. Ройтергольму потрібно негайно поквитатися з насліддям короля Ґустава й поставити на ньому хрест. Ти бачив ті памфлети?

— Чув про них, але не читав.

— Це ж як треба примудритися — за що не візьметься, все обертає проти себе. Хоча воно й не дивно, звідки Ройтергольму знати, про що думають звичайні люди, коли він бачить їх лише з вікон палацу? Отже, перший памфлет — надрукований лист шведського міністра в Неаполя, що з іскрометним запалом відкидає звинувачення у замовному вбивстві Армфельта. Відверто кажучи, так обурюватися можна тільки захищаючи правду. А другий — збірка листів Армфельта до змовників, яких уже засуджено. Збірку опублікували, щоби вкотре підтвердити їхню вину. На загальну думку, перший лист написаний надто грубо, як для державного мужа, а всі інші — не що інше, як жалюгідна спроба насипати солі на рани тих, хто вже відбуває покарання. Єдине, чого в результаті добився барон, це те, що ніхто більше не має сумнівів у його ницості та злопам’ятності.

Едман замовкає, розпачливо розводить руками і переходить до іншої теми:

— Маґнусе, чим ти займатимешся, коли Ройтергольм забереться додому, тобто до Фінляндії, а король зійде на трон?

— Мене влаштовує моя робота. Коли всі забудуть про Ройтергольма та Армфельта, я нарешті висплюся і подбаю про своє здоров’я. І знаєш, Югане Еріку, я все ретельно обміркував: начальника поліції не так легко притягнути до відповідальності, надто вже це помітна посада. Коли я всім набридну, доведеться винагородити мене почесним званням — як доказом моєї сумлінної праці. Лише дурень цього не розуміє. А ти що скажеш?

Едман криво посміхається.

— Тобі пощастило. Всі знають, хто такий начальник поліції, а от статс-секретаря можна запросто відправити у відставку без найменшої шкоди для корони. Щоби замінити старого Луде на посаді канцлера юстиції, треба проявити неабиякий професійний хист: тяжко працювати, не пхатися в політику і викликати в оточення лише повагу, не наживаючи при цьому ворогів. А це, скажу тобі, завдання не з простих. І саме тепер варто торкнутися теми нашої сьогоднішньої зустрічі — якщо знайдемо Анну Стіну Кнапп і роздобудемо листа пані Руденшельд, то за майбутнє нам із тобою можна не хвилюватися. Часу залишилося обмаль, чи все готово до цього великого дня?

Ульгольм упевнено усміхається.

— Довелося трохи попітніти, але так, усе готово. «Сосиски» почнуть прочісувати місто від площі Мюнтет. Вони добре відпрацювали цей маневр і не підведуть. Бродяг зженуть до Слюссена, де для них настане судний день. Там ми і виловимо панночку Кнапп. Кажу ж, Югане Еріку,— ми влаштуємо їм справжній бал у сатани. Місто ніколи не забуде цей день.

11.

Еліас прокидається рано, хоча і спав дуже тривожно: усю ніч крутився з боку на бік, шукаючи зручне положення. Щоночі його мучать спогади про м’яке дівоче ліжко, що перетворюються на кошмари. Хлопець пробуджує­ться, а тоді все повторюється по колу — і так до самого світанку.

Він хлюпає в обличчя водою із глека, і заплутані думки, змішані з маренням, одразу ясніють. Сьогодні цей день. Лишається дочекатися вечора. Радість і страх зливаються воєдино. Еліас витягує руки на брудній ковдрі і закладає їх за голову. Десь під купою сміття чується зляканий шкребіт миші. Хлопець протирає очі, обертається — і перехоп­лює її порожній погляд із-під напіврозплющених повік.

Щоранку одне й те ж, і кожного разу Еліаса кидає в холодний піт, поки він не пересвідчується, що худі груди дівчини все ще дихають. Хлопець і сам не знає, чи спить вона коли-небудь, бо ще ніколи йому не вдавалося побачити на її обличчі відбиток сну. Дівчина застрягла десь на півдорозі між маренням і дійсністю, її очі дивляться у себе, щоки запалі і тільки чоло і скроні інколи видають внутрішній неспокій.

Еліас розводить водою жменю вівсяних пластівців, перемішує пальцем і залишає настоюватися. Тоді відгортає з обличчя дівчини волосся і помалу годує, щоразу нагадуючи, щоби ковтала.

— Сьогодні дуже насичений день. Мусиш набратися терпіння і чемно мене слухатися, навіть якщо буде важко.

Потім хлопчина приносить води із криниці. Ще ранній ранок, місто спить, лиш де-не-де сновигають, позіхаючи, сонні перехожі. Проте вже дуже гаряче, день обіцяє бути нестерпним, тижнева спека досягла піку. У себе в закинутій пивниці Еліас розкришує шматочок трояндовго мила й розчиняє його у воді, а тоді знімає з дівчини сорочку, поливає водою і намилює волосся. Він старанно миє її всю — від голови до п’ят. Потім переставляє дівчину ближче до світла, що косо падає з високо розташованого вікна, і розкладає на підлозі все, що накрав за літо. По черзі відкриває різноманітні маленькі баночки і розгублено оглядає їх уміст. Нарешті знаходить щось густе та біле і пробує намастити ним обличчя дівчини. Еліас не раз підглядав за Кларою перед дзеркалом, і знає, що червоним фарбують щоки та вуста, а чорним — очі. Доводиться декілька разів усе змивати і починати наново. Хлопець прислухається до дзвонів, слідкуючи за часом, і дякує собі за те, що почав займатися цією справою завчасно.

Наостанок — сукня. Еліас жодного разу не виймав її зі сховку і майже забув, яка вона на вигляд. Він розправляє складки тканини і прикладає сукню до плечей дівчини, а тоді нетерпляче натягує її через голову і зав’язує усі стрічки. Сукня перевершує всі його очікування: вона ідеально пасує до синіх очей дівчини і красиво облягає фігуру, хоча попередня власниця була молодша. У цьому гарному вбранні щупле дівоче тіло вже не здається вбогим, а символізує помірність, невибагливість і невинність.

— Дозволь поглянути на тебе…

Еліас водить дівчину по колу, тримаючи за обидві руки, і не може стримати сліз захоплення.

— Тобі дуже личить!

Він кланяється, притупує ногою, ніби запрошуючи парт­нершу до танцю, і обережно обертає позбавлене чутливості тіло своєї дами.

Коли спадають сутінки, а дзвони відбивають вечірню годину, Еліас накидає на голову дівчини стареньку ковдру, що править йому за ліжко. Замість велелюдної вулиці Лонґґатан він обирає Престґатан, і щоразу завертає в порожні тихі вулички, щоби оминути будь-яке скупчення городян. Коло шинків роїться люд із закоченими рукавами і розхристаними грудьми. Гості клянуть шинкарів через тепле пиво та дороге м’ясо: крім остогидлих сухарів біднякам лишається хіба що жорстка солонина. Еліас усіляко їх обходить, бубонить собі під ніс підбадьорливі слова й молить Бога, щоб дівчина хоч би не спіткнулася.

Знайти дорогу неважко. Внутрішнє подвір’я королівського палацу майже порожнє, лише коло брами в найдальшому кутку світить ліхтар. Чоловік у незвичній лівреї змірює їх поглядом, крутячи чорні вуса і криво посміхаючись.

— А ти хто такий? Що ховаєш під рядном?

Еліас відкидає ковдру, й охоронцеві аж очі лізуть на лоба.

— Вона розважатиме гостей?

Хлопчина енергійно киває:

— Еге ж.

— Усе згідно з домовленістю?

Еліас цього разу киває мовчки, щоби голос не виказав брехню. Якусь мить чоловік щось обдумує, накручуючи вуса на палець, а тоді знизує плечима та киває:

— Гаразд, Бог із вами. Хто я такий, щоб судити чужі смаки? Принаймні вона молода. Заходьте!

За брамою відкриваються просторі сходи, на яких можна розсадити всіх мешканців кварталу — по десятку на кожній сходинці. Згори чути гучні розмови і сміх. Освітлений канделябрами з подвійними восковими свічками коридор веде до розчахнутих навстіж дверей, чиї стулки прикріплені до стіни оксамитовими стрічками. Еліас налякано завмирає перед входом до цього океану сліпучого світла — він ще ніколи не бачив такої ілюмінації. Звісно ж, хлопець, як і всі інші, не раз милувався освітленням фасадів Ваксгаллена та Біржі, але ця краса завжди залишала гіркий осад. Таким бідолахам, як Еліас, годі і мріяти про світло багаторогих канделябрів, от хіба що трохи постояти і помилуватися ззовні. А тоді повернутися до звичного холоду й темряви, яку лише небагатьом таланить підсвітити жаром із печі або вогником тоненької скіпи. Але тепер, стоячи перед відчиненими дверима, Еліас усвідомлює велич моменту — ще трохи, і він переступить поріг. Тієї ж миті музиканти починають налаштовувати інструменти, а повз дверний проріз пробігає святково вдягнений чоловік, наздоганяючи жінку в пишній сукні. Та хихикає і кокетливо пищить — і чари зникають. Еліас обертається, щоби востаннє оглянути дівчину, й поправляє її волосся.

— Не підведи мене, чуєш?

А тоді бере її під руку і веде до зали.

12.

Еліас жмуриться, очі сльозяться від яскравого світла. Разом із дівчиною він ховається під стіною, позаду столика з пишним букетом квітів. Зала завбільшки з театр вражає розкішшю і височезною стелею. У небесній блакиті склепінь, облямованій золотими гірляндами, витають херувими. Стіни не менш пишні: оздоблені золотими панелями і шпалерами з таким витонченим візерунком, що Еліасу кортить пересвідчитися на дотик, що це не марення. Із далеких невідомих світів величезних полотен за ним споглядають незнайомці: заквітчані трояндами жінки із прозорим мереживом на голові та клітками для приручених байбаків милосердно усміхаються, а суворі чоловіки в обладунках й орденах на тлі баталій та кораблів закликають до бою. У вікнах, розташованих у глибоких нішах, даленіють стайні Гельґеандсгольмена й мости до ­Норрмальму.

Лунає музика, спершу ненав’язливо, щоби ­заповнити паузи в розмовах, але за якусь мить декілька чоловіків пере­хиляють свої келихи і кожен виводить на середину зали свою даму. Починаються танці, музика грає швидше та голосніше. Довкола кружляють гості в різноманітних масках — таких, що на паличках, у простих пов’язках із вирізами для очей, а то й у потворних машкарах з обличчями диких тварин чи якихось химерних істот. Еліас пильно вдивляється в гущу гостей, шукаючи знайоме обличчя, яке, на щастя, виявляється без маски. Тоді бере дівчину за руку і користається нагодою, бо та, кого він шукав, зараз сама.

Коли Еліас зненацька перепиняє їй дорогу, Маленька Платен гидливо обертається, ніби їй треба переступити помийну калюжу.

— Зачекайте!

Від здивування Платен зупиняється, мов укопана.

— Це стосується Клари,— додає хлопець.

— Яким чином?

Платен розглядає дивну пару в лорнет.

— Відпусти Клару, вона тобі більше не знадобиться.

Жінка намагається второпати щойно почуте. Еліас відходить на крок і виставляє поперед себе дівчину.

— Ось тобі заміна. Поглянь — вона молодша і вродливіша, тож прослужить тобі довше.

Платен беззвучно плямкає губами, по черзі розглядаючи то Еліаса, то дівчину, і нарешті вибухає сміхом:

— Оце худюще одоробло? Та хто її захоче? У такому шматті, ще й розмальовану, як арлекін?

Платен піднімає підборіддя дівчини гострим пальцем і даремно намагається впіймати порожній погляд.

— Що з нею таке?

Від образи в Еліаса віднімає мову і починають труситися губи. Маленька Платен обертається до жінки, що стоїть поруч.

— Кларо, признайся, хіба ти моя рабиня? Чи я тебе хоч колись до чогось змушувала? Хіба ти приходиш до моїх покоїв не зі своєї волі?

Кларина біла сукня така тонка, що крізь неї просвічує рожеве тіло. Волосся підібране догори коштовними шпильками. Вона спантеличено відводить погляд від танцювальної зали і дивиться на Платен, уперше реагуючи на запит жінки.

— Що? Звичайно ж, ні, що за питання?

Маленька Платен поводить бровою і морщить носа у відповідь на недовірливий вираз обличчя Еліаса.

— Коли ж ти вже даси мені спокій?! Кларо, будь ласка, поясни цьому голодранцю, у чому полягає суть нашої діяльності!

Клара хихикає, ніби не розуміючи, навіщо її змушують брати участь у цій грі. Тоді нахиляється до Еліаса і, ніби дитині, пояснює награним тоном:

— Я проводжу час із чоловіками, а ті віддячують мені за мої послуги. Чоловіки звертаються до пані Платен, яка нас знайомить і надає приміщення, за що отримує частину винагороди.

Маленька Платен раптом виструнчується, аж усі зморшки на шиї розгладжуються. Тягне до себе Клару й тицяє пальцем на поважного чоловіка у високій перуці та парадному мундирі, обвішаному орденами й медалями. Обличчя закрите маскою від середини чола до кінчика носа.

— Глянь он туди, хіба це не Фредрік Адольф? Ще й насамоті. Кларо, куй залізо, доки гаряче!

Клара рвучко кидається назустріч чоловікові, розхлюпуючи вино з келиха і залишаючи на дерев’яній підлозі мокрі сліди. Платен обертається до Еліаса:

— Послухай-но, я не збираюся влаштовувати тут якийсь цирк, але якщо ще хоч раз потурбуєш мене чи Клару, я викличу охоронця, щоби виставив тебе і твою вуличну шльондру за двері.

На тому слові Платен розвертається і крокує мокрою підлогою слідом за Кларою.

13.

Еліас потроху відтягує дівчину назад до того самого кута; на них ніхто не звертає уваги, кожен зосереджений на своєму. Свічки догорають, і перш ніж западе ніч, довго смеркає. П’яні музиканти все частіше фальшивлять і не попадають у такт, проте гості, занурені в нуртування інстинктів, цього не помічають. Частина товариства у чудернацьких масках залишає бал ще до настання півночі, але ніхто за ними не сумує, навпаки — радіють, що звільнилося місце. Пари танцюють, а коли кавалеру сподобається якась дама, він обіймає її за стан і виводить у коридор, сподіваючись знайти вільну кімнату з ліжком. Але кімнат стає все менше, і в якийсь момент алкоголь остаточно притупляє стид. Спочатку пари кохаються за шторами і гобеленами, а згодом, без найменшої згадки про сором, улаштовують публічні змагання у віконних нішах чи на купках одягу на підлозі в колі глядачів. Мерехтливе світло спотворює маски і форми, важко зрозуміти, де закінчується одне тіло й починається інше. Все сплітається у суцільне місиво, що втрачає людську подобу.

Еліас бере дівчину за руку і зводить сходами донизу, побоюючись, щоб і її хтось не вкрав.

Надворі він саджає дівчину, спираючи її спиною на стіну палацу, а сам сідає поруч і дає волю сльозам. Невдовзі виявляється, що вони тут не самі — біля виходу із внутрішнього дворика на панів чекають слуги. Хтось уже заснув, скрутившись довкола згаслого ліхтаря, щоби вберегти його від злодюг, інші ж по черзі запалюють світло, щоби зіграти в карти. Полум’я тріпотить на вітрі, що дме з моря і передує негоді. Еліас краєм ока помічає служницю Ельсу з її мішком на голові — вона теж спить і здригає­ться вві сні.

Поступово темрява рідіє, зорі одна за одною ­згасають у ранковій заграві, що сповіщає схід сонця над дзеркальною поверхнею Солоного озера. Світанок багряніє тонкою смужкою, від вигляду якої досвідчені моряки беруться зачиняти ілюмінатори і задраювати люки на своїх суднах. Десь за обрієм гуркоче грім.

Гульвіси покидають бал — хто наодинці, хто парами, а ще хтось групками. Еліас знову зривається на ноги і, похитуючись від утоми, починає вглядатися в кожне обличчя, перш ніж воно зникне в лабіринті вуличок. Урешті зауважує Маленьку Платен і знову перекриває їй дорогу. Жінка йде сама, обережно, як усі досвідчені пияки, сту­паю­чи підступною стокгольмською бруківкою. За нею тягнеться кислий винний дух, а в її очах — туман.

— Де вона?

Платен добряче набралася, бо заледве впізнає Еліаса. Відкриває рота, щоби послати його подалі, та в останню мить передумує.

— Скільки ж ти тут простирчав?

— Усю ніч.

Платен плескає в долоні і заходиться хриплим реготом.

— Здається, їй таки пощастило!

Вона роглядається в пошуках поважніших слухачів, але їх немає. Тоді, із тріумфальним виразом на обличчі, жінка обертається до Еліаса.

— Я на власні очі бачила, як принц Фредрік повів її до своїх покоїв. Солодка Клара не погодиться на соло­м’яний матрац на дощаній підлозі, їй подавай ліжка з балдахінами, пухові перини, шовкову постіль і ковдри із соболиного хутра.

Прибігає Ельза, вітає свою господиню і поспіхом запалює ліхтар. Усі троє замовкають, аж поки якісь звуки змушують їх оглянутися на палац.

Клара повільно кульгає сходами, підтримуючи однією рукою подерту сукню. Друга рука затиснута між ногами, звідки крізь тканину і по голих ногах тече кров. У світлі ліхтаря видно свіжі синці, розбиту губу і червоне від сліз обличчя.

— То був не принц, а хтось інший у костюмі принца. Я, дурепа, повірила й піддалася його жорстокості. Його друзі обступили нас колом і дивилися, а я з усіх сил удавала, що мені подобається все, що він витворяв. Аж поки він не зняв маску, і всі зареготали з даремних зусиль дурненької шльондри. Вони мене скалічили і знищили, і їм за це нічого не буде… А що мені тепер робити, куди подітися?

Серце Еліаса рветься із грудей: несподівано доля подарувала йому ще кращий шанс. Він миттю приводить дівчину з-під стіни і ставить її перед Маленькою Платен.

— Ну що, все ж таки міняємося?

Маленька Платен розгублено кліпає й мотає головою.

— Чого б це?

Еліас витирає очі брудним рукавом.

— Це моя матір. Вона віддала мене до сиротинцю, бо не мала іншого виходу.

Клара ледве тримається на ногах, Платен знехотя бере її під руку — обережно, щоби не забруднити свою сукню.

— Кларо, це правда?

Жінка заперечливо мотає головою.

— Ні, у мене ніколи не було дітей.

Голос Еліаса зривається на жалібний крик:

— Ти назвалася чужим іменем, але наглядачка сиротинця бачила, як ти принесла мене, сповитого в пелюшки. Якось вона обмовилась, не знаючи, що я підслуховую, що моя мати працює в «Ящірці», у Маленької Платен.

Платен ірже, як кінь.

— Тепер усе ясно. Ельсо, здається, ти була в тяжі? Хлопчина наче приблизно такого віку. А мені казала, що позбудешся плода, хіба не для цього я тобі заздалегідь видала платню? Виходить, ти віддала малого до сиротинця?

З Ельсиного мішка лунає схлипування, жінка втрачає рівновагу, але в останній момент встигає підхопити ліхтар. Тоді затуляє обличчя руками, бо мішка не досить, аби втримати її плач. Еліас спершу стоїть, мов заціпенілий, а тоді відпускає дівчину і йде до своєї справжньої матері. Ельса спочатку опирається, але швидко тане від ніжних Еліасових обійм та опускає руки. Хлопчина піднімає мішок і відкриває обличчя, якого більше нема. «Поцілунок диявола» зжер ніс, випалив глибоку борозну між очима і всипав чоло пухирями, із яких сочиться рідина. Сльози зникають у дірявій щоці, а потріскані губи бурмочуть ім’я хлопця.

— Еліас, мій Еліас…

Руки Еліаса тремтять, він відпускає мішковину й нажахано сахається від простягнутої Ельсиної руки. Затуляє обличчя руками й сідає на землю, затискаючи голову між колін. Здається, навіть Платен розуміє серйозність ситуації і обережно, але з натиском притримує Ельсу за руку. Насмішливий п’яний голос мадам раптово грубшає:

— Ходімо, Ельсо. Кларо, ти також.

Обидві жінки ведуть служницю, відлуння їхніх кроків змішується зі схлипуванням. Коли Еліас нарешті наважує­ться розплющити очі, перед ним та сама картина. Жінки забули ліхтар. Хлопець утуплюється в нього поглядом, аж доки ґніт береться іскрами і гасне, виплюнувши клубок диму.

Дається взнаки холод. Еліас підводиться, намацує долоню дівчини й повертається, щоби відвести її назад до міста.

— Ходімо.

Починає мрячити, десь здалека накочується глухий гур­кіт. Унизу, коло стаєнь, поруч із мостом над Норрстрем невеликими групами збираються поліцейські. Щоби зігрітися, чоловіки труть плечі, діляться випивкою і, готуючись до ранкового шикування, обтрушують один одному мундири.

14.

Перед стайнями Гельґеандсгольмена панує хаос. Капітан Леннартссон із замкової варти походжає між чоловіками, що позбивалися в купки. Більшість із них підлег­лі капітана, та є серед них і чимало пальтів. Леннартссон і раніше зустрічав серед пальтів своїх бойових товаришів, однак бачити їх у такій кількості настерпно — це збіговисько жалюгідних калік, яких посилають на найбруднішу роботу. Його підлеглі в дещо кращому стані, хоча про них теж особливо хорошого не скажеш. Досвідчене око капітана оглядає один мундир за іншим — дурна армійська звичка, якої він досі не може позбутися. До деталей краще не приглядатися, а на загальну картину дивитися крізь пальці: із коротких, по пояс, курток неохайно звисають колись білі незастебнуті манжети, що раз у раз слугують носовиками чи рукавицями; пояси і гамаші пошарпані, кострубаті капелюхи увінчані полисілим пір’ям. Кожна деталь уніформи густо поцяткована плямами. Леннартссон добре знає, що, всупереч правилам, у мундирах часто ходять до кнайп, особливо після закриття, щоби налили задарма. Ще, не доведи Господи, доведеться перевіряти холод­ну зброю! Певно, добра половина шпаг так заіржавіли, що не витягаються з піхов. Та навряд чи вони сьогодні знадобляться — ще, чого доброго, якийсь дурень здумає влаштувати різанину. А з брудними мундирами вже нічого не вдіяти, раніше треба було думати про прання.

Усі сонні й повільні, хтось постійно позіхає. Від когось тхне після пиятики й безсонної ночі — згідно з дивною солдатською логікою, перед ранньою муштрою краще взагалі не лягати спати. Ще дуже рано, та людські постаті вже відкидають чіткі тіні, з кожною хвилиною стає все світліше. До того ж, схоже, спека спадає, і хоча Леннартс­сон і сам нетерпляче на це чекав, краще би вже негода забарилася хоч на день. Уже з годину вдалині над морем гримить. Хочеться сподіватися, що гроза вихлюпне всю свою лють на хвилі та скелі, однак добрячої зливи місту не уникнути. Небо на заході зловісно багряніє, раз у раз зриваються шквали.

Біля будки міського охоронця споконвіку стирчить гілка, що передбачає погоду. Її регулярно замінюють, а розумні начальники закривають на це очі, щоби не наражатись на зайві розборки. Рядові поліціянти приписують гіллячці властивості оракула, та, по честі кажучи, і сам Леннартссон трохи вірить у цей забобон, тому щоранку потай коситься у той бік. Протягом ночі ялинова лапа вигнулася вниз, до висохлої землі,— значить, скоро її зросить дощ. Он — здається, вже почало накрапати.

Під час розводу Леннартссон киває своїм унтерофіцерам, і цього достатньо, щоб наказ начальства сягнув до капралів, а ті, плеснувши в долоні, змусили своїх підлеглих заткнутися і стати в стрій. Перевірку не затягують, лише записують імена відсутніх, складають рапорт, а Леннартс­сон віддає останні вказівки.

— Ви добре знаєте, що робити, ми сумлінно тренувалися цілих два тижні. На кожне перехрестя — по одній групі, двоє залишаються стерегти браму, решта ретельно обшукує квартал, кожну шпарину, кожні двері. Далі — збір біля наступного перехрестя, маючи в полі зору групи попереду, справа і зліва. Тоді — знову вперед та аж до самого Слюссена. Хапайте кожного, хто вештається без діла; гадаю, всі ви достатньо досвідчені, щоби відрізнити порядну людину від волоцюги. Трапиться хтось підозрілий — також затримуйте, хай їх краще потім визволяють родичі чи адвокати. Коли когось спіймаєте, ведіть сюди. Користайтеся нагодою заскочити цю наволоч зненацька, бо що далі, то глибше вони ховатимуться в підземелля. Не гайте часу, бо треба впоратися до вечора. Удачі всім — і до зустрічі біля шлюзів.

Леннартссон демонстративно розвертається до зграї пальтів, що безпорадно спостерігають за розводом:

— Ну, а ви… Допомагайте, хто чим зможе. Тільки не шпортайтесь під ногами, а то ще, чого доброго, самі заночуєте в Стругальному домі. Поки дійдемо до Слюссена, ви, найімовірніше, вже будете такі брудні та п’яні, що вас заледве відрізниш від бродяг!

«Сосиски» розуміють, що цей жарт для них, і ніби за командою вибухають грубим реготом. Леннартссон вчасно зупиняє веселунів, нагадуючи про дисципліну.

— Настав час раз і назавжди вичистити цей міський свинарник! Можете без коливань відводити душу на тих, через кого мусите так тяжко працювати. Але знайте міру, щоб мені не довелося посилати за похоронними дрогами. А якщо через вас котрийсь бродяга не зможе йти сам, я примушу винуватця власноруч тягти ноші. Тримайтесь лінії! Уперед!

15.

Міська охорона дугою прочісує середмістя від моста Ріддаргольмсбрун на заході й до порожнього п’єде­сталу біля палацу на сході, куди покійний король Ґустав обіцяв повернутися у бронзі. Шерег синіх мундирів минає королівський палац, Слоттсбакен, вулицю Хеппс­брун і занурюється в нетрі кварталів Фаетон, Пігмаліон, Цефей і Кассіопея. У скупченні будинків між вулицями Великою і Малою Нюґатан «сосискам» доводиться попітнити. В одній із кам’яниць охоронці натрапляють на перших жертв — матір і доньку, які гніздяться під сходами. Сцена набуває драматизму, бо мати, усвідомлюючи мізерність своїх шансів на втечу, благає дитину тікати без неї, а та, завагавшись, потрапляє прямісінько до рук стражника. У результаті обох ловлять і відправляють у тил. Невідомо, що на них чекає далі — чи розлука, якщо матір відправлять у Прядильний дім, а доньку кудись за ­Норрмальм, чи повернення до рідного дому десь у селі.

На даху одного з будинків виявляють цілу зграю вуличних хлопчаків, що збилися в купу, щоби зігрітися у сні. Цим щастить більше: із семи вдається спіймати лише двох. У чоботях з гамашами ганятися дахами за босоногими втікачами більш ніж складно. Залишається сподіватися, що справжнє полювання почнеться тоді, коли зашморг затягнеться і на горизонті замаячить Слюссен.

Однак ця невдача добряче зіпсувала настрій охоронцям. Вони звіріють і прагнуть крові, особливо після того, як якийсь відважний утікач показав їм голий зад. Зачищають Фаетон, а тоді Пігмаліон. Бідолахи, що провели ніч на сходових клітках, відбріхуються, як тільки можуть: хтось стверджує, що загубив ключ від оселі у стічному рові, хтось називається кузеном однієї з мешканок, а ще хтось начебто посварився із дружиною, яка тепер не пускає до себе від свого благовірного, хоча обіцяла йому вір­ність і в радості, і в горі, бісова баба. Завдання «сосисок» нескладне: неозброєним оком видно, хто спить надворі, а в кого є власна домівка та піч. Та й мало хто здатний брехати далі, коли його тримають за барки. Від найменшого сумніву брехуни здуваються і на шкоду собі замовкають, а стражі доводиться самій шукати зерно правди серед словесної полови.

Ще досі мрячить, але одяг не встигає змокріти на розпашілих тілах. Звістка про велику облаву вже встигла облетіти місто, тож ефекту несподіванки більше немає. Жебраки і бродяги попереджають собі подібних, а ті залишають свої схованки задовго до того, як туди навідуються «сосиски». Потім крадуться вуличками аж на той бік Слюссена, до бідняцьких кварталів, що наче грона звисають зі скелястого берега. Там вони у безпеці, та й закони на тому березі не діють. Вітер шаліє і свище поміж кварталами, ніби грає на органі. У щілинах між будинками, що дивляться на Солоне озеро, видніє вкрите чорно-синіми хмарами небо.

Ще до полудня місто остаточно зрозуміло, що діється. Перед лінією зачистки завирувало звичне життя — це найпевніший спосіб уникнути покарання за бродяжництво. Найзавзятіші з унтерофіцерів ідуть уперед, щоб попередити мешканців про перевірку. Ті переважно демонструють розуміння і разом із сім’ями забираються з дороги, поки солдати прочісують кам’яниці. А от за лінією зачистки настрої геть інші. Пальти впізнають якогось бідолаху, за якого поручився знайомий, і починають його допитувати. Чоловік не має чим виправдатися, тоді його зв’язують і відправляють до інших бранців. Тим, хто опинив­ся під вартою в тилу, така плутанина вже не загрожує, їм залишається тільки терпіти знущання охоронців. Ніхто не любить волоцюг, бо вони цілими днями вештаються і живуть за рахунок порядних громадян. Наймерзенніші з них крадуть, як сороки, жінки зваблюють чужих чоловіків, інші ж годуються крихтами, що падають зі столів городян. ­Давно пора їх провчити. Зіваки бігають вже перетрушеними будинками та обсідають вікна з найкращим видом на наступ­ний квартал, де ще не почалася зачистка.

За ланцюгом синіх мундирів негайно виникає імпровізована система матеріального забезпечення. Якийсь шинкар роздобув десь грабарку, навантажив її барильцями пива і за пару монет продає стражникам випивку. Тим, кого впізнає, наливає у борг, якщо порожньо в гаманці. Цю ідею швидко підхоплюють інші, і невдовзі кожен шинкар оголошує шмат бруківки перед корчмою своєю власністю. Прохід із чужим пивом забороняється, сварки переростають у бійки, а охоронці дудлять собі пиво з покинутих ємностей, не закриваючи крани. Напій ллється прямісінько у стічний рівчак, а стражники чекають, коли зажерливість шинкарів візьме гору над задерикуватістю. Капрали горланять, намагаючись припинити пиятику рядових, але й так уже ясно, куди все котиться.

Хаос зростає. Що ближче до Слюссена, то більше втікачів ховаються по всіх можливих щілинах, деякі повилазили аж на дахи. Один з охоронців, переслідуючи їх, наступає на тріснуту черепицю і провалюється у чийсь свинарник. Із забитою ногою і геть вимащеного поросячим гноєм, його під загальний регіт виносять звідти товариші. Офіцери миттю використовують цю подію, щоби підохотити «сосисок» до помсти: мовляв голодранці взялися за зброю і чинять спротив. Один із наших при смерті, його підступно і принизливо поранили! Усім до бою, захистимо нашу честь!

Довгі палаші плутаються в ногах, заважаючи швидко рухатися. Їх складають докупи і ставлять одного вояка на варту. Натомість решта охоронців озброюється всім, що потрапляє до рук: виколупують каміння з мостової, зривають із бочок обручі й оснащують два десятки «сосисок» битками з клепки. Підбирають усе, що може служити подобою барабанів, і рушають уперед, відбиваючи кровожерливий ритм. У кого нема нічого — гупають ­ногами і кулаками. Ритм об’єднує їх в одне ціле, і вони знову просуваються уперед, штурмують вулички і лупцюють жінок, дітей і пияків, які не встигли чи не здогадалися вчасно втекти. Вереск побитих змішується зі звичним міським шумом.

Гроза ще не дісталася міста, гримить і блискає десь за архіпелагом, але вже добряче періщить дощ. Він занадто теплий, аби пригасити те божевілля, що набирає сили з кожним наступним кварталом. Дощ сліпить і глушить тих, хто міг би зупинити безчинство. Щойно свіжа кров хляпає на бруківку, її відразу ж змиває у стічні рви. Наскрізь мокрі мундири миготять у віконних прорізах, і на чоловіках із дерев’яними битками залишаються самі сорочки рожевого кольору — від розмитої струменями дощу крові.

16.

Натомість Еліас досі нічого не знає про події в місті. Завдяки якомусь загадковому чуттю, яким наділені вуличні діти, хлопець завжди вловлює найменшу зміну в настроях міста, ніби босими ступнями зчитує пульс його вуличок. Та зараз він спить мертвим сном після виснажливої ночі, заліковуючи душевні рани в єдиний доступний спосіб.

Еліаса будить ляскіт босих ніг об мокру бруківку. Хлопець рвучко схоплюється, наче від удару, і, пересвідчив­шись, що дівчина спить, наскільки вона взагалі може спати, прожогом викочується з пивниці. Хлопець тут же промокає до нитки, і щоб краще бачити, прикладає до чола долоню. Вулицею наосліп несеться натовп людей, який мало не збиває Еліаса з ніг. Із вуличок, що ведуть догори, до Стурторґет, линуть страшні крики і галас. Назустріч біжить хлоп’я, менше за Еліаса, і той стає посеред дороги, щоб спіймати малого за сорочку.

— Що відбувається?

У малого з-під волосся тече кров, він відчайдушно відбивається, щоби якнайшвидше вирватися.

— Дай відповідь і я тебе відпущу.

— «Сосиски», вони скрізь, я й не знав, що їх так багато. Вони прочісують квартал за кварталом і хапають усіх бездомних. Кажуть, що тим, кого спіймали, відрубують голови біля сходів Біржі.

Еліас мимоволі опускає погляд на бруківку та свої босі ноги, які омиває бурий потік із площі. Вода каламутна від бруду, що впродовж довгих літніх тижнів перетворився на порох.

— Що за вигадки?

Хлоп’я висмикує край сорочки з рук Еліаса.

— Піди і спитай у них сам. Або постій тут, вони вже ­поруч.

Усі брами довкола замкнені, заможніші містяни бережуть свої домівки від навали стражників. Більшість вікон у нижніх поверхах закриті віконницями. Крізь брудні шибки верхніх поверхів виглядають допитливі обличчя. Еліас піднімається вулицею вгору, аж поки на власні очі пересвідчується, як повільно марширують, змітаючи все на своєму шляху біло-сині шереги «сосисок».

Хлопець розвертається і мчить назад — туди, звідки прийшов.

Тіло дівчини неповоротке й повільне. Еліас виштовхує її сходами вгору, та коло брами натрапляє на сусідку. Та змірює їх гострим поглядом і криво посміхається:

— То в нашій пивниці були незаконні мешканці? Ну, можете попрощатися із солодким життям.

Жінка відмикає браму ключем і випускає їх на вулицю, де вирує такий потужний дощовий потік, що можна ставити млин.

— Покваптеся, якщо хочете жити. І не кажіть, що я вам не допомогла…

Еліас щодуху волочить дівчину у бік Слюссена, вона теж відразу промокає як хлющ. За їхніми спинами двигтить земля, ніби на полювання вийшло якесь страхітливе чудовисько. Коли закінчуються будинки і відкривається вулиця, Еліас бачить пастку — обидва мости, синій і червоний, піднято. Поруч чатують пальти із «сосисками», залюбки відловлюючи тих, хто намагається втекти з міста. Крізь рясний дощ не видно передмістя, та Еліас запросто може уявити, як зграя пальтів чекає на беззахисних жертв, щоби зв’я­за­ти і доправити на перевиховання на Лонґгольмен. Безхатьки збігаються сюди з вулиць Хеппсбрун і Нюґатан, значить, і там нема порятунку. Суденця, що зазвичай пришвартовані коло набережної, відведені далі і стоять на якорях, аби на них ніхто не заскочив. Торгівлю припинено, моряки кутаються у вощені накидки і спостерігають за дійством, вишикувавшись уздовж релінгів.

Скрізь плач, лемент, штовханина. Хто може, примикають до натовпу коло млина, намагаючись до останнього відтягнути те, чого вже не уникнути. Звідти приблизно однакова відстань як до переслідувачів, так і до пальтів біля мостів. Вітер метляє лахміттям жебраків, які відчайдушно шукають вихід, кидаючись в усі боки. Хлопчиська, звиклі покладатися на спритність, не можуть встояти на одному місці. Відмовляючись вірити, що цього разу прудкі ноги їх не врятують, малі носяться туди-сюди у просторі, який щоразу зменшується.

Еліас дотягує дівчину до стіни, під якою можна сяк-так сховатися від дощу, якщо мінливий вітер не дмухатиме в їхній бік. Як і раніше в подібних ситуаціях, хлопчина стикається з несправедливістю: коли з’являється небезпека і потрібно швидко щось зметикувати, голова відмовляє­ться думати. Якийсь час Еліас здатний лише на те, щоби розгублено зиркати то в один, то у другий бік, а галас із вуличок тим часом стає гучнішим і ближчим. Налітає шквал, у носі щипає від їдкого запаху, а наступної миті Еліас уже знає, що має робити.

Він хутко бере дівчину за стан і знову змушує бігти. Вони проминають площу і спускаються до води. З боку каналу Ріддаргольмен наближаються сині мундири, Еліас пригинається, щоби не привертати зайвої уваги. Невдовзі вони опиняються за громадськими вбиральнями. Сморід стає все сильнішим. Попереду бовваніє якась темна гора, а руки впираються в огорожу, що перекриває їм дорогу.

Це Флюґметет. Еліас ще ніколи не підходив до нього так близько, завжди тримався на віддалі, і то чим далі, тим краще. Сюди приходять лише золотарі, несучи на плечах жердини з повними нечистот бочками. Про це місце ходять легенди, анекдоти, байки і жахливі історії про вбивць, що позбулися тут своїх жертв. Те, що збирається зараз вчинити Еліас, є покаранням, до якого присуджує вуличний суд. В утробі неодмінно поселяться аскариди, а ще кажуть, що інколи вони покидають тіло і можуть існувати поза його межами. Тоді вони виростають довгі й сильні, як ліндворми[33], і навіть можуть задушити молодого необачного пацюка. Ніхто достеменно не знає глибини і віку цієї гори — цього монстра із гною заввишки в п’ять сажнів і втричі більше завширшки. Еліас багато разів чув, як Флюґметет порівнювали з так і не завершеним кінним пам’ятником королю Ґуставу Адольфу ІІ, що навпроти Опери. Люди сміються з одоробла, захованого під чорною тканиною, і тицяють пальцем на південь — мовляв, он там справжній пам’ятник людським старанням.

Гул міріадів мух майже заглушає стукіт дощу. Скрізь ліниво повзають маленькі чорні тільця, а наситившись досхочу, неоковирно перелітають до наступної ласої цілі. Гору обгороджує паркан, підпертий кілками, щоби старі дошки бува не тріснули і гній не залив площу Корнгамн. Збоку прибудовані східці, щоби легше було перевертати зловонні барила через край огорожі. Еліас із дівчиною піднімаються повільно, по одній сходинці, а далі їм доведеться сісти верхи на паркан і перескочити всередину. Гноївка стоїть по вінця, а подекуди, де дошки коротші, навіть вихлюпується назовні. Еліас спочатку допомагає дівчині, а тоді й сам сідає поруч, міряє ногою глибину і відчуває, як литку затягує густа бездонна трясовина. Еліас глибоко вдихає, дякує дощеві, котрий щойно проклинав, і стрибає разом із дівчиною.

Дощ розмочив схили купи, завдяки цьому утворився рівчак, у якому гноївка сягає їм по груди. Шок від занурення нестерпний, чужорідна маса густіша й важча за воду, вона стискає тіло, не дає дихати, засмоктує ноги. В обличчя б’є сморід, схожий на невидиму отруйну тварюку, ядучу та багатолику. У багнюці плавають недоїдки, кісточки від фруктів і риб’ячі скелети. Сюди звозять покидьки з усіх кінців міста, і лише від цієї думки можна збожеволіти.

Еліас втягує повітря крізь ледь розкриті вуста — і якусь мить перед очима витанцьовують дивні фігури, голова йде обертом. Рот і ніс забивають мухи, вони обсідають кожен клаптик шкіри, навіть повіки. Еліас кілька разів блює аж до жовчі, змішуюючи свої нечистоти із чужими. Спорожнивши шлунок, міцно замружується, аж обличчя зводить судома, щипає себе за руку побілілими пальцями, і біль нарешті повертає його до тями.

Аж тепер Еліас згадує про дівчину й обертається. Тій хоч би що, спокійно стоїть позаду, лише мерзлякувато обхопилася руками. Хлопець бере її за руку і бреде вздовж огорожі. Вони досі в небезпеці, бо їх добре видно з вулиці. Еліас вибирає похиліший бік купи і пробує вилізти нагору. Раз за разом хлопець сповзає у гноївку, прориваючи нігтями борозни та оглядаючись на ту коротку відстань, що її вдалося подолати. Якби він мав хоч якийсь інструмент! Еліас випробує на міцність паркан, і на щастя напівзогнила дошка відламується. Хлопець заходиться робити східці — невеликі заглиблення для рук і ніг. Коли все готово, термосить дівчину за плечі, але вона не реагує. По обличчю Еліаса течуть сльози безсилля і безнадії, його голос надламується:

— Ти мусиш мені допомогти! Треба вилізти на гору, інакше нас обох схоплять. Мене запроторять у Стругальний дім, а тебе — у Прядильний.

Останнє слово справляє на дівчину якийсь особливий вплив, і вона починає повільно видряпуватися нагору. Еліас лізе позаду, допомагаючи їй переставляти ноги, і нарешті вони обоє ховаються, залігши у смердючій калюжі на вершині горба.

Еліас лягає поруч із дівчиною, щоби хоч якось зігрітися. Хлопця трясе від вітру й вологи, та він уже нічого не відчуває, лише невагомо кружляє над горою лайна, покидає нещасне тіло й більше не відчуває дотиків мух, навіть коли вони повзають по його губах і п’ють сльози з кутиків очей. Еліас завмирає, оповитий рясним дощем і дедалі густішими сутінками.

17.

Неможливо розрізнити, сон це чи ява, свідомість тремт­лива, наче вогник на протязі. Нічна темрява розсіює­ться, настає ранок, а між ними зяє бездонна прірва. Ще хмарно, проте дощ і вітер утамувалися. У ранковому світлі місце їхньої ночівлі набуває правдивих рис, ще більш бридких. Еліас чує чиїсь бідкання, а відразу по тому плюскіт з бочки, котру перехиляють через паркан. Порожня бочка тарахкотить, а потім затихає, як затихає і стукіт дерев’яних шкарбанів золотаря. Еліас гарячий, хоча мало би бути навпаки. Хлопцеві стає лячно, він пробує рукою чоло, що пече, мов розжарена на сонці бляха.

Тоді обережно перевертається на живіт і підводить голову, щоби роздивитися довкола. На Слюссені жодного синього мундира, обидва мости опущені і ніщо не заважає виходу із середмістя. Моряки вже завзято працюють, аби надолужити втрачене за вчорашній день. З архіпелагу поспішають повні риби човни. Тіло хлопця закляк­ле й неслухняне, руки бліді, поморщені та розм’яклі, як у потопельника. Еліас смикає дівчину і намагається обережно спуститися донизу, але дарма. Думки плутаються, рухи незграбні, а кінцівки не слухаються. Нарешті обоє з’їжджають з купи — спершу дівчина, а потім Еліас. Тримаючись за огорожу, хлопчина дістається до сходів, підтягується на руках, а потім допомагає дівчині.

Ступивши на твердь, Еліас розуміє, що не здатен іти рівно. Стопи не відчувають опори, а пальці посиніли, і лише після довгого розтирання литки починає поколювати від приливу крові. Розімнувши ноги дівчини, хлопець відчуває, як гарячка перетворюється на озноб. Опираючись одне на одного, обоє шкандибають до каналу й по плечі занурюються у воду. Еліас льє воду на волосся дівчини, допомагає їй зняти брудну сукню, стягує через голову власну сорочку й відполіскує одяг від лайна. На березі викручує вбрання і розвішує на зламаному веслі. А тоді сідає, обхоплює руками литки і, впираючись підборіддям на коліна, разом із дівчиною голяка чекає, поки висохне одяг, щоразу вкриваючись гусячою шкірою від найменшого подуву вітру.

Їхнє вбрання ще вологе, коли вони, тримаючись за ру­ки, знову пірнають у міські вулички. Еліас усвідомлює, як різко змінилося місто всього за один день: таких, як він — жебраків і волоцюг — відловили, підворіття та пере­хрестя порожні. Глухі вулиці й пасажі, де раніше ховалася голота, зачищені, їхні лігва перетворилися на купи сміття. Ніде не чути сварок і сміху, як колись. Робітники, звісно ж, залишились, і сновигають містом, сумлінно виконую­чи свої обов’язки і не особливо радіючи тому, що їх тепер ніхто не шарпає. Вулицею Хеппсбрун прогулюю­ться заможні містяни, не боячись виставляти напоказ годинникові ланцюжки, адже більшість спритних рук тепер стругають деревину.

Місто стало чужим. Еліас притискається до фасадів ­будинків і втуплює погляд собі під ноги, щоби його часом не викрили. Та всім байдуже, навіть «сосискам», які лише втомлено позіхають, удосталь насичені вчорашнім роз­гулом.

Скрізь обговорюють погоду. Кажуть, минула гроза була чимось на кшталт салюта на похороні літа. Двоє чоловіків діляться тютюном коло сходів, на яких сидить жінка з кошиком вовни.

— От уже й осінь, а там, не встигнеш оглянутись,— і зима. Із таким урожаєм — рятуйся хто як може.

— Добряче припікало цьогоріч, добре, що вже по літу.

Жінка щулиться і вдивляється в небо, а потім, кривлячись, кладе руку на коліна.

— Ох, кажуть мої суглоби, що скоро знову буде дощ.

Еліас досі не може позбутися нічного холоду. Вітер пробирає до кісток, хоча насправді ще не зимно. Хлопця то морозить, то кидає в піт, і він то притискається до дівчини, щоби зігрітися, то шарпає сорочку, щоб остудити вкриту червону плямами шкіру. Хлопець відчуває, що вони обоє й досі смердять. Звісно ж, прання у брудній воді коло площі Корнгамн аж ніяк не вистачить, аби відмитися після ночі, проведеної на Флюґметет. Хай там як, але в Еліаса все ж таки кращий вигляд, ніж у дівчини. Незрозумілого кольору сукня звисає клаптями, поділ наполовину відірваний і волочиться як хвіст. Волосся закошлатилось, а бліда шкіра місцями понабрякала.

18.

Еліас добре запам’ятав номер дому і знаходить його браму внизу коло води. Він стукає — спершу обережно, а тоді сильніше, і двері прочиняє прислужник. Швидко заткавши носа пальцями, нерозбірливо питає в Еліаса про його справу. Хлопця хитає, а на чолі проступає хворобливий піт. У горлі дере підступний кашель, який не заглушити придушеним бухиканням.

— Хочу дещо продати…

Служник швидко киває і, не промовивши ні слова, залишає їх чекати.

— Мусить бути такий лікар, який знову зробить тебе вродливою, вродливішою за Клару. Але це дуже дорого. Ртуть, болиголов, чисті пов’язки, ліжко в кімнаті, прокуреній ялиновим гіллям… Щонайменше тридцять ріксдалерів, а то й удвічі більше. Якщо в нього є гроші, щоб обклеїти нашими обличчями кожну криницю в місті, значить він здатен заплатити за тебе тридцять ріксдалерів.

Із коридору долинають чиїсь кроки. Еліасу так зле, що він мусить спертися об стіну будинку.

— Там, усередині, тепло і є їжа. Не знаю, навіщо ти їм, але хіба там може бути гірше, ніж зі мною?

Еліаса знову починає хитати. Хлопець марить і всміхає­ться.

— Лікар виріже ножем усе негарне, щоб на його місці відросло нове і красиве. Ти станеш вродливою, і хтозна, може, в тебе закохається сам принц Фредрік, і ми житимемо щасливо до кінця наших днів…

Коли знову відчиняються двері, Еліас бачить якесь дивне обличчя. Важко сказати, усміхається воно чи ні.

Хлопець простягає розмоклу афішу, що перетворилася на розлізлий шматок паперу. Рисунок заледве видно, фігури розпливлися, наче двоє привидів у тумані розмазаного чорнила.