1795

Епілог Весна 1796

Під сухою корою і розмерзлою землею прокидається життя. Сонце пестить набряклі бруньки. Дзвінке лісове джерело повниться талими водами і торує собі новий шлях між стовбурами.

Посеред галявини каміння викладене колом, усереди­ні лежать обвуглені головешки. Ліса-Одиначка сидить на колоді, слухає пташиний спів і шум потічка, заплющивши очі та підставивши обличчя сонцю. Яскраве пообіднє проміння пробивається крізь повіки, утворюючи чудернацькі різнобарвні плями. Раптом віддалік лунають обережні кроки, супроводжувані тріском вітролому й шелестом торішнього листя. Хтось іде.

Ліса повертається до цих звуків тим вухом, що краще чує, й одразу багато чого дізнається про мандрівника. Стежки до галявини досі не видно, значить той, хто сюди іде, знає дорогу. Кроки легкі, не схожі на чоловічі, обачні й водночас цілеспрямовані. Однак ця особа не звикла до ходьби лісом — ступає на п’яти й трощить на своєму шляху все крихке. У цих кроках є ще щось невловиме. Вони поступово наближаються, гіркий досвід підказує Лісі, що ризик надто великий, однак сподівання перемагає. Дівчина й далі сидить, замружившись, аж поки до кроків додає­ться ще і звук дихання.

Чужинець зупиняється на краю галявини. Ліса відчуває, що на неї дивляться, і від беззахисності перед цим поглядом тільки дужче стискає повіки.

— Він казав, що ти будеш тут.

Ліса розплющує очі й відповідає жінці:

— Він прийшов до мене восени, спираючись на милицю. Попросив весною чекати на тебе тут. Сказав, що якщо зустріне тебе, то пришле сюди.

Її одяг зношений, але чистий, волосся заплетене в коси, а обличчя бліде. Живіт великий, а тіло, як завжди, щупле. Анна Стіна Кнапп наче така сама, як і колись, але водночас і ні. Якби в Ліси було дзеркало, вона би те саме сказала і про себе. Цей рік не минув безслідно.

Спочатку обидві мовчать, потім Анна Стіна кладе руку на живіт.

— Ти казала, що двоє дітей забагато, навіть з одним непросто. Можна піти з тобою цього разу?

Тиша і сумніви лякають Анну Стіну. Не чекаючи на відповідь, вона одним подихом веде далі:

— У цьому лісі стільки спогадів! Не хочу, щоби вони стали на заваді прийдешньому. Я знаю, чому тебе так тягне сюди. Якщо допоможеш мені, то, може, нарешті забудеш минуле й подаруєш свою любов дитині, яка в моєму лоні? Дитя буде однаково моїм і твоїм. То як, покажеш нам дорогу?

Анна Стіна присоромлено опускає погляд і вкривається рум’янцем.

— У мене нічого немає, хочу, щоби ти це знала. Тільки те, що на мені, все решта — тягар.

Жінка заплющує очі від хвилювання і чекає. Гучне серцебиття не дозволяє їй розчути відповідь. Тому питає:

— Лісо, що ти сказала?

— Що мушу придумати собі нове ім’я.

Анна Стіна розплющує очі і бачить на кожній із її щік — білій і винно-червоній — по сльозі. Сонце вже так низько, що під крони дерев просочується тепле жовте світло, у якому мерехтять зграї комашні, а кожна гілочка вкривається позолотою. Здалеку доноситься глухий церковний дзвін із церкви Гедвіґ Елеонори, їй майже відразу відповідає Святий Іван. Слідом їх наздоганяє ледь чутний передзвін із гострих шпилів Міста-між-мостами. Анна Стіна тремтить і розтирає плечі руками.

— Уже пізня година, не хочу тут залишатися…

— Нам світитимуть зорі, небо цієї ночі буде ясне. Я знаю цю стежку наосліп.

Ліса закидає на плече торбину з пожитками — оце й усі її збори. Анну Стіну забирає напівзабутий страх. Коліна підгинаються, всередині щось слабшає. Непевне майбутнє важким тягарем тисне на теперішнє. Долоні жінки тримаються за живіт.

— Дорога може виявитися важкою.

Ліса обертається, біла риска розділяє винну пляму навпіл.

— А хіба бувають інші?

Стежка веде їх крізь купи рожевих дзвоників на тендітних стеблинах. Жінки беруться за руки. У небі скромно спалахують перші зорі — далекі, гарні, байдужі. Через декілька кроків обидві жіночі постаті розчиняються у зелені і сутінках.