1795

1.

Це горде місто, що колись було його раєм та ареною розваг, виявилося зрадливою коханкою, чиї ніжні почуття швидко розвіялися. Тепер місто його ледь терпить. Стокгольм перетворився на лабіринт страху, де блукає невтомний однорукий мінотавр. Тюко Сетон не часто виходить на вулицю, крислатий капелюх завжди низько натягнутий на лоба, шалик закриває шию аж по бороду, що здичавіла за зиму. Поверх одягу широчезний плащ із відстовбурченим коміром і подертими полами, що майже волочаться по бруківці. Плащ дістався йому з плеча якогось померлого велетня, і його можна закласти, коли голод докучатиме більше за холод. Рідна мати його би не впізнала.

Проте Сетон крадеться попід стінами, як щур, пересуваючись вулицями від одного рогу до іншого. Ноги зігнуті в колінах, а погляд постійно бігає, щоби своєчасно помітити, хто йде протилежним боком назустріч. Одна невдала зустріч — і пісеньці кінець. Тюко добре знає часи міських припливів і відпливів, тому наважується з’являтися під шматками посіченого дахами неба тільки за сприятливих обставин: коли можна сховатися серед натовпу або коли вуличні ліхтарі погашені і навколо зовсім порожньо. Найгірше у суботу — довгий шлях через Слюссен, потім перед­містя — і далі до Гаммарбю. Але Тюко мусить, наче його ведуть туди на невидимих віжках. Ну, і не хлібом же єдиним, як кажуть.

Часом Сетон бачить освітлені вікна палаців, де розкіш править бал без нього, де довгі бенкетні столи невдовзі розсунуть, звільняючи місце для танців. Він досі пам’ятає, як пихато палаци та особняки здіймалися над бідняцькими кварталами, об чиї мостові йому раніше не доводилося бруднити підошви. Небо там здавалося ширшим, а світло яснішим. Там були зали і пишні покої з високими розписними стелями, на яких ширяли голі херувими, а в теплих обіймах незліченних свічок мерехтіли сухозлітне золото і шовк. Стокгольм, у якому опинився наразі Сетон,— царина клопів і щурів, стелі тут настільки низькі, що стельові балки постійно частують неуважні голови синцями; де від лою і ріпакової олії у світильниках більше чаду, ніж світла. Постійний напівморок придушує навіть ті вбогі кольори, у які вдягається плебс, і будь-який протест проти закону про заборону розкоші розчиняється у цій сірій масі.

Сетон наступає на нечистоти і послизається, витанцьовуючи, наче закутий у ланцюги ведмідь; гнилий сморід від Ріддарф’єрдена не надто відрізняється від затхлості його кімнати. Особливо зараз, коли з-під розталих кучугур і скреслої криги виліз на світ торішній бруд. Сетон проминає фасади будинків на площі Бренда-Томтен, бачить, як зупиняються візки і з них виходять люди із провінції, яких привели сюди мрії про щось більше та краще. Їх зустрічають вуличні хлопчаки, чемно кланяються і пропонують допомогти з важкими скринями і валізами. Потім дітвора, сміючись, тікає зі своєю здобиччю і спритно зникає в закапелках і вуличках, де її ніколи не знайти.

Весна видалася дощова. Затяжні зливи безперервно омивають Стокгольм та його передмістя, дні сплітаються воєдино, а коли опади припиняються, то складається вра­ження, що саме повітря змокле. Варто лише відійти від теп­ла груби, як одяг насичується вологою і повисає мок­рим клоччям. По закапелках ховаються і терпляче вичікують змоклі голуби з настовбурченим пір’ям. Коли голод бере своє, вони один за одним злітають донизу, і тоді вулицею розноситься лунке тріпотіння крил. Сонце сповите щільними сірими хмарами, що ледве просівають світло й не пропускають звичне для цієї пори року тепло. Від Стурторґет стічною канавою постійно тече каламутна вода. Перед найменшою перешкодою утворюються цілі загати, а де вода в калабанях стоїть вже давно, плодяться рої мошкари. Замість поцілунків і турботи Стокгольм укриває Сетона сверблячими укусами. Це все, на що він тепер заслуговує.

Інколи Тюко затримується перед теплими під’їздами і світлими шибами, осторонь прислухаючись до розмов і пліток. Переважно порожні балачки, нового мало. У всіх на вустах зміни, що грядуть. Легковажне майбутнє дає волю всім без винятку судженням. На півдні цього року знову неврожай, ще гірший, ніж торік, люди пухнуть із голоду. Регентський режим доживає останній рік, та мало хто вірить у те, що від королівства, що дістанеться юному королю, хоч щось залишиться. Державні мужі з кожним роком стають все більш дріб’язковими та дратівливими, і це все було би дуже смішно, якби не було так сумно.

І все ж свято триває. Над проваллям рікою тече бренвін. Невпевненість у завтрашньому дні не відміняє сьогоднішньої пиятики, а наближення Рагнароку[19] не псує хвилинні насолоди. Радше навпаки, адже зв’язок між причинами і наслідками порушений. Ніхто не чекає на блідолицю смерть, зате вона обіцяє списати всі борги. Брудна підлога ходить ходором під дикими відчайдушними танцями. На гральних столах з особливим завзяттям ляскають барвисті карти, запаморочливі суми переходять від багатіїв, що розо­рилися, до бідняків, що вчора жебрали на хліб, а сьогодні всіх частують чаркою. Місто лихоманить.

Увечері в Сетона важлива справа. Грошей у нього катма, всі цінні речі під заставою, скоро нічим буде заплатити за житло. Наприкінці місяця його виженуть, а на вулиці довго переховуватись не вийде. Сетону потрібна допомога, і залишилася одна-єдина соломинка. Тюко чекає на вечір, прислухається до звуків, що вказують на час краще за будь-який годинник.

Щовечора о десятій годині вулицями роздається барабанний дріб. Барабанщик зупиняється біля кожної ще відчиненої корчми, привертаючи таким чином увагу «сосисок». Шинкарі відкуповуються, тицяючи йому в руку за давно узгодженим тарифом, і щедро наливають чарчину-другу для закріплення домовленості. Через два квартали від Норрбру чолов’яга вже такий надудлений, що підпирає всі стіни, щоби втриматися на ногах. Якийсь каверзник завбачливо дірявить виделкою шкіру на барабані, щоб уже точно отримати спокій.

Тюко Сетон накидає на плечі плащ і насуває на чоло капелюха. Огладжує підборіддя. Коли голова міркує про своє, його рука часто сама тягнеться до щоки, ніби перевіряючи, чи насправді щетина добре ховає шрам. Колючі волосинки подразнюють краї рани, і щоразу, усвідомивши власні дії, Сетон відсмикує руку і пхає її до кишені. Однак неслухняна рука, як павук, який опинився у чужій павутині, все одно тягнеться назад.

Сетон оглядається через обидва плеча і вирушає.

2.

Поки він петляє вуличками міста, душу ятрять свіжі спогади про жалюгідні зимові тижні, проведені в темній орендованій комірчині. Плечі притиснуті до ледь теп­лих кахлів печі, а на грудях гусяча шкіра, очі засліплені кіптявою лойового каганця. Єдиний відвідувач — син господаря, що двічі на тиждень привозить повні сани дрів і залишає декілька нових томиків, наосліп вибраних із того, що вполював купець у помешканнях покійників. Їжа з корчми нижче поверхом — та сама ріденька юшка, котру щодня називають по-іншому. Винахідливість клопів не знає меж, хоча й так цілими днями робити нічого, крім як чавити їх загрубілими від цієї справи пальцями. Божевілля, приспане млосною тишею, що з кожним днем стає все нестерпнішою. Гаманець поступово спорожнів, хоча він витрачав лише на найважливіше, лише б не вмерти.

Сетон цурається перехожих. Вони здаються йому гидкими дітьми, що беззмістовно вештаються, не здатні до жодної розумної думки. Хто ще у змозі, насолоджується власним бренним тілом, а хто вже страждає, топить біль у бренвіні. Сетона лякає сила, із якою люди чіпляються за життя, яке нічого насправді не варте. Швець із розбитими кулаками, писар, що косо мружиться за подряпаними скельцями у кривій оправі, жевжик, що хизується купленим втридорога одягом, аби справити враження на інших, наймичка, ганебно зігнута у дві погибелі над своїм уже чималим пузом. Усі вони покірно обіймають свої місця, маленькі частинки цілого — занадто великого і складного для того, щоби їхній розум міг його збагнути. Їм так ніколи і не довідатися про справжній сенс життя…

Сетон спускається у бік вулиці Хеппсбрун. За її останніми будинками стогне хвиля і риплять причальні канати. У цій частині Стокгольма усі чужі мови перемішуються в суцільне нерозбірливе шумовиння.

Йому довго не відчиняють, хоча він постукав у правильні ворота. Той самий лакей, що прийняв його повідомлення, демонструє свою гордовиту пику десь через пів години. Одна брова злегка піднята, ніби дивуючись, що хтось готовий терпіти таке приниження, хоча з кожною хвилиною очікування різниця між паном і жебраком зростає.

— Пан готовий вас прийняти.

Коли Сетон робить крок до порога, служник незворушно стоїть перед ним із кам’яним обличчям.

— Не тут. Прошу обійти з іншого боку.

Сетон пробирається між будівлями до внутрішнього подвір’я. Шкіра черевиків набирається вологи від мокрих відходів, плечі та лікті чіпляються за грубі стіни щоразу, як Сетон намагається обійти найбільші калабані у цьому брудному рові, призначеному для золотарів і найнижчої челяді. Нарешті, спотикаючись, він вибирається на подвір’я, де у відчинених дверях чекає лакей. Добре й те, що не доведеться ще раз стукати.

Тюко запрошують на другий поверх, до пишного кабінету. Довкола виключно вишукані речі: письмовий стіл, накрита пледом клітка, де в неволі спочивають співочі пташки, комод, прикрашений примхливою інкрустацією, у шухлядах котрого, напевно, повно-повнісінько всіляких цікавинок, книжкові полиці, що аж угинаються під дбайливо розсортованими за розмірами томами — фоліанти внизу, а октави зверху. Вздовж однієї стіни розташувалася група із трьох шаф, на кожній із них по заскленому кубу з найрізноманітнішими метеликами, пришпиленими до вкритої оксамитом підставки.

Сетону не пропонують сісти, тож доводиться стояти перед господарем у кріслі, наче провинений школяр перед учителем.

Чоловік за письмовим столом худорлявий і лисий, щоки побиті шрамами від віспи. Вбраний лише в камізельку, рукави сорочки закочені по лікті, краватка не зав’язана. Чоловік змірює Сетона повним відрази поглядом — від дротяних пряжок на обувці і вкритого плямами і брудом плаща до кошлатої бороди і скуйовдженої перуки з овчини. Сетон навіть не намагався хоч якось прикрасити свою убогу зовнішність, бо заздалегідь знав, що це мало що змінить. Однак залишки честі змушують його тримати спину рівно.

До Сетона звертається гугнявий голос, чий власник навіть не приховує, що цей візит для нього — обуза.

— Тюко Сетон… До чого ж ти докотився! Я навіть гадки не мав, що твоя брудна нога знову ступить на мій поріг.

Сетон відкашлюється, щоби його краще було чути.

— Буліне, зі всіх членів ордену ти був для мене найближчим…

— Це твій найкращий комплімент? Не гай часу на підлабузництво і фамільярності.

Булін демонстративно дістає з кишені годинника, знімає його із золотого ланцюжка і кладе на стільницю між собою і гостем, від чого цокання механізму стає голоснішим.

— Даю тобі п’ять хвилин, ані секунди більше. Раджу відразу перейти до суті справи.

— Як тобі відомо, внаслідок несприятливих обставин я збанкрутував. Вина не моя, таке може статися із будь-ким. Ми обоє добре знаємо, що Евменіди не завжди схвалювали деякі мої вольності…

Булін голосно фиркає від такої недооцінки. Від Сетона тхне на всю кімнату, господар підносить до носа пляшечку з нюхальною сіллю.

— І все ж мені здавалося, що подарунок на честь примирення минулого літа був початком нового порозуміння.

Пальці Буліна вистукують по стільниці.

— Не забивай мені баки своїми клопотами, Тюко.

— У мене вкрали всі мої статки, зароблені величезними зусиллями. Ось-ось не залишиться ні гроша.

Булін скептично веде бровою.

— І що з того?

— Мене безпідставно переслідують двоє скажених псів. Маю підстави вважати, що вони просто перекладають на мене свою провину. Судячи з усього, їм дали добро в домі Індебету.

Булін міняє позу в кріслі й важко підводиться, опираю­чись на тростину зі слонової кістки. Тоді прибирає хвору ногу з м’якого пуфа, кульгаючи у самій панчосі перетинає кімнату, зупиняється, стоячи на одній нозі, перед заскленою шафою і починає з виглядом знавця роздивлятися застиглу феєрію кольорів і форм метеликових крил. Нареш­ті зітхає, тре обличчя, і питає:

— Тюко, невже ти справді не знаєш, чим так розлютив членів ордену?

Булін відступає, щоби звільнити місце для Сетона.

— От поглянь. У середині другого ряду згори поруч двійко метеликів.

— Вони однакові.

— Лише в очах профана. Дійсно, обидва вони належать до ряду Lepidoptera. Пітер Крамер привіз їх із Нового світу за рік до смерті. Кремер був першим, хто впорядкував метеликів за системою Ліннея, і коли ці метелики по черзі опинилися під скляним ковпаком ученого, він устиг констатувати, що вся подібність між ними обмежується лише зовнішністю. Той, що праворуч, перейняв барви свого сусіда, оскільки той, що ліворуч, гіркий на смак. Птахи це добре затямили, і коли бачать білі цятки на вогненно-жовтому тлі, стуляють дзьоби і відлітають шукати кращу здобич. Метелики праворуч дуже смачні, але завдяки такому вбранню їх ніхто не їсть.

— Чому ти такий впевнений?

— Це лише моя здогадка. Та в мене є беззаперечні докази.

— Які?

Булін посміхається і шкірить зуби, гострі та здорові, незважаючи на вік.

— Я спробував їх на смак, звісно ж… Ну, досить. Я не збираюся вчити тебе природознавству, і ця моя розповідь — алегорія.

Булін натужно обертається довкола хворої ноги і веде далі, не чекаючи наступних запитань:

— Справа не у твоїх витівках, бездумності чи неспроможності дотримуватися правил збереження таємниць. Господи, та якби це було підставою для чвар у нашій організації, на збори ніхто би не приходив. Così fan tutto[20].

Булін підходить ближче до гостя, однак зупиняється зі скривленою міною, коли сморід стає нестерпним.

— Ні, ти не один із нас, Тюко. Бо лише на вигляд такий, як ми. У голові не вкладається, як такий кмітливий чоловік міг повірити, що зможе приховати цей факт від інших.

— Запевняю, що це не так.

Булін пирскає.

— Ти не бачив свого обличчя в розпал вакханалії. А я бачив, інші теж. Воно застигле, ніби від жаху, штани чемно спущені до колін, у застиглій руці розм’яклий член, і все це в той час, як інші розважаються. Ти боїшся близькості інших людей. Хіба справжній лібертен так вчинив би? Місто-між-мостами невелике, та і Швеція теж, газети приходять навіть із далекого Бартелемі. Ми чули, які несусвітні легенди ти сплітаєш про свої пригоди. Нам важко в них повірити після того, що ми бачили на власні очі. Ти поклоняєшся не тій самій Фреї або Венері, що й ми. Ні, у тебе інші мотиви. Даремно ти намагаєшся приховати їх акторською грою, сиплячи цитатами із книжок, які сам до кінця не розумієш. Звісно ж, наші інтереси перетинаються, але такому, як ти, ніхто довго не довірятиме.

Слова дзвенять у вухах Сетона, наче удари у скроні. Відповісти йому нічого, серце у грудях ледве стукає. Булін криво, майже співчутливо посміхається, а тоді шкутильгає до вікна, щоби впустити хоч трохи свіжого повітря від Солоного озера.

— От дідько, від тебе тхне гірше, ніж із канави, а вона цього місяця смердить нестерпно. Це ж треба було так занапастити себе…

Ансельм Булін змінює позу і зціплює зуби, наступивши на хвору ногу. Уже десять років він залишається секретарем Евменідів, і з радістю скористався би нагодою сформулювати суть цього товариства, якби не раптова втома. Підкралася старість — ця халепа, звісно ж, передбачувана, але така, що завжди здається далекою, ніби стосується лише інших. Запізно схаменувся. У юності Ансельм почувався безсмертним — і сміх і гріх. Зараз згадує про це зі зневагою, але інколи відчуття безсмертності йому таки бракує. Хай йому грець, із тією братією. Вічно якісь занудні урочисті ритуали, розбрат, змови, нескінченна політика — навіть у такому товаристві, де в учасників стільки спільного. Не стихають чвари про владу, гроші, пріоритети і ранги. Розпалюється ворожнеча між таборами, прибічники одних за ніч переходять на сторону інших. Ніж, який ще вчора стирчав у твоїй власній спині, радо встромляють у спину іншому, як естафету зради. Коли вибирають нового очільника ордену, інтриги перетворюються на загальну лихоманку; внутрішнє коло змушене вдаватись до погроз і підкупу, щоби забезпечити потрібний результат. Ще до кінця цього року мають відбутися нові вибори. Булін утомився, зазвичай він лише спостерігає за грою, призначеною для молодших членів. Настрій його стрімко міняється.

— Навіть якщо ти лише метелик з роду Limenitis, який перебрав на себе кольори неїстівних Danaus, серед Евменідів і досі є такі, хто із задоволенням згадує весілля в маєтку «Три троянди».

Булін насипає в долоню тютюну із черепахової табакерки, втягує ніздрями крихти і здушено чхає в лікоть.

— Якби не цей жебрацький вигляд, мені було би важче виставити тебе за двері.

Сетон наосліп мацає обома руками в темряві й нарешті ловить іскру світла:

— Можливо, я міг би запропонувати щось в обмін на прихильність братства? Ще одну виставу такого ґатунку?

Булін сякається у вишиту хустинку.

— Одним богам відомо, яка зараз нудьга, а через це й напруга. Страшенно бракує розваг. Але це має бути щось насправді неординарне. На сільському весіллі очікування були невеликі, а тут, у місті, потрібна витонченість. Ти, Тюко, трохи помізкуй і повідом мені, коли знатимеш, що і як.

У Сетона так сухо в горлянці, що зв’язки не спроможні видати ні звуку. Добряче відкашлявшись, він нарешті видушує із себе одне слово:

— Коли?

Булін якусь мить розглядає гостя, а Сетона мало не трусить від думки про задоволення, що подарувала йому доля.

— Коли до тебе з’явиться муза. Але не надто тягни.

Булін знову нанизує годинника на ланцюжок, повертає його до кишені камізельки, і вже ніби простягає руку, щоби показати на двері, однак зупиняється.

— До речі, Тюко. На секретері коло дверей знайдеш стос квитків. Он там, під левом. Візьми собі один, як виходитимеш. Мені подарували, а я вже застарий для такого. Може, саме вистава подарує тобі натхнення.

Сетон слухняно бере один квиток із купки, котру притримують передні лапи кам’яного лева. Булін вказує на двері. Додає:

— А борода тобі личить, Тюко.

Виходячи, Сетон пригадує розповідь юного панича Тре-­Русур під час довгої подорожі морем. Хлопець тоді поділився геть незрозумілим застереженням Самуеля Фальберга. І вже не вперше Сетона порівнюють з істотою, що маскується під якусь іншу. Утім, у Фальберга були на те інші причини.

Цікаво, яке із цих порівнянь ближче до правди.

3.

Ім’я на квитку знайоме Сетону з вуличних розмов: це молодий Ліндеґрен з Уппсали, автор багатьох фривольних застільних пісень, що з’явився нізвідки і здобув популярність п’єсою «Сліпий коханець». Нову виставу вже перевірили та затвердили, і в Драматичному театрі подейкують, що очікується ажіотаж. Квитки на прем’єру давно розкуплені і тепер їх перепродають удвічі дорожче. Сетон міг би непогано заробити на подарунку Буліна, але відкинув цю думку, він же не якийсь там гендляр. Колись Тюко часто відвідував такі прем’єри, і, здається, Булін кинув йому виклик. Не виключено, що старий і сам приплентається до театру, щоби перевірити, чи з’явився там Сетон.

Удень падав дощ, але після обіду небо розчистилося. Настає довгоочікуваний вечір, і Сетон долучається до натовпу, переходить мостом на Норрмальм і йде вздовж Стреммена попри Оперу. Ось і палац, що колись був названий Незрівнянним. Будівля і досі виправдовує це ім’я. Казкова споруда між парком Кунґстредґорден і водою витончена та елегантна — на противагу грубезній і непропорційній будівлі королівського замку архітектора Тессіна, що через надмірну довжину фасаду здається пласкою. Незрівнянний палац можна сміливо вважати пам’ятником десятиліттю: закладений приватним забудовником, він став державною власністю, коли у забудовника закінчилися гроші, і перетворився на арсенал під час російської війни короля Ґустава. А коли з палацу винесли останній бочонок із порохом й останнє ядро, він став притулком марнославства і хворобливої фантазії.

Як на останню п’ятницю травня незвично холодно. Сетону це на руку: глядачі приходять навбирані, багато хто по вуха замотаний зимовими шаликами. Він звично піднімається сходами, аж поки його не зупиняє чиясь рука:

— Ваш квиток!

Сетон тицяє наглядачеві в лівреї папірця, а той лише похитує головою і прицмокує язиком, так, наче його очікування справдилися.

— Ті, в кого стоячі місця, заходять останніми. Не пхайтеся перед поважнішими людьми.

Сетон навіть не встигає запротестувати, як його просять відступитися. Лише тоді у світлі, що падає з вікна, він уперше роздивляється, чого насправді вартий презент Буліна. Стояче місце в партері, де всілякий набрід штовхає­ться за кожен клаптик простору. Раніше Сетон нізащо би не погодився на щось гірше, ніж бельетаж чи ложа, та зараз уже пізно нарікати на власну нерозсудливість.

Знову холодно й вогко, хоча Тюко закутався в усе, що має. Терпіти стає несила. Нарешті їх впускають — після того, як наглядачі демонстративно звільняють сходи для поважних глядачів, що запізнилися. Сетона заштовхують усередину, доводиться дріботіти і наступати комусь на п’яти. Люд лається і свариться через тисняву, і жінки не кращі за чоловіків. Глядачів у партері набивається стільки, що ніде яблуку впасти. Переляканий Сетон намагається уникнути чужих дотиків, шукає поглядом вихід, однак дорога назад перекрита скупченням людей, що тиснуть і рвуться всередину, щоби опинитися ближче до сцени. Заледве дочекавшись, поки плебс угамується, завіса розсувається, відкриваючи декорацію — майстерню художника.

Сетон майже не чує репліки акторів, уся його увага прикута до іншого. По спині, ще недавно холодній і вкритій сиротами, тече піт. Тюко не може поворухнутися. Стовпище вирує, у ньому, як у морі, виникають невидимі течії. Сетона штовхають з усіх боків, тож доводиться покірно гойдатися в такт цим хвилям. В обличчя б’є чийсь несвіжий подих, здає­ться, можна навіть розгледіти, як воші перестрибують з одного плеча на інше, зусібіч придушені зойки і сміх. Вираз блаженного полегшення на обличчі якогось п’яного сусіда — ось звідки той ядучий сморід і тепла волога, що просочується крізь підошви…

Сетона аж пересмикує від огиди, хоча ніхто цього не чує і не бачить.

Над партером здіймаються три поверхи балконів. На цьому Парнасі стоять вельможі, яким ніхто не заступає огляд і не псує повітря, там удосталь місця, щоби спокійно розглядати в лорнети різношерсту публіку та її вбрання. Поважні гості пригощаються тютюном зі срібних табакерок, крізь гамір лунає дзвінок, наче ангельська арфа. Багато хто споглядає гармидер у партері з посмішкою, вказуючи сусідові на щось особливо кумедне. Дивлячись на тисняву внизу, дворянство ще дужче насолоджується власним становищем, а Сетон відчуває себе одним із учасників спектаклю, який прийшли подивитися багатії.

Тюко ледве витримує всі три дії та інтермеццо, під час якого танцівниці компенсують власну незграбність, оголюючи ноги вище, ніж потрібно. Після закінчення вистави доводиться довго чекати, поки відчинять двері, бо спочатку випускають глядачів із балконів, а вельможі не для того так пишно вдягалися, щоби поспішати.

Надворі Сетон жадібно ковтає нічне повітря, прочищає легені, витирає рукавом сльози з очей і намагається випорожнити шлунок, та звідти виходить лише жовч. На хвилях Стреммена плавають уламки майже повного місяця. Позаду глузливо стирчать байдужі шпилі Незрівнянного. Сетон прямує туди, звідки прийшов, — до вбогої темної комірчини, де жевріє лише ненависть, яку не приспати ні безсиллям, ні жахом.

4.

— Копенгаген горить!

У вуличках під будинком галасує і пліткує люд. Необачна іскра в посуху спустошила столицю Данії, від палацу Крістіансборґ залишилися самі обвуглені руїни. Поганий знак, каркають ворони. Скоро, певно, спалахне і Стокгольм, і байдуже, що його халупи кам’яні. Старі люди добре пам’ятають, що зимове тепло і свіжоспечений хліб набагато дорожчі, ніж зазвичай видається: червоний півень збирає свою данину в найбільш неочікуваний момент. Сетон знає це краще, ніж будь-хто, адже вогонь забрав у нього геть усе.

Наближається літо, і в спеку його кімната стає ще нестерпнішою, ніж у зимовий холод. Тоді хоч можна було сховатися під ковдру, а від задухи не врятуєшся. Повітря гаряче і сперте, спрагле тіло вимагає повернути втрачену з потом вологу. Усе свербить у рази дужче — і шкіра, і нутро. Тюко Сетон втрачає лік дням. Після того як у кварталі стихає гул недільних дзвонів церкви Святої Ґертруди, відраховує шість днів і ночей, аби не пропустити суботу — єдиний день, коли він дотримується хоч якогось розпорядку.

Сетон читає оголошення біля колодязної помпи: у Гаммарбю нарешті вішатимуть злодія. Шибениця стирчала без діла впродовж багатьох тижнів. Якщо когось і карали, то хіба жінок за переривання вагітності, проте вішати їх перестали, бо надто вже багато вуличних хлопчисьок набивалось під поміст, щоб і собі заглянути під спідницю. Натомість використовували плаху, встановлюючи її просто на землі. Та відрубування голови сокирою завжди цікавило Сетона значно менше, ніж петля.

Тюко йде слідом за іншими, минає шанці і згодом вибирається на горбок. Настрій бадьорий, надворі ясний літній день, на небі ні хмарини. Долаючи огиду, Сетон проштовхується якомога ближче до шибениці і примикає до товариства, у якому не дуже виділяється. Невдовзі прибуває повіз із засудженим. Його супроводжують візник, який кляне свого коня, і помічники, які лаються і штовхають воза, коли колеса загрузають у сухому поросі в коліях. Виводять закутого в кайдани злочинця — молодого хлопчину з рудим волоссям і доброзичливим обличчям. Здивована міна хлопця змінюється на піднесену — від гордості, що на його честь зібралося стільки люду. Рум’яне обличчя починає радісно сяяти щоразу, як він упізнає когось у натовпі; юнак усміхається і голосно вітається із приятелями. Поміст круглий, мурований, із невеликим вирізом для сходів, що ведуть на платформу. На балках, що спираються на кам’яні колони, закріплені чотири петлі для мотузки. Засуджений, здається, милується краєвидом і насолоджується загальною увагою, хоча на його плечі лежить рука пастора, а ланцюг кайданів тримає кат. Коли зачитують вирок, юнак не відмовляє собі у задоволенні корчити гримаси, а в деяких місцях навіть пританцьовувати, і майже не реагує, коли один із помічників ката дає йому потиличника. Хлопець здогадує­ться про серйозність цього заходу лише тоді, коли западає загальна тиша та на його шию накидують зашморг. Він мотає головою так, наче щойно усвідомив, що його зби­раю­ться позбавити життя.

— Чекайте, чекайте!..

Той самий помічник, який нещодавно дав хлопцеві ляпаса, заспокоює його і гладить по плечах. Петлю поправляють, мотузку фіксують, чиновник киває катові, а той своїм помічникам.

— Чекайте! Та зачекайте ж!..

Помічники знають, що часу гаяти не можна — паніку треба зупинити вчасно, поки той шепіт не перетворився на відчайдушний крик. Ніби в борцівській схватці, вони відривають ноги хлопця від настилу і затягують петлю, що має втримати тіло, а тоді разом відпускають руки й обтирають їх об штани, ніби струшуючи з долоней провину.

На обличчі засудженого досі здивування. Уста, що синіють і набрякають, ще ворушаться і ледь чутно благають про пощаду, погляд метається з боку у бік. Ноги даремно шукають опору, хлопець виструнчує спину й напружує кожнісінький м’яз, аби звільнитися з полону петлі. Потім починає бігти в повітрі, все швидше і швидше, як обезголовлена курка, що в конвульсіях виривається з рук своєї господині. Від кожного руху петля затягується все дужче. Розбухлий язик вже не вміщується в роті.

Сетон не відриває очей від цього видовища, боїться пропустити найменшу подробицю, його волосся стає дибки. Його охоплює жах, та він не в змозі відвести погляд чи кліпнути, хоча від напруження з очей уже течуть сльози. Він дивиться у вирячені очі засудженого, що налилися кров’ю і, здається, вже втратили здатність фокусуватися. Зіниці зазирають у вічність, і Тюко шукає якийсь знак чи натяк на те, що вони бачать щось особливе. Як завжди, цей момент занадто короткий, хай би якою довгою була дорога. Те, що недавно було живою людиною, б’ється в конвульсіях. Від чоловіка залишається сама оболонка, що гойдається на мотузці.

Сетон затримує подих і водночас шастає поглядом по публіці, яка помалу розходиться і задоволено рушає до міста. Він дивується, як цим людям удається вважати смерть привілеєм засудженого. У кожного на шиї свій зашморг, а мотузка невпинно веде до однієї з тисяч шибениць. Людям їх не видно, але Тюко бачить. І як же йому хочеться бути так само байдужим, як і вони!

Раптом Сетон упізнає в гущі натовпу двох чоловіків і завмирає. Однорукий Кардель з обвугленим протезом, що звисає із плеча на ремінцях, а коло нього, заклавши руки за спину і стиснувши в зубах люльку, незворушно стоїть дурний Вінґе. Обидва прочісують очима юрбу. Кардель робить жест у бік Сетона, і голова Вінґе мало не злітає з шиї, коли той намагається розгледіти, куди тицяє його приятель. Тюко ховається за людськими спинами, тоді пірнає, зігнувшись, у найщільнішу зграю і тремтячими неслухняними ногами напівбіжить разом із потоком людей, аж поки маківка пагорба не залишається позаду. Далі починається крутий схил, що веде до шанців.

Сетон наказує собі зупинитися й подивитися через плече. Виявляється, він біг недостатньо швидко, обидва переслідувачі женуться за ним. Кардель лається і щось вигукує, люди розступаються, ніби вода, у яку пожбурили важкий камінь; пальт, не дивлячись ні на кого, розсікає юрбу і мчить уперед.

Серце Сетона мало не виривається з грудей. Він кидає­ться донизу з горбка так стрімко, що інколи втрачає опору під ногами. У вухах свище кров разом із зустрічним вітром, що зриває з його голови капелюха, коли Сетон розганяється ще дужче. М’язи ніг усохли за зиму і трусяться, у боці коле так, ніби хтось запхав туди шило. Коло митниці вільно стоїть міська варта. За шлаґбаумом відкрита дорога, на якій ніде сховатися, і Сетон відчуває, як його сили закінчуються. Треба щось придумати, знайти якийсь вихід, але страх паралізує розум.

Він кидає ще один погляд назад: Кардель уже так близько, що можна розгледіти потерті місця на його плащі. Сетон швидко пригинається і ховається від очей митників за якимось візком. Набирає повні жмені сухої землі й натирає нею одяг, замазуючи новим брудом старий, вимащує обличчя. Розриває на собі жилет, що аж відлітають ґудзики, і повільно біжить до вартових, з усіх сил намагаючись відновити подих.

— Капітане, капітане!..

Чоловіки переривають розмову і розступаються, щоб усім було видно втікача. Сетон спотворює голос, аби видати себе за ображеного дворянина, що постраждав, захищаючи свою честь, і мало не плаче, й одразу звертається до охоронця з відповідними погонами.

— Капітане, я став жертвою рукоприкладства. Я служу штатгальтером і прибув у Гаммарбю, щоби задокументувати виконання судового вироку. Щойно я розвернувся, щоби піти додому, як на мене напав якийсь каверзник, збив з голови капелюха і штовхнув у рів, а моє письмове приладдя жбурнув униз із горба. Чолов’яга напідпитку, але з того, що він белькотів, я зміг розчути, що повішений був його швагером.

Багрянець на обличчі Сетона після швидкого бігу можна запросто переплутати з гнівом, і помітивши, що охоронці ледве стримують глузливі посмішки, Тюко випрямляє спину і починає незграбно поправляти подертий жилет, аби повернути хоч крихту втраченої честі. Він корчить пихату міну і продовжує писклявим голосом:

— Я не маю наміру перебільшувати значення своєї особи, але хочу нагадати шановному панству, що будь-який напад на державного службовця слід розцінювати як напад на державу. Якщо й надалі дозволяти подібні безчинства, невдовзі матимемо революцію!

Не чекаючи на відповідь, Сетон вказує рукою на пагорб. Кардель все ще на відстані ста сажнів.

— Це він. Перш ніж утекти, я строго попередив його, що шукатиму захисту в наших corps-de-garde, на що він відповів… Ні, ні, я не насмілюсь це повторити.

Охоронці переглядаються, капітан веде бровою, й один із його підлеглих озвучує їхнє спільне запитання:

— Кажіть!

Сетон якусь мить удавано вагається, а тоді здається, мотає головою і приставляє до щоки руку, наче намагаючись приховати те, що зараз вилетить із його вуст, і шепче:

— Він сказав, що аж ніяк не боїться танців із «сосисками», бо єдине, у чому вони здатні виграти,— це змагання із феляції.

Юний вартовий із південним говором глипає то на одного товариша, то на іншого, нічогісінько не розуміючи.

— Із чого?

Капітан виймає шаблю і починає гуртувати свою розлючену команду.

— Будьте люб’язні, хлопці, поясніть Янсону, що це озна­чає.

Солдати хором відгукуються:

— Смоктання прутня!

5.

Нестерпні дні. Сонце патрулює над гребенями дахів, випалює вологу й тінь, не залишаючи найменшої схованки. Сетону здається, що від спеки всихають стіни, у кімнаті все більше смердить брудом і запилюженою деревиною. Від нудьги Тюко походжає взад-вперед між вік­ном і грубою, забиваючись у кут від кожного різкого звуку з подвір’я. Сетон обдумує свою дилему, а у вухах досі дзвенить хитрий голос Буліна. У полуденній спеці потріскують пересохлі дошки, ніби хтось заради розваги стукає по ґратах клітки, щоби змусити приручену тварину підвестися.

Уночі в Місті-між-мостами ліхтарі не запалюють. Сонце заходить й описує коло під самим горизонтом — так близько, що небо не чорніє, а залишається синім, лише з кількома найяскравішими зірками. Тільки коли осінній морок опов’є вулички тінню, ліхтарі знову кволо жеврітимуть між кварталами, посвистуючи ґнотиками і розносячи нудотний запах ріпакової олії. Аж до серпня єдиним джерелом світла залишатимуться кругляк місяця та розчахнуті двері шинків.

Тюко наважується вийти надвір тільки після ­заходу сонця, коли темінь ховає обличчя, ніби вуаль. Нудьга та терпкий відчай викурюють його із хати. Сетон дозволяє собі коротку вечірню прогулянку, під час якої уважно слідкує за тими, кого зустрічає. Місто глухо шумить, сутінки заганяють тих, хто не спить, до світла печей і лойових каганців. У колисках кричать хворі діти, із палаців гримлять баси віолончелей, що акомпанують контрдансу, із площі доносяться крики і лемент вуличної бійки, із вулиці Баґґенсґатан — пристрасний хор, а з шинків і пивниць — хрипкі п’яні співи. Кишенькові злодії та інші покидьки, що чигають по тісних провулках і кам’яницях, на Тюко не зважають: вони добре знають кроки своїх жертв, переважно п’яних, і бачать, що Тюко до них не належить, до того ж так само, як і вони, ховається в сутінку. Тож Сетона вони оминають, мов прокаженого, щоби не наражатися на невідь-що.

Коло криниці на площі Стурторґет мерехтить вогник, Тюко вже помічав його раніше, багато ночей поспіль. Його надить підійти ближче, як і інших перехожих. Вони обліп­люють світло, як хмари мошкари, різношерста зграя відкидає рухливі тіні. Невдовзі вогник приманює і «сосисок», вони обсипають це збіговисько грубою лайкою. Наступ­ного вечора те саме, і допитливість приваблює Тюко щоразу ближче. Збори відбуваються в різний час, вочевидь для того, щоби збити з пантелику нічну варту. Сетону доводиться довго ховатися у закутку біля Біржі або за колодязною помпою на площі.

Це не якобінці і не ґуставіанці. Те, що чує Сетон, щось інше. Чоловік у центрі кола тицяє пальцем кудись поверх склепіння Біржі, у бік шпилів Великої церкви.

— Кажуть, що церква велика і в ній помістяться всі. Але це не так, браття і сестри, там надто тісно. У церкву, де бракує місця для всіх, ніколи б не ступила нога Господа Бога!

Сетон робить кілька кроків уперед. Збоку перед чоловіком, що промовляє, стоїть жінка з факелом. Чоловік міцної статури, зі строкатою сиво-бурою бородою. Голова в нього непокрита, свій капелюх він тримає в руках.

— Хіба можна пізнати Господа в нудних обрядах чи за допомогою читання тих самих старих текстів? Ні, дорогі браття і сестри, Господь приходить до кожного з нас наодинці і розмовляє, як найкращий друг. Коли життя обертається темною стороною, треба лише помолитися з особ­ливою щирістю, і Господь прийде, голий і закривавлений, із терновим вінком і раною від списа. Він обійме тебе й обдарує милосердям. Прийдіть до нас, послухайте свідчення тих, кого відвідав Господь, і ваші очі відкриються!

Більшість цікавих перехожих починає розходитись, коли розуміє, що натрапили на проповідь сектанта. Розчарований Сетон теж розвертається, щоби піти геть, але зупиняється, усвідомивши, що проповідник звертається саме до нього:

— Брате! Зачекай, не йди! Я вже бачив тебе, Господь теж. Недарма він прислав тебе сюди і простягнув руку милосердя. Моє ім’я Ларс Свала. Ходімо з нами!

Сетон вагається, відвертає обличчя, щоби уникнути вивертів вуличного штукаря, і прямує далі площею. Чоловік підступається ближче, затуляє Тюко дорогу й дивиться йому прямо у вічі.

— Господь дав мені гострий зір, я бачу більше, ніж інші. Коли ти стояв неподалік, наш смолоскип вихоплював із темряви твоє обличчя. Твої почуття неможливо приховати, а страждання і біль яскраві, як багаття серед ночі. Ми можемо тобі допомогти. Саме провидіння звело наші дороги!

Сетон розвертається і рушає у протилежний бік, бо не налаштований пхатися. Свала розводить руками так, ніби знаходить підтвердження своїм словам, і в його голосі з’являється тріумфальна нота:

— От бачиш, у тебе немає справжньої цілі, тобі байдуже, куди іти. Ти наче листок, яким грається мінливий вітер!

Сетон пришвидшує кроки, і цей Свала враз серйознішає та з майстерністю досвідченого промовця підвищує голос, аби, бува, не розгубити на прощання жодного слова:

— Надто багато людей ставляться до життя, як до сну, де ніщо не має значення. Але після смерті чекає вічність. Я сидів біля багатьох смертних одрів і бачив, як усвідомлення цього приходить в останню годину життя, а слідом за ним і каяття. Я дивився в очі тих, хто помирав, у мить, коли вони вперше усвідомлювали наслідки свого непослушенства. Не стань одним із них!

Сетон спиняється і завмирає, а тоді обертається. На обличчі Ларса Свали грає обнадійлива усмішка, а на очах блищать сльози надії на те, що ще одну душу вдасться навернути до царства небесного.

6.

Приміщення, у якому збираються сектанти, має набагато кращий вигляд, ніж міг уявити Сетон. Воно розташоване поблизу мурів парку Кунґстредґордена, де за відчиненими залізними хвіртками видніють зарослі та недоглянуті лабіринти з букшпану[21] і жовті стіни оранжереї. Маєток в оточенні широкого саду виходить на Котяче море, у прибудові поруч молитовна зала. Неділя — день і час, коли церковні дзвони скликають своїх вірних на службу. На сонці виблискують півники і хрести, якими увінчані шпилі, із синяви неба лине переспів дзвонів. Понад маєтком самотньо дзеленькає настирливий дзвіночок, сектанти тоненькими вервечками стягуються до молитви, хтось зігнутий, наче соромиться своєї віри, а хтось із гордо розправленими плечима й виразом зневаги до того, від чого з такою легкістю відмовилися. Їх небагато, десь із тридцять осіб, усі вітаються перед дверима і заходять. У залі спершу прохолодно, тепло струмує лише від тіл прихожан, освітлення тільки те, що потрапляє крізь вік­на. Шибки швидко запотівають. Сетон сідає на краю однієї з лав, розставлених півколом перед укритим вишитим рушником столом, що править за вівтар.

За вівтарем на тлі чистого полотна висить розп’яття. Спаситель не схожий на тих, яких Сетон бачив досі,— на тілі, вирізьбленому майже в натуральний розмір, лише шкіра й кості. Деревина груба, неотесана і вкрита зарубками від інструментів, однак майстер явно черпав натхнення і вправність зі своєї віри, бо жодна деталь страждань Ісуса не залишена поза увагою. Уся постать випромінює біль. Голова звисає з пліч, кожна жилка на руках натягнута, мов струна. З-під тернового вінка чолом та обличчям стікає кров, а рана праворуч під грудьми вирізана з особ­ливою старанністю і відтворює форму наконечника списа, яким щойно проштрикнули тіло. Шкіра бліда, майже прозора, кожна рана і краплина крові блищать багрянцем у світлі грубих воскових свічок на вівтарі.

Ларс Свала — чоловік, який запросив Сетона, стоїть із заплющеними очима та, здається, тихо молиться. Зал затихає, наскільки це можливо, чути лише дихання прихожан, шурхіт одягу і човгання підошов, коли хтось зручніше вмощується на лаві.

Сетон обмацує поглядом кожного члена цієї різношерстої громади. Безхатьки в лахмітті пліч-о-пліч з ошатно вдягненими міщанами, старі поруч із молодими, жінки поряд із чоловіками. Проте в усіх обличчях є щось спільне. Ларс закінчує свою безгучну молитву, розплющує очі, обводить поглядом присутніх і злегка усміхається.

— Браття і сестри, ми зібралися цієї неділі не для того, щоби перечитувати писанину мертвих, а щоби послухати тих, хто особисто зустрів Спасителя. Хто з вас готовий поділитися?

Якась жінка п’ятдесятилітнього віку нетерпляче мнеться. Свала простягає їй руку і запрошує до вівтаря.

— Ельса Ґустава,— каже він.

Жінці звільняють прохід, вона на тремких ногах про­бирається вперед, а тоді ще якусь мить стоїть і плямкає майже беззубим ротом. Урешті схлипує і починає свою оповідь.

— У дитинстві мене дуже тягнуло до християнської ві­ри, але постійно щось було не так, молитви мені не давалися. Я попросила поради в матері, але все, що вона змог­ла мені запропонувати, це вивчити напам’ять чужі слова і промовляти їх щовечора перед сном. Згодом мене послали на службу до Стокгольму, і тоді голос Господа зовсім зник із мого життя, мене спокусили хіть і розваги. І ось однієї ночі, коли мене терзала совість через мої грішні вчинки, коло ліжка з’явився Ісус Христос, голий і закривавлений, наче щойно зійшов із хреста.

Жінка розчулено схлипує і заворожено веде далі, дивлячись над головами прихожан так, наче ті давні події знову оживають.

— Я лежала й боялася поворухнутися, аж поки він підняв руку і показав мені свій бік, де червоніла рана. Спаситель дозволив мені поцілувати рану, я скуштувала святу кров, і її солоний смак подарував мені більше радості, ніж усі ті вуста, до яких я пристрасно прикладала свої. А тоді він обняв мене та пообіцяв, що до скону буде моїм нареченим, і тіло моє, мов блискавка, пронизала найсильніша з усіх можливих насолод…

Хор із несміливих чоловічих басів і різких жіночих голосів заводить пісню, вірні причащаються. Опісля Ларс Свала подає знак Сетонові і відводить його до порожнього кута зали.

— Ти не віриш,— каже він.

Сетон мовчить у відповідь, і Свала питає:

— Хто ж тоді відвідав нашу сестру у скрутну хвилину, якщо не сам Господь?

— Напевно, якийсь сухоребрий п’яниця помилився дверима. Руки обдер об каміння, коли поров носом, а гілля позастрягало у волоссі, коли дрімав у рові.

— Глузуєш! Та якщо тобі від цього легше, я не проти. І все ж хотілося би почути щиру думку.

— Найкраще висловився Вольтер, хоча й мав на увазі інше: якби Бога не існувало, його довелося би вигадати. Вашу Ельзу Ґуставу врятувала її фантазія. Коли причинним починає ввижатися, їх запроторюють до божевільні, коли ж їхні видіння побожні, це називають релігією.

Свала м’яко усміхається і заперечує без найменшого сліду образи:

— Для кожної душі, яку треба врятувати, Господь має свою подобу. Серед нас є прості люди, їм потрібен простий Спаситель. Для тебе ж він набуде іншої форми.

— А як щодо тебе?

Свала морщить чоло.

— Я й досі чекаю на той день, коли Господь провідає мене в земному тілі й дозволить скуштувати на смак свою кров. Колись давно я тяжко захворів і лежав при смерті, лихоманка ніяк не відступала, і я трусився від страху перед неминучою кінчиною. Я був дуже грішним, грав у карти, втратив сім’ю і друзів, розтринькав усі свої статки. Біля мого ліжка сидів пастор і бубонів молитви, постійно позираючи на вежу з годинником,— надто кудись поспішав. Мене тоді осінило: церковні догми — це не що інше, ніж перешкоди на шляху віри, шлаґбауми, котрі священнослужителі порозставляли на вході до раю, щоби збагатитися. Потім я заснув і побачив сон, у якому зрозумів, що існує інший Бог, мені відкрилися сади святих. Я мовчки зрікся старої віри і перейшов у цю, нову, і гарячка негайно відступила. Невдовзі я знайшов однодумців.

Свала піднімає руку, щоби покласти на плече Сетону, але присоромлено відсмикує її, коли бачить, як той відсахується назад.

— Як пастор цієї отари я навчився відчувати ближнього. Сюди приходить багато людей — є бідні, є і багаті, у кожного своя дорога. Але твоя ситуація особлива, такого болю, як твій, я ще не бачив, а з того, як досконало ти носиш свою маску, я розумію, що страждаєш ти вже давно. Це помітно в короткі миті задумливості — тоді на твоєму обличчі з’являється жахлива гримаса. Ти сам її колись помічав? Можу припустити, що ти не богобоязливий. Однак знаю, що Спаситель особливо високо цінує порятунок таких грішників, як ти. Якщо маєш сумніви, прислухайся до свого серця, а воно прагне духовності, це і є доказ існування Бога, зерно, посаджене самим Спасителем.

— Чи кожне веління мого серця так само божественне?

Свала хитає головою, усміхаючись.

— Це і є завдання від Господа — спромогтися відрізнити зерно від полови. А тепер ходімо, коло дверей є свіжий хліб, щойно з печі. Розділи його з нами і приходь знову. Тільки тут знайдеш розраду. Наступного разу ­поговоримо ще, коли послухаєш свідчення інших. Я бачу, що ти спов­нений сумнівів, але довірся мені і зроби цей перший крок.

Коли ж Сетон запускає зуби у скибку теплого житнього хліба, то раптом усвідомлює, що робить це не із ввічливості, а з голоду — грошей на іншу їжу в нього вже немає.

7.

Надворі задушлива ніч, Сетон повертається додому пізно, у вухах усе ще відлунюють слова сектантів. У брамах і на порогах повмощувалися п’янюги, які вже второпали, що краще обміняти останні монети на бренвін, ніж залишити на поталу спритним пальцям злодюг. Найбільш досвідчені повивертали кишені, щоб на них навіть не тратили часу, знаючи, що деякі розлючені крадії мають за звичку виражати своє незадоволення стусаном чи копняком.

У темному провулку, що веде до подвір’я, де Сетон винаймає свою комірку, бруківки не видно, але чути, як під підошвами, наче лід, тріщить засохла шкаралупа нечистот. Черевики ковзають у багні і розганяють рої мух. На подвір’ї у загородженому хлівці хропить стара льоха, навмисне закидана різноманітним мотлохом, аби віднадити нічних крадіїв. Сетон зупиняється в тіні, якесь невиразне чуття сигналізує про чиюсь присутність. Місяць заховався, лише світло зір виказує обриси невеликої постаті, що шепоче до Тюко дівочим голосом:

— Пане?

Сетон раніше бачив її серед дітей, що вештаються цим кварталом. Батьки нею не опікуються, та й вона теж не панькається з молодшими братами і сестрами, яких їй наказано доглядати. Батьки хоч і лякають покаранням, але рідко коли про це згадують, головне — повернутися додому тоді, коли їх уже зморило від випитого. Мабуть, дів­ча хоче запропонувати Сетону свої послуги, бо, судячи з усього, доля готує їй прямий шлях до борделів на вулиці Баґґенсґатан.

— Я довго чекала на пана…

Сетон ще не встигає відповісти, як дівчина прикладає до вуст пальця, щоби він мовчав.

— І не лише я.

Дівча підкликає його ближче і жестами пояснює: треба обережно зазирнути за ріг будівлі, щоби побачити єдине вікно його кімнати. Минає декілька секунд, перш ніж Сетону вдається розгледіти те, що хотіла показати йому дів­чина. По той бік шибки мерехтить слабкий жар, геть не помітний, якщо про нього не знати. Всередині хтось є.

— Вони прийшли, як почало сутеніти. Якби це були бажані гості, то вже б запалили каганця, а ці сидять тихо, ще й позачиняли двері так, аби ніхто не здогадався про їхню присутність.

Сетон ховається в найтемнішій частині вулички.

— Може, знаєш, хто вони? Бачила їх?

— Пальта Карделя знаю на ім’я. Його товариш худорлявий і вже здалеку видно, що з ним щось не те. У їхньому товаристві був іще один чоловік із поліцейським жетоном на шиї.

— Чим я заслужив таку доброзичливість?

— Пан уже давно тут мешкає і став одним із нас. У Місті-між-мостами сусіди допомагають одне одному. До того ж, за добрі справи заведено віддячуватися. Може, в пана знай­деться кілька зайвих монет?

Сетон бурчить і наосліп дістає одну з небагатьох монет, що залишаються в гаманці. У будь-якому разі тепер можна залишити собі платню за кімнату, бо повертатися туди надто небезпечно. Простягає дівчині шилінг, та, коли розвертається, щоби рушити геть, відчуває у себе на рукаві дотик невеликої ручки.

— Пане, я заслужила більше.

Вона говорить трохи голосніше. Сетон зацитькує її і від­разу ж усвідомлює, що сприятливі обставини дозволяють дівчині його обібрати. Простягає ще одного шилінга, але дівча навіть не торкається руки із грошем і робить крок назад.

— Вони чекають напоготові, щоби засікти пана, тільки-но почують кроки на сходах. Якщо я закричу, вони за мить будуть тут. А це зовсім не складно, я ж усього-на-всього дитина, що опинилася на небезпечній вулиці серед ночі.

— Місяць сховався, навколо нічого не видно. Варто мені завернути за ріг, і їхні зусилля даремні — так само, як і твої.

Дівчинка знизує плечима.

— Проте в них непогані шанси вирахувати, у який бік ви тікатимете. Пан, певно, і сам звернув увагу, що хтось перевернув бочку з нечистотами. На тій грязюці дуже легко послизнутися, особливо, поспішаючи.

Сетон розуміє, у яку халепу вскочив і уявляє, як дівча задоволено усміхається.

— Назви свою ціну.

— Увесь вміст панового гаманця і всі цінні речі.

— Тоді прошу відступитися ще на кілька кроків — так, аби наші друзі все ще змогли почути твій крик, але щоб і я встиг утекти, якщо ти раптом надумаєш попередити моїх гостей, аби подвоїти свій заробіток.

Дівча пристає на такі умови і киває, водночас не забуваючи, що у цьому світі діють жорстокі правила. Вона тримається на віддалі так, аби Сетон не зміг її схопити, якби раптом і наважився. Тюко передає їй гаманець з останніми грошима, водночас роблячи однією ногою рух до втечі.

— Якщо зустрінемося знову, тобі пощастить менше,— каже він.

Дівчина знизує плечима, швидко ховає здобич під спідницю, і промовляє байдужим голосом:

— Минулого року в мене було дев’ять товаришок мого віку у цьому кварталі. Три з них зустріли Новий рік під землею, четверту навесні забрала пропасниця, одна живе на вулиці, і ще одна в сиротинці. Коли життя пропонує шанс, треба брати, бо завтрашній день приходить лише до тих, хто має гроші.

8.

Голос Ларса Свали наче створений для проповідей. Його емоційний баритон приємний і легко сприймається будь-яким вухом. Прихожани слухають із благоговінням, що межує з ейфорією, а ті, хто не може опанувати свої почуття, хитаються з боку на бік у такт якомусь потойбічному ритму.

Сетон обводить поглядом громаду, яка цієї неділі складається приблизно з п’ятдесятьох осіб, і дивується — тут змішані воєдино всі чотири суспільні стани. Є ремісники з підмайстрами, яких легко впізнати за загрубілими долонями, зігнутими спинами і обличчями, вкритими зморшками від копіткої роботи при поганому освітленні. Пліч-о-пліч із ними стоять рибалки, обдерті бідняки і молоді священники у чорних плащах. Час від часу на якомусь ретельно відчищеному сюртуку зблискують мідні ґудзики і золотий ланцюжок годинника, що звисає із жилетної кишені вельможі. Але попри всі відмінності, у всіх той самий вираз обличчя. Сетон подумки порівнює їх із косяком упійманої риби, що прагне пробитися з мулистого болота до омріяної глибини, але навіть йому не вдається залишити поза увагою голос проповідника. Парафіяни знову починають погойдуватися в такт співучої промови.

— Ми приходимо у цей світ грішними, бо наші пращури порушили закон Отця, за що цілком правомірно були вигнані з Едему. Але милостивий Господь послав свого єдинородного сина, і той урятував нас власною смертю. Коли Ісус висів на хресті на вершині Голгофи, до нього послали воїна на ім’я Лонгін, аби той перевірив, чи розіп’ятий ще живий. Лонгін схопив списа і встромив його глибоко у бік Христа. Кривава рана на грудях Спасителя нарешті оголила людям його серце. Нам відкрився шлях до його безмежної любові і небесної брами, не встелений перлами і самоцвітами, а закривавлений знівеченою плоттю. Всі люди попадали на коліна перед світлом, що засіяло, і кров’ю, що заюшила з рани рясним потоком.

Від запалу та задухи в переповненому залі волосся Свали приклеїлося до спітнілого лоба. Він робить паузу, відходить у бік і вказує на скромну чашу, що стоїть на вівтарі.

— Ми п’ємо його кров та їмо його плоть. Прийміть їх із молитвою, і коли піднесете чашу до вуст, заплющте очі і уявіть, що п’єте кров прямо з рани від списа Лонгіна, немов п’явки, що присмокталися до святого тіла, щоби врятуватися.

Перед причастям слово надають вірянам, які прагнуть свідчити. До вівтаря виходять двоє юнаків, настільки схожі між собою, що могли би вважатися братами. Хлопцям ще й двадцяти немає, обоє по-підлітковому стрункі. Вищий і, вочевидь, старший із них робить невпевнений крок уперед, поглянувши перед тим на свого товариша. Той стоїть, звісивши підборіддя на груди, із заплющених очей з-під довгої гриви волосся течуть сльози, обличчя спотворене гримасою. Старший схвильовано переводить подих і починає говорити:

— Я називаюся Альбрехт, а мій кузен — Вільгельм. Ми із Саксонії, народжені підданими короля Фрідріха Аль­берта І.

У хлопця добра вимова, тільки окремі слова видають, що його рідна мова не шведська.

— Ми обоє підмайстри, наш фах — ковальство. Вільгельм ще малий, тож навчився орудувати хіба ковальським міхом, а я вже почав кувати всякі речі за допомогою молотка і щипців.

Юнак затинається і сумнівається, не впевнений, як йому вести далі.

— Ми… у нашому краю довго точилася війна між сусідами, і коли в селі почався голод, нас відіслали на північ, у Росток, бо знали, що по той бік моря є країна, де Ловіса Ульріка стала королевою, і де, можливо, будуть раді й іншим вихідцям із нашого краю. Наша сім’я завжди була богобоязлива, і під опікою священника ми отримали найкраще виховання. У тому, що сталося, їхньої вини нема.

Хлопець губить нитку оповіді і шукає потрібні слова.

— Нас відіслали разом, аби ми пильнували і не покидали один одного. Та невдовзі виявилось, що в дорозі нас було троє. Третім був диявол, що накинув на нас свої сіті, і ми…

Тишу порушує лише схлипування молодшого і звуки, що видають присутність людської маси: дихання, покашлювання, скрип дощок.

— Між нами виникли почуття, дозволені лише між чоловіком і жінкою. Плотська хіть росте з кожним кроком, їй усе важче опиратися. Ми страшенно страждаємо, бо знаємо, що тільки-но піддамося спокусі, занапастимо наші душі. Ми тут чужинці і не знали, до кого звернутися із цією бідою, аж поки Вільгельм не згадав про село Гернгут[22], що неподалік нашого рідного, де граф, нині вже покійний, приймав усіх до своєї парафії. Нашій радості не було меж, коли виявилося, що його однодумці є і в Стокгольмі.

Мова хлопця стає все більш невиразною, врешті голос надламується і переходить у схлипування. Юнак робить кілька глибоких вдихів, аби опанувати себе і завершити промову, хоча плечі його вже здригаються, а погляд опущений.

— Майстер, у якого ми служимо в Стокгольмі, без лихого наміру поселив нас у кімнатку з одним-єдиним бамбетлем. Ми не наважуємося спати на ньому разом, боїмося гріха, тож Вільгельму дістався бамбетль, а я стелю собі на підлозі. Та ми рідко коли спимо, щоночі разом молимося до Ісуса Христа, щоби полегшив наші муки, щоби прийшов до нас, обійняв і забрав ту любов, якою нечистий хоче завести нас на манівці. Ми просимо, щоби ваші молитви врятували нас від цієї страшної хвороби…

Після причастя Ларс Свала позичає Сетонові люльку і частує тютюном. Чоловіки прикурюють від останнього каганця в молитовній залі, Свала задуває вогника та сідає на лавці в маленькому саду. Через хвіртку виходить останній прихожанин, підкріплений кров’ю і плоттю Ісуса. Біля Котячого моря пралі вистукують вальками, ніби акомпануючи продавцям риби, а від парку Кунґстредґордена час від часу долітають сміх і вигуки гульвіс, що ховаються від пекучого сонця по кущах. День видався гарячий, як і все це літо.

Свала нарешті порушує тишу.

— Що скажеш про сьогоднішні свідчення?

Прохолодний дим лоскоче Сетонові горлянку, він знову глибоко затягується і випускає дим пораненим краєчком рота, у протилежний від господаря бік.

— Кохати і бути коханим у відповідь — благо, яке випадає далеко не кожному. Доля подарувала їм час і можливість задовольнити свої бажання, не турбуючи нікого іншого. Обидва в розквіті сил, один вродливіший за другого. Єдине, що я назвав би гріхом, це те, що вони марнують настільки легкодосяжне щастя. А щодо цього гріха, то й сам покійний король Ґустав не цурався його, вже не кажучи про барона Ройтергольма. Втіхи з прекрасними юнаками — мабуть, єдине, що поєднувало тих двох мужів. Кохання по-італійськи — не дивина, а ті, хто його спові­дують, нічим не гірші й не кращі за інших.

— А як же вічність? Вони ж гублять свої душі.

— Навіщо Богові було створювати подібну собі істоту і вкладати в неї інстинкти, що йому не подобаються? Навіщо всемогутньому творити щось не ідеальне?

— Наша віра вчить, що спокуса дана нам для того, щоби на власний розсуд обирати між добром і злом.

— То виходить, що ми — забавка, якою розважається Творець, коли йому нудно? Людина не в змозі керувати тим, що вирішує сам усемогутній. Він знав, яким буде результат, і міг би виправити кожнісіньку помилку замість того, щоби, наче дитина, із дурної цікавості шмагати прутом безпомічну тварину. Якщо віра хлопців проживе ще шістдесят років, вони зістаріються самотніми, стискаючи ціпок замість руки коханого. Вони із жалем і сльозами на очах оглядатимуться на втрачене життя, втішаючи себе лише тим, що мучитися залишилося вже недовго.

— Друже, а що, на твою думку, чекає на нас по той бік?

Сетон нахиляється вперед, аби витерти з панчохи пляму.

— Нічого, звісно. Ця думка мене не лякає. Подивися на природу навколо, вона нічому й нікому не дає пропасти. Ми теж не пропадемо. Сьогодні ми люди, завтра станемо хробаками, а післязавтра мухами. Хіба це не вічність? Але вже без свідомості, бо так зване праведне життя не дарує душі вічність, як і гріх не вимагає покарання.

Ларс Свала тихо сміється. Десь високо в синяві неба, яку протикає шпиль церкви Святого Якуба, зависло сонце.

— Твої слова підтверджують мої підозри. Хто, крім Бога, міг послати тебе на моєму шляху? Твоя душа потребує більше допомоги, ніж будь-яка інша. Відламай собі шматок хліба перед тим, як підеш.

Сетон жадібно їсть, Свала відвертається, щоби не заважати гостеві тамувати голод, а тоді запитує:

— Схоже, ти спав надворі?

Сетон оглядає свій одяг і бачить те саме, що і Свала: куртка і штани вимащені вуличним брудом. Спроба хоч трохи відчистити штани принесла протилежний результат. Та й руки давно не миті. Тюко знизує плечима — єдина відповідь, яку може дозволити собі зубожілий шляхтич. Запитання занадто гостре, щоби відповісти на нього правдиво. Ларс Свала дивиться кудись у сад і без натяку співчуття в голосі висловлює свою пропозицію:

— Воду й мило знайдеш коло кухні. У нас є місце для тих, хто в нужді, кімнатка хоч і скромна, але все необхідне поруч. Попроси служницю, щоби провела тебе, а я накажу приготувати чистий одяг, поки вона пратиме те, що на тобі.

9.

До шибениці Сетону більше не можна ходити. Натомість він бере за звичку бродити аж до Стреммена і якийсь час стояти коло води, поглядаючи на міст Норрбру. Опори мосту, закинуті відразу ж після встановлення за допомогою кесонів, обросли тимчасовими арками з дощок. Бурхливі води Меларена простягають до нього свої голодні хвилі, облизуючи кам’яні стіни білою піною. Сетон іде слідом за водою до Шюркгольмена, де на краю берега коло причалів на палях стоять бойні. Вибирається на узвишшя коло церкви і вибирає собі місце так, аби споглядати подвір’я якоїсь із боєнь у прогалині між будин­ками.

Згори б’є баштовий годинник, сповіщаючи початок но­вого робочого дня. Різники, чиї обличчя Сетон швидко за­па­м’ятав, не знаючи імен, один за одним висипають на подвір’я, зав’язують фартухи і розминають руки та спини. Виводять першого бика, він реве й неохоче дає припнути себе до палі. Тварині зав’язали очі ганчіркою, та цього недостатньо, щоби її заспокоїти, бо всі інші її органи чуття сигналізують про небезпеку. Різники переглядаються і мовчки беруться за справу, яку добре знають. Довготелесий хлопчина піднімає спис і кладе бикові на маківку долоню, притримуючи гостре вістря між великим і вказівним пальцями. Киває забійникові, той плює в долоні, підносить свій молот і звичним рухом гаратає тварину ­серед лоба. Хлопчина встигає прибрати вістря і руку. Череп бика тріщить, як розігріті на сонці дрова. Від шоку він валиться на бік, ніби в нападі падучої, і, лежачи, дриґає всіма чотирма копитами. Сетону цікаво, які саме думки крутяться в розваленому черепі тварини у ці останні секунди. Хоча, можливо, ніяких.

Це перша забита тварина цього дня. Різники якийсь час нерухомо споглядають конвульсії, ніби з поваги до смерті, що скоро стане просто черговою, і схвально кивають один одному. Хлопець із заляпаним кров’ю обличчям гордо дивиться на свого майстра — справа виконана ідеально. Якби відпустив бика зарано — молот міг би пролетіти повз ціль, якби запізно, хлопцеві відбило би руки.

Кров червоною цівкою піниться на бруківці і стікає в калюжу. Сетон тамує подих і слідкує за короткою передсмертною судомою, та все даремно. До того, як стемніє, встигнуть забити дюжину тварин, може навіть двадцять, якщо пощастить. Цим місто не нагодуєш, а через неврожай ціни підскочили до хмар. Сетон умощується зручніше, перш ніж виведуть наступного бика.

Повертаючись після цього до обійстя гернгутерів, Тюко минає Незрівнянний палац. Там іде репетиція, ізсередини доносяться гучні голоси, а згодом лунає скрип механізмів театральної машинерії. Десь навіддалі хтось трясе листом покрівельного заліза, імітуючи гуркіт грому.

10.

Їхня зустріч узгоджена за допомогою двох коротких записок, і цього разу Булін приймає Сетона інакше. Тюко й досі доводиться заходити із чорного ходу, проте зараз його ведуть до іншої зали. Сетон аж заходиться від очікування, схожого на те, що відчуває гравець, коли ставки зростають. Свічки у ліхтарях на стінах коридору тріпотять від швидкої ходи Тюко, а бляшані дзеркальця позаду свічок розкидають химерні відблиски. На якусь мить йому ввижається, ніби підлога і стіни хитаються, а шпалери і плінтуси примхливо вигинаються.

Тюко знову впустили до його колишнього світу — гарного, вишуканого і сповненого звичних запахів, що будять давні спогади: аромати попурі[23], саше з лавандою у шафах для білизни, вина, що його декантують перед вечерею, запах смаженого м’яса і варених у казанку овочів, прянощів із далеких країв. Сетон окрилений надією, адже те, що його запросили сюди, має означати, що його нашвидкуруч викладені пропозиції викликали зацікавлення. Тут занадто багато коштовних речей, аби оскверняти їх кров’ю, і Булін із притаманною йому практичністю залагодив би все простіше. Сетона просто залишили би напризволяще, а якби знадобилося раз і назавжди стулити йому пельку, то заслали би якогось посіпаку, що зробив би свою справу в темному провулку під виглядом звичайного пограбування.

Сетона підбадьорує і той факт, що цього разу він трохи причепурився. Як і обіцяв Ларс Свала, його одяг випрали і почистили, і хоча всі плями вивести не вдалося, тканина набула штивності. У такому одязі Сетону простіше випростатися у повний зріст. У кімнаті знайшовся старенький гребінець, тож волосся і борода вже не скуйовджені. Двостулкові дзеркальні двері розчиняються, і Сетон входить до покою — назустріч долі, що йому приготували колишні побратими.

Цього разу товариство більш представницьке: декілька чоловіків розмовляють коло вікна. Ансельм Булін стоїть, поклавши одну руку на широкий лацкан сюртука, а другою тримаючись за руків’я тростини з точеної слонової кістки. Зачувши скрегіт дверних завіс, він робить пів оберта довкола свого опертя.

— Заходь, Тюко!

Троє інших чоловіків — вони розчервонілися і впріли у своїх ошатних костюмах — кивають. Сетон звик уважно придивлятися до дрібниць, тож це привітання здається йому стриманим, хоча й не ворожим. Так поводяться з парією, у якого жевріє надія, із бігуном, на якого знову можна робити ставки після одужання, хоча й обережно. Сетон упізнає їхні обличчя. Двоє з них гостювали на весіллі Тре-Русура і крутилися коло ліжка нареченої. Булін обмінює­ться з чоловіками промовистими поглядами, а тоді шкутильгає до столика біля стіни і демонстративно посуває до Сетона срібну бонбоньєрку із солодощами.

— Прошу пригощатися.

Сетон знає із чим цукерки: солодкий лікер у шоколаді. На язик набігає слина, та Тюко силою волі опановує спокусу.

Булін знизує плечима.

— Отже, ти вже знайомий із Тоссе, Снекенфельтом і Шернборґом. Кожен із них представляє певну позицію братства: один гаряче виступав за тебе на пленумі і здобув підтримку, другий дотримується протилежної думки, а третій ще не визначився. Я ж залишу свою точку зору при собі й обмежуся роллю модератора.

Булін незграбно, хоча і звичним рухом спирається на ручки крісла й сідає, приставляє тростину до стіни.

— Після твого повідомлення я доповів суть справи братству. Тюко, буду щирим: ще ніколи я не бачив в нашому ордені такої полеміки. Сторони виявилися рівносильними, й однаково не готовими поступитися. Опустимо найнещадніші висловлювання стосовно твоєї персони. Розмова набула конструктивності далеко не відразу.

Булін відкашлюється, змінює позу у кріслі й веде далі:

— Пропоную не брати до уваги давню неприязнь, задовольнившись констатацією того, що твоє минуле коштувало тобі прихильності побратимів. Натомість вважаю за краще сфокусуватися на твоєму останньому заході — весіллі Тре-Русура. Ті, хто були особисто присутні на цій події, ділилися приємними враженнями й описували тебе як дбайливого господаря. На твою користь свідчив і той факт, що ти пішов на цей жест примирення тоді, коли сам ще був у сильному становищі, тож твоє бажання миру можна вважати щирим. Проте зараз очевидно, що ти звернувся до нас у безвиході, і дехто слушно запитує: що ж ти за такий чоловік, якщо в тебе немає друзів і ти просиш допомоги у ворогів…

Шернборґ штучно покашлює і кидає на Буліна докірливий погляд.

— Ну гаразд, наразі це не має значення. Ми ретельно проаналізували захід у маєтку «Три троянди» і не буду при­ховувати — почули чимало критики. Багато хто із членів товариства називав цю затію вульгарною, ­позбавленою властивої нашому ордену витонченості. Наївний юнак і без­захисна дівчина-селянка. До того ж, не варто забувати про твій особистий зиск у цій афері: кажуть, хлопця у стані овоча забрали до лікарні Данвінкена, а ти в той час пожинав плоди опікунства. Дехто ображено стверджував, що ти використав Евменідів у власних цілях, чим і заслужив гнів товариства. Інші ж, навпаки, вихваляли твою хитрість і вважали цю оборудку доказом твоєї геніальності. Урешті, було досягнуто певного компромісу.

Булін указує на своїх гостей.

— Разом із шановним панством ми виступимо сьогодні в ролі комітету, що погодить або відкине ту пропозицію, яку ти нам ретельно викладеш. Якщо її буде схвалено, нам нададуть доступ до спеціальної каси, що покриє необхідні витрати. Товариство високо цінує ці ресурси, адже розваги такого роду все ж залишаються raison d’être[24] нашого ордену.

Сетон згадує тверде ліжко в молитовному домі, блощиць і сухий хліб, котрий можна проковтнути лише запивши водою. Ансельм Булін розводить руками, знову обмінюючись поглядами з гостями.

— Панство, прошу сідати. Тюко, тобі зручніше стояти?

Гості один за одним залишають Сетона наодинці з Буліном. Останнім виходить Їлліс Тоссе, який, опинившись поруч, хапає Тюко за руку й нахиляється впритул. Зуби почорніли, очі червоні, як у свині, молодеча стрункість починає поступатися обжерливості, що обвішала талію зай­вими фунтами.

Тоссе сичить Сетону у вухо:

— Ми з тобою ніколи не ладили, тож із превеликим задоволенням скажу тобі ось що. Я віддав тобі свій голос лише з однієї причини: якщо не втамуєш апетит Евменідів тим, що виставиш на стіл, сам опинишся на тарілці. Такому, як ти, достатньо лише позичити мотузку, і ти сам повісишся. Те, що ти задумав, може й непогано, та тобі це ніколи не вдасться. А якщо ти цього не розумієш, значить ти — дурень. Я з радістю подивлюся на твоє падіння, до того ж, із найкращого місця.

Сетон у відповідь посміхається, уперше за довгий час, і відчуває добре знайомий смак заліза, коли тонка кірка коло кутика рота репається. Вони знову нарівні — Тюко та його вороги. Хоча ні, не нарівні, Сетон цього разу набагато міцніший.

Залишившись віч на віч, Булін простягає Тюко хустинку, а той прикладає шовкову тканину до закривавленої щоки. Булін тим часом масує закляклу ногу, поклавши її на обтягнуту оксамитом отоманку і щулиться від болю.

— Ну що ж, обговорімо декілька останніх речей. Тюко, прошу сідати, вільних місць не бракує.

Сетон робить, як йому велять.

— Щодо справи, про яку йшлося минулого разу: твої переслідувачі. Я дозволив собі завербувати інформатора в управлінні поліції, котрий знає обох тих панів. Обійшовся він мені недешево. Всім добре відомо, що Академію розігнали тимчасово, і вона воскресне, щойно повнолітній король зійде на трон. Старий Шредергейм при смерті, навряд чи дотягне до кінця літа. Щоби переманити чолов’ягу з поліції на наш бік, довелося пообіцяти йому порожнє крісло стариганя.

— І?

— За тобою полює Еміль Вінґе, молодший брат колись славнозвісного покійного Сесіла. Пан Вінґе посів у домі Індебету місце брата й має чимало здобутків. Через це його не так легко прибрати з дороги, у всякому разі так, щоби не виникало запитань, яких наш орден усіляко уникає. Esse non videri[25], сам знаєш.

Булін розв’язує краватку і продовжує, не чекаючи на відповідь.

— А от той другий, Кардель,— то вже геть інша історія. Чоловік віддавна ледве зводить кінці з кінцями, при цьому постійно наражаючись на небезпеку. Якби його знайшли з перерізаною горлянкою, ніхто би не здивувався. Проте бажано подбати про пояснення для занадто допитливих, тож із цією метою я найняв посередника. Колишній солдат, як і Кардель, вони навіть трохи знайомі. Чоловік обходить усі відомі кнайпи, де збирається така сама наволоч, аби залити горе. Там він, не криючись, поливає брудом Карделя, сподіваючись таким чином знайти ще когось, хто розділить його ненависть. Коли така особа з’явиться, ми підставимо її під зустрічний вогонь…

11.

У Тюко Сетона знову повно роботи, що, звісно ж, вельми тішить, однак ще ніколи йому не доводилося так складно. Потрібно все ретельно підготувати, не можна припуститися найменшої помилки. Лише зараз даються взнаки наслідки бездіяльної зими. Розумова діяльність виснажує, залишаючи біль у скронях, і щойно Сетон торкає­ться ліжка, то потрапляє прямісінько в обійми Морфея. Спить міцно, як п’яний під лавою, вві сні насолоджується передчуттям тріумфу, бачить уривки з того, що має відбутися, і кожна подробиця бездоганна.

Коли прокидається, солодкі спогади про сонні видіння розвіюються і залишається похмура реальність. І все ж навіть вона тепер здається якоюсь інакшою, вже не так докучають подерті простирадла і твердий бамбетль Ларса Свали. Раніше Сетон був жебраком, який цілковито залежав від чужої милості й дякував за дах над головою. Проте зараз бідність — лиш одна з його личин, обрана доб­ровільно. Укуси клопів перестають свербіти, тільки-но Сетон усвідомлює, що це його власний вибір, і що за начебто остаточно зачиненими дверима знову відкривається зваб­ливе майбутнє.

У кімнаті Сетон дістає маленький згорток, що тримав під плащем. Навіть папір якийсь нетутешній, сірий і зернистий, одразу помітно, що довго подорожував. Та і продавця знайти було непросто. Сетону довелося самому спуститися на старезну до непристойності посудину, у якій навіть гост­рий запах кориці не міг перебити сморід гнилого дерева. Під палубою чекав моряк із завчасно пристарілим і чорним від бруду обличчям, на якому лише подекуди рожевіли чисті рівчаки зморшок, по яких стікав піт. Сетон вкотре переконався, що пожадливість долає всі мовні бар’єри. Товари і гроші не люб­лять затримуватися в одних руках, а порозумітися можна навіть не знаючи жодного слова чужою мовою. Духа торгівлі викликають жестами, знаками і зітханнями. Уважно оглянувши товар, Сетон взявся торгуватися, а продавець тільки розводив руками і з награним розчаруванням махав у бік моря, мовляв, цей товар обплив пів світу.

І ось зараз, у блиманні лойового каганця, Сетон дозволяє собі ще раз роздивитися придбане. Здається, підо­зра підтвержується: із товаром щось не те, не той колір. Тюко обережно перевертає і витрушує пакетик, і на долоню падають три маленькі засохлі жучки. Для певності він перераховує тих, що не висипалися з паперу,— дев’ять, отже разом дюжина. Підносить руку ближче до світла. Зазвичай вони золотавіші, а ці блистять якимсь небаченим раніше неприродним відтінком зеленого, ніби прибульці з якогось іншого, більш яскравого та барвистого світу. Сетон розуміє, що так чи інак мусить сам перевірити ефективність жучків. Але хтось стукає у двері, й Тюко акуратно зсипає комах назад до пакетика.

Ларс Свала заходить, не чекаючи на запрошення. Напружено прокашлюється і стоячи чекає, поки Сетон обережно ховає згорток до кишені.

— Я бачив, як ти після служби розмовляв із хлопцями з півдня. Ви пішли до парку Кунґстредґорден, і ти довго не повертався,— каже пастор.

Сетон відповідає не відразу. У кімнаті гаряче, як у пекарні, сонце сліпить крізь шибку, від спеки потріскують балки. Коли Тюко Сетон обертається на табуреті у бік відвідувача, Ларс Свала на мить забуває, що саме питав. Його гостя наче підмінили. Сетон тре голе підборіддя, потім нахиляє тріснуте настільне дзеркало, щоби краще роздивитися.

— Під бородою свербіло, тож я нарешті поголився.

На столі лежить закривавлена шмата, що нею користувався Сетон замість рушника. Щоразу, коли ніж зачіпав припухлі краї рани, ганчірка зрошувалася свіжою кро­в’ю. Згадавши про гоління, Тюко напинає щоки, лівий кутик рота завжди довший за правий. Востаннє поглянувши у дзеркало, він розвертається до Свали, готовий приділити гостеві всю свою увагу.

— Пробач мене за це марнославство. Так, я справді не раз розмовляв з Альбрехтом і Вільгельмом. У Кунґстреґордені вечорами свіжо, ми бачимося і спілкуємося щовечора. Хлопці щирі, і мене тішить їхня довіра.

— Що тобі від них потрібно?

— Хіба я не такий член громади, як інші? Я довго був на самоті, що ж дивного в тому, що мене тягне до людей?

— Більше ні до кого, лише до них? На те є якась особ­лива причина?

— Чому ти запитуєш?

Ларс Свала сідає на краю ліжка і відокремлює від спітнілої шиї комір сорочки. Роздратовано морщить чоло.

— Я хвилююся за хлопців. Кожен, хто хоч раз кохав, бачить, як вони страждають. Їм не досить один одного, їм потрібно більше, плотські спокуси найсильніші в молоді роки. Господь напевно приготував хлопцям особливу долю, якщо послав таке випробування.

Свала знову підводиться і починає неспокійно походжати кімнатою.

— До того ж я знаю твої погляди. Боюся, що одне не­обережне слово може підштовхнути їх до прірви.

— Невже голос твого Бога слабший за мій?

Сетон стоїть проти світла, проміння огортає його постать, кидаючи тінь на обличчя. Важко сказати, чи він дійс­но глузливо посміхається, чи це гра тіней на шрамі. Свала не відповідає, і Сетон продовжує:

— Хочу, щоби ти знав: я щиро вдячний за все, що мені тут дали. Це був наче благодатний піст. Ви розширили мій кругозір, та, здається, я трохи заплутався. Намагаючись утекти від жорстокої реальності, я дивився на світ чужими очима. Це не допомогло, мабуть, треба шукати кращих шляхів.

Сетон поволі нахиляється вперед.

— Твій всемогутній Бог надто дріб’язковий. Його чомусь постійно хвилюють наші жалюгідні гріхи. Ти освічений пастор, тож дозволь спитати. Як гадаєш, чи існує таке святотатство, від якого стрепенувся би сам Бог? Щось таке, що змусило би його покинути своє ложе із хмар і показатися на очі нам, смертним?

— Чим його ще здивуєш? Бог невидимий, його шляхи незбагненні.

Тюко розкриває долоню, і в ній щось блищить, пускаючи в обличчя Свали сонячного зайчика. Примружившись, пастор бачить, що це дукат — жовтий і блискучий, зі щирого золота.

— Колись ти любив ігри. Якби й досі грав, чи побився би зі мною об заклад про душі хлопців?

На мить у пастора голова йде обертом.

— А ти би поставив на сторону зла?

— Ми тут лише вдвох.

Ларс Свала тремтить, але не від холоду.

— Друже, тобі пора нас покинути. Моєму щастю не було би меж, якби я спромігся подарувати тобі віру, але ти сієш неспокій у моєму стаді, тому я змушений попросити тебе піти геть.

Ось-ось хлинуть непрошені спогади про вечори в п’я­ному екстазі, за партіями у фараон чи кості. Ніщо не зрівняється із п’янкою миттю, коли кидають гральні кості чи відкривають карти. Один-єдиний подих відділяє виграш від банкрутства.

— До того ж, я більше не граю, особливо на те, що належить не мені.

— Інколи в нас немає вибору, доводиться грати, аби не програти.

Сетон підкидає монету і вправно її ловить.

— Гадаю, ми з хлопцями зблизилися. Вони прості, їх неможливо не любити. Краса і молодість, звісно ж, на їхньому боці, однак це тимчасове. А те, що хлопці суто по-юнацьки не здогадуються про скороминущість цих рис, додає їм особливого шарму. І знаєш, чому тобі ніколи не виграти цей заклад? Чому вони радше підуть за мною, якщо доведеться вибирати?

Ларс Свала знає і присоромлено опускає погляд, а Сетон ще глибше встромляє ніж у рану:

— Ви приймаєте їх у свою громаду лише з милосердя. Ви хочете зробити з юнаків богобоязливих овечок, вони не влаштовують вас такими, якими є. У глибині душі ви їх ненавидите. Хлопці хоч і розгублені, однак насправді добре все відчувають. Під час молитви ви спопеляєте їх осудливими поглядами. Гріх, який вам ніколи не прийняти, нависає над ними, як темна хмара. Тоді як я єдиний, хто сприймає хлопців такими, які вони є, не намагаючись їх змінити. Я єдиний, хто їх не засуджує.

— І це ще одна причина піти звідси. Тобі пора нас залишити.

Сетон нахиляє голову на бік.

— Хочу попросити в тебе про останню послугу.

Ларс Свала здивовано морщить носа — так, ніби ніколи не очікував почути щось подібне.

— Про що йдеться?

— На Карибах я підхопив рідкісну хворобу — важку форму пропасниці. Я одужав, але невдовзі зрозумів, що ця болячка з тих, що ніколи остаточно не минають. Хвороба регулярно валить мене з ніг новими нападами. Вони то слабіші, то сильніші, ніколи не вгадаєш наперед.

— І просто зараз насувається такий напад?

Сетон киває з удаваною серйозністю.

— Так, і ніч обіцяє бути складною. Дозволь мені залишитись тут на цю останню ніч, у цій кімнаті, до якої я звик, і де мене ніхто не потурбує. Гарячка вже почалася, і всі м’язи страшенно болять. Даю слово, що ледве трохи очуняю, відразу ж піду геть!

Свала вагається, не в змозі обрати між власною інтуї­цією та обіцянками, на яких тримається його світ.

— Я…

Сетон ледь стримує завчасну радість від безсумнівної перемоги. Добре, що вираз його обличчя маскує скалічена щока.

— Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його.[26]

Свала знехотя усміхається і продовжує притчу:

— Проходив випадком тією дорогою священник один, побачив його, і проминув. Хоч ти і невірний, а Біблію знаєш добре. Ні, цей священник тебе не промине.

Знову залишившись наодинці, Сетон зачиняє двері, висипає з пакетика трьох жучків, кришить їх великим і вказівним пальцями над горнятком з водою, а тоді закидає голову назад і махом випиває все до дна.

12.

Спершу нічого. Потім поступово з’являється якийсь незрозумілий шум, примарні хвилі наростають і б’ються об реальність так, що аж здригається кімната, а зір запливає туманом. Чути дивний звук, і Сетон не відразу усвідомлює, що це скрегіт його власних зубів. Тіло рясно пітніє, протестуючи проти отрути смарагдово-зелених комах, що вдерлися у його середовище. Стає все гірше й гірше: тіні в кімнаті набувають загрозливих форм, прямі кути гойдаються і випинаються. Сетон метається на бамбетлі, то загортаючись у жорстку ковдру, то скидаючи її, чує власний сміх, плач і вереск, аж доки перед очима все гасне і всередині стає порожньо.

Із мороку напливає чийсь тужливий голос. Марення разюче схоже на дійсність: малий Тюко в Сакснесі, на шкірі ще не загоїлися виразки від віспи. Хлопець випливає з лихоманки, а його батька більше немає серед живих. Тюко залишається сам, навколо тільки тиша і злиденні хатини, у яких помирають люди. Разом із голосом батька замовчав і Господь, молитва теж не приносить заспокоєння. Тюко продовжує ходити від хати до хати, роблячи те саме, що донедавна робив разом із батьком. У його торбі пляшка з водою, ганчірка, щоби прикладати до чийогось палаючого чола, Біблія і псалтир.

Тюко ступає вузькою стежкою, протоптаною в мокрому снігу. Щоразу, коли нога з’їжджає зі стежки, грудки снігу потрапляють у проміжок між обувкою та вовняними шкарпетками. Спочатку вони просто заважають, а тоді тануть і студять шкіру. Хлопцеві відомо, куди він прямує. Коло хати очищає підошви від снігу, стукаючи ногами об дерев’яну стіну, заходить всередину і прямує до темної кухоньки. Там суне тріску у жар, що досі жевріє під попелом. Знаходить свічку, у темряві спалахує вогник. Намацує свічник — звичайну латунну трубку, прикріплену до підставки, на яку скрапує рідкий віск, збоку вушко, за яке треба тримати.

Тюко йде туди, звідки доносяться мокрий надривний кашель і хрипке дихання. У ніс б’є сморід. Під подертим балдахіном помирає Каріс Юган зі спухлим від виразок обличчям. Тіло здригається, відчуваючи чиюсь присутність, квола рука намагається вхопитися за Тюко, але хлопець ухиляється. Каріс Юган був здорованем із гучним, як дзвін, голосом, який запросто сягав іншого боку поля, коли хтось із наймитів робив щось не те. Від дужого тіла залишилися шкіра та кості, а від голосу — глухі зітхання.

— Ульріко, люба, це ти?..

Тюко більше не вступає в розмови з тими, що помирають, вони вже не здатні до бесіди. Дружину Югана поховали ще тиждень тому, а самому Юганові хвороба вже відібрала розум. Тюко довго сидить на ослінці, уважно стежить за кожним подихом, час від часу перевіряє пульс на зап’ясті. Хлопець провів стільки часу коло смертного ложа хворих на віспу, що добре навчився розпізнавати наближення смерті. Коли Каріс Юган починає хрипіти, Тюко сповзає з ослінця і наважується підняти набряклу повіку. Подразнена світлом зіниця закочується назад, змушуючи Тюко тримати повіки обома руками.

Чоловік чинить опір, і хлопцеві доводиться докласти більших зусиль, ніж йому хотілося б — після одужання він почав бридитися дотиків. Тюко лягає на хворого і тамує подих, пучки пальців мокрі від сліз. Останній затхлий видих прямо в обличчя хлопцеві, і все, людини більше немає. Знову Тюко не встиг зловити смерть. Очні м’язи застигають, обличчя анітрохи не змінюється. Не видно на ньому ні страху перед чистилищем, ні торжества від вигляду брами, що веде до раю, а самі лише порожнеча й минуле. Із цих жалюгідних смертей у злиднях і лихоманці для Тюко жодної користі. Треба їхати геть, шукати відповіді десь далеко звідси.

Надворі стемніло. В окрайці неба, що заглядає крізь шибку, видно хіба з десяток зір. Тюко відчуває на плечах їхню вагу, зорі прекрасні та байдужі. Хлопець стає на коліна коло ліжка, із язика звично злітають вивчені змалку молитви. Вимовляє їх абияк. У кімнаті враз спалахує світло, із якого лунає відповідь:

— Сину мій, возрадуйся, я з тобою.

Темінь відступає, сяюча рука гладить Тюко по плечі, хлопець обертається і бачить свого батька, одягнутого у світло, довкола чола вінець із проміння, чисте, без виразок, обличчя пломеніє в переможній побожності.

Спершу Тюко відчуває тріумф від того, що його гадка підтвердилася. А потім його пронизує смертельний жах, наче крижаний спис у серце чи несподіваний удар у чоло, що засліплює.

Він розкриває рота, і, затинаючись, запитує.

13.

Ларс Свала притримує на чолі Сетона холодний вогкий рушник, поки той мотає головою по подушці. Забирає рушника лише тоді, коли Тюко продирає притомні очі. Із вікна падає ранкове світло, гострі промені висвічують порошинки, що клубочаться над підлогою.

Усі частини тіла Сетона цілі й рухаються. Під грудьми розпирає біль, наче міцно стиснений кулак, що ніяк не розпружиться. У стегнах важким молотом гепає пульс. Сетон натягує ряднину, щоби прикритися, а пастор тактовно відводить погляд. Сетон пробує заговорити, хрипкий голос спершу зривається.

— Як довго…

— Усю ніч.

Сетон бачить, що пастор утомлений тривалим чергуванням, важкі повіки нависають над темними мішками під очима.

— Пробач, що я ввійшов. Ти почав кричати, і я злякався, що ти заподієш собі шкоди.

Свала простягає Сетонові кухоль з водою, а коли той випиває геть усе, доливає із дзбана.

— Напад минув? Тобі вже краще? Чоло, як мені здається, уже не таке гаряче.

Тюко сідає та спускає ноги на підлогу. Болить кожен м’яз, та, на щастя, все ціле й неушкоджене.

— Так, навряд чи бувало гірше. Все як у тумані…

Свала підводиться, тре обличчя.

— Пробач, мені треба хоч трохи поспати, ще дуже рано.

Сетон киває у відповідь.

— Так, звісно. Дякую тобі.

— У дзбані свіжа вода, я набрав її годину тому, коли тобі стало трохи краще.

Пастор зупиняється, тримаючи одну руку на клямці дверей.

— Я…

Раптом передумує, знизує плечима і зачиняє за собою двері.

Сетон чекає, поки стихне рипіння дерев’яних сходинок ґанку, а потім шурхіт кроків під вікном. Тоді, зігнутий у дві погибелі, шкутильгає до надщербленої умивальниці, спускає штани і стає навшпиньки, щоби полити крижаною водою синій і твердий, як колода, прутень, що боляче спазмує. Поступово стає легше, кров відходить, набряк спадає, і Сетонові стає смішно від цього всього, а особливо з тих чудернацьких зелених жучків. Даремно він боявся, що з ними щось не теє, чи що вони застарі, все якраз навпаки: комахи свіжі і сповнені чудодійної сили, котра ще не вивітрилася в реторті якогось аптекаря. Він, Сетон, просто перевищив дозу. Для досягнення його мети жучків більше, ніж достатньо, вистачить навіть одного або, у крайньому разі, одного з половиною.

«Прийди,— думає Сетон, складаючи руки як перед причастям,— уже все готово».

14.

Сетон придбав письмове приладдя — чорнило та папір, і строчить довгі списки усього, що потрібно зробити, уважно дотримуючись послідовності. Булін надіслав свого слугу, щоби той удень виконував доручення Тюко. Треба обійти аптекарів, що раніше допомагали братству, щоби роздобути рідкісні і часом важкодоступні засоби.

Сам же Тюко цурається денного світла й виходить за поріг лише тоді, коли довгі тіні зливаються з темрявою. Навідується до майстерень Опери, де шевці гнуть спини над його замовленням, і ретельно все перевіряє. У процесі багато що доводиться міняти: то тканини не такі, то викрійки негодящі. Інколи Сетон натрапляє на Буліна. Старий остаточно зм’якшився і постійно крутиться поблизу — надто вже йому не терпиться побачити те, що, на його думку, починає набирати правильної форми. Навіть закинув свою колекцію метеликів, що наче пурхають на невидимому вітрі — кожен довкола власної голки.

Булін із Сетоном минають недобудований міст. Стреммен млявий і розморений вечірньою спекою, небо таке світле, що крізь червону заграву на сході пробиваються лише Сіріус і Капелла. Накульгуючи, Булін пірнає під вежі Незрівнянного, де вони із Сетоном на мить зупиняються, щоб роздивитися ріденький лісок корабельних щогол коло Хеппсбруна і біля пристаней Солоного озера. Негусто, менше, ніж торік чи позаторік. Це триває відтоді, як куля забрала життя його величності: минулорічні катастрофічні цифри цього року здаються недосяжною мрією. Торгові доми ледве зводять кінці з кінцями. Каси безжально спустошуються, керуючись залізною логікою: мовляв, тим, хто вмирає, не завадить пустити трохи крові, поки вона ­остаточно не згорнулася. Булін закладає руки за спину, спи­раю­чись на руків’я тростини.

— Як справи з нашими приготуваннями?

Над водою між тросами і линвами шугають кажани, видаючи себе метушливим тріпотінням крил і різкими змінами напряму, котрі ні з чим не сплутаєш.

— Усе йде за планом.

Булін зручніше влаштовує хвору ногу, чухає під гамашею, застібнутою від коліна та аж поверх взуття, і вагає­ться, не знаючи, як висловити те, що крутиться на думці.

— Ми обоє добре знаємо, як важко приховати щось у такому тісному колі, як наше…

— Буліне, ти хочеш сказати, що не зміг зберегти таємницю?

Попри сутінки Тюко зауважує, що старий рясно червоніє. Нескладно уявити, як усе сталося: подробиці його пропозиції давно свербіли у Буліна на кінчику язика. Вино зробило свою справу, і, втративши самоконтроль, старий геть усе комусь розпатякав: «Лише між нами, прошу вас нікому не розповідати». Булін поставив на кін власну репутацію, і незалежно від того, як закінчиться затія Сетона — тріумфом чи поразкою, Буліну теж перепаде.

Як швидко змінюються ролі! Сетону аж паморочиться в голові від п’янкого і майже забутого смаку влади, і у хвилинному дурмані він майже вдячний старому. Тому усміхається — мовляв, мені байдуже, і цього разу усмішка справжня.

Булін вдивляється у простір між кораблів.

— Правду кажучи, я бовкнув трохи зайвого. Та що вже поробиш. Очікування чималі, Евменіди ні про що інше й не говорять. Я лише хотів упевнитися, що все йде, як домовлено.

— Хвилюватися нема чого. Залишилося перевірити одну річ, а тоді можна призначати день і час.

— Місце вистави? А ти що думаєш із цього приводу?

Сетон обертається спиною до Стреммена. Булін веде очима за його поглядом і усвідомлює побачене.

— Арсенальний театр, Незрівнянний палац? Ти з глузду з’їхав?

Сетон мотає головою.

— Більше нічого не підходить. Ми ж не хочемо нікого розчарувати, особливо зараз, коли ти сам хлюпнув масла у вогонь і роздмухав очікування. Не сумніваюся, що серед членів ордену знайдуться необхідні контакти із впливовими особами. Буліне, чи не міг би ти порозпитувати про це від мого імені?

Булін здається, роздратовано розводячи руками, а тоді відкашлюється, спльовує і, нервово похитуючись, переходить до наступної теми:

— Тюко, а чи не пора тобі переїхати? Я облаштував у своєму домі помешкання з усіма зручностями. Одні двері, що ведуть до сусідньої кімнати, звелів заставити шафою, щоби тебе ніхто не турбував. Що скажеш? А ще там чекає гардероб, повний одягу, що, гадаю, повинен тобі сподобатися.

Сетон аж мружиться від такої щедрості.

— Дуже доречна і неймовірно приваблива пропозиція. Хоча здається, що ця троянда не без колючок.

Булін прикипає поглядом до схилу, щоби приховати багрянець на щоках, і мимрить:

— Мій задум із тріском провалився. Мушу визнати, що суттєво недооцінив потенційну жертву. До того ж, цей Кардель тепер знає, що за ним полюють, тож я більше не можу наражати своїх помічників на таку небезпеку. Для цього потрібні більші повноваження. Мені дуже шкода…

Й одразу швидко продовжує:

— Маю трохи газет, що можуть тобі допомогти. Мій інформатор повідомив, що Кардель ще з осені вдень і вночі розшукує якусь дівчину, котра колись утекла із Прядильного дому. Кажуть, його так мучить совість, наче він продав душу дівчини самому сатані.

Сетон киває з розумінням.

— Здогадуюсь, чия вона мати і в чому Карделева провина.

— Проте його пошуки досі не мали успіху. Водночас посіпаки Югана Еріка Едмана з управління поліції теж розшукують дівчину, що втекла з Прядильного дому, хоча і в іншій справі. Пальт, якого призначили стежити на прем’єрі «Пробаченого батька», щоби курви не розважали бидло по темних кутах партеру, бачив цю дівчину в ­театрі в супроводі якогось хлопця, ймовірно, сутенера. Мій інформатор підтвердив, що в обох випадках ідеться про ту саму особу на ім’я Анна Стіна Кнапп. До війни і каліцтва наш спостережливий пальт перебував на службі у братів Мартін[27] — певне, сподівався, що художники помітять його талант. Він і досі ніколи не розлучається з вугіллям і папером, тому встиг нашвидкуруч зробити рисунок тієї пари. Копії цього зображення розвішані по всіх митницях, конторах міської охорони і в’язницях.

— Ти не міг би попросити у свого інформатора копію цього зображення?

— Уже попросив. Тримай вище носа, Тюко, якщо нашим планам нічого не завадить, а братство тебе пробачить, жоден із тих двох панів не доживе до старості.

15.

— Оце так спековисько!

Маґнус Ульгольм зриває з голови перуку і витирає чоло овечим хутром. Статс-секретар Едман сидить за столом у самій сорочці, на спинці крісла висять сюртук і жилет, у руці віяло з пачки паперів.

— У нас тут хоча би пів дня тінь. Із південного боку всі кабінети порожні, хто випадково забреде туди в обідню пору, вибухає, як троль.

Едман піднімає і збовтує келих, у якому щось дзенькає.

— Зате в нас глибокі пивниці, де повно льоду.

Статс-секретар жадібно випиває все до останньої крап­лі, відставляє келих і декілька секунд насолоджується відчуттям. Аж тоді пропонує гостеві і собі налити із дзбану. Ульгольм мовчки освіжається напоєм під уважним поглядом Едмана.

— Дівчину досі не знайшли, хоча пошуки тривають вже не один тиждень. Ґуставіанська змова досі існує.

Допивши, Ульгольм віддихується і маскує задоволення похмурою міною.

— Ми не жалкуємо зусиль.

Едман корчить незадоволену гримасу.

— Є щось новеньке?

— У нас удосталь інформаторів у борделях. «Сосиски» і мої підлеглі чітко виконують наказ і допитують шльондр, безкоштовно користуючись їхніми послугами. Ми вже давно шукаємо панну Кнапп у таких місцях, бо я був упевнений, що вона знову скурвилася. Та, судячи з усього, це не так. Районні комісари прочесали усі домівки в пошуках квартирантів, які не відповідають опису, але й там нічого. Натомість з’явилися деякі інші цікавинки. До тебе вже дійшли чутки про бал?

— Який саме? Народ тільки те й робить, що танцює, навіть у таку спеку. Поняття не маю, чому їм це до вподоби.

Ульгольм нахиляється ближче, йому кортить першим поділитися такою соковитою пліткою.

— Йдеться про твоїх сусідів. Через декілька тижнів у північному флігелі королівського палацу планують влаш­тувати бал шльондр. За підтримки принца Фредріка, ще й у салонах королеви, котрі вона залишає влітку.

Едман пригладжує неслухняне пасмо волосся на високому лисіючому чолі, нахиляється вперед, переплітає пальці і кладе на них підборіддя. Після нетривалих роздумів цідить:

— Буде скандал, злі язики обговорюватимуть подію до кінця року. Дурні тішитимуться, дружини чиновників кудкудакатимуть, як квочки, а принца відправлять на заслання до замку Тулльґарн. Ройтергольм рватиме і метатиме, але більше ніхто особливо не перейматиметься. Ми можемо спокійно продовжувати нашу справу. Чудово! Нехай цього разу повії змастять та прискорять обертання коліщат державної машинерії.

На обличчі Едмана застигає задоволена міна. Через кілька секунд він приходить до тями.

— Але як це стосується справи Кнапп?

— Мені тут дещо спало на думку…

Штучна пауза Ульгольма тільки дратує Едмана, і від самого тону статс-секретаря з уст начальника поліції зникає задоволена усмішка.

— Не тягни.

— Масові обшуки голоти. Перекриємо мости і квартал за кварталом прочешемо Місто-між-мостами. Залучимо всіх — пальтів, «сосисок» і моїх агентів. Я поговорю з Луде, а він — із Ройтергольмом. Збоку це виглядатиме як вдалий політичний захід. У бродяг немає друзів, вони для всіх обуза.

Едман гризе ніготь на великому пальці, обмірковуючи пропозицію.

— Коли?

— Пропоную наступного дня після балу, у п’ятницю. Від самого ранку й аж до вечора, поки буде потрібно. Шльондри не плутатимуться під ногами, бо спатимуть у тих же ліжках, де працювали, поважні особи, які відвіду­вали бал, також, до того ж із потужним головним болем. Залишиться сама наволоч. Перекриємо мости і пройдемося кожним кварталом, починаючи від Слоттсбакена і на південь. Зачистимо усі брами, горища, проїзди і закинуті приміщення. Районні комісари виженуть із теплого ліжка кожного власника помешкань, аби порахував усіх своїх квартирантів. Добропорядних людей це, звісно ж, омине. Усіх підозрілих заженемо до Слюссена, а вже там затягнемо сітку. Потім відділимо зерно від полови, і бродяги ­підуть тесати дерево і прясти вовну. Якщо панна Кнапп досі в Місті-між-мостами, ми обов’язково знайдемо її ­серед усіх тих покидьків.

Едман ствердно киває і подумки рахує дні.

— Не гай часу. Посади грамотних агентів, аби писали скарги на жебраків та бродяг і прослідкуй, щоби всі до останньої були надруковані в газетах. Подбай про громадську думку. Постав охорону на мостах і повідомляй мені усі новини.

16.

Усе почалося з кави, котру барон Ройтергольм заборонив як розкіш минулого літа. Заборону спіткала така сама доля, як і кожен подібний декрет: багатіям на неї начхати, кому дуже кортить, той продовжує кавувати, а кмітливі на тому ще і заробляють. Іноземні дипломати, яких заслали в далекі північні краї спокутувати гріхи, стерпіти це принизливе обмеження не змогли: мало того, що протокол змушує їх цяцькатися з капризними жевжиками реґентського режиму, то тепер ще й забороняють полегшувати ці муки «чорним золотом». Вискочку Ройтергольма, чия єдина перевага — вплив на байдужого герцога, проігнорували, і дипломатичний клуб продовжував кавувати, ніби нічого й не трапилося.

Така зневага до шведського закону розлютила владу, і весь дипломатичний корпус був викликаний до управителя міста — начебто для обговорення нового політичного курсу. Замість цього поважних мужів вибештали за каву, не здогадуючись, що роблять гостям із далеких країв послугу, створюючи привід залишити королівство, яке ось-ось розпадеться, колишню імперію, яка, мов п’яний, хи­тає­ться над проваллям.

Саме таким чином держава, що й без того жила милостинею інших країн і по старій пам’яті все ще розраховувала на доброзичливе ставлення сусідів, сама відрізала себе від материка. По той бік Балтійського моря вже почали гострити ножі, готуючись до помсти за поразки минулого десятиліття. Російський флот, що, здавалося, залишився на дні протоки Свенксунд, раптово воскрес у ще більшому складі і знову готувався до нападу. Єдине, чим могла захиститися Швеція,— своєю бідністю. А що ще було робити? Ройтергольм розпочав переговори з революційною Францією, яку вважали «гангреною Європи», і сталося незбагненне — Швеція визнала новонароджену республіку в обмін на поповнення спорожнілої казни кривавими грошима із братських могил, завалених обезголовленими трупами. І виявилася єдиною в Європі країною, яка через власну дурість кинулася в обійми ворога.

Евменіди воліють обговорювати інші речі, бо давно вже ясно, що Ройтергольм бовдур, а королівство летить котові під хвіст, тож краще подбати про власну долю. Серпнева спека шкварить немилосердно, перетворюючи життя в місті на пекло. Мушині рої, що обсідають острів Стадс­гольмен, неозброєним оком видно навіть із передмість. І все ж членів ордену на зібранні більше, ніж мало би бути напередодні вересня. Зазвичай братія тікає з міста, шукаючи прохолоди десь у глибині країни, однак чутки про очікувану подію завчасно зібрали всіх і кожного. Евменіди зустрічаються окремими товариствами, гостюють один в одного, спокійно попиваючи каву, бо хіба існують порушення для тих, хто може дозволити собі сплатити будь-який штраф? Знаходять один одного завдяки особливим рукостисканням по кутах бальних залів та в закритих збіговиськах у якомусь petite maison[28], де оглядають свіжий товар сутенерів, пригнаний із провінції неврожаєм.

Свіжі дівчата та юнаки тонкі, як билини, зате із чистою шкірою без виразок і плям, якими неодмінно обдаровує людину міське життя. Вони ще сповнені життя, а в їхніх очах жевріє марна надія на те, що ціна, за яку їх продають, подарує їм краще життя, а такі ночі, як ця, будуть радше винятками. Для них ця професія ще не стала рутиною, вони ще здатні відчувати хіть чи страх, або одне і друге, або спершу одне, а потім друге. Такий товар швидко втрачає якість, псується і знецінюється. А тоді вони не встигають отямитися, як їх затягує на саме дно кошмару, звідки немає вороття.

Тож братія гуляє, а тому, хто має гроші, здається, що купити можна будь-що. Навіть розваги такого гатунку вимагають різноманіття: одне і те ж, хай воно й незвичне, швидко набридає. Здається, знаходиш щось новеньке і цікаве, та минає день, і воно втрачає первісний блиск і блякне. Тому-то затія Тюко Сетона й викликала такий ажіо­таж: що ж цей покоцаний чортяка задумав цього разу? Як не крути, а цей чоловік явно несповна розуму, однак із його дивакуватих ідей і задумів виходять непогані розваги. Та й не дурний же він. Слуги Буліна плещуть язиками на всі боки, варто лише їх підкупити барилом пива. Звістка про те, що Сетон купив шпанську мушку, негайно викликає розчарування. Хто ж її не пробував? Звісно, якщо використати правильну дозу, прутень від мушки стає міцнішим, але водночас свербить і пече. І взагалі, чи не свідчить це про недолугість майбутнього заходу?

Ставки на користь Сетона падають.

Товариство погоджується лише в одному: незалежно від фіналу, від цієї вистави виграють усі. Якщо спектакль виявиться вдалим, усі залишаться задоволеними, якщо ж ні, завжди можна поглузувати над поразкою Сетона. Його долею ніхто особливо не переймається, лише Їлліс Тоссе вимовляє театральним шепотом:

— Якщо ота розвага провалиться, я би хотів нарешті дізнатися, скільки моряцьких прутнів поміститься в тому розрізаному роті. А якщо їм буде затісно, то непогано би розтяти з іншого боку!

Усі сміються. А втім, терпіти гнітючу спеку стає несила, у повітрі пахне дощем та очікуванням. Не може ж вічно тривати літо, скоро неодмінно вибухне гроза. Так, наближається шторм. Звістка про те, що дату вже призначено, ще гостріше лоскоче нерви. Окрилений Булін розносить запрошення і мало не скаче на своїй одвічно хворій нозі.

Знайшли приміщення — оце так нахабство! Ще й репетиції проводяться в глибокій таємниці.

17.

Через сітку своїх незліченних знайомств Ансельм Булін знаходить спитого добродія, який готовий поручитися за дії організаторів, і ось новий королівський театр у Незрівнянному палаці опиняється в повному їхньому розпорядженні.

Такі переговори завжди приносять Буліну особливе за­доволення: відпрацьованими маневрами він так скеровує розмову з директором театру, що виходить, ніби ідея щодо нічних репетицій і прем’єри опівночі належить співбесідникові. Тепер можна спокійно приходити і йти звідти коли заманеться, ніхто їх не бачитиме і не заважатиме. Булін також без особливих зусиль збиває ціну оренди — і не тому, що у братства скрутно з грошима, а заради принципу.

Тепер потрібно залагодити масу дрібних питань, адже товариство звикло до найкращого і на менше не пого­джується. Треба встигнути прибрати і прикрасити залу до прем’єри і запалити свічки. Вистава приватна, стороннім перебувати на ній не дозволено. Булін також обіцяє прибрати залу після завершення дійства і запевняє, що приміщення залишиться у такому самому стані, у якому його отримали.

Керівник лише прицмокує язиком, коли Булін не хоче розкривати зайві подробиці. До нього, як і до інших директорів популярних стокгольмських закладів, неодноразово зверталися всілякі ексцентричні товариства. Він змовницьки підморгує Буліну, адже ясно, що йдеться про якусь еротичну комедію з актрисами у прозорих сукнях — розвагу для старих дідів, які втратили чоловічу силу, але ще відчувають потяг. Ансельм не може змусити себе підморгнути у відповідь, тому вдає ображеного — мовляв, надто легко його розкусили. Нарешті ціна домовленості встановлена.

Сетон виміряв кроками сцену вздовж і впоперек, оглянув лаштунки і вибрав по одній декорації для кожної дії. Слузі Буліна і ще одному помічникові, глухонімому від народження, показали, як підіймати завісу і задники за допомогою нової театральної машини Югана Шефа. Під, над і поза сценою захована система мотузок, блоків, талів, важелів, коліщат і лебідок. Ті, хто майже два роки тому бачили прем’єру вистави «Ревнивий неаполітанець», що вийшла з-під пера покійного короля, щиро дивувалися, як удалося збудувати всередині театру італійську долину з готичним замком на задньому плані, аж поки на власні очі побачили, як змінюються декорації та усвідомили, що все це лише геніальна ілюзія. Для першої дії Сетон обрав сільський ландшафт, де на задньому плані звивається дорога, що веде до далекого міста, обведеного муром. Залежно від освітлення, небо то грозове, то ясне з пухнастими білими хмарками. Сама ж сцена майже порожня, на підлозі щось на зразок килима, що начебто продовжує просценіум у бік залу. Стоячи на ньому, видно, що це омана, та Сетон перевірив ефект із різних кутів зали і переконався, що він правдоподібний, особливо у тьмяному освітленні. Для другого акту був обраний темний оливковий сад із похиленими вузлуватими деревами. Та все ж найбільше клопоту було із дзеркалами: треба було подбати, щоби все було видно найкращим чином. Роздобути великі дзеркала взагалі непросто, а ще важче розставити їх так, щоби глядачі бачили всі ракурси. Кожне з них на вагу золота, тож поводитися з ними доводиться дуже обережно.

Сетон із піднесенням спускається у центральний прохід між стоячими місцями, що відокремлені поруччям. Над ним піднімається глядацька зала, до стелі злітають три яруси балконів, декорованих пишною гірляндою, що дугою звисає над рядами білих і золотистих лір на блакитному тлі. Усе ще нове, фарби і позолота сяють. Навіть у важкодоступних місцях немає найменшого натяку на бруд, стеля ще не вкрита масною кіптявою. Чим тут тільки не пахне — конопляними тросами, свіжим деревом, що пиляли і тесали, клейовою фарбою та ароматними попурі з лож.

Поступово будівля старітиме, і всі запахи розчиняться у затхлому смороді брудних тіл, якими щодня щільно набиватиметься зала. Але до цього ще далеко, та й Сетон не планує колись у майбутньому сюди навідуватися. Подумки він востаннє перевіряє все від початку до кінця, свої власні і чужі завдання та ролі. За сценою позіхають помічники, яким уже не терпиться потрапити додому, і після декількох контрольних запитань, отримавши задовільні відповіді, Сетон їх відпускає.

Щойно слуги виходять, Тюко потягується, розминає напружену шию і сам виходить на сцену, щоби наодинці відточити останні штрихи. Він щиро кланяється публіці — робить крок назад однією ногою, одна рука перед собою, друга йде вбік. І так декілька разів. Він уже відчуває захват публіки, тому нахиляється так низько, що навіть перший ряд не помічає його глузливої посмішки.

18.

Надходить ніч, збирається братство. Чоловіки в масках біля театрів і палаців опівночі — звичне видовище. Після короткої жалоби за вбитим в Опері королем маскаради знову в моді. Тепер можна вдягнути плащ-доміно та пов’язку на обличчя, і ніхто не вважатиме тебе якобінцем. Місто вкотре віддається своєму улюбленому заняттю, адже спілкування стає невимушеним тільки під покровом маски, коли знати не знаєш, чию руку тримаєш під час менуету. Все це підштовхує до вчинків, що за інших обставин вважалися би неможливими: несміливий стає рішучим, цнотливий — пристрасним, а мовчазний вправно декламує вірші.

Однак цю ілюзію легко розбити. Місто невелике, і мож­на видати себе повадками або поглядом крізь прорізи у шовковій чи паперовій масці. Проте кожен ­старається як може: графиня міняється сукнями із придворною дамою, граф позичає мундир у капрала, міщанин одягає костюм арлекіна. Завдяки цьому можна дозволити собі пригоду, що частково є чужою. Поцілунок, обійми в куті за гобеленом, товариство на одну ніч. Діє загальне правило: пишно одягнений насправді може виявитися бідняком, але той, у кого найпотворніший вигляд, точно багач. Обирають те, до чого найбільше прагнуть.

Братство ж поводиться не так, як усі інші. Маски — частина ритуалу, хоча більшість членів ордену знайомі між собою. Згідно із правилом, двічі вдягати одну маску не можна. За бажання маску можна позичити, але більшість шиють нові: у вигляді мавпи, козла, лицарського шолома або чумного лікаря. Дехто приходить сам, однак здебільшого братія прибуває невеликими ватагами після бенкету в північному флігелі королівського палацу, де вже втамували спрагу й обмінялися думками щодо сьогоднішнього вечора, намагаючись угадати його тему. Ніхто ще не перевдягався, тому багато хто спершу зникає у парку Кунґстредґорден за густим, давно не стриженим живоплотом, а повертається звідти вже в новому обличчі.

Із Воксгаллена, де зараз закінчується бал, доносяться голоси і музика, пожвавлені компанії вільно насолоджую­ться теплим вечором. Якусь самотню скрипку вмовили зіграти без акомпанементу, вочевидь, підкупивши музиканта бренвіном: усім відомо, що чим п’яніший і веселіший музикант, то більше його музика тяжіє до мінору. Заростями парку шугають тіні «нічних метеликів», яким відомо, що не один чоловік, отримавши цього вечора відмову від своєї дами, готовий заплатити за швидку компенсацію. Присутність членів ордену вабить повій до Стреммена, але братія в масках проганяє шльондр нелюдськими вигуками, бо сподівається, що ця ніч готує їм більш вишукану насолоду. У темному подвір’ї між палацом і парком можна помочитися просто на фасад під пильним поглядом кам’яного Марса, що чатує на уступі над брамою, оточеному сліпими вікнами.

Вечір чарівний, Незрівнянний палац, як завжди, прекрасний: вежі, шпилі та комини підносяться до зір, бляшані схили гострого даху, здається, ведуть до самого неба. Багато хто вважає, що палац не надто годиться для театру, бо кожен камінь його фасаду присвячений війні: на одному фризі вишикувалися гармати, мортири, прапори, польові табори, далі з опущеними шаблями наступає кавалерія. Лев’ячі маски і відрубані голови, ромейські воїни в галеях[29]. Ті, хто тужить за звитяжними часами, оплакують долю Незрівнянного, називаючи його складом дерев’яних мечів, картонних щитів і шовкових обладунків. Братство ж, навпаки, милується рельєфами, що виявилися цілком доречними для очікуваного заходу.

Небокрай темніє, і палац остаточно стає загадково-прекрасним, майже казковим. Годинник на вежі церкви Святого Якуба б’є північ. На кам’яних сходах стоїть сам Булін у шубі і з оленячими рогами на голові. Щоби потрапити за поріг, спершу треба в особливий спосіб потиснути старому руку і шепнути на вухо своє ім’я. Дехто надмірно захопився освіжальними напоями на бенкеті; Булін запам’ятовує їх, аби згодом виписати догану. Із тими, кого легко впізнати навіть у масці, досить обмінятися промовистими поглядами. Булін виглядає незворушним, але всередині у нього все аж стискається від очікування та відчуття небезпеки, на яку він наразив себе із власної волі. Власне, він і сам не розуміє, як опинився в такому становищі, однак ні про що не жаліє. Старий так давно не грався з вогнем, що вже й забув смак ризику.

— Готовий?

У кімнаті на другому поверсі південно-східної вежі, де зазвичай готуються чи відпочивають під час антракту актори, сидить Сетон, а у кріслі перед ним — Альбрехт. Сетон простягає йому келих і наливає із пляшки трохи вина, щоби відігнати страх перед публікою. В юнака тремтять руки, тож Сетон підбадьорює його м’яким, лагідним голосом.

— Не хвилюйся. Вкотре запевняю, ця громада не така, як усі інші. Прихожани Свали прості духом люди, а примітивні душі тяжіють до осуду. Вони мовчать, удаючи побожність, хоча з радістю обсипали би тебе прокльонами, а не молитвами. Сьогоднішні слухачі — шляхетні та доб­розичливі, вони хочуть почути твою розповідь. Розкажи їм усе до найменшої дрібниці. Голос тебе не підведе, він сильніший, ніж ти гадаєш, публіка уважно тебе слухатиме, а зала збудована так, аби підсилювати звуки зі сцени. Не бійся, ти в колі друзів!

Альбрехт нервово всміхається і надпиває вина, а Сетон укотре перевіряє його одяг. Під час першої дії юнак буде одягнений у свій повсякденний одяг — зношені штани до колін і брудну лляну сорочку, поцятковану іскрами з вогнища. Сетон не має кишенькового годинника, та, здається, вже скоро північ.

— Ходімо, нам пора. Я проведу тебе на сцену і весь час стоятиму за лаштунками.

У лабіринтах за сценою жодної душі. Помічники Буліна на своїх місцях, але вони далеко — два поверхи вниз, а потім ще глибше. Під глядацькою залою потрійне дно із проходом для акторів. Ці великі порожні приміщення, призначені для втілення театральних фантазій, справляють гнітюче враження. Тягарці машинерії приглушено постукують, зусібіч дмуть протяги. Попри те що сцена і зала перебувають у чудовому стані, унизу скрізь наявні сліди насильства над первісним планом палацу: виламана підлога, вибиті стіни, тимчасові східці, що із часом стали постійними, завалені непотребом коридори, забиті цвяхами або зняті із завіс двері. Сетон освітлює дорогу свічкою і стежить, аби Альбрехт не загубився.

Невдовзі стає чутним гул сотні голосів, що править їм за дороговказ. Булін горланить, аби всі почули:

— Шановне панство, прошу тиші! Трагедія у трьох діях!

За завісою Сетон подає знак слузі Буліна — мовляв, починайте, а той плескає по плечі свого глухонімого колегу. Тюко міцно, до болю стискає руку Альбрехта, щоби вселити у хлопця відвагу.

— Виходь і нічого не бійся. Дочекайся, поки настане тиша і тебе побачать, а тоді починай розповідати. Якщо зі­б’єшся, подивися в мій бік, я дам тобі підказку.

Альбрехт переступає тінь завіси, що падає на підмостки, невпевнено й обережно, як налякана тварина. На юнака падає світло, і Сетон чує, як гомін у залі починає стихати. Найбільш уважні глядачі вказують сусідам, що вистава починається. Тих, хто не звик зупинятися на середині висловлювання, сердито зацитькують. Нарешті у залі встановлюється сяка-така тиша.

Сетон не стримує бажання зазирнути за завісу — і вперше за довгий час бачить братство у всій його величі. Товариство розмістилося у перших трьох рядах партеру. Сидять упереміш, незалежно від рангу,— коти, леви, блазні. Сетон ретельно підготував Альбрехта, юнак знає, чого очікувати. Тюко пообіцяв, що воно того варте, і пояснив, що ця громада має свої особливості, як і гернгутери в парку Кунґстредґорден. Та і що в тому поганого, коли справа робиться для більшої слави Всевишнього? На відміну від інших, ця громада слухатиме хлопця уважно і співчутливо, а якщо хтось і зможе йому зарадити, то це саме вони.

Сетон покладає на Альбрехта всі свої сподівання. Почуття хлопця напрочуд щирі, голос тремтить, на очах блищать сльози, що лише посилює ефект. Юнак нагадує глядачам про ту давно забуту любов, яку колись дарувала їм доля. Про невинність і щирість молодості, сподівання та обіцянки. Він розповідає про віру своїх батьків, про закривавленого Спасителя, який так і не з’являється, про особливу містику Христових ран, у яку вірять гернгутери. Глядачі дізнаються про його довгу подорож із Прусії до Сток­гольма, про навчання у майстра. Хлопець показує власноруч викуваний вироб, що приніс із собою. Нарешті — біль і страждання. Вільгельм.

Тиша у залі стає благоговійною, ніхто не наважується навіть кашлянути чи голосно видихнути. Сетон здогадується, що маски тепер виконують ще одну функцію — ховають сльози. Слова юнака зачіпають навіть найбільш світську частину братів. Зашкарублі серця знову обливаю­ться кров’ю, гострий біль пронизує їх там, де, здавалося б, немає нічого живого. Глядачам нагадують про щиру і чисту любов, якій не місце у цинічному світі, повному збочень. Альбрехт завершує розповідь, схиляє голову і западає така тиша, що чути, як впаде голка.

За мить зал вибухає аплодисментами, захопленими вигуками і свистом. Хлопець витирає сльози рукавом і, спантеличений такою реакцією, поглядає на Сетона, а той на мигах показує, що потрібно вклонитися. Хлопець врешті здогадується, чого від нього хочуть, і робить уклін. Тюко жестом кличе Альбрехта зі сцени і веде юнака назад у гримерну, щоби підготуватися до другої дії.

Крізь галас пробивається голос Буліна.

— Шановне панство, запрошую на шампанське до фоє! Оголошується антракт на годину.

19.

Сетон веде Альбрехта назад тією ж дорогою. Хлопцеві наче гора спала з пліч, він приємно розімлілий після виступу, що перевершив усі сподівання. У гримерці юнак жадібно п’є те, що наливають — те саме шампанське, що і для членів ордену, але з особливою приправою. Сетон примовляє, клопочеться, слідкує за дією і розраховує час, аби не помилитися з дозою.

Товариство прогулюється у фоє, збирається на широких сходах, попиваючи шампанське і розминаючи язики після тривалої мовчанки. Братія обурюється — мовляв, їм підсунули щось не те. Багато хто мовчить, не знаючи, що й гадати. Червоні очі й опухлі обличчя свідчать про те, що Евменіди досі здатні розчулюватися.

Натомість дехто гнівається і називає виставу марною тратою часу, але вчасно згадує, що попереду друга дія, тож не варто поспішати з висновками. А що як це особлива гра? Через ту лукаву посмішку ніколи не здогадаєшся, жартує Сетон чи ні. Краще промовчати, ніж бовкнути зайве, а потім пошкодувати. Ще й випивка робить своє, і в очікуванні другого акту все ж переважає доброзичлива атмосфера — братство готове на все, аби не нудитися. Від народження у цих людей є все, чого душа забажає, проте така свобода має один недолік — стає нудно. Кожне бажання можна задовольнити, і чим тоді наповнювати життя? Колись був заклад мадам Сакс коло Червоних складів, де можна було спробувати що завгодно, але зараз брудні від пристрасних оргій стіни дому Кейсера заставлені книжковими шафами з апокрифами і псалтирями сектантів. Евменіди обговорюють почуте, намагаються передбачити продовження. Що більше версій, то більший страх розчаруватися затьмарює чималі очікування.

Слуга Буліна все підготував до другої дії: дзеркала, лаштунки і таке інше. Сетон у гримерній рахує дзвінки, що сповіщають про продовження вистави: перший, другий і, нарешті,— останній, третій. Умовляє Альбрехта випити ще хоч кілька ковтків. Юнак уже перетворився на сновиду, він більше не здатний опиратися, хоча й досі здається жвавим. Вони знову вирушають до сцени, але цього разу хлопця доводиться вести за руку. Сетон безупинно нашіптує йому підбадьорливі слова.

У залі панує цілковита тиша. Свічки погасили, лише на підлозі сцени невелика цівка світла. Альбрехт такий задурманений і податливий, що Сетон спирає його об стіну, а тоді сам виходить на сцену. В руках у нього інструменти, виготовлені за його вказівками спеціально для цього вечора: молоток і своєрідний загострений кілок із ручкою-­держаком, що має ретельно вираховану довжину й товщину. Тюко пітніє, витирає долоні об штани і знову береться за інструменти. Серце гепає, він знає, що це критичний момент, але йому, як завше, бридко від дотиків до чужого тіла. Перед очима проскакує спальня коло Бляшаної вежі, і щоб позбавитись видіння, Тюко щипає себе за руку.

Глибокий вдих. До середини підмостків не більше десяти кроків. Усе підготовлено за його настановами. Сетон відраховує ребра, починаючи із правого боку знизу і знаходить потрібне місце, де чорніє самотня родимка. Прикладає до неї вістря кілка, відчуває, як шкіра Вільгельма напружується від холодного дотику, цілиться молотком і б’є. Приглушений крик, м’язи чинять опір, тож доводиться бити сильно і часто. Нарешті кілок проникає достатньо глибоко й розсуває щільні ґрати грудної клітки. Сетон з огидою дивиться на пінистий червоний потік, що вихлюпується з легені.

Готово. Тюко квапиться назад, до Альбрехта, виштовхує його слухняне тіло на сцену і розв’язує лляну сорочку — єдиний одяг на тілі хлопця. Тканина легко зісковзує з обважнілих рук. Тюко виводить на середину сцени голого юнака із затверділим від шпанської мушки прутнем.

Перед Альбрехтом посеред сцени лежить прив’язаний до хреста Вільгельм. Хрест підтримують опори необхідної висоти, прикрашені шовковим пальмовим листям із театрального реквізиту. Зусібіч розставлені дзеркала, на юнаку лише вузька пов’язка на стегнах, шкіра, змащена олією, тремтить і виблискує. Тонкі, зв’язані мотузками кінцівки кволо пручаються. Хлопець надзвичайно вродливий. Волосся зачесане назад, на блідих скронях краплі крові від тернового вінка, на руках і ногах рани. Обличчя обмотане полотном, на якому старанно вимальоване обличчя Спасителя, рот забитий ганчір’ям. Сетон підводить Альбрехта, дивиться у безтямні хтиві очі і нахиляється до його вуха:

— Закривавлений Спаситель чекає на тебе! Рана в його боці подарує тобі спасіння.

Рана м’яко відкривається. Починається акт, зал німіє, навіть Сетон робить декілька кроків назад. Заворожено тамує подих, боїться навіть кліпнути, бо довгоочікувана мить може настати будь-коли. Він начувається, чекає на небесну кару, божий гнів, від якого здригнеться небо, затрясеться і розколеться земля. Вільгельм придушено кашляє і хрипить, немов собака, намаючись вдихнути повітря під маскою. Поруч заливається потом Альбрехт, кожен м’яз на його тілі напружений, як струна.

Сетон докладає зусиль, аби не кліпнути, хоча очі сльозяться від протягу. Волосся на руках стає дибки, по шкірі пробігає мороз. Калюжа під акторами перестає рости. Легені видають останнє протяжне сичання і завмирають. Кров перестає текти, серце зупиняється. Ще якийсь час Альбрехт продовжує, як і раніше, але тіло під ним холоне, і навіть крізь сп’яніння юнак усвідомлює, що сталося щось непоправне. Сетон не відводить погляд і бачить у дзеркалі власне обличчя, на якому застиг нещадний страх. У залі зриваються шалені оплески, чути вигуки Буліна.

— Антракт! Антракт! Остання дія через годину!

Сетон замахується на своє відображення молотком, який і досі тримає в руці.