Алхімія слова

Натхнення

Натхнення вийшло з моди. У наш час, ненароком потрапивши під перо, це слово набуває відтінку іронії або просто виявляється механічним повторенням затертого вислову, шаблонною старою метафорою. До нього охоче вдаються простодушні люди, коли бачать людину творчу, і вимовляють це слово з сарказмом, намагаючись прикрити неспокій, викликаний у них дивною істотою — письменником. Схильність до натхнення можна виявити у скульпторів: не завжди вдається їм притлумити в собі спокусу прикрасити пам’ятник крилатими геніями, які пурхають над поетом або нахиляються до нього з довірчим шепотінням.

У натхнення були свої щасливі часи, що тривали віками. Воно виражало впевненість у божественному походженні мистецтва слова і обросло власного міфологією. Як невизначений стан духу в словнику греків воно сусідувало зі словами манія, безумство, його плутали з екстазом, з «ентузіазмом», який у своєму первинному розумінні визначав стан людини «сповненої богом», воно світилося в темному пурпурі релігії Діоніса, де його виявив Фрідріх Ніцше, і воно полонило його. Міняючи патронів залежно від релігій, натхнення збереглося не лише в народних уявленнях про поетів–віщунів, про їхню натхненну пророчу місію, але в нього вірили й самі поети, як і найприскіпливіші дослідники їхньої творчості.

Скільки разів в історії літератури розрізняли поезію спонтанну, стихійну — одне слово, натхненну, і ту, яку називали штучною, робленою, що грунтувалася на тверезій, копіткій роботі; вдаючись до метафори, про цю останню говорили: вона пахне потом. Від першої пахло полями, лісами, грозовими ночами, пронизаними блискавками, від другої — лише задушливим запахом затхлого приміщення. Особливо в епоху романтизму натхнення розправило крила. Так багато ніколи раніше про нього не говорилось — віршами й прозою. Не знайти в той період жодного дослідження з літератури, де б уперто, на кожній сторінці не повторювалось це слово. Повторюється воно і в усіх листах і, певне, звучало в усіх навіть найпорожніших розмовах. Поет–романтик вважав би себе скривдженим, якби йому відмовили у володінні даром натхнення. Словацький в роки свого містицизму відверто заявляв, що пише за підказкою ангелів. Те ж саме стверджував і Сведенборг стосовно своєї містичної космографії, і Уїльям Блейк, коли говорив, що він є всього–на–всього секретарем усевишніх сил, які й диктують йому вірші.

Ці надмірні вихваляння в наступну епоху занапастили натхнення. Проти нього повстав Флобер, над натхненням одностайно насміхалися в часи реалізму й натуралізму, його замовчували парнасці, і, врешті, воно виявилось остаточно скомпрометованим. Та коли якесь слово відслужить свій вік, з його змісту можна дещо врятувати, можливо, найістотніше, зробивши невелику заміну. Фрідріх Шіллер, що жив, якщо можна так висловитись, в епоху натхнення і сам до нього причетний, дав йому гарне визначення «несподіваності душі». Як і багато інших поетичних висловів, воно за точністю не поступається науковим термінам і означає миттєвості — раптові, короткі, осяйні мов блискавка, які приносять задум, рішення, строфу, рису характеру або хід подій у житті персонажів. Зумовлюються такі несподіваності душі звичайно яким–небудь стимулом, зовсім не винятковим, скоріше незначним. Популярні уявлення про натхнення, що нібито приходить до письменника обов’язково серед величних або чарівних краєвидів природи, можна порівняти з наполегливістю, з якою ось уже півтора століття художники зображають Наполеона на білому коні, хоча бездоганний знавець цього питання Фредерік Массон довів, що імператор уникав білих коней.

Цей скромний стимул черпає свою силу з психічних особливостей письменника і з обставин, за яких йому дано проявитись. Найчастіше він буває емоційного характеру. Різкий перехід від смутку до радості чи, навпаки, вплив на органи чуття (світло, колір, голос, запах) виповнюють нас особливим хвилюванням, і в момент розчулення, екзальтації, гострої гіркоти чи глибокого болю, внутрішнього спокою чи блаженства виступає на поверхню свідомості плід зачаєної роботи нашої думки. Колись — ми ледве звернули на це увагу — в нашу думку запав слабенький зародок, почався період його повільного дозрівання, він жив немовби приховано, довго перебував у нашому мозку, нічим не виказуючи своєї присутності. Траплялося, що він не нагадував про себе місяці й роки. Письменник займається тисячами проблем, одержує міріади вражень, а тим часом у непроникних хащах його психології цей глибоко захований зародок росте, живлячись таємничими соками.

У його тайник потрапляють враження буденні й піднесені, відомості байдужі й незвичайні, уривки розмов, уривки прочитаного, обличчя, очі, руки, сни, мріяння, захоплення — невичерпне багатство явищ, з яких кожне може живити цей ембріон, сприяти його росту. І ось одного чудового дня, коли ми найменше цього чекаємо, коли ми, як нам здається, перебуваємо дуже далеко від того, що з ним зв’язано, він проявляється як давно жаданий і життєздатний образ. В силу невідомих нам причин настає криза, раптовий кінець довгої підсвідомої роботи, в своїй наполегливості часто схожий на дію стихійних сил природи і такий же, як і вони, безособовий. Гайдн, коли в нього виникла мелодія, яка мала в «Сотворінні світу» виразити народження світла, вигукнув, осліплений її блиском: «Це не від мене, це прийшло згори!»

Тут немає різниці між письменником і філософом, художником і вченим. Замість того щоб повторювати затерту історію про Ньютонове яблуко, варто навести набагато менше відомий, та, можливо, куди більш повчальний приклад з життя великого математика Анрі Пуанкаре. Протягом багатьох місяців він марно шукав певну формулу, невпинно думав про неї. Нарешті, так і не знайшовши рішення, геть забув про неї і зайнявся чимось іншим. Минуло багато часу, і раптом якось уранці він, ніби підкинутий пружиною, хутко встав з‑за столу, підійшов до бюро й одразу ж написав цю формулу не замислюючись, неначе списав її з дошки. Так само й до письменників приходять, немовби осявають їх, розв’язки драм, романів, новел, які довго не піддавалися, в миттєвому спалаху прояснюються характери й долі персонажів, знаходяться рядки, які довго й марно шукалися, на зразок тих, що їх Жан Морес, стоячи під вуличним ліхтарем, тремтячими пальцями записував на коробці з–під цигарок. Гете розповідає у вступі до «Вічного жида», як він опівночі немов божевільний скочив з постелі, як його зненацька захопило бажання оспівати цю загадкову особу. І в даному випадку, мабуть, було те саме, що й в усіх йому подібних: поет роками носив у собі тон, настрій балади, перш ніж вона вилилась у віршах. І ось яким порівнянням закінчує Гете оповідь про це переживання: «Ми тільки складаємо дрова для багаття і стараємось, щоб вони були сухими, а коли настане час, багаття спалахне саме — на наш подив».

Ці «несподіваності душі» неоднакові за силою і тривалістю: від коротких спалахів, які освітлюють на мить лише одну думку чи часточку образу, і до великих всеосяжних відкрить. В останньому випадку виступає на поверхню значна частина підсвідомого, і це виявляється потрясінням величезної сили, на зразок тектонічних катастроф, коли з глибин океану виринають острови й стають новою вітчизною рослин, тварин і людей. По дорозі в Рапалло Ніцше був приголомшений образом власного Заратустри, що виник у його свідомості, і, пригадуючи той день, він каже: «Настає одкровення, це означає, що раптово, з нечуваною впевненістю і в усіх деталях людина бачить перед собою щось таке, що потрясає її до глибини душі, перевертає душу. Думка спалахує мов блискавка, людина відчуває захват, геть втрачає над собою владу. Тоді все відбувається поза її волею, а тим часом почуття свободи огортає її наче вихор».

Така буря своїм несподіваним і потужним вторгненням у душу доводить навіть до фізичного виснаження, прикладом може бути непритомність Міцкевича після створення великої «Імпровізації». Такий же стан пережив Декарт 10 листопада 1619 року. Він вважав цю дату для себе не менш важливою, ніж день свого народження: того дня постала перед ним в осяйному блиску його знаменита ідея. Цій миті передував стан зосередженості, найглибшого внутрішнього спокою, на зміну якому прийшло надзвичайне збудження. Байє, його біограф, повідомляє: «Він настільки виснажився, що був близький до запалення мозку, а розум його, збуджений ентузіазмом, породжував сни й видіння». Врешті Декарт упав навколішки й обіцяв піти на прощу в ім’я божої матері, доручаючи її опіці плід своїх думок. Зовсім несподівано такий ворог натхнення, як Поль Валері, пережив у Генуї одну пам’ятну ніч, що наперед визначило усе його подальше духовне життя.

Біографія Міцкевича містить дивовижні факти, пов’язані з його імпровізаціями: лице мінилося, він полотнів, страшним зусиллям викидав із себе вірші, тримаючи слухачів у магнетичному напруженні. Йому допомагав ніжний голос флейти: флейта ніби настроювала інструмент його поезії. Подібні явища відомі і з життя інших поетів, а прискіпливі медики вбачали в них симптом епілепсії, здебільшого без будь–яких до того підстав. Імпровізація приваблювала до себе поетів, вважалась особливим хистом, поки її не знизили до рівня світської забави або гротеску, що сприймався всерйоз, як у випадку з поштивою Деотімою.

Обставина, що заслуговує на увагу: близька спорідненість між імпровізацією піднесеною й імпровізацією–розвагою — їх поєднує стимул необхідності. Натхнення з необхідності було відоме ораторам з найдавніших часів. Описи їхньої поведінки допомагають точно встановити симптоми, характерні і для імпровізаторів–поетів. Адже обидва — оратор і поет — ведуть боротьбу з прірвою, на краю якої вони стоять, бачачи перед собою величезну кількість облич, відчуваючи на собі безліч поглядів. Перші промовлені слова піднімають їх на небезпечну висоту, як Ікарові крила: втриматись на ній можна лише або завдяки силі духу, або ж завдяки витримці, досвіду, звичці.

Такого роду натхнення не знали письменники тих епох, коли можна було не рахуватися з часом, коли твір міг дозрівати стільки, скільки забагнеться авторові. Виняток складали поети–драматурги, кому не раз доводилось відчувати на собі остроги необхідності через зміну репертуару, смаків, різних побічних обставин. У наш час (тобто вже приблизно півтора віку) в професії письменника необхідність іноді виступає в ролі доброї чарівниці, прихильного генія або демона. Термін, передбачений в угоді, частина рукопису, здана до складання, друкування роману з продовженням — такі обставини стають потужним стимулом, що пробуджує в письменникові приховану енергію, і він починає діяти наче в нестямі, віддавшись раптовому пориву. Письменники звичайно нарікають з приводу цих обтяжливих моментів у їхній професії, одначе саме їм вони часто завдячують і вдало написаними сторінками, і чудовими розв’язками, а іноді навіть і чистотою стилю, прикладом чого може служити Сент–Бев: обов’язок писати щотижневі фельєтони до газети не давав йому часу по–старомодному закучерявлювати фрази.

Сент–Бев, хоча він і виріс у часи романтиків, не міг собі дозволити давнього піднесеного натхнення, тому що в середині XIX століття воно було серйозно скомпрометоване. Ось визнання Стендаля: «Я не починав писати до 1806 року, поки не відчув у собі геніальності. Якби 1795 року я міг поділитися моїми літературними планами з якимсь розважливим чоловіком і той мені порадив би: «Пиши щоденно по дві години, геніальний ти чи ні», я тоді не змарнував би десяти років життя на безглузде очікування натхнення». І Стендаль зумів наверстати згаяне. Завдяки систематичній роботі він написав «Пармський монастир» менше ніж за два місяці. Флоберові за такий короткий термін, можливо, не вдалося б написати й одного розділу, зате він не потребував нічиїх порад, щоб дійти істини, знайденої Стендалем з таким запізненням. Ніхто, як Флобер, в епоху, ще насичену романтизмом, і сам бувши глибоко пойнятий романтичністю, не виступав так гнівно проти натхнення. Він вважав натхнення відмовкою для пройдисвітів і отрутою для творчої думки. «Все натхнення, — стверджував Флобер, — полягає в тому, аби щодня в один і той же час сідати за роботу».

Та послухаймо й інше свідчення: «Натхнення, безперечно, потрібне в щоденній роботі. Ось дві суперечності, які не виключають одна одну, як звичайно буває з усіма протиріччями, що існують у природі. Є в роботі думки певна небесна механіка, і годі цього соромитись, треба нею оволодіти, як лікарі осягають механіку тіла». Хто це говорить? Представник богеми, poete maudit (проклятий поет), збирач порухів душі, коханець настроїв, а водночас і наполегливий шліфувальник віршів, Челліні поетичного слова — Бодлер. І немов для того, щоб не лишилося ніяких недомовок, щоб генію з обскубаними крильми закрити всі шляхи, якими він міг би піднестись, Бодлер додає: «Натхнення залежить від регулярної і поживної їжі». І це сказано не жартома: французи такими речами не жартують. У них поети ніколи не шукали собі взірців для наслідування серед метеликів–одноденок, які мають крила, проте обходяться без шлунка.

Сьогодні ми продовжуємо відносно молоду традицію, яка старовинне натхнення замінила іншими божествами: працею, наполегливістю, волею. Без сильної волі не буває великого творця. Та хіба ж і насправді ця істина нова? Слова Данте, взяті як епіграф до наступного розділу, явно цьому суперечать.