Алхімія слова

Прихований спільник

Літературний твір не існує поза суспільством. Можна, звичайно, собі уявити, що його створює самотня особа, яка не належить до інших мислячих істот, проте це буде випадок настільки винятковий, що ним займуться або фантасти, або патологи. Ні в’язень, ні пустельник, якщо вони увічнюють у письмовій формі свої переживання і роздуми, не можуть бути поза суспільством: перший сподівається до нього повернутись, другий — навіть зрікаючись його назавжди — не полишає надії, що написане ним буде знайдене і прочитане. Іов з дна безодні закликав: «Хто зможе зробити так, щоб були записані слова мої! Хто зможе зробити так, щоб вони залізним різцем були викарбувані в книжках!..» Робінзон, ведучи щоденник на безлюдному острові, не відірваний від світу, бо живе майбутнім, що поверне його людському суспільству, зрештою, як у цій надії, так і в способі розпоряджатися власного самотністю, він є вигадкою. Адже справжній Робінзон, тобто Селькірк, так страждав від самотності, що не тільки не помишляв про писання, а й говорити розучився. Лише психіатрам відомі стани гострої графоманії, де важливий сам процес писання, незалежно від думки про того чи іншого читача.

Є речі, про які говорять, що вони не призначалися для публікації: особисті, інтимні визнання, нотатки, листи. Але таємниці для того й існують, щоб їх розкривати. Не слід думати, що тільки з появою хижацького книгодруку почали видавати посмертні папери, які лишалися після письменників. Уже в І столітті до н. е. вийшла на яв кореспонденція Ціцерона. Лист — зрадник: хто звіряє йому свої думки, не повинен розраховувати на збереження їх у таємниці. Навіть чорнові нотатки не застраховані від цього, вони можуть привернути увагу дослідника, і він виявить у них таємниці роботи письменника, які його компрометують, наприклад, запозичення чужих думок, проте може статись і навпаки — реабілітація в уявних провинах. Так, Юзеф Біркенмайєр, перетрусивши записи Сенкевича, довів, що автор «Вогнем і мечем» знав, читав і продумав твори, в незнанні яких його несправедливо звинувачували.

А що казати про признання, сердечні звіряння і думки, про чесноти й пороки, зведення рахунків з власного совістю, пошуки шляху до досконалості або в’їдливі зауваження про друзів і знайомих — таємний реванш за бездоганну люб’язність і доброзичливість у суспільстві! Недоторканність і збереження цих записів у таємниці залежать від особи письменника: якщо він перевищує середній рівень, до цих паперів неодмінно простягнеться цікава або жадібна рука. Правда, в Польщі такі документи можуть розраховувати на безпеку: мине століття, перш ніж хтось зазирне в них, найчастіше вони гинуть на смітнику або доживають воєнної пожежі, що кладе кінець їхній сирітській долі. Тільки останнім часом внаслідок жахливих спустошень у рукописному фонді почали в широкому масштабі в Польщі публікувати матеріали, які ще вціліли після війни. Справа ця заслуговує всілякого схвалення.

Ідеальної щирості не існує. Не раз перо зупиняється на середині сторінки, не раз очі, які дивляться на слова, не заплямовані брехнею, лякаються чужої тіні, незнаної постаті, котра колись схилиться над цими сторінками, — досить миті такої рефлексії, і чистота внутрішнього голосу виявиться затьмареною. Ми настільки тісно пов’язані з людьми, настільки ретельно вони за нами спостерігають, підслуховують, навіть коли ми перебуваємо в цілковитій самотності, що одразу про них згадуєш, як тільки берешся за перо. Ренан, бувши семінаристом, відрізаним від світу в своїй келії в Сен–Сюльпіс, ще далеким від занять літературою, нахиляючись над сторінкою свого інтимного щоденника, почував себе так, ніби нащадки вже заглядають з‑за його плеча в ці сторінки.

Врешті письменники, які вели щоденник, змирилися з долею, заздалегідь знаючи, що всі їхні секрети будуть розголошені. Відмовившись від ілюзій, нібито вони бесідують сам на сам з власного душею, вони перейшли до публічної сповіді. У літературної сповіді солідні традиції — її відкривають «Роздуми» Марка Аврелія і «Сповідь» святого Августина. «Сповідь» Жан–Жака Руссо, передражнюючи повну покори й спокути «Сповідь» Августина, стала зразком облудного ексгібіціонізму. Руссо за життя «Сповідь» не видав, а його продовжувачам у цьому жанрі не захотілося чекати посмертних публікацій, тому вже Гонкур ще за життя опублікував кілька томів щоденника, який вів разом з братом. У наш час його послідовниками стали Ян Лехонь, Жюльєн Грін, Франсуа Моріак, Андре Жід, Шарль Дюбо. Скінчилося тим, що інтимний щоденник став повноправним літературним жанром, особливо у Франції, де його навіть відзначено премією для найкращих творів у цій галузі. Все, що відбивається в листі, конче прагне відірватись від автора і як витвір мистецтва вступити в світ похвальби й огуди, блиску й забуття.

Щоденник, що його том за томом публікував Жюльєн Грін, являє собою майже щоденні вибіркові записи письменника. Автор, роблячи вибір, не віддає переваги важливому перед незначним, для нього головне — «чиста правда», останнє слово про неї він лишає для посмертного видання. Грін, навіть одержимий пристрастю до правди, не втрачає над собою контроль і здатність критично оцінювати інших. «Я не знаю щоденника письменника, — каже він, — де правда була б висловлена до кінця. Найщиріші люди можуть відважитись лише на напівправду». Дійсно, ніхто не здатен дати більше: як у тілі, так і в душі є речі, про які людина ніколи не насмілиться повідати. Хоч би кому. Це не вдалося навіть Полю Леотану, так визивно нескромному.

Не тільки в інтимних записах думка про близьку людину відводить перо від слів, яких соромиться відвертість, але ще більшою мірою тінь близької людини розпоряджається творами, призначеними письменником до публікації. Любов, надихаючи поезію, завжди мала на увазі кохану людину, підказуючи почуття, ситуації, образи, звороти, і таким шляхом виникали твори, ніби розраховані на єдиного читача і настільки ним заповнені, що здавалося, кожне слово вимовлене тільки для нього, чекає його усмішки, сліз, обіймів, навіть вкрадаються суто інтимні висловлювання, зрозумілі лише двом, що милуються одне одним крізь веселку слів, змінених бажанням, прагненням, любов’ю. На твір може подіяти будь–яка форма людської прихильності (іноді матері пильнують над творчістю синів, не втручаючись безпосередньо, але навіть своїм мовчанням відводячи від небажаних думок), мають таку силу й інші почуття — жаль, навіть страх, як це сталося з Пшибишевським: боячись своєї другої дружини (хто хоч раз її бачив, розумів його і майже виправдовував), він очорнив у книзі «Мої сучасники» Дагне. Таким єдиновладним деспотом бував і деспот у прямому розумінні — імператор, король, князь, і гніт його особливо тяжкий, якщо він був освічений, деспотом міг бути й меценат, якого не можна було зачіпати ні зухвалим зауваженням, ні незграбним натяком.

Гамують відвертість письменника і просто знайомі йому люди, сюди входять друзі, особи, у кого він буває, певне оточення, де більше чи менше всі один одного знають і з ким зустрічі неминучі. Перші статті Сент–Бева про Шатобріана пахтять густим фіміамом похвал — критик свій остаточний суд, заради прекрасних очей мадам Рекам’є, відкладає на майбутнє: не варто дратувати можновладних дам, від яких ти залежний. Та коли весь цей світ неволі вмирає, Сент–Бев, не соромлячись, здирає з Шатобріана всі прикраси і жалюгідний кістяк колишнього кумира безжально виставляє на огляд новому поколінню своїх читачів.

Тісне коло рідних і знайомих не тільки діє стримуюче, не тільки гальмує, а й тисне, підказує теми, впливає на творчий процес письменника дужче, ніж тому видається і в чому йому не хотілося б собі признатися. Якби було інакше, не говорилося б стільки про різні «музи» й «егерії». Та буває і навпаки: можна писати всупереч, наперекір. Скільки разів письменники вмочали перо в жовч, назбирану від життя у певному оточенні! Це вони — нестерпні, ненависні, прокляті — замінювали авторові читачів усього світу, це їм адресувалася помста слова, що запалювало гнівом письменницькі душі. Архілох, використовуючи свої чвари з тестем, навіть створив особливий жанр ущипливої поезії. Ще тісніше, ніж просто із звичним оточенням, письменник зв’язаний з друзями, колегами, суперниками — і нерідко такий «клан», нехай то буде літературний салон, кав’ярня чи певна літературна група, виявляє до письменника деспотизм, від якого можна звільнитись лише ціною цілковитого розриву або втечі.

Досі ми говорили ніби про тісний сімейний світ і надто довго примусили чекати основну постать — справжнього читача, того, хто не потребує інакомовних визначень, а заслужив своє ймення читача цілком законно в часи спілкування з літературним твором, лишаючись при цьому для автора невидимим, далеким, невідомим. Адресат з невідомих вулиць, який тривожить своєю таємничістю, житель маленьких міст, селищ, хуторів, перехожий, що зупиняється перед книжковою вітриною, той, хто вільну хвилину присвячує книжці, читаючи на лавці в сквері, у вагоні, в ліжку. Прихований союзник або ворог.

Читач, сам того не відаючи, є співавтором книжки ще задовго до того, як вона до нього дійде. Він живе з автором у часи вагань, боротьби й рішень. Автор відчуває на собі його погляд, чекає його усміху або сліз, готовий відступити, якщо помітить у нього на обличчі гримасу нетерпіння, невдоволення, гніву, а іноді ці ж симптоми надихають автора, і тоді він починає дражнити й обурювати читача. Невидимий читач, хоч і безособовий, має посвідчення, де зазначені його віра, громадянство, національність, походження, вік, громадянський стан, майновий ценз, стать. Декотрі письменники пишуть, розраховуючи лише на жінок, інші — на молодь, інтелігенцію, селян. Вони хочуть перебувати в злагоді з їхніми почуттями, пристосуватися до їхніх понять, а якщо повинні їм суперечити, то робитимуть це, рахуючись із ними, не відходячи від їхніх упереджень, писатимуть так, щоб не спотворити своїх намірів і не вийти за межу сприйняття свого читача.

Така таємна угода може на віки забезпечити перевагу й панування в літературі певного спрямування або представників певного класу. У польській літературі таку перевагу довго зберігало за собою дворянство. Його життєві ідеали, симпатії та антипатії, його уявлення про Польщу та її історію створювали письменники, які навіть не належали до цього стану, навіть ворожі йому. Інші епохи або інші суспільства наділяли такою владою міське міщанство, військових, селян, духовенство, касту чиновників. З поширенням книгодруку в XIX столітті читацька маса надзвичайно збільшилась, відбувся розподіл на сфери, і відтоді перед письменником відкрився багатий вибір — кому він хоче адресувати свою книжку: людям із становищем чи невдахам, освіченим чи невігласам, якому суспільному класу, яким політичним пристрастям збирається служити? У цьому різноманітному краєвиді є смуги, на перший погляд вузькі, насправді ж, вельми розлогі, наприклад, такі, які заведено називати «читачі бульварної літератури».

За винятком дуже передбачливих і розважливих дебютантів у літературі, котрі зразу ж безпомилково знаходять шлях до певної, ними обраної категорії читачів, усі інші дебютанти, юні, незібрані, проте самовпевнені й зухвалі, кидаються в літературу наосліп. Їхня перша книжка — крик серед ночі, письменник–початківець не знає, хто його почує і хто відгукнеться. Він зважає на все, крім мовчання. Йому уявляється неймовірним, щоб у величезному людському мурашнику не знайшлося купки людей, готових його вислухати, зрозуміти, полюбити. І ось саме ця неможлива річ і відбувається. Севідж Лендор продав усього лиш два примірники своєї першої книжки — один купив Кольрідж, другий — Квінсі. Цього було досить, щоб Севідж Лендор не почувався самотнім. Слід, проте, додати, що цей аристократ мав кошти і міг з бундючним спокоєм приймати байдужість світу, відплачуючи йому такою ж байдужістю.

Людину протягом усього її життя терзає голод оцінки. Кожен її вчинок, хоч би й зовсім незначний, кожна жменька зв’язаних думкою слів вимагає оцінки. Те, що вона визнає за собою сама, ніколи її не задовольнить, їй потрібна оцінка з боку інших людей. Це бажання притаманне вже дитині, яка втішається іграшками. Аж страшно уявити письменника, байдужого до оцінки своєї творчості. В якій безлюдній пустелі буде похована його нестерпна самотність! Письменник — людина ніби збільшеного масштабу, йому властиво все відчувати набагато дужче. Кілька схвальних голосів цього голоду не вгамують, і він, як Гете, вирішить, що не варто писати, якщо не можна розраховувати на мільйони читачів. (Тепер ми знаємо, що Гете сміливо міг на це розраховувати. Та ось кілька несподіваних фактів: напередодні першої світової війни в книгарнях легко можна було дістати примірники першого видання «Західно–східного дивану», а друге видання вийшло більше ніж через півстоліття. «Герман і Доротея» розходилась так погано, що видавець Фівег намагався принаджувати покупців подарунками).

А якщо їх не набереться й тисячі? Мовчання зразу ж ламає малодушних, затяті не піддаються і ще наполегливіше йдуть своєю дорогою, як Стендаль: його «Про любов» було продано всього кілька примірників, а тепер майже кожен з власників того видання мало не удостоєний спеціальної монографії. Більшість письменників стараються зрозуміти зловісну тишу й видобути з неї для себе урок. Бальзак спочатку штурмував публіку трагедіями та історичними романами (сподівався напасти на ту ж золоту жилу, що й Вальтер Скотт), поки одностайне мовчання не вивело його з омани. Він втратив рядову славу безсмертного в палаці Мазарін, зате здобув справжнє безсмертя в очах мільйонів читачів.

Драматург має змогу познайомитись зі своєю публікою бодай поверхово — з облич, жестів, із зовнішнього вигляду — і, якщо в нього є бажання, може в дні спектаклю спостерігати за її безпосередніми реакціями й навіть підслухати в антрактах уривки розмов про його п’єсу. Письменник, який має справу лише з читачами, ніколи їх не бачить або бачить надзвичайно рідко. Вони відгукуються в листах, проте листи пишуть лише найсміливіші з них. Читачам властива дивна сором’язливість, і їм іноді доводиться долати її роками, щоб відважитись написати авторові. Листи, виключаючи несправедливі й лайливі, автор приймає з вдячністю. Адже це теж свого роду подія, коли з туману, який оповиває безіменну читацьку масу, зненацька виникне чиєсь ім’я, кімната або хата, куди проникло твоє слово, де його люблять і цінують, письменникові дають зазирнути в чуже життя, іноді це відбувається навіть надто різко й безцеремонно.

Письменника вражає голос, почути який він ніколи не розраховував, перед ним з’являються люди із сфер нібито дуже далеких, ці люди підказують йому нові думки, наголошують на важливості його книжки, відповідальності за кожне слово. Іноді зав’язується листувайня, відбувається знайомство, яке переходить у дружбу, навіть у пристрасну любов. Саме цим шляхом пані Ганська увійшла в життя Бальзака.

Письменникам часто дорікають за лестощі читачеві, особливо тим із них, хто досягає швидкого й гучного успіху. Досить зажити популярності, і письменник позбавляється поваги своїх товаришів по перу і критиків. У літературних колах великі тиражі звичайно приймають за досить переконливе свідоцтво неповноцінності даного автора. Немає сенсу спростовувати це судження, яке йде або від задерикуватої молоді, або від невдах, що втратили ілюзії. Та хоч як би там було, а розширення кола читачів не раз дозволяло письменникові ставитися до себе менш вибагливо.

Коріння тут глибше. При створенні літературного твору намір передати іншим людям власне бачення світу примушує рахуватися з обмеженістю комунікативних можливостей слова, вимагає відмовитись від усього, що вираженню не піддається і що охочіше ми передовірили б символам або подали у формі натяку. Якщо «важкий поет» на зразок Браунінга може дозволити собі користуватися шифром, який сигналізує про стани його душі лише небагатьом, котрі знають ключ до шифру, то популярний письменник не сміє про це й мріяти. Він намагається в усьому бути ясним і зрозумілим для рядового читача. Не дозволить собі написати не часто вживане слово, надміру кучеряве порівняння, він буде уникати незвичних героїв, що наділені глибоким і складним інтелектом, надто витонченою психікою, здатні до складних емоційних станів і потрапляють у виняткові житейські ситуації. Тобто письменник мусить прийняти на себе весь вантаж банальності, іноді несучи його воістину героїчно.

Останні слова дають привід згадати про чудові несподіванки, які приносять посмертні папери письменника; в занедбаних, незакінчених есе, мимохідь висловлених міркуваннях, коротких нотатках ми із здивуванням знаходимо у автора популярних романів і театральних п’єс, розрахованих на смаки найневибагливіших глядачів, несподівані злети, де він перебував у самотності і звідки опускався, йдучи на зустріч зі своєю публікою. І було б помилкою думати, що такі жертви складалися лише на вівтар Золотого Тільця, дуже часто вони бувають продиктовані найшляхетнішими спонуками: ідеєю просвітництва, гуманізмом. Нетерпимість до банальності, чим пишаються елітарні й замкнуті в собі літературні капища, таїть у собі більше безглуздя, ніж розумної турботи про свіжість мистецтва, і однаковою мірою свідчить про черствість серця цих естетів. Відома доза банальності не тільки неминуча, але навіть потрібна в будь–якому творі, зверненому до широких мас. Не можна писати епопею художніми засобами Рембо чи Малларме. Данте, незважаючи на всю свою поетичну дисципліну та принциповість, звертається до банальних терцин, щоб освіжити фантастичні кришталеві палаци в раю диханням звичайного земного повітря.

Але — про це ніколи не згадують — є автори, які пишуть приземлено із скромності. Ця надзвичайно рідкісна в літературному світі доброчесність все‑таки має своїх представників, часом осяяних таким чарівливим німбом, як це було з Болеславом Прусом. Прус, який був мудріший, розумніший, освіченіший від більшості своїх читачів, ніколи над ними не вивищувався, звертався до них як рівний до рівних, виявляючи доброзичливість і повагу. Так само ставився він і до своїх героїв, навіть найсмиренніших. Іноді доводиться писати нижче своїх можливостей.

Не варто переоцінювати письменників популярних, вважаючи їх вершиною мудрості: найчастіше їм нічого більше сказати, крім того, що вони вже сказали. В очах читачів Сенкевич дуже підупав, після того як кілька років тому в Польщі був виданий том його невеликих речей, куди ввійшли тексти публічних виступів, інтерв’ю, дрібні статті, тобто речі, в яких він говорив від себе, а не устами своїх героїв — Кміциців та Володийовських. Тут повною мірою виявилася нездатність художника сказати своє власне, нове, глибоке слово. Вибрані ж з його творів «золоті думки» — це мудрість з відривного календаря. Реймонт подібного не сказав би. А яким наївним поза своїми творами був Флобер! Пруст проглянув його порівняння і побачив, що жодне з них не перевищує розумового рівня персонажів його романів. Це ще не зовсім переконливий аргумент, якби в нас не було листування Флобера. Листи, які належали до найвитонченіших у літературі, де відбито незабутню боротьбу за слово, палку любов до мистецтва, одночасно вражають убозтвом думки, наївністю поглядів та суджень в усьому, що не стосується гармонії досконалих фраз.

Є дуже чутливі письменники (кажу це не осудливо, тому що бути чутливими примушує їх не тільки читач, але й — куди більшою мірою — прагнення до популяризації свого мистецтва), які намагаються урізноманітити жанри, теми, стиль. Флобер, використовуючи двоїстість своєї природи, робив систематичний плодозмін: то занурювався в реалізм, то жив фантастикою. Заповзятлива мадам де Кайаве примусила Франса написати «Червону лілію», вважаючи, що в літературному фонді її друга має бути «світський роман», інакше могли б подумати, що він ні на що інше не здатен, крім того, щоб забавляти своєю ерудицією. Конрад у пізніший період творчості уникав морської тематики, віддаючи перевагу темам, щораз більше віддаленим від його перших романів, повною мірою використовуючи й свою уяву, і творчу силу. Зловживаючи різноманітністю жанрів і тематики, перекидаючись з роману на драму, з есе на лірику, можна геть збитися зі шляху і зазнати невдачі в кожному з цих жанрів.

Мало знайдеться письменників, чиє життя, від початку й до кінця, текло б гладенько й рівно, згідно з одними й тими ж переконаннями та ідеалами. Більшість зазнає різних змін. Наприклад, безтурботність, веселість, хтивість зраджують людину, і для неї починається період тяжких роздумів, смутку, меланхолії, вона відмовляється від насолод життя. Письменник, який впадає в такий стан, уже не може розраховувати на читачів, яких він досі розважав, небагато хто з них сприйме перелом у його творчості й лишиться йому вірний, зате він знайде інших. Відбуваються дуже глибокі зміни і в психіці, і в способі життя: прийняття іншої релігії, іншої суспільної ідеології, участь у політичному житті, якого раніше письменник уникав. Зміна може стати кінцевою фазою тривалого процесу, може статись і раптово — сама по собі або під впливом інших осіб чи певних подій, які примушують письменника робити вибір, приймати рішення, під чого б він охоче ухилився б, якби того не вимагали обставини. Змінившись, письменник уже не думає про колишніх читачів, а починає шукати нових. Якщо він знаменитий, то не тратить і давніх, проте вже не вони будуть заохочувати чи стримувати його. Так сталося з Честертоном після його переходу в католицтво.

Дуже цікава в літературному житті Франції історія справи Дрейфуса, досі цьому приділяють ще багато уваги, адже через нього ціла група видатних письменників раптом опинилася в двох ворожих таборах. Мов на долоні бачимо там вагання, тривоги й сміливі рішення, обережність поряд î відвагою, розриви з давнім середовищем і перехід у нове. Завдяки численним мемуарам ми ніби чуємо відверту мову, майже вгадуємо думки тих, хто завтра мав втратити своїх видавців, часописи, де вони друкувались, домівки, де гостювали, нарешті — колишніх читачів. Нашому погляду відкриваються терези, на шальках яких коливаються відоме минуле й невідоме майбутнє. Видно й результати вибору, які іноді і рунтовно змінюють характер творчості (так було з Жюлем Леметром).

Перший том «Vers les temps meilleurs» («До ліпших часів») Анатоля Франса в обробці Клода Авеліна, що виходить тепер, містить низку статей та промов автора на тлі епохи й дає нам найяскравіший приклад того, що можна було назвати літературною стратегією. Франс, вільнодумець і прибічник прогресу, довгі роки змушений був приховувати свої істинні погляди під різними масками й вбраннями, які згладжували гостроту й актуальність його думок. Поблажлива іронія і добродушний (з вигляду лише) скепсис не шокували навіть консервативний «Temps» («Час»), де Франс писав щотижневі фейлетони. Першою відвертою книжкою була «Під міськими в’язами», і недаремно. Фаге після її появи вигукнув: «Enfin!» Нарешті обережний скептик бурхливо кинувся в розпечену атмосферу сучасного життя.

Окремі розділи роману друкувалися протягом двох років в «Echo de Paris», проте вони не давали можливості скласти правильне уявлення про роман у цілому, а кінця довелося чекати досить довго. Та ось 24 грудня 1896 року. Франс був обраний до Академії. Через двадцять днів роман «Під міськими в’язами», вже давно готовий, але затриманий автором, з’явився в книгарнях окремою книжкою. Ще не встигли замовкнути вигуки здивування, як уперше зазвучав голос Франса з академічної трибуни: він захищав Вірменію. Так почався тридцятирічний період його громадської діяльності. Ні на день раніше, щоб не програти Академію — його мрію з шестирічного віку. З моменту обрання він міг дозволити собі цілковиту свободу висловлювань. «Це дуже велике задоволення — мати можливість відверто говорити про те, що вважаєш корисним і справедливим!» — зітхнув він з полегкістю в передмові до «Життя Жанни д’Арк». Раптова зміна вразила тисячі людей, пролунали вигуки обурення, але за межами Парижа їх не дуже було чути. Придбавши нових прибічників, Франс не втратив колишніх, а закордон лишився йому вірним навіть і після його смерті.

Якщо я згадав слово «закордон», йому слід приділити трохи уваги. Воно не Завжди мало однакове значення. У греко–римському світі, в епоху Римської імперії, ніякого закордону, власне, не існувало: ніхто не призначав своїх творів для партів чи китайців. Дві мови, грецька й латинська, грецька більшою мірою, обслуговували усіх тодішніх читачів. Для цих читачів писали й іноземці, наприклад, євреї — єдиний народ, який мав у той час власну літературу. Філон і Александра, Йосип Флавій старалися передати всім відомості про свою країну, її історію, традиції та літературу. Те ж саме на два століття раніше робив для своєї країни вавілонець Берос.

У середні віки латинська мова не знала кордонів, не було їх і в епоху гуманістів, які мислили в загальноєвропейських масштабах, а не національних. Петрарку в один і той же день увінчали поетичними лаврами і Париж, і Рим. Клеменс Яніцький одержав вінок у Болоньї. Твори гуманістів видавалися скрізь, незалежно від національної приналежності і місця проживання автора. Письменник–гуманіст писав не для читача–співвітчизника, а для читача, спорідненого з ним інтелектом, ким би ця людина не була й де б не перебувала.

Розвиток національних літератур воскресив ті давно минулі часи, коли римляни писали по–грецькому, щоб завоювати інтерес і похвалу греків, а греки, як, приміром, Полібій, писали, «орієнтуючись» на римлян. Смаки читача–чужоземця, його типаж легко було розпізнати. Деякі літератури нового часу завойовували цього читача без будь–яких зусиль, завдяки поширеності їхньої рідної мови. Найраніше це вдалося французькій літературі, французькою мовою вже в XIII і XIV столітті писали навіть іноземці (Марко Поло, Брунетто Латіні), в подальшому до французької приєдналися італійська та іспанська, значно пізніше — англійська (на рубежі XVIII та XIX століть) і німецька, яка вийшла на світову арену в минулому столітті. Всім іншим літературам доводилося завойовувати іноземного читача з допомогою перекладів.

Англійські та французькі письменники рідко орієнтуються на іноземного читача, так мало приділяють йому уваги, що ніколи й не подумають заради нього щось змінювати в своєму творі. Зустрічаються іноді винятки, продиктовані особливим розрахунком, наприклад, бажанням здобути широкий читацький ринок, яким кілька десятиліть тому була Німеччина, і яким може стати Америка з її примхливими бестселерами. Може служити стимулом і приціл на одержання Нобелівської премії.

Зате письменники інших країн, якщо їм відкривається шлях до іноземного читача, починають серйозно рахуватися із забобонами, звичками й смаками іноземців. Свідомо, рідше несвідомо, письменник починає уникати певних тем, наприклад, вузьконаціональних, надто тісно пов’язаних з історією та звичаями його країни, уникати певних прийомів композиції, стилю, настроїв, моральної оцінки людей та явищ. Я знав одного польського письменника, який, передбачаючи, що його будуть перекладати, уникав прізвищ, котрі важко вимовляються, і ускладненої орфографії, не кажучи вже про те, що фабула була настільки позбавлена локального колориту, ніби її автор навіть польський краєвид вважав перешкодою. У такому пристосуванстві можна зайти ганебно далеко, як це сталося з відомою голландською письменницею, що протягом чверті століття боролася за емансипацію і права жінок, а завоювавши німецький книжковий ринок і боячись його втратити в часи Гітлера, почала прославляти ідеал жінки — домашньої господині, взірцевої матері, яка старанно церує панчохи.

Вжитий вище вислів «літературна стратегія» — це метафора. Її можна розвинути, називаючи поодиноких авторів заспівувачами, літературні угруповання уподібнити загонам, а їхню діяльність — військовим експедиціям чи кампаніям. Нового в цьому немає нічого, тому що така воєнна термінологія стосовно літератури вживалася і раніше, починаючи з гуманістів, а найохочіше — романтиками, овіяними шелестом крил наполеонівських орлів. Тоді вигравали битви (знаменита битва з «Ернані»), облогували й штурмували ворожі фортеці, словник войовничих романтиків був начинений порохом. У них були свої полководці — Міцкевич, Гюго, — могутніші підтримували слабших, чия сила була в чисельності й галасливості. Романтики були зухвалі й відважні, пробуджували ентузіазм, що їх окрилював. То була остання велика кампанія на полях битв літератури, решта (а їх було багато) не мали ні такого розмаху, ні такої всеохопності.

Невидимий союзник — читач — має над літературним твором владу, не усвідомлюючи цього. Вирішує долі літературних жанрів своєю вірністю одним і неприйняттям інших, нав’язує або відхиляє теми, втручається в композицію, підкачує характеристики персонажів, їхні діалоги, словник. До чого деспотичні були французькі літературні салони епохи монархії, нещадні до незграбних зворотів у прозі, а у віршах жоден прикметник не смів відірватися від свого іменника і відскочити в подальший віршований рядок!

Так починається зухвалий і бунтівничий «Ернані» Віктора Гюго.

Цим вивихнутим віршем романтизм кидав виклик правилам «доброго тону». Проте половина глядачів зустріла цей виклик оплесками — так заявляли про себе нові союзники, і з цієї хвилини їх мали на увазі лірики, драматурги, романісти. У Польщі це сталося на десять років раніше. Нові союзники виявилися великою силою. Письменники–романтики половину своєї слави завдячували ентузіазму читачів, цей ентузіазм надавав письменникам сміливості, запліднював, наділяв величезною продуктивністю, охоплені захватом душі творців мчали назустріч новим формам, новим ідеям.

Літературний твір призначений для слухачів і читачів. «Співаю собі й Музам» — ця формула завжди має доповнення, яке починається зі слів «тому що» — початок докору, звинувачення, обурення. Кожному хочеться, щоб його вислухали, а хто в цьому не признається, той або сам себе обдурює, або себе не знає. Так зване «писання для себе» — це привілей розчарованих старих пань, котрі, одначе, були б не проти розкрити перед кимось шухляду, де спочивають купи рукописів, просякнуті запахами туалетного мила й ландрину.

Гіркота або розчарування здатні навіть великого письменника примусити зайнятися «творчістю для себе». Так сталося з Фредро, який змушений був відмовитися публікувати й ставити на сцені нові комедії, «…тому що тепер я пишу тільки для себе», — казав він у зворушливих віршах, закінчуючи свої спогади «Три по три».

Флобер захоплений зненацька і вражений зміною, що настала в його житті, ледве він випустив свою першу книжку — «Мадам Боварі». Поки її писав, поки в зміні успіхів і поразок, спаду й відчаю шліфував свою прозу, він почувався вільним і гордим, коли ж з нею розлучився і, вийшовши із схованки, постав перед публікою, йому здалося, ніби він продав себе в рабство. Одразу ж на нього звалилися всі кошмари, які споконвіку терзали письменників: доброзичливі порадники, цензура й суд, критики й читачі, невдоволені, гримасливі, різні насмішники й жартівники. За натурою і способом життя Флобер — самітник, тому ніяк не міг переварити метушню, яка несподівано зчинилася навколо нього. Якби Флобер був ще вразливіший і нервовіший, цілком можливо, що він утримався б від публікації решти своїх творів, як це іноді робили ображені й надчутливі дилетанти, що лишали написане ними для посмертного видання, хоч найчастіше і тут їх чекало посмертне розчарування.

Двадцять віків тому було мовлено: оdi profanum vulgus[8], і відтоді тисячоразово письменники дозволяли собі зневажати «чернь». Ніхто, однак, не зайшов у презирстві настільки далеко, щоб знехтувати похвальбою юрби, яка нібито складалася з самих лише дурнів. Ось одна з наймерзенніших рис письменницької психології. Хто не поважає своїх читачів, не поважає ні самого себе, ні своїх творів. І, крім того, виявляє бідність уяви, не розуміючи, як його творіння множиться, збагачується, набуває нового звучання і сили саме завдяки безіменній естафеті, яка несе його слово крізь простір і час. Та найчастіше таке презирство до «черні» виявляється не більше ніж позою, снобізмом і фальшем, а письменники, особливо ті, що демонструють свою зневагу до похвали читача, насправді прагнуть цієї похвали більше, ніж усі інші.

Твір мистецтва — акт віри й відваги. Віддаючи його на суд громадськості, треба бути готовим прийняти всі наслідки цього кроку, а декотрі з них приголомшують не тільки новаків. При виданні кожної нової книжки автор переживає ті ж тривоги, що при виданні першої. Навіть усталене в літературі становище, навіть здобуте вже ім’я цих тривог не пом’якшують. «Ах, мій любий, — писав 1908 року Конрад Голсуорсі, — ти не можеш собі уявити, який страх оволодіває мною, коли я питаю себе: чи мине це? Не існує нічого боліснішого від борсання між надією та сумнівом, і це запитання, не критимусь, рівнозначне питанню життя і смерті. Бувають хвилини, коли страх вибиває у мене з голови всі думки». Письменник ніколи не може бути впевнений, що його нова книжка буде прийнята читачем так само прихильно, як і попередні, що її не знехтують, не визнають невдалою, у старості навіть найбільші письменники не застраховані від гіркоти відчуженості від нового покоління, яке від них одвертається. Літературне життя — це поле битви, змагання, ризику. Якщо ж усе‑таки найнесміливіші й боязливі вступають на це поле, то тільки тому, що прагнення успіху в них пересилює відчуття страху. Успіх у даному випадку не обов’язково означає славу, гроші, привілеї, боротьба ведеться за підкорення людських душ, за завоювання з величезної людської маси певного числа читачів — тих, кому можна довірити свої думки й мрії.

У викладених вище міркуваннях ми досить близько підійшли до порівняння письменників з політичними діячами, і тепер нам не ухилитися від цього порівняння. Як у кожному, схожість тут не цілковита, але не визнавати її означало б зізнатися в незнанні розвитку літератури або в дуже поверховому й наївному знайомстві з її тисячолітньою історією. Як і політики, більшість письменників роблять ставку на групу, в даний момент найдужчу фактично або з вигляду, що полегшує їм завоювання успіху. Звичайно, це відбувалося не з одного холодного розрахунку: тут усе вирішувало походження письменника, його виховання, відчуття і переконання, винесені ним із середовища, яке його формувало. Набагато частіше в літературі, ніж у політиці, виступають письменники–революціонери, які солідаризуються з групою, що не перебуває при владі, але володіє прихованою силою і ставить перед собою справедливі цілі. Зустрічаються в літературі й авантюристи, спочатку вони діють поодинці, та поступово до них приєднуються інші споріднені їм неспокійні душі й оточують свого ватажка згуртованою і сильною дружиною.

Для письменників, які ставлять собі за мету догоджати смакам публіки, повний конформізм, пристосуванство є правилом, для письменників по–справжньому великих — винятком. Жива уява і неспокійна думка вступають часом у конфлікт зі своїм часом і зі своїм середовищем. Не задовольняє їх суспільний лад чи звичаї, релігія, стиль життя, не миряться вони з косністю, бунтують проти застиглих доктрин. Перемога чи поразка залежать від того, чи користується явище, проти якого бореться письменник, щирою відданістю більшості, чи тримається по інерції. Наприклад, якщо хтось у Польщі після поділу надумав би виступити всупереч ідеалам народу, він міг би розраховувати лише на тавро зрадника, і був би розчавлений загальним презирством. А от Міколай Рей є чудовим прикладом тому, що може дозволити собі письменник, який стверджує ідеали панівної групи сучасників. За послідовну відданість дворянству йому прощали запеклий кальвінізм.

Склад читачів даного автора й даного твору буває різний: він може обмежуватись невеликою жменькою еліти, певною суспільною групою або навіть усім народом, що буває дуже рідко. Читацька маса складається з окремих особистостей, і кожна з них відчуває і мислить по–своєму, але в сукупності ця маса підкорена законам психології колективу. Рухлива й мінлива, як море, вона заряджена бурями й ураганами, в ній є швидкі підводні потоки, у неї бувають періоди затишшя, та навіть і тоді рух хвиль не припиняється повністю. Кожний літературний твір стає іграшкою цих хвиль. Одначе сили, які розпоряджаються судженнями й емоціональними реакціями читацької маси, не автономні: вони залежать від усього, чим живе дане суспільство. Релігія, політика, суспільний лад, економіка, звичаї і водночас клімат, ґрунт, раса, навіть їжа — все це впливає на смак і симпатії читачів.

Так виникає те, що іменують, не без деякої дози містицизму, «духом часу». Нині поняття «дух часу» особливою популярністю не користується, проте, якщо про нього не говорять, це ще не означає, що він перестав існувати чи втратив значення. Примхливий, як деспот, він щоранку жбурляє в кошик для сміття складений старанними чиновниками список осіб, яким він повинен дати аудієнцію, і замість них приймає кого йому заманеться; дві години забавлятиметься дурнем, а мудрецеві доведеться чекати до вечора, щоб його слухали неуважно, з неприхованою нудьгою протягом хвилини. Цей деспотичний дух часу — не що інше як сукупність проблем і питань, що в даний момент тяжіють над суспільством, чи то у вузьких межах однієї країни, чи то в широких — цілого континенту або навіть усього цивілізованого світу. І ще: дух часу включає в себе всі зачаєні мрії і прагнення даного суспільства, глибоко захований вибуховий матеріал, а літературний твір може явитись іскрою і запалити людські душі.

Це відбувається частіше, ніж думають, але історія літератури і дослідники старанно займаються лише декотрими з них, натомість більшу частину обходять сором’язливим мовчанням. Охоче пишуть монографії про захоплений прийом читачами Руссо чи Вальтера Скотта, про успіх «Життя Христа» Ренана або «Камо грядеши», але подібна ж монографія, присвячена, скажімо, Жоржу Оне або Гелені Мнішек, зробила б її автора посміховиськом. Та не треба спускатися в підвали літератури, щоб виявити все ще не розв’язані загадки тих чи інших авторських успіхів. Не викликає подиву схиляння перед Гомером, що забезпечило йому безсмертя, та вже відносно Софокла ми «губимось у здогадах», чим скорили афінських глядачів невідомі трагіки, яким геніальний творець «Антігони» так часто змушений був поступатись у першості й нагородах. І ми зовсім не можемо пояснити деякі факти, чому, наприклад, занесено в літопис, що диякон Аратор читав «Діяння апостолів», перероблені ним у вірші, при величезній кількості слухачів, які протягом тижня заповнювали собор святого Петра у Вінколі. Ніхто цього вже нам тепер не пояснить, як ніхто не відновить настроїв та смаків того часу.

Літературне життя певної епохи в її швидкому й мінливому плині зовсім не схоже на те, що відтворює з граничною точністю і докладністю історія. Картина, намальована істориком, завжди буде спрощенням, фікцією. Показуючи лише деякі деталі й лишаючи без уваги безліч інших, він спотворює образ епохи, як на портреті спотворюється вираз обличчя, якщо стерти з нього сітку зморщок, поораних швидкоплинними, але бурхливими пристрастями, тривогами, турботами. Від нас ховаються тисячі дрібних фактів, які визначають оцінку сучасниками тодішньої «злоби дня», де точився бій за долі літературних творів.

Аж ніяк не в далекому майбутньому, а вже наступного дня після своєї появи книжка відмовляє авторові в послуху. Вона стає власністю інших умів і завдяки їм або возвеличує автора, або упосліджує. Один і той же твір ніби перетворюється в тисячу творів, іноді абсолютно між собою не схожих. Залежно від вразливості, освіченості, розуму читач бере з книжки те, що його захоплює, ця частка може бути дуже мала — всього–на–всього одна–єдина зрозуміла й залам’ятована фраза, або ж така велика, що переростає розміри прочитаного твору. «Еміль», якого Кант читав з таким захопленням, що забував вчасно вийти на прогулянку, хоча був пунктуальнішим, ніж годинник на міській ратуші, мав, без сумніву, ширші й глибші думки, ніж «Еміль», що вийшов з–під пера Руссо, оскільки береги цієї книжки були помережані роздумами геніального філософа. З начерків, зауважень, бесід про прочитану книжку великих мислителів та письменників ми бачимо, як вони одним своїм аналізом ніби надають цим книжкам орлині крила.

Автор ніколи не може передбачити, що вичитають з його книжки, кожен письменник одержує листи читачів, і вони приголомшують його несподіваними претензіями й докорами. Найскромніший читач не втримається, щоб не вписати власної душі в текст чужої. Так само стоїть справа й з критиками, хоч вони не люблять у цьому зізнаватися. Відвертіші за інших були критики–імпресіоністи, король яких Анатоль Франс називав свої критичні статті «пригодами власної душі в світі книжок»! Дослідникам літератури треба б відмовитись від помилкового судження, ніби вони здатні на бездоганно об’єктивний аналіз літературного твору і не вносять у нього нічого особистого. В кожну наступну епоху книжка, якщо їй щастить виплисти за межі свого часу, живе іншим життям, іноді фантастичним, і ніхто з перших читачів її не впізнав би. Найсумліннішому дослідникові не вдасться відновити те враження, яке дана книжка справляла на своїх сучасників не лише далеких, але й ближчих часів.

Безвідносно до її подальшої долі книжка насамперед є продукт свого часу: вона для цієї епохи написана, зв’язана з нею тисячами ниток, і вона, ця епоха, найчастіше визначає її подальшу долю. Невідомі слухачі, котрі перші почули незабутні слова: «Меnin, аеіde, thea…» («Гнів, о богине, ослав…»), своїм захватом забезпечили Гомерові безсмертя, а через півтора століття, думаючи про нащадків, правитель Афін Пізістрат уже дбав про збереження оригінального тексту «Іліади».

Тільки сучасність здатна відчути нарівні з головною мелодією твору й ті побічні тони, виявлення яких буде доводити до відчаю майбутніх коментаторів. Та марно прислухатись до онімілої луни. Слова, безбарвні для нащадків, в атмосфері свого часу полум’яніли, мов метеори. Особливо ясно це всі бачимо в творах, насичених актуальними проблемами свого часу, наприклад, у комедіях Арістофана. Сьогодні ми вступаємо в світ його комедій, як запізнілі гості, котрі з багатої феєрії застали ще дві–три сцени, і з їхньої чарівності можна відчути, наскільки багатобарвним й сліпучим було ціле, і більше немає нічого, крім неприбраних декорацій та жменьки ракет, уцілілих від фейєрверку. На щастя, Арістофан був не лише драматургом, але й проникливим ліриком, і якщо сьогодні він не може розсмішити нас, як смішив своїх співгромадян, то може нас глибоко схвилювати.

У книжок, повз які сучасники пройшли байдуже, життя зіпсоване, навіть найбільше визнання нащадків не поверне втрачених миттєвостей їхньої весни. В анналах літератури є довгий перелік авторів, не визнаних і забутих своїм часом, як Словацький і Норвід. Пізніші тріумфи не відшкодували збитків, завданих їхній творчості тієї пори, коли вона була свіжою і палкою від полум’я їхньої епохи. Нерозпізнана й відкинута краса — це мертве джерело. Норвід, що повстав з могили піввіку тому, оповитий коментарями, мов воскреслий Лазар саваном на давніх іконах, уже не міг звершити для розвитку польської поезії і польської думки того, що йому вдалося б зробити своїми дисонансами в епоху бронзового вірша Міцкевича і дзвінкої поезії Залеського.

Ще більший жаль викликає невизнання сучасниками Словацького. Перший справжній драматург Польщі не міг працювати для сцени, ніколи не бачив своїх п’єс поставленими в театрі, як не бачили їх і його сучасники, і майже ніхто їх не читав, жар цього самотнього творця врешті вихолов, спалахнув востаннє пригасаючим полум’ям — проникливими фрагментами, величними в їхній недоробленості, — поетичною версією «В’язнів» Мікеланджело. Невизнання Словацького спотворило картину розвитку польської драми, неважко собі уявити, який би вона мала вигляд, йдучи під знаком театру Словацького і за його діяльної участі.

Нас зворушують пророчі звертання Стендаля до читачів, які ще не народились, проте не кожен розуміє весь трагізм цього крику серця. У ньому відчайдушний стогін творів, відкинутих своєю епохою. Адже літературний твір має величезні зобов’язання перед своїм часом, і все, що перешкоджає цьому, лихе й небезпечне. Проте непорозуміння між письменником та його епохою може виникнути й з вини самого письменника — на це, виправдовуючись, люблять посилатися ті, хто прогледів і недооцінив письменника. Тут знову мимоволі згадуєш Словацького. Він вивіз з собою в еміграцію чарівні вірші про свою молодість, справді прекрасні вірші, і зразу ж через них посварився з польськими емігрантами, тими, хто борозся і страждав, хто щойно був скинутий з висоти у безодню поразки й не міг говорити й думати ні про що інше, крім своєї нещасної долі і нездійснених надій. Ці люди не прийняли ні його «Ченця», ні «Гуго», ні «Змія», ні його несвоєчасного байронізму, як і твір «Години думки», що розповідає про споглядальне і мрійливе дитинство поета. Призвичаїлись до того, що від нього не почуєш слів, потрібних як хліб щоденний, і, врешті, не помітили їх і тоді, коли його творчість була переповнена ними.

Особливо вражає в таких випадках сліпота критики. Немає суворішого суду для польської критики, ніж той, що вона сама над собою виголосила, прогледівши Словацького і Норвіда. Прикладів таких — правда, менш яскравих, але численних, — недооцінки нашої критикою книжок, що виходили, можна навести досить багато. Причини бували різні: упередження і зла воля, нездатність оцінювати річ як витвір мистецтва, прихильність до трафаретів, що панують у даний період. Гощинський однією необачною статтею зламав перо найбільшого польського комедіографа.

Критика, завдяки своїм представникам, сама є частиною літератури; можна навести роботи, кращі за книжки, яким вони присвячені. Критика залежить від літератури, оскільки вони є для неї матеріалом. Критика досліджує літературу, пояснює і оцінює. Іноді вона задовольняється скромною роллю посередника між письменником і читачем, а іноді відповідає своїй етимології: дієслово, яке визначило її назву — кrіпеіп, означає «судити». І слово «критика», суть її була винаходом греків. У дуже віддалені часи, ще в VI столітті до н. е., патроном доктринерської, незмінно причіпливої критики був Ксенофан з Колофона, філософ, який засуджував Гомера в ім’я чистоти релігійних уявлень. Зоїл — по сьогоднішній день епонім зоїлів усіх часів і народів — теж гострив пазурі на Гомері. Цей homeromastiks, тобто «бич Гомера», користувався улюбленим з тієї пори прийомом висміювати героїв і дію поеми — сотні фельєтоністів, котрі запозичили в Зоїла цей прийом, не можуть навіть висловити подяку своєму родоначальникові, тому що нічого про нього не знають.

Не перевелися ще на світі й нащадки середньовічних критиків, які шукали в кожному творі мораль, навіть у «Мистецтві кохання» Овідія. Люди менш чутливі до краси, ніж до добра, і в цьому не було б нічого осудливого, якби добро не означало прямої вигоди. В певні періоди література намагалася прихилити до себе читача, громадську думку, посилаючись на свою корисність. Прикметники «корисний», «потрібний», «доцільний» фігурували в назвах книжок і діяли на читача електризуюче, як тепер прикметник «сенсаційний» на афішах кінотеатрів. Мораліст вважає, що людина, яка реагує на прикметник «корисний», стоїть у моральному відношенні вище людини, що дає себе спокусити словом «сенсаційний», і в цьому він, здається, має слушність.

Критика молодша за більшість літературних жанрів, які розвинулись, зміцніли, дали шедеври задовго до того, як про них почали писати критики. А й пізніше бувало, що критика — принаймні в розумінні, близькому до нашого, — час від часу пригасала, замовкала, цілі літературні епохи її майже не знали. Хіба можна, приміром, говорити про літературну критику в Польщі до XIX століття? А чим є критика, яка має традиції і багатий досвід, ми бачимо у Франції, де деякі роди критичних суджень, деякі форми висловлювань взагалі неможливі, тому що там незмінно обов’язкове дотримання такту стосовно книжки й автора, і всілякі натяки, що перебувають за гранню літератури, можуть тільки викликати обурення або розсмішити.

Письменники рідко бувають задоволені критикою, і критика пояснює це їхньою надмірною зарозумілістю. Не можна заперечувати, що творчість, тобто здатність пробудити до життя нові душі, невідомі досі почуття, красу, яка не має собі рівної в дійсності, та й сам факт панування над словом і перемоги, які здобувають з допомогою слова, — все це дає і обгрунтовує відчуття гідності, переваги, незвичайності. Можна скласти антологію літературних шедеврів, і на її величних сторінках законне місце зайняли б «Exegi monumentum» («Я пам’ятник спорудив…») Горація та вірші з «Імпровізації» Міцкевича, проте навряд чи можна серйозно ставитись до криків «невизнаних геніїв», голосів претензійних нездар, не завжди, правда, смішних, часом дуже сумовитих.

Особливо засмучує письменника неспівмірність між його роботою і зусиллями читача, яким і є критик. Хто з письменників болісно не здригнеться, почувши про свою книжку: «Прочитав її одним нападом, за кілька годин!» Сказані з добрим наміром, як похвала, ці слова містять у собі жорстоку іронію. За кілька годин! Так і бачиш при цьому швидке полум’я, яке спопеляє сотні, тисячі творчих годин. Навіть у фіміамі похвал письменник відчуває гіркоту, бачачи, як критик учвал промчав по його книжці. «Прошу тільки про одне, — писав Монтеск’є у вступі до «Духу законів», — проте побоююсь, що мені буде в цьому відмовлено: нехай ніхто, побіжно прочитавши книгу, не виносить поспішно суду про роботу, на яку витрачено двадцять років». Його прохання виконали тільки в наш час.

Лише класики або рівноцінні їм великі майстри минулого можуть розраховувати на виняткову увагу, критики вдумуються в кожне їхнє слово. Але тут критик поступається місцем літературознавцеві. Сучасність навіть і своїх великих вислуховує неуважно.

У Конрада є така фраза: «Добрий письменник — це письменник, який дивиться бе особливої радості й без надмірного смутку на пригоди своєї душі в світі критики».

У цьому випадку «добрий письменник» — це не лише людина, яка володіє своєю майстерністю, але й чесна за вдачею, яка знає собі ціну, не занижуючи її фальшивою скромністю і не завищуючи зарозумілістю. Його письменницьке сумління спокійне, чиєсь безвідповідальне судження не зіб’є його з пантелику. Автор почуває себе в своєму творі господарем, проте не любить, щоб безцеремонно порушували межі його володінь, і не терпить повчань якихось прибульців. Ніщо так не дратує письменника, як менторство критиків, особливо коли воно не підкріплено ні знаннями, ні культурою, ні талантом.

У передмові до «Мадам де Мопен» Готьє перелічив майже всі смертні гріхи критиків, як вони уявляються письменникам. Якби він сьогодні, коли минуло сто років, читав коректуру цього вступу, йому нічого не довелося б змінювати в своїй філіппіці. І жоден письменник не став би закликати його до цього, а декотрі побажали б ще дещо додати. У минулому письменники зі своїми критиками билися на дуелі, підсилали найманих бандитів, щоб ті їх відколошматили, таврували отруйним словом, прирікаючи їх частенько на похмуре безсмертя: таких імен багато крутиться в книжках Вольтера, шкода тільки, що не з’явився новий Кастільйоне і майстерно не описав респектабельніи о критика–ідеала, — річ варта того.

Натяком на такий ідеал був діалої Уайльда «Критик як художник», камінь спотикання для всіх, хто в критиці ладен побачити що завгодно, тільки не витвір мистецтва. Уайльд нехтував сучасну йому критику, особливо газетну, всупереч їй, оскільки вона ніколи не була до нього прихильною, уклав союз із читачами, і читачі принесли йому славу, таку гучну, що критиці врешті довелося підкоритись або принаймні замовкнути. Скориставшись її мовчанням, заговорили ті, хто бачив в Уайльді великого письменника. Тривало це недовго. Після особистої катастрофи Уайльд зник з літературного обрію Англії, його ім’я було заборонено згадувати. Нині це ім’я звучить знову, і критика, коли пише про нього у зв’язку з новими виданнями або відновленнями п’єс, спокутує давні помилки тверезістю оцінок і тактом.

Читач, скеровуючи перо письменника, не виходить із своєї безіменності, як і театральний глядач, — перший дає знати про своє існування числом проданих примірників книжки або її незайманим тиражем, другий — повним залом, оплесками або ж освистуванням п’єси. Критик же звертається до письменника безпосередньо й прямо. Письменник знає своїх критиків, якщо не завжди особисто, то хоча б із зовнішнього вигляду, принаймні йому добре відомі їхні погляди, думки, упередженості. Він заздалегідь може передбачити, хто з критиків висловиться за нього, хто проти. Від сили характеру письменника залежить, з ким він буде більше рахуватися. Адже бувають вороги, які приносять честь, і шанувальники, з чиїх кадил плине отрута.

Якщо в певний період у літературі існує великий критик, тобто людина великої культури, палкого серця, рвучкої уяви, проникливого розуму, щирого ентузіазму до народжуваних творів, він напевне висловить свою думку про книжки сучасних йому письменників, відмінну від думок безіменної читацької маси. Буває, що між письменником і критиком виникає тісна дружба і критик спонукає письменника реалізувати заснулі в ньому можливості — так доброчинно діяв на Конрада Річард Керл. А яка видатна роль Хенкеля, редактора журналу «Варшавська бібліотека»! Із своєї скромної кімнатки він розпоряджався долею багатьох книжок, серед яких — кілька шедеврів.

Проте бувають і такі письменники, котрі ні від кого не приймають порад, упевнені, що ніколи не піддадуться впливу чужої думки, — вони б з обуренням протестували про сказане тут, вважаючи це негідною інсинуацією. І дуже кепсько вчинили б. Як ніхто не знає свого голосу (дуже дивується, коли почує його з магнітофонної стрічки!), бо голос, підкорений внутрішній акустиці, дуже різниться від зовнішньої, так і письменник свій твір бачить в собі разом з усім, що він відчував і мислив, його створюючи, і що не ввійшло в нього. Кожна фраза має довгу й багату історію і могла б бути проаналізована й пояснена, але, прийнявши остаточну й нещадно коротку форму на папері, вона втрачає будь–які можливості відтворити в чужій свідомості все своє попереднє й іноді дуже яскраве життя. Автор чує у ній симфонію, а для решти фраза ця звучить самотнім акордом. Не можна забувати, що інші люди створене нами чують і розуміють по–своєму, і не слід це пояснювати тупістю читача.

У літературних архівах лежить безліч документів — свідоцтв дивовижної скромності, нерідко цілковитої покірливості великих письменників, які переробляли свої твори під впливом читачів, коли вони відчували в їхніх зауваженнях щирість і розуміння. З одного слова — чи то безіменного читача чи відомого критика — одразу ж можна дізнатися, про що він турбується: чи про внесення до твору елементів, чужих задумам авторів, чи про краще й повніше втілення цих таки задумів. Лише дружній і чесний підхід читача до книжки дорогий і цінний письменникові. А втім, іноді можна дечого навчитись навіть і у ворогів.

Читач любить уявляти, що автор подібний до своїх героїв, розшукує його серед них, помиляється, іноді навіть знаходить. Це дуже важко здійснити стосовно письменників, які заполонили книжку безліччю персонажів, і позитивних, і негативних. Хто розшукає Бальзака у величезній юрбі його героїв? Або, Шекспіра — серед створених ним коралів, закоханих, блазнів, гультяїв, розбійників? Тут потрібні зіркі очі Жанни д’Арк, яка розпізнала дофіна в юрбі придворних. Натомість більшість ніяк не хоче відмовитись від думки про Гамлета, як про самого, Шекспіра. Однак, у деяких випадках автора виявити досить легко: в образі пана Бержере відразу ж усі впізнали Анатоля Франса, навіть ім’я Бержере стало синонімом автора, як Рене — синонімом, Шатобріана.

Якщо важко відшукати автора в персонажі, тоді вважають, що домінуючий у його творчості тон є вираженням характеру письменника: Рабле ні в кого не лишив сумнівів, що був ненажерою, п’яницею, розпусником. В той час, коли Рабле — один з найрозумніших і найосвіченіших людей XVI століття — прикривав свої зухвалі думки барвистим вбранням, взятим з лубочної літератури, де панував «безсоромний і опасистий» Маршо. В цей же час Монтень працював над своїм парадним портретом, нібито нічого не приховуючи й даючи зро. зуміти, що пороки його — не більше як невинні слабкості, а слабкості настільки милі, що рівноцінні позитивним якостям. Значно далі, ступивши досить сягнисто, пішов Руссо, який спочатку, завдяки «Новій Елоїзі» та «Емілю», відрекомендувався світу як втілення ніжності й доброти, а потім вирішив те, що там було лише натяком, розгорнути в щиру оповідь про своє життя і про себе; в «Сповіді» він описав себе таким, яким хотів постати перед очима всіх майбутніх поколінь. Він не зважив на істориків, що порпаються в усіх секретерах, шафах, архівах, книгах записів громадянського стану, і йому, що боровся у нападах манії переслідування з наклепами й намовами уявлюваних ворогів, навіть уві сні не могло привидітися, що через сто–двісті років невідомі йому люди зможуть так зіпсувати його портрет. Шатобріан усе життя старався справити враження, що він особистість більш значна, ніж був насправді, — слабкість усіх людей невисокого зросту, — і таким його уявляли читачі, милуючись ним крізь призму його героїв та анекдотів про пишноту, в якій він жив, бувши послом (тоді й гастрономію він обдарував «шатобріаном»), навіть завдяки зачісці au coup de vent, яка прикрашала його голову до останніх днів життя і яка, проживши піввіку в забутті, нині з’являється на голівках дам, котрі не чули навіть імені, Шатобріана. Повертається до життя і його останній твір «Загробні нотатки», найвеличніше творіння, яке забезпечило йому безсмертя, що будувалося роками, як фараонам — піраміда.

Романтизм особливо старався тамувати у читачів потребу серця, яка примушувала уявляти собі улюблених авторів згідно з їхнім стилем. Байрон навчив усіх, як драпіруватися іронією, меланхолією, пристрасністю, як урвати трохи проміння з вінця сатани, як говорити про себе самого, перетворившись на корсара, рицаря, таємничого принца, Каїна й Дон–Жуана, і бути воістину поетичним, чарівливим явищем не тільки для сентиментальних дівиць, але й для старого Гете. Наприкінці XIX століття поет, який шанує себе, повинен був хворіти на сухоти або принаймні бути схожим на сухотного, якщо ж зловредна природа наділила його міцним здоров’ям, він старався штучними засобами добитися блідості обличчя й скидатись на покійника, який приїхав у відпустку з могили: дюжинами ковтав лимони, пив оцет, позбавляв себе сну, відмовлявся від їжі, поглинаючи її тільки очима. Ліричний поет вагою сто кілограмів міг приснитися лише гумористу. Тепер для поета вже не обов'язкові бурі й шаленства, похмура самотність, лікарня. Нині імпонують серйозність, спокій, міцний і здоровий інтелект, письменник може оточувати себе книжками, а в похилому віці — численними членами сімейства. Ніщо так не розчулювало шанувальників Клоделя, як фотографія, де він представлений в оточенні кількох десятків своїх нащадків аж до третього покоління.

За веселим і трохи легковажним фасадом криються речі важливі й гідні похвали. Читач чекає від письменника величі духу, шляхетності, відваги, справедливості, енергії, доброти, сердечності — тобто чеснот, які для людства є ідеалами, і творче слово служить цим ідеалам уже багато тисяч років.

Не лише найвідоміші шедеври, але й твори більш скромні відповідають цим вимогам в усі епохи і для всіх рас. Не було прикладу, щоб народ зробив об’єктом своєї гордості й своєї любові літературний твір без честі й віри, — Аретіно завжди вважався пройдисвітом, навіть, або точніше, в часи, коли перед його пером тремтіли королі.

Не маючи можливості спостерігати авторів у житті, читач намагається розгледіти їх у книжках, під час публічних виступів. У своїй творчості письменники, за небагатьма винятками, бувають кращі, ніж у житті, кажу — за небагатьма винятками, тому що зустрічаються вперті диваки на зразок Стендаля, який переконував усіх, що він цинік і розпусник, тоді як насправді був людиною доброчесною і шляхетною. Міцкевич у своєму вірші висловив загальну істину: «Прожити добре день буває важче, ніж книжку написати».

Література завжди виконувала свою високу місію — допомогти людині подолати свої слабкості й вади. Це не пов’язано ні із звичаями, ні з етичними принципами, притаманними тій чи іншій епосі, бо письменники надто часто вступали в боротьбу із звичаями та принципами своєї епохи, якщо останні перебували в суперечності з вищим моральним законом. Письменників за це переслідували: їхні книжки спалювали на вогнищах, їх самих судили, і лише згодом нащадки пересвідчувалися, що жертви їхні служили добру, а не злу. Людська совість завжди мала в письменниках гідних виразників. Довкола певних ідеалів, як свобода й справедливість, згруповано неперевершений ансамбль літературних творів — гордість і предмет шанування багатьох віків. Починаючи від «Іліади», де стільки співчутливих гекзаметрів присвячено гіркій Людській долі, де безсмертним блиском сяє нічна бесіда Ахілла з Пріамом, саме співчуттям позначені найвищі сторінки європейської літератури, і таким же живодайним джерелом вирує це почуття в усіх літературах Сходу.

Є певний внутрішній голос — письменник чує його в години творчості. Це голос перестороги й наказу. Письменник закидає тенета слів у людську річку, яка тече в невідоме завтра. Ті, хто потрапляє в ці тенета, розповідають про свою долю, оповідь може на хвилину розважити і тут‑таки забудеться, а може жити в пам’яті багато років або навіть все життя. Змінить погляди, знищить або вдихне віру, насторожить, оживить надію або вкине у розпач. Створені письменником образи йдуть у світ, зміщуються з юрбою людей, які існують насправді, служать прикладом, взірцем, повчанням, пересторогою. Почуття відповідальності за створювані душі перед душами тих, хто їх сприймає, у великих письменників таке могутнє, що кидає на своїх творців відблиск святості.

Думка, яка виробляється в письменника під впливом його творів, може навіть змінити характер їхнього творця: боягуз засяє громадянською мужністю, людина слабка виявить твердість, зідчує всю вагомість слова «батьківщина», яке досі було для неї всього лише стилістичною прикрасою. Коли у письменника не вистачає сил зберегти свою гідність, йому допоможе віднайти її суспільство, пов’язане з його іменем. І в цьому полягає найвища допомога, якої тільки можна чекати від свого прихованого союзника.