«Вони кажуть, – сказав мені перекладач, – що для них велика честь мати такого шановного представника, який допоміг їм у поверненні ядерної ракети. Ще кажуть, що







Голова партії поговорив із вашим президентом і дав їм вказівку всіляко співпрацювати з вами».



«Для мене теж велика честь, – сказав я перекладачеві. «Я намагатимусь бути гідним довіри Народної Республіки».



Після цієї формальності я запитав: «Чи було ухвалено рішення про виплату двох мільйонів доларів?»



Перекладач знову порадився зі своїми співвітчизниками, а потім вручив мені велику шкіряну сумку з вигравіруваними китайськими ієрогліфами та з замком. Перекладач відімкнув його і відкрив, виявивши всередині пакети з банкнотами.



"Два мільйони доларів", - сказав він. «У завтрашньому випуску «Лондон Таймс» буде оголошення, написане відповідно до вказівок».



«Добре, – сказав я. «Знову запри гроші. Я хочу, щоб він залишався у вашому розпорядженні, поки ми не отримаємо подальшу звістку.



Після того, як перекладач переклав мої слова, троє чоловіків серйозно схилили голови, і ми знову обмінялися рукостисканням. Хок сказав мені, що вже вжито заходів, щоб китайські представники залишалися в житлових приміщеннях в офісі AX доти, доки не буде відповіді на оголошення London Times. Таким чином, сума викупу надійно зберігатиметься доти, доки не настане час виплати.



Хоук повернувся зі мною на таксі до готелю. Були сутінки. Дощ та похмура погода ідеально підходили для нашого настрою.



«Хто б не стояв за цим, – пробурмотів Хоук, – мабуть, подобається наше скрутне становище. Уявіть, що ви вкрали ядерну ракету та повернули її за викуп! »



"Він вибрав для реклами кілька розумних назв", - зауважив я. «Олександр та Хубілай-хан».



«Він божевільний, але дуже хитрий, – зауважив Хоук. «Чого б я не віддав, щоб отримати його». Він глянув на мене.



Коли ми дісталися готелю, Хоук висадив мене і попрямував до американського посольства, де він зупинився в Парижі.



Коли я дістався до свого номера, я був здивований, виявивши записку від Ельзи. У ньому говорилося, що її запросили на вечірку на Монмартрі і що вона збирається. Вона залишила мені адресу, щоб я міг приєднатися до неї, якщо захочу. Натомість я вирішив з'їсти пару охолоджених мартіні і добре пообідати у своїй кімнаті. Перед тим як лягти спати, я зателефонував на стійку реєстрації, щоб наступного ранку мені доставили екземпляр London Times.



Ельза все ще не повернулася до того часу, коли я отримав свій екземпляр газети рано вранці наступного дня, і я не міг сказати, чи було щось значуще в її нічній відсутності. Тим не менш, оголошення було в «Таймс», і його формулювання було таким, як зазначено в записці про викуп. Читаючи її, я уявив, як задоволений «Олександр» теж її читає. Він міг бути в Парижі, або в Лондоні, або в Монте-Карло, або, якщо вже на те пішло, у Тибеті.



Мені дуже хотілося потрапити до офісу AX, який, як я знав, буде першим місцем, де можна буде дізнатися, чи будуть отримані подальші інструкції. Я був одягнений і вийшов із номера, коли повернулася Ельза.



Вона все ще була у вечірній сукні, з перекинутою через плечі норковою шубою. Вона виглядала сонною, але вона посміхнулася і поцілувала мене, дозволивши пальто впасти на підлогу. Потім вона повернулася до мене, щоб розстебнути блискавку на спині її сукні.



«Я сумувала за тобою на вечірці, Дамплінку», - сказала вона. "Це було дуже весело. Багато французів. Вечірка все ще триває, якщо хочеш піти".



"Ні, дякую", - сказав я. «У мене є деякі справи. Спи, я тобі пізніше зателефоную.



«Бізнес, бізнес, бізнес», - сказала вона, поплескавши мене по обличчю. "Пам'ятай, вся робота і ніякі розваги роблять Тоні нудним хлопчиком". Вона вийшла з сукні і підійшла до дверей, що ведуть у свій номер, і виглядала дуже бажаною у прозорому ліфчику та колготках. Вона ненадовго зупинилася у дверях і поманила мене пальцем. Коли я похитав головою, вона надіслала мені повітряний поцілунок і зникла.



14



Як тільки я дістався кафе на площі Сен-Мішель і піднявся нагору в офіс AX, я відчув напругу і зневіру, що пронизували все це місце. Зовні світило сонце, і в повітрі відчувалася несправжня весна, але хоч би який радісний настрій створював погодний настрій, воно зникало за стінами будівлі.



Хоук був там, виглядаючи виснаженим, ніж він виглядав напередодні ввечері, як і четверо китайців, а також кілька десятків агентів AX та охоронців. Всі ми приїхали надто рано, і наше нетерпіння зростало в міру того, як тягнувся довгий годинник. Тільки опівдні ми нарешті отримали повідомлення, на яке чекали. І, звичайно, манівцями.



Нам зателефонували з паризького офісу Інтерполу та сказали, що вони отримали посилку від посланця для місцевого начальника. Відкривши пакет, він виявив запечатану коробку та машинописну записку, в якій говорилося, що коробку слід негайно доставити до посольства Китаю. Оскільки шеф Інтерполу був проінформований про кризу, він негайно зателефонував до Хоука, а потім поспішив до офісу AX. Тим часом агенти Інтерполу підібрали посильного, який був справжнім, і коли вони запитали його про людину, яка дала йому посилку для доставки, він дав опис, який міг би відповідати






тисячу французів.



У коробці була магнітофонна стрічка. Ми юрмилися довкола, поки Хоук вставляв стрічку в офісну машину. Поки котилася плівка, голос сказав: Це Олександр. Я одержав ваше повідомлення і тепер даю вам наступні інструкції. Пізно ввечері, тридцятого числа, корабель під білим прапором із зображеним на ньому червоним драконом з'явиться в Адріатичному морі і увійде до гавані в Спліті, Югославії. На палубі цього корабля перебуватиме китайська ядерна ракета. Один із ваших судів може підійти до нього з двома мільйонами доларів. Щойно гроші будуть передані людям на борту, ракету буде повернуто. Якщо буде зроблено спробу повернути ракету без сплати грошей, вона вибухне».



Слова на плівці нічого не сказали нам про людину, яка їх вимовила, - чи, скоріше, про людей, оскільки всі інші пропозиції були вимовлені іншим голосом, і їхні акценти варіювалися від британського до німецького та бруклінського. Мозок, що стоїть за сюжетом, залишався невидимим.



Після того, як плівка була розшифрована і зроблені копії, були зроблені поспішні телефонні дзвінки, щоб знайти літак, який доставить нас до Адріатичного узбережжя, і щоб на нас чекав великий і швидкий корабель недалеко від Спліту, Югославія. Навіть коли всі ці приготування було зроблено, Хоук був зайнятий плануванням часу, коли ракета буде знайдена.



Трохи пізніше Яструб, китайські представники з викупом, кілька агентів AX і я поїхали в Орлі і полетіли літаком, щоб померти в Адріатиці. З урядом Югославії зв'язалися дипломатичними каналами, і, коли ми прибули, на нас чекав витончений і швидкий корабель.



Коли ми підійшли до гавані і кинули якір біля берега в Спліті, з моря дмухав холодний, різкий вітер. Інших судів було видно. Поки ми ходили палубою, Хоук почав бурмотити: «Сподіваюся, це не прийом, Нік».



Через кілька годин, коли день почав переходити в сутінки, я почав думати, що Хоук міг мати рацію. Але потім, несподівано, біля входу в гавань з'явився великий білий корабель з білим прапором, прикрашеним червоним драконом. Він кинув якір біля правого борту нашого судна, і людина в капітанській формі підійшла до поруччя, підняла мегафон і крикнула: «Гей, я передаю вам привіт від Олександра. Ти маєш гроші на смерть? »



Хоук вручив мені такий самий мегафон. "Це ваше шоу", - сказав він.



"У нас є гроші", - відповів я через мегафон. "Ми готові завершити угоду".



- Можете піднятися на борт, - крикнув капітан.



Пара членів екіпажу нашого корабля спустили невеликий моторний човен за борт. Двоє китайців, один із яких ніс сумку з грошима, і я переправився на інший корабель. Нам допомогли піднятися на палубу капітан та кілька людей із його команди. На носовій палубі був великий об'єкт, накритий прив'язаним брезентом. Мабуть, це була ракета, але я все ще насторожився. На палубі було ще кілька людей, але я впізнав лише одного бельгійця Трегора.



Капітан був привітний і провів нас у велику каюту на головній палубі, де на нас чекало охолоджене шампанське.



"У тебе є гроші?" він запитав.



Я кивнув китайцеві, котрий передав сумку.



«Ви не заперечуєте, щоб ми порахували, перш ніж передамо вам ракету, чи не так?» він запитав.



"Ні", - відповів я.



"Джентльмени, будь ласка, випийте шампанського, поки чекаєте", - запропонував капітан, виходячи з кімнати з грошима.



Жоден із китайців не прийняв келих шампанського від стюарду, а я прийняв. Це було гарне марочне вино, добре охолоджене. Я випив дві склянки, поки китайці незграбно крутилися на стільцях. Коли капітан повернувся, він усміхався і хитав головою.



"Дуже добре, джентльмени", - сказав він. «Начебто все гаразд. Якщо ви підете зі мною на палубу, ми можемо завершити наші справи».



Я не дуже здивувався, коли ми знову опинилися вгорі і побачили, що члени екіпажу зняли брезент з об'єкта на палубі. Це була ядерна ракета, що вже вбудована в підйомник.



Двоє китайців підозріло перевірили ракету, перш ніж переконалися, що все гаразд. Вони серйозно кивнули мені і я кивнув капітанові.



Він здавався задоволеним, коли знову взяв мегафон і покликав югославське судно, що чекало, сказавши йому підійти ближче, щоб ракету можна було спустити на палубу. Двоє китайців і я залишилися на борту, поки команда працювала з витягом, піднімаючи гігантську ракету в повітря, а потім униз на палубу нашого корабля, де ми вже підготували люльку для її утримання. Я міг бачити полегшення на обличчі Хоука, коли він побачив ракету, що стояла на палубі і нарешті благополучна на борту.



Обмінявшись короткими рукостисканнями з капітаном білого корабля, я повернувся на наше судно з китайцями.



"Немає проблеми?" - одразу запитав мене Хоук.



"Ні", - сказав я.



"Але якщо я тебе знаю, - сказав Хоук, пильно дивлячись на мене, - щось тебе турбує".



"Це було







все дуже просто. "Я відповів. "Вони повинні знати, що, оскільки ми благополучно повернули ракету, ми не збираємося просто сидіти тут і дозволити їм спливти з двома мільйонами доларів".



«Можливо, вони не вигадали план, який ми використовуватимемо», - сказав Хоук.



"Сумніваюся."



«Ну, принаймні вони піднімають якір, щоб піти», - зауважив Хоук, вказуючи на корабель, що повертає в гавані. «Я втілюю наш план у життя». У руці він тримав радіопередавач, і він почав швидко говорити в нього, попереджаючи всі судна, що чекали прямо біля гавані - італійські судна, грецькі кораблі, югославські, навіть деякі російські крейсери - всі ті, які були відправлені в затримати нашого ворога.



Коли білий корабель плив до входу в гавань, ми почали слідувати за ним на певній відстані. Перед виходом у відкрите море з'явилася наша корабельна армада. Вони ще були далеко, і Хоук ще не наказав їм наблизитися. Білий корабель раптово зупинився у центрі входу до гавані. Хоук знову почав говорити передавач, але я зупинив його.



"Почекай хвилинку", - запропонував я.



"Чому? Що це таке?"



Я похитав головою. Я не знала, як йому відповісти, але відчувала, що щось не таке. Минуло кілька хвилин, а нічого не сталося. Ми з Хоуком націлили бінокль на палубу корабля – там було порожньо. Хоук все ще тримав у руці радіопередавач, і його нетерпіння зростало. Я почав сумніватися у своїй інтуїції і збирався сказати йому, щоб він наказав закритися, коли це сталося.



Раптом ми побачили яскравий спалах помаранчевого полум'я, що походить від білого корабля. Пролунав оглушливий вибух. Гладке біле судно розлетілося на частини у море. Він буквально за секунду розпався на кілька дощок. Вибух був настільки несподіваним і таким шокуючим, що майже всі ми на короткий час застигли в нерухомості.



Однак Хоук швидко оговтався і вступив у бій, вигукуючи по радіопередавачу наказ усім кораблям, що чекають, прибути і спробувати підібрати можливих тих, хто вижив. У той же час, наш катер стрімко наближався до того місця, де затонув корабель. Але коли ми та інші кораблі підійшли до цього району, тих, що вижили не було. Насправді нічого не залишилося, окрім кількох обвуглених дощок та масляних смуг. І все-таки пошуки тривали глибоко вночі, вода висвітлювалася гігантськими прожекторами з палуб усіх суден. Ми нічого не знайшли.



"Для мене це загадка", - повільно сказав Хоук, коли пошуки нарешті припинилися, а інші кораблі чекали подальших вказівок від нього. "Навіщо їм витрачати стільки зусиль, щоб зібрати два мільйони доларів, а потім підірвати себе - і гроші?"



«От і все», - раптом сказав я, коли у мене виникла ідея. "Вони не підірвали гроші!"



"Не підірвали гроші?" - Запитав відповіді Хоук. "Тоді де це?"



«Не знаю, – сказав я. «Але він не затонув разом із кораблем. Якось їм вдалося зняти його до вибуху».



"Як як?" - нетерпляче спитав Хоук. «Ми тримали його під постійним наглядом із того моменту, як вперше побачили його. Як це можна видалити? »



"Поки не знаю", - зізнався я. Але вони зробили це. Вони завжди планували це зробити таким чином. Вони вважали, що після повернення ракети ми матимемо для них пастка, але це мало значення. Головне – гроші. Решта, корабель та команду, мали бути принесені в жертву».



"Але це божевілля", - заперечив Хоук.



"Звичайно, - сказав я йому, - як і все інше".



«Так, - погодився Хоук, повільно кажучи, - можливо, ти маєш рацію. Але як їм вдалося вивести гроші? »



«Я ще не знаю, – знову відповів я, – але я, швидше за все, дізнаюся. Відповідь має бути десь тут, на узбережжі Адріатичного моря. Я хочу, щоб ми обшукали його дюйм за дюймом, поки не знайдемо докази того, що був вижив або залишилися живими, яким зійшло з рук гроші».



Хоук все ще сумнівався в моїй думці, але він погодився попросити кораблі, що стоять поруч, допомогти мені в пошуках доказів. Усі вони пропонували допомогу. Хоук залишив мене у Спліті, тому що йому довелося повернутися, щоб померти у Сполучених Штатах, щоб доповісти особисто президентові.



Нам знадобилося ще два дні та ночі на пошуки узбережжя Адріатичного моря, перш ніж ми знайшли докази, які, я був певен, десь там є. Я був повідомлений, коли грецький крейсер знайшов його і кинувся до цього місця - пустельної ділянки безплідної землі на північ від Спліту.



Там, викинута на берег і частково затоплена в море, був кинутий невеликий одномісний підводний човен. Але я отримав відповідь про те, як з корабля було знято два мільйони доларів. Ймовірно, невдовзі після того, як ми взяли гроші на борт в обмін на ракету, їх передали підводнику, і одномісний катер був викинутий з трюму корабля.



Крихітному підводному човну було легко вислизнути з гавані, прокласти шлях уздовж узбережжя і приземлитися. Пізніше, можливо, тієї ж ночі, або навіть одного з наступних днів або







цю людину, ймовірно, підібрав літак чи інше судно, і вона зникла з 2 000 000 доларів. Як тільки мені вдалося домовитися з судновим радіо, я зателефонував до Хоука, який на той час повернувся до Нью-Йорка. Я розповів йому те, що ми виявили у вигляді коду. Він сприйняв цю новину веселіше, ніж я очікував, і наказав мені повернутися до Парижа і зателефонувати йому з офісу AX, тому що в нього можуть бути для мене новини про нові розробки.



Пізніше того ж дня в Парижі я заїхав до готелю, щоб поговорити з Ельзою, перш ніж піти в офіс AX.



Вона схопила мене, перш ніж я увійшов у двері, покрила моє обличчя поцілунками і занепокоєно сказала: «Я не знала, що з тобою сталося, Дамплінку. Я був готовий заявити про вас у поліцію як про зниклого безвісти».



"Знову бізнес", - сказав я. «Вибачте, я не зміг залишити повідомлення. І мені треба ще раз вийти. Але цього разу я скоро повернуся, і, можливо, ми зможемо провести час разом».



В офісі AX Бонапарт зв'язав мене з Хоуком із зашифрованого дроту.



«У нас є нова зачіпка, – сказав Хоук. «Це може бути найкращим із тих, що у нас були досі. Наші дослідники, які постійно перевіряли учасників цієї справи, зрештою виявили певний зв'язок між деякими з них. Ви пам'ятаєте, я згадував раніше, що деякі люди мали проблеми з вагою. Що ж, тепер ми виявили, що принаймні четверо із них були пацієнтами в одному спа-салоні для зниження ваги у Швейцарії».



«Це має бути більше, ніж збіг, – міркував я.



"Ми теж так думаємо", - сказав Хоук. «Місце неподалік Берна, в горах. Він називається Rejuvenation Health Spa і керується лікарем Фредеріком Бошем. Що ви думаєте?"



"Думаю, мені краще полетіти до Швейцарії, - сказав я, - і озирнутися".



"Так, я згоден", - сказав Хоук. Що ти скажеш цій жінці з фон Альдера, Ельза?



«Я скажу їй, що у мене бізнес у Берні, і запропоную їй повернутися до Штатів».



«Так, ну, - сказав Хоук, - у мене є інші чоловіки, які стежать за рештою фону Алдерсами. Якщо вона повернеться, я теж нацькую на неї чоловіка. Я зв'яжуся з вами, коли ви приїдете до Швейцарії.



Коли я повернувся в готель і постукав у двері Ельзи, я виявив, що її перукар робить їй зачіску.



"Мені не подобається, що ти бачиш мене, поки я намагаюся стати красивою", - сказала вона, насупившись з-під фена.



"Мені довелося поговорити з тобою", - сказав я їй. «Мені треба сьогодні виїхати до Берна. Мені зателефонували з офісу, і мені потрібно розібратись у якійсь справі.



"Берн!" - радісно вигукнула вона. - Але, Дамплінку, це чудово. Я піду з тобою. За межами Берна є чудовий спа-салон, куди ми з Урсі часто ходимо. Ми полетимо туди літаком, і я можу розслабитися в спа, поки ви займаєтеся своїми справами».



"Як називається, - запитав я, - цей курорт?"



«Це називається оздоровчий оздоровчий спа», - відповіла вона, як я і припускав. І знову був ще один зв'язок між фон Альдерсом та цією справою. Я не бачив причин, через які Ельза не мала б супроводжувати мене в Берн, оскільки це могло б зміцнити зв'язок, тому я погодився.



Після того, як я знову зателефонував Хоуку зі свого номера і сказав йому, що Ельза їде зі мною до Берна, ми виписалися з Джорджа V. Офіс Paris AX на рейс до Швейцарії.



П'ятнадцять



Коли ми приземлилися у Берні, погода була холодною та ясною. Ельза знала невелику шале на околиці міста, тому ми зняли там суміжні номери.



"Ми завжди зупиняємося в цьому місці", - пояснила мені Ельза після того, як ми заселилися у свої апартаменти. "Добре мати таке місце, коли в спа стає занадто тісно".



Мені сподобалося наше житло. Це було чисте, тихе, веселе місце, у кожній кімнаті горів теплий вогонь. Літній сивий господар з яблучно-щоками та його дружина користувалися відмінною репутацією. З вікна моєї кімнати Ельза вказала на оздоровчий спа-центр, що знаходився на вершині гори на певній відстані. Після того, як вона пішла від мене до своєї кімнати, я вивчив спа в бінокль.



Це був величезний комплекс з багатоповерховою головною будівлею, оточеною кількома меншими будинками. Всі вони були сліпучо-білого кольору, які переходили в снігові піки, що виступали з усіх боків навколо них. Я міг бачити звивисту односмугову дорогу, що вела до цього місця, і канатну дорогу, що була підвішена на двох тролейбусних лініях над головою. З такої відстані неможливо було розглянути багато деталей. Мені було цікаво, як я можу підійти - таємно, чи як гостя, чи, можливо, через Ельзу. Але поки що я чекатиму свого часу і постараюся розібратися в місцевості. Крім того, якби фон Альдери якимось чином були причетні до змови, Ельза рано чи пізно подбала б про те, щоб мене туди заманили.



Тим часом, можливо, було б непогано зв'язатися з місцевим агентом AX. Я ніколи з ним не зустрічався, але Хоук назвав мені його ім'я та де його знайти. Я постукав






у двері, які з'єднували мою кімнату з кімнатою Ельзи і казали їй, що я йду ненадовго. Поки мене не було, вона робила собі косметичні процедури і чекала на мене, коли я повернуся.



Ганс Верблен, місцевий представник AX, зустрів мене біля дверей скромного ательє, що носив його ім'я, на одному з провулків Берна. Верблен на мене чекав. Він сказав, що Хоук вже розповів йому подробиці мого завдання у телефонному дзвінку зі Штатів. Він був у моєму розпорядженні.



"Чим я можу допомогти?" - спитав товстий темноволосий чоловік.



«Здебільшого, – сказав я йому, – я хотів би мати якомога більше інформації про спа-салон Rejuvenation Health Spa». Чи були там колись проблеми? Хто ним керує? Така інформація. "



Верблен кивнув, замкнув двері у своє ательє і повів мене до підвалу. Це було просторе звукоізольоване приміщення з картотечними шафами вздовж стін. Всюди були фотоапарати, магнітофони, телетайпи, всіляка зброя.



"Тут я роблю свою справжню роботу", - пояснив Верблен, махнувши рукою.



"Це справжня підстава", - зауважив я.



Верблен підійшов до однієї з шаф. «Боюсь, у мене немає великого досьє по спа. До телефонного дзвінка Хоука я не мав особливих запитів на збір розвідданих. Те, що я маю, суворо рутинне, не більше, ніж у мене в будь-якому іншому закладі міста. Наскільки я знаю, там не було жодних проблем. Вони мають постійний потік гостей з усього світу, більшість з яких заможні. Я завжди намагаюся сфотографувати якнайбільше прильотів та від'їздів на камеру з телескопічним об'єктивом. Але, звичайно, я впевнена, що багато пропустила.



Він кинув фотографії на стіл, і я був здивований, побачивши, що там були тисячі знімків.



«Ти безперечно заслужив свій зміст, Верблен», - сказав я, хитаючи головою на підтвердження його ретельності. Я перегорнув кілька фотографій і помітив усіх чотирьох фон Альдерсів на знімках, зроблених у різний час.



«Як ви думаєте, вони вам чимось допоможуть?» - Запитав Верблен.



«Боюсь, що зараз немає, – сказав я йому. «Вони можуть стати в нагоді пізніше. Що мене зараз цікавить, так це все, що ви можете показати мені або розповісти про внутрішню частину спа. А щодо Фредеріка Боша, лікаря, який цим управляє».



«Тут нічого показати чи розповісти, – відповів Верблен. Я бачив, що він розчарувався у собі. «Ви розумієте, що курорт – це дуже ексклюзивне місце. Оскільки тут багато заможних гостей, безпека тут строга. Сам я всередині ніколи не був, тому фотографій інтер'єру я не маю. Якби був особливий запит від AX, я б, звісно, знайшов вихід».



"Так, я розумію, але як щодо лікаря?"



"Ви знову будете розчаровані відповіддю", - сказав Верблен. «У мене немає фотографій доктора Босха, тому що він рідко, якщо взагалі колись, виходить на вулицю. Я чув, що він є європеєць. Він приїхав сюди багато років тому та відкрив спа. Спочатку це було дуже скромне місце, але завжди вдавалося. За минулі роки його часто перебудовували, щоб він став великою спорудою, якою вона є сьогодні. Я не маю досьє на лікаря, бо в нього ніколи не було проблем ні зі швейцарською владою, ні з якими-небудь іншими офіційними особами, наскільки свідчать файли Інтерполу. Я вжив запобіжні заходи і перевірив.



"Не виключено, що спробуєш непомітно прослизнути в спа", - сказав я Верблену. «Якщо я все ж таки вирішу спробувати, я можу звернутися до вас за допомогою».



Верблен трохи нахилив голову. «Я готовий зробити все, що можу допомогти. Мені лише шкода, що я не зміг надати вам додаткову інформацію».



"Можливо, ти допоміг мені більше, ніж думаєш", - сказав я з його здивуванням. «Я, наприклад, дізнався від вас, що лікар Босх рідко з'являється на публіці. Це може бути неважливо, але, з іншого боку, це мене трохи насторожує. Через підозри я буду обережнішим».



Верблен повів мене назад нагору, і я залишив його біля дверей магазину і пішов назад у шалі. Повітря було свіжим і бадьорим. Був вечір, і більшість магазинів на вулиці були закриті та замкнені. Мені подобалася прогулянка, і я був стурбований тим, щоб дивитися в маленькі вітрини магазинів на вулиці, тому я не чув машини, коли вона їхала поряд зі мною. Перший натяк на небезпеку з'явився тільки тоді, коли я побачив відображення у скляному вікні одного з магазинів темної машини на узбіччі поряд зі мною та п'ятьох чоловіків, які вискочили з відчинених дверей і тепер кинулися до мене. .



Я різко повернувся, моя рука потяглася до Вільгельміни в наплічній кобурі, але всі п'ятеро опинилися на мені, перш ніж я зміг витягнути "люгер". Вони накинулися на мене з усіх боків, їхні кулаки врізалися в моє тіло короткими дикими ударами. Я чинив лише символічний опір - достатньо, як я сподівався, щоб обдурити їх, - додав, що моє тіло обм'якло, голова гойдається з боку в бік, а очі заплющуються в удаваному несвідомому стані.



«Добре, – сказав один із чоловіків, – його немає. Сідайте його в машину. Швидко!



Два







Чоловіки взяли мене за плечі, ще двоє схопили за ноги. Вони почали тягти мене тротуаром. Я дозволив їм підвести мене приблизно на півдорозі до машини, коли раптом штовхнув обома ногами, схопивши одного з чоловіків, які несли мене, за ноги, а потім іншого прямо в обличчя. Обидва закричали і відсахнулися, схопившись за обличчя. У той же час я кинувся вгору і, коли мої ноги звільнилися, я вирвався з рук двох чоловіків, які тримали мене за плечі. Несподіваність моїх рухів застала їх усіх зненацька. Я повернувся до нього.



П'ятий чоловік, який випередив нас до машини, стояв навколішки біля одного з відкритих дверей з пістолетом у руці. Він вистрілив, і куля відколола шматок тротуару приблизно за дюйм від мене. На той час Вільгельміна вже була в моїй руці. Ця людина мала можливість зробити ще один постріл, перш ніж я закріпив дуло свого люгера і всадив йому кулю в живіт. Він упав у машину спиною, звісивши ноги надвір.



Решта четверо чоловіків кинулися на різні позиції вулицею. Один пірнув у дверний проріз будівлі, двоє інших завернули у провулок, а четвертий кинувся за припарковану машину. Я все ще шукав, де сховатися. Четверо одночасно відкрили мені вогонь. Я вистрілив у відповідь, потім став на коліна і прицілився в незахищені ноги людини за машиною. Я двічі натиснув на спусковий гачок Вільгельміни, і чоловік закричав і кинувся вперед, обидві ноги вилетіли з-під нього.



По обидва боки в мене йшли й інші постріли. Мені було цікаво, що миролюбні швейцарські громадяни думають про всі перестрілки в їхньому тихому містечку. Бандити притиснули мене між власною машиною та входом до магазину, де я стояв, коли їхня машина підійшла. Я знав, що мені треба сховатися з вулиці, перш ніж вони кинуться на мене. Але я не міг бігти за машиною, тому що вони могли чітко пристрелити мене, а двері магазину позаду мене були зачинені і замкнені.



Потім я побачив трьох бойовиків, які йшли за мною, і мені довелося рушити з місця. Я зробив пару пострілів, щоб ненадовго їх стримати. Можна було зробити лише одне. Опустивши голову і обхопивши її руками, щоб захистити обличчя, я побіг тротуаром і пірнув у скляне вікно магазину позаду мене. Скло розкололося на величезні уламки і впало на вулицю зовні, але я був усередині та поза безпосередньою небезпекою.



Магазин являв собою невеликий магазин іграшок з іграми та ляльками. Видно було покинуто. Я пробіг через нього і знайшов задні двері, які відчинилися. Я втік у провулок. Я пірнув за край будівлі настільки, щоб побачити людей, які намагалися влаштувати мені засідку, що поспішають до своєї припаркованої машини. Троє з них затягли двох інших у машину і помчали. На той час я почув наближення клаксонів. Поліція була в дорозі. Я попрямував у свій готель і пройшов по закутках, поки не вибрався із зони.



Коли я зайшов у шалі, на мене ніхто не звернув уваги. Я все ще міг чути виття поліцейських машин вдалині, і звук продовжувався ще довго.



Як тільки я зайшов до своєї кімнати, я схопив бінокль і підійшов до вікна. Я націлив бінокль на дорогу, що веде вгору по горі до спа, і легко знайшов темну машину. Я був упевнений, що люди прийшли з того місця і те, що я побачив, підтвердило цей факт.



Ну, подумав я, добре, я хотів піти до спа, але не так.



Цей інцидент довів, що хтось знав, що я цікавлюся спа і чи хотів забрати мене туди силою, чи переконатися, що я не потрапив туди живим. Як живі чоловіки – очевидно, з курорту – дізналися, що я в Берні? Через Ельзу? Можливо. Але я також розмовляв із Вербленом, швейцарським агентом AX. Чи міг він бути цим? Як я надто добре знав із минулого досвіду, все можливо.



Шістнадцять



«Дамплінк», - привітала мене Ельза, проходячи через двері своєї кімнати через деякий час. "Я не чув, як ти повернувся".



Я перевдягся. Наскільки вона могла судити, я виглядав зношеним не гірше.



«Я зайшов лише кілька хвилин тому».



"У мене для тебе найчудовіший сюрприз, Дамплінк", - засміялася вона, повертаючись. На ній було рожеве негліже з воланами. Вона трохи повернулася навшпиньки, вказала на відчинені двері своєї кімнати і покликала.



У двері ввійшли дві інші сестри Фон Альдер, а за ними – їхня мати Урсі. Обидві сестри були одягнені в рожеві пеньюари, такі, як у Ельзи - чи це була Ельза? – носив. На Урсі було стьобане домашнє пальто. Дивитись на трьох сестер, що стояли пліч-о-пліч, було все одно, що дивитися в три дзеркала, що відображають один і той же образ.



Одна з дівчаток засміялася і сказала: Ти був неслухняним хлопчиком, що втік з Ельзою. Ви справді думали, що зможете так легко втекти від решти нас? Тепер ти заплатиш за це, бо ми не скажемо тобі, хто з нас є».



«Оскільки ви всі однаково гарні та чарівні, – відповів я, – це






не має значення. Моє задоволення збільшилося втричі”.



Все це було добродушно і, звичайно, з тих речей, які любили б фон Алдерс робити. Але я не міг не поставити питання, чи це був лише жарт, який привів їх сюди, в Берн, або це було тому, що я був так близько до спа, і вони або хотіли знайти спосіб утримати мене подалі, або спосіб отримати мені на місце. Час покаже.



Фон Альдери вирішили, що я маю запросити їх на обід у їдальню шале, яке, як вони мені сказали, славилося своєю чудовою кухнею. Я погодився, і чотири жінки зникли за дверима, замкнувши її за собою. Я чув їхній сміх. Це тому, що вони обдурили мене?



Пізніше, коли ми п'ятеро спустилися до їдальні, я виявив, наскільки популярним було це шале. Їдальня була переповнена гостями та місцевими жителями. Звичайно, невдовзі фон Альдери були оточені знайомими людьми, що майже завжди траплялося, коли вони з'являлися на публіці. Наш стіл із п'яти чоловік швидко перетворився на стіл із дюжини або більше. Мене познайомили з кожним із новоприбулих, більшість із яких були членами іноземних посольств тощо. Фон Альдери не спілкувалися із простим народом.



Приблизно в середині вечері в балаканини та сміху раптово раптово перервалася балаканина та сміх, і всі чоловічі голови в кімнаті, включаючи мою, повернулися, щоб подивитися на прекрасну дівчину, яка увійшла і сіла одна за столиком біля вікна. Це була яскрава, гнучка руда сукня з глибоким вирізом, що облягала її чудово складене тіло, ніби воно було намальоване пензлем.



Один із чоловіків за нашим столом обережно свиснув. "Хто вона така?"



Одна з трійнят пирхнула і сказала: «О, вона просто робітниця санаторію. Я бачив її всюди, коли ми там були.



Жінки фон Альдер були надто досвідчені, щоб дозволити чоловічій увазі надовго відволікатися від них, і незабаром я помітив, що чоловіки, що зібралися навколо нашого столу, ігнорували руду, за винятком випадкових поглядів у її бік. Проте я часто заглядав. Я думав, що до неї приєднається ескорт, але вона продовжувала їсти одна.



Коли ми закінчили вечерю, один із чоловіків, які сиділи за нашим столом, запросив усіх на велике свято, яке того вечора влаштували в одному з посольств. Фон Альдери були щасливі та прийняті, як і решта за столом. Я вибачився, сказавши, що мені треба надолужити втрачене і що я залишуся в шалі. Насправді я хотів ще трохи подумати про спа, і я навіть розглядав можливість спробувати підкрастися туди. Звичайно, мені було б легше працювати з фон Альдерсом, який інакше був би зайнятий. Трійнята та їхня мати дуже хотіли піти на вечірку, тому ми побажали добраніч.



Я замовив ще коньяк. Коли офіціант приніс лікер, він простяг мені записку і вказав на руду, яка все ще сиділа одна. Я був здивований. Збентежено, викликане відходом інших гостей за нашим столом, я зовсім забув про дівчину, яка раніше привернула мою увагу.



Я відкрив записку і прочитав: «Будь ласка, НЕ ПРИЄДНУЙТЕСЯ до мене? ТЕРМІНОВО ГОВОРИТИ З ВАМИ. Я поцікавився, чому було підкреслено слово ТЕРМІНОВО. Я озирнувся і побачив, що дівчина серйозно дивиться на мене і кивнув.



"Г-н. Доуз, - сказала дівчина м'яким хрипким голосом, простягаючи мені тонку, струнку руку, - я Сюзанна Хенлі. У неї був важкий акцент - вони називають його середньоатлантичним, але я вловив дуже сильний британський тон. Вона помовчала, поки офіціант не пішов, а я не сіла, а потім додала півтони: "Будь ласка, зрозумійте правильно, я не звик брати чоловіків. Але є важливе питання, яке я повинен обговорити з вами. Вона допитливо оглянула їдальню, а потім знову подивилася на мене." Ми не можемо тут це обговорювати. Я не знаю, хто може дивитися. Чи є місце, де ми можемо поговорити наодинці?"



"Ну, там моя кімната нагорі", - запропонував я. "Це має бути досить приватним, якщо тебе це не турбує".



«Я впевнена, що ви джентльмен, містере Доусе, - відповіла вона. «Так, у твоїй кімнаті все буде гаразд. Іди нагору, і за кілька хвилин я піду за тобою.



Я назвав їй номер своєї кімнати і підвівся, щоб піти. Коли офіціант знову підійшов до столу, щоб відсунути мій стілець, вона простягла мені руку і сказала: "Так приємно бачити вас знову, і я подзвоню вам, якщо я колись буду в Штатах".



Я піднявся нагору до своєї кімнати, гадаючи, що це означатиме цей останній поворот подій. Минуло хвилин десять чи п'ятнадцять, перш ніж у мої двері постукали. Я відкрив його, і Сюзанна Хенлі швидко увійшла всередину. Я зачинив і замкнув двері. Перші кілька хвилин вона здавалася нервовою і незручною. Вона неспокійно блукала по кімнаті, визирнула у вікно і побачила спа, де мерехтіли вогні вночі.



"О, ось де я працюю", - вигукнула вона. Вона помітила бінокль на підвіконні, підняла його та сфокусувалася на комплексі будівель. "Звідси дуже гарний вид на спа", - сказала вона, опустивши бінокль і знову повернувшись до мене.



"Міс Хенлі, що це за розмова






про що? І будь ласка, присядь.



Вона сіла в крісло навпроти мене і трохи подумала, перш ніж почати. «Я не знаю, що все це означає, містере Доусе, але до мене доходили чутки про вас у спа-салоні. І я хвилювався. Я дійсно не знаю вас, і я не знаю, що вас цікавить у цьому місці, але ... ну, я просто не відчував себе добре щодо цього. Я думав, що скажу тобі, от і все. Вона зупинилася і безпорадно похитала головою.



Я сказав якомога м'якше: "Ви розумієте, міс Хенлі, я дійсно не розумію, що ви намагаєтеся мені сказати".



Вона глибоко зітхнула і нарешті відкинулася на спинку стільця. «Мені слід було пояснити, – сказала вона, – що я працюю в спа вже кілька років. Я там дієтолог. Але якийсь час мені не подобалася атмосфера. Це здається… ну… зловісним.



"Що означає зловісний?" – наполягав я.



«Я справді не знаю, – сказала вона. «Просто тут багато шепоту та таємності. І я чую, як люди приходять і йдуть глибокої ночі. Всюди охоронці, але гості цього не знають. Гості гадають, що вони просто співробітники. Але вони дуже круті на вигляд чоловіка. Вдень і вночі я чую шепіт, і я згадав твоє ім'я, Доусе. Я здогадався, що виникла проблема, коли сьогодні вдень п'ятеро охоронців повернулися до спа на машині. Я випадково їх бачив. Постраждала пара. І я знову чув, як згадали ваше ім'я. Я зателефонував, поки не знайшов тебе тут. Ось чому я прийшла на вечерю. Я запитав офіціанта, хто такий містер Доус, і він вказав на вас. Я просто хотів попередити тебе, щоб ти тримався подалі».



Коли я розпитував її далі, її відповіді здавались досить простими, але я не дізнався нічого, що пов'язано з цією справою, хоч ми говорили досить довго. Вона могла бути на рівні, або вона могла бути приманкою, надісланою, щоб спробувати відмовити мене від стеження.



Було вже досить пізно, коли ми закінчили розмову, і вона раптом глянула на годинник і ойкнула: «О, у мене зараз справжня проблема. Вже за північ. Комендантська година для співробітників давно минула. Я не можу повернутися туди сьогодні ввечері. Вони вимагатимуть детального пояснення того, де я був. Мені треба буде знайти місце, де зупинитися, та повернутися вранці».



Вона була на ногах, дуже схвильована, і попрямувала до дверей. Вона зупинилася на півдорозі і здригнулася. «Якщо хтось із спа-салону побачить мене на вулиці, вони підберуть мене і допитають».



"Це місце схоже на в'язницю".



Вона кивнула головою. Так, точно. Це те, що я намагався тобі сказати.



Вона відчинила двері і почала йти. Я схопив її за руку, відтягнув назад, зачинив і знову замкнув двері.



«Якщо це так небезпечно для тебе, – сказав я, – можливо, тобі варто переночувати тут. Ти будеш у безпеці.



Вона довго дивилася на мене задумливо, мабуть, обмірковуючи всі наслідки мого запрошення. У мене дійсно не було жодних прихованих мотивів, щоб зробити цю пропозицію, за винятком того, що я хотів допомогти. Але якщо виникне ще щось…



«Ви впевнені, що вам це не завдасть незручностей?» — спитала вона.



Я знизав плечима. Там були два односпальні ліжка, як вона могла ясно бачити. «Ти можеш узяти одне ліжко, – сказав я, – а я просто розтягнуся на друге до ранку. Ви будете в повній безпеці. Я мав на увазі так, як вона хотіла.



"Добре", - повільно сказала вона, киваючи головою.



Вона пішла у ванну кімнату. Я перевірив замки на дверях і вимкнув світло у кімнаті. Потім я зняв взуття і ліг на одне з ліжок. У кімнаті все ще було ясно через відображення місяця на снігу ззовні. Вона повернулася за кілька хвилин, на ній була тільки сліп. Коли вона перейшла з ванної до ліжка, її тіло було окреслене у світлі з вікна, і я міг бачити, що під нею нічого більше немає.



Вона лягла в ліжко і накинула на себе ковдру. «На добраніч, містере Доусе. І дякую вам."



«На добраніч», - сказав я. "Іти спати зараз."



Зізнаюся, на короткий час думка про це прекрасне тіло, що лежить так близько, відволікала мене від сну. Але вона не пропонувала запрошення. Незабаром я заснув. Не думаю, що я спав дуже довго, коли мене розбудили м'які крики з її ліжка.



Я сів і нахилився до ліжка. «Сюзанно? Міс Хенлі? Ти в порядку?"



Вона продовжувала тихо плакати, і я подумав, що, можливо, їй наснився жах. Я підійшов до неї, сів на край ліжка і трохи потрусив її за плечі.



"Все в порядку", - прошепотіла я. "Прокидайся! Все гаразд. Тобі тільки поганий сон сниться.



Її руки раптово піднялися, обвили мою шию і терміново притягли до себе. Її очі все ще були заплющені, вона почала гарячково покривати моє обличчя поцілунками. "Тримай мене. Тримай мене! Люби мене!"



Як і раніше було важко сказати, спить вона чи спить, але її рука перемістилася до мого тіла, пораючись з моїми штанами, в той час як вона продовжувала цілувати мене. Я швидко скинув одяг і ліг разом із ним у ліжко.



"Сюзанно, - знову запитав я, - ти не спиш?"



"Люби мене, будь ласка", - повторила вона. Я їй зобов'язав.



Вона відповіла, ніби вона підготувалася до акту кохання.







все своє життя, але ніколи раніше не мала змоги практикувати це. Її голод був величезний, і вона змушувала її відчувати одне еротичне збудження за іншим, поки ми обидва не були виснажені оргазмами, що повторюються. Ніколи раніше я не знав жінки, яка б так повно відгукувалася всіма почуттями, кожним нервом своєї істоти. Знову і знову, її тіло шалено металося на ліжку, вона повертала голову, щоб заглушити свої крики, щоб вони не луною розносилися по всьому шалі.



Потім, коли ми лежали близько, вона нарешті розплющила очі і посміхнулася мені. «Спочатку, - м'яко сказала вона, - я думала, що це лише сон. Але це був не сон, і це було набагато краще».



"Так", - погодився я. "Це було."



Коли я почав відкочуватися від неї, я відчув, як її рука торкнулася внутрішньої сторони мого лівого стегна. На її пальці була каблучка, і я відчув, як вона злегка дряпає мою плоть. Я майже не відчув подряпини, але майже відразу по всьому моєму тілу поширилося тепле заспокійливе відчуття. Моєю першою думкою було, що це лише наслідок наших тривалих занять любов'ю. Правда вразила мене через мить, коли це почуття змінилося на сильну задуху. Це сталося знову – мене накачали наркотиками. Сюзанна Хенлі ввела в моє тіло якусь речовину зі свого кільця.



Цього разу я знав, що це сильнодіючі ліки, перед якими я не зможу встояти. Швидко згустилася темрява. Мій мозок стрімко біг у чорну порожнечу.



Сімнадцять



Мій зір був затуманений сліпучим білим світлом, що падав мені в очі. Мабуть, я довгий час був непритомний. Я думав, що мене паралізувало. Я не могла рухати руками чи ногами. Поступово, коли мій зір прояснився, я побачив, що знаходжусь у зовсім білій кімнаті, схожій на лікарняну, і що сліпуче світло походить від світильника, встановленого в стелі прямо наді мною. Я лежав на спині, і мої руки та ноги були надійно прив'язані шкіряними ременями.



Я відкрив рота і спробував крикнути на все горло, але тільки хрипко хрипко. Незважаючи на це, мій звук залучив чотирьох здоровенних чоловіків у білих куртках, які носять санітари лікарень, і оточили мене. Вони підняли верхню частину мого ліжка, тому я сидів прямо.



Зі свого нового місця я міг бачити в кімнаті ще двох людей, крім чотирьох «санітарів». Один був моїм супутником минулої ночі. Сюзанна Хенлі з палаючим рудим волоссям виглядала чудово в білій уніформі медсестер і білих туфлях на низьких підборах. Інший був сивим чоловіком років шістдесяти, одягненим у білий халат, білі штани, білі туфлі та білі рукавички. Він сидів у інвалідному візку. Я інстинктивно знав, що зараз перебуваю в спа-салоні Rejuvenation Health Spa і що цією людиною був доктор Фредерік Бош.



Лікар присунув інвалідне крісло ближче до мого ліжка і обдарував мене крижаною посмішкою з тонкими губами. Сюзанна Хенлі глянула на мене без жодного виразу і відвернулася.



«Ласкаво просимо до нашого спа», - сказав доктор хрипким голосом з німецьким акцентом, - «хоча я боюся, що цей візит не покращить ваше здоров'я». Він зробив паузу, а потім додав: «Нік Картер».



Його визнання мене дало мені поштовх, і якийсь час я марно боровся з узами, які міцно тримали мене.



Лікар махнув рукою. - Боротися зовсім марно, містере Картер. Ви тут безсилі. Крім того, чому тобі так не терпиться виїхати, якщо ти так хотів приїхати сюди? »



Він розвернувся у своєму інвалідному кріслі і наказав чотирьом помічникам у білих халатах відвести мене нагору.



Чоловіки швидко перекотили мене, все ще прив'язаного до ліжка, через кімнату до великого ліфта, який з'явився одразу, коли один із них натиснув кнопку. Вони заштовхали мене в ліфт, і до нас приєдналися Сюзанна Хенлі та лікар у його інвалідному візку. Ніхто не відповів, поки ліфт беззвучно здіймався. Ми піднялися на кілька поверхів, перш ніж ліфт зупинився, двері відчинилися, і мене провели у величезну відчинену кімнату.



Оглянувши кімнату, я побачив, що вона розміром із квадратний міський квартал і засклена від підлоги до стелі з усіх чотирьох боків. Ми були на вершині спа, і оскільки цей заклад знаходився на вершині високої гори, через скляну стіну з усіх боків відкривався вид на глибокі долини. Це було захоплююче видовище, особливо у денному світлі, коли сонце висвітлювало сніг.



Але в кімнаті було приголомшливе видовище - величезний гудячий комп'ютер у центрі, що займав більшу частину простору. Індикатори комп'ютера постійно блимали і блимали, а машина видавала рівний тихий звук, що дзижчав. В іншому, оскільки кімната була явно звукоізольована, в ній було дуже тихо. Лікар зробив рух рукою, і четверо чоловіків присунули моє ліжко ближче до апарату. Коли я був там, один із чоловіків повернув рукоятку біля ноги мого ліжка, і я раптом сів прямо, все ще прив'язаний, з піднятою спиною та опущеними ногами, наче я був у кріслі.



Четверо чоловіків повернулися до ліфта і покинули нас, коли лікар знову махнув рукою.



Сюзанна Хенлі стояла поряд







Він увімкнув комп'ютер і почав крутити і крутити циферблати, тоді як лікар підкотив у своєму інвалідному візку так, що він опинився прямо переді мною.



«Ось він, містере Картер, - сказав він, змахнувши рукою, вказуючи на комп'ютер, - відповідь, яку ви шукали. За тим, що ви колись назвали "Бригадою вбивць", стоїть сила. Ось вона, і ви все ще не розумієте, що це означає, чи не так? »



Він мав рацію. Я не знав, що таке комп'ютер, і як він спричинив світову кризу.



"Хто ти?" Я запитав. "Що все це означає?"



Лікар відвернувся від мене, і я вперше помітив, що його інвалідне крісло було повністю механізованим, очевидно, керованим за допомогою елементів управління, якими він міг керувати без ручної праці. Він весело засміявся, коли просвистів один раз по кімнаті. Потім повернувся туди, де я сидів.



«Дозвольте представитися», - сказав він, удавано вклонившись від талії. «Уявляюсь своїм справжнім ім'ям, а не тим, під яким мене всі знають, доктор Фредерік Бош. Це ім'я буде вам знайоме – я доктор Фелікс фон Альдер. Я бачу піднесені брови, містере Картер. Ви знаєте мою дружину та трьох моїх прекрасних дочок. Але це лише мала частина історії».



Він зупинився на мить і запитливо глянув на мене. «Перш ніж я розповім вам свою історію, містере Картере, я хочу, щоб ви зрозуміли, чому я розповідаю вам. Чи бачите, ви зараз у моїй владі – фізично, і скоро ви будете у моїй владі повністю – фізично та ментально. Запевняю вас, ніщо не може зупинити це, і ви скоро переконаєтесь у цьому самі. Але перед цим я хочу, щоб ви почули, що сталося. Ви, з вашими минулими досягненнями, підходите для тієї блискучої історії, яку я маю розповісти. Я хотів, щоб у цей момент ви були тут живі, тому що ви той, хто справді може цінувати те, що мені вдалося зробити. В іншому випадку, - він знову повернувся в кріслі, - в іншому випадку моя робота була б подібна до створення великого шедевра, симфонії, яку ніколи не чув той, хто цінує хорошу музику, або картині, яку ніхто ніколи не бачив. Ви розумієте?"



Я кивнув головою. Яке пояснення, подумав я, цього явного божевілля?



Доктор Фелікс фон Альдер якийсь час сидів нерухомо у своєму інвалідному кріслі, перш ніж нахилився до мене, щоб поговорити.



Він був блискучим вченим у Німеччині, працюючи на Адольфа Гітлера над контролем людської поведінки. В експериментах 30-40-х років брали участь лише тварини, і вони були дуже грубими, з використанням хімічних та хірургічних методів для зміни та управління мозком.



«У мене був певний успіх, – гордо сказав фон Альдер, – навіть тоді. Дер фюрер неодноразово прикрашав мене.



Я був готовий перейти до людей. Тоді було вже пізно – війна закінчилася. Був рейд союзників на Берлін, де я працював… – він замовк і зняв свій білий халат. Я бачив, що його руки у білих рукавичках були штучними. Він поворухнув плечима, і обидві руки впали на підлогу. "Я втратив обидві руки в рейді".



Незабаром після цього, продовжив він, війна закінчилася. Коли росіяни приїхали до Берліна, вони шукали його, бо знали про його експерименти. Коли його знайшли, відвезли до СРСР. У сум'ятті часів німці подумали, що він мертвий. Не було жодних записів про продовження існування професора Фелікса фон Альдера.



У Москві він продовжив свою роботу, але в його розпорядженні були складніші електричні процеси. Росіяни створили йому штучні руки й пензля, і він досяг блискучого успіху.



"Але росіяни, - додав він, - ніколи не переставали ставитися до мене з підозрою". Він знову зупинився і засунув стегнами на сидіння інвалідного візка. Обидві ноги, які я тепер бачив штучними, впали на підлогу.



«Вони відрізали мені ноги, щоб я не міг утекти. Вони знали, що я їхній ворог. Я завжди вірив у перевагу німецького народу. Вся моя робота полягала в тому, щоб допомогти німецькій державі правити світом – і тепер, коли я вдосконалив свої методи, моя мрія здійсниться.



«Але повернемося до росіян – вони досліджували історію Третього рейху та виявили мою глибоку особисту відданість Гітлеру. Але це не завадило їм використати мої наукові знання. Вони вважали, що я близький до прориву у своїх експериментах. Тому вони тримали мене в ізоляції; У мене не було нічого, окрім моєї роботи».



Фон Альдер сидів у своєму кріслі переді мною, безрукий і безногий торс. Я міг бачити, що він смакував мою огиду та шок, коли я дивився на нього. Він гірко засміявся і, задіявши м'язи спини, відправив крісло-коляску зигзагоподібно по кімнаті і знову до мене, доводячи, що навіть зараз він далеко не безпорадний.



Знову зупинившись, він продовжив свою розповідь. У Росії він остаточно розробив теорію успішного управління людьми, оскільки на той час у світі були представлені дві нові розробки – комп'ютери та мініатюрні транзистори.



«Щойно я виявив ці два елементи, - сказав мені фон Альдер, - я зрозумів, що в мене є те, що мені потрібно. Зрештою, комп'ютер був просто механічним мозком, який можна було запрограмувати на те, що







коли б я не хотів, щоб це було - мозок поза тілом. Я знав, що, помістивши крихітний транзистор усередину людського мозку, я зможу передавати накази з комп'ютера на транзистор. Моя тема була б під моїм абсолютним контролем».



Але в нього все ще була проблема: він не знав, як помістити транзистор, навіть транзистор із дзеркальними точками в людський мозок. Він продовжував експериментувати, не відкривши свою теорію російським.



Потім китайські вчені почали відвідувати Москву обмінюватись інформацією. Фон Альдер вирішив перейти на інший бік. Здавалося, що китайці нічого не знають про його політичне минуле, і з ним краще поводитися. Він потоваришував із китайським фізиком і через нього був вивезений із Росії контрабандою. Це було легко. Штучні руки та ноги фон Альдерса були видалені, і його помістили на дно скриньки з науковими приладами, що вирушала до Пекіна.



«Опинившись у Китаї, – продовжив фон Альдер, – я знайшов рішення. Це було напрочуд просто. Ви можете здогадатися? »



Перш ніж я встиг щось сказати, він сам собі відповів: «Голковколювання».



Він, затамувавши подих, продовжував розповідати свою історію. Використовуючи стародавнє китайське медичне мистецтво акупунктури, він зміг поховати мікроточковий транзистор у людському мозку. Транзистор харчувався від комп'ютера і фон Альдерс повністю контролював людину.



Як і в Росії, фон Альдер тримав своє відкриття у секреті. Коли випала зручна можливість, він вжив мікроточковий транзистор у мозок п'яного чиновника комуністичної партії, високопосадовця уряду. Потім активував транзистор за допомогою попередньо запрограмованого комп'ютера, і китайці допомогли фон Альдеру втекти до Швейцарії.



"На жаль, - глузливо зітхнув фон Альдер, - бідного китаєця було вбито, коли повертався на батьківщину".



Щойно він дістався Швейцарії, фон Альдер зв'язався зі своєю дружиною. Він не знав, що вона народила дочок невдовзі після того, як росіяни відвезли фон Альдера. Урсула продовжувала тримати в секреті особистість свого чоловіка через його зв'язок із Гітлером, але вона надала йому кошти на відкриття спа-салону. Його сім'я не знала про його поточні експерименти, і його дочки ніколи не підозрювали, що «Доктор. Босх» був їхнім батьком.



Курорт процвітав, залучаючи багатих та впливових клієнтів з усього світу. Фон Альдер витратив роки створення свого загону вбивць, імплантувавши мікроточковий транзистор у мізки ретельно відібраних пацієнтів клініки. Коли лікар був готовий, він просто активував своїх роботів через комп'ютер.



Я мовчав під час його довгої оповіді, частково тому, що фон Альдер говорив без зупинки, а частково тому, що його історія була надто неймовірною, щоб її коментувати. Він був явно злий, але дуже швидко довів, що не дурень.



Начебто читаючи мої думки, він відрізав: Ви мені не вірите. Ти думаєш, що слухав дикі бубні божевільного старого.



Він повернувся до величезного комп'ютера і сказав: «Послухайте, містере Картер. Слухай уважно.” Він зробив знак Сюзанні Хенлі, яка натиснула кнопку. Раптом кімнату заповнив голос президента Сполучених Штатів. Він обговорював підйом торгівлі з Росією та Китаєм.



«Транзистори не лише передають мої накази, – сказав фон Альдер, – але вони також діють як приймачі. Я чую розмови, які відбуваються у всьому світі. Тепер ви чуєте, як ваш президент каже через транзистор, вставлений у мозок одного з найвищих посадових осіб вашого держдепартаменту. Вони на засіданні кабінету міністрів».



Фон Альдер подав знак Сюзанні, і вона натиснула на кілька кнопок. Розмови з Росії, Китаю, Англії одна за одною заполонили кімнату.



Тепер я знав, як фон Альдер стежив за моїми діями, обганяючи мене в усіх напрямках. У нього, мабуть, були передавачі в мозку агента Z1 та Верблена і, можливо, інших співробітників AX.



«Ніхто не може мене зупинити, – хвалився фон Альдер. «Я організував ці вбивства-самогубства, щоб не залишалося питань, коли я прийшов із великим вбивством. Коли я зараз загрожую, вони мені повірять. І роби так, як я хочу».



Його очі блищали, лікар підкотив інвалідне крісло так, що наші обличчя опинилися всього за кілька дюймів один від одного. «Тепер ми обговоримо ваше майбутнє, містере Картер. Поки ви були непритомні, я вставив транзистор у ваш мозок. За мить мій помічник, – він кивнув Сюзанні, – активує його. З цього моменту ви будете повністю та повністю у моїй владі, підкоряючись запрограмованій стрічці, яку я помістив у комп'ютер».



Фон Альдер на мить сидів, дивлячись мені в обличчя. Він явно насолоджувався моєю безпорадністю. Я надто добре усвідомлював його силу і відчув, як на моє тіло виступив піт.



Фон Альдер відвернувся від мене і кивнув дівчині. Я приготувався, спостерігаючи, як її рука тягнеться до кнопки комп'ютера. Вона торкнулася кнопки. Спалахнув ряд вогнів, і машина дала ще більше гудіння. Я напружено чекав, не знаючи чого чекати. Я відключився б? Я б втратив усю пам'ять






минулого? Що б сталося? Незабаром вогні перестали блимати.



«Транзистор Нік Картер був активований, доктор фон Альдер», - холодно сказала дівчина. "Функція ідеальна".



Я нерухомо сів у крісло. Я нічого не відчував – мій мозок працював так само чітко, як і раніше. Я не знав, що сталося, але, мабуть, я не перебував під контролем фон Альдера. Я спробував зробити жорстку маску свого обличчя, щоб він нічого не виявив.



Фон Альдер, мабуть, думав, що операція пройшла успішно. Він ледве глянув на мене і схвильовано кружляв по кімнаті, розмовляючи сам із собою. «Я досяг успіху! Знову як завжди! »



Він зробив знак Сюзанні і майже зневажливо сказав: "Відпустіть його, будь ласка".



Дівчина швидко підійшла до мене і почала послаблювати ремені, які мене тримали. Я тримав обличчя збоку, на випадок, коли вона побачить щось, що попередить її, але вона навіть не глянула на мене. Коли я нарешті звільнився, вона повернулася до комп'ютера. Тоді я не знав, як діяти, тому просто сидів на місці, поки фон Альдер продовжував метатися туди-сюди, безладно розповідаючи про свої плани.



Раптом у розпал своєї викривальної промови він замовк і кинувся на мене в інвалідному візку, нерви на його обличчі неконтрольовано сіпалися.



Майже в той же час Сюзанна закричала мені: «Дивися, Нік! Він знає, що тебе не контролюють. Він знає! Він бачив твої очі! »



Її попередження прийшло якраз вчасно. Я зістрибнув з місця, де сидів, коли інвалідне крісло фон Алдера налетіло на мене. Я тоді надто пізно побачив, що з-під підлокітників інвалідного візка стирчали два намордники. Одне дуло вивергало лист полум'я, що обпалює, в той час як з іншого виходив струмінь сліпучого газу. Якби я не стрибнув, коли я це зробив, я згорів би вщент. Незважаючи на це, частина мого лівого плеча і руки були сильно обпалені, і я був наполовину засліплений, коли ухилився.



Фон Альдер у сказі розгорнув інвалідний візок і знову кинувся на мене, обидві дула виплюнули смертоносне полум'я і шиплячий газ. Я біг, звиваючись і повертаючись через кімнату, поки він штовхав мене в інвалідному візку. Мене знову обпекли спину, перш ніж я зміг вислизнути від нього, бо цього разу він рухався надто швидко. Я був близький до виснаження, але, перш ніж він зміг знову повернути крісло, я кинувся за ним.



Поки він крутив стілець, я стрибнула йому на спину і обняла його за шию. Інвалідний візок все ще мчав уперед, захоплюючи мене за собою. Вільною рукою я глибоко встромив пальці в шию фон Альдера, поки не дістався нерва. Я чинив тиск і тимчасово паралізував його. Тепер він не міг поворухнутися, навіть м'язи, щоб спробувати сповільнити свій автомобіль. Використовуючи всю свою вагу, я повернув інвалідне крісло, що мчить, і націлив його прямо на скляну стіну.



Інвалідне крісло на повній швидкості мчало до своєї мети. Я тримався, дивлячись, як стіна наближається дедалі ближче, поки, коли інвалідний візок не пробив скло, я не впав на підлогу. Стілець з тілом фон Альдера розбився об скло і шкереберть упав у долину внизу.



Сюзанна Хенлі кинулася до мене і допомогла мені встати. Я глянув на неї. "Ти врятував мене, чи не так?"



"Так", - відповіла вона, чіпляючись за мене. "Я поясню це пізніше."



Ми вдвох мовчки стояли на краю кімнати, дивлячись у глибоку прірву внизу. Там, за сотні футів нижче, на льоду льодовика лежало тіло фон Альдера, поряд з ним лежало розбите інвалідне крісло. З висоти тіло виглядало як крихітна зламана лялька, у якої були відірвані руки та ноги. Сюзанна здригнулася, і я відтяг її від вікна.



"Комп'ютер", - сказала вона, раптово згадавши. «Я маю його вимкнути».



Вона поспішила через кімнату та натиснула кнопки. Ряди вогнів згасли, і дзижчання перейшло в низький гомін. З остаточним тремтінням машина взагалі зупинилася і завмерла.



Сюзанна подивилася на мене. «Тепер все гаразд, – сказала вона. «Комп'ютер вимкнено. Жоден із транзисторів не працюватиме, і всі жертви доктора фон Альдера повернуть собі нормальну особистість. Згодом мікроточкові транзистори – у тому числі і у вашому мозку – просто розчиняться». Я кивнув головою. Це було закінчено.



18



Після того, як комп'ютер було зупинено, я зателефонував Хоуку до Штатів. Я дав йому короткий, повний звіт про те, що сталося. Коли я закінчив, він порадив мені залишитись у спа. Він зробить повний звіт президенту та представникам інших урядів. Потім вони приїдуть до Швейцарії, щоб стати свідками остаточного руйнування комп'ютера.



Поки ми з Сюзанною чекали, вона розповіла мені свою історію. Вона пропрацювала біля Альдера два роки. Вона була британкою, потрапила до нього через секретне оголошення про пошук допомоги в лондонській газеті. Вона була лаборантом у Лондоні, і в спа-салоні можна було зайнятися чимось іншим.



Вона була фактично ув'язнена з дня свого прибуття. Бігти було неможливо. Навіть тієї ночі, коли вона приходила до мене в готельний номер, якби вона мене не нокаутувала, хтось із






вона – один із головорізів фон Алдера – закінчила б свою роботу.



Поєднання ненависті та розпачу змусило її піти на цю шалену авантюру за комп'ютером. Вона сподівалася, вона молилася, що визволення допоможе їй.



За кілька годин Хоук та його група почали прибувати. Вони були недовірливі, коли я розповів усі подробиці історії фон Альдера. Думаю, якби Сюзанна не була там, щоб підтримати козуля – і якби я не мав такої солідної репутації у цій галузі, – мене звільнили б як дивака. І, звичайно, був комп'ютер, щоб надати докази.



Діючи за наказом президента, Хоук пов'язав швейцарську владу з гігантською машиною. Наступного дня курорт було очищено від людей. Потім було викликано фахівців для розбирання комп'ютера. Усі докази плану доктора фон Альдера з управління світом – комп'ютер та спа – були знищені. Тіло лікаря глибокої ночі доставили до Берліна і помістили на сімейну ділянку фон Альдера. Тільки Урсула була проінформована про його смерть, і вона просила, щоб її дочки ніколи не знали про існування свого батька після Другої світової війни.



Влада сказала жителям Берна, що курорт має бути зруйнований, тому що структура була визнана небезпечною. Тепер, коли справа була закрита і все враховано, Хоук, Сюзанна і я зустрілися в шалі, де я все ще залишалася кімната, щоб випити на прощання. Тієї ночі Хоук прилітав назад, але він щедро запропонував мені залишитися ще на день.



"Ну, Нік, - сказав він, цокаючись разом зі мною, - ми можемо забити ще один за AX". Це був найближчий до мене комплімент Хоук.



Пізніше після того, як літак Хоука полетів, ми з Сюзанною лежали в моїй кімнаті. Ми знову зайнялися любов'ю, і я притягнув її до себе і сказав: «Знаєш, я відчуваю, що можу продовжувати кохатися з тобою все життя. Небезпечне почуття.



Вона піднялася на лікті, нахилилася з мене і м'яко посміхнулася. «Можливо, Дамплінк, – прошепотіла вона, – саме це і станеться з тобою. Не забувайте, що у ваш мозок все ще вбудований транзистор, і я знаю майже стільки ж, скільки доктор фон Альдер про контроль над людьми. Я міг би просто зробити маленький комп'ютер і запрограмувати тебе, щоб тобі доводилося займатися зі мною любов'ю вдень та вночі».



Ти думаєш, це мене лякає? - Запитала я, поцілувавши її.



Кінець






Картер Нік



Ліквідатор





Анотація




Грецький агент, старий друг Картера, працював за «залізною завісою», але хоче піти і потребує допомоги AX для цього.







* * *





Нік Картер



Перша глава



Другий розділ



Третій розділ



Четвертий розділ



П'ятий розділ



Шоста глава



Сьомий розділ



Восьмий розділ



Дев'ятий розділ



Десята глава



Одиннадцятий розділ



Дванадцятий розділ



Тринадцятий розділ



Чотирнадцятий розділ



П'ятнадцятий розділ



Шістнадцятий розділ



Сімнадцятий розділ







* * *







Нік Картер



Killmaster



Ліквідатор






Присвячується службовцям секретних служб Сполучених Штатів Америки







Перша глава






Від Вашингтона до зовнішніх берегів недалеко; це просто так здається. Оскільки це була відпустка, ми трохи відступили і поїхали мостом Аннаполіс-Бей через Чесапік до східного берега, а потім поїхали шосе через сільську місцевість, так само захоплюючу, як відрізок між Індіанаполісом і Терре-Хот. Раніше була відмінна поїздка на поромі від мису Чарльз до Норфолка – досить довга, щоб розслабитися, поїсти у їдальні та поспостерігати за морським рухом між Атлантикою та затокою. Але не більше. Тепер є комплекс мостів, на кшталт бетонних смуг через воду, і пара занурень, що шокують, у тунелі, які нібито дозволяють кораблям проходити, не порушуючи руху. Проблема в тому, що щоразу, коли починається шторм, баржа зривається з якоря, розбиває палі мосту та закриває всі споруди на кілька тижнів. Іноді я запитую, як справляються ті люди, які добираються з мису до Норфолка, але це їхня проблема.



Найкраще, що можна зробити при проїзді через Норфолк, – це заплющити очі. Потім, прямуючи на південь, забудьте про Велике Похмуре болото праворуч і сконцентруйтеся на цьому величезному ланцюгу островів, які становлять північну половину узбережжя Північної Кароліни. Як тільки ви потрапите на Зовнішні береги навколо Кітті-Хок, ви відчуєте, що знаходитесь далеко в морі з вузькою смугою піщаних дюн та мотелів, щоб не потрапити у воду. Насправді, ви досить далеко в морі, але не вірте цій нісенітниці туристичних бюро про те, що мис Хаттерас є східною точкою США; Філадельфія випередила добру сотню миль, тільки для початку.



Але ми не зупинялися у Хаттерасі. Занадто багато туристів, і ми з Монікою не взяли ці довгі вихідні, щоби поспілкуватися з купою фотографів. Проїхавши вічно прямому монотонному шосе, ми дісталися до порома, що йде до Окракока, останньої зупинки Зовнішніх берегів. Пізній весняний день був ясним, але похмурим, з легкою похмурою погодою, від якої сонце ставало майже гнітючим.



Коли ми припливли, ми вийшли з орендованого жовтого Мустанга і зупинилися біля тупого носа човна; Вітерець був достатнім, щоб кидати бризки бризок нам в обличчя, але він був скоріше освіжаючим, ніж дратівливим. Моніка була з тих дівчат, які не турбувалися про свій макіяж - чи щось ще, - що було однією з причин, через яку я взяв її з собою в цю маленьку прогулянку.



Мій бос у Вашингтоні був незадоволений моїм вибором для довгих вихідних; Я навіть не міг сказати йому, де зупинюся, бо ніколи раніше не був у Окракоку; це не зовсім те, що потрібне туристам. Я більш-менш пообіцяв, що повідомлю йому, як тільки ми знайдемо мотель, але ми знали, що я, швидше за все, забуду. Приємно знати, що ти потрібен, але десь треба провести межу.



Ми зупинилися на місці недалеко від міста на Окракоку, групи будинків та магазинів, розташованих навколо гавані, що утворює ідеальне коло. Я був радий виявити, що в номері немає телефону, але ми маємо льодогенератор зовні. Кілька років тому один мій друг написав статтю про цей маленький відокремлений остров, і, оскільки в ньому підкреслювався його головний інтерес до життя, я знав, що Окракок не тільки сухий, але й що не було навіть людини, яка могла б принести вам зайву пляшку. чи дві. Але ми приїхали добре забезпечені, і ми з Монікою не турбувалися, коли розпочали свій напружений відпочинок протягом кількох днів.



Моніка працювала в спа-салоні в Бетесді, і один погляд на це маленьке, але яскраво яскраве тіло - все, що могло знадобитися цій рекламі. У двадцять п'ять років, після пари зруйнованих шлюбів, вона мала наївно піднятий настрій підлітка, але в ній була проникливість, яку я цінував. Вона ніколи не питала про мої шрами, жахливі, які навіть суперхірурги AX не змогли повністю видалити. Місце, де вона працювала, підходило для таких ран.



Вашингтонська клієнтура - військове начальство, дипломати та їхні сателіти, чоловіки та жінки з різних урядових відомств, чиї титули нічого не говорять про їхні справжні функції. Іншими словами, питання не заохочувалися, і це було основною причиною, через яку мій бос відправив мене на це місце після того, як одне з моїх завдань залишило мене в досить поганому стані.



Ми з Монікою здійснили коротке плавання в прохолодній Атлантиці, після чого були довгі, неквапливі засмаги на сонці, потім ще одне коротке купання і поспішне повернення в мотель, коли сонце почало падати в бік Памліко-Саунд з іншого боку острова. Після душу ми провели приголомшливу годину в ліжку, а потім підвелися, щоб знайти місце для вечері. Вибір був невеликий, але свіжа риба в тому місці, яке ми вибрали, була добре приготовлена, якщо не сказати захоплюючою, і чесно ми не могли скаржитися.



Так тривало кілька днів; ми бродили пляжами, час від часу зупинялися, щоб поговорити з серфінгістами, перевірили сувенірні магазини і погодилися, що в жодному з них не було нічого вартого. Погода ніколи не змінювалася, завжди був легкий серпанок, який робив блакитне небо молочно-сірим, і через деякий час вона почала пригнічувати нас обох. До полудня третього дня ми домовилися, що настав час повертатися; ми зупинялися десь уздовж берегів на ніч - не поспішали, просто ми хотіли рушити далі.



Ми чули про поні Окракока, дику породу, схожу на тих, що мешкають на острові Чінкотіг, неподалік Вірджинії, але не помітили жодного, поки не були на шляху до порома. Потім, коли ми їхали вузьким двосмуговим асфальтом через горбисті дюни, Моніка раптово вказала мені попереду ліворуч.



Вона заверещала. "Дивися!" «Поні! Ціле стадо!»



Я повернув голову якраз вчасно, щоб побачити, як пара кінських задніх кінцівок зникає за високою дюною, що поросла чагарником. "Вони пішли", - сказав я.



«Ой, будь ласка, перестань, Ніку», - наполягала дівчина. "Побачимо, чи зможемо ми їх знову знайти".



"Вони дикі, вони не підпустять вас до себе". Я знав, що Моніка без розуму від коней; вона регулярно їздила верхи в стайню в Меріленді. Для мене коні – це просто швидший спосіб подолати землю, ніж ходьба, якщо це єдиний вибір, який у вас є.



"Давай все одно спробуємо". Вона поклала руку мені на коліно і обдарувала мене своєю грайливою усмішкою, яка говорить про те, що вона страшенно добре знає, що досягне свого. "Ми нікуди не поспішаємо і навіть не дивилися на цю частину острова".



Зрозуміло, зізнався я собі, з'їжджаючи на узбіччя дороги і зупиняючи машину. Коли двигун був вимкнений, єдиним звуком був легкий вітерець, що пронизував неохайний червоно-коричневий чагарник, якому якимось чином вдавалося рости на піщаному ґрунті. Я подивився на Моніку, з її кирпатим носом і яскравими очима, її засмаглі щоки тільки починали лущитись по краях. А потім я подивився на її дивовижно пухкі груди, які напружувалися на тлі легкої в'язаної сорочки, і на вицвілі джинсові шорти, що прилипали до її стегон, як обійми коханця. Я зняв її руку з коліна і коротко поцілував.



"Добре. Давайте почнемо велику облаву», - сказав я, відчиняючи двері зі свого боку.



«Візьми камеру. Я хотів би зробити кілька знімків.



"Зрозумів."



Ми обидва босоніж пішли важким піском у напрямку звуку. Між високими дюнами по обидва боки від нас була своєрідна стежка - або, принаймні, смуга піску, де не росли кущі. Я стежив за тим місцем, де зникли коні, але коли ми вирвалися на відкрите місце на березі, їх ніде не було видно.



Моніка тепер мчала попереду, оглядаючи землю; раптом вона впала навколішки, як індійський розвідник. "Дивитись!" вона заверещала. "Сліди копит!"



"Чого ти чекала?" - Запитала я, човгаючи по гарячому піску до неї. "Сліди шин?"



"Не безглуздо." Вона встала і глянула на довгу пряму смугу пляжу. «Але ми могли йти за ними».



"Звісно. З цього моменту до наступної зими. І як ви вважаєте, скільки в нас буде шансів наздогнати їх?»



"Ну ..." Вона повернула голову, блакитні очі звузилися. «Мабуть, вони пішли десь за дюнами». Вона схопила мене за руку і почала тягнути. "Давай, Нік".



Я дозволив їй взяти мене із собою. Вона попрямувала вниз пляжем, йдучи туди, де пісок був твердим і вологим від міні-хвиль Звуку. Вона уважно спостерігала за нагромадженням копит, потім раптово зупинилася і вказала вглиб країни.



«Дивися! Вони там звернули». Вона побігла, і, чорт забирай, я побіг за нею риссю. Такий інтерес може бути заразним.



Коли сліди зникли в густих чагарниках за дюнами, мені вдалося втриматися від того, щоб сказати їй: «Я ж сказав тобі», частково тому, що я цього не зробив, окрім як у голові. Моніка зупинилася



різко приклала палець до її губ і зітхнула.



«Цікаво, в який бік…» – почала вона.



"Це припущення".



Вона кивнула головою. "Можливо ти правий." А потім вона засяяла. «Але подивися! Ми можемо піднятися на вершину цієї жахливої дюни і хоча б озирнутися. Можливо, ми зможемо їх знову помітити!



Настала моя черга зітхнути, але коли вже я зайшов з нею так далеко, чинити опір не було сенсу. Вона підіймалася по крутому схилу дюни, як захисник, наводячи ноги у форму до сезону, і, якби я був на кілька років молодший, я б відчув себе зобов'язаним показати їй, що я теж можу це зробити. Натомість я піднявся в більш розумному темпі; у моїй сфері діяльності достатньо фізичних вимог, і мені не потрібно викаблучуватися. Крім того, мені не потрібно було нічого доводити Моніці.



Вона встала навшпиньки, легкий вітерець тріпав її світле волосся, і повільно повернулася, щоб оглянути землю внизу. Я не бачив нічого в нескінченному клубку кущів та низькорослих дерев між двома рядами дюн. Там могла ховатися танкова дивізія, не кажучи вже про дюжину поні.



"Думаю, ми їх точно втратили", - сказав я.



Моніка кивнула. «Схоже, чорт! Я просто хотів побачити їх ближче».



"Ну, наступного разу". Я глянув далі, поверх її голови на асфальтовану дорогу вдалині. Я міг бачити жовтий «Мустанг», припаркований там, де я його залишив, але не було видно ні машини, ні людини, ні навіть чайки, що заблукала. Позаду нас, на звуку, який нескінченно тягнувся до невидимого материка, можливо, за двадцять миль від нас, по воді проповзла пара іграшкових човнів, але вони не мали жодного відношення до цього віддаленого та ізольованого місця.



Я знову глянув на Моніку, яка дивилася на мене так добре знайомим мені поглядом. Вона позіхнула, потяглася, скуйовдила волосся руками. Її повні груди піднялися під сорочкою, соски різко окреслені. Вона сонно посміхнулася, і я застебнув шкіряний чохол для фотоапарата, щоб пісок не потрапляв до нього.



Вершина дюни була видовбана - блюдо з м'якого піску, яке спочатку було гарячим по відношенню до голої плоті. Але потім, коли ці стегна почали свій ритмічний рух піді мною, я зовсім забув про спеку і все інше, крім того, що ми робили. Вона була пристрасною, хтивою дівчиною, повністю залученою до неї; вона підняла ноги і обвила ними мою талію, притискаючи мене до себе з дивовижною силою, а потім почала затятись, намагаючись втягнути мене в себе. Потім вона видала довге, тихе виття від болю та захоплення, а потім повільно почала спускатися, поки я вичерпував себе.



"Це було добре", - пробурмотіла вона.



"Приголомшливо", - погодився я, тепер усвідомлюючи, як сонце палить мене.



"Хотів би я залишитися тут на весь день". Її руки все ще були на моїй шиї, а її очі були розплющені, коли вона посміхнулася мені.



"Є й інші місця". Не те, щоб я не хотів залишатися, але в мені була якась цікава наполегливість, яку я сам не міг зрозуміти. Поки я не почув далекий звук, що наближається.



Я глянув ліворуч, у бік кінця острова, де була пристань порома. У повітрі, на висоті не більше ста футів над землею, гелікоптер повільно рухався у нашому загальному напрямку. Він м'яко погойдувався туди-сюди, очевидно переглядаючи двосмугове асфальтобетонне покриття. Коли справа дійшла до мого жовтого «Мустанга», він ще більше сповільнився, завис, а потім трохи опустився, ніби бажаючи познайомитися ближче.



Без церемоній я вирвався з обійм Моніки і схопився на ноги; Я натягував штани, коли вертоліт раптово нахилився і попрямував до нашої дюни.



"Що це?" - спитала Моніка, тільки наполовину стривожена, підвівшись на лікті.



"Жовтий Мустанг", - проскрипіла я, проклинаючи агентство з оренди за те, що воно не надало мені менш помітну машину.



"Про що ти говориш, Нік?" Дівчина перекинулася, дивлячись у небо, коли наближався гелікоптер. Клянуся, оголена і таке інше, вона збиралася помахати рукою, коли я смикнув її і скинув з крутого берега дюни. Це був не зовсім спосіб поводитися з дамою, з якою ви тільки-но зайнялися любов'ю, але коли я пірнув за нею, це було останнє, про що я думав. Коли мене шукає дивний літак, я не махаю рукою - я пригинаюсь.







Другий розділ






Незважаючи на всі укриття на невеликій відстані, місця, де ми були, не вистачило, щоб сховати кролика. Цього разу була моя черга бігати, тягнучи за собою Моніку; якимось чином їй вдалося схопити її одяг, коли я штовхнув її через дюну, і в'язана сорочка майнула позаду неї, як прапор. Не те щоб це мало значення; У будь-якому разі хлопець на гелікоптері не міг нас пропустити.



Він пролетів над нами низько, вітер від роторів підняв пісок.



у наші особи. Моніка спіткнулася, намагаючись заплющити очі; Я зупинився, щоб допомогти їй, озирнувся, і в цей момент вертоліт сів на землю в парі десятків футів перед нами.



Пора було кинути тікати. Я примружився від сонячного світла, що відбивався від свистячих лез, інстинктивно встаючи між дівчиною та гелікоптером; і це було не тільки для того, щоб приховати наготу. Найближчі двері круглого пластикового міхура відчинилися, і з них повільно вийшов чоловік. Він був лише силуетом, але як тільки він рушив до мене, я розслабився.



"Заберись у свої речі, мила", - пробурмотіла я дівчині і почекала, поки Девід Хок обережно підійде. На щастя для нього, Моніка була з тих дівчат, яким потрібно близько півтори секунди, щоб одягтися, тому йому не доводилося більше відводити очі.



"Добре", - сказав він нарешті, зовсім не хрипучи. Вождь AX не тільки виглядає так, ніби він повинен проповідувати пекельний вогонь і сірку своїй пастві в селі Нової Англії, але він іноді діє і так - зі зрозумілих причин у присутності оголеної жінки.



У паузі я одягнув свою сорочку. Я запитав.



"Що привело вас до чудового Oкракока?"



"Ти", - прямо сказав він. "Чому ти не залишив звістки, де зупинився тут?"



«Бо, коли я виїжджав із Вашингтона, я не знав».



"А коли ви впізнали?"



"Усього пару днів це не мало значення".



Його крем'яні очі метнулися з моїх на Моніку, потім знову на мене. "Тобі краще знати, Картер".



З ним не було жодних суперечок. Моїм єдиним виправданням було те, що я перервав надто багато моїх коротких відпусток так, але це зовсім не було виправданням. Ми невелика організація, і коли я потребую, я потрібний.



«Вибач», - сказав я коротко. «Як би там не було, ми якраз поверталися до округу Колумбія, коли ви… е-е… помітили нас».



Він хмикнув. "Ммм. Вдало для всіх нас, що ми зробили, я вважаю. Якби ви були десь ще, окрім цього острова на краю світу, я сумніваюся, що ми встановили б контакт. Але спроба того коштувала, і вона спрацювала. Вам доведеться відправити дівчину чекати вас біля машини”.



Я не питав, чому, просто повернувся і кивнув Моніці. Потрібно віддати їй належне, вона не надулася і не протестувала. Вона просто помахала рукою і побігла геть.



Хоук не почав витрачати час на попередні випробування. Ти потрібний нам у Вашингтоні прямо зараз, Нік; я не вдаватимуся в подробиці, поки ми не повернемося до офісу, але той факт, що я приїхав сюди сам, повинен сказати тобі, наскільки це важливо».



"Розумію." Не те щоб старий був просто командиром посту, але нечасто можна побачити главу однієї з найважливіших у світі розвідувальних організацій, що бігає у справах.



"Дівчина водить машину?"



"Так."



"Добре. Тоді вона може повернути машину до Вашингтона. Ти летиш назад зі мною».



«Я можу поїхати та дістатися туди до ночі».



"Занадто пізно. Надвечір ти вже в дорозі».



"Куди?"



«Пізніше. Сідай у вертоліт, і ми висадимо тебе на твоєму… на щастя, помітному автомобілі».



Я похитав головою. «Я піду пішки; це менше, що я можу зробити після того, як змусив дівчину це зробити».



Хоук секунду дивився на мене, смоктаючи холодну трубку. «Не кажи мені», - сказав він, смикаючи губи, які служили йому усмішкою. "Ви стаєте джентльменом у ці дні?"



Немає сенсу відповідати.



Моніка пристойно сприйняла цю новину, хоч і дала зрозуміти, що їй не подобається ідея пропустити залишок нашої відпустки. "Побачимося, як тільки зможу", - сказав я їй, маючи на увазі кожне слово; такі дівчата, як Моніка, – рідкісна знахідка, особливо для чоловіка у моєму бізнесі. Я схопив свій багаж, поцілував її на прощання і сів у вертоліт. Вона помахала один раз, а потім помчала, мов готова мчати до Вашингтона. Те, як вона вела машину, я не став би проти неї, якби не ця довга повільна поїздка на поромі.







* * *




Хоук не сказав мені жодного слова, поки ми не опинилися в його офісі в штаб-квартирі AX на Дюпон-Серкл. За фасадом всесвітньої служби новин ховається комплекс стерильних маленьких офісів, пофарбованих в той самий похмурий відтінок тюремної зелені та освітлених нескінченними рядами блідих неонових трубок. У Хоука один із небагатьох віконних офісів, але це не робить його веселішим; він стоїть перед глухим цегляним муром, який знаходиться майже в межах досяжності.



Я сів у жорсткий прямий стілець навпроти його простого сталевого столу. Як завжди, на ньому було всього кілька акуратно складених папок, пара звичайних чорних телефонів, плюс той, якого ви не бачите, червоний у спеціальному відсіку, вбудованому в його стіл. Як і Хоук, офіс був призначений тільки



для бізнесу. Нікого ніколи не заохочували затримуватись і бавити там час дня.



"Ти починаєш нервувати, N3", - зауважив старий.



"Що змушує вас так казати?"



«Тільки тому, що… скажімо так… вуайєрист вирішив ближче поглянути на те, що відбувається на вершині цієї дюни, ти діяв так, ніби боявся за своє життя».



«Якби ти спочатку не перевірив мою машину, я міг би прийняти тебе за ще одного Того, хто підглядає. Але в будь-якому разі я не ексгібіціоніст, тому я вибрався б звідти, ким би я тебе не вважав».



Хоук різко кивнув, чиркнув кухонною сірником і підніс її до смердючої чаші своєї трубки. "Коли ти востаннє плавав на човні, Нік?"



Я мав трохи подумати. «Востаннє я був на Багамах. Чотири місяці тому».



"На яких?"



«Просто один із тих маленьких катамаранів, які здають в оренду готелі».



"Нічого більшого?"



«Ні… дай мені подумати. Не з минулого літа. Моя подруга на Східному березі має яхту в сорок два фути. Ми провели кілька днів, подорожуючи на ній Чесапіком».



"Керуєш човном самостійно?"



"Звісно. Ви знаєте, що я вмію плавати. Я не став би шкіпером на 12-кілометровій дистанції в гонці на Кубок Америки, але я можу обійтися практично з усім, з чим зазвичай справляється одна людина».



"Так, це у вашому файлі. Навігація?"



"Це також у файлі".



Він кивнув головою. "Алекс Зенополіс".



Я знову почав щось говорити про своє досьє, але потім ім'я пронизало мене і зупинило мене, як кам'яну стіну. "Алекс", - видихнув я. «Пройшло багато років з того часу, як я чув це ім'я».



«Ну, про нього час від часу фігурують у звітах відколи він перейшов на бік червоних. Очевидно, він добре заробляв у їхньому розвідувальному апараті».



«Я не пам'ятаю, щоб бачив якісь із цих звітів».



"Будьте вдячні за те, що ви працюєте в полі, вам не потрібно читати кожен звіт".



Я був вдячний, але не мав наміру про це говорити. «Жаль, що я їх не бачив; ми з Алексом якийсь час були друзями».



"Так, я пригадую".



"То що щодо нього зараз?"



"Очевидно, він хоче вийти".



Настала моя черга кивати; Мені не довелося ставити запитання.



«Минулої ночі, - продовжував Хоук, - один із наших людей, розміщених у Греції вздовж кордону з Албанією, отримав повідомлення, нібито із Зенополіса. Воно було негайно передано сюди». Хоук відкрив верхню папку і простягнув через стіл тонкий аркуш паперу.



Повідомлення було зі зрозумілих причин загадковим; У ньому йшлося лише про те, що Алекс Зенополіс, колишній співробітник грецької розвідки, особисто зв'яжеться з агентами США в Греції протягом тижня або близько того. Час і місце, щоб слідувати. Потім він подасть сигнал підтвердження, який транслюватиметься на стандартній частоті у певний час.



Я повернув його начальникові. "Чи є у нас якісь уявлення, де він?"



«Останнє, що ми чули, він служив у якійсь групі зв'язку між Югославією та Албанією». Хоук дозволив собі холодну посмішку. "Ви можете собі уявити делікатність такого роду операції".



"Я не пам'ятаю, щоб Алекс був дипломатом".



Ні. З іншого боку, ми, ймовірно, менше знаємо про те, що відбувається всередині Албанії, ніж про Червоний Китай».



"Так ти думаєш, він може нам сказати щось важливе?"



«Завжди є така нагода. З іншого боку, все, що він каже, це те, що він хоче зв'язатися з нами. Особисто».



«Що означає віч-на-віч. В Греції".



"І, можливо, він просто хоче повернутися в лоно".



Я знизав плечима. "Добре. У будь-якому випадку, він повинен розповісти нам щось цікаве».



"Можливо багато".



"У вас є ще щось, крім цього повідомлення?"



"Не зовсім. Але я дуже хочу отримати таке, що він надішле».



"А тим часом?"



"А поки ви збираєтеся пройти прискорений курс парусного спорту та навігації".



"Я не розумію".



Хоук підвівся зі свого скрипучого стільця, що обертається, і підійшов до ряду сірих сталевих картотек, які є єдиною окрасою офісу. З шухляди він витяг згорнуту карту і відніс її до вимазаного опіками столу для переговорів позаду мене. Я приєднався до нього



«Ось, – сказав він, – балканські держави. Греція, Албанія, Югославія, Болгарія та Румунія. Тепер наша людина, яка отримала повідомлення, була розміщена тут». Він вказав на місце неподалік того місця, де сходяться кордони Югославії, Албанії та Греції. «Ви помітите, що тут велике озеро, і всі три країни поділяють його береги. У дуже гористій країні».



Йому не довелося пояснювати. "Там багато прикордонного руху?"



"На подив мало, враховуючи



складність охорони території. Але така територія надасть багато можливостей для кваліфікованої та досвідченої людини».



«А що щодо посильного? Що-небудь від нього?



Хоук похитав головою, трохи сумно подумав я. «Це більш менш відкритий пост для прослуховування. Зрозуміло, не керований AX. Очевидно, посланець знав, де він знаходиться, і… ааа… просто сунув записку під двері».



Тепер я знав, що він збентежений, навіть якщо операція не була під нашим контролем. Тому я промовчав і дозволив йому продовжити.



«У будь-якому випадку, враховуючи характер роботи, яку робив Зенополіс, було б логічно припустити, що він є десь у цьому регіоні». Він тицьнув у озеро тупий, заляпаний тютюном палець.



«Не кажіть мені, що я маю плисти по ньому».



"Зовсім ні. Насправді, якщо Зенополіс має намір виступити у цій галузі, ми не можемо мати з ним нічого спільного. Тільки не там».



"Чому?"



«Погляньте на це місце. В одному напрямі - це країна, так само затято налаштована проти західних народів, як і будь-яка інша країна у світі. Поруч із нею Югославія, прихильна до нас у наші дні, але все ще безперечно є союзником іншої сторони. І Греція. наш союзник, так, але наші відносини за нинішнього уряду явно натягнуті. І уявіть, як сильно ті полковники, які зараз правлять їй, хотіли б отримати когось на кшталт Зенополіса».



"Думаю, я розумію. Єдиний спосіб швидко витягнути його, як тільки він перетне кордон, буде повітрям. А це означатиме тривалий політ над Албанією чи Грецією, і жодна з них не дуже турбуватиметься про те, щоб дозволити нам дістатися. геть із призом”.



І якщо греки дізнаються, що агенти США якимось чином замішані, можуть виникнути набагато серйозніші проблеми.



"Саме так."



"Що повертає нас до уроків парусного спорту".



Хоук провів пальцем на західному узбережжі Греції. «Коли ми знову встановимо контакт із Зенополісом, ми наполягатимемо на тому, щоб він прорвався через Албанію якомога ближче до моря. Це єдиний спосіб, яким ми можемо дозволити собі зв'язуватися з ним на цьому етапі».



«Що, якщо він має якусь важливу інформацію для нас?»



«Тоді нам, можливо, доведеться змінити наше мислення. А поки що ви повинні бути готові зустріти його десь у цьому районі. Потім ви перенесете його до Таранто, який знаходиться на п'яті італійського чобота».



«Добре, але чому я? Будь-який агент міг би виконати цю роботу, і я не думаю, що я єдиний, хто може керувати вітрилом через… що?» Я перевірив шкалу миль; на карті було зображено шматочок південно-східної Італії. «Може, сімдесят п'ять миль? Не більше сотні? Я почав трохи дратуватися, згадуючи свій бентежний політ по піску з оголеною Монікою на буксирі.



«О, у нас є один чи два агенти, які більш кваліфіковані щодо цього, ніж ви. Але ніхто з них не знає Алекса Зінополіса в обличчя».



Потрібен був час, щоб це усвідомити. «Але послухайте, – заперечив я, – я не бачив цієї людини п'ятнадцять років. Я міг би пройти повз нього на вулиці і не впізнати його».



«Сподіватимемося, що це не так. Сьогодні я переглядав вашу особисту справу, і за цей час ваша зовнішність не змінилася скільки-небудь помітно».



Якщо старий намагався мені лестити, він не міг вибрати найкращого методу. Тоді я був лише хлопцем, трохи за двадцять, невдовзі після тренування і досить самовпевненим щодо своєї зовнішності та фізичного стану. З того часу я поводився у формі, і, що стосується зовнішності, я вважаю, що в мене одна з тих осіб, які просто не дуже старіють. Моє волосся все ще було густим і темним, трохи довшим, ніж у ті ранні, прямі ейзенхауерівські дні. Я важу на десять фунтів більше, ніж тоді, але я накопичив його навмисно в рамках програми силових тренувань, і на мені немає ні грама більше, ніж я не хотів би. Якщо це звучить як хвастощі, нехай буде так; Людина, яка багато працює, щоб залишатися у формі, повинна цим трохи пишатися.



"Добре", - погодився я з Хоуком. «Отже, можливо, я впізнаю Алекса».



"І навіть якщо ви цього не зробите, звичайно, ви зможете встановити його особистість, розповівши про старі часи".



Я не був так впевнений у цьому; якщо інша сторона виставить заміну, вона має бути добре поінформована. Але сперечатися я не збирався. "Так що ж далі, сер?"



Хоук повернувся до свого столу. «Щойно ви зберете трохи одягу, ви полетите на комерційному авіалайнері в Провіденс. Вам було зроблено бронювання на ім'я Деніела Маккі. Мій секретар має кредитні картки та інші документи для підтвердження особистості».



"Провіденс?" Моє здивування, мабуть, було очевидним.



Хоук усміхнувся і направив мене до дверей. "Ваш кінцевий пункт призначення - Ньюпорт. Але в місті, яке ви ненавидите, вас зустріне в аеропорту людина на ім'я



Натаніель Фредерік. Він проінформує вас далі. "



"Він один із наших агентів?"



"Зовсім ні. Фактично він саме такий, як звучить його прізвище».



"Це що?" Я не довіряв старому, коли він усміхався.



"Ну, звичайно, шкільний вчитель Нової Англії на пенсії".







Третій розділ






Коли я ввійшов у термінал, він чекав на мене, високий чоловік з рум'яним обличчям і скуйовдженим темним волоссям, у якому була легка сивина. Його рукостискання було серцевим і міцним, але за відчуттям його шкіряної долоні у мене склалося враження, що він може втиснути злиток срібла в рулон монет. У нього було веселе пустотливе обличчя, очі постійно танцювали, а його комфортно широка середина була не ширша за його настільки ж широкі плечі. Ще до того, як він заговорив, я знав, чому він працював на AX; Натаніель Фредерік був явно людиною, яка бувала там і раніше, і любила щохвилини цього.



"Тобі пощастило", - сказав він, коли ми вийшли з терміналу і попрямували до його старовинного універсала, припаркованого прямо біля входу. «Ваш літак прибув вчасно. Зазвичай можна розраховувати, що рейси з Вашингтона прибудуть із запізненням як мінімум на годину».



"Може, тобі пощастило", - сказав я. "Тобі не довелося чекати".



"О, я не проти почекати". Він поплескав чорним портфелем, який тримав під пахвою. «Я завжди готовий скоротати пусті моменти».



Якщо це зауваження мало викликати в мене цікавість, воно спрацювало. Але я вирішив утриматися, доки не отримаю більш чіткого уявлення про людину, яка виглядала як завгодно, тільки не на пенсіонера з Нової Англії. Коли він запустив галасливий, але плавно працюючий двигун, я на мить вивчив його профіль. За моїми оцінками, не більше середини п'ятдесятих, і це змусило мене замислитись. У відставці? Він виглядав так, ніби зможе продовжувати до вісімдесяти років, а може, й тоді.



Він їхав впевнено та недбало, долаючи вулиці та шосе, поки ми не виїхали з міста. Я майже нічого не знав про цю частину країни, за винятком того, що одного дня мене відправили до Брауна пройти спеціальний курс. Була середина зими, і зими у Провіденсі змушують людину мріяти побувати десь ще. Одного разу я був у Ньюпорті, мандруючи з друзями на човні, який по праву можна назвати яхтою, але я навіть не дістався берега під час нашої ночівлі.



"Що за вправу?" - Запитав я як відкриваючий.



Натаніель глянув на мене. Він безперечно був не з тих людей, яких ви назвете Нетом "Ну, ти залишишся в моєму будинку. Я водитиму тебе в морі кожен день, поки ти не будеш біля керма як вдома, або, як за кермом автомобіля. Тоді вам потрібно буде знати ще дещо..."



"Навігація", - перебив я.



«О, це стосується вітрильного спорту, і якщо тобі потрібно трохи освіжити в пам'яті теорію, я, звичайно, допоможу тобі з цим. Але це легка частина.



"Це правильно?"



Він посміхнувся, його обличчя висвітлили лампочки на панелі приладів. «Вам доведеться запам'ятовувати деталі – розмір, такелаж, додаткове обладнання та особливо ціни – практично кожного вітрильного судна, яке зараз продається у Сполучених Штатах та інших частинах світу».



"Все це? Навіщо?"



Натаніель посміхнувся. «Девід сказав мені, що він не мав часу докладно поінформувати вас, але я не знав, що він вам нічого не сказав».



Чоловік поруч зі мною дивував мене щоразу, коли відкривав рота. Він був єдиною людиною, яка, як я чула, називала вождя на ім'я.



"Він сказав, що ви дасте мені подробиці".



«Зрозуміло, лише у цій частині операції. І це для того, щоб перетворити вас на розумне копіювання яхтового брокера, містер Деніел Маккі. Я не знаю чому, і я ніколи не очікую дізнатися, для чого це потрібно» я не повинен знати про вашу операцію, будь ласка, не говори мені ".



Я не збирався цього робити, але моя власна цікавість змусила мене дізнатися про все, що можна, про цей херувим-переросток. «Я так розумію, ти вже працював із Хоком раніше».



"О, звісно", - визнав він. «Ми повертаємося до Першої світової війни, коли ми обидва працювали у військово-морській розвідці. Ну, принаймні, я працював; Девід був… не в штаті, як ми звикли говорити».



"Ага. А тепер ти викладаєш у школі?"



"Більше немає. Я вийшов на пенсію кілька років тому.



Я глянув на нього відверто, переконавшись, що він це усвідомлює. "Ви здається трохи молодим для виходу на пенсію", - прямо сказав я, намагаючись зрозуміти реакцію.



Він лише згідно кивнув. "Це правда. Мені лише п'ятдесят дев'ять. Але коли моя дружина померла, моє становище в парафії Святого Дунстану стало незручним».



"Це школа?"



"Так. Бачиш, хлопчики в підготовчих школах мають тенденцію прив'язуватися до дружин ректорів деяких факультетів. Знаєте, післяобідній чай, така атмосфера відкритих дверей, яка підтримується в деяких місцях.



. Моя дружина, я можу сказати без хвастощів, була, мабуть, улюбленицею всіх дружин факультету, і коли вона пішла, я виявив, що там було надто багато… ну, скажімо так, співчуття до мене. Стало дуже важко вчити, і мене турбувало те, що хлопчики приходили на заняття лише зі мною. Отже… я пішов на пенсію”.



Він говорив сухо, з легкою усмішкою на губах, але один раз провів по очах, а потім голосно прочистив горло.



«Ви… еэ… все ще живете в кампусі?» Мене менше хвилювало, де він живе, аніж те, як це може вплинути на моє прикриття; Найменше мені хотілося мати справу з купкою цікавих школярів.



"О ні. Я винайняв будинок поруч із яхт-клубом на Саконнеті. Не дуже великий, але він відповідає моїм потребам, і він досить близький до університетського містечка, тому я можу очікувати, що друзі час від часу заглядатимуть туди. І я дійсно Будьте зайняті, містере Картер, вибачте мені, містере Маккі. Вихід на пенсію, ви знаєте, це час життя, коли чоловік знаходить нагоду зробити все те, що він раніше відкладав».



Гаразд, отже, він знав моє справжнє ім'я. Це не було сюрпризом, особливо після того, як дізнався, наскільки він був близьким до Хоука. Але мені здалося, що він надто вільно розмовляє зі мною, і мені було цікаво, як далеко він зайде.



"Думаю, ви вже робили подібне з Хоуком", - зауважив я.



Він швидко глянув на мене. "Не зовсім так. Тобто я не проводжу звичайну школу морської справи для агентів AX, хоча час від часу я навчав основ одного або двох ваших колег».



«Але ви… підтримували зв'язок усі ці роки».



Він посміхнувся. «Ви досліджуєте наші зв'язки, містере Маккі».



Відверто кажучи, це здалося гарною ідеєю. «Мені завжди подобається знати якнайбільше про людину, з якою я маю справу. Особливо коли він явно старий приятель мого начальника».



Натаніель посміхнувся. "Що ж, немає причин не розповісти вам небагато. У мене є кілька невеликих талантів у різних областях, які Девід зміг використовувати, коли я був доступний. Крім човнів та вітрильного спорту, я досить добре фотограф, дякую військово-морському флоту та навчанню, яке вони дали мені багато років тому, і я подорожую, навіть коли я ще викладав, я зазвичай плавав до Європи, на Карибський басейн, навіть через Тихий океан, протягом тих довгих років, якими живуть шкільні вчителі. Боже, майже десять років тому!- Я взяв дружину і двох дочок, які виросли і покинули гніздо, у кругосвітній круїз. Девід попросив мене розібратися в деяких речах, встановити контакти... ну, ви розумієте, про що я. що ви не збираєтеся питати мене про подробиці”.



"Вони повинні бути у файлах агентства".



"Сподіваюсь, що ні. Невелика робота, яку я виконував для вашого начальника, була особистою справою. Для старого друга. І, як старий друг, Девід запевнив мене, що моє ім'я ніколи не з'явиться в жодному AX-файлі, навіть у закодованому вигляді. Я йому довіряю. Чи не так? "



Я кивнув головою. І в той же час усвідомив, що довіряю цій людині так само сильно, як будь-кому, кого я коли-небудь зустрічав у своєму житті. Що, звичайно, турбувало мене, тому що більша частина моєї професії - це страшенно підозріло ставитися до кожного, з ким я вступаю в контакт.



"Це схоже на прикриття", - сказав я. «Ви, дружина, діти, подорожуєте світом. В які порти ви потрапляли?



Натаніель похитав мені ніжно пальцем, що докоряє. «Так, тепер, Ніку, не тисни на це. Це було багато років тому, і всі дрібниці, які я робив для Девіда, давно закінчено. Крім того, я завжди залишався чистим, ніколи не був ідентифікований як агент. щоб так і було. "



"У такому разі, - сказав я іронічно, - тобі краще не називати мене Деніел Маккі".



"О, я не забуду".



"А я ... яхтовий брокер?"



«Це ідея. Чому б нам не почекати, поки ми дістанемося до мого дому, перш ніж обговорювати це далі? Починається дощ, і ці набридливі двірники лише розмазують воду лобовим склом».







* * *




Моя ефективна квартира вписалася в кухню «не дуже великого» будинку Натаніеля Фредеріка. Це був старий двоповерховий будинок, обшитий білою обшивкою, з широким критим ганком, що йде вздовж задньої частини і виходить на широке водоймище. Коли ми приїхали, йшов дощ, і я не зовсім розумів, де ми знаходимося. Але мене не хвилював Натаніель.



До того часу, коли мене провели до моєї кімнати нагорі і вимили, мій господар запалив вогонь у великій зручній вітальні, яка, очевидно, також служила кабінетом. Скрізь валялися книжки та папери; одна стіна була фанерована пробкою, на якій були прикріплені збільшені зображення деяких з кращих фотографій з човнами, які я коли-небудь бачив. На полицях і на випадкових столиках були розкидані обрамлені зображення дітей на різних стадіях дорослішання, а на іншій стіні висіла картина жінки, гордо сивої, але сяючої краси. Це був лише портрет голови і плечей.



• Я знав, що вона з тих жінок, які відвернуть усі погляди від параду кроликів Playboy. Моя повага до Натаніеля Фредеріка підвищилася ще на кілька ступенів; Якби я втратив таку людину, я б, чорт забирай, не став би посміхатися.



"Я так розумію, що ви любитель бурбона", - сказав він.



"Здається, ти багато про мене знаєш".



"Так." Він стояв у м'якому старому льоху і наливав із кришталевого графина у величезну склянку.



"Вода?"



"Просто кайф, дякую".



Ми віднесли свої напої - я думаю, це був херес, але я не міг бути певний - на кухню, де він відкрив кілька банок і приготував на швидку руку вечерю, яка до смаку не була схожа ні на що з консервів. Коли я зробив йому комплімент, він відмахнувся від лестощів.



«Коли ви тижнями знаходитесь в морі на маленькому човні, містере Маккі, ви вигадуєте всілякі цікаві штуки з квасолею і тушкованою яловичою тушкою. Інакше у вас на кораблі бунт».



Потім ми вийшли на задній ґанок. Дощ все ще лив, і хоч ніч була прохолодною, я відчував себе теплим і захищеним під глибоким дахом. Невелика смуга піску спускалася до краю води, де темні хвилі жадібно хлюпалися берегом.



Натаніель вказав праворуч від нас. "Яхт клуб. Маленьке місце, і ми не підемо туди одразу. З зрозумілих причин я тримаю свій човен біля пристані, що одразу за ним. Через кілька днів, коли я відчую, що ви можете пройти там перевірку, як яхтовий брокер, ми перевіримо вас у клубі”.



"Тест?"



"Чому б і ні? Ви думали, я збираюся провести вам прискорений курс без випускного іспиту?



Я не думав про це, але маю погодитися, що це здавалося гарною ідеєю. З іншого боку, я досі не знав чому. Я запитав.



«О, надто пізно обговорювати все це сьогодні ввечері, містере Маккі. Поверніться за мить».



Ми повернулися до вітальні, де він зняв з полиці книгу. Я помітив, що поряд стояло кілька однакових томів; принаймні суперобкладинки все такі ж.



«Ризуючи здатися нескромним, я пропоную вам взяти це з собою, щоб почитати перед сном», - сказав Натаніель. "Навіть якщо я написав це сам, це непогано".



Назва була Lines & Spars, і в моїй руці вона була такою ж важкою, як телефонний довідник Манхеттена.



"Просто щоб підняти тобі настрій", - говорив Натаніель. «Пориньте в тривіальні деталі оснащення та керування вітрильним судном, поки ви можете не спати. Але будьте обережні, містере Маккі».



У його голосі була інша нотка, яка змусила мене напружитись. "Обережний?"



Він усміхнувся. «Не дозволяй книзі впасти тобі на обличчя, поки ти задрімаєш. Вона досить важка, щоб зламати тобі носа».







* * *




Наступні кілька днів перетворилися на божевільний будинок фізичного та психічного виснаження. Ми пропливли на кеччі Натаніеля довжиною тридцять дев'ять футів вгору і вниз по річці Саконнет, яка зовсім не річка, а гирло, де припливи та відливи закипають, як пороги річки Колорадо. Що ж… можливо, не так сильно, але це справжнє випробування – бігти з досить попутним вітром за кормою, всі вітрила летіти і виявляти, що ви пливете за течією. Якоїсь миті навіть Натаніель визнав свою поразку і ввімкнув допоміжний двигун, щоб допомогти нам дістатися до пристані. Від цього мені полегшало. Досвідчених моряків оточує якась загадка; Складається враження, що вони воліли б дрейфувати вічно, ніж вдаватися до своїх двигунів, але Натаніель не вибачався.



«Якщо вам потрібно кудись дістатися, - сказав він, - дістаньтеся туди якнайкраще. Ми не беремо участі в перегонах і не хвалимося».



Щоб перевірити мою навігацію та всебічне керування човном, ми вирушили до круїзу, який тривав кілька днів. Спочатку Каттіханк, що не так вже й далеко, але Натаніель задумливо вибрав день, коли туман був настільки густим, що його можна було майже згорнути у маленькі кульки та зберігати. Він сидів у кабіні, не дуже близько до мене, і читав книгу, поки я боровся з вітром і припливами, а також з тим фактом, що я ледве міг бачити навіть носа кеча. Я дуже пишався собою, коли ми зробили буй, що означає вхід до гавані, але мій хитрий інструктор приготував для мене ще один маленький сюрприз; він не згадав, що хвиля великого розміру розбивається прямо біля входу в гавань, і коли ми прибули, вони були чималими, щоб у серфера слинки текли.



Так що я вчинив по-розумному, скинувши вітрила, без допомоги Натаніеля, і ввімкнув допоміжний двигун. Він не сказав ні слова, але в мене склалося враження, що він зробив би те саме.



Звідти ми вирушили в Мартас-Він'ярд, переночували на борту в гавані Едгартауна і рано-вранці наступного дня вирушили на острів Блок, ділянку круїзу морської яхти.



ніяких орієнтирів було видно. Я дізнався дещо про дрейф і компенсацію, чому не зміг би навчитися за дюжину років, і коли з'явилися високі тьмяні червоні скелі острова, я відчув більше полегшення, ніж самовдоволення.



Ми обійшли острів і увійшли у Великий соляний ставок, природну гавань на західній стороні. Було ще ясно, пізно ввечері, і Натаніель запропонував нам зійти на берег.



«Я подумав, що ми зможемо повернутися до Ньюпорту до сьогоднішньої ночі», - сказав я.



"Не поспішайте. Ви колись були тут раніше?"



"Ніколи."



Це цікаве місце. Давайте візьмемо пару велосипедів і вирушимо в тур».



"Велосипеди?"



"Звісно! Це єдиний спосіб мандрувати, коли ти не на воді».



Отже, ми зійшли на берег, пришвартувавшись у високого дока, який був побудований насамперед для прийому літніх поромів, що курсують між островом та материком. Невелика група магазинів і продуктових кіосків здавалася закритою, але Натаніель постукав у двері старої будівлі. Жінка відкрила; у неї було багряне обличчя, що означало, що вона або була п'яною все життя, або страждала на якусь жахливу хворобу. Як би там не було, вона засяяла, коли побачила Натаніеля, обійняла його, а потім провела нас до задньої частини будівлі, де в сараї зберігалося кілька сотень велосипедів, складених один на одного.



«Беріть усе, що хочете, містере Фредерік. Поки вони бігають, га?»



Витягли з купи пару мотоциклів, перевірили.



«Вони підійдуть, місіс Гормсен, – сказав Натаніель. «Ми, напевно, повернемося за кілька годин».



"Ти залишишся на ніч чи підеш?"



"Ми ще не вирішили. Ви хочете нас нагодувати?



Жінка від душі посміхнулася. «О Господи, ні, містере Фредерік. У цей час року ми здебільшого живемо на заморожених хот-догах, які не продали минулого літа. Ласкаво просимо, але я не думаю, що це вам потрібно».



«Я не сперечатися з цього приводу», - сказав Натаніель, перекинувши ногу через сидіння свого велосипеда.



Ми їхали головною дорогою, смугою асфальту з вибоїнами, яка проходила повз порожні, закриті віконницями старих готелів і літніх пансіонатів, у будь-якому з яких могли бути привиди предків, що ховаються за сліпими вікнами. Острів Блок - висока ділянка землі; ми проїхали повз місцевості, схожі на англійські болота, усіяні сланцево-сірими ставками. Але ми не були повністю ізольовані; коли ми були на півдорозі вниз островом, ми зустріли молоду пару на тандемному велосипеді, яка постійно крутила педалі і явно чудово проводила час. Ми поступилися їм місцем, вони замахали і засміялися, а потім розчинилися в сутінках.



"Я не думав, що тут хтось був у міжсезоння", - сказав я Натаніелю.



«О, завжди є кілька диваків. Я волію їх бачити».



Ми їхали далі, поки не досягли далекого кінця острова, високого урвища з видом на Атлантичний океан. З того місця, де ми стояли, відкривався вражаючий вигляд, можливо, на сотню футів униз, коли хвилі безжально билися об скелястий берег унизу. Далеко зліва від нас був маяк, його промінь тільки починав кружляти в ночі, що згущується. Ми з Натаніелем постояли кілька хвилин, вдихаючи прохолодне чисте повітря звідкись на зразок Азорських островів. Потім ми повернулися до наших велосипедів.



Через шум вітру і хвиль ми не чули машини, що наближається; тепер він стояв, вимкнувши фари, і розбиті грати впиралися в наші велосипеди. Біля відчинених дверей з боку водія стояв чоловік, і за лобовим склом я міг розгледіти розмите обличчя, але не звернув на це особливої уваги. Мене набагато більше зацікавив дробовик, який чоловік направив у наш бік.



"Містер Фредерік?" - спитав він слабким голосом проти вітру.



"О, боже", - м'яко сказав Натаніель.



"Ти пам'ятаєш мене?"



"Боюсь, що так." Натаніель не рушив з місця; він тримав руки з обох боків і здавався майже розслабленим. "Хоч це було так давно..."



«Набагато довше для мене». Він трохи пересунув дробовик, що мені не сподобалося. «Вони не повірили мені, чи знаєте. Вони думали, що я працюю на ваших людей, а не на них, і минуло більше року, перш ніж вони відпустили мене».



«У вас, мабуть, були важкі часи».



«Це було справжнє пекло! Цілий проклятий рік на тому заводському кораблі, і це не був круїз для насолоди!»



"Ні, я так не уявляю, Грейвс". Натаніель зробив півкроку до чоловіка і вказав на дробовик. "Ви збираєтеся використати це?"



"Я приїхав сюди не відпочивати на свіжому повітрі".



Тепер я міг бачити, що це був чоловік років тридцяти з невеликим, з великими пальцями рук і зморшкуватим обличчям, що огрубіло від вітру й води. Під непоказною вітровкою його значні м'язи плеча здулися.



"То ви випадково знайшли нас тут?" Натаніель



пішов далі. Ще півкроку.



«Був на острові кілька тижнів, відколи мене відпустили. Моя дружина родом звідси…»



"О, звичайно. А місіс Гормсен - твоя свекруха, чи не так?"



"Ви розумієте все досить добре". Грейвз рушив уперед. «Думаю, тобі та твого друга краще повернутися на край урвища».



Ти збираєшся стріляти в нас або думаєш, що зможеш змусити нас зістрибнути?



«Це не складе для мене жодної різниці, містере Фредерік. Я збирався зробити вам візит до Ньюпорту, але сьогодні ви позбавили мене цього».



«Якби я знав, що наші червоні рибальські друзі відпустили тебе, я міг би змінити свій маршрут». Натаніель зберіг цю добродушну напівусмішку на обличчі, спокійний, наче він стояв перед класом, заповненим нетерплячими учнями.



«Так, ну, я не думав, що вони надішлють вам телеграму. Ви мене дуже добре підставили, містере Фредерік, і я нічого подібного не забуваю. Єдина причина, через яку вони мене не вбили, була…»



"Тому що ти не був особливо важливим, чи не так?" Зміна голосу Натаніеля була чудовою; тепер у ньому була глузування.



Це отримало реакцію. Грейвз рушив до нього, його обличчя почервоніло навіть у темряві. Він підняв дробовик, щоб використати його як палицю, і шкільний вчитель на пенсії пірнув під нього. Він встромив задубілі пальці в живіт, використовуючи інше передпліччя, щоб заблокувати удар дула дробовика. Грейвз зігнувся навпіл, очі вискочили. Натаніель знову вдарив його тим же місцем, цього разу перевернувши руку і майже піднявши чоловіка з ніг, зачепивши пальці під його грудиною. Грейвз спробував заверещати, але з його широко відкритого рота вирвався лише здавлений звук агонії.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги