1795

1.

Кардель танцює з Петтером Петтерссоном у ­сяйві місяця на березі Лонгольмена. Мікель змахує піт, що заливає очі, і змушує неповороткі ноги іти в атаку чи відступати. Тіло корчиться, але, як не дивно, продовжує рухатися. Темні постаті довкола видають себе вогниками люльок, однак Кардель на них не відволікається. Щомиті з темряви вистрибує батіг і, мов постріл із мушкета, лунко ляскає коло голови, аж у вухах дзвенить. Петтерссон міняє руку і б’є правою, Кардель ухиляється, нахилившись уперед, від чого різко прострілює в поясниці. Тоді завдає удару дерев’янкою, але хибить. Наступного разу обоє вціляють — Кардель відчуває, як по шиї періщить плетений шкіряний батіг, від напруженого плеча відскакує твердий кулак, а його дерев’яний п’ястук влучає у щось м’яке.

У куксі пече вогнем, а Петтерссон видає стогін.

Битва набуває ритму: суперники сходяться, обмінюю­ться ударами і відходять, аби оцінити завдану шкоду. Кардель аж зубами скрегоче від несправедливості. В інший день він би бився краще. Кінцівки не слухаються, тіло мляве, удари неточні. Мікель і сам не розуміє, чому досі стоїть на ногах, чому Петтерссон його ще не прикінчив. Уся ця затія починає нагадувати гру в кота й мишу.

Відчуття притуплюються, тіло на смерть б’ється за виживання. Це дарує певну свободу, Карделю добре вона відома. Рівна боротьба м’язів і сили, а не куль, пороху чи примх долі — так змагаються лише боягузи. У такій бійці, як сьогодні, немає місця сумнівам, є лише одна проста і чітка мета. Зникають усі «чому», залишаються тільки «як». Мікель шкіриться чи то від судоми, чи від екстазу боротьби і розпалу хижацьких інстинктів.

Він б’ється так, як йому зручно, не заради видовища. Добре зважує кожен рух і береже сили. У війську, бувало, кадети перетворювали поєдинок на ритуал: виструнчені підтягнуті молодики із флоретами[34] дріботіли, поклавши одну руку на стегно. Мікеля нудило від цих збочених ігрищ людей, які досі вірили, що смерть на полі бою велична, сповнена честі і дуже, дуже далека. Вони ще не бачили, як могутні чоловіки плачуть і кличуть маму, запихаю­чи власні кишки назад до живота.

Рани печуть від солі, що випаровується з поту, відволікаючи від потужнішого болю. Кардель уже давно чує якийсь дивний, не сповна зрозумілий звук. Хтось невтішно схлипує і жалібно завиває. Невже це сам Мікель? Та ні. За якийсь час стає ясно, що це Петтер Петтерссон. Сльози застилають очі поволокою, Мікель підходить впритул і завдає останнього удару. Б’є від самого стегна, закручуючись вихором і мало не сліпнучи від сяйва місяця. Водночас ліва рука спалахує, наче потрапивши в доменну піч. Цього разу сіль якась не така, як від власного поту. Мікелеві чимось захляпує обличчя, і губи впізнають смак заліза.

Велетень падає. Мікель підповзає ближче, забиваючись об каміння. Навчений власним гірким досвідом, він ще не вірить у перемогу. Вилазить на тушу Петтерссона і прислухається до його легень, здоровою рукою шукаючи сон­ну артерію. У грудях переможеного ще якийсь час щось клекоче і хрипить. Пальці Карделя намацують слабкий пульс, та важко сказати, чи він насправді належить Петтерссону, чи, може, це просто відлуння його власного серцебиття. Та за якусь мить усе стихає, кров у жилах чоловіка, який лежить під Мікелем, холоне й гусне.

Знесилений та безвольний Кардель так і лежить, обій­нявшись із Петтерссоном, наче з коханцем. Поєдинок завершений, запал і бойовий дух вивітрилися, залишивши по собі біль. Рани, яких спочатку він навіть не відчував, перетворюються на суцільний нестерпний біль.

Мікель відчуває на собі чиїсь руки і відмахується, відбиваючи невидимих у темряві ворогів. Аж раптом згадує, що дещо забув, що його завдання ще не повністю виконане. Просовує занімілі пальці під куртку Петтерссона і крізь гепання пульсу відчуває шарудіння паперу. Тоді зіжмакує свою знахідку в кульку, щоби помістилася в кулаці.

Карделя піднімають, ставлять на ноги, і, підпираючи, ведуть геть.

2.

Щойно Еміль опиняється біля Слоттсбакена, як його доганяє констапель.

— Маленький привиде, я саме тебе і шукаю. Знайшли ще одне тіло, неподалік від попереднього. Цього разу труп залишили коло церкви Святого Якуба.

На цвинтарі вже зібралося невелике товариство. Поруч із пастором у чорній сутані присоромлено втупився у землю якийсь хлопчак. Збоку, звиклі триматися на віддалі, стоять два гробарі, спираючись на ноші. Вінґе впі­знає їх. Надворі вогко, тож усі мерзнуть, а найбільше хлопчак, який, вочевидь, знайшов тіло і сповістив поліцію.

Вінґе дістає з кишеньки жилета годинник фірми «Бюрлінг». Стрілки показують декілька хвилин по сьомій. Еміль порівнює час із годинником на вежі й виявляє, що його «Бюрлінг» спішить на двадцять хвилин. Спеціальним ключиком, підвішеним на ланцюжку, переводить стрілку й накручує пружину до краю. Пастор тим часом нетерпляче переминається з ноги на ногу і потирає плечі. Нарешті Вінґе завершує свої справи і повертається до священно­служителя. Тому навіть не доводиться ставити запитання — він усе розповідає сам.

— Це Марк знайшов тіло. Грішна душа, вочевидь, заснув на варті, бо каже, що взагалі нікого тут не бачив. То як так може бути, Марку? Спочатку на цвинтарі спокій і тиша, аж раптом ні з того ні з сього з неба падає труп? Господи, і за що нам така кара? Ганьба на все місто! Із таким вартовим, як ти, треба славити Бога, що місто ще не згоріло вщент ще гірше, ніж Копенгаген. Затям собі твердо: цей недогляд позначиться на твоїй платні.

Тіло накрите старою альбою[35]. Вінґе відгортає білу лляну тканину. Хлопчик, а за ним і пастор скрикують і відвертаються. Гробарі, як знавці справи, навпаки — допитливо витягують шиї. Тіло належить хлопцеві — білявому і трохи старшому від того, якого він бачив позавчора у церкві Святого Івана. Хлопець лежить горілиць зі схрещеними на грудях руками, на обличчі такий спокій, наче він приліг відпочити і заснув під час молитви. Ілюзію порушує блідість шкіри і смертельна рана. Сорочка порвана, краї дірки закривавлені. Вінґе обережно відриває засохлу тканину і бачить у правому боці серед сплетіння ребер рану такої самої форми. Коло трупа лежить металевий інструмент — чорний і трохи довший за руку, з одного боку розплесканий, а з іншого — загострений.

— Це ви його так поклали?

Хлопчина мотає головою.

— Ні, пане. Саме таким я його і знайшов. Тіло залишав лише на хвильку, щоби задзвонити в малий дзвін. Приніс із захристії альбу й накрив труп.

Пастор змірює хлопця суворим поглядом.

— Альбу вже, мабуть, не відіпрати…

Вінґе підвищує голос, аби почули гробарі:

— Допоможіть перевернути його на бік.

Грубі ручиська гробарів навдивовижу точні й обережні. Перевертаючи тіло, чоловіки щось бубонять, мабуть, лаються і бурмочуть молитви. У кожного ремесла свої звичаї та забобони. Еміль сідає навпочіпки і встановлює, що кратер рани ліворуч від хребта. На землі крові немає. «У вусі»,— пошепки підказує Сесіль.

— Той, кого ви прозвали Ісусом із Кунґстредґордена… він і досі у трупарні церкви Святого Івана? — питає Еміль.

Старший гробар киває.

— Так. Юакім мав викопати яму, але в нього розболілася спина. Добре, що спека вже спала. Хай би хто взявся за лопату, його треба закопати ще до вечора.

Молодший нервово мнеться, поки Вінґе мовчить.

— Я маю на увазі Ісуса, а не Юакіма.

Вінґе вказує на тіло.

— Віднесіть тіло до церкви Святого Йоганнеса й покладіть поруч з Ісусом. Дивіться, щоби тіло ніхто не мив, спершу я маю його обстежити. Я піду за вами.

Згорблені спини з ношами рушають уперед, минають Кунґстредґорден і чвалають далі немощеною дорогою. Праворуч з озера Трескет у Котяче море цебенить потічок, на березі якого рибалки спорожнюють сіті. Ще донедавна суха й порепана земля тепер геть просякла водою, і якщо робиш необережний крок із протоптаної стежки, нога провалюється у гливке болото. Літо, що, здавалося би, навіки взяло місто в облогу, закінчилося. Повітря важке, низькі хмари обіцяють ще більше дощів, а східні вітри несуть холод.

У трупарні на грубих настилах стоять ноші з тілами. Смерть все яскравіше розфарбовує Ісуса, якого досі не поховали, у свої кольори. Нижче торса тіло вкрилося плямами — від блідо-жовтих до багряних, на кінцівках клубочаться почорнілі вени, а з рани у грудях жахливо тхне. Поруч лежить інше тіло, й Еміль береться оглядати його одяг — простий і зношений, бідняцький, але не жебрацький. Сорочка подекуди чиста, видно, що її щотижня прали. Штани залатані там, де тканина витерлася і розійшлася, рясніють старі й нові шви. Заклякле тіло неможливо зрушити з місця, тож Еміль просить подати гострий ніж, розпорює по боках сорочку та штани і поступово стягує їх із трупа. Підносить одежу до носа, принюхується, і дійс­но — крім запаху дощу, землі і крові пахне ще чимось. Сорочка і штани просякнуті димом.

Сесіл радить обмацати кисті рук. Еміль обережно розгинає затиснуті кулаки. Пальці та долоні, вкриті грубою, звиклою до знарядь праці шкірою.

Еміль робить крок назад, щоби бачити обидва тіла одночасно. Хлопець праворуч молодший, хоча й не набагато. Вони могли би бути товаришами. Один білявий, другий чорнявий, той, що старший — міцніший і м’язистий, майже як дорослий чоловік. Вінґе відступає у бік, аби сконцентруватися лише на новому мерці. Натискає пальцем на його груди — шкіра не біліє. Отже, смерть забрала хлопців майже одночасно.

Сесіл зауважує, що кров у паху та на стегнах юнака — не з колотої рани. Еміль даремно шукає на тілі ще одну рану, а тоді довго стоїть і мовчки киває сам собі в такт мушиному дзижчанню. Його погляд ковзає з паху лівого тіла на груди правого. Вінґе ступає ближче, щоб порівняти свої спостереження, потім прикладає руку до чола й відвертає­ться.

Він на хвильку виходить із трупарні, по вінця набиває люльку тютюном, густо розсипаючи крихти тремкими пальцями, і просить жарину. Глибоко, аж булькотить у чубуку, затягується і повертається назад. Пальцями прочісує кучеряве волосся і врешті знаходить те, що шукав. У світлі з вікна зблискують і переливаються різними барвами дрібні уламки дзеркала. Сесіл, зі свого боку, припускає, що хлопець упав на свій меч.

Отже, поряд з Ісусом лежить його Юда.

3.

Тюко Сетон походжає туди-сюди, човгаючи ногами. Булін із побоюванням позирає на дорогий килим.

— Наберися терпіння!

— Але в чому справа?

Булін переставляє хвору ногу зручніше, криво посмі­хаю­чись.

— Немає жодного сумніву в тому, що вистава здобула успіх. Після першого акту ніхто нічого не зрозумів. Другий акт спричинив справжній фурор. Це було незабутньо й ні на що не схоже. Але третій акт… Я до останнього сумнівався, але все склалося якнайкраще. А фінал, коли юнак встав із калюжі, здавалося б, із мертвих, і з пробитими грудьми зійшов у партер? Не знаю, чи ти звернув увагу, але дехто із глядачів до останнього були переконані, що це просто шахрайство з буряковим соком і дешевими фокусами. Вони підходили до хлопця впритул, торкалися і власноруч пересвідчувалися, що кров справжня, а серце ще б’ється. Вочевидь, метал застряг якимсь особливим чином і зупинив собою кровотечу. Яка гра, яка сила волі й дух! Біблійні страсті в людському виконанні. Ніхто й ніколи не заслуговував таких овацій, як той юнак!

Сетон нервово киває.

— То в чому ж справа, раз усі задоволені?

Булін потирає руки, щоб повернути зморщеним долоням чутливість.

— Твоя роль здалася… дещо своєрідною. Ніхто не зрозумів, навіщо ти потрощив дзеркала наприкінці другого акту. Багатьом здалося, що це не частина вистави, а спонтанне діяння, і що все відбувається не завдяки тобі, а радше всупереч. Точаться суперечки про твої мотиви. Ти зіграв на руку недругам, і вони, скориставшись нагодою, закидали тебе брудом й обізвали божевільним. Хитріші аргументують тим, що не можна довіряти геніальному розуму, який породив ідею, що виходить за будь-які рамки, у тому числі і за рамки нашого ордену… Ще трохи вина?

Сетон простягає келих, а Булін, наливаючи зі срібного дзбана, користується паузою і змінює тему.

— Але ж не все так сумно. Панночка Кнапп, яку так розшукує надокучливий пальт, перебуває під надійною охороною у твоєму покої. Можна припустити, що вона стане тобі у пригоді. Той, хто сам себе рятує, може розраховувати на допомогу інших, а не лише покладатися на Господа. Для твоєї репутації було би непогано, якби я міг повідомити братству, що ти власноруч позбавився своїх переслідувачів.

— У такому стані від неї мало користі.

— То, може, варто подбати, щоб стан дівчини покращився?

Булін, приховуючи розчарування, переводить розмову на веселіший лад:

— Ну що ж, поживемо — побачимо. Невдовзі братство збереться знову, і в тебе ще ніколи не було стільки прибічників. А поки справа вирішуватиметься, тобі ж зовсім непогано тут живеться, чи не так?

Булін і собі доливає вина та підносить келих:

— Не журися, Тюко! Якщо я не помиляюся в розрахунках, мій голос може виявитися вирішальним.

4.

Кардель лежить на своєму бамбетлі. Раптова судома вигинає спину дугою, закидає голову і п’яти назад, зводить усе тіло. Тріщать суглоби і дошки його ложа. За якусь хвилину все минається, Кардель віддихується і пробує знову заснути. Кремезне тіло вертиться, мов печеня на рожні, та, як завжди, затихає лише в одній позі: по-дитячому скрутившись калачиком, притиснувши куксу до грудей. Пальт провалюється у глибокий сон, що приносить із собою гарячкове марення. Зринають сцени минулих невдач, Карделя зусібіч обступають небіжчики, ще й так, що важко дихнути.

Мікелю ввижаються води Свенксунду, палуба корабля «Інґеборґ», приреченого на загибель. Сліпе російське ядро потрапляє у слабке місце корабельного корпусу. Високі хвилі, удар, пожежа, артилерійський льох, що будь-якої миті може вибухнути. Від удару ядра на палубі розвертаю­ться гарматні лафети. Поранені матроси перекочуються по дошках, зафарбовуючи деревину кров’ю. Замість мужніх басів крізь шторм пробиваються надривні фальцети. Врешті ненаситне море заглушує цей ґвалт, Кардель опиняється у хвилях сам, захльоснутий петлею якірного ланцюга. Із його вільної руки вислизає комір Югана Єльма, і не стає ще одного друга. У прозорій воді зблискують і швидко занурюються у глибину начищені ґудзики мундира та білки широко розплющених очей Югана, назавжди закарбовуючись у пам’яті Карделя…

Після довгих годин у воді напівпритомного Мікеля нарешті рятують, але навіть міцні руки матросів не в змозі визволити його з ланцюга. Шукають найгострішого ножа й по черзі тягнуть соломинки. Спершу Мікель нічого не відчуває, кінцівки давно вже втратили чутливість. Біль приходить пізніше — і вже назавжди.

Далі йому мариться, як чобіт грузне в намулі озера Фатбурен, під ногами зникає дно. Кардель витягує з води спухлий труп, когось обіймає і на п’яну голову щось обіцяє…

Сесіл Вінґе всміхається Карделеві крізь кіптяву лойових каганців у шинку «Гамбург», обертається і прочиняє двері, але за ними не Постместрабакен, а чорна прірва. Наступної миті Мікель опиняється коло могили Вінґе серед тих небагатьох, хто прийшов на похорон.

Зігнувшись, Мікель біжить коридорами Горнсберґет. Червоний півень скаженіє і пожирає нещасних дітей, що марно благають про порятунок. Кардель несе на руках малюків Анни Стіни, аж раптом у запамороченні губить їх. Забиває до смерті й топить Еріка Тре-Русура…

Зусібіч його обступають мертві — спалені і втоплені, об’єднані люттю і заздрістю, адже в Карделя досі є те, чого їх позбавили. Де справедливість?

Кардель починає задихатися і прокидається від того, що падає з бамбетля на підлогу. В очах спалахують іскри від болю в куксі. На мить відкриваються ворота пекла, але на той бік встигає потрапити лише ліва рука, де з неї відразу ж роблять печеню. Ще ніколи рука так не боліла, як цієї ночі,— каже він собі щоранку і навмисно товче куксою об стіну, щоби перебити фантомний біль справжнім, і проклинає нового сусіда, коли той спересердя починає гамселити у відповідь.

Ніч. Вогник лойового каганця колишеться й окреслює ­чиєсь обличчя, у шибку стукає дощ. Над аркушами у шкіряній теці із золотим тисненням сидить зігнутий Еміль Вінґе. Кардель упізнає теку — це свідчення Тре-Русура, знайдені в кімнаті Тюко Сетона. Мікель, мабуть, видав себе уривчастим диханням, бо Еміль підходить і витирає його чоло, вливає воду крізь стиснуті зуби і намацує пульс на зап’ясті. Карделю нічого на це відповісти.

— Я ж казав тобі промити рану! — докоряє Еміль.

Мікель не може вимовити жодного слова — щелепу так заклинило, аж зуби скрегочуть.

— У тебе правець. Я викликав лікарів, але вони нічого не змогли вдіяти. Ліків від правця немає, ртуть не допомагає. Твоє тіло або самостійно здолає недугу, або ж ні. Я навідуватимусь, коли зможу, доки ситуація не проясниться.

Пальт здається і знову провалюється в морок.

Кардель прокидається, Вінґе знову читає, цього разу щось інше. Пожмаканий лист. Свідомість занадто крихка, щоби за неї вхопитися.

Мікель знову падає у прірву.

Прокинувшись наступного разу, Кардель принаймні може розтулити рота. Спазми послабшали, і йому навіть вдається трохи порухатися — перевернутися на інший бік і підняти залежану спину. Пальт вдячний вже за те, що може змінити позу. Ввечері приходить Вінґе і миє Карделя, як немовля. Дні сплітаються воєдино, світло й тіні змінюються, як у калейдоскопі. Коли вдається, Кардель із Вінґе обмінюються короткими фразами. Якось, коли Мікелю вже достає сили сісти, Вінґе пхає йому під ніс довгастий згорток, потім розкручує грубу тканину на підлозі коло ліжка й обома руками піднімає схований у ній предмет. Загострений з одного боку металевий брусок поцяткований ум’ятинами від ударів молотка.

— Жане-Мішелю, як гадаєш, що це?

Кардель простягає руку, і після короткого вагання Вінґе кладе незрозумілий предмет йому на долоню. Мікель усвідомлює, наскільки ще знесилений, коли брусок виявляється набагато важчим, ніж йому здавалося. Предмет завдовжки майже у два лікті. Кардель зважує його в руці, намагаючись знайти точку рівноваги.

— Усе очевидно.

— То що скажеш?

— Це заготовка для меча. Її ще треба викувати, загартувати, відполірувати до блиску й віднести до гравіювальника, щоби той наніс на нього королівську монограму. А тоді до ливарника, щоби вилив руків’я зі світлої латуні. Після того подібні мечі видають новоспеченим офіцерам кавалерії, щоби ті почепили їх собі до пояса заради впевненості та самоповаги. Може колись, з нагоди, хтось і помахає ним у бік небезпеки, поки рядові солдати братимуть ворога у багнети.

Вінґе задоволено киває.

— Військова колегія повинна мати списки членів цехів, яким доручають усі ковальські роботи.

— Ти про що?

— Друге тіло, яке ми прозвали Юдою, належало учневі коваля. Одяг просякнутий вугільним димом, права рука мозолиста, загрубіла та більш м’язиста за ліву. Тильна частина рук бліда, бо була захищена від сонця рукавицями, а плечі червоні з білими смужками від поворозок фартуха. Гадаю, він наштрикнувся на свій власний виріб.

— Сам?

— Це лише моя версія. А потім хтось дбайливий його переклав в інше місце.

— Що я маю робити?

— Ті чоловіки, які вломилися сюди влітку, навряд чи збиралися тебе пограбувати. У них були якісь інші причини. Чи міг би ти довідатися про цю справу трохи більше, коли одужаєш?

— Евменіди? Сетон повернув собі їхню прихильність?

— Гадаю, що так. Але не забігаймо наперед.

— Здається, у тебе повно здогадок, про які ти чомусь не розповідаєш.

— Дозволь спершу поставити одне запитання. Уявімо, що в анатомічному залі того вечора стояло дзеркало. Якби Сетон побачив своє відображення в тому стані, що ти описав, як гадаєш, йому би сподобалося побачене?

— Аж ніяк.

Вінґе сам собі киває і покусує ніготь.

— Отже, на мою думку, Ісус та Юда — творіння Сетона. Ці божевільні ролі були вигадані для Евменідів і для самого Тюко, це було щось на кшталт вистави. Логіка підказує, що Сетон таким чином просить про помилування. Це найкращий шанс не лише позбутися нас, а й повернути собі звичний спосіб життя. Замах на твоє життя був замовним, роздобути твою адресу не так уже і ­складно.

— Ну а ти? Адже я тому й чатував на твоїх сходах, але ж ніхто не прийшов.

— Я пов’язаний з управлінням поліції, моя смерть поставила би незручні питання. До речі, ось твоє жалування. Я домовився в управлінні, щоби додали стільки, скільки тобі платять у сепарат-варті і попросили в них компенсації.

Вінґе саме збирається покласти полотняний гаманець на стіл, але зупиняється й піднімає звідти аркуш, списаний рядами імен і зрошений кров’ю.

— Бачу, ти теж не квапишся розкривати всі таємниці. Що це таке?

Кардель пробує випростатися, але зі стогоном здається.

— Та дівчина, Анна Стіна… Минулої весни їй доручили пробратися таємним ходом до Прядильного дому, щоби зустрітися з пані Руденшельд, яку саме там утримували протягом кількох днів. Анна Стіна мала винести звідти ось цього листа з іменами усіх тих ґуставіанців, яких Руденшельд завербувала для справи Армфельта — повстання проти Ройтергольма та регентського правління. Учасники змови не знають імен один одного, що стало на заваді здійсненню їхніх намірів. Головний наглядач Прядильного дому Петтерссон забрав листа в Анни Стіни як заклад, не усвідомлюючи цінності документу. Лист так і пролежав у нього весь цей час, поки всі зацікавлені сторони марно розшукували дівчину.

Еміль Вінґе блідне й обережно кладе листа назад на стіл, наче гадюку, у якої з пащі капає отрута.

— О Боже!..

Кардель крекче, погоджуючись.

— Жане-Мішелю, як у тебе справи з політикою?

— Я достатньо обізнаний і не надаю переваги вчорашнім деспотам замість сьогоднішніх, доки ретельно все не зважу.

— Тобто ти нічого не робитимеш?

— Цей лист коштує життя Анни Стіни і багатьох інших. Та її досі не знайдено. Папірець залишиться в мене.

— Заради всемогутнього Бога, пильнуй його.

5.

Еміль Вінґе заглиблюється в Седермальм і потрапляє на околиці, про які раніше чув тільки з розповідей. Після розвідних мостів минає церкву, біля якої покоїться прах його брата, й опиняється серед горбів, увінчаних вітряними млинами, що голосно торохтять на вітрі. Видряпавшись на гору, Еміль трохи зігрівається. По той бік горба починаються злидні. Серед дерев’яних халуп, які в інших крях негайно знесли би через ризик пожежі, височіє одна-­єдина кам’яниця. Деінде стирчать мануфактури, даючи про себе знати запахами і звуками; у носі щипає від тютюнового пилу і фарб у великих чанах; розносяться крики і лайка наглядачів, а у відповідь — скиглення і виправдовування робітників. Колишні покої заможних маєтків тепер заставлені самопрядками і столярними верстатами.

Задуває вітер, й Еміль зупиняється як укопаний. У животі все перевертається, Вінґе затуляє носа і хапає повітря ротом, зігнувшись у дві погибелі від смороду, із яким не зрівняється навіть Флюґметет. У просвітку між двома домами, наче зелена галявина серед тутешніх нетрів, видніється озеро з болотистими берегами. Масна плівка на поверхні виграє чудернацькими кольорами. Цікавість і бажання побачити на власні очі це оповите легендами місце всуперед здоровому глузду веде Еміля до озера. Це Фатбурен. Його води — густа смолиста каша, замішана на покидьках. На берегах пороблені чотирикутні загати, щоби золотарям було зручніше спорожнювати їхні бочки. Судячи з того, що загати вже поросли високою травою, ними більше ніхто не користується. На відстані кількох ліктів у воді плаває голова вола — одне око, геть обсаджене мухами, байдуже дивиться на Еміля. Раптом якась підводна течія перевертає тушу догори дриґом, здіймаючи хвилю. Мимоволі здається, що позаду неї зачаївся хтось набагато страшніший.

Еміль пригадує, що із цього місця все й почалося, саме воно породило того Карделя, яким він є зараз. Вінґе розвертається і швидко крокує геть, хай навіть довшим шляхом, тільки б якнайдалі від цих берегів.

Далі доводиться питати дорогу, та місцеві лише невиразно махають руками — мовляв, кудись туди. У пригоді стає ніс, який нарешті можна не затуляти. Пахне вугіллям, Еміль розвертається і рушає слідом за цим запахом. За дамбою стоїть простора відкрита кузня, вогонь, закутий у горні, ніби чекає нагоди вислизнути і помститися. Еміль кладе руку на хвіртку, а коваль залишає свої міхи і наближається до нього.

— Шукаєте роботу? Чесно кажучи, ви занадто хирлявий. Хоча я не дуже перебірливий.

Слова сказані напівжартома. Коваль бризкає в обличчя водою з бочки, витирає чорне від сажі чоло рукавом, обтрушує долоні і запрошує Вінґе присісти на колоду. Для Еміля це вже не перший такий візит; якби не список довірених ковалів Військової колегії, то вже давно би збився з ліку. Зав’язується розмова, говіркий коваль заводить тієї самої, що й усі інші:

— Що за часи пішли, все через клятий Свенсксунд. Я б, звісно, не побажав нам російського царя, але якби битва під Свенсксундом завершилася внічию, ми би ще довго воювали. Пам’ятаю вісімдесят восьмий і вісімдесят дев’ятий, тоді робота кипіла і вдень, і вночі. Кожного піхотинця треба було озброїти шпагою, багнетом, абордажною шаблею ще й тесаком. Ми ходили по замовлення до Єрнвоґена, як по святу воду, і кожен коваль правив за роботу скільки хотів, ніхто не торгувався. Цехи влаштовували бали, ми одягалися, як справжні пани,— у нові костюми та взуття зі срібними пряжками. А що зараз? Стою коло горна брудний і закіптюжений у лахмітті та шкіряному фартусі. А вдома дві доньки на виданні без ­приданого, хто їх ­візьме? Ото хіба хтось попадеться в їхні пастки й зробить їм по дитині, то, може, не залишаться в дівках.

Коваль плює на землю.

— Війна веде нас уперед. Ніщо так не загострює людський розум, як думка про те, що десь на кордоні чигає ворог, готовий встромити меча у спину, закувати в кайдани синів і збезчестити дружин і дочок.

Вінґе запалює люльку тріскою і дозволяє ковалеві виговоритися.

— Тільки погляньте, на що перетворилося Місто-між-мостами? Щойно його вичистили від засилля волоцюг і жебраків, як внадилися нові, ще зухваліші. Війна би таких швидко приструнила: кращі би повернулися додому, а гірші нарешті дали би нам спокій. Кожне покоління треба просіювати, щоби відбирати живучіших. Що менше повертається з поля бою, то легше їх прогодувати, та і трофеї стають у пригоді. Лише кров спроможна змащувати коліщата суспільства. Всі про це знають, та мало хто каже правду. Вже й голод не за горами, цей жорстокий брат миру…

Коваль сумно зітхає.

— Кажуть, що покійний король розпочав війну хитро й підступно, щоби звинуватити у всьому росіян. Ну і що з того? Мало хто нині шанує короля Ґустава, лише ми, ковалі, згадуємо його із вдячністю.

Вінґе витягає зі згортка заготовку меча і простягає ковалю. Той, як справжній знавець справи, береться уважно розглядати предмет.

— Чудове підтвердження моїх слів. Якихось сто років тому з такої зброї було би мало толку. Обом сторонам довелося би брати перерви у битвах, аби вирівняти і загострити леза. А тепер завдяки міхам ми роздмухуємо жар до такої температури, що самому сатані стало би гаряче. Так гартується сталь. Цим мечем можна буде перерубати весь полк, перш ніж лезо затупиться!

Коваль прикладає сталь до ока, щоб розглянути поверхню, а тоді нервово зиркає на Вінґе.

— Невже ця сталь із мого горна?

— Власне це я і прийшов запитати.

Коваль кладе заготовку на край долоні, шукаючи центр ваги.

— Це стосується мого учня? Відбитки молота належать Альбрехту. Ви з консисторії? Його занесло в єресь?

— Я з управління поліції.

— Ще гірше.

— Розкажіть про нього.

Коваль розводить руками.

— Хлопець здібний, йому лише потрібен час для навчання. Це нелегка праця, скажу я вам, треба мати силу в руках і голову на плечах, а ще бути пильним і точним. Щоби стати майстром, я склав традиційний іспит. Інші хлопці налюрили в миску, а тоді схопили мене й поголили голову. Пекло немилосердно, навіть не так шкіра, як образа. Думаю, на Альбрехта чекає така ж посвята, якщо, звісно, не стане на заваді його походження. Хлопець і його кузен прийшли сюди з рекомендаційним листом із півдня. Виявилося, що ми далекі родичі. Я взяв Альбрехта учнем, а його юного кузена Вільгельма помічником, аби доглядав за міхами, поки зміцніють руки.

— А як щодо їхньої віри?

— Гернгутери. Звісно ж, я звернув увагу на те, що вони не ходять до церкви і моляться чужою мовою. Та обидва були старанні й мирні, тож я вирішив на це не зважати. Доб­рі учні на деревах не ростуть, особливо такі, котрі за свою працю просять лише тарілку з їжею і дах над го­ловою.

— Альбрехт — це той старший, білявий, із великими кулаками, а Вільгельм — чорнявий, щуплий, схожий на Альбрехта, наче брат?

Коваль ствердно киває.

— У п’ятницю зранку хлопці проспали, як ніколи. Я пішов перевірити їхню кімнату, але там ніхто не ночував. Відтоді жодної звістки. Я тепер і майстер, і служник, і сам палю в горні. То хлопці у вас? Що вони накоїли?

Вінґе на якийсь час замислюється.

— Знайдіть собі нових учнів, ці не повернуться.

Коваль розкриває рота, щоби поставити запитання, але, зустрівшись поглядом із Вінґе, стуляє вуста. Обидва підводяться: Вінґе — щоби вирушити назад, а коваль, щоби роздмухати жар. Чоловік важко зітхає, беручись за руків’я міхів.

— Напевно, то моя кара за те, що дозволив невірним кувати дари божі…

— Ви про що?

Коваль зиркає на Вінґе — невже той нічого не зрозумів?

— Про мир, звісно ж.

Еміль іде. По той бік огорожі чути мугикання коваля у такт сопінню міхів.

— Слава Ґуставу, найкращому із королів; за нього завжди були рівні шальки терезів.

6.

Дощ періщить по дахах, затікає в кімнату Карделя і приносить прохолоду. Із кожним днем судоми слабшають, і Мікелеві стає легше. Хай там як, а йому не звикати до лікарняного ліжка. Кардель знає, як лікуватися — якомога більше спати, дозволяючи виснаженому тілу відпочити. Прокинувшись, утоплює погляд у нікуди і навмисне сповільнює кожну думку, щоби заповнити час і зекономити сили. Спить міцно, без снів, із відчиненим вікном і хроп­лячи на всі заставки.

Поступово недуга відступає, і Кардель навіть виходить на сходи, де підловлює сусідського хлопчака й обіцяє щед­ро віддячити за декілька страв із сусідньої корчми. Кардель поглинає все, що той йому приносить,— і оселедця, і солонину — так, ніби вперше у житті бачить їжу, навіть не думаючи про те, що все це записується у борг. А коли малий, шпортаючись, притягує барило пива, то пальт аж не тямиться із вдячності.

Одна думка ніяк не дає Карделеві спокою. Здається, все його життя — то перерви між бійками. Суперники трапляються різні, хтось навіть сильніший, але Мікелеві завжди вдається відплатити тією ж монетою, ще й із лишком. Кардель безперервно, крок за кроком й удар за ударом, прокручує в голові поєдинок з Петтером Петтерссоном, і щоразу приходить до того ж висновку: суперник був більший, швидший, сильніший і не менш загартований, ніж він сам Кардель. І попри все живим залишився саме Мікель. Йому здається, що сталася якась дивна несправедливість, і ця думка терзає його сумління й переслідує, як напасть. А тим часом надворі вже осінь.

Кардель починає ходити, спершу по кімнаті, по десять кроків, не більше. Потім пробує силу, підіймаючи ­спочатку стілець, потім стіл, і врешті — тапчан. Кардель опускає­ться і піднімається сходами, аж пече в горлянці, а серце мало не вискакує з грудей. Врешті виходить надвір, під стіни Содому — Міста-між-мостами, обходить квартал і повертається назад. Із кожним днем прибуває сила. Вреш­ті Кардель дістається аж до площі Єрнторґет, дожидає там дівчат із кошиками і просить передати, що розшукує Лотту Еріку, падчірку Франса Ґрю, що мешкав у кварталі Марія Маґдалена.

Запустивши вістку, Кардель замість ціпка підпирається руків’ям віника і шкандибає до порту, щоби знайти візок. Якийсь чолов’яга щойно вивантажив мішки з борошном і залюбки погоджується підвезти Мікеля на північ міста. До того ж, безкоштовно, бо, як виявилося, у Карделя ні гроша за душею. Коло митниці пальт дякує візнику й обмінюється кількома словами з митниками, ті знизують плечима і випускають його за шлаґбаум.

Відчувається, що Мікель ще не зовсім оклигав — від напруженої ходи по вкритих сухою травою горбах під сорочкою тече піт. Проминувши заросле чагарниками узлісся, він відчуває полегшення — далі починається рівнина. Невдовзі Кардель упізнає знайомі стежки, минає галявину, коло якої сплетені навхрест галузки позначають яр, іде вздовж струмка, що в’ється згори, і врешті знаходить дерева, під якими серед каміння лежить попіл від багаття. Нікого немає. Кардель стає на коліно, пробує — земля ще досі тепла.

— Ти тут?

Ні шереху. Та коли Кардель повертає голову, Ліса-Одиначка стоїть зовсім поруч. Вона нітрохи не змінилася, таке враження, що недоля відкупила її від плину часу. Те саме обличчя, той самий подертий одяг. Дівчина уважно приглядається до Карделя, і той зауважує ледь помітну через родиму пляму тривожну риску.

— Ти не дбаєш за собою.

— Раз мені вже співчувають волоцюги, значить справи насправді кепські. Не хвилюйся, я хворів, але вже потрохи одужую. Скоро стану міцнішим, ніж був.

Кардель зніяковіло замовкає, а тоді відповідає на німе запитання Ліси.

— Я все ще не знайшов її.

Ліса-Одиначка підходить ближче і сідає на відламану гілку.

— Уже осінь. Я чекала, скільки могла. Насувається зима, лисиці і зайці риють глибокі ніри, скоро з’являться вовки. Вогонь буде все важче розпалювати вогкими трісками. Мені пора вирушати на південь.

Кардель киває.

— Я так і думав, та все ж радий, що застав тебе тут. Хочу, щоби ти знала — я не здаюсь.

Вони ще деякий час бесідують, а тоді Кардель іде.

Ліса-Одиначка ще довго чує зітхання і прокльони, коли пальт спотикається через коріння. У землянці чекає вже давно спакована торба з її пожитками. Усе готово, Ліса закриває отвір землянки гілками і закидає торбу на плечі. Рушає спершу стежкою до Уґґлєвікена, де досі зеленіє барвінок і доцвітає пізньоцвіт, збирає оберемок темної зелені та квітів, а тоді повертається тією ж дорогою до галявини на лісовому схилі. Знаходить потрібне місце й розчищає землю від гілок і трави. Дівчина спала тут протягом усього літа, де лише якийсь лікоть землі відділяє її від дитини, якої вона ніколи не бачила. Та ночі вже занадто холодні, дощ невблаганно січе шкіру, а сердитий вітер наче мститься цьому місцю за затишок під кронами дерев. Якщо Ліса не поквапиться, то залишить на могилі хіба що власні кістки.

Мугикаючи пісеньку, дівчина плете на прощання вінок із пурпурних квітів і темно-зеленого листя, сподіваючись, що він зігріватиме цей клаптик землі хоча би до Нового року.

7.

Сетон шкребе зарослий колючою щетиною шрам і в ти­сячний раз оглядає покої, у яких його поселив Ансельм Булін в очікуванні рішення провідних членів ордену. Тюко вже жалкує, що попросив Буліна про допомогу: тепер уже всім відомо, що поліційне управління цікавиться його минулим, а братство надто цінує стриманість та обережність. Бовдур і курдупель тримають його на короткому повідку, і цього може виявитися достатньо, щоб від Сетона відцуралися і були відкинуті всі попередні обіцянки. Схоже, члени ордену хоча б у цьому цілком суголосні.

Тюко прикро до гіркоти в роті, та, правду кажучи, він не особливо здивований. Немає сенсу чекати допомоги від інших, покладатись треба тільки на самого себе. Завдяки його власній винахідливості та малюнку кульгавого пальта хлопець таки прийшов сюди. Дівчина тепер у Сетона, щоправда, у такому жалюгідному стані вона навряд чи чогось варта.

Проте зараз Тюко чекає на фахівця, походжає туди-­сюди і щомиті поглядає на кишеньковий годинник, що придбав на заміну попередньому, відданому у заставу. Двері відчиняються, і слуга Буліна приводить гостя, що мало не запізнився. Сетон змірює молодого чоловіка досвідченим оком. Убрання на ньому заношене, погляд лестивий. Гість низько кланяється у відповідь на слова Тюко:

— Моє шанування! Можливо, ми вже колись зустрічалися. Минулого року мій підопічний Ерік Тре-Русур перебував на лікуванні в Данвінкені. Моє ім’я Тюко Сетон.

Пересічне обличчя лікаря Сетонові нічого не говорить. Та й лікар теж не пригадує, щоби колись перетинався з Тюко, але із ввічливості морщить чоло, ніби пригадуючи.

— Пана Тре-Русура я бачив, коли навчався у професора Гаґстрема. Наскільки я тоді зрозумів, то був безнадійний випадок, який, до того ж, неабияк ускладнив прибирання божевільні.

Лікар ніяково відводить погляд і шарпає затертий манжет.

— Прошу пробачення за грубе висловлювання. Це наслідок тривалого перебування в медичному середовищі. У нас доволі брутальний жаргон, який, гадаю, використовується, щоби приховати справжні почуття. Запевняю, що насправді я хотів висловити лише турботу.

— Турбота нас об’єднує. Ким би ми були без любові до ближнього? Щойно не стало бідолашного Еріка, як життя доручило мені опікуватися ще однією знедоленою особою.

— Тож пан викликав мене для консультації?

— Саме так.

Сетон дає лікареві декілька монет і відчиняє двері до сусідньої кімнати. На ліжку сидить дівчина у самій лише нічній сорочці. Її підтримує за плечі служниця, намагаючись напоїти, коли ж Сетон подає знак, вона виходить. Лікар начіпляє окуляри, якими обзавівся не стільки за потреби, як із поваги до свого наставника, закочує рукави і піднімає брову.

— Можемо починати?

— Авжеж. Прошу вас одразу все коментувати.

Лікар якийсь час розглядає дівчину критичним поглядом.

— Отож, дівчині десь від п’ятнадцяти до двадцяти років. Точніше визначити вік важко, бо обличчя геть позбавлене виразу.

Лікар по черзі піднімає ноги і руки дівчини, оглядає живіт і спину.

— Вона й досі в непоганій формі, попри всі негаразди. Рухи плавні, як і годиться для її віку, помітних ушкоджень немає. На шкірі живота розтяжки від недавньої вагітності.

Чоловік проводить рукою перед застиглим обличчям дів­чини, спершу повільно, а тоді різко — із боку у бік і по діагоналі. Жодної реакції. Тоді повертає її голову до вікна і до стіни.

— Вона не бачить, бо погляд не фіксується. Зіниці не звужуються і не розширюються.

Лікар пальцями намацуює на шиї судину і рахує удари пульсу, поглядаючи на кишеньковий годинник. Піднімає одну руку дівчини і відпускає — рука падає. Тоді якийсь час сидить, задумавшись, і різко, без попередження, щипає дівчину за бік.

— Серце міцне, удари рівномірні, частота пульсу відповідають її віку. Раптові стимули не чинять жодного впливу.

Лікар знімає окуляри, ретельно протирає скельця кінцем краватки, обережно кладе їх назад до кишені камізельки і звертається до Сетона:

— Дозвольте спитати, що саме призвело до цього стану?

— Скажімо так — жахливе потрясіння.

— Коли це сталося?

— Минулої зими.

Лікар із розумінням киває, ніби саме це й очікував почути.

— Я так і думав. Свідомість, чи то пак душа, залишила свою домівку. Для лікування таких станів потрібно завдати тілу сильного подразнення, щоби свідомість повернулася. Колись таких хворих навмисно заражали коростою, але тепер у нас є сучасніші методи: пацієнта швидко крутять по колу на ліжку-каруселі. Це вселяє в них такий жах, що божевілля відступає і людина повертається до тями. Це неабияке видовище, справжній тріумф механіки. Я сам якось нарахував понад сто двадцять обертів за хвилину. Від такого прискорення вся кров кидається до голови, навіть витікає з очей, як сльози.

— І пацієнти покидають це ліжко здоровими і неушкодженими?

Лікар якусь хвилину вагається.

— Механізм досить новий. Звісно ж, потрібен час, щоби відпрацювати методику. До того ж, навіть найкращі ліки ніколи не гарантують позитивний ефект. Кожна душевна недуга має свої особливості. Незаперечним є лише той факт, що цей метод творить дива у тих випадках, коли не допомагають проносні. Якщо потрібно, я можу домовитися про час.

Сетон тре жорстке підборіддя.

— Гадаю, поки що моя підопічна обійдеться без ліжка-­каруселі. Однак запевняю вас, що ваші слова змусили мене задуматися. Тож кошти витрачено на консультацію не даремно.

Тюко проводжає лікаря до дверей.

— І ще одна річ, пане лікарю… Оскільки вам тепер відомо, де я мешкаю, я, зі свого боку, довідався, де проживає­те ви. Тож прошу вас забути мою адресу, тоді і я забуду вашу.

8.

Дорогу знайти нескладно, кожен констапель знає, де шукати гернгутерів. Їхній пастор-місіонер Свала вже багато років щовечора проповідує у Місті-між-мостами під світлом ліхтаря в оточенні невеликої купки вірних, аж поки поліціянти, як зазвичай, проганяють їх геть звідти. Усім також відомо, де збирається громада, хоча мало хто сам туди навідується. Землі цього маєтку простягаються від тінистої алеї, що огинає парк Кунґстредґорден і тягнеться аж до набережної Котячого моря поблизу площі Пакарторґет.

Гернгутери займають садибу ще з початку століття: тоді їх толерували тому, що їх мало, а тепер, навпаки,— через те, що їх стало багато. Їхня віра поширилася серед найрізноманітніших прошарків суспільства, нехтуючи усіма заборонами. У лавах гернгутерів бідні й багаті, старі й молоді, є навіть представники королівського двору. Що й казати, навіть удова короля і сам король Ґустав Адольф цікавилися цією єрессю. Ось чому лютеранські пастори клянуть своїх парафіян під час проповідей, погрожуючи їм судним днем.

Еміль Вінґе знову — і вкотре! — минає церкву Святого Якуба і зачинений палац Незрівнянний, що дивиться на нього сліпими вікнами. Будівля тиха, як ніколи, лише в театрі точаться суперечки про осінній репертуар, а всі репе­тиції відкладено доти, доки буде досягнута згода. За муром розлігся порожній парк Кунґстредґорден, вітер позбивав усе листя в мокрі кучугури по кутах. Вінґе піднімає комір, щулиться і нахиляє голову, щоби хоч трохи врятуватися від холоду.

Головна будівля — двоповерхова цегляна споруда — розташована фасадом до Кунґстредґордена. За нею видніє ще один будинок такого ж розміру з обсипаною штукатуркою, а також менші дерев’яні хатинки, підперті дошками і заледве вищі, ніж можна дістати піднятою вгору рукою. Вінґе розгублено роззирається, не знаючи, куди рушити, потім підіймається сходами до головної брами і декілька разів стукає билом у двері. Відчиняє служниця, шепоче з незадоволеною міною:

— Пані щойно лягли відпочити…

Вінґе називає служниці ім’я, котре почув від Блума, і дів­чина веде його крізь нутрощі старовинної будівлі аж до іншого виходу. Між будинками посаджені яблуні, рясно обвішані пізніми плодами, у траві стоять кошики і драбини. Служниця прямує до найвіддаленішої великої будівлі, але дорогою зупиняється і вигукує, тицяючи рукою між деревами туди, де якийсь чоловік середнього віку збирає яблука.

— До пана прийшли!

Незважаючи на холод, чоловік стоїть у самій сорочці. Він витирає із чола піт і, нахиляючись під гіллям, крокує на зустріч Вінґе. Спершу пастор видається Емілеві дивним — кремезний чоловік із сиво-чорною бородою, більше схожий на лісоруба, ніж на священника. Та перше враження швидко зникає, стає зрозуміло, що з таким лагідним виразом обличчя слова Божі звучать особливо переконливо.

— Ларс Свала, до ваших послуг.

— Еміль Вінґе, повірений поліцейського управління.

Свала якусь мить вагається і коротко киває. Між яблунями прочищена доріжка, від неї навсібіч розбігаються вужчі стежки. Чоловіки рушають довкола саду, Свала мовчки дає зрозуміти, що передає ініціативу в розмові Вінґе.

— Мені небагато відомо про вашу віру,— починає той.

— Більше, ніж вам здається. Усі ми віримо в одного Бога. Різниця тільки в тому, що ми залишаємо за собою право звертатись до нього так, як вважаємо за потрібне. Ми не погоджуємося з позицією церкви і вважаємо, що між людиною і Богом не мусить бути посередників.

— Не дивно, що церква робить усе, щоби вас позбутися.

Вінґе бачить, як у співрозмовника червоніє чоло та при­швидшується дихання.

— Звісно ж, бо під загрозою опиняється хліб насущний священнослужителів. Хіба це правильно, що єпископ пишно трапезує у своєму палаці за гроші, котрі парафіяни сплачують, начебто, за місце в раю? Невже Господь вимагає такої плати?

Свала несподівано замовкає, потім додає:

— Прошу пробачення. Як ви могли зрозуміти, це для мене болюча тема. Давайте присядемо на лаву.

— Ваша віра визнає ті самі таїнства і заповіді?

— Звичайно.

— Як на вашу думку, чи варто до людини, знайомої зі словом Божим, ставити вищі моральні вимоги, ніж для невігласа?

Свала задумано киває.

— Гріх, учинений без наміру, Господу легше проба­чити.

— А покарання за навмисне прогрішення повинне бути жорсткішим?

— Так, це логічно.

— А якщо освічений чоловік — це ви сам, а гріх, що я маю на увазі,— брехня?

— Тоді я опиняюся в пастці власної віри. Що ж, якщо ваші запитання змусять мене визнати вину, мене тішитиме принаймні те, що я звіряюся розумній людині.

— Спершу хочу пояснити одну річ. Мені відомо, що міська охорона перешкоджає вашим вечірнім проповідям, проганяючи вас геть із середмістя. Але моя справа зовсім інша. Я не маю нічого проти вашої общини, аж ніяк не засуджую вашу віру і нікому не бажаю зла, якщо, звісно, у тієї людини чисте сумління. Ви мене не знаєте, але прошу вас повірити мені на слово.

Ларс Свала довго дивиться на Вінґе, а тоді зітхає.

— Мені доводилося розмовляти із представниками влади, але ви геть не такий, як вони. Я простий чоловік, пастух своєї отари і непогано розбираюся в людях. Ви здаєтеся мені доброзичливою людиною, тож охоче виконаю ваше прохання.

Вінґе робить жест у бік дерев:

— Ви залишили плащ і капелюх під драбиною. Навіть звідси я бачу, що ви носите жалобу.

— Вовк загриз одне з ягнят.

— Ягня називалося Альбрехт?

Ларс Свала щиро дивується.

— Звідки вам відомо?

— Це ви перенесли його до церкви Святого Якуба чи хтось інший із вашої громади?

Свала кладе величезні кулаки на коліна, наче дозволяє закувати себе в кайдани.

— Це зробив я сам.

— Тоді я прошу вас розповісти усе від самого початку.

— Тієї ночі я не спав, сам не знаю, чому. Дослухався до вітру, що шаленів із кожною годиною. Я наче відчував, що станеться щось страшне. Несподівано з подвір’я донеслись невиразні звуки і, запаливши ліхтар, я вийшов і знайшов там Альбрехта, із тіла якого стримів якийсь сталевий предмет. Я спитав, хто заподіяв йому таку кривду, і тоді він приклав руку до власних грудей. Усе, що я міг тоді зробити, це благословити його і тримати його руку в останню хвилину. Наближався світанок. Я заніс тіло Альбрехта до моєї кімнати, щоби бути з ним поруч. Зрозумійте, це було непростим рішенням: я несу відповідальність за всю паству, а в нас чимало ворогів. Така подія мог­ла би завдати нам непоправної шкоди. Тому я дочекався наступної ночі й відніс тіло на цвинтар, де поклав його так, аби тамтешній священник відразу ж знайшов хлопця вранці. Краще освячена земля коло церкви, ніж вічне прокляття.

— Хлопця поранили на вашому подвір’ї?

— Судячи з усього, ні.

— Чи відомо вам, звідки він прийшов?

— Його лівий черевик був по вінця повний крові і залишав сліди. Я зміг простежити їх лише до брами. Вже починався дощ, і з кожною хвилиною слідів ставало все менше.

— А з якого боку прийшов Альбрехт?

Свала вказує у бік Стреммена. Вінґе киває.

— Якщо ваша розповідь правдива, то він прийшов не здалека. Чи не бракує у вашій пастві ще якогось ягняти?

Обличчя Свали застигає у благальному виразі.

— Це Вільгельм, кузен Альбрехта. Тільки не кажіть, що він також причетний до цієї справи!

Вінґе подумки радіє, що не належить до таких, як Свала, і не зобов’язаний завжди казати правду. Тому користає­ться своїм правом промовчати і швидко міняє тему:

— Ви поклоняєтесь іконам? Чи можу я подивитися на ваш молитовний зал?

Свала спершу не рухається, а тоді, здогадавшись, що його пощадили від виголошення жахливої правди, мимоволі схиляє голову на знак вдячності. Він підводиться і веде гостя до молитовного дому. У залі стоять лави — прості дошки поверх козлів, виставлені півколом, аби наблизити кожного віруючого до вівтаря. Над вівтарем висить розп’яття — прибитий до хреста Спаситель з терновим вінком на голові. Вінґе підходить ближче, щоби краще роздивитися у тьмяному світлі всі деталі страждань висіченої з дерева фігури, які він уже бачив у плоті.

— Розкажіть, будь ласка, про його рани.

— Їх п’ять. По одній рані від цвяхів на кожній долоні та ступні. Ну, і слід від списа центуріона Лонгина.

Вінґе проводить пальцями по правому боку грудної клітки, де невідомий майстер ретельно вирізьбив відкриту рану, завужену з боків і з краями, схожими на пелюстки щойно розкритого квіткового пуп’янка. Замріяний голос Свали пояснює:

— Закривавлена грудна клітка. Для нас вона особлива, під нею сховане святе милосердне серце, готове прийняти у себе кожного грішника і спасти його.

Вінґе щось довго обмірковує, а тоді раптом обертає­ться:

— Чи знайоме вам ім’я Тюко Сетона? Цього чоловіка легко впізнати за шрамом коло кута рота.

Свала блідне і мовчить, його починає трусити. Нарешті він вимовляє:

— То це все через нього?

— Як саме перетнулися ваші шляхи? — питає Еміль.

— Тюко прийшов до нас якось увечері, під час проповіді в Місті-між-мостами. Я відразу побачив, що його душа потребує допомоги, і щоб спасти її, надавав йому притулок упродовж літа.

— То він жив під вашим дахом?

— Я почав здогадуватись про його істинну суть. Але порятунок таких грішників, як він,— моє покликання. Тоді я ще в це вірив і сподівався на Божу поміч. Проте здолати такого біса можна лише самому ставши таким же бісом, чи не так?

Вінґе ствердно киває замість відповіді. Тоді береться уточнювати подробиці: коли Сетон ішов і коли повертався, що казав, що помічав за ним пастор. Задоволений відповідями, Еміль уже збирається піти, але в останню мить зупиняється.

— Чи відомо вам, що Сетон — син священника?

Свала обертається і коротко киває.

— Я здогадувався…

Пастор запинається, але все ж веде далі:

— Я хотів прогнати Тюко, але він попросив мене про одну останню послугу. У південних краях Сетон, буцімто, заразився якоюсь лихоманкою, що ніяк його не залишала. За його словами, наближався черговий напад, тож він попросив у мене дозволу перебути гарячку тут.

Свала переступає з ноги на ногу й розщіпає верхній ґудзик сорочки, котра знову починає просякати потом.

— Я не міг стриматися і підійшов до дверей — послухати, що з ним коїться. Почувши, як Тюко кричить у жахливих муках, я зайшов до кімнати, щоби допомогти, або хоча би подбати, щоб він не завдав собі шкоди. Сетон був ледь при тямі, метався у ліжку, і я піддався спокусі, розуміючи, що такої нагоди може більше не бути.

— Що ви вчинили?

— «Сину мій,— сказав я,— возрадуйся, я з тобою. Я і Господь». Я скоїв подвійний гріх, адже скористався з його слабкості, а зараз порушую священну таємницю між вірним і його пастирем.

— І що ж відповів Сетон?

— Із того, як він на мене глянув, я зрозумів, що він приймає мене за когось іншого. А гарячка змусила його витлумачити мої слова буквально. Мені здалося, що спершу Тюко відчув тріумф і полегшення — наче сталося щось таке, на що він довго чекав. Але потім його обличчя скривилося від жаху, а тіло затрусилося. Він схопив мене за руку — там і досі залишилися сліди від його нігтів. «Батьку, ти ж розумієш, яких зусиль мені коштувало знайти тебе? Чи бачиш ти, що серце моє чисте?». Вочевидь, Тюко вирішив, що помер і воскрес до іншого життя. «Сину мій,— мовив я,— Господь — це любов, він завжди прощає дітей своїх». Після цього обличчя Тюко розгладилося від полегшення, і я зрозумів, що зробив добру справу. Сетон поринув у сон, а коли прокинувся наступного дня, то поводився так, ніби нічого не сталося, ніби все це йому примарилося. Після цього він нас покинув, як і обіцяв.

Ларс Свала обертається до розп’яття.

— Тепер я порушив ще одне таїнство… Добре, що це сталося тут, на очах у нашого Господа. Нехай він розсудить, чи правильно я вчинив. Нехай буде його воля. Я порушив клятву задля Альбрехта та Вільгельма. Сподіваюся, недаремно.

Чоловіки покидають залу. Дорогою, між яблунями, Свала звертається до Вінґе:

— А як у вас із вірою, пане Вінґе?

— Кажуть, що Бог — це те, що ми не можемо осягнути розумом.

Свала зневірено посміхається, так, наче чув це вже не раз. Обоє зупиняються біля брами.

— А ще кажуть, що якби Бога не було, люди мусили би його вигадати.

Еміль так само зневірено посміхається у відповідь. І питає:

— Це хто кого зараз підловив?

9.

Чутки поширюються швидко. Минає лише одна ніч, а вже зранку у двері стукає сусід і повідомляє, що внизу на Карделя чекає якась дівчина.

Лотта кланяється, знову соромлячись Карделя, якого давно не бачила.

— Мікелю, кажуть, ти був при смерті.

— Дрібниці. Я за натурою лінивий і м’якотілий, люблю полежати. А як твої справи, Лотто?

Обличчя дівчини розпливається в усмішці.

— Ми з матір’ю нарешті залишилися вдвох. Вона трохи повбивалася, та свобода їй до лиця. Крім того, дідуган залишив нам свої мізерні статки. Мені вже не доведеться називати його ім’я, що мене дуже тішить. Узимку замість торгувати з кошика я доїтиму корів на Данту, у теплому хліві з подвійними стінами.

— Тішуся за тебе.

Вони замовкають, Кардель радіє, що може розділити щастя дівчини, нехай навіть на коротку мить.

— Лотто, коли ми бачилися минулого разу, ти попередила мене про небезпеку від твого вітчима. Що ти мала на увазі? Може, у нього з’явилися нові товариші, яких не було раніше?

— Був один незнайомий мені чоловік. Вони пиячили ночами й бесідували, як давні приятелі. Ніяк не пригадаю імені, я й тоді його ледь розчула. Прізвище коротке і якесь не наше.

— А про що вони говорили?

— Здається, згадували війну.

— А до яких шинків учащав Ґрю? До своїх звичних, чи знайшов якісь нові?

— Він зачастив до корчми «Останній гріш», куди раніше не потикався.

Кардель щиро дякує дівчині. Мікель розуміє, що варто було би дочекатися повного одужання, але нудьгувати в кімнаті більше не в змозі. Мандрівка за митницю виявилася виснажливою, але все ж пішла на користь — тепер Кардель навіть не кульгає, якщо трохи піднапружиться. У себе в кімнаті він прикріплює на звичне місце протез, шкіряні ремінці стискають відвиклу куксу. Мікель аж шкіриться від болю, коли рухає своєю дерев’янкою. Та байдуже, адже вигляд у нього страшний і дужий, навіть якщо зовнішність оманлива.

Юган Кройтц останнім часом не просихає. Усвідомлює це щоранку, коли в пекельних муках годинами намагається спорожнити нещасний шлунок. Добре, що хоч оковиту йому наливають у борг, адже ніщо так солодко не смакує, як трунок, за який можна заплатити завтра. А якщо Кройтц раптом скрутить собі в’язи на пагорбах Стадсґордена, то вийде, що взагалі пив безкоштовно. А це вже неабияка втіха. Розбита Карделем губа, щоб він згорів, постійно нагадує про себе. Час від часу вона запалювалася, і Кройтцу доводилося навіть зривати з рани кірку, щоби позбавитися гною. Тепер на цьому місці утворився бридкий шрам, і дивлячись на власне відображення у дзеркалі чи в калюжі, Кройтц щоразу оплакує загублену красу. Гроші, обіцяні Буліном за розправу над Карделем, він так і не отримав, ще й даремно заплямував руки кров’ю Франса Ґрю. Інколи, добряче нахлебтавшись, Кройтц упадає в розпуку і навіть пускає сльозу за покійним. Але щойно протверезившись навіть не згадує про це, бо від таких, як Ґрю, однаково мало толку що на цьому, що на іншому ­світі.

Кройтц ось уже декілька тижнів тримається якнайдалі від корчми «Останній гріш», очікуючи, поки зникнуть усі залишені там сліди. Та, здається, ніхто навіть не зауважує його відсутності, і всупереч здоровому глузду Кройтц почувається ще більш обділеним. Невже всім на нього начхати? Сто чортів!

Уже пізно, на лавах похитуються п’яні постаті. Кройтцу пора додому, доки шинкарю остаточно не увірвався терпець. Він підносить гальбу з пивом до рота і відхиляється назад, а коли грюкає посудину на стіл, та вислизає з рук і котиться на встелену сіном долівку. Чиєсь неоковирне тіло лізе за гальбою під стіл і якийсь час не показується звідти. Коли ж Кройтц знову розплющує очі, то бачить перед собою широчезну усмішку Карделя.

— Штик-юнкер Кройтц? Здається, я тебе не бачив із часів служби на кораблі «Батьківщина». Чи, може, ми пере­тиналися в Ловісі?

Кройтц зважує, чи не краще би видати себе за когось іншого, але швидко усвідомлює програшність цього варіанту. Натомість корчить задуману міну та вдає, наче не впізнає Карделя.

— Карландер?

Кардель голосно регоче.

— Кардель, Мікель Кардель! Ми разом служили під Гоґ­ландом, моє місце було палубою нижче. Потім мене перекинули на «Інґеборґ», а тебе, здається, на «Турборґ»?

— На «Стюрбйорн».

— Ну от, майже товариші!

Кардель переступає через лаву, всідається поруч із Кройтцем й обнімає його за плече здоровою правою рукою так, ніби вони давні друзяки, які не раз рятували один одному життя. Кройтцеві від жаху аж шкіра холоне. Кардель тим часом махає шинкареві, щоби тягнув ще пива і бренвіну, але Кройтц ухиляється і вдає із себе добропорядного, уже жалкуючи, що добряче перебрав. Однак Мікель у доброму гуморі і хоче говорити про війну.

— Випий-но, друже, я пригощаю. Будьмо!

Кройтц підігрує, як може, хоча нутро роз’їдає страх, а по закляклій спині холодним струменем тече піт. Він звик із недовірою ставитися до будь-яких збігів обставин. Тим паче, коли людина, якій він лише кілька тижнів тому наосліп порізав руку, сідає поруч буцімто лише для того, щоб обмінятись споминами про морську баталію під Виборгом. Водночас Кройтц гарячково перебирає власні спогади про того Карделя, із яким був поверхово знайо­мий під час війни. Той ніколи не вирізнявся особливим розумом і підходив переважно для чину унтерофіцера: спритний і відповідальний у вузьких рамках, але геть позбавлений фантазії і хитрості. Проте Кройтц не пригадує в Карделя вад, притаманних простим солдатам. Ті зазвичай щовечора збиралися в казармах чи наметових таборах, аби метати кості чи перекидатися засмальцьованими картами, граючи в ті ігри, де перемога залежить від вміння шахраювати чи брехати. Кардель у таких забавах не брав участі. Він був звичайним дурнем, жертвою злиднів. Ну не міг же чоловік аж так глибоко змінитися за якихось кілька років?

Від цієї думки на душі у Кройтца трохи відлягає, і коли випивка робить своє, він навіть поступово заспокоюється. А що тут можна вдіяти? Залишається лише підігрувати і сподіватися на краще. За якийсь час обидва вже регочуть і міряються шрамами, похитуючись на лаві так, ніби під ними не потріскана дощана підлога, а води Фінської затоки.

— Де це ти так розтовк губу?

— Наступив на граблі затемна. І хто б то казав, ти хоч сам себе бачив?!

Згодом їх виганяють із шинку на холод. Чоловіки ще якийсь час стовбичать на подвір’ї, і Кройтц нарешті береться виголошувати промову, яку готував упродовж останньої години. Він щиро дякує й обіцяє зустрітися знову, але замість відповіді Кардель кладе руку йому на шию.

— Е, ні, друже! У мене вдома є бренвін, пиво і шмат хліба на закуску. Ще ж не пізно, а ти так і не розповів мені про загибель лінійного «Ріксенс Стрендер»!

Попри хміль Кройтц зауважує, що Кардель тягне його не в бік Слюссена, до кімнати на вуличці Еверскерарґренд, а вгору, до нетрів і шпилів церкви Святої Катаріни.

— Туди ж далеко, і вік мій уже не той, спина заклякла…

— Та це ж зовсім поруч! Можеш навіть у мене заночувати. Я вже багато років винаймаю кімнату в кварталі Катаріни. Там дуже добре спиться, тихо й не чути гамору Міста-між-мостами.

Кройтц мимоволі перехоплює погляд Карделя, та швидко відвертається, щоби не видати власних почуттів. Кардель бреше і грає ним, як кіт мишею. Остання надія на те, що вдасться прикинутися невинним, бо Кардель точно всього не знає.

Кройтц випростується і доброзичливо сміється.

— Веди, куди знаєш, брате. Який чорт відмовився би продовжити бенкет!

Дорогою Кройтц розповідає про втрату двох лінійних кораблів і поразку флоту під Ревелем, дослівно переповідаючи слова товариша. Той начебто був серед тих, хто підпалив корабель «Ріксенс Стрендер», аби той не дістався росіянам. Поки Кройтц щедро заповнює прогалини пам’яті власними вигадками, Кардель приводить його на цвинтар церкви Святої Катаріни. Аж тут виявляється, що зовсім не для того, щоби скоротити шлях до їхньої цілі. Кардель зупиняє супутника і наказує йому замовкнути. Коло їхніх ніг вирита могила, а поруч — купа землі, у яку гробарі повтикали лопати.

Обоє якийсь час стоять мовчки, однак першим тверезо озивається Кардель:

— Югане, ти спітнів, як повія у церкві.

— У чому справа, Мікелю? Чому ми зупинилися? А як же випивка та закуска?

— Ось твоя обіцяна ночівля. Добре, що гробарі залишили лопати, щоби я міг тебе як слід укрити. Тут тобі буде спокійно, спатимеш досхочу.

— Що за витівки?

Між великим і вказівним пальцями Карделя щось жовтіє наче бурштин.

— Цей передній зуб я знайшов у себе на сходах декілька тижнів тому. Він такого ж кольору, як і решта твоїх зубів. Ану перевірмо, чи пасуватиме він до щілини у твоїй верхній щелепі!

Кройтц перестає дурнувато шкіритися і міцно стуляє губи, як церковні ворота.

— Годі, Югане! Відколи ми рушили від корчми, ти постійно тримаєшся за ножа. Якщо хочеш битися холодною зброєю, то саме час. Може, хоч цього разу ти помив лезо? Востаннє ти заразив мене правцем, я ще й досі не зовсім оклигав. Можливо, це саме твій шанс.

Кройтц опускає очі та бачить, як його зрадливий правий кулак міцно тримається за руків’я — аж побіліли кісточки. Тремтячою рукою витягає із піхов заржавілого і вкритого пліснявою ножа, перехоплює чорний погляд Карделя і відчуває такий жах, що весь його войовничий запал враз кудись пропадає. Кройтц відкладає ножа і здає­ться, піднімаючи догори долоні.

— Чудово, Югане. Тепер перед тобою стоїть ще один вибір: або ти лягаєш на дно ями і я засипаю тебе землею, щоби ти гідно покинув цей світ, або ж ти називаєш ім’я того, хто замовив моє вбивство, і цієї ж ночі ведеш до його брами.

Кройтц чує якийсь дивний звук і тамує подих. Голова йде обертом, йому здається, що він балансує на краю прірви. Звук цей — щось схоже на завивання вітру в кронах дерев, але насправді холодне повітря нерухоме, як бліде обличчя смерті. На якусь мить Кройтцу вчувається шепіт мерців із могил, які благають його зігріти сиру землю. Ногами ллється приємна гаряч, і хоча Кройтц розуміє, що просто обмочився, тепло повертає його до тями. Хай би яким було життя, скільки би болю завдавало, проте воно все ж таки варте своєї ціни.

І водночас йому стає ясно, що зробити вибір буде зовсім не складно.

10.

Надворі вкритий срібною памороззю осінній ранок. Тюко Сетон веде дівчину кварталом до Хеппсбруна, де вони сідають у бричку і їдуть вздовж набережної, минаючи палац і мости через Стреммен. Сетон щільно закутав дівчину у вовняний плащ, аби та не змерзла, хоча вона не подає жодного знаку.

Дорога веде їх через площу, де один навпроти одного стоять оперний театр і палац Софії Альбертини, завертає до дзвіниці церкви Святої Клари, щоб об’їхати горбок, і котиться бруківкою між мурованими будинками вулиці Дроттнінґсґатан. Сетон сидить поруч із дівчиною, підтримуючи її кволе тіло однією рукою.

— Нам пора поговорити відверто. Твоє ім’я Анна Стіна Кнапп. Минулого року твоїх близнюків поселили в сиротинці на Горнсберґет. Цей заклад був моїм творінням, а твоїх дітей узяли туди завдяки моїй домовлено­сті із Жаном-­Мішелем Карделем. Якщо мені не зраджує пам’ять, твої діти називалися Мая і Карл. Вони обоє, та й багато інших згоріли заживо під час пожежі на Горнс­берґет минулої осені.

Сетон чекає. Дівчина ніяк не реагує на його слова, незрячі очі дивляться кудись у далечінь.

— Однак тобі, мабуть, невідомо, що пожежа сталася ­через Карделя…

Тюко бачить обсерваторію на пагорбі, і розуміє, що вони вже майже приїхали.

— Ось як усе сталося. Частиною мого благодійництва було опікунство над молодим розореним шляхтичем — Еріком Тре-Русуром. Ерік страждав на душевну хворобу, яка проявляла себе спалахами гніву, після яких він геть нічого не пам’ятав. Його молода дружина стала жертвою такого нападу — до того ж, безпосередньо у першу шлюбну ніч. Совість не дозволила мені віддати хворого юнака в руки правосуддя. Натомість я вважав, що в тому разі, якщо Ерік одужає, це стане найжахливішим покаранням для справжнього винуватця вбивства. Однак після найкращого і найдорожчого лікування в лікарні Данвінкен, стан Еріка тільки погіршився. Тож єдиним виходом було перевести хлопця у божевільню, де він більше не загрожував би собі та іншим. Там Ерік остаточно втратив глузд, у нього з’явилися марення. Кардель та його компаньон Еміль Вінґе отримали доручення від тещі Еріка відмити заплямоване ім’я зятя. Кардель вирішив, що було би непогано спихнути свої жахливі помилки на мене. Чому? Я й сам довго не міг цього зрозуміти.

Візок зупиняється, Сетон допомагає дівчині зійти і веде її крізь ворота міського сиротинця.

— Наші з Карделем дороги перетнулися під час його розслідування. Я охоче показав йому Горнсберґет, відчуваючи гордість за своє творіння. Невдовзі він знову мене розшукав — цього разу, щоби я взяв під опіку двійко дітей, близнят Маю та Карла. Кардель відразу ж узявся мені погрожувати, мабуть, не вірячи в мою доброчесність. Мовляв, якщо я виконаю його прохання, то він залишить мене у спокої, якщо ж ні, то докладе усіх мислимих зусиль, аби знайти докази моєї причетності до злочину. Звісно ж, я прихистив близнят, зовсім не керуючись погрозами, урешті-решт, для того й існував наш заклад…

Сетон веде дівчину, тримаючи попід руку. Болотиста дорога змінюється чистим, замощеним каменем подвір’ям.

— Незабаром будівля сиротинця спалахнула, Горнсберґет згорів ущент. Врятувалося лише декілька дітей, сотня інших заживо згоріли в будівлі, у тому числі й твої діти. Сиротинець підпалив Ерік Тре-Русур, який незадовго до того втік із божевільні. Відтоді охорону цього лікувального закладу суттєво посилили. Чому він це вчинив? Кардель бовкнув зайвого у присутності панича Тре-Русура, вголос висловивши свої підозри, що начебто це я спричинив усю трагедію, переслідуючи власні темні цілі. А затуманений розум Еріка тільки і чекав на цю соломинку, щоби скинути із себе тягар вини!

На подвір’ї, ближче до урізу води, стоїть криниця. Поруч чекає жінка, яка щось тримає в руках.

— Ми живемо у страшному світі. Досить черкнути нігтем по золоту, що блищить, як виявиться, що це всього лиш тонка сухозлітка, обманка. Ти і сама, мабуть, не раз таке бачила.

Сетон зупиняється достатньо далеко від жінки, щоб та його не почула, хапає Анну Стіну за плечі й намагається перехопити її погляд.

— Кардель зовсім не випадково звинуватив мене перед Еріком, він зробив це навмисно. Звичайно ж, він, як і Ерік, сподівався, що я теж стану жертвою вогню, а мій попіл поховає його брехню на віки вічні. Та доля розпорядилася інакше: того вечора я був в іншому місці. Зрештою, головною жертвою був не я. Це Кардель прагнув звести зі світу Маю і Карла…

Ще тихше, приклавши поранену щоку до вуха дівчини і зігріваючи її кожним видихом, Сетон вимовляє:

— У природі це звична річ, про це пишуть всі учні Карла Ліннея. Ведмідь і лев безжально пожирають чужих малюків. Ти же знала, що він тебе жадає? Може, він пробував тебе поцілувати? Кардель для тебе застарий, він і сам це розуміє, але який чоловік устоїть перед стрілами Купідона? А вони, як відомо, летять наосліп. Кардель мріяв, що ви житимете разом у кімнатці, на яку вистачить його скромної платні пальта. Яка різниця, де жити, аби помістилося ліжко для вас обох. Та в омріяному ним майбутньому не було місця для чужих байстрюків, які своїм скиг­ленням убивають пристрасть і потяг. Мая і Карл стояли на заваді. Коли Кардель прийшов до мене зі своєю пропозицією, я почастував його вином, набагато якіснішим від того, до якого він звик. Трунок швидко вдарив йому в голову, і Кардель розговорився. Він щиро сподівався, що ти погодишся покинути своїх дітей назав­жди, тільки-но побачиш, як дбайливо з ними поводяться в Горнсберґеті. Однак сила материнської любові виявилася міцнішою. Він усвідомив, що ти, щойно в тебе з’являться кошти, забереш близнюків до себе. Тієї ж миті була вирішена їхня доля.

Кардель веде Анну Стіну до криниці. Подвір’я порожнє. Звідкись доноситься стукіт самопрядок, кожна з яких вибиває свій власний ритм.

— Бачу, ви все принесли, як я і просив. А тепер, будь ласка, залиште нас наодинці, я покличу вас, коли ми завершимо.

Жінка вагається, тоді невпевнено передає свою ношу Сетону. Той докірливо прицмокує язиком, підганяючи жінку:

— Ну ж бо, я ж колись і сам керував сиротинцем!

На руках у Сетона опиняються двоє сповитих немовлят, яким не виповнилося і року. Одне немовля спить, а друге здивовано глипає на незнайоме обличчя. Сетон тримає обох дітей перед Анною Стіною.

— Анно Стіно, прошу пробачити мене за те, що зараз відбуватиметься, але іншої ради немає. Ці діти — одні з тих безіменних бідолах, яких щотижня приносять до сиротинця знедолені дівчата. Назвемо їх на власний розсуд: хлопчика — Карлом, а дівчинку — Маєю.

Сетон обережно кладе малюків до широкої бадді під криницею. Тепер прокидається дівчинка й дивиться на світ загадковим дитячим поглядом. Сетон колише дітей, і, тихенько наспівуючи, піднімає баддю над краєм криниці, тримаючи в руці мотузку від коловороту, що утримує посудину над дірою. Поступово відтягує мотузку від колодязя аж до того місця, де стоїть Анна Стіна і стає позаду неї, наче обіймаючи. Тоді обережно кладе безвольні пальці дівчини на мотузку та обгортає ними грубі конопляні волокна.

— Ти готова, Анно Стіно? Зараз я відпущу мотузку, триматимеш тільки ти. Повертайся до життя!

Так вони мовчки стоять якусь мить, дихаючи в одному ритмі. Хлопчик видає незадоволений писк, обурюючись тим, що його поклали на тверде й позбавили тепла, а дів­чинка, заколисана похитуванням бадді, знову заплющує очі.

Сетон відпускає руку.

11.

Двостулкові двері змикаються за спиною Вінґе, й одразу стає зрозуміло, що з ліхтаря, якого йому надав сторож, користі мало. Зрештою, його попередили, що тут темно навіть серед білого дня, вікон нема, а для такого великого приміщення однієї свічки замало. Вінґе наосліп шаркає партером у відгородженому бильцями секторі для стоячих глядачів. Поступово очі звикають. У темряві де-не-де зблискують золочені гірлянди та ліпнина балконів. Довкола шугають величезні, розміром із дім, тіні, а крислата люстра перетворюється на велетенського павука, що повзе по стелі. Зала здається Емілеві якоюсь нереальною, витвором уяви, іншим світом, відокремленим від усього земного. Це місце можна порівняти із церквою, але поклоняються тут іншим божествам — ілюзії та грі. Назовні, зовсім поруч,— місто, але товсті стіни глушать його звуки, і в залі панує ватяна тиша.

Сцена нагадує чорний шанець. Еміль доходить до краю підмостків і піднімається сходами. Сцена обмежена поло­винами завіси, зав’язаними золотим шнуром, а попере­ду тепер зяє прірва порожньої глядацької зали. Мороз біжить по шкірі. Від вигляду спорожнілих місць, що зазвичай напхані людом, завжди стає якось по-особливому моторошно.

Вінґе опановує себе та, зосереджуючись на своєму завданні, ставить ліхтар у найцікавішому, на його думку, місці — посередині сцени. І він таки має рацію. Пильне око швидко знаходить на дощатому помості велику темну пляму, затерту й нечітку. Еміль стає на коліно, виколупує нігтем заплямовану скіпку, кладе її на зволожену слиною долоню і розтирає великим пальцем, щоби повернути їй первісний вигляд. У жовтому відблиску ліхтаря важко розрізнити кольори, та Еміль навіть не сумнівається в тому, що денне світло підтвердить — це колір крові.

Далі Вінґе підносить ліхтар і приглядається. Наче у відповідь йому, у шпарині між дошками щось зблискує. Серед тирси і пилу мерехтять крихітні веселки — уламки дзеркала, до яких не змогла дотягнутися мітла прибиральника.

12.

Конопляна линва вивертається з рук Анни Стіни, мов змія, залишаючи на шкірі пекучі сліди. Це триває лише якусь секунду. Мотузка зупиняється, кволі руки ледь-ледь утримують вагу бадді, а жінку притягує все ближче до криниці. Анна Стіна незвичним для неї порухом відхиляється назад. Надто заслаблі м’язи трусяться, пальці коцюбнуть, коліна м’якнуть, але п’яти щосили впираються у землю. Такий тягар жінці не під силу, баддя невпинно повзе додолу.

— Я таки мав рацію. Вітаю у світі живих, Анно Стіно!

Голос Сетона тихий, а що гірше — далекий. Він устиг відійти назад і тепер стоїть надто далеко, щоб допомогти, якщо мотузка все ж таки вирветься. Анна Стіна згадує слова і важко вимовляє відвиклими устами:

— Допоможи мені!

— Охоче. Але спершу доведи, що остаточно повернулася до життя і не спробуєш утекти у світ тіней, щойно трапиться нагода. Потрібно, щоби ти захотіла, без цього нічого не вийде. Витягни баддю із криниці, тоді я тобі допоможу.

Плач дітей доноситься із прірви, лунко відбиваючись від мурованих стін криниці. Анна Стіна чує, що з її грудей також рветься схлипування. Усі старання змусити тіло підкорятися виявляються марними. Колись вона граючи мог­ла витягнути повне по вінця відро води, але зараз страшно навіть на мить розтиснути пальці, щоби випадково не впустити мотузку. Із кожною миттю її сили спливають.

Починається мжичка. Думки плутаються, та все ж у жінки з’являється ідея. Анна Стіна переставляє одну ногу, тоді другу, далі обертається усім тілом, а линва тим часом намотується їй на талію. Із кожним таким повільним піруетом тягар легшає, а пальці перестають палати вогнем. Крок за кроком Анна Стіна дістається криниці. Відразу ж з’являється Сетон, перехоплює і ставить на землю баддю.

Разом із полегшенням жінку полишають останні сили, її ноги підкошуються. Анна Стіна відчуває, як по шкірі січе дощ, чужий одяг намок та обважнів. Слідом за фізичними відчуттями з’являються біль і смуток. Вона затуляє обличчя руками, не в змозі стримати сльози.

Десь поруч Сетон тримає на руках малюків, прикри­ваю­чи обох від дощу плащем.

— Діти змерзли і зголодніли, їм пора повертатися в теп­ло. Понесеш їх?

Жінка киває і підводиться, а Сетон передає їй дівчинку, а тоді хлопчика. Анна Стіна дуже добре пам’ятає, як це — носити дітей, як теплі крихітні тільця туляться і мостяться на руках, якими легкими вони здаються. Вона дивиться на круглі личка малюків і враз згадує своїх власних дітей. Це солодкі, але такі щемкі спогади про дрібнички, що здавалися втраченими назавжди: ямку на щічці, кирпатий носик, складку на чолі. Ці діти — чужі, це не справжні Карл і Мая.

Анна Стіна ступає повільно й важко. Сетон її не підганяє, мовчки йде попереду, а відчинивши двері, жестом попереджає про високий поріг.

13.

Щойно Еміль Вінґе переступає поріг Карделевої кімнати, як пальт одразу ж його розвертає:

— Ходімо перекусимо! Мій живіт бурчить, як наш покійний король.

Вінґе ледь приховує здивування.

— А я ж думав, ти лежатимеш ще не один тиждень.

Кардель, гримасуючи, розправляє плечі ти витягує шию.

— Я погано б’юся, але завжди швидко оклигую. Важко сказати, чи це недолік, чи перевага.

Вони спускаються сходами і виходять крізь браму. Кардель зупиняється, принюхується на всі боки, а тоді киває кудись угору:

— Здається, Довгий на вулиці Ґосґренд забив курку, чути запах варива з казана.

Шинок у корчмі такий, як і всюди в місті: закут для товариства з п’яти осіб, або й десяти, коли вже п’яні. Ще рано, на кухні коло плити порається сам цибатий господар. Він уже розтуляє рота, щоби попросити гостей почекати, поки відкриється корчма, але впізнає Карделя.

— А, це ти! Ну що ж, сідай. Юшка ще не готова, та якщо ти дуже голодний, можу запропонувати вчорашній хліб зі знижкою.

Кардель стукає твердою буханкою об стіл, а враження таке, наче деревом об дерево.

— Кажеш, учорашній? Його, певно, замісили на ка­м’я­ному борошні. Хочеш, щоби я оце гриз насухо, без юшки, ще й платив гроші? Та тут навіть миші поламають останні зуби.

Господар невдоволено знизує плечима.

— Тоді заплати, скільки вважаєш за потрібне.

Кардель котить столом один шилінг.

— Тут за юшку для двох, пиво, воду і хліб.

Господар спритно хапає монету, усміхнено кланяється і повертається до кухні, де повільно, із залізним терпінням чистить ріпу, по спіралі зрізаючи шкірку. Кардель сам наточує собі кухоль пива, робить декілька спраглих ковтків, аж починає пекти в горлі, і гримає важким кухлем об стіл.

— Ансельм Булін!

— Це хто такий?

— Чоловік, що найняв чотирьох покидьків, аби ті зарі­зали мене в моїй кімнаті. Він припустився помилки, доручивши цю справу Югану Кройтцу. Пам’ятаю цього мерзотника ще із часів війни. Кройтц мав усе спланувати так, аби вбивство виглядало наслідком давньої неприязні двох товаришів по службі. Учора я розшукав Кройтца й без особливих зусиль змусив його у всьому признатися, ще й показати браму будинку Буліна.

— Де?

— Квартал Главк, заїзд із вулиці Ґаффельґренд.

Вінґе озивається не відразу.

— Зрозумій мене правильно: я аж ніяк не применшую твоїх заслуг, але чи насправді це було розумно із твого боку? У такому стані?

Кардель змірює його насмішкуватим поглядом.

— Те, що я хворів, не надає тобі права панькатися зі мною до кінця моїх днів. Я дорослий чоловік і маю право приймати власні рішення.

Еміль першим відводить очі.

— А я ходив до гернгутерів у парк Кунґстредґорден. Саме туди прибився Сетон після того, як ми влаштували засідку в його норі. Я довідався імена загиблих. Цим Альбрехту та Вільгельму не пощастило — Тюко використав їх для головних ролей, аби зробити спробу повернути приязнь Евменідів.

— А Булін?

— Гадаю, покровитель Сетона з табора його прихильників. Якщо нам пощастить, Тюко, може, й досі ошивається у Буліна, за тією самою брамою, що тобі показали.

— То що далі?

— Мушу поговорити із Блумом про можливості поліцейського управління. Треба мати спеціальний доступ до Хеппсбруна, де мешкає знать, інакше вибухне скандал. Там чи не кожна пивниця до стелі забита контрабандним товаром, і якщо поліція влаштує обшук, найбагатші купці не заспокояться, поки їм на таці не винесуть голову Ульгольма. Гаманець із кожним роком важить більше, ніж походження, і навіть сам Ройтергольм не може собі дозволити закрити очі на впливовість купців. Спочатку треба вислідити місцеперебування Сетона. Тоді ми його візьмемо — у той чи інший спосіб.

Кардель коротко киває і витягає шию, щоби з’ясувати, скільки ще чекати на юшку. Тоді виціджує пиво до денця.

— Можна в тебе щось запитати, Емілю?

— Авжеж.

— Що в тебе не так із братом?

— Ми обрали надто різні шляхи. Наш батько мав своє­рідні уявлення про виховання дітей. Сесіл знайшов спосіб грати у батькову гру на своїх умовах і це пішло йому на користь. Аж поки сухоти передчасно не звели його в могилу. Я ж вибрав спротив, і це принесло мені багато страждань і мало відплати. А зараз я опинився в ситуації, де мушу мислити, як Сесіл, і щоразу, коли це роблю, чую його голос. Інколи мені здається, ніби всі мої висновки, логіка і навіть розум нашептані ним.

Кардель відсуває кухоль і якусь мить дивиться на Еміля.

— Це ж не все, хіба не так? Якось ти бачив брата на вулиці, хоча той вже давно був мертвий. Ти і досі його бачиш?

— Ти ж знаєш про мою хворобу. Мені краще, але я ще не здоровий.

— Як часто?

— Та яка різниця? Ми обоє добре знаємо, що із гробу немає вороття. Мене переслідує не привид, а ілюзія, від якої пам’ять про брата ще гіркіша. Коли це все закінчиться і я більше не потребуватиму тих знань, котрі приписую йому, Сесіл дасть мені спокій.

— То ти уклав договір із примарою?

Замість відповіді Еміль відвертається, а Кардель відхиляється на лаві. Від цих двох рухів довіра, що існувала між цими чоловіками, обривається, як натягнута нитка.

— Гаразд, я теж не панькатимуся з тобою. Скажу тобі тільки одне. Я виріс біля лісу, де, за твердженнями забобонних людей, було повно нечисті. Все дитинство мене лякали казками, у яких тих, хто укладав угоду з потойбіччям, спіткало нещастя. Більше мені додати нічого. Але маю до тебе ще одну справу.

— Кажи.

Кардель втуплює погляд у Вінґе, щоби вловити щось таке, чого не скажуть уста.

— Петтер Петтерссон.

Вінґе знизує плечима.

— Головний наглядач Прядильного дому?

Кардель постукує по столу пальцями, аж поки Довгий приносить дві глибокі миски.

— Забудь, що я щось сказав…

14.

У покої на вулиці Хеппсбрун у казанку, що гріється в пічній ніші, парує гарячий шоколад. Анна Стіна відвикла реагувати на зовнішні подразники, але ковзає поглядом по казанку. Тюко Сетон запрошує дівчину сісти у фотель неподалік від печі, а сам сідає навпроти. Жінка гріє поранені пальці об горня і час від часу підносить його до вуст. Напій гарячий і такий міцний, аж виступають сльози.

— Анно Стіно, будемо говорити відверто. Спершу дозволь запитати. Чи була ти при свідомості весь цей час? Чи пам’ятаєш, що з тобою відбувалося впродовж року?

Дівчина ствердно киває.

— Я була свідома, але дуже віддалено. Мені до всього було байдуже, ніщо не було варте найменших зусиль.

— Ти була на Кунґсгольмені, коли горів Горнсберґет?

Мова дається дівчині непросто, говорить вона повільно, наче знехотя, затинаючись і роблячи великі паузи.

— Я була на Лонгольмені, коли забили на сполох дзвони. Пожежа освітила небо. Я наче передчувала, знала, що дзвонять по Маї та Карлу. Тоді побігла. Коли опинилася на місці, від сиротинцю залишився тільки попіл.

— А потім?

— Я довго там просиділа. Приїхали пожежники, ніхто на мене не зважав. Вижило лише декілька старших дітей, що спромоглися вискочити з вікон і даху. Вони сильно пообпікалися, деякі поламали кістки. Потім я пішла звідти назад до міста. По дорозі спитала себе — навіщо? Кроки сповільнилися, і що більше я думала, то менше знаходила відповідей. Врешті я зійшла зі стежки, добрела до води і сіла на березі. Розпач паралізував тіло. До мене підходили рибацькі діти, питали, що зі мною, та я не відповідала, і вони пішли геть. Я не відчувала ні холоду, ні голоду.

— Тебе забрав той хлопчина, що потім привів сюди?

— Так. Він не давав мені спокою. Ми вже якось бачилися в міському сиротинці, де я хотіла залишити Маю та Карла. Я не знала, чого він хоче, та мені було байдуже. Мені не вистачило сили волі відмовитися. Хлопчина годував мене хлібом, розмоченим у воді. Інколи я ковтала їжу, але здебільшого ні.

— Ти гніваєшся на нас за те, що допомогли тобі?

— А як не гніватися? Я хотіла лиш одного — щоби мені дали спокій зустріти благословенну смерть і поцілувати її косу. Неочікувана смерть часто приходить до інших людей. Хіба так складно було забрати мене поза чергою?

— Ти почула від мене правду. Той, хто винен у загибелі твоїх дітей, досі на волі. Чи тобі і це теж байдуже? Може, крім відчаю знайдеться ще місце і для люті?

Анна Стіна мовчки розглядає жар крізь розчинені двер­цята печі.

— То ось, що тобі від мене потрібно — щоби я вбила Карделя. Адже він більше нікого не підпустить до себе так близько. Значить, справа не в моїй помсті, а у твоїх особистих інтересах.

— Можна сказати інакше: наші інтереси суміжні. Я збудував дім, щоби надати прихисток сотні дітей. Кардель його спалив. Замість могили — чорна пляма згарища на траві Кунґсгольмена. Я був єдиним заступником цих дітей, але в найбільш відповідальний момент не зміг їх урятувати. Пальт хоче повісити свою вину на мене, іншого виходу в нього немає. Скільки йому ще прикидатися невинним?

Сетон схиляє голову, а тоді підіймає із новим запитанням:

— То я мав рацію? Кардель робив спроби до тебе наблизитися?

Анна Стіна пригадує вогонь у лісі, закривавлений черепок, важке дихання і те, як відмовила Карделю.

— Одного разу він спробував мене поцілувати.

— А ти не хотіла?

— Ні.

Сетон зітхає й мотає головою.

— Кажуть, що вбиті діти не знайдуть спокою, поки за них не помстяться. Вони мандрують між світами, мерзнуть і запалюють маленькі вогники, щоби позначити місце злочину в надії на справедливість. Двоє з них — твої, дев’яносто вісім — мої. То хіба це не спільна ціль? Пора виправити цю помилку, і я допоможу тобі. Мені до Карделя не підступитися, я втратив увесь свій вплив і живу на милостиню. Але тобі він охоче відчинить двері.

Сетон робить паузу і вказує на двері.

— Якщо не хочеш, я тебе не тримаю. Можеш іти, якщо тобі заманеться. Знадобиться моя допомога — звертайся, хоча багато не обіцяю.

Анна Стіна замружується і зазирає собі в душу. Із мороку виринає відповідь.

— Добре, я згідна.

— Я дам тобі гострий ніж і покажу, де він живе. Коли остаточно зміцнієш.

15.

У сірому небі над водами Солоного озера зависли хмари. Вінґе минає Стурторґет і протискається в нетрі кварталу Цефей за будинком Ґрілля, позираючи на годинник церкви Святого Миколая. До зустрічі з Ісаком Блумом часу ще вдосталь, та Еміль все одно поспішає, адже йдеться про запит на обшук будинку у кварталі Главк. Здалеку видно якусь постать. Лише опинившись ближче, Вінґе виявляє, що це не той, кого він чекав побачити. Ошатно одягнений чоловік спирається на тростину, на обличчі сліди віспи. Він вітається, піднімаючи капелюха, й оголює лисину, ледь приховану поодинокими тоненькими пасмами.

— Моє ім’я Булін. Ансельм Булін.

— Еміль Вінґе.

Булін вказує на грубо обтесану дошку на обрубках колод під стіною, осяяною осіннім сонцем.

— Чи не могли б ми присісти? Мені дошкуляє подагра, особливо тоді, коли хоче сказати те, що й так усім вид­но,— наближається зима.

— Авжеж.

Булін важко сідає, обома руками вкладає хвору ногу і з полегшенням зітхає.

— Мені повідомили, що ви подали запит в управління поліції на обшук мого будинку. Я би хотів запобігти такому несприятливому для всіх сторін розвитку подій за допомогою цієї неформальної розмови.

— Ваше джерело має добрі контакти.

— Я завжди стараюся бути добрим другом. Було би невдячно з мого боку називати ім’я цієї людини. Отже, моє джерело стверджує, що від того часу, коли ви з’явилися минулої осені в поліцейському управлінні, ви стали там важливою персоною. Єдиною рекомендацією вам слугува­ла світла пам’ять вашого брата. Кажуть, на вас чекає блискуча кар’єра, шкода було би занапастити таке майбутнє. Та й не хотілося б, аби справжні злочинці гуляли на волі, коли на ваше місце візьмуть когось менш здібного.

Вінґе не перебиває співрозмовника, просто чекає продовження.

— Я завжди керувався максимою «живи і давай жити іншим», тому і зараз украй неохоче дію з такою відкритістю, але не бачу іншого виходу. Якщо ви наполягатимете на обшуку мого помешкання і розслідуванні моєї діяльності, у мене не залишиться іншого вибору, як застосувати весь мій вплив, аби позбавити вас підтримки в поліцейському управлінні. Тому я волів би поспілкуватися з вами тут, на цьому перехресті, як двоє незнайомців, чиї шляхи випадково ненадовго перетнулися. Запевнивши один одного у взаєм­ній повазі, ми розійдемося, і хтозна, може, назавжди.

— Тобто ви мені погрожуєте?

— Ще ні, і сподіваюся, не доведеться.

Вінґе киває, витягає і, не поспішаючи, набиває люльку. Тоді перепрошує, зазирає у вікно, звідки пахне свіжою випічкою, й обертається з уже запаленою люлькою.

— Чи не міг би пан Булін трохи розповісти про себе? Це зробило би нашу розмову приємнішою і допомогло би мені визначитися із вибором.

— Я всього-на-всього простий чиновник, уже в літах. У молодості був амбітним. Колись приєднався до товариства шукачів пригод, і поступово піднімався по драбині тамтешньої ієрархії. Уже декілька років обіймаю посаду секретаря — виключно тому, що всі зацікавлені сторони підтримують мою непримітну особу. Я веду протокол на зборах внутрішнього кола, а також під час голосувань. Докладаю максимум зусиль, щоб об’єднати братство, хоча це завжди непросто у спільноті затятих і вольових.

— А Тюко Сетон?

— Було би помилкою робити якийсь висновок про нас, беручи за приклад Тюко. Якби все залежало від мене, я би ніколи не допустив його до братства. Цей чоловік, ­звісно ж, здатен легко обвести довкола пальця дурня, але те, що Тюко зумів напустити туману на двох членів спільноти, які заступилися за нього, викликає в мене сум. Та маємо те, що маємо. Тюко — один із нас, він як неслухняна дитина, яку не навчили відрізняти нічний горщик від порцелянової вази. Тож тепер нам доводиться брати на себе відповідальність за нього.

— Евменіди не завжди були прихильними до Тюко Сетона.

— Це ім’я вже застаріло. Ми час від часу змінюємо назву ордену.

— То як вас тепер називати?

— Спершу треба проголосувати. Здається, найбільше голосів набирає назва Вакханки.

Булін притишує голос і нахиляється ближче:

— Хай би якою була назва, факт залишається фактом. Тюко потрапив у немилість, але йому був наданий шанс повернути довіру. Результат виявився посереднім. Усе було би набагато простіше, якби Тюко можна було віддати вам на поталу, та чимало членів ордену вбачають у ньому певну цінність. Ну і, звісно ж, це справа принципу. Власне, саме тому я зараз тут.

— Значить, виступ хлопців-гернгутерів у Незрівнянному приніс свої плоди?

Булін усміхається і начебто у захваті піднімає брови.

— Блискуче, Емілю Вінґе. Бачу, ваш талант не перебільшують. Ви гідні поваги, і це лише посилює моє бажання порозумітися з вами. Треба визнати, що та вистава була контроверсійною, не на кожен смак. Декому вона ­здалася занадто м’якою, а комусь — надто вульгарною. Та досить багато членів ордену віддають перевагу тому, щоби стати на бік Тюко, принаймні, до певної пори. Часи зараз непрості — як для простого народу, так і для королівства у цілому. Страшенно нудно. Поки діє заборона на розкіш, розваги — дефіцит. Припускаю, що навіть найзапеклішим критикам Тюко цікаво, що ж він іще вигадає. У мене обмаль часу, то як щодо нашої домовленості?

— Здається, вам пора мені пригрозити.

Булін зітхає, важко підводиться і скаче на одній нозі, поки хвора займе потрібне положення.

— Вінґе, ви ж іще молодий чоловік. Із вами приємно вести бесіду, мало хто так майстерно обігрує натяки, а особливо у вашому вибитому війною поколінні. Тепер начистоту. Ви ж розумієте, що я тут стою і розпинаюся ще і для того, щоби врятувати ваше молоде життя? Не хочу мати його на своїй совісті. Вам ще далеко до старості, а ви вже звертаєте на непроїзну дорогу, яка не приведе вас до перемоги. Прислухайтеся до моїх добрих порад, і вам разом із вашим одноруким охоронцем дадуть спокій. А ні — то ні.

— Ви недооцінюєте Жана-Мішеля. Багато для кого ця помилка стала фатальною.

— Ця порада придалася би мені влітку. Та запевняю, що не маю звички двічі наступати на ті самі граблі.

— До побачення, пане Буліне. Навідаюся до Слоттсбакена, бо вже час відкрити ваші карти.

16.

Кардель продирає очі й бачить крізь вікно ознаки перших заморозків. Білі дахи мерехтять у сяйві ранкових променів. Кардель за своєю природою теплокровний, тому, одягнувши куртку, плащ, панчохи і чоботи, швидко зігрівається. Повітря надворі свіже та прохолодне.

Водночас Мікель зауважує, як погода змінює настрій робітників, що саме зараз стають до праці. Холод не обіцяє їм нічого хорошого. Жорстока та безжальна зима віщує про своє наближення замерзлими у стічних ровах і підворіттях пияками. Холод щипає шкіру і пробирає до кісток, а сама думка про те, щоб хоч трохи зігрітися, здається маячнею. Із дня на день стає менше світла, робочий день скорочується, бідняки щуляться у тьмяних відблисках пічного жару й горбляться над хирлявим вогником.

Але яка ж вона прекрасна, ця біла загибель! Лише на кілька годин вона вдягає Місто-між-мостами в найтонший білий шовк, обсипаний діамантами.

Кардель піднімається на пагорб, минає дзвіницю церкви Святого Миколая і фасад королівського палацу та заходить у браму дому Індебету, що залишається відчиненою для ранкового припливу чиновників. У коридорі стоїть кошик із сухим черствим хлібом — спроба якогось пекаря уникнути штрафу. Із добре натренованим зухвальством Кардель обирає собі сухар, розламує навпіл і кидає до рота. На нього допитливо поглядає якийсь констапель із горжетом на шиї, і Кардель називає свій пароль.

— Перепрошую?

Мікель пережовує, ковтає і робить нову спробу:

— Ісак Блум.

— Секретаря ще немає, зазвичай він з’являється пізніше. Якщо знаєш, де його кабінет, можеш узяти стілець і посидіти під дверима.

Кардель робить крок уперед і притишує голос:

— Чи є тут кава? Тільки не цитуй мені закон про заборону розкоші. У вас тяжка й виснажлива робота, цілими днями викладаєтеся заради справедливості. Як тут витримати без кави? Ви ж, мабуть, і конфіскуєте чимало? Не можу повірити, щоби десь тут не парувала свіжозварена кава в мідному казанку!

Констапель кілька секунд обдумує справу, а тоді киває на сходи, що ведуть донизу.

— Знайдеш за запахом. Скажеш, що від Юсефссона, то тобі плеснуть туди ще і бренвіна.

Кардель із вдячності ляскає чоловіка по плечу.

— Цей світ — безсоромна купа лайна, але щиро сподіваюся, що в наступному тебе чекає щедра винагорода.

Підбадьорений напоєм і з суттєво покращеним настроєм Кардель походжає під кабінетом Блума. Протез повісив на плече, а правою рукою розминає і гріє куксу. Стіни будинку відгонять нічним холодом, у печі постійно докидають дрів, але толку із цього мало. Кардель вихоплює поглядом огрядного секретаря, щойно той повертає за ріг коридору. Здивований і занепокоєний, Блум зупиняється, наче вкопаний. Кардель простягає свою єдину долоню для привітання.

— Ти не повіриш, Блуме, але цього разу я прийшов не для того, щоби скаржитися!

Увійшовши до кабінету, Блум сідає у крісло і заходиться терти лоба.

— Блуме, я прийшов дещо попросити в тебе.

Секретар зупиняє Карделя жестом.

— Ні, Карделю, дозволь мені. Я нічим не можу тобі допомогти. Ця справа вийшла за межі моїх повноважень.

— Блуме…

— Розумію твоє розчарування, але так наказав сам Ульгольм, а допоки він очолює управління, ми нічого не можемо вдіяти. Обіймати цю посаду він, вочевидь, буде ще довго, бо наділений усіма необхідними властивостями, що їх так цінують у палаці.

— Про що ти говориш?

Блум затинається, спантеличено морщить носа.

— А ти про що?

— Я прийшов попросити твоєї допомоги, нехай і неза­служеної. Йдеться про Петтера Петтерссона, який доне­давна був головним наглядачем Прядильного дому на Лон­гольмені. Точніше одним із двох головних наглядачів, якщо мені не зраджує пальтівська пам’ять.

Блум знімає окуляри, розгублено протирає очі та зітхає.

— Так, пригадую цього Петтерсона. Минулого року йому дісталося за те, що він до смерті забив знесилену ув’яз­­нену батогом. Однак його повернули на його посаду, особ­ливо не прискіпуючись, бо не знайшлося нікого іншого. То що з ним?

— Петтерссон пішов із життя наприкінці літа, поступив­шись у бійці якомусь безстрашному задираці. Будемо вважати, що його ім’я нам невідоме.

Кардель нависає над столом, а Блум трохи відхиляється назад, дотримуючи дистанцію.

— Петтерссон був дужий, як віл, він мав би битися краще. Мене цікавить, чи не було якихось особливих обставин чи подій напередодні того дня, коли його вбили.

— Ти ж і сам пальт, нехай і формально. Мабуть, маєш когось, у кого можна спитати напряму?

— Боюся, що шановний пан Блум переоцінює мою популярність. Пальти вважають мене прогульником і самозакоханим мерзотником, який цурається брудної роботи. Мені нічого закинути їм у відповідь на ці звинувачення.

Блум мовчки міркує, а Кардель знову сідає в крісло, щоби не заважати секретареві.

— Я вже й так перед тобою у боргу, Господь тому свідок. Ще й мало віддячую за твою доброту. Але йдеться про докази особливої важливості цієї справи. Благаю тебе, Іса­ку, допоможи!

— Гаразд. Можеш вважати це компенсацією за звільнення.

— Що ти маєш на увазі?

— Розумію, що ти ще нічого не знаєш, проте мені все одно дуже шкода. Еміль потрапив у немилість через втрату довіри. Від учора він persona non grata в управлінні, всі його попередні повноваження скасовано. Те саме, гадаю, стосується і тебе.

17.

На стукіт Вінґе не відповідає, тому Кардель натискає на клямку і двері зі скрипом відчиняються. У напівтемній кімнаті на ліжку сидить Вінґе, втупившись у стіл під вікном, за яким лише самі кам’яні мури. Дошки стільниці аж угинаються від ваги усіх тих пляшок, якими заставлений стіл. Кардель підходить ближче, бере одну із пляшок і відкорковує, щоби понюхати. Роззирнувшись, констатує, що пляшка в його руках — єдина відкрита, порожніх на підлозі ще немає.

— Непогана випивка, Емілю, мало не найкраща. Ще й так багато!

Вінґе байдуже киває, досі ні разу не глянувши на гостя.

Кардель підсуває один із двох наявних у кімнаті стільців і сідає між Вінґе та його скарбом. Мікель і сам дивується, як суворо звучить його голос, хоча щосили намагається себе опанувати.

— То це і є твій вихід зі складної ситуації? Пам’ятаю, чим це закінчилося попереднього разу. Довелося відмивати тебе від блювотиння і тримати, щоби ти сам себе не пошкодив, коли тебе трусило. Мушу ще раз повторити те саме, що казав тоді: якщо знову ступиш на цей шлях, більше звідти не повернешся.

Уперше їхні погляди зустрічаються. Вінґе мотає головою.

— Ти помиляєшся, Жане-Мішелю. Пляшки не мої. Я би навіть сказав, що це не зовсім пляшки.

— А що ж це таке?

— Це повідомлення. Бо вони саме так і стояли, коли я повернувся додому.

— Від кого?

— Від Ансельма Буліна. Тут усе ясно. Булін дає мені зрозуміти, що знає, де я живу, і може потрапити сюди, коли завгодно. Також йому добре відомі мої слабкі сторони. Звісно ж, це і своєрідний порятунок, хоча і досить жорстокий. Булін попередив мене під час нашої розмови, коли я його випробовував, а зараз великодушно пропонує мені ще один вихід: варто лише знову почати пити, як колись, і всі його та мої проблеми кануть у забуття.

— Скільки часу ти вже так сидиш?

— Не знаю. Відколи повернувся з поліцейського управління, здається це було вчора. А котра година?

— Ти задумувався над тим, щоби випити?

Еміль ковтає і проводить долонею по засохлих губах.

— Була така думка.

— Забудь про це. Мусить бути якийсь інший вихід.

Вінґе дивиться на Карделя запалими почервонілими очима.

— Який, Жане-Мішелю? Я вважав, що маю карт-бланш від поліції, а виявилося, що ні. Уся моя праця — коту під хвіст. У нашому розпорядженні немає жодних ресурів, ніхто нам не допоможе. Сама лише спроба щось зробити буде розцінена не як захист правосуддя, а як зухвале самозванство. Нас перетворили на бандитів і заворушників!

Кардель зривається на ноги, не в змозі стримати розгубленість, і починає походжати кімнатою туди-сюди, розмахуючи здоровою рукою. Він явно хоче щось сказати, однак слова застрягають у горлі. Нарешті пальт заспо­коює­ться і випалює:

— Ох, ні, моя голова не призначена для думання! Кожному своє. От я ж ніколи не просив тебе лупцювати матросів своїми хирлявими ручками? Я своє зробив, тепер твоя черга.

Вінґе хитає головою.

— Не можу. Я вже все передумав уздовж і поперек. Нічого не приходить до голови.

— Значить, думай іще!

Пальт дере на собі волосся, боляче зачіпаючи нігтями шрами від опіків. Нарешті обертається і навпомацки хапає­ться за дверну клямку. Жалюгідність Емілевого стану нестерпно дратує його.

— Жане-Мішелю, забери, будь ласка, ці пляшки!

— Навіщо, Емілю? У місті чортова прірва бренвіну, спокуса чигає на тебе у кожному підворітті. Якщо не хочеш пити, то не пий. Усе як завжди: вирішувати тільки тобі.

І вже однією ногою ступивши на поріг, Кардель дещо згадує:

— А якщо сам не можеш знайти вихід, то спитай у брата.

18.

Анна Стіна оглядає свою кімнату. Вона простора, тут є все необхідне. До кімнати веде бічний коридор, а звуки з решти приміщень ледве чуються: кроки дощаною підлогою поверхом вище, приглушений гуркіт із кухні і пральні, нерозбірливі чоловічі голоси. Анні Стіні вже пояснили, що вона тут не бранка й нікому нічого не винна. Двері не замкнені, їх будь-якої миті можна відчинити, повернути коридором ліворуч, перетнути кухню й зійти сходами на подвір’я, а далі — Місто-між-мостами. Господар нічого від неї не приховує, чемно відповідає на всі питання, детально пояснює свої наміри. Тюко Сетон вирішив, що правда — його вірний соратник, а її згода — основна передумова всього, що має відбутися.

І навіщо Анні Стіні кудись іти? Тут є все, нехай без надлишку, але порівняно з минулим роком це просто неймовірна розкіш. Тричі на день їй подають їжу, щоранку приносять ночви з гарячою водою, свіжі рушники і кусник мила на тарілочці. Тіло Анни Стіни дуже повільно звикало до збільшення кількості їжі. Спочатку воно протестувало, живіт зводило судомами, і він повертав усе вжите. Та вона не здавалася і нарешті змусила тіло підкоритися. Поступово жінка повертає свої звичні форми, гострі ребра ховаються під ніжним товщем, обвисла шкіра рук і ніг виповнюється плоттю, щоки знову округлюються. Анна Стіна часто сидить перед туалетним столиком, розглядаючи себе у дзерка­лі. Із кожним днем вихудле вуличне створіння, чужинка з порожнім поглядом поступово кудись зникає, а відображення все більше нагадує їй саму себе. Жінка молодшає з дня на день, наче її час тече у протилежному напрямку.

Вони з Тюко Сетоном постійно вечеряють разом, а їхні розмови завжди про те саме. Сетон розпитує про її життя, а Анна Стіна розповідає, дивуючись, як оживають усі ті, кого вона втратила в минулому.

Уночі їй сняться діти — Мая і Карл. Обвуглена шкіра застигла, тепер їм холодно. Кожне дитинча несе по вогнику, який зовсім не гріє. Із кожним днем малюків дедалі більше мучать спрага й голод, ручки й ніжки висохли, як тонкі гілочки. Діти блукають згарищем на незвиклих до ходьби ніжках, здіймаючи попел, що досі вкриває землю на Горнс­берґеті. Навколо темно й порожньо, живі люди видаються чимось на кшталт недосяжних тіней, привидів у примарному світі. Мая і Карл безгучно кричать захриплими голосами, що ледь чуються крізь завивання холодного вітру, що терзає спалену траву. Проте Анна Стіна знає, що вони кажуть: «Мамо, де ти? Чому ти залишила нас тут?»

Вона прокидається у холодному поту, і лише лють здатна втамувати її розпач і заглушити сум. Її лякають власні думки, але вона мусить до них прислухатися. Ось Кардель, який схиляє голову для поцілунку. У його пристрасному погляді захована смерть її дітей…

Після обіду до Анни Стіни приходить Сетон й уважно вислуховує її побажання. Він звідкись завжди знає, що саме потрібно жінці у той чи інший момент: коли треба просто вислухати, коли поговорити, коли просто мовчки посидіти. За вікном сіро, осінь притлумлює усі кольори. Важкі краплі наполегливо стукотять по шибках, коли в місто вривається вітер із моря. Інколи дощ змішується з мокрим снігом, що сповзає по склу, наче слимак. У її кімнаті є піч. Щоранку і щовечора в ній спалюють оберемок дров, аби візерунчасті кахлі залишалися теплими протягом усього дня.

Одного ранку Анна Стіна прокидається з болем унизу живота та в суглобах, її чоло наче стиснуте лещатами. Минуло стільки часу, що жінка вже й сама не розуміє, чи це насправді повернулися місячні, чи це звичайна осіння застуда. Наступного дня, вперше за багато місяців, починає­ться ледь помітна кровотеча. Доводиться просити шматки тканини, котрі приносять швидко та без зайвих слів.

За кілька днів кровотеча припиняється, Анна Стіна чекає ще кілька днів, постійно перераховуючи їх для певно­сті. І коли пополудні знову приходить Сетон, повідомляє йому те, що він прагне почути:

— Я готова. Дай мені ніж.

19.

У безперервному нуртуванні люду Еміль Вінґе навчився вловлювати голос Міста-між-мостами. Він чув обіцянки весни в перші теплі ночі, суворі недільні проповіді, піднесене очікування у день чергової страти. А цей ранок починається із сердитих, обурених і здивованих вигуків, бруківка відбиває швидкі кроки тих, хто поспішає поділитися свіжими новинами з тими, хто ще не виходив із дому.

Ніч видалася для Еміля тривожною. Він так і не спромігся заснути, а під ранок почув, як мурашник міста схвильовано прокидається, ніби якийсь хлопчисько тицьнув у нього патичок. Ще не встигши натягнути штани, він зрозумів, що сталося щось важливе. Збігши сходами, Еміль приєднався до натовпу, який, не зважаючи на холод, викотився надвір. Із першого погляду на першу-ліпшу газетну крамничку стає зрозуміло, що в друкарнях цієї ночі теж не спали. Продають уже другий наклад ранкових газет, усіяних друкарськими помилками. Еміль купує відразу дві й похапцем заглядає у третю через плече якогось рожевощокого пана.

Аж раптом у велелюдному натовпі помічає добре відоме обличчя, і холодний замогильний голос щось шепоче йому у вухо.

Сесіл каже, що це все змінює.

«Це твій шанс»,— шепоче він.

20.

Щось відбувається, на Слоттсбакені справжнє стовпо­творіння. Кардель зусібіч чує розмови людей, що збиваються у дрібні зграйки. Хтось голосно обурюється, хтось шепоче. Коло дому Індебету виставлена охорона — декілька кремезних констапелів, які з байдужим виглядом ігнорують схвильовані запитання людей. Протиснутися крізь натовп непросто, та і вмовити охоронців, щоби пустили всередину, теж не вийде — судячи з їхніх фізіономій, вони не з тих, хто здатен слухати і розуміти.

Кардель вагається, але чекає. До будинку майже нікого не впускають, тому він повертає за ріг. Чорний вхід теж замкнений, але тут охорони набагато менше. Назустріч вибігає констапель, і Кардель посилає його за Блумом. За декілька секунд із дверей виглядає вже сам секретар, у капелюсі та з плащем у руці.

— Карделю, ти вчасно! Я тікаю з поля бою. Хай живе свобода!

Чоловіки сідають за хиткий стіл в одній із забігайлівок, де подають гарячий шоколад, сподіваючись заробити трохи грошей, поки кав’ярні зачинені. Вільний куток Кардель здобуває за допомогою ліктів та грізного вигляду.

— Що відбувається?

Блум корчить здивовану міну.

— Ти справді не знаєш? Ти, мабуть, єдиний у місті, хто досі не знає. Чи ти газет не читаєш? Чи не маєш друзів?

Кардель простягає руку за однією з газет і переглядає заголовки.

— Останнє, що я читав на цих шпальтах, були супереч­ки поетів щодо віршових розмірів. А друзів, за деякими виключеннями, вважаю ще тією наволоччю, і, здається, це цілком взаємно.

Усупереч своїм словам, Блум нахиляється і шепче — так, ніби його новина ще для когось таємниця.

— Уночі на герцога влаштували засідку. Група замов­них убивць із зарядженою зброєю ховалася в кущах у парку аж самісінького Дроттнінгольма. Вистріли було чути аж у замкових салонах.

— Герцога застрелили?

Блум мотає головою.

— Ні, змовники помилилися. Герцог за своєю природою схильний до любовних пригод, і, бува, дійсно вибирається до парку на пізні побачення. Та цього разу йому пощастило. Вогонь відкрили по охоронцю, що трохи схожий на герцога статурою і поставою. Але й тут змовники не поцілили, лише продірявили охоронцеві плаща. Той, звісно ж, відразу прибіг до замку і всіх підняв на ноги. Убивцю і ще двох його поплічників шукали всю ніч і досі не знайшли.

— Хто стріляв?

— Звичайно ж, ґуставіанці. Соратники Армфельта нікуди не поділися, просто сховалися в підпіллі. Їм кортить, аби юний принц продовжив справу батька, і вони вважають, що досить прибрати герцога — і регентський режим упаде, як карткова хатинка від вітру.

— Ясно, значить насправді нічого особливого не сталося. Лише даремно здійняли галас.

— Маєш рацію. Але політичні наслідки будуть довготривалими. Така агресія якраз на руку Ройтергольму, щоби посилити переслідування опозиції. Він відразу ж зая­вив, що це помста за закриття газети «Екстра Постен» — мовляв, негідники готові пролити кров за право публікувати всілякі нісенітниці без цензури. У палаці й у домі Індебету всі гасають, як навіжені, намагаючися відзначитись старанністю та лояльністю. Та імена учасників змови досі нікому не відомі, тож усі ці намагання даремні. Тому я й самоусунувся від справ.

Кардель прокашлюється, шукаючи потрібні слова, та, як завжди, задовольняється тим, що першим спало на думку:

— Насправді я прийшов до тебе в іншій справі.

Блум опам’ятовується, його обличчя ясніє.

— І справді, пробач. Отой загадковий наглядач Прядильного дому…

— То що?

— Я дещо дізнався. Гюбінетт, із яким Петтерссон сидів в одному кабінеті, охоче поділився деякими подробицями за якихось два-три кухлі пива. Твої підозри виявилися слушними. Того вечора дійсно мали місце особливі обставини.

Блум витримує театральну паузу, а Кардель підігрує секретареві, зображуючи обпеченою мармизою безмежну цікавість.

— Уранці того дня Петтера Петтерссона звільнили. Про це повідомив сам інспектор Кроок, рішення оскарженню не підлягало. Петтерссон повинен був забратися того ж дня — і це після багатьох років служби.

— Сто чортів!

— Гюбінетт, як зацікавлена сторона, вирішив з’ясувати перебіг подій. Рано-вранці до Кроока прибув поважний гість із якоїсь установи, що розслідує різноманітні порушення у Прядильному домі. Заклад привернув до себе увагу філантропів, адже у ці скрутні часи таких виправних інституцій вже майже не залишилося. Йшлося про неодноразові безпідставні покарання бранок, котрі Петтерссон здійснював майже виключно задля власної примхи. На прохання гостя Кроок власною персоною відвідав Прядильний дім, і саме у цей момент Петтерссон нещадно шмагав якусь бідолаху, до того ж із таким стояком, що аж штани тріщали по швах. Кроок довідався від інших пальтів, що дівчина була новенькою у Прядильному домі і, не знаючи тутешніх звичаїв, мала необережність попросити на сніданок ще один сухар. Кроок одразу ж вирішив оглянути тамтешній лазарет і нарешті виявив причину невиконання норм прядіння. А далі ти і сам можеш здогадатися. Петтера Петтерссона тверезим більше не бачили, за словами Гюбінетта, він утратив сенс життя. Тож той двобій виявився дуже своєчасним, а той, хто його вбив, зробив йому велику послугу.

Поки Кардель тре набряклі очі правою рукою, за заплющеними повіками йому ввижаються якісь марева. Нарешті питає:

— А що відомо про гостя Кроока?

Кардель стукає до Вінґе. У відповідь знову тиша. Цього разу двері виявляються замкненими. Кардель заглядає у замкову щілину і крутить головою, щоби краще роздивитися. Вкриті порохом пляшки так і стоять на столі акуратними рядами, всі корки на місці. У помешканні нікого немає.

Виявляється, Еміль чекає на Карделя в його кімнаті на Еверскерарґренд, куди вибиті й досі не полагоджені двері впускають усіх охочих. На колінах у Вінґе цілий стос газет.

— Твоє прохання виконане. Я знайшов вихід.

21.

Еміль розкладає на столі газети, як ворожка карти. Усі заголовки надруковані найбільшим з існуючих шрифтом, новина стисло викладена кількома фразами і допов­нена численними спекуляціями, нашвидкуруч сфабрикованими вночі. Деякі видання друкували додаткові наклади, щойно ставали відомі нові подробиці чи з’являлися якісь коментарі від начебто інформованих джерел.

Кардель нетерпляче жестикулює правицею перед цим пасьянсом.

— Хочеш поговорити про невдалий замах на герцога?

Еміль Вінґе киває.

— Так. Я скупив усі газети, які знайшов. Подія викликає дуже багато запитань. Гадаю, все виглядає не зовсім так, як здається.

— Поясни.

— Це стародавній трюк — прикинутися жертвою, щоби виправдати раптовий напад. Не виключено, що все це інсинуація. Ґуставіанці, яких Ройтергольм люто ненавидить, принишкли і вичікують. У такий спосіб намагаються довести, що вони досі небезпечні. Єдиний свідок — охоронець, у якого начебто стріляли. Та все це не має значення. Ройтергольм керує управлінням поліції, смикаючи за ниточки, і вони оприлюднять те, що буде потрібно режиму. Та й нам на це теж начхати.

— Повністю погоджуюся. Хай собі стріляються, скільки завгодно, мені нема до них діла. То ти прийшов переконати мене почати виписувати газети, чи маєш ще щось на гадці?

— Я розповім, але не так швидко. Наразі можу сказати те, що я таки придумав, як вирішити наші проблеми. Але бракує двох речей.

— Яких саме?

— Дівчина, Анна Стіна Кнапп, яку ти так давно шукаєш. Вона нам потрібна.

— А друга річ?

Вінґе обертається, дивиться на світло і мружиться.

— Потрібно заперечити категоричний імператив.

— Що ти сказав?

— Жане-Мішелю, мене мучать сумніви. Я не впевнений, чи це вирішення можна виправдати.

— Ти глузуєш із мене?

Вінґе хитає головою, міцно стиснувши губи.

Кардель дивується:

— Невже все, що ми зробили, піде коту під хвіст через твої муки сумління? Хіба ми не пообіцяли один одному досягти перемоги за будь-яку ціну?

— Я сказав, що вагаюся. Це означає, що мені потрібен час, щоби подумати. Маю зробити одну річ, яку вже давно постійно відкладаю.

Кардель ще деякий час нервово походжає кімнатою, але нарешті зупиняється, спирається на здорову руку і стає обличчям до стіни. Він переводить дух і зусиллям волі повертає собі самовладання. Тоді, зітхнувши, обертається до Еміля і сам дивується лагідності свого голосу.

— Ну, гаразд, Емілю. Зроби те, що маєш, і повідом мене, що робити далі.

Вінґе збирає газети зі столу, скручує у жмут і пхає до кишені плаща. Однак на порозі щось його зупиняє.

— Ти сприйняв це з більшою байдужістю, ніж я сподівався.

— Тобі навряд чи вдасться щось знайти. Я шукаю її вже рік, і все даремно. Не вірю, що нам раптово пощастить.

22.

Район Ладуґордсландет усіяний листям лип, що ними колись засаджували парки заміських маєтків. Вітер мінливий, води Котячого моря загусли після літнього бродіння, а сморід став менш разючим.

Еміль Вінґе минає церкву Гедвіґ Елеонори і притулок для бідних. Околишні квартали щільно забудовані дере­в’яними халупами, малопридатними для зимівлі. Між хатинами бавляться діти з посинілими губами і червоними колінами, намагаючись зігрітися рухом. Трохи далі забудова рідшає та поступається полям і пасовиськам, на яких, попритулявшись боками, стоять корови. Стає все важче орієнтуватися у вуличках, назви яких Еміль не впізнає. Доводиться звертатися по допомогу до тутешніх, переважно старших людей, бо ті ще можуть пам’ятати. Називає ім’я того, кого шукає, і йому жестами вказують, куди рухатися далі.

Хатина, яку шукає Еміль, розташована на околиці. За муром видніє обвисла яблуня. До неї приставлена драбина, а на вершині балансує чоловік у розщіпнутій куртці. Тримаючись за гілля, він тягнеться за червоними яблуками і по одному скидає їх жінці, а та, сміючись, ловить яблука у фартух і складає в кошик. Чоловік щось каже, і молодиця знову заходиться сміхом. Вона вродлива, хоча вже не молода. Час її пощадив, а перші ознаки старості — як-от складки від сміху навколо вуст чи тоненька сіточка дрібних зморшок довкола очей — їй навіть до лиця. Чоловік на вигляд кількома роками молодший, одягнений невимушено, хоча і з претензією, стрункий, із добре доглянутими вусами і здоровою шкірою.

Еміль якийсь час розглядає їх, стоячи за хвірткою, аж поки його зауважує жінка і несподівано випускає з рук щойно зловлене яблуко. Із верхівки дерева чується здивований вигук чоловіка, коли наступне яблуко теж падає на землю і котиться у траву. Драбина жалісно рипить, чоловік спускається на землю. Бліда як сніг жінка, похитуючись, підходить ближче до муру.

— Сесіл?

Еміль мотає головою:

— Еміль, його брат.

До них підбігає чоловік і стає поруч, щоки налиті багрянцем від здогадки, що щось із цим непроханим гостем не те. Уривчасто запитує дзвінким, звиклим до наказів голосом.

— Чого тобі треба?

Дружина кладе долоню на його руку.

— Югане, прошу тебе, залиш нас наодинці.

Чоловік дивується і розгублено зиркає то на дружину, то на незнайомця.

— Еміль — мій швагер,— пояснює вона.

Чоловік розтуляє рота, щоби щось сказати, але передумує. Натомість підносить жінчину долоню до вуст і цілує. Відчиняє хвіртку, виходить сам і впускає Еміля, холодно киваючи і міряючи гостя промовистим поглядом. Наостанок звертається до дружини, хоча його слова стосуються також Еміля.

— Я буду поруч, Еммо. Гукай, коли що.

Чоловік застібає куртку й демонстративно неквапливо рушає вздовж кам’яної огорожі, надкушуючи щойно зірва­не яблуко.

Еміль і Емма якийсь час стоять мовчки, не наважуючись розпочати розмову. Їх рятує дитячий крик із будинку.

— Ерік прокидається, ходімо всередину.

Червона фахверкова хатина надійно збудована й доб­ре доглянута, кожна колода щільно утеплена льоном. Усере­дині лише дві кімнати, в одній піч, у другій — ліжко. Емма підходить до колиски з малям, яке прокинулося і дивиться на матір великими блакитними очима, бере його і сідає у крісло. Емілю дістається стілець поруч.

— Еріку виповниться два роки у грудні. Ми намагаємося відняти його від грудей, але коли Югана немає поруч, я потай годую малого.

Малюк зауважив гостя і здивовано його розглядає, поки Емма прикриває пазуху хусткою. Еміль і собі вдивляє­ться в дитяче личко, шукаючи знайомі риси.

— Він…

— Маєш на увазі — від Сесіла? Я і сама часто так на нього дивлюся. Але відповіді досі не знайшла. Ми вирішили, що його батьком буде Юган.

Емма прикладає дитину до грудей. Зачувши чмокання, Еміль ніяково відвертається, йому соромно, що вломився до чужого дому в такий момент. Емма спершу не звертає уваги на гостя, але за якийсь час Еміль відчуває на собі допитливий погляд.

— Ти дуже подібний на нього,— каже жінка.

— Багато хто так каже.

— Тоді маєш розуміти, що сиплеш сіль на старі рани. Навіщо ти з’явився?

Еміль губиться й починає сумніватися у доречності ретельно відточених дорогою репліках.

— Сесіл колись говорив про мене?

— Так, Емілю, він часто про тебе згадував.

— У такому разі ти мусиш знати, як часто я завдавав Сесілеві клопотів. Навіть зараз, коли його вже нема. Але я прийшов з іншого приводу.

— Якого саме?

— У нас із Сесілем були різні погляди. Та зараз уже пізно миритися. Усе, що залишається,— спробувати зрозуміти його рішення, прийняті перед смертю і побачити їх наслідки.

Еміль підбирає правильні, на його думку, слова, але ніяк не може їх знайти. Емма чекає, не перебиваючи. Нарешті питає:

— Ти маєш на увазі мене з Юганом?

Еміль вкривається рум’янцем і киває, не наважуючись подивитись жінці в очі. Тоді вона каже:

— Бачу, ти вже в курсі справи. Мало хто може похвалитися такими знаннями.

— Сесіл розповів одному другові, а вже той — мені. Я більше нікому нічого не казав.

Емма випростовується.

— Тоді тобі відомо, що саме Сесіл вибрав мені коханця. Мабуть, довго шукав, перш ніж знайти Югана. А потім провів ще чимало часу в його товаристві, щоби пересвідчитись у правильності свого вибору. Я часто думаю про те, що він тоді відчував. У будь-якому разі, все сталося так, як він задумав. Якби лише той задум надто рано не спіткнувся у відчинених дверях спальні, а Сесіл сам не потрапив у яму, яку викопав для нас. Він покинув цей світ, залишивши нас із Юганом наодинці з відчуттям провини. У нас не було кого звинувачувати, крім себе.

Емма перекладає малюка до іншої груді.

— Сесіл, як завжди, все зробив бездоганно. Сором мав би нас спопелити. Наставивши роги своєму смертельно хворому другові, Юган намагався піти на службу до чужої армії, щоби його долю так чи інакше вирішили ворожі кулі. Мої муки були не менші. Знадобилося чимало часу, щоби прийняти задум Сесіла й переконати Югана в тому, що найкращий спосіб ушанувати покійного — це кохати одне одного і пробачити зраду.

— Ви щасливі?

Жінка киває.

— Так. А як ще можна було виправдати жертву Сесіла? Ми обоє важко пережили його смерть. Навесні ми побралися. Дитина вже народилася, але священник усе зрозумів й зробив нам послугу, записавши малюка на ім’я Югана. Війна закінчилася, а з нею і можливість підвищення по службі. Доведеться ще довго зводити кінці з кінцями на мізерну капральську платню. Та коли бідність стає нестерпною, я втішаюся думкою про те, що мій чоловік живий-здоровий. Чесно кажучи, у нас є все. Без надлишку, але все ж. Хатина невелика, але на нас трьох вистачає, а стане більше — знайдемо місце. У нас є хліб, молоко, яблука із саду, а по неділях буває м’ясо. Влітку світить сонце, а взимку є дрова, а коли вони закінчуються, ми гріє­мось один об одного. Все це завдяки Сесілу. Старих образ я позбавляюся за допомогою вдячності.

Еміль завмирає у кріслі, ніби запам’ятовуючи кожнісіньке слово. Малюк наївся, задоволено відригнув і лепече щось, звертаючись до своєї колиски, поки Емма зашпиляє сорочку.

— Це те, що ти хотів почути, Емілю?

— Так, саме так. Дуже дякую!

Емма проводжає його до дверей, але тієї миті, коли Еміль збирається переступити поріг, хапає його за руку. Еміль здивовано обертається і відчуває на щоці її руку. Якусь мить вони так стоять, а тоді Емма заплющує очі й нахиляє­ться поцілувати губи, які належать зовсім не йому.

— Дякую, що прийшов.

Надворі Еміль спирається на огорожу і збирає докупи розбурхані думки. Тоді, мов п’яний, рушає геть, не звертаючи уваги на капрала Югана. У голові прокручуються щойно почуті слова, земля вислизає з-під ніг. Якісь діти доганяють і дражнять його, гадаючи, що він пияк, та невдовзі втрачають інтерес і відстають. Він і їх не помічає. Сам не знає, куди його несуть ноги, не помічає вечірнього холоду. Небо і земля йдуть обертом, перед очима спалахують блискавки, Еміль то плаче, то сміється у припливі невідомих почуттів.

23.

Кардель плентається своїм звичним маршрутом. А що ще робити? У Місті-між-мостами вже не залишилося незвіданих доріг, і йому здається, що вже колись бачив кожне обличчя, яке трапляється назустріч. У надії на останній цьогорічний підробіток до міста повернулися жебраки. Вночі вже заморозки, і невдовзі стане занадто холодно, щоби днями стирчати надворі. Злидні торкнуться всіх, і жебракам перепадатиме ще менше. Темінь спадає все раніше, між пізнім ранком і раннім вечором лише декілька годин кволо сіріє день. Небо над димарями вкрите низькими хмарами. Здається, ніби весь світ кудись опустився.

Кардель ступає повільно, м’язи все ще слабкі й ниють. Якби не колишній авторитет та очевидна бідність, йому було би непереливки у безпросвітних вуличках і темних підворіттях. Мікель обходить увесь острів середмістя — від набережної Солоного озера до берега озера Меларен, від королівського палацу до міських вбиралень. Як зав­жди, безрезультатно. Кімната Еміля порожня і замкнута, його власна також пустує. Кардель роздобуває на вечерю шматок хліба та глек пива і відразу жадібно відпиває декілька ковтків.

У кімнаті холодно. Доводиться поправляти ­залишені по­переднім квартирантом шмати, котрими позатикані щілини у вікнах. Мікель закутується у плащ і чекає, коли кімната хоч трохи зігріється від тепла його тіла. Сидячи на бамбетлі, він слухає, як дзвони відбивають години і чверті, і так до самого кінця дня, аж поки на службу виходить вежова варта. Кардель то провалюється у дрімоту, то прокидається від судом у шиї та спині і знову засинає. І навіть уві сні продовжує блукати вуличками Міста-між-мостами, і лише там знаходить Анну Стіну, відчуваючи торжество і страх.

Кардель прокидається від скрипу дверних завіс. У темряві щось зблискує, до кімнати хтось увійшов. Він не вірить власним очам і тре обличчя, але видіння не зникає.

Це вона: стоїть біля порога й не рухається, наче зачовгана колода позначає межу поміж сном і дійсністю. Паніка стискає груди, йому несила видушити із себе хоч одне слово. Він застигає на ліжку, побоюючись злякати видіння якимось різким рухом. Жінка теж не ворушиться. У випадковому промені з вікна у неї в руці щось зблискує — це лезо ножа.

Кардель нарешті вичавлює із себе голос, невиразний та уривчастий:

— Я довго тебе шукав, Анно. Блукав днями і ночами. Де ти була?

— Далеко.

Кардель підсувається до краю бамбетля, щоби краще її роздивитися. Анна Стіна здається цілою і неушкодженою, лише смертельно бліда. Мікеля це тішить, байдуже, що буде далі, і він замовкає, даючи їй час зібратися з дум­ками.

— Мої діти мертві,— каже жінка.— Мені сказали, що у цьому винен ти.

Кардель летить у провалля, голова йде обертом, а він все падає, падає…

— Правду кажуть.

Мікель підводиться і йде назустріч жінці. Анна Стіна підносить ніж.

— Анно, якщо ти прийшла, щоби поквитатися зі мною, я не перечитиму. Моя вина тяжка. Забирай усе, що маю. Хотілося би віддати тобі більше, щоби ти могла придбати щось цінне.

Мікель стає на коліна перед жінкою і повільно кладе здорову руку на її пальці, що тримають руків’я ножа. ­Тягне руку до себе — так, аби вістря торкнулося шкіри в ямці над грудною кліткою.

— Ріж ось тут, смерть наступить швидко. Навіть не знадобиться багато сили, я сам бачив таке не раз. Але крові буде багато, тому краще відійди вбік, щоби не захляпатися.

Кардель зусиллям волі змушує себе відпустити її теплу руку. Заплющити очі так само не просто, однак він зажмурюється, радше задля Анни Стіни. Він і так отримав більше, ніж хотів. Згадує минуле й сам не усвідомлює, чи вимовляє ці слова вголос, а чи лише подумки.

— Між нами завжди було лезо ножа. Третя спроба буде вдалою.

Десь глибоко пихкає жаром пекло і з гуркотом розчиняє перед Карделем ворота, щоби завершити справу, розпочату на Горнсберґет. Та розплющивши очі, Мікель бачить, що ніж лежить на підлозі, а Анна Стіна сидить у кріслі. На шиї лише подряпина, крапля крові, не більше. Кардель чомусь злоститься: він уже приготувався, а йому чомусь відмовили. Душу роздирає почуття вини і несплаченого боргу, що зростатиме й далі.

— Хіба ти не для цього сюди прийшла?

— Я прийшла засвідчитися в тому, у чому не повинна була сумніватися.

— У чому саме?

— Робити добро задля власної вигоди і вчинити зло з найкращих міркувань — не одне й те саме. Ти вбив моїх дітей ненавмисно.

— Лише із власної дурості. Зі злості бовкнув зайве, гадаючи, що Ерік Тре-Русур нічого не почує. Я сам уклав йому до рук зброю для помсти.

Від сорому Кардель замовкає. І все ж досі жевріє крихка надія. Він наважується спитати:

— Ти пробачиш мене, якщо вже не вбила?

— Я цього не казала.

— То що тепер?

Анна Стіна гладить його обпалену потилицю, вкриту тонкою, наче крило метелика, шкірою. Кардель відчуває, як здригаються пучки її пальців, а її жах відлунює в його тілі.

— Я не знаю, що відбувається після смерті. Мая і Карл прожили так мало. Мені сниться царство тіней, де витають душі тих, кому не дозволили жити. Хтозна, може, і справді існує таке місце, може, діти прийшли до мене саме звідти. Моє лоно дало їм людське життя бодай на кілька місяців. Зараз Мая і Карл повернулися туди, звідки прийшли. Мені здається, вони чекають, аби їх покликали назад. Ночами я чую, як малюки кличуть маму своєю дитячою мовою. Я хочу забрати їх до себе — якщо не обидвох, то хоча би когось одного.

Глашатай десь удалині сповіщає другу годину ночі. Зимове небо, як завжди, соромиться людського погляду і з’яв­ляє­ться тільки вночі. Хмари розсіюються, відкриваючи зірки.

— Ти знаєш мою історію, Мікелю. Чоловіки завжди мене кривдили. Ви мене знищили, і я ніколи не зможу насолоджуватися близькістю із чоловіком. Та зараз мені потрібен чоловік, а крім тебе в мене більше нікого нема.

Кардель оніміло хитає головою.

— Поглянь мені в очі і зізнайся, що це не те, про що ти завжди мріяв.

— Ні, Анно, не в такий спосіб.

— Еліас розповідав мені все, що підслуховував під вік­нами повій. «Нічні метелики» ретельно лічать дні й не працюють тоді, коли зростає ризик зачати дитину. А я зробила навпаки — саме зараз у мене такі дні. Ти сам визнав свою вину, то я прийшла по відплату.

Анна Стіна довго розстібає блузку, і в сяйві зір окреслюються обриси її оголеного тіла.

— Якщо хочеш, я вдаватиму, ніби мені приємно.

А далі обоє вдають, що відчувають насолоду.

24.

Рано-вранці у знівечені двері Карделевої кімнати стукає Вінґе. Сонце ще не зійшло, у скупих променях світанку видно лише горизонт. За дверима чути важкі кроки. Мікель відчиняє, у вузькій щілині з’являється половина вкритого опіками обличчя і спухлі очі. До кімнати Кардель не впускає.

— Емілю, спускайся і почекай на вулиці. Я припудрю пе­руку і вийду.

На вулиці темно, єдиний на цій вулиці ліхтар догорів, над ґнотом здіймається кіптява. Мороз встелив бруківку ворсом інею, а шибки — мереживною памороззю. Вінґе топчеться на місці, щоби не замерзнути, аж тут відчиняє­ться брама і сходами спускається Кардель. Ніхто не пропонує, куди йти — ноги самі несуть їх до Хеппсбрунна, де крізь щогли і линви невдовзі сіятиметься світло.

— Як справи, Жане-Мішелю?

— Не хочу про це говорити.

Кардель замовкає й тицяє дерев’яною рукою на бухту канатів, обоє сідають.

— А що в тебе, Емілю? Як минула ніч? Я заходив до тебе вчора ввечері, кімната була порожня. Судячи з твого вигляду, із тобою сталося щось приємне. То де ти був?

— Точно не знаю, блукав містом. Просто так, мені треба було подумати.

— Цілу ніч? У такий холод?

— Точно.

— Допомогло?

— Так, Жане-Мішелю. Тепер усе готово.

— Ти про що?

— Про те, що все життя був дурнем і боровся з тінями. Вчора я був у своєї братової. Сесіл залишив там докази усього того, що я завжди заперечував. Водночас я знаю, що маю рацію, Жане-Мішелю. Тож як поєднати протилежні принципи, коли добро для одного означає зло для іншого?

Кардель морщить чоло і знизує плечима. Еміль мружиться і підставляє обличчя ранковому сонцю, допоки розжарений диск не сховався у хмарах.

— Ми шкандибаємо заплутаною дорогою життя як уміє­мо. На власний розсуд придумуємо символи і напов­нюємо їх змістом, щоби хоч якось упорядкувати хаос. Звеличуємо їх і радо підкоряємося. Увесь людський рід народжений бути рабами. Брехня, якою себе втішаємо, є нічим іншим, ніж вогнем у горні, де куються наші кайдани.

— Яка така брехня?

— Усе те, у що ми наївно віримо. Наприклад, що чиясь правда важливіша. А вона в кожного своя, кожен сам вирішує, де добро, а де зло.

— То ти тепер ні у що не віриш? І куди нам далі рухатися?

Еміль мотає головою.

— Нічого подібного! Я сам обираю, у що вірити. Але тепер із власної волі, без примусу звички. Весь мій опір батькові та Сесілу — чого я ним добився? Тільки довів, що їхні намагання і мій спротив рівноцінні. Ми поклонялися глузду, як золотому тельцю. А правда в тому, що кожен має приймати самостійні рішення, щойно позбудеться тягаря знань, які йому вбили в голову. Це легко, як підняти пір’їнку, а в мене наче гора з пліч. Я даремно метався зі своїми сумнівами від одного учення до протилежного. Більше не буду. Мої рішення не обов’язково мають здаватися послідовними геть усім. Я ні перед ким не відповідаю й усвідомив це тільки зараз. Жане-Мішелю, я нарешті вільний — і розумом, і душею.

— А Сесіл?

— Його більше немає, зник, як тінь при світлі. Я його пробачив і прогнав. Більше він мене не турбуватиме. Хай мирно спочиває у гробу. Хотілося б, аби він прожив дов­ше, та всі ми пішаки у цій грі випадковостей.

Кардель зітхає, повертається і підставляє сонцю необпечений бік обличчя.

— Емілю, я не вдаватиму, що розумію, про що ти говориш. Досить і того, що один із нас розуміє. Та можу припустити, що ти вдосталь наміркував. Отже, що нам робити далі?

— Ерік Тре-Русур і його Ліннея, нещасний кузен Шильдт, удова Коллінг, хлопці-гернгутери Альбрехт і Вільгельм, чиї життя ми не змогли врятувати, хоча й були напоготові… Я не можу залишити їхні справи без роз’яснення і приректи нещасних на забуття. Треба довести їхню невинність. Тюко Сетон має постати перед судом, його історію має почути кожен, хто має вуха.

— Друзі Сетона зроблять усе, щоб уберегти його.

— Авжеж. Тому в нас є ще одне завдання. Евменідів потрібно знищити. Власне, у цьому й полягали мої сумніви, адже єдина наша зброя — важка й тупа, вона вражатиме усіх без розбору. Нам доведеться свідчити неправдиво і звинувачувати членів ордену у злочинах, яких вони не скоювали. Отака вона, викривлена справедливість. То що, ти готовий продовжити справу, знаючи, що на нас чекає?

Кардель чухає за вухом, де його вкусила воша, і випльовує у воду тютюнову жуйку, таку ядучу, що аж качки розпливаються.

— До дідька їх усіх! Мені байдуже, яким чином вони потраплять до пекла, що швидше, то краще.

— Тоді залишається дівчина. Конче треба, щоби вона передала листа власноруч, аби не виникло сумнівів у його правдивості.

Кардель відвертається, вдаючи, ніби проводжає поглядом чайку. І каже:

— Я знаю, де вона.

25.

Сходи біржі залиті тремтливим світлом із вікон. Їлліс Тоссе розв’язує краватку й розщіпає жилет і сорочку, виставляючи розпашілі груди на вітер. Холод, може, і дошкуляє біднякам у виношеному ганчір’ї, та Їлліса він тільки освіжає. У залі тривають танці, підбори відбивають такт на дощаній підлозі, гримить музика. Тоссе впізнає мелодію, хоча й не пам’ятає назви, пробує насвистувати, але не потрапляє в тон. Він п’яний, але ще є місце для вина, тому Тоссе підносить келих до уст і відкидає голову назад, аби вихилити все до останньої краплини.

Там, угорі, світ зовсім інший. Порожня площа зникає, просвіт між хмарами густо всіяний далекими прегарними зорями. Тоссе дружньо вітається з ними, негучно, але піднесено. Кожна зірка сяє для нього. Голова переважує, він робить крок назад, аби втримати рівновагу, та п’ята наштовхується на сходинку, і тіло м’яко осідає на сходи. Перука злітає, а сам Тоссе ірже, наче кінь. На порятунок поспішають якісь простолюдини, мабуть, сподіваючись, що їм щось перепаде. Якась дивна, тверда на дотик і заклякла рука допомагає йому підвестися.

Тоссе глипає по черзі то на одне, то на друге обличчя — і враз блідне. Заперечливо мотає головою, хоча, здається, обличчя знайомі.

— Зі мною вже колись таке було…

Здорова рука кремезного чоловіка хапає Тоссе під лікоть і, не питаючи, волочить сходами вниз. Їлліс тим часом зосереджується на меншому зростом.

— Що за жарти? Трясця його матері, певно намішали чогось до вина…

За рогом, під дзвіницею церкви Святого Миколая вони зупиняються. Тоссе похитується між фасадом будівлі та дерев’яним протезом. Пальт хрипить загрозливим басом:

— Авжеж, ми точно колись бачилися. Це було саме тут, два роки тому. Вас, гульвіс, дуже легко передбачити, ви жодного балу у біржі не пропускаєте.

Тоссе погрозливо тицяє пальцем у бік Еміля.

— А ти що тут робиш? Ти ж покійник! Якого дідька я поминав тебе шампанським? Що за бісові манери?

— Знайомся,— каже пальт,— це Еміль Вінґе.

Тоссе ще дужче мружиться, повільно киває та незграбними пальцями береться застібати сорочку. Тепло від танців уже вивітрилося.

— Молодший брат… Ач, який подібний. Вічний студент з Уппсали, якщо не помиляюся. Що тобі треба?

Голос у молодшого теж схожий на братовий, хоча й не такий сиплий.

— Ми маємо пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.

— Сумніваюся.

— Ми допоможемо тобі потрапити на той світ.

Від такої розмови хміль швидко вивітрюється. Тверезість повертає Їллісу Тоссе відчуття гідності, міцної та непохитної. Скороминуща тривога тепер видається йому смі­ховинною.

— Ви, що, погрожуєте мені? У суботній вечір, у розпал балу? Мене є кому захистити. Та я тільки клацну пальцями, і вас обох відлупцюють, як вуличних псів.

Утім, Тоссе доводиться із роздратуванням констатувати, що пальці його не слухаються і відповідь виходить не такою ефектною. Він робить крок уперед, але відразу ж наштовхується на дерев’янку і відлітає назад, б’ючися головою об камінь.

— А тепер стули пельку і слухай.

Еміль Вінґе стишує голос і підходить ближче.

— Пригадуєш екзекуцію Маґдалени Руденшельд минулої осені? Її на якийсь час кинули до Прядильного дому, поки шукали краще помешкання. Звідти пані Руденшельд передала листа зі списком усіх соратників Армфельта, налаштованих на повалення влади зі зброєю в руках. Змовники і досі не знають імен один одного. Пізніше лист був загублений. Тепер він у нас.

— А я тут до чого? Мені начхати на політику. Якби дуже припекло, я би запросто насцяв на могилу Ґустава, і байдуже, якби трохи захляпав плащ Ройтергольма.

— Ти прекрасно розумієш, що станеться з тими, чиї імена згадані в листі, якщо він потрапить до рук представників режиму. А особливо зараз, коли було вчинено замах на самого герцога.

— Не заздрю їм. Пані Руденшельд пощадили тільки тому, що в неї є цицьки і передок. А от усіх до одного хлопів барон звелить висікти різками і колесувати на Гаммарбю, щоби більше нікому не приспічило протестувати. Якщо Анкарстрем підглядатиме з пекла, то його власні останні години видадуться йому дитячими витівками.

— У кінці листа досить місця. Можна запросто дописати твоє ім’я.

Тоссе блідне. Даремно перебирає губами, не спроможний видати ні звуку. Спирається на стіну й наче наяву чує тріск кісток і шипіння розжарених щипців. Сіпається то праворуч, то ліворуч, та врешті його коліна підкошуються, і Тоссе блює собі прямісінько під ноги. Вінґе з Карделем чекають, поки спазми минуть. Тоссе намацує руками опору, щоби підвестися, й озивається жалюгідним голосом:

— Чим я можу допомогти?

Вінґе набридло чекати на невдалі спроби чоловіка відновити рівновагу, і він сідає навпочіпки.

— Ти входиш до числа Евменідів. У вас є внутрішнє коло, що визначає, які питання ставити на голосування, чи не так?

— Найімовірніше тепер ми називатимемось Вакханками.

— Байдуже. Відповідай на запитання.

— Так, правда. Це вузьке коло, не всі в ордені знають, хто до нього входить.

— Знайди їхні імена.

— Як?

Кардель ричить.

— Якби це було так просто, ми б і самі це зробили, замість того, щоб тупцяти у твоєму блювотинні. Знайди їх!

Вінґе менш категоричний:

— Якщо в когось і є перелік членів внутрішнього кола, то хіба в Ансельма Буліна. Навідайся до нього й роздобудь імена. Кардель проведе тебе і чекатиме надворі.

Тоссе видає якісь незрозумілі звуки. Кардель розминає шию, хитаючи головою у всі боки, щоби позбавитися судом, а тоді додає:

— Я чув, що Анкарстрему спочатку відрізали прутня і натерли ним писок, а тоді вже відрубали голову.

Шлунок Тоссе вже порожній, на бруківку рясним потоком ллється сама жовч.

26.

Їлліс Тоссе заносить кулак, щоби постукати у браму будинку Буліна на вулиці Ґаффельґренд. Він знає, що за ним стежать, можна навіть не обертатися. Трохи вище, на розі будинку, у тіні згаслого ліхтаря ховається Кардель. Алкоголь вивітрюється, стає зимно. Тоссе труситься від холоду, розтирає долонями груди, живіт і плечі. Тоді збирає волю в кулак й опускає руки. У вікні на третьому поверсі горить світло, і вже за декілька секунд чується повільне порипування сходів у такт ходи господаря з його подагрою. У відчинених дверях з’являється ніс Буліна, старий міряє Тоссе здивованим і роздратованим поглядом.

— Тоссе? Що сталося? Уже далеко за північ!

— Ансельме, нам конче треба поговорити. Будь ласка, дозволь увійти.

Булін кривить рота від панібратського звертання, нахиляється ближче і принюхується.

— Ти п’яний?

Тоссе розпачливо зітхає.

— Уже не дуже.

Якусь хвилину він мовчки товчеться на місці, і Булін урешті знизує плечима й відступає у бік.

— Що ж, заходь. У моєму віці так і так не спиться.

Булін повільно піднімається сходами, спираючись то на тростину, то на поруччя, а слідом за ним крокує Їлліс Тоссе. Вони йдуть до світла — у кабінеті Буліна в канделябрі горить самотня свічка. На півдорозі їх перестріває сон­ний слуга в незаправленій сорочці. Мабуть, прокинувся від грюкання у двері й поспішає запалити решту воскових свічок на розлогому бронзовому гіллі.

— Хочеш кави, Їллісе?

— Залюбки, якщо розділиш зі мною кавник.

Булін відсилає слугу й опускається у витерте крісло із глибокою вм’ятиною на сидінні. Ретельно набиває люльку, а Тоссе подає йому запалену скіпку. Невдовзі слуга повертається з тацею, на якій парує мідний кавник, стоять тонкі, майже прозорі порцелянові горнятка й тарілка пшеничного печива, наполовину покритого загуслим шоколадом. Кімната заставлена заскленими шафами з метеликами, кожен із яких пришпилений срібною голкою. У деяких дверцята відчинені, а на окремій подушечці пришпилені яскраві крильця, що очікують потрапляння на правильне місце.

Булін розливає каву, доки Тоссе роззирається.

— Переставляєш метеликів?

Булін знизує плечима і робить ковток.

— Цікава річ, Тоссе. Інколи мені здається, що нареш­ті я розмістив їх ідеально. Аж раптом з’являється ідея, що, наприклад, косатцеві мають бути поруч із сонцевиками, бо і ті й ті мають смуги на крилах, і я цілу ніч їх міняю місцями. А наступного ранку їхні яскраві кольори ріжуть мені очі, і я повертаю все на попередні місця.

Булін глибоко затягується і повільно випускає дим, закинувши голову назад і примруживши очі.

— Це стосується Тюко Сетона, чи не так?

— Він і досі в тебе?

— Тюко ще гостює в мене, але має окреме помешкання. Двері, що ведуть до нього, я замикаю на ніч на засув, тому можеш не хвилюватися.

— Мене турбує зміна назви ордену.

— Хочеш сказати, що надаєш перевагу класичним грецьким трагедіям?

— Що?

— Не зважай, це був жарт.

Булін тре втомлені очі, а Тоссе доливає кави в горнятко господаря, водночас розглядаючись у кімнаті. Серце починає битися швидше, коли Їлліс помічає на письмовому столі елегантну теку з тисненої шкіри. Востаннє він бачив її під пахвою у старого, коли той приймав гостей на сходах Незрівнянного палацу, ставлячи галочки навпроти імен, які йому шептали на вухо.

Булін сонно веде далі:

— Не розумію, чому ти так переймаєшся цією дрібницею. Наше товариство давно має звичку час від часу міняти назву, коли є нагода та натхнення. Саме до цього і спонукав їх маскарад Сетона. Зміна назви нам усім на користь, це допоможе замести сліди. У наших рядах чимало шанувальників літератури, і хтось побачив у ньому схожість із долею царя Пентея, що потерпав від прихильників Діоніса. Звідси і назва. Із Сетоном вона пов’язана побічно, та й ідея йому не належить.

— І все ж…

— Скажи краще, чим Тюко так тобі насолив?

— Він не такий, як ми.

— Ти його не розумієш, і це тебе лякає. Тебе нема за що ганити, справа у твоїй природі. Те, чого ми не розуміємо, неможливо передбачити, тому воно не викликає довіри.

— А як щодо тебе? Ти розумієш Сетона?

— Гадаю, що так. Але я багато чого знаю про його походження, тож можу здогадуватися, чим він керується. Якщо інші члени ордену шукають задоволення, то Тюко цікавить смерть. Більшість із того, що він говорить, аби завою­вати нашу прихильність,— лише цитати із французьких книжок, написаних кимось дуже далеким від реальності. Ну, гаразд, це довга історія… По суті, ти маєш рацію, водночас наші з Тюко інтереси багато у чому перетинаються. Quod erat demonstrandum[36].

Булін допиває каву до дна і кривиться від гущі. Тоді нахиляється у кріслі вперед із тим виразом обличчя, що не викликає довіри:

— Сприймай Тюко Сетона як екзотичну тварину, скажімо, удава із чудернацьким візерунком на шкірі чи мавпу в кумедному капелюсі. Вони годяться для розваг, але щоби потрапити до салонів потребують супроводу. Якщо ­тварина виростає занадто великою або ж набирається зухвальства і кусає руку, яка її годує, доводиться повертати її назад, у дику природу. Порозважалися — і досить. Але особливої небезпеки вона не несе.

Тоссе крутиться у кріслі, закидає ногу на ногу. Кава має сечогінний ефект. Мало не стогнучи, Їлліс тягнеться, щоби втретє наповнити горнятко Буліна, і водночас проклинає задубілий від подагри сечовий міхур старого. Він високо підносить кавник, аби гучніше дзюркотіло, і мало не випускає з рук посудину, коли врешті його сподівання справджуються.

— Перепрошую, Тоссе, природа кличе…

Поки Булін повільно підводиться і чвалає до кута з нічним горщиком, Тоссе вдавано розглядає батальйони метеликів. Та щойно кроки старого віддаляються, Їлліс одразу ж зривається на ноги і підскакує до письмового столу. Тремтливими руками гортає сторінки в теці, поки не знаходить те, що шукав. Миттєво вириває сторінку і ховає її під жилет.

27.

Кардель щось передчуває. Важко сказати, чи це витвір уяви, чи і справді якийсь потойбічний сигнал — чуже, але водночас добре знайоме відчуття. Мікель грішить на перезбудження, напружене очікування в темряві породжує химери. Місто довкола затихло. Гультяї шпортаються через пороги шинків, підтримують один одного і, похитуючись, розходяться по домах. Стражник у синій шинелі хутко обходить свій околоток, не затримуючись довше, ніж потрібно, за межами своєї будки. У деяких кімнатах і досі тьмяне світло, у шибах відбиваються хиткі тіні, що шмигають у бік вбиралень і назад. Дешеві корчми після півночі перетворюються на спальні, ущерть забиті змерзлими безхатьками. Щільні ряди сплячих тіл виробляють несподівано багато тепла — нехарактерний для природи вияв щедрості. Запотілими вікнами стікає волога.

Мікель чує, як унизу хтось прощається, гримає брама, і в порожньому просторі вулиці лунають кроки Їлліса Тоссе. Він ще трохи чекає у сховку, а коли терпець уривається, виходить назустріч. Тоссе нишпорить під жилетом і рвучко тицяє Карделеві зіжмаканий аркуш — так, наче папір пече йому пальці. Говорить невиразно, через гикавку:

— Ось, бери і дай мені спокій. Обіцяєш?

Кардель киває.

— Так.

Тоссе здригається і бурмоче собі під ніс:

— Оце так нічка, хай їй… Хоч би бал ще не закінчився. Може, ще встигну напитися та забутися до ранку.

Залишившись насамоті, Кардель рушає вгору до вулиці Еверскерарґренд, але передумує. Ніч уже пізня, декілька запалених ліхтарів догоряють, світить лише один — на розі вулиці Естерлонґґатан. Карделя тягне до світла, як нічного метелика. Єдиною рукою він розправляє папірець об груди, і якийсь час його очі налаштовуються на читання.

Ліхтар — просто підвішене на стовпі відро із пробитими у дні дірками, не надто частими, щоби захистити вогник від вітру. Карделеві доводиться водити аркушем туди-сюди, щоб висвітлити примхливо виведені літери. Швидко читати він так ніколи і не навчився, а зараз, коли доводиться розбирати звивисте письмо, то й поготів. Кардель розшифровує одне за одним усі імена, опускає папірець, а тоді переглядає ще раз. Уже збирається йти, але знову відшукує промінчик світла і ще раз читає. Нарешті опускає аркуш і заклякає, звісивши голову.

Світ наче йде обертом, і Кардель спирається на стіну, ковзаючи дерев’янкою по вкритому памороззю камінню. Щоби не робити вихиляси на слизькій бруківці, він припадає до стіни, розслабляє коліна й опускається навпочіпки, обхопивши голову здоровою рукою. Сидить довго, злегка погойдуючись туди-сюди. Із вежі Німецької церкви викрикують годину. Щоки торкається щось холодне, і Кардель продирає очі, враз усвідомлюючи причину своїх передчуттів: снігові хмари. Вони скидають свій тягар над Містом-між-мостами. Довкола все біле, вкрите лапатими пластівцями, що майже нечутно шурхотять, густо засипаючи вулички. Місто загортається у саван, наче мрець. Кардель намацує опору, щоби підвестися на ноги, струшує сніг і плямує білий килим відбитками підошов. Чорні сліди ведуть униз, тим самим шляхом, яким прийшов Їлліс Тоссе,— аж до самої брами.

28.

Еміль Вінґе ходить від крамниці до крамниці, ховаючи обличчя у шалик. Інші перехожі теж закутані, холод щипає щоки і ніс, із якого відразу починає текти, тож Еміль нічим особливим не виділяється. У стосах паперу на прилавках він шукає потрібний, і після тривалих пошуків аркуші здаються йому різними, як види тварин. Попри дов­гі роки навчання, світ паперу раніше залишався для нього невідомим. Колір — це перше, на що треба звертати увагу. Те, що він колись вважав просто білим, насправді є нескінченним спектром відтінків від блідо-коричневого і жовтого до сірого та кольору слонової кістки. Одного разу йому навіть здається, що знайшов те, що треба. Однак швидко розуміє, що це помилка, обумовлена кольором снігу надворі.

Крім кольору треба брати до уваги ще й інші речі. От, скажімо, товщина буває різною — від напівпрозорого серпанку до цупкого паперу, що негарно морщиться на згинах. Далі треба перевірити фактуру поверхні, на віддалі вона майже непомітна, а от зблизька і проти світла одразу стає видно, наскільки відмінною вона буває. Волокна різного походження застигають, утворюючи паперову масу, по-різному: там є бавовна, вовна, льон, коноплі, інколи навіть із домішками польових квітів для запаху чи особливо витонченого вигляду. Еміль навіть відірвав один кутик від аркуша, аби збільшити шанси на успіх пошуків, і тепер поводиться з ним украй обережно.

Історія цього аркуша ще більше ускладнює завдання. Колись він лежав у теці разом з іншими паперами, та чи був він хоч трохи подібний до сусідніх? Обставини теж відклали на ньому відбитки. Еміль усе більше зневірює­ться і з часом доходить висновку, що доведеться піти на компроміс, бо всі вимоги просто неможливо виконати. Зупиняється на найкращому варіанті паперу, а тоді починає підбирати чорнило.

Унизу, біля Слюссена, хлопчаки зашкарублими ногами випробовують тонкий лід. Не відчуваючи холоду у запалі гри, діти змагаються, хто ближче підійде до краю криги, не намочившись. У їхніх слідах, наче кров, проступає вода Солоного озера. Снігу випало чимало, двірники не встигають розчищати вулиці. Люди штовхаються, поспішаючи вузькими протоптаними стежками по нещодавно широких вулицях, лаються та розпихують інших ліктями. Еміль добре засвоїв головне правило міста: першими ідуть великі. Усвідомлюючи власні розміри, він чекає на свою чергу і гріється, перестрибуючи з ноги на ногу.

Кардель запропонував Емілеві нове житло у вдови Ґрю та її доньки Лотти на Седермальмі, подалі від шпиків Буліна. У закапелку, який йому виділили, бракує місця, щоби випростати ноги, та Емілеві більше й не треба. Перед вік­ном він облаштував собі письмовий стіл із дощок і тепер поспішає, щоби застати ще хоч трохи денного світла.

Удова, здається, тішиться з появи в її домі гостя. Вона з тих, хто полюбляє кимось опікуватися. Еміль здогадується, що його жалюгідний вигляд пробуджує в ній материнські почуття. Її єдина донька тільки і чекає весни, щоби переселитися у власне житло. Вдова підкладає Емілеві найкращі шматки їжі і постійно вмовляє брати добавку каші чи юшки. Замість оплати за прожиття Еміль допомагає дівчині опанувати читання. Лотта виявилася старанною ученицею, а він — кращим учителем, ніж йому гадалося.

Голос Сесіла замовк, сумніви і тривога розвіялися. Всередині наче щось замкнулося назавжди, ніби зачинилися двері до бібліотеки, де панують розум і логіка. Еміль за цим не шкодує, бо вони йому більше не потрібні. Він із вдячністю прощається з хитрістю і розрахунком, конспірацією і стратегічними міркуваннями. Усі важливі плани ретельно обмірковані, залишилося їх втілити у життя.

Перш ніж братися до роботи, треба зігріти задубілі руки. Виявляється, це важче, ніж Еміль пригадує зі студентських часів. Пальці ще довго білі і закоцюблі, хоча Еміль безупинно ними трясе і гріє під пахвами. Досягнувши певного результату, береться гострити перо, раз у раз порівнюючи його риску з товщиною письма в листі, який кладе перед собою так обережно, наче той може розсипатися від найменшого руху. Еміль накупив удосталь дешевого паперу для тренування, і два аркуші якісного — про запас.

Тільки тоді починає писати — спершу повільно й обережно, щоби добре вивчити всі особливості витіюватого почерку Маґдалени Руденшельд, виробленого гувернантками і доповненого її власними романтичними вподобаннями, що різко контрастує з незграбним почерком у списку Буліна. Еміль раз за разом переписує прізвища, спочатку ті, що є в листі, а тоді додає інші, із яких складає­ться список Буліна, і робить це все швидше і вправніше.

Після другої починає сутеніти, Еміль запалює каганця. Робота притлумлює його відчуття. Ще декілька годин він присвячує каліграфії, а тоді переносить остаточний текст на якісний аркуш і задоволено оцінює результат. Майже готово. Усі деталі, з яких складається цілісна картина, знаходять своє місце. Завтра підроблений документ буде готовий і матиме такий вигляд, наче точно вийшов із-під пера пані Руденшельд.

Каганець мерехтить і гасне, випускаючи хмарку кіптяви, Еміль гасить його наслиненим пальцем, і засинає не роздягаючись під хропіння вдови за стіною, приємно втомлений і сповнений оптимізму.

До полудня наступного дня Еміль доводить кожну дрібничку в підробленому листі до бездоганності, затирає, згинає і бруднить папір, а тоді щільно закутується і виходить на холод, аби побачитися з Карделем. Кав’ярні досі закриті, тому вони домовилися зустрітися у церкві Святого Миколая. Всередині на лавах драгліють відвідувачі, більшість із яких прийшли не так помолитися, як сховатися від холоду й вітру. Служки вичитують парафіян, які зручно вмостилися і дрімають чи навіть випивають. Коло вівтаря репетирує хор, і жвавість юних хористів гостро контрастує з дратівливим похміллям їхнього регента. Час від часу серед молитов і човгання чобіт виринає якась фраза чи акорд, і високі склепіння наповнюються дзвінкими голосами.

Вінґе та Кардель ховаються за гранчастими колонами, прямують проходом і знаходять тихий закуток під постаментом зі святим Георгієм, що здіймається на коні над переможеним змієм. Еміль дістає з-під жилета й подає Мікелеві лист, який усю дорогу притримував рукою, охороняючи від кишенькових злодіїв і лютої стужі.

— Передай оце дівчині. Вона ж, гадаю, знає, куди його віднести? Наша доля в її руках. Ти пояснив Анні Стіні, що треба сказати охоронцю, щоби їй дозволили аудієнцію в Едмана?

— Так, не хвилюйся.

— Анна Стіна дасть собі раду? Чи зможе вона пояснити всі перипетії, якщо її допитуватимуть безпосередньо там?

— Ти ж знаєш, через що вона пройшла. У порівнянні з її поневіряннями, запитання Едмана, нехай і підступні, просто ніщо.

— Едман дуже рішуча людина. Якщо все піде за нашим планом, він діятиме швидко. Гадаю, у межах години, а може, й менше. Ми чекатимемо на прихід поліцаїв у Буліна, і щой­но його буде затримано, відразу ж розшукаємо Сетона, перш ніж той про щось здогадається. Тоді він наш. У мене є всі докази, листи для редакцій газет і вуличні прокламації, які доведеться розвішати, якщо управління поліції раптом пручатиметься. Хоча не думаю, що вони чинитимуть опір. Маґнусу Ульгольму вистачить клепки усвідомити, що це серйозний випадок, на який неможливо заплющити очі. Найкращою альтернативою для нього буде використання цієї справи на власну користь й отримання почестей, коли Сетон нарешті буде притягнутий до відповідальності, а згодом відправлений на шибеницю.

Еміль кусає ніготь великого пальця і сам собі киває, вкотре обдумуючи кожен фактор й аналізуючи власні міркування. Врешті підводить погляд, дивиться на святого в золотих обладунках і з оголеним мечем, який ось-ось завдасть чудовиську смертельного удару, і каже:

— Завтра меч опиниться в наших руках, Жане-Мішелю.

29.

Ніч. Кардель прокидається. Відчуває під рукою її тепло і пригадує схоже відчуття. Коли заряджена й пристріляна корабельна гармата стояла на лафеті, а Кардель лише вибирав паузу між хвилями для вдалого вистрілу. Перед тим він виганяв геть усю обслугу й уважно стежив, аби ніхто з його солдатів не опинився поруч, бо силою відкоту будь-кому могло розтрощити ногу. Залишившись сам, він клав руку на теплий гарматний ствол, зачарований і нажаханий близькістю руйнівного вибуху, межі смерті і життя, котру нестримно наближав запалений ґніт. І досі від цієї згадки шкірою пробігає мороз. Сон дражниться, застилає свідомість тонкою плівкою й уривається пробудженням.

У кімнаті настільки темно, що неможливо визначити, розплющені очі чи ні. Кардель терпляче чекає. Чує її невидимі рухи, відчуває, як сіпається ковдра, і тієї самої миті темряву осяває м’який промінчик — наче срібна нитка з безодні падає на плече, руку й талію. Анна Стіна якусь мить сидить незворушно, і Кардель теж застигає і не витрачає марних зусиль, аби випросити милостиню у безжального часу, щоби закарбувати її постать в пам’яті, відлити красу, як прозору бульбашку зі скла.

Анна Стіна сидить на краю бамбетля і нечутно, щоби не заважати, намацує рукою сорочку на підлозі. Карделю хочеться, щоби сорочки там не було, але жінка таки знаходить одежину і, потягуючись, натягає її через голову, а тоді підводиться з постелі. Присідає, щоби вдягнути спідницю, і робить три невагомі кроки по плащ, недбало кинутий на підлогу.

Кардель відчуває, як її пальці гладять його попечену щоку.

— Мікелю?

Кардель розплющує очі й дивиться прямісінько в її зіниці.

— Ти обпікся, коли намагався їх урятувати, еге ж? Ти кинувся у вогонь?

— Толку з того.

Кардель відвертається, йому соромно. Тонесенька холодна рука, якій неможливо опиратися, ніжно повертає його голову назад. Жінка нахиляється, щоби поцілувати обпечену шкіру.

— Мікелю, хіба для мене є щось прекрасніше?

Вона залишається, аж поки ранкове світло не застає обох у бамбетлі, проганяючи сон. Анна Стіна знову підводиться і збирає свій одяг.

— Це була остання ніч.

— Знаю.

— Прощавай.

Що йому казати? Хіба є такі слова?

— Прощавай, Анно. Бережи себе.

Вона зникає, а він застигає в ліжку, ніби мертвий. Світанок повільно зафарбовує кімнату у чорне та біле.

30.

Кардель і Вінґе чекають на вулиці, сховавшись за перекинутим візком із дровами. Сніг уже не падає, видимість добра, тільки очі сльозяться. Прямісінько перед ними двері будинку Ансельма Буліна. Між сусідніми спорудами гуляє вітер і вряди-годи присипає їх сніжинками з дахів. Кардель і Вінґе туляться плечима, аби хоч трохи зігрітись. Еміль перестрибує з ноги на ногу, проте Мікель не ворухнеться, поважний і мовчазний. Після третьої невдалої спроби Вінґе полишає намагання розпалити люльку.

— Жане-Мішелю, ти питав, що я робитиму, коли все це закінчиться. Здається, я нарешті знаю.

— То що?

— Від братової я довідався, яке життя мало бути в Сесіла. Сам я ніколи про таке не мріяв, бо й гадки не мав. А що як і на мене десь поруч чекає щастя? Може, і з мене будуть люди, і кохання підвернеться? Після сьогоднішнього дня не залишиться жодних перешкод і відмовок, окрім страху.

— Кожен, хто насмілиться назвати тебе боягузом, матиме справу зі мною.

Еміль раптом відступає назад, у схованку.

— Сюди йдуть поліцейські!

«Сосисок» четверо, усі в синіх плащах і крислатих капелюхах, поцяткованих снігом. Ритмічно крокують услід за очільником, іноді ковзаючи на слизькому і правою рукою тримаючись за руків’я шабель. Зупиняються під брамою Буліна, один із них заходить всередину і стукає. Хтось відчиняє двері. «Сосиски» заходять один за одним, обтрушую­чи сніг із гамашів на сходах. Еміль витягує із жилетної кишені свій «Бюрлінґ», звіряє час і задоволено киває.

— Як я і думав. Поки що все йде за планом.

Поки вони чекають, здіймається така завірюха, що доводиться затулятися руками і дивитись на білий світ крізь розчепірені пальці. Через чверть години охоронці виходять із брами, ведучи когось під руки. Тепер уже й Кардель починає метушитися. Один із чоловіків попереду кульгає, опираючись на тростину. Він із голови до п’ят закутаний у шубу на вовчому хутрі. Еміль не приховує збентеженості.

— Першим іде Булін, але ведуть когось іншого!

Кардель кладе руку на плече Вінґе.

— Емілю, у мене не було іншого виходу.

— Ти про що?

— Ти же сам змусив мене заприсягтися…

— Жане-Мішелю, що відбувається?

— Я про те, щоби здобути перемогу будь-якою ціною.

— То як?

— Тоссе приніс мені список внутрішнього кола, і я його прочитав. Емілю, твій план був блискучий, але цілком безсилий проти тих імен. Це те саме, що зайцеві битися з вовками серед загризених трупів його сородичів. Усе, чого ти домігся би,— ніж у бік і повні чоботи каміння, щоби вирушити на дно Котячого моря. Удача ніколи не була на нашому боці, а тепер і поготів.

— Невже Едман? Луде? Ройтергольм? Герцог-реґент? Модее?

Кардель сумно зітхає і хитає головою.

— Щось у цьому дусі. Краще тобі не знати.

Попри заметіль очі Еміля округлюються, хоча погляд у них порожній. Його розум гарячково перебирає сотні думок.

— Тож ти домовився з Буліном і надав мені змінений список. Отже, то був не поспішний почерк Тоссе, а твій!

Еміль не в змозі приховати розгубленість.

— Жане-Мішелю, чим же ти його підкупив, адже ми такі безсилі?

— Я вибрав два невідомих мені імені зі списку, який здобув Тоссе, і сказав, що вони теж фігурують у листі пані Руденшельд. Збрехав наосліп, подумки благаючи Бога, що­би Булін погодився піти мені назустріч заради тих двох членів ордену.

— А якщо Булін викриє обман?

Кардель тримає в руці підроблений Емілем лист.

— Не викриє. Їхні імена ввійшли у цей список поруч із вигаданими і взятими з газет. Самого ж Буліна я викреслив.

— А що взамін?

— Життя, Емілю, передовсім твоє. Ти сам мене до цього змусив.

— Яким чином?

— Ти ж першим мене врятував. Я говорив із Блумом, він про все довідався. Тепер я знаю, чому Петтер Петтерссон гніє на дні Ріддарф’єрдена. Якби не ти, на його місці був би я. Ти пішов до Кроока і привів його до Прядильного дому, щоби показати, де собака зарита. Петтерссона звільнили завдяки тобі. Хіба ти сам не казав, що друзями нам більше не бути? Якби ти дотримувався власних настанов, усе закінчилося би не так. Як я міг учинити інакше?

Чоловіки вже зовсім поруч, Булін грайливо вітається, прикладаючи два пальці до шапки з вовчої шкури. Двоє поліцейських раптово хапають Еміля за плечі.

— Чому ви мене хапаєте?

Кардель підходить ближче, віддирає лапи «сосисок» і тягне Еміля за шию до себе. Шепоче йому просто у вухо:

— До божевільні, Емілю. Вислухай мене уважно. Я доб­ре знаю, що ти вже втікав із таких місць. Коли виберешся звідти — будеш вільний, бо вже нічим їм не загрожуватимеш. Хто ж слухатиме вигадки якогось навіженого про неіснуючу змову? Забудь про все. Життя, про яке ти мрієш, чекатиме на тебе за стіною завтовшки менше долоні. Я впевнений, що ти впораєшся.

Мікель обіймає Еміля. Той хоче щось сказати, але передумує і тільки мотає опущеною головою.

Ансельм Булін роздратовано покашлює.

— Перепрошую, що втручаюся в такий сентиментальний момент, але холод дошкуляє, а ми ще не закінчили.

Кардель відводить погляд від Еміля і простягає Буліну листа, однак відразу ж висмикує конверт із простягнутої руки старого. Булін киває «сосискам», ті підводять зв’я­за­ного чоловіка.

— Як і домовлялися.

Гроші обмінюють на товар. Булін перевіряє, що купив, здивовано прицмокує, перечитуючи імена і задоволено киває. Розриває аркуш уздовж і впоперек, а тоді обертає­ться до поліцейських:

— Кожен, хто зараз роззявить рота, прожує і ковтне оце, отримає по таляру.

Жоден із «сосисок» не може відмовитися від такої пропозиції. Булін причащає кожного шматком паперу й не зводить із них очей, аж поки з кутиків їхніх уст не проступає чорнило.

— Чудово, от і все. Панове, дякую за зустріч. Унизу на Хеппсбруні, якщо не помиляюся, чекає візок, що відвезе молодого пана Вінґе до нової оселі. Пане Карделю, було неймовірно приємно мати з вами справу, але сподіваюся більше ніколи вас не побачити. Мої найкращі побажання!

Купка людей тане. «Сосиски» гамірно розбираються парами — двоє ведуть Еміля Вінґе вниз до набережної, ще двоє вертаються з порожніми руками. Кардель дістає з-за пояса обривок мотузки, виданий йому в перший день служби пальтом. Обережно обмотує зв’язані руки Сетона, у якого зі спотвореного рота стирчить закривавлена ганчірка, і незграбно лаштує неслухняними пальцями правої руки такий-сякий вузол.

— Ти диви, я цілих п’ять років ношусь із цією клятою мотузкою, і оце вперше вона стала мені у пригоді. Я вже думав, що так і лежатиме без діла…

31.

Емілеві дісталася окрема камера. Долівка встелена сіном, як у корчмі чи стайні. У кутку стоїть надщерблений фаянсовий горщик — його треба ставити під двері в обмін на миску з їжею, схожою на покидьки. Зазвичай це вівсяна каша, підбита смальцем, що збилася у в’язкі грудки. По неділях дають солоний оселедець, після якого неможливо втамувати спрагу. Вікно забите дошками майже до самого верху. Стіни подряпані і вкриті написами червоного, коричневого і чорного кольорів — тим, що виявилося під рукою. Дещо можна навіть прочитати: мрії про помсту й покарання, плотські бажання і пекельні муки ворогів. Нічого із цього йому не на користь. Судячи із руху сонячних променів, його вікно дивиться на захід. Якби міг дістатися вище, то побачив би Місто-між-мостами, націлені один на одного зубці Хеппсгольмена й Хеппсбруна. Ніч довга, а день короткий і тьмяний. До стіни по той бік коридору примикає недосяжна груба, яку все одно ніколи не палять. У камері холоднеча, Еміль рятується тим, що пхає сіно між курткою і сорочкою. Звідусіль чути божевільних, тут ніколи не буває тихо. Безупинні крики, бубоніння і завивання просочуються крізь стелю і дощану підлогу, де розташовані такі самі крихітні комірки, як і ця, щільно набиті хворими. Хтось сміється і плаче, шепче й молиться, гепає у стіну, гримить посудом, стогне від насолоди чи болю. Звідси не втекти. Охорона не зводить з Еміля очей і ніколи з ним не розмовляє, стіни грубезні, на дверях важкий засув. Із вікна не вискочити — занадто високо.

Еміль розуміє, що це сталося не зі зла, Кардель же не знав. Еміль міг би розповісти, поки ще був час, але довіра між ними похитнулася, та й не було потреби. Він і справді втік із вілли «Оксеншерна» в Уппсалі, але не без допомоги. Тоді його врятував брат. Перед домом Буліна Еміль мало не розповів правду, але в останній момент осмикнув себе. Все сталося з найкращих міркувань, навіщо псувати такий щирий подарунок? Тож залишалося віддячити мовчанням.

Еміль Вінґе щулиться в куті, обнімає тонкі ноги, впершись підборіддям у коліна, і в тисячний раз обмірковує дилему, що буквально заворожує його страшною і бездоганною симетрією. Ніхто не допоможе, він залишився сам. Зовсім недавно він розбив мури невидимої в’язниці і здобув свободу, про яку годі було мріяти. Невже потрібно наново звести ті стіни, щоби вибратися з полону, у якому знемагає його тіло? Чи це можливо? Чи можна силою волі повернути свідомість у стан невідання? Чи такий обмін вартий своєї ціни?

Еміль точно не знає.

Час вносить свою лепту. Він забуває лік дням, байдуже споглядає жалюгідний світ навколо й усвідомлює, що один із тих голосів, які невпинно бубонять — його власний. І ось одного дня краєм ока пробігає ледь помітна тінь, миттєвий проблиск світла в досі порожньому просторі. Еміль повертається у бік тіні, і солоні сльози пекуче заливають потріскані губи, що розтягуються в переможній усмішці.

— Сесіл?

32.

Дорога веде на північ через міст, далі через увесь Нор­рмальм, де від морозу потріскують сухі балки, а вікна позакривані віконницями, щоби краще вберегти тепло печей. Сліди від чобіт кружляють довкола озера Трескет із його підступними засніженими болотистими берегами, і прямують на північ, за пагорб з обсерваторією і млином Спельбумскан, що відмахується від сніжинок своїми крилами. Видимість погана, людей надворі мало, а ще менше тих, хто кидає погляд крізь завірюху, щоби роздивитися дивну пару. А ті, хто кидає, не бачать нічого особливого: пальт веде зв’язаного бранця, певно звідника чи ловеласа. Дивує хіба напрям — либонь, збилися з дороги і заблукали серед кучугур.

Митницю Руслаґстулл ці двоє минають без зайвих перешкод. Крізь шибку видно митників, що згорбившись сидять довкола вогнища, гріються бренвіном і грають у кості. Вони такі п’яні і змерзлі, що ні на що не зважають. Кардель прямує вгору, до лісу, ступаючи незайманим снігом. Сліди за їхніми спинами майже відразу ж засипає сніг. Єдині дороговкази — каміння і стовбури. Кардель зупиняється серед хащів, і, зачувши дзюркотіння джерела, яке не здолав мороз, розуміє, що знайшов правильне місце. Пальт розчищає від снігу повалений стовбур. Кидає:

— Сідай.

Кардель стає на коліно, щоби вивільнити руку Сетона, і витягує з його рота слизьку від льоду ганчірку. Тюко спершу розтирає долоні, а потім плечі та руки. На ньому лише сорочка, а короткі штани розщіпнуті на колінах. Виглядає так, ніби його застали в ліжку й дали на збори лише кілька секунд. Сетон застібає сорочку й піднімає комір, підтягує панчохи й обхоплює себе руками.

— Що далі?

Кардель закриває шию лацканом плаща і ховає руку в кишеню.

— Посидимо трохи тут.

Під деревами сніг не такий рясний, більшість сніжинок затримується на плетиві мертвих гілок. Короткий день добігає кінця. Сонце, сховане за хмарами, провалюється за небокрай все глибше і глибше, наче остання крапля крові з рани, що затягується. Слідом за ним надходить темінь. Сетон пересмикується, щоби менше труситися, за раненою щокою цокотять зуби.

— Отже, ти залишився сам на господарстві. Хто би міг подумати? Я був дуже радий бачити, як ти сам спихнув свого товариша у прірву. Вчинок гідний лаврів, далебі. Сподіваюся, це з мене ти взяв приклад. Каліка, а далеко пішов. Від самого початку я був переконаний, що твоя голова така ж дерев’яна, як і ліва рука.

— Останніми роками в мене було чимало добрих вчителів.

— А як же наша Анна Стіна? Скільки ж часу я на неї змарнував, був їй за батька, якого вона ніколи не мала. Як у неї справи? Я був упевнений, що ти радо впустиш дівчину у свої обійми, та, побачивши, як холоднокровно ти зрікаєшся своїх пішаків, припускаю, що ти просто скрутив нещасній в’язи. Сподіваюся, після того, як узяв те, у чому Анна Стіна тобі постійно відмовляла.

Пальт дістає кисет із тютюном, закладає щіпку за щоку, жує і спльовує. Сетон опускає погляд, здригається й оглядається через плече на тіні, які щохвилі стають глибшими.

— Пробач, поговоримо про щось інше. Може, про політику? Завершується останній рік реґентського режиму. Нарешті новий король зійде на шведський трон.

— Сподіваюся, цей буде кращий за попереднього.

— Гадаєш?

Кардель знизує плечима.

— Хлопчина знає ціну війні. Жменя дробу із брудного ствола відправила його батька на той світ після двох тижнів гангрени. Малому тоді не було і чотирнадцяти років. Той хлопець має прагнути миру.

— Ти заткнув за пояс самого Жан-Жака своїми поглядами на виховання; ніщо так не спонукає юнака до миролюбності, як демонстративне вбивство батька. Жартую. Ну, гаразд, століття теж добігає кінця.

— Дуже вчасно.

— Гадаєш, наступне буде кращим? Нарешті настане золота доба?

— Принаймні передумови для цього непогані. Раніше точилися нескінченні війни, одна безглуздіша за іншу. За кожен крок уперед проливалася кров. Хочеться вірити, що страждання чогось таки навчають. Багато хто говорить про нові ідеї, нові порядки.

Тюко Сетон глузливо посміхається.

— Чув я про них. Гарно французи заправляють. Тільки що буде тоді, коли наситяться кров’ю, а ніж гільйотини затупиться? Брехуни змагатимуться за прихильність плебеїв, і трон дістанеться найхитрішому? Навіть у королів бувають порядні сини. Так, шанси невеликі, але краще вже ризикнути, ніж доручати керівництво державою владолюбним шахраям. А що, як плебс позбудеться кайданів рабства? Хто ними управлятиме тоді? Тупа й агресивна бидлота відразу ж візьметься закидувати винуватців своїх злиднів бруківкою. Дурні самозакохані телепні годяться лише на те, щоби перетворювати дрова на попіл.

Сетон замовкає, струшує головою і складає руки на грудях.

— Хоча, яка різниця, цифри в календарі нічого не змінюють. Правда в тому, що життя занадто коротке, щоби робити висновки з минулого. На чужих помилках не вчаться. Кожне покоління — це зуби дракона. Краще не стає, хіба що інакше. Такі, як ми, завжди відрізнятимуться від інших силою, хитрістю і здатністю ненавидіти. Ми міцнітимемо й підніматимемо нову зброю, завдаючи один одному ще більшої шкоди і не переймаючись загубленими життями. Ми танцюватимемо довкола цього душогубства, доки не протопчемо шлях до могили для всього людського роду.

Сетон регоче.

— Можу підтвердити свою точку зору доказом. Поглянь на нас обох. Яка різниця, чи маю я рацію, якщо ти сильніший? Тому ти мене уб’єш.

— Фактично тебе вбиває холод.

У голосі Сетона вчувається докір.

— Ти ж розумієш, що нічого цим не виграєш? Найбільші злочинці завжди на волі. А як інакше? Це неминучий процес, якщо в людської істоти з’являється влада, що дозволяє втілити всі мрії. Чого варті статки багатіїв, якщо вони змушені підкорятися законам, писаним для бідноти? Це те саме, що боротися з морською хвилею чи снігопадом. Якщо з ними домовитися, вони віддадуть на поталу лише те, без чого можуть обійтися. Про перемогу тут годі навіть згадувати.

Кардель знизує плечима.

— Це хоч щось.

Сетон повертається до тями, тупаючи ногами об землю.

— А знаєш, я насправді довго чекав на цей момент, хоча і зі змішаними почуттями, звісно ж. Ніщо з того, що я робив чи бачив, не дало мені жодних знань. А зараз я нарешті знаю.

Западає тиша, вони довго сидять мовчки. Сетон мотає головою і на його плечі сиплеться сніг. Він здивовано хихикає:

— Дивись, я більше не мерзну!

Сетон простягає обидві руки назустріч сніжинкам, крутить ними і водить так, ніби грає на уявному фортепіано. Долоні бліді, пальці вже не трусяться. Він розстібає комір сорочки і веде бровою.

— Може, не все йде так, як ти задумав…

Кардель плює в темряву, коричневий шрам від плювка на снігу швидко затягується.

— Зачекаємо ще трохи.

Деякий час вони сидять, аж раптом Сетон зривається з місця. Заледве обертає задубілу шию, вдивляється у темінь позаду — не вниз за схилом, звідки вони прийшли, а вгору та в сторони.

— Батьку, ви!..

Під деревами самотня ніч, легкий вітер шарудить свіжим снігом.

— Цей світ гасне, я бачу потойбіччя… Там абсолютно темно.

Урешті Сетон ронить голову і завмирає, сльози відчаю залишають на його щоках блискучі сліди.

— Там порожньо, нікого немає… По мене ніхто не при­йшов!

Кардель ще довго сидить і чекає, аж поки від знівеченої щоки Сетона перестає здійматися пара, а сніг довкола посинілих уст — танути. Тоді він нахиляється, пробує ворухнути його голову на застиглій шиї, стукає нігтем по розплющеному, вкритому памороззю оку, і воно глухо дзвенить у відповідь.

Потім пальт повертається на попереднє місце, фальшиво насвистуючи стародавній військовий марш. Пробує уяви­ти ще ненароджене личко. Може, воно успадкує батькові риси? Ні, краще хай дитя буде схоже на матір.

На цьому Кардель скидає із себе плащ.