Алхімія слова

Життя

У жодному виді мистецтва немає такого розмаїття людських типів і професій, як у літературі. Є в ній святі, папи, імператори, королі, вожді, державні мужі, завойовники, піонери, авантюристи, солдати, вчені, артисти, — різні верстви суспільства, будь–яка професія, ремесло знайде в літературі своїх представників. Перо нікому ще не завдавало збитку в таких розмірах, як пензель, золото, музичний інструмент, до яких не могли принизитися королівські, рицарські чи дворянські руки в різні епохи. Ця загальна поширеність занять літературною працею надзвичайно урізноманітнила психологічні типи творців мистецтва слова. Люди світські й самітники, аскети й п’яниці, голубині серця й хижі душі перемішуються з героїчними особами, бездумцями чи злочинцями; немає такого різновиду людського характеру, який не міг би послатися на якесь славетне чи відоме ім’я в літературі. Людство ніби зробило з літератури свою палату представників, а тому в ній не бракує і спокійних, урівноважених, розсудливих індивідів, які своєю поведінкою і статком нічим не відрізняються від більшості людей.

Але письменник не часто обмежується чи задовольняється одним характером. З допомогою уяви, дару вживання і перевтілення він створює в собі кілька індивідуальностей чи хоча б намічає контури інших істот, життям яких йому жити не довелось. Той, кого звали Оноре де Бальзак (уже одне це «де» — плід уяви), був заповнений величезною юрбою людських істот, і кожного з них вистачило б на ціле життя, яке закінчується славою чи багатством, злигоднями чи в’язницею. Там були фінансист і антиквар, містик і шарлатан, шеф поліції і злочинець. Людина, що зустрілася в Абіссінії з купцем на ім’я Артюр Рембо, ніколи б не здогадалася, що перед нею поет і автор «Une saison en enfer» («Сезон y пеклі»). Життя Шекспіра минало досить бурхливо й не було позбавлене пригод, та все ж йому не довелось ходити під руку з королями; одначе їхні душі були йому настільки зрозумілими (самі королі це визнавали), що в ньому неодмінно мало б таїтися щось королівське. Цього ніколи не зрозуміти зайдиголовам, які никають по палацах аристократів єлизаветинської епохи в пошуках справжнього автора шекспірівських трагедій.

У певні епохи літературу творили люди однієї суспільної верстви, наприклад, дворянської, або однієї суспільної касти, наприклад, духовенства; в таких випадках їхній спосіб життя, виховання, нахили виявлялися схожими, і ті ж риси схожості відбивались і в їхніх творах, незважаючи на те, що характери авторів були різними. В інші ж епохи в літературу входили чи, точніше сказати, вривалися безпосередньо з політичного життя — з форуму або військового табору, — і «бавитися пером» можна було лише в перервах між куди поважнішими заняттями. Раб чи вільновідпущеник у Римі міг витрачати свій час на забавки; у римського громадянина були інші обов’язки, і Ціцерон — цей літератор аж до кісток — віддавав данину загальній упередженості проти занять літературою, коли називав її studia minora — найостанніша розумова праця або ж artes leviores — мистецтво дрібного калібру. Лише якесь каліцтво чи інша вада, котру довколишні засуджують або ж із знизуванням плечей пробачають як звичайне дивацтво, могли примусити людину, що себе поважає, цілком віддатися літературі. В усі часи військові, політики, придворні віддавали літературним заняттям тільки хвилини перепочинку, немилості, вимушеної бездіяльності.

І якщо придивитись уважно, легко пересвідчитись, що в історії літератури зустрічається незрівнянно більше біографій бурхливих, авантюристичних, насичених пригодами, боротьбою, зміною професій і фортуни, ніж спокійних, порушуваних лише сумнівами, які виникають під час творчого процесу. Причина криється в матеріальних клопотах літератури. Тому що вона ніколи не гарантувала письменникові безбідного існування від початку його кар’єри, а часто бувало й так, що вона взагалі не давала ніякого зиску. «Не знаю, чого це виходить, що сестрою таланту є бідність». Слова ці належать Петронію, але сам факт має багатовікову давність. Довгу низку літераторів–злидарів відкриває Архілох, який ще на світанку грецької лірики простягав руку за милостинею. За ним тягнеться юрба злиденних і голодних; серед багатьох забутих на зразок Глатіньї виблискують імена Марціала, Камоенса, Війона, Торквато Тассо, Верлена, Вільє де Ліль–Адана, Норвіда. Хіба всіх перелічиш? Декотрі з них були упосліджені все життя, інші після короткого злету вмирали, всіма забуті. Письменникові, який не мав статку, годі було й мріяти про те, щоб здобути його літературною працею.

Фінансово–економічного огляду історії літератури поки що не існує. Якщо ж його коли–небудь буде зроблено, в ньому знайдуть собі місце подробиці, які торкаються матеріального побуту письменників, грошового винагородження за їхню творчу працю і, нарешті, те, яким чином суспільство в різні епохи виконувало свої обов’язки щодо творців його літератури. Уже в одному з перших розділів цього економічного огляду ми почули б слова з «Одіссеї»: «Хто став би чужинців шукати по світу й приводити до себе на батьківщину? — каже Євмей Антіною. — Хіба що тільки корисних для рідної землі, таких, як віщун, лікар, тесля або співець божий, що тішить нас піснею. Такі скрізь жадані, на всьому світі…»

Виходить нібито, що поет перебував у числі рідкісних, поціновуваних спеціалістів, і міг розраховувати на гостинний прийом, на пристойну винагороду. Це були ті самі аеди, яких ми зустрічаємо в «Одіссеї» при царських дворах і які користуються повагою настільки великою, що виникає підозра, чи не зобразив Гомер замість гіркої дійсності якийсь ідеал або постулат. І ці ж таки аеди мандрували ще кілька століть по Греції, не вельми впевнені у своєму благополуччі, оскільки один з них, автор «Гімну Деметрі», просить богиню послати йому у винагороду за пісню хліба в достатній кількості.

На сторінках такого економічного огляду далі знайдуть місце суми винагород, що їх поети — трагіки та комедіографи — одержували на діонісійських конкурсах, і суми почесних дотацій, таких, які, наприклад, одержав Геродот (десять талантів — божевільна сума в переліку на теперішні гроші). Не знаю, чи вдасться встановити доходи Піндара за оспівування переможців спортивних змагань. Можна тільки уявити, наскільки великою була нагорода, адже оди замовлялись або королями, або магнатами, або багатими містами, які шукали собі слави, увінчуючи нею своїх громадян.

З подальшого розділу ми дізналися б, що в III столітті до н. е. римський сенат подарував «скрибам» (письменникам) та «гістріонам» (акторам) право зібрань і спільних відправ у храмі Мінерви на Авентинському пагорбі, що можна прийняти за виникнення першої профспілки літераторів; очевидно, літератори перебували не в особливій пошані, коли їх об’єднали з таким явно зневаженим цехом, як гістріони. Ця голота заробляла собі на хліб, складаючи тексти для народних свят, пишучи епіталами та епітафії для знатних громадян, працюючи секретарями у державних діячів і вишукуючи всілякі інші способи заробітку, відомі відтоді їхнім колегам наступних поколінь.

Суспільство з великими труднощами засвоює істину, що література заслуговує на підтримку. Ентузіазм, з яким приймаються деякі літературні твори, обожнювання, яким обдаровують деяких авторів, тут мало що змінюють. На честь Софокла зводили вівтарі, бо вважали, що його поезія божественного походження, проте ніхто не дбав про його добробут, та він і сам не чекав цього від своїх співгромадян. Навіть коли за Птолемеїв чи під час імперії були зроблені спроби опікати й підтримувати літературу, то вони відбились або у випадкових проявах монаршої ласки, або в сталій платні — не за літературну працю, а за корисне сумісництво на посаді, скажімо, директора бібліотеки чи викладача красномовства. Це була винагорода за певні заслуги, але надавалась вона не для того, щоб допомогти молодим талантам у боротьбі за хліб щоденний, — про це не могло бути й мови.

Красиві слова з «Одіссеї» про «пісню, яка втішає нам серце», можна було повторити в багатьох інших епохах, наприклад, у часи трубадурів, коли поетові платили за насолоду, яку він дарував. Частіше, однак, платили за славу. Царі, полководці возили за собою істориків і поетів, щоб ті описували їхні перемоги. Дбали про славу й міста. Виходячи з досвіду минулого, який зберігався в людській пам’яті завдяки письменникам, нові покоління клопотались про створення таких пам’ятників і для себе й ладні були платити за них тим більше, що більше вони лестили їхній гордості.

Пропаганда виникла й запрацювала, не чекаючи, коли її назвуть цим іменем. Август зумів упрягти в свою політику і мрійливого Вергілія (deus nobis haes otia fecit — бог подарував нам це благоденство, говориться про Августа в першій еклозі), і непоступливого Горація. Август користувався послугами і безлічі інших поетів, чиї імена з–під руїн століть звучать ледь чутно. Ми знаємо про його щедрість, нам відомі навіть деякі статті з його бюджету, призначені на літературу, але сам імператор не вихвалявся цим. У «Monumentum Ancyranum», яка містила в собі його політичну автобіографію, він детально перераховує, скільки гладіаторів виставив на арену, скільки диких звірів дозволив убити для розваги римлян, у переліку зведених ним споруд не забув жодного мосту, жодного каналу, але й словом не обмовився про матеріальну підтримку літератури, немов йому навіть незручно було про це згадувати.

Хоча багато істориків у якомусь засліпленні стараються перевершити один одного в похвалах Августові, насправді це був політик безсердечний, безсовісний, позбавлений уяви. Ще на початку своєї політичної кар’єри він був співучасником тяжкого злочину — вбивства Ціцерона, якому він особисто багато чим був зобов’язаний; згодом знищив Корнелія Галла, якого від помсти розлюченого тирана не врятували ні шкільне товариство, ні поетичний хист. Ще більшою ганьбою в період його правління було вигнання Овідія. Август до кінця життя так і не виявив добрих почуттів, елементарного людського розуміння, з тупою впертістю не бажаючи пом’якшити умови вигнання, не задумувався і не хотів розуміти, яке безцінне людське життя прирікає він на загибель. Подібних випадків, можливо, і не таких відомих у період його правління, досить багато, наприклад, славний оратор Кассій Север, засланий на грецькі острови, загинув у злигоднях. Сморід від спалених за наказом Августа книжок Лабієна проступає навіть крізь фіміам істориків.

На щастя, жив при Августі чоловік незрівнянно вищої культури — Меценат, і він виручав імператора в делікатних питаннях, які торкалися взаємостосунків з письменниками і впливу на їхню творчість. В особі Мецената зосередились риси, які потім у різних варіантах повторювала кожна епоха. Літератор–дилетант знатного походження, заможний, з невтомними авторськими амбіціями, яким вроджений такт і щира любов до мистецтва не дозволили перетворитись у снобізм чи в графоманію, він володів достатнім смаком, щоб чужу гарну поезію цінувати більше власної. Не чужий марнославству, Меценат чекав від поетів хвалебних посвят, хотів, а може, й вимагав, щоб його ім’я згадувалось якомога частіше в строфах, яким було забезпечене безсмертя. Всі його матеріальні витрати щедро оплатилися: Горацій, вдячний за невелику садибу, переніс його на своїх крилах через двадцять століть, ім’я Мецената стало почесним, стало гаслом, символом.

зітхав через сто років у себе на горищі бідний Марціал.

Марціал, торгуючи лестощами, вже дорого не брав і за скромну платню був ладен писати що завгодно й про що завгодно. Бігав по шеляг туди, куди Горацій не ступив би й кроку навіть по торбину із золотом. У Марціалі знайшов собі символічного представника численний рід літературних бідаків, людей дотепних, талановитих, інтелігентних, впевнених у своїй цінності й, одначе, приречених на вічне жебрацтво і на славу, яка за життя не рятувала їх від презирства, а після смерті спричинялась до нагадувань про приниження, компроміси, брехню, облудництво.

Не можна заперечувати, що в жалюгідних умовах, в яких доводилося жити письменникам, які не мали власного статку, література багато чим завдячувала меценатам. Наш Яніцький пропав би в невідомості на Жнинських болотах, якби його не підтримали спершу Кжицький, пізніше Кміта, який, зрештою, був патроном і не дуже приємним, і не надто щедрим.

Епоха гуманізму — золоті часи меценатства. Можновладці наполегливіше добивались уваги письменників, ніж письменники шукали їхньої ласки. Петрарка захищався від меценатів, не бажаючи обмежувати своєї незалежності. А бенефіції лилися на нього тим часом щедрим струменем: він був каноніком у Ломбез, у Пармі, в Падуї, в Карпентра; папи й королі обдаровували його. Поджо Браччоліні, який вийшов на вулиці Флоренції з п’ятьма ліарами в кишені шукати щастя, після бурхливого і сповненого працею життя дістав можливість відпочити на власній віллі з садом, і якщо задовольнявся цією дещицею, то лише тому, що був циганом–кочівником за вдачею й ідилічно скромним у своїх потребах.

Зовсім інша річ його суперник Філельфо. Той просто брав з вельмож данину в розмірах, що залежали від їхніх доходів. З Лодовіко Моро він брав 250 дукатів, з П’єтро Медічі — 100, з Борсо д’Есте і з єпископа Мантуанського — по 50. Рід Сфорца він буквально шантажував за допомогою поеми «Сфорціада», роботу над якою то відновлював, то відкладав залежно від надходження дотацій. Сфорца так боявся, що Філельфо одного чудового дня візьме та й кине поему, що повчав свого скарбника: «Ні в якому разі ми не повинні його втратити. Не доведи господь він дізнається, що ми його ошукуємо! Він тоді припинить роботу над чудовим творінням, яке має нас прославити».

То був один з рідкісних періодів загальної поваги й схиляння перед літературною працею. Коли 1416 року Леонардо Бруні представив Флоренції перший том своєї «Історії», правителі міста звільнили його і всіх його нащадків від податків для того, щоб — як проголошував декрет — «одержати назавжди подяку народу за увічнення слави республіки». І королі тоді наважувались на красиві жести. Альфонс Арагонський у себе в Неаполі призначив добру платню із своєї скарбниці Антоніо Беккаделлі, подарувавши йому два палаци й віллу; Джаноццо Манетті одержував у нього 900 дукатів щорічної платні й доходи від продажу солі, а крім того, був удостоєний не менш цінної грамоти. «Мессіре Джаноццо, — писав король, — ви не повинні витрачати час на відвідування двірцевих асамблей. Присвятіть себе літературним працям, бо нам досить шани й слави вже від самого вашого перебування в нас».

Французькі королі в такому стилі не зверталися до протегованих ними авторів, у них письменники одержували платню як дворецькі, наприклад, Клемен Маро, або як придворні оббивачі, — Мольєр. І лише Расін мав почесний титул «історіографа», але за це був зобов’язаний брати участь у воєнних кампаніях. Польські королі проявляли більше великодушності, щедро винагороджуючи Міколая Рея (хоча він і допікав їм своїм кальвінізмом), або, як це зробив Зигмунт III, призначаючи скарбника Шимоновича «поетом його королівської величності», з чим було пов’язано одержання різних бенефіцій. Така посада під назвою «поет–лауреат» при англійському дворі є й донині.

У XIX столітті троє живописців — Енгр, Жером і Веттер — представили зворушливу сцену, на якій Мольєр, на подив і обурення двору, зображений за столом Людовіка XIV. Художники довірились анекдоту, записаному в щоденнику покоївки Марії–Антуанетти. Насправді ж ніколи нічого подібного не траплялося, тому що в ту епоху можна було бути генієм і підмітати підлогу в королівських передпокоях.

Троє названих художників внесли в історію поправку XIX століття, на початку якого Наполеон сказав: «Якби Корнель був живий, я зробив би його маркізом». Одначе за час свого правління він давав титули генералам, а не поетам, і навіть платня, яку він призначав поетам, була куди скромнішою від встановленої Людовіком XIV. Щоправда, в часи Наполеона не було поетів, рівних Корнелеві. І з уст імператора зірвалися сповнені роздратування слова: «Кажуть, у Франції немає поетів, а що скаже з цього приводу міністр внутрішніх справ?» В історії літератури знайдеться кілька імен, яким перо принесло високі титули: Петрарка став двірцевим комесом, Теннісон — лордом, д’Аннунціо — князем де Монтеневозо, Метерлінк — графом.

Історія меценатства багата прикладами, де самолюбство письменника боролося з приниженням. З усією очевидністю було ясно, що не досить привілеїв народження, влади, багатства, щоб витримати порівняння з найвищими духовними цінностями, які мав художник. Меценат пригнічував його тоді своїм багатством і знаходив величезну насолоду у відчутті зверхності над людиною, яка переросла його духовно. Він міг це робити інстинктивно, несвідомо, як поштива мадам де Саблієр, якій Лафонтен був зобов’язаний дармовим хлібом і яка писала в одному із своїх листів: «Я розпустила весь дім, лишивши тільки собаку, кицьку й Лафонтена». Та чи можна з цього обурюватись, якщо навіть Малерб, сам поет, не побоявся сказати, що «поети для суспільства не набагато корисніші від гравців у кеглі»?

Як сучасні мільйонери платили Бьорду гроші за обіцянку назвати їхніми іменами гори на Південному полюсі, так само і в давні часи письменникам платили за посвяти, за вступні промови, за будь–який вияв схиляння на зразок іменинних та весільних пісень чи епітафій на померлих. Хто був спритніший і нахабніший, торгував одночасно й похвальбою, і наклепами на зразок Аретіно: йому королі платили за те, що він їх вихваляв, і за те, щоб не картав; так само й Вольтер умів всілякими способами стягати гроші й подарунки від монархів свого часу.

Ще Наполеон умовляв Гете присвятити який–небудь твір цареві Олександру. «Сір, — відповів Гете, — це не в моїх звичаях. Я нікому не присвячую моїх книжок, щоб згодом про це не шкодувати». На що Наполеон заперечив: «Великі письменники часів Людовіка XIV думали інакше». «Справді, — погодився Гете, — проте ви, ваша величність, не станете заперечувати, що їм не раз доводилося шкодувати за цим».

Гете розумів, що говорить, бо з власного досвіду знав ціну освіченій знаті. Багато років терпів він примхи герцога Веймарського, від якого залежало його благополуччя. Герцог, який захоплювався французькою драмою, примушував Гете й Шіллера перекладати Вольтера, втручався в їхню творчість, не хотів ставити «Орлеанську діву», тому що п’єса не сподобалась його коханці, — тобто поводився одночасно і як сноб, і як директор театру, що заплутався в інтригах актрис.

Найбільшою бідою для письменників була відсутність авторського права — лихо всіх часів.

Ці вірші Марціала можуть служити епіграфом до історії експлуатації письменників.

Видавці діяли як пірати, обдурювали, ухилялись від виплати гонорару, і все їм миналося безкарно. За римськими законами в книзі цінувався лише матеріал і робота переписувача; навіть підробки не переслідувались, і можна було під іменем відомого письменника випустити фальшивку. В пізніші віки автор шукав захисту в «королівських привілеях», у різних плутаних правових умовах, домовлявся з видавцями і навіть сам займався продажем своїх творінь. Не один прикрий момент пережив у зв’язку з цим Еразм Роттердамський! Врешті ця дріб’язкова торгівля багатьом авторам набридла. Ось вираз зневажливої щедрості на титульному аркуші «Пісні» Яна Кохановського:

Навіть драматург не міг розраховувати на чесну винагороду. В часи Шекспіра театри–конкуренти наймали людей і доброю пам’яттю, і ті, прослухавши раз чи двічі нову п’єсу, відновлювали потім її текст, звісно, з довільними змінами, і в такому вигляді вона входила в репертуар театру–конкурента всупереч волі автора і врозріз із його інтересами. Ще при Наполеоні директор театру, якщо він не був у надто лихому гуморі, давав авторові луїдор після вистави: навіть величезний успіх п’єси не міг витягти автора з бідності. В Англії першим поетом, який заробляв на життя пером, був Александр Поп, котрому переклад Гомера дав 9000 фунтів, що за тодішнім курсом було чималим багатством. «Завдяки Гомерові, — каже Поп в одному з віршів, — я можу жити, не бувши боржником жодного принца чи вельможі».

Минуло кілька десятиліть, і Поп уже не був винятком. Серед багатьох дивовижних новацій, які виникли у XIX столітті, далеко не останнім за дивовижністю був переворот в оплаті літературної праці. Зросли тиражі, авторське право стало охоронятись, гонорар міг забезпечити безбідне існування, принести достаток, ціле багатство. Спочатку це здавалося настільки незвичним, що Байрон визнав за потрібне висловити Вальтерові Скотту зневагу за те, що той торгує поезією. Знову зазвучали давні образи, якими ще Платон таврував софістів. Та вже через кілька років той‑таки Байрон, не поступаючись іншим, торгувався з видавцями. Поети ніколи не мали таких прибутків. Мур за «Лаллу Рук» одержав 3000 фунтів; Вальтера Скотта збагатила «Пісня останнього менестреля», що розійшлась у тридцяти тисячах примірників. Ще більший прибуток давала проза. У Вальтера Скотта були воістину королівські прибутки, через руки Бальзака пропливали величезні суми, — на жаль, тільки пропливали; Віктор Гюго лишив мільйонний спадок.

У XX столітті становище стало більш вигідним. Авторське право забезпечувало письменнику захист його власності, передбачало найдрібніші можливості порушень і, пов’язане з міжнародними угодами, сприяло збільшенню прибутків автора від публікацій за кордоном, від перекладів. Найбільше на цьому виграли письменники, які писали мовами, широко поширеними в світі, — англійською, німецькою, французькою; але з допомогою перекладів чи театральної сцени автори навіть дуже малих країн завойовували світовий ринок, як, приміром, скандінавські письменники. Траплялися приголомшуючі успіхи, особливо це стосується роману й драми. Так, Арнольд Беннет (одна з його п’єс не сходила зі сцени протягом кількох років) заробив стільки, що він, цей скромний чоловік, не знав, куди подіти гроші. Кіно відкрило нові джерела прибутків, часто мільйонних. І цей золотий дощ, як звичайний, осипає будь–кого: збагачуються не тільки великі й видатні письменники, але й менш відомі, яким це вдається без особливих зусиль. Наприклад, сентиментальний дамський роман в Англії, а в Америці — кримінальний, можуть за місяць зробити їхнього автора багатієм, але ні слави, ні визнання він не здобуде, бо вже під кінець року ніхто не згадає його прізвища. В літературі розвелося, як ніколи, багато спекулянтів і спритників.

Цьому сприяло перенесення комерційної цінності з самої книжки на побічну продукцію. Так, в Америці сам автор, а особливо видавець оцінюють рукопис не просто як роман (історичний чи біографічний), а як потенційний сценарій для кінофільму, теле- чи радіопостановки; перевагу віддають творам, що готуються для журналів і так званих дайджестів, де гонорари дуже високі.

Вперше в історії літератури письменник отримав матеріальну незалежність, а також позбувся необхідності канючити в меценатів, виконувати їхні примхи, — бо став заможною людиною. Здавалося б, тепер кожний митець може вільно творити, керуючись лише голосом натхнення. Проте цьому перешкоджали вади людського характеру. Для багатьох заможного мецената мало–помалу замінила безіменна читацька маса, юрба покупців книжок, які не піддаються обліку. Цьому новому володареві виявляють ту саму шанобу, в той же спосіб йому лестять, бажаючи завоювати його прихильність, і з такою ж тривогою ловлять ознаки його невдоволення. Успіх у читачів замінив колишню нестійку славу, що грунтувалася на прихильності до письменника еліти. Цей щедро оплачуваний успіх примушував вгадувати смаки широкої читацької маси й догоджати їй. Не один письменник в такій ситуації втратив добре ім’я і загубив талант. Тому в XIX столітті, особливо в першій половині, так часто лунали голоси обурення і попередження з боку тих, хто, стежачи за розвитком нових умов у житті літератури, викривав її меркантилізм.

Завдяки автору розцвів і видавець. У давні часи він був постаттю непомітною: виступав і хазяїном переписувачів, і лоточником, і друкарем, і книгопродавцем. Звикнувши одержувати ніким не контрольовані бариші за рахунок чужої праці, він спершу дуже занепокоївся від змін у правилах, введених у книговидавничу справу, намагався обійти їх, вдаючись навіть до шахрайства. Однак невдовзі зрозумів, що на законній основі можна заробити набагато більше, бо закон давав йому в руки зброю в боротьбі з конкурентами, переслідуючи всілякі передруки, переробки й таке інше.

Значення і могутність книговидавничих фірм зросли надзвичайно. Автори перейнялись до них великим пієтетом, і багато їх мали необережність ще в молодості, при виданні своєї першої книжки, зв’язати себе з видавництвом пожиттєвою угодою. Така залежність письменника від видавця в деяких країнах збереглася й до сьогодні, у Польщі ж новий закон про авторське право прийнято років двадцять тому. Часто траплялося, що надзвичайна популярність книжки давала прибуток лише видавцеві, який придбав цей твір за мізерну суму в «цілковиту власність». Як колись у меценатів, письменники були «на утриманні» у видавців, зобов’язуючись за певну суму кожного року постачати відповідну кількість друкарських аркушів. Це дуже нелегкий хліб. Але бувало й так, що видавець робив ставку на автора маловідомого, з невисокою продуктивністю й субсидував його роками, вірячи в його талант і майбутній успіх. Тисячі таких взаємозв’язків між письменником і видавцем з усіма відтінками недовіри, підозріливості, неприязні, ненависті, а також і віри, симпатії, дружби переповнюють історію книговидання, куди вписані всі письменницькі біди й радості.

Настирливою ідеєю Бальзака були гроші, що робило його схожим на інших співвітчизників, адже майже кожен француз носить у собі частку Гарпагона. Бальзак належав до покоління, яке прагнуло будь–що розбагатіти, в своїх книжках він оперував величезними сумами, зазираючи в гаманець кожному із своїх персонажів, в особистому житті плекав запаморочливі фінансові ідеї, мріяв нажити велике багатство. Та коли розпочав здійснювати черговий свій проект, обріс боргами й уже не міг позбутися їх. Пересвідчився, але надто пізно, що його єдина золота жила — власна творчість. На жаль, йому довелося працювати на кредиторів. Писав під їхнім батогом, підхльостуваний термінами, що поступово вбивало і тіло, й душу. Маючи достатньо сил для тривалого життя, він геть вичерпав себе ще до п’ятдесяти років. Чи ж можна дивуватися, що саме він виявився найяскравішим, найпопулярнішим захисником авторського права? У відкритому листі «Французьким письменникам XIX століття», надрукованому в «Revue de Paris» («Паризькому огляді») у листопаді 1834 року, Бальзак не тільки викриває всі вади законодавства, що охороняло тоді права письменника, але й висловлює думку про необхідність створення Товариства літераторів, того самого Société des Gens de Lettres, одним з перших керівників якого він був і яке існує й зараз. Але, дбаючи про інших і про майбутнє, собі зарадити уже не міг.

Вальтер Скотт також був жертвою грошей. Рання і гучна слава принесла йому колосальні доходи. Бажаючи зміцнити своє становище, він став компаньйоном видавничої фірми, що публікувала його книжки. Але 1826 року фірма збанкрутувала і на письменника звалився борг — 117 тисяч фунтів. Гордий і вразливий, Вальтер Скотт знехтував допомогу Королівського банку, не прийняв кількох десятків тисяч фунтів від безіменних пожертвувачів. З цього моменту він працював до запаморочення, писав роман за романом: один гірший за інший. І через п’ять років помер від виснаження.

Гроші — лихий порадник: вкрадаючись у творчу роботу, вони вносять у неї свій руйнівний динамізм, намагаються перетворити її в щедру продукцію, відволікають від речей вагомих і прекрасних, схиляють до легких і вульгарних. Особливо вбивча для письменника рання слава. Зрозумівши, що в ньому подобається читачам, пізнавши радість визнання і приємність зростаючих заробітків, він не наважується піддавати себе небезпеці все це втратити і врешті стає зовсім іншим, не тим, ким збирався бути, міг би бути, якби прислухався тільки до голосу своєї майстерності. Як і багато в чому іншому, сила характеру тут також випробовується швидше успіхом, ніж невдачею. Деякі письменники, як, наприклад, Пегі, відкрито засуджують матеріальне благополуччя. Виходець із робітничої родини, він виріс у злиднях і в них вбачав джерело плідної мужності, безперервних зусиль, героїзму. Бідність не дозволяє задрімати, розлінуватися. Тримаючи художника в постійній напрузі, вона збуджує його енергію, загартовує характер, змушує бути гордим.

Не кожний письменник так думає, однак кожний ладен, як і інші творці (філософи, вчені, художники), прийняти бідність, з чим не змирився б жоден представник іншого фаху, адже ніде більш немає таких могутніх стимулів, здатних змусити людину зберегти йому вірність і вистояти всупереч будь–яким труднощам та злигодням. Героїзм Вільє де Ліль–Адана чи Норвіда сповнений самопожертви, він несе в собі щось від мирської святості, від мучеництва. Та хоч би що говорилося в похвалу бідності, хоч би що розповідалося про тріумфи геніальних одинаків у їхній боротьбі з нестатками, не слід усе‑таки вбачати у випробуванні голодом найкращий засіб для розвитку таланту. Як правило, злигодні занапащають, і в їхніх нещадних лабетах загинуло багато геніїв, загинуло в приниженні й відчаї.

Причини таких катастроф бували різні: хвороба або каліцтво, якась згубна пристрасть, слабкість характеру, і не останнє місце серед них посідає відраза до роботи заради заробітку, непогамовна гордість художника, який не бажає йти на будь–які компроміси із суспільством: він або не хотів творити інакше, ніж творив, або не хотів заробляти на хліб нічим іншим, крім свого мистецтва. Питання про «другу» професію належить до числа найнадокучливіших. Ніхто без нагальної потреби не відірветься від улюбленої роботи, щоб віддати дорогоцінні години заняттям, йому байдужим, а то й ненависним. Можна, звичайно, до цього звикнути, можна з допомогою розумного розпорядку дня забезпечити собі якийсь час, вільний від тих чи інших обов’язків, можна досягти досконалості в лавіруванні між роботою для заробітку і творчістю, відновити душевну рівновагу, проте завжди лишиться гіркота і жаль за назавжди втраченими моментами, коли доводилося відкласти перо, пригасити фантазію і відійти.

Немає ніякого сенсу ділити професії, які може підсунути письменникові доля, на добрі й погані; радити йому, наприклад, уникати канцелярій, вчительської роботи, газетної, а сватати йому медицину, службу в морському флоті чи в дипломатії. Зрозуміло одне: хто всупереч своєму бажанню, цілком усвідомлюючи розміри втрат і кривди, змушений оплачувати свій хліб щоденний ціною нездійснених творчих задумів і надій, хто своїй улюбленій справі може присвятити лише день недільного відпочинку й уривки вечорів після трудового дня, кому заняття, які не мають нічого спільного зі світом його думки, засмічують мозок, той, підводячи баланс року, з жахом побачить кладовище з тисяч втрачених годин. Як окрема особа він виявляється жертвою, а суспільство втрачає те, що він міг йому дати, якби цілком присвятив себе своєму покликанню.

А потреби письменника тим часом можна так легко задовольнити! Нехай не вводять нас в оману величезні заробітки Оскара Уайльда, Мопассанові яхти, замки й палаци Метерлінка, д’Аннунціо, Ібаньєса: це ті нетипові випадки, коли багатство звалювалося на голову людей з фантазією снобів і давало їм можливість здійснити всілякі забаганки, причому нерідко одночасно з цим творчість їхня хиріла або вмирала. Хтось узяв на себе працю визначити середній рівень письменницьких потреб: письменникові досить пристойного житла з певними вигодами — це може бути квартира у великому місті, вілла або скромний сільський дім, тільки, боронь боже, аж ніяк не маєток з його клопотами й турботами; готівки йому треба рівно стільки, щоб пристойно харчуватись, мати можливість поповнювати свою бібліотеку і якусь колекцію, бо ж кожен що–небудь збирає, і, нарешті, мати можливість вільно подорожувати. Цей скромний ідеал влаштує письменників найрізноманітніших типів, і кожен з них погодиться визнати його за свій власний ідеал, беручи до уваги й тих, кого походження чи доля нагородили обтяжливим багатством. Бюджет такого існування не перевищує бюджету генералів. Не було в історії настільки злиденної держави, що не могла б утримувати своїх генералів, але існували й існують великі й заможні суспільства, які навіть не помишляли забезпечити своїм письменникам відповідний фінансовий рівень.

Письменник–професіонал у загальноприйнятому розумінні — це літератор, який живе з власної праці. Проте це ж визначення можна поширити на всіх письменників, у кого головною, якщо не єдиною, метою була літературна творчість. Флобер не мав прибутків від своїх творів, іноді навіть доплачував за їхнє видання. Так, наприклад, «Мадам Боварі» принесла видавцеві великі бариші, а авторові довелося сплатити ще й судові витрати. У Флобера був власний капітал, який він прожив, що змусило його на старості літ шукати засобів для існування. Всі книжки, що принесли йому славу, не давали ніякого прибутку: він став жертвою власної непрактичності й видавничої сваволі. Незважаючи на це, він більше ніж будь–хто заслуговує звання письменника–професіонала. Флобер не тільки ніколи нічим, крім літературної творчості, не займався, але й вважав усі інші заняття не вартими найменшої уваги. Подібних йому було багато в усі часи, за винятком деяких періодів в античності, коли політичне життя відзначалося особливою інтенсивністю.

В цьому письменники виявляються незмінними колегами філософів, учених, художників, винахідників — людей, одержимих якоюсь ідеєю і здатних зректися заради неї усіх спокус.

Уже думка греків зупинялася на цьому явищі. Вони розрізняли два різновиди життєдіяльності: bios theoretikos і bios praktikos (життя теоретичне і життя практичне), римські моралісти переклали це як vita contemplativa і vita activa (життя споглядальне й життя активне). Мікеланджело на гробниці папи Юлія II зобразив ці дві абстракції в чарівних образах Рахілі й Лії. Примирені на пам’ятнику, вони багато віків вели між собою запеклу суперечку. Якщо перша створювала монастирі, пустині, скити, то друга творила стрімкий потік мінливих миттєвостей, де не було місця ні тихій зосередженості, ні спокійній творчості. Серед багатьох символів споглядального життя міститься і вежа із слонової кості, біля підніжжя якої час від часу збираються люди дії, щоб погрожувати кулаками й картати усамітнених мрійників. Однак останні завжди знаходили собі захисників, іноді їх виправдовували за вірну службу ідеалам, іноді — за дотримання чистоти думки й мистецтва. У наш час, коли все оцінюється споживацькими категоріями, Леон Хвістек, людина, найменш схильна до мрійництва, висловив у своїх «Проблемах духовного життя в Польщі» таке міркування: «Для того щоб ми могли користуватися життям у цілковитому розумінні слова, певна група людей повинна перебувати за межами активного життя, в світі мріянь і абстракцій, бо для повноти життя в широкому розумінні потрібні мрійники і мислителі». Той, хто знає історію філософії, науки, мистецтва, техніки, легко оцінить слушність цього твердження.

«За межами активного життя…» Життя — це сімейні й громадські обов’язки, це праця, здійснювана в ім’я інших людей, це принесені в дар часу, спокою, майну жертви, що не піддаються обліку. Письменники флоберівського типу завжди прагнули звільнитися від будь–яких громадських обов’язків: ухилялися від військової служби, відмовлялися від різних посад, а на порозі зрілості опинялися перед дилемою: сімейне вогнище чи безшлюбність.

Не знаю, що може в подібному випадку сказати статистика, але дилема ця й надалі лишається відкритою, а письменники розділилися на дві групи. Лави неодружених значною мірою поповнилися за рахунок осіб духовного звання, особливо в ті періоди історії, коли письменниками були люди лише цього стану. Захисники безшлюбності наштовхнуться на аргументи своїх супротивників, узяті з життя відомих письменників, розвитку й розквіту яких сім’я не перешкодила. Але прихильники безшлюбності не здаються: проти одруженого Овідія вони висувають Вергілія і Горація. Із задоволенням спиняються на таких особах, як Теренція, котрій не вдалося розорити Ціцерона тільки тому, що він був надто багатий, але яка його безсоромно обкрадала і врешті довела до розлучення. Вони найчорнішими фарбами зображують турботи й труднощі подружнього життя Міцкевича в той період, коли він і справді перестав бути поетом. Наголошують на мальтузіанстві одружених письменників і стверджують, що треба народитися багатим російським графом, щоб, як Толстой, мати купу дітей і, незважаючи на це, написати так багато. Вдаються, нарешті, до умовного способу, запевняючи, що кожний pater families (батько сімейства) досягнув би вищого ступеня досконалості, якби жив вільним життям неодруженого.

Апологетам безшлюбності можна вказати на безліч життів, занапащених розпустою, невлаштованістю, бродяжництвом, а з іншого боку, навести як приклад людей, котрі жили сімейним, патріархальним життям і знайшли в ньому високу гармонію. Сімейне життя володіє великою етичною цінністю і формує характер письменника. Не підлягає, одначе, сумніву, що письменник, який усвідомлює своє покликання, надто якщо він мистецтво слова робить своєю єдиною професією, дуже неохоче наважується на крок, який накладає стільки зобов’язань, що обмежують його свободу.

Сьогодні вже ніхто не сперечається на цю тему з пристрастю гуманістів. Боккаччо в біографії Данте гірко дорікає поетові за те, що той одружився, змінивши мудру й вічно юну філософію на сварливу, схильну до старіння жінку. Сам Боккаччо такої помилки не зробив, наслідуючи приклад Петрарки, а той у свою чергу взяв приклад з філософів давнини чи, точніше, ченців. Петрарка був невичерпним у вихвалянні самотнього життя і в цьому, як і в багато чому іншому, був схожий на Флобера, який зізнавався, що не може дивитись на ченців, не відчуваючи при цьому почуття заздрості. У себе в Круассі він спорудив щось на зразок пустині і сторонніх, навіть друзів, пускав до себе рідко, навіть коханці заборонив там з’являтись, а коли вона одного разу насмілилася прийти, просто вигнав її.

Петрарка в «Еpistola ad posteros» («Посланні до нащадків») вихваляється тим, що після сорока років уникав жінок, «хоча й перебував уповні сил та пристрасті». Флобер рекомендував письменникам помірність у статевому житті, що дратувало Жорж Санд. Дюма–син переказує таку розмову з Бальзаком під арками Пале–Рояля. Творець «Людської комедії» говорив: «Я точно вирахував, скільки ми втрачаємо за одну ніч кохання. Слухай мене уважно, юначе, — півтому. І немає на світі жінки, якій варто було віддавати щороку хоча б два томи». Тієї пори Бальзаку було тридцять вісім років. Проблема й до сьогодні зберігає свою гостроту. Один письменник — імені його я не назву — вважав, що літератори, не втрачаючи чоловічої сили, повинні застосовувати «інфібуляцію», яка практикувалась атлетами давнини й наочно представлена в знаменитій бронзовій статуї «Кулачного бійця» з Музео делле Терме в Римі. Мені незручно вдаватися до детального опису цього прийому.

Жінка завжди була символом розладу й хаосу в інтелектуальному житті. З образливих промов, якими її осипали філософи, вчені, письменники, художники, можна було б скласти спеціальну антологію, і колись такі антології існували. Та що означає цей жмут образ і глузувань (свого роду похвал у негативній формі) в порівнянні з піснею над піснями, яка ллється вічно, до якої кожне літературне покоління і майже кожен письменник додає щораз нові й нові строфи?

У монографіях, біографіях, дослідженнях, підручниках літератури ні про що так багато й детально не говориться, як про кохання (з усіма його муками, сумнівами, розчаруваннями), яке є для літератури основним матеріалом.

Справді, якби з творів, нагромаджених за час існування європейської літератури, вилучити все пов’язане з темою щасливого чи нещасливого кохання, сталося б страшне спустошення. Разом із сотнями шедеврів зникли б тисячі творів, більш скромних у художньому плані, проте досить чарівних, здатних дарувати насолоду читачам своєї епохи. На щастя, цього не може бути: нехай навіть у майбутньому письменники більше не закохуватимуться або в них не з’являтиметься потреба висловитись про своє кохання, проте літератури минулого вже нікому не змінити. А в ній панує жінка в усьому блиску своїх спокус — вона радість, загибель, натхнення.

Поряд з розкішними коханками, які розділили безсмертя з тими, хто їх за життя обожнював, існує й інший тип жінок, часто приречених на забуття, обійдених біографами, хіба що згадуваних у короткій примітці до біографії того чи іншого письменника. Найсуворіший осуд виноситься тим жінкам, котрі — як уявляється біографам — нічого не могли дати своїм великим чоловікам, бо не здатні були їх зрозуміти. Скільки несправедливих слів навіть тепер лунає на адресу бідної Терези, подруги життя Ж. — Ж. Руссо, або дружини Джамбаттісти Віко, яка не вміла підписатися на шлюбному контракті! Точнісінько так само вважають, що вбогою духом була й Крістіна Вульпіус. А проте вона зовсім не була такою обмеженою, як стверджують веймарські плітки. Перш ніж судити про неї, слід прочитати листи Гете періоду їхнього кохання, епіграми, елегії та інші твори, наприклад, «Die Metamorphose der Pflanzen» («Метаморфоза рослин»), і пройнятися відчуттям тепла й щастя, що увійшли з нею в його життя. Доброта, відданість, турботливість, вірність важать дуже багато, тому людина, яка носить у собі бурю й шукає тихої пристані, часто обирає в подруги лагідну істоту, яка поступається їй в інтелектуальному плані; це забезпечує покірливість і обожнювання. Такий егоїстичний розрахунок може робитись і несвідомо, проте найчастіше він буває добре обдуманий, і це не повинно дивувати нікого, хто читав життєпис великих людей. Альтруїзм — не найпоширеніша риса їхніх характерів.

Лихої слави зажили й дружини. Ксантіппа, яка перейшла у прислів’я, хоч ніколи й не існувала, зіпсувала їм репутацію на багато віків наперед. Дружини самі захищатися не вміли, не звикли й не наважувались говорити від свого імені. Лише в наш час зазвучали їхні голоси. На жаль! Було б краще, якби деякі з них промовчали. Наприклад, Джессі Конрад, що випустила грубезний том спогадів про спільне життя з великим письменником. Треба неабияких зусиль, щоб прочитати до кінця цю балаканину пересічної жінки. Те, що роблять майже всі вдови в тісному колі, Джессі Конрад вирішила розповісти багатотисячній масі читачів, а саме — обмовити небіжчика. Вона дає майже карикатурний образ людини нервозної, неуважної, егоїстичної, з постійними хворобами, вона відсуває в тінь великого письменника, а на першому плані миготять чашки, що їх він з необережності розбив, подушки, в яких пропалив цигаркою дірку, а про його внутрішнє життя, про його роботу або нічого не пише, або пише якісь малоістотні речі, мовби їй туди не було доступу, хоча Конрад доручав їй переписку своїх рукописів і нібито не раз ділився з нею своїми творчими задумами. Вона була чудовою femme de menage — зразковою господинею дому і прекрасною куховаркою, авторкою кулінарної книги (Конрад, як майже всі письменники, знався на добрій кухні), і була б ідеалом, якби не часті операції, перебування в клініках, періоди одужувань з доглядальницею вдома. Конрад прожив з нею близько тридцяти років, не уявляючи навіть, що міг би знайти подругу життя трохи кращу. «Він був для мене як син, — пише Джессі, — і водночас був моїм чоловіком; потребував уваги й піклування, мов мала дитина. До того ж я пишалася ним, бачачи, як виникали його чудові твори». Напевне, так воно й було, і це виправдовує її в наших очах, незважаючи ні на що.

Трохи в іншому тоні витримані «Спогади» дружини Альфонса Доде, стримані й скромні, пройняті ніжністю. Авторка їх теж володіла талантом художника слова, треба додати — скромним. Недавно спадкоємці, засмучені тим, що закінчився термін авторського права, намагалися нав’язати нам переконання, що справжня авторка книжок А. Доде — саме вона. Немає прикладу подружньої пари двох однаково великих обдаровань. Подружжя Браунінг тут могли бути винятком, якби вона й насправді за талановитістю дорівнювала чоловікові. Такого роду шлюбний союз навіть важко собі уявити. Дві могутні індивідуальності, які займаються одним і тим же мистецтвом, ніколи не зможуть жити разом. Якби вони були хоча б споріднені між собою по духу, це могло б скінчитися співавторством, таким собі новим варіантом братів Гонкур, а якби вони були різні, невдовзі розлучилися б з почуттям взаємної неприязні, а може, й ненависті. Флобер глибоко симпатизував Жорж Санд, але страшно подумати, що вийшло б, якби їм довелось узяти шлюб. З Мюссе це могло вийти, нехай на короткий термін, тому що його шляхи зі шляхами Жорж Санд не перетинались: вона захоплювалась його віршами, він — її мелодійною прозою, і обоє були в омані, вважаючи, що гармонійно доповнюють одне одного, та згодом взаємно висміяли одне одного. Зате Флобер кілька років почувався щасливим з графоманкою Луїзою Коле. Час від часу він давав їй поради, як писати, і виходило приблизно те саме, коли б орел навчав літати курку.

Трапляється, що письменник зустрічає в житті жінку, і та його ніби перевтілює, пробуджує можливості, що в ньому раніше задрімали. Загальновідома багатолітня дружба Анатоля Франса з мадам де Кайаве, яка з ним познайомилася, коли він був ще несміливим, незграбним, займався літературними дрібницями, і примусила його працювати по–справжньому, переконала взятися за справу Дрейфуса, зробила знаменитим. Бувши владною і надто добре розуміючи свої заслуги, вона врешті стала нестерпною, що й привело Франса до розриву з нею. Це явище звичне, й не можна без жалю згадувати покинутих жінок, які принесли себе в жертву, жили тільки славою і величчю своїх коханих.

Жоржетта Леблан у своїх «Спогадах» малює патетичну, може, навіть надто патетичну картину такої любові. Протягом багатьох років вона панувала в домі Метерлінка й була посвячена в усі його задуми. Опікаючи кожну мить його творчості, вона відчайдушно боролася з найменшим шурхотом, здатним порушити його спокій. На першій сторінці книжки «Мудрість і доля» Метерлінк написав їй таку присвяту: «Мадам Жоржетті Леблан. Вам я присвячую цю книжку, що є значною мірою плодом і Вашої творчості. Є співробітництво піднесеніше й реальніше, ніж співробітництво двох пер, а саме — співробітництво думки й прикладу. Мені не знадобилося докладати зусиль, щоб відкрити, як я повинен діяти у злагоді з ідеалом мудрості, не знадобилося шукати у власному серці підтвердження красивої мрії, яка завжди буває дещо туманною. Мені досить було слухати Вас. Досить було, щоб мій погляд уважно стежив за Вами: дивлячись на Вас, я бачив рухи, жести, ознаки втіленої мудрості». Мадам Леблан, певне, довелося трохи потрудитися, щоб схилити Метерлінка до таких дивних визнань, і вона була дуже засмучена, коли після їхнього розриву ця посвята зникла при подальших перевиданнях книжки. Чинячи так, Метерлінк, без сумніву, виявив малодушність, але з такими речами ми нерідко зустрічаємось у письменників. Відразливий приклад такої дріб’язковості лишив у своїх щоденниках Станіслав Пшибишевський.

Є, одначе, й міцніші союзи створених одна для одної душ. Вони не мають потреби у спільності інтересів, однаковому культурному рівні чи освіті — все це заповнює inteletto d'amore — розум серця, і він є найвищим скарбом. Жінки знають нас краще, ніж ми жінок, часто навіть краще, ніж ми самих себе. Розуміють наші слабості й лише їм відомими чарами вміють перетворювати ці слабості в силу чи принаймні знешкодити зло від них. Зачаєний подив, з яким жінка ставиться до роботи чоловіка, її мовчазний докір, який вона відчуває в моменти зниження творчого злету, сердечне тепло, з яким вона вміє пом’якшити прикрощі при неуспіху, — все це вводить її в коло його справи, нею, цією справою, вона живе, напружено стежить за кожною сторінкою — непомітно, невідчутно, а водночас так пильно, що, коли її не буде, перо може випасти з рук письменника. Історія говорить про цих жінок мало.

Дослідник літератури не надає великого значення ні присвяті, ні багатьом листам, стриману ніжність яких він сприймає як звичайний прояв пристойності у листуванні закоханого подружжя, не помічає закладених між сторінками засохлих квітів.

Навіть свідчення самих письменників приймають з недовірою, з іронічною посмішкою, як, приміром, слова Плінія Молодшого, в яких він віддав шану вірності своєї дружини Кальпурнії: «Як вона хвилюється, коли я маю виступати! Як радіє, коли я вертаюсь із суду! Все, що я пишу, вона перечитує багато разів, знає напам’ять. На публічних виступах вона ховається за колоною і жадібно ловить кожен звук. Коли я складаю вірші, підбирає до них на кіфарі мелодію, а тим часом вона ніколи не вчилася музики і її єдиною вчителькою було кохання». Тисячі дружин письменників усіх часів і по сьогоднішній день легко впізнають себе в цьому портреті.

Та було багато й таких письменників: пишаючись своєю проникливістю у відгадуванні таємниць людської душі, вони не мали навіть уявлення, наскільки зобов’язані своїм подругам життя. Вони ніколи не завдавали собі клопоту зважити, що давали їм години, проведені в атмосфері думок, почуттів, бажань, вчинків істоти настільки близької і водночас такої відмінної. Вертаючись до своєї робочої кімнати, вони заходили туди оновленими, надихавшись повітрям іншого світу, який з давніх–давен, з покоління в покоління ґрунтувався на власних принципах, здобутих у боротьбі й перемогах, чужих світові чоловіків.

Дружина Альфонса Доде говорила, що письменник, який ухиляється від сімейного життя, не викликає у неї довіри. Згодом її син Леон з властивою йому різкістю розвинув цю думку на кількох сторінках «Le stupide XIX — éme siècle» («Безглузде XIX століття»). Добра мадам Доде підкріпила своє судження негативним прикладом, вказавши на Віктора Гюго, тоді як сімейне життя Гюго було препоганим — минало між дружиною і коханкою, чергуючись із вилазками до покоївок. Мадам Доде, звичайно, судила про нього з його віршів, в яких його розчулює дитяче щебетання за стіною свого кабінету. Проте вона, безумовно, не помилялась, якщо мала на увазі письменників, котрі свідомо прирікали себе на аскетизм в ім’я літератури. Мати Флобера засудила цей аскетизм у знаменитих словах, звернених до сина: «La rage des phrases t’a desséché lecoeur» («Гарячка фраз висушила тобі серце»). Ніхто, однак, не зайшов тут далі Гонкурів, вони ніби хворіли на літературу — пропоную цей термін медицині. Едмон де Гонкур говорив: «Чоловікові, який цілком присвячує себе літературній творчості, не потрібні почуття, жінки, діти, у нього не повинно бути серця, тільки мозок». В іншому місці обидва брати заявляють: «Ми охоче склали б з Богом угоду, щоб він лишив нам тільки мозок, який творить, очі, які дивляться, і руку, що тримає перо, а решту — почуття і наше тлінне тіло — нехай забирає собі, а ми б на цьому світі втішалися вивченням людських характерів і любов’ю до мистецтва».

Так відверто ніхто не висловлювався, але багато хто так мислив. Не в одному письменникові художник зжер людину. Замість жінки він бачив том віршів або прози, в поцілунку шукав новелу, від любові чекав шедевру. Тут можна дійти до такого стану, що, перш ніж розрізати шмат лососини, перебереш безліч порівнянь та метафор, підказаних апетитною рожевуватістю риби, і не відчуєш букету вина, який дає привід для складання літературних головоломок.

Дуже нудно бути тільки письменником, бути ним завжди і скрізь, рік за роком, місяць за місяцем, у будь–який час дня і ночі. До більш досконалого типу я б зарахував письменників, які виявляють себе митцями лише в певні моменти, а в інший час дають знати про вулкан, що дрімає в грудях, тільки загравою слів, кинутих у розмові, доповіді, в лекції. Письменники такого типу ніколи не тікають від життя.

Написавши останню фразу, я подумки пригадав багатьох великих письменників за двадцятип’ятивіковий період європейської літератури. Не наводитиму тут сотні імен, з яких складається мій перелік: це люди масштабу й значення Есхіла, Ціцерона, Данте, Сервантеса, Расіна, Гете, Міцкевича, Толстого, а далі постаті менші, згідно з оцінками підручників літератури, які, однак, часто не поступаються багатьом геніям ні майстерністю, ні впливом на майбутні покоління. Всі вони пізнали повноту життя в обов’язках, завданнях, успіхах, бідах: були чоловіками, батьками, коханцями, солдатами, громадянами, мирилися з труднощами своєї посади, не відмовлялись від призначень, часом неприємних, були готові служити батьківщині як її представники за рубежем, не шкодували часу, іноді на роки занедбуючи творчу працю й сумлінно виконуючи іншу, як цього вимагали обставини.

Вдячність суспільства за такі послуги була різною: від високих нагород до ув’язнення. Ця вдячність навіть за життя письменника тьмяно виблискувала, а наступні покоління вже зовсім не цікавились його заслугами громадянина. Лише творча спадщина не втрачала своєї цінності, все інше ставало матеріалом для анекдотів. Хіба кращими хоч на дещицю стали б Піндарові оди, якби нам сказали, що поет брав активну участь у засіданнях міської ради в Фівах? Політична діяльність Ціцерона, на нашу думку, шкодить йому, а іноді й робить деякі твори смішними. Кого сьогодні, за винятком біографів, зацікавить міністерська діяльність Гете, коли навіть стільки років очолюваний ним театр, що поглинув багато часу і зусиль, так мало нас хвилює? Самі письменники часто згадують ці безплідні години свого життя і з жалем думають про те, чого не змогли створити, змарнувавши сили й час на речі нікчемні й скороминущі. Це слушно, але тільки частково. Бо життя, якому вони так щедро себе віддавали, не залишалось у них в боргу. Воно формувало характер, гартувало волю, серце, розум, наповнювало легені свіжим повітрям, не давало нидіти й скніти, збагачувало досвідом, знанням людей і світу.

Спершу треба бути людиною, а потім художником — дехто гучно проголошував цю думку, інші підтвердили її прикладом власного життя як істину, що не підлягає жодним сумнівам. І хто насмілиться стверджувати, що Діккенс, Гамсун, Реймонт, Конрад, Горький, які витримали безліч найрізноманітніших життєвих випробувань, не використали їх як цінний матеріал у своїй творчості? Майже вся американська література, від Уїтмена по сьогоднішній день, створена людьми, які прийшли до своїх книжок найнезвичайнішими шляхами, на особистому досвіді познайомившись з такими справами й обставинами, про які більшість письменників в інших країнах просто не мають уявлення. Вони власним життям добували сировину для своїх творів.

Що одним давала доля, те інші намагалися добути собі самі. Не знаходячи в собі матеріалу для творчості, ганялися за ним по всьому світу. Гарячкова гонитва за враженнями, переживаннями, темами, сподівання відшукати їх у любовних зв’язках, у пригодах, в шинках, по завулках — усе це навіть висміяно в комедіях. А відтоді як існують швидкісні поїзди, пароплави й літаки, сотні літераторів використовують ці засоби пересування, щоб подорожувати по світу в пошуках пригод, незнайомого середовища, незвичайних людських типів, намагаючись увібрати в себе все розмаїття життя і нагромадити в свідомості капітал, що дасть високі відсотки. Результат часто виявлявся жалюгідним. Вони привозять додому у валізах, обклеєних етикетками з усіх країн світу, банальні історії, і з гіркотою пересвідчуються, що твір свіжий, збагачений чимось новим, вийшов саме з–під пера людини, котра не має уявлення, як проїхати з Делі в Калькутту. Тут мені ніби вчувається голос Рембрандта: «Лишись удома, — переконував він молодого митця, що збирався вирушити в подорож, — лишись удома! Усього життя не вистачить на пізнання чудес, які тут приховані».

Письменники завжди дивували своїм відчуженням від повсякденної дійсності. Психологи, здатні відчути найзаповітніші порухи індивідуума, надто ідеалізують людей і повсякчас стають жертвами підступності й облуди. Це відбувається тому, що свої знання про людину вони черпають не із спостережень за жестами й гримасами ближніх, а із спілкування з самою ідеєю людини, якою вона віддзеркалена в їхній душі. Процес пізнання відбувається в нашій свідомості. Всі враження іззовні мають ту цінність, що вкладає в них відчуття того, хто їх сприймає. Розум недалекий віддзеркалює дійсність, як вода: точно, поверхово, скороминуче. Розум творчий перетворює її, розширює, поглиблює, з речей нікчемних робить великі. Висп’янський із звичайного сільського весілля виснував народну поему. На тому весіллі, крім нього, були присутні ще два поети, не беручи до уваги іншої літературної братії, проте ніхто з них не міг навіть уявити собі, що бачить і чує цей мовчазний самітник.

Чудовий приклад — сестри Бронте. Відрізані від світу, живучи в безлюдному Йоркширі, в невеликому містечку Хоуорті, вони не мали можливості на особистому досвіді пізнати те, чим сповнені їхні романи. Особливо Емілія, авторка «Грозового перевалу», яка ніколи не виїжджала за межі своєї парафії на більш–менш тривалий час: життя старої панни в пуританському домі в середині XIX століття не надавало їй жодної можливості спілкуватися з такими чоловіками, як герой її роману Хіткліфф, якого вона видобула з потаємних схованок своєї творчої фантазії.

Говорячи так, ми пояснюємо одну загадку іншою. Механізм творчої фантазії не піддається аналізу. Не можна розкласти його на частини, кожну з них описати, а потім показати, як вони функціонують. Єдине, в чому ми можемо пересвідчитись, спостерігаючи окремі випадки, а всі вони надзвичайно різняться між собою, — це в здатності письменника втілювати в нове й несподіване ціле численні фрагменти дійсності, як зовнішньої, почерпнутої з навколишнього середовища, так і внутрішньої, що йде від власної психіки. Останні набагато важливіші. Люди, обділені уявою, спостерігають значно краще й бачене запам’ятовують точніше. Людина, яка володіє творчою фантазією, з кожного явища вибирає невеликий фрагмент, часто найменш істотний, іноді відтворює в пам’яті це явище в цілому, але вже позбавлене характерних деталей. Бо ж одночасно із сприйняттям у ньому діяло щось таке, що майже завжди змінювало саме враження. Це «щось» може бути почуттям, думкою чи фантазією, підказаною асоціацією. Про пам’ять не варто навіть згадувати. Люди з палкою уявою ніколи нічого не запам’ятовують. Їхня пам’ять — просто фікція. Явище, яке вони вчора спостерігали з бездоганною, здавалося б, тверезістю та увагою, завтра в їхній свідомості за допомогою фантазії може невпізнанно змінитися.

Ця здатність трансформувати сприйняте має всі засоби, що їх надає активна, хоча й приховувана, психічна діяльність. Пристрасті, прагнення, особливо ті, що не здійснились або не проявились, мрії, сни, образи, уподобання, побоювання, сором — усе, чим кожна людина заповнює свою самотність, у митця стає творчою лабораторією. Там відбувається вгадування, передчуття, осягнення явищ, з якими він ніколи не стикався, які нібито йому зовсім чужі. Нібито… А насправді вони в ньому існують, іноді він усвідомлює це і навіть розвиває їх у своїх найпотаємніших думках, іноді ж немовби змотані в клубок вони до певного часу криються в ньому. Від чийогось жесту, виразу обличчя, несподіваного слова цей клубок раптом розмотується. Письменник завжди в своїх мріях і роздумах має бути напоготові для сприйняття безлічі можливостей і ситуацій, і поганим творцем виявиться той, хто збентежиться, якщо йому раптом запропонують у подарунок місяць. Уява більшості з них уже давно захопила його, влаштувалась там і хазяйнує.

Гете мав право стверджувати, що в справжнього творця вроджене знання світу, тому зайвий особистий досвід тільки обтяжує його, а не допомагає впоратися з кожним наступним завданням, що стоїть перед ним. «Я написав «Геца фон Берліхінгена», — каже він далі, — у двадцять два роки, а через десять років дивувався, скільки правди в моїй драмі, хоча нічого з того, що я там зобразив, мені на час її створення не довелося ще пережити». Було б помилкою приписувати Бальзакові геніальний дар спостережливості. Бальзак — не спостерігач, а великий фантазер, візіонер. Усе, що потрапляло в поле його зору, могло розбурхати фантазію, але ніщо не лишалося в незміненому вигляді. За допомогою елементів, вихоплених із життя чіпким поглядом палаючих очей, він створював образи людей, які ніколи не існували, і цей могутній алхімік надихав їх життя динамікою незаперечної правди. Його уява малювала будинки, вулиці, міста, і читачеві здавалося, що все це він брав з натури.

Багатство письменника залежить не від різноманітності вражень, а від широти його інтроспекції: чим дивовижніший світ він у собі носить, тим яскравіший матеріал, що живить його творчість. Скільки літераторів вчитуються в роботи з кримінології, відвідують в’язниці, просиджують у шинках, де збираються апаші, а потім створюють образ, не вартий навіть тіні Вотрена, знайденого Бальзаком не при зустрічі з Відоком, а виплеканого власного могутньою уявою: якась із численних клітин цього творчого мозку підказала письменникові образ хитруна, шельми, відважного й нещадного спритника. Особистий любовний досвід Запольської своїм багатством міг би збентежити уяву Ожешко, та марно шукати в Запольської твору про кохання такого масштабу, як «Хам». Драми Расіна переконують: їхній автор мав жити життям, яке вирувало пристрастями, що й дозволило йому створити їх з надзвичайно глибокою правдивістю, а насправді Расін був відлюдником. Вихований у суворих умовах Пер–Роялю, ніколи не проймався сердечною атмосферою рідного дому, чужими були для нього пристрасті віку, а весь його любовний досвід обмежився романом з актрисою — річ банальна у житті драматурга.

Читача завжди цікавить особа автора, його зовнішність, спосіб життя, його вдача. Нині цей інтерес вдовольнити простіше завдяки фотографіям, що їх друкують у журналах, інтерв’ю, кінофільмам, навіть голос письменника можна почути — він звучить у радіо- і телепередачах, його записують на платівки. Митець ділиться своїми творчими планами, розповідає про свої уподобання, про спосіб життя, іноді навіть про інтимне. А в минулі століття письменника оповивала таємниця. Правда, в той час таємнича завіса трохи піднімалась. Гравюри на дереві, мініатюри, медальйони популяризували його зовнішність, приватні листи поширювали про нього правду й вигадки.

Горацій в одній з од вихвалявся, що, проходячи вулицею, помічав, як на нього показували пальцем. Вольтер тоді, коли ще не існувало кіно, не було фотографії та репортерів, добився популярності не меншої, ніж Бернард Шоу, який уже в наш час протягом півстоліття не сходив зі сторінок ілюстрованих часописів.

Проте не всі письменники виявляли стільки винахідливості, і читачі довгий час спілкувалися з книжкою, нічого не знаючи про її автора. їм залишалось хіба що снувати різні домисли, уподібнювати його з героями творів, керуючись ідеями, що він проголошував, або ж почуттями, що їх він викликав. З цим можна зустрітись і сьогодні. Наші батьки глибоко розчарувались, побачивши мовчазного й замисленого Сенкевича, бо уявляли його хвацьким лицарем, балакучим, як Заглоба. Так само бентежив нас і добродій з черевцем, яким був Ян Каспрович. А борідка Леопольда Стаффа, його скромна постать, несміливі, уповільнені рухи, такі зворушливі й зрозумілі близьким друзям, не могли не розчарувати тих, хто читав його «Сни про могутність». А зовнішність Ламартіна вражала серця ніжних прихильниць його поезії, тільки–но вони діставали нагоду побачити його наяву. У віршах Ламартін був мрійливий, задумливий, сором’язливий, все зворушувало його до сліз, і мимоволі уява малювала його істотою ніжною, витонченою, можливо, хворою на сухоти. Насправді ж, він був le grand diable de Bourgogne (величезний бургундський диявол), який їв і пив як належить, лаявся, наче гусар, любив полювання, мав псарні і стайні — справжній задерикуватий шляхтич, що невтомно воює з сусідами.

Однак деякі поети виглядали відповідно до побажань своїх прихильників. Ангелоподібна врода Шеллі чи визивне обличчя Байрона посилювали чарівність їхньої поезії, хоча Байроном треба було милуватися, коли він сидів верхи на коні, бо при ходінні поет накульгував. Зрештою романтики самі дбали про враження, яке мала справляти їхня зовнішність. Шатобріан усе життя носив зачіску, розкуйовджену бурями молодості, і зачіска en coup de vent стала модною для цілого покоління. Поетичні пози (наприклад, Міцкевич на скелі Аюдагу), декоративні плащі, ефектне тло допомагали іконографії поетів, і в такому виграшному вигляді вони поставали перед читачами — саме такими, якими їх хотіли бачити. Ось чому письменниці завжди намагаються виглядати на фотографіях молодими й чарівними.

Незрівнянно більше розчарувань може викликати характер улюбленого автора. Рід Красінських піддав суворій таємниці всі листи Зигмунта, де він тим же пером, яким були написані «Світанок» і «Псалми майбутнього», вів листування з управителем своїх маєтків, виказуючи себе в ньому брутальним і жорстоким магнатом–кріпосником. Свого часу ми не без співчуття стежили за судовим процесом, порушеним внучкою Жорж Санд проти біографа своєї бабусі: вона не хотіла визнати жодного з приписаних Жорж Санд коханців, але процес усе‑таки програла.

Гете, як міністрові, довелося вирішувати справу незаміжньої жінки, яку звинувачували в убивстві своєї дитини; і та ж рука, що у «Фаусті» сплела незабутню гірлянду із строф прощення і спокутування Маргарити, підписала звинувачувальний вирок.

Віктор Гюго, творець благочестивого Мірієля, який в десятках віршів уболіває над людською нуждою з милосердям і щедрістю діда–мороза, в житті був дуже скупим і ніколи не подав би бідакові ані шеляга. У книжці витрат, яку цей скнара вів з неймовірною сумлінністю, під рубрикою «доброчинність» були замасковані суми, які йому час від часу доводилося виплачувати спокушеним покоївкам.

Проте алхімія слова зуміє і найгірші риси письменника використати й створити речі, неповторні за своєю чистотою й благородством. Шарль Лало в кількох томах зібрав психологічні загадки багатьох письменників, які вміли свої моральні слабкості, вади, недоліки викорінювати у власних героїв, щедро наділяючи їх тим, до чого самі були нездатні.

Чи варто займатись особистістю автора? Це запитання ставилося часто, і відповідали на нього по–різному. Для нас тут цікавіші фактичні приклади, що ілюструють два гранично відмінні ставлення до письменника — у Франції і в Польщі.

Франція, незважаючи на будь–які протести, з давніх–давен жадібно порпається в особистому житті своїх письменників. Там не вдається приховати навіть найінтимнішу таємницю. За кожним славним іменем у французькій літературі тягнеться обширна бібліографія життєписів, щоденників, мемуарів, архівних документів, листів. Класичним прикладом може служити книга А. Мартіно «Календар Стендаля» — справжній календар усього життя, день за днем, іноді навіть з фіксацією годин, і все підкріплено сумлінною бібліографією.

У Франції безліч відомостей про письменника оголошуються ще за його життя, хоча певна скромність при цьому все ж дотримується. Та вона миттю зникає одразу після його смерті. Тоді ніби проривається гребля і починається повінь книжок, нарисів, статей, у яких письменника роздягають догола: ви можете його побачити в домашній обстановці, за роботою, в подружній спальні, в товаристві друзів, під час подорожі, не будуть таємницею його любовні пригоди, почуєте його визнання, підслухані в розмовах, дізнаєтесь про його судження, хвороби, дивацтва. Що ж до його характеру, то немає такої найбільшої вади, якої б не осмілились явити.

Часто плітка бореться тут з правдою, і остання не завжди перемагає, трапляється, що така суперечка триває десятиліттями, втягуючи щоразу нових учасників, нових свідків або аохівних дослідників. Приклад Франції подіяв і на інші нації, за ним пішли стримані англійці, а в Америці письменників затьмарили кінозірки й боксери, і якщо таємниці особистого життя там і поважають, то лише тому, що мало хто ними цікавиться.

У Польщі інакше. Наші письменники мають вигляд урочистий і трохи скорботний, наче пам’ятники. Невідомий скульптор, що не забув на надгробку в Зволені про рукавички для Кохановського, виявився більш промовистим, ніж біографи поета. Якби не кілька сторінок Тшитеського, повнокровна постать Міколая Рея лишилася б для нас блідим привидом.

І нині сучасники, які знали наших великих письменників особисто, не надто квапляться розповідати про них. Повмирали всі, хто спілкувався з Прусом, і ця приваблива людина лишиться для нас назавжди замкнутою між двома датами, перша з яких, дата народження, супроводиться знаком запитання, бо вона є непевна, як у письменників давнини або середньовіччя.

Ще живий дехто з тих, хто близько знав Сенкевича, Жеромського — марно чекаємо ми їхніх розповідей. З почуттям глибокої вдячності були прийняті видані недавно юнацькі «Щоденники» Жеромського і присвячений Сенкевичу «Календар», яким професор Юліан Кшижановський розвіяв морок, що так довго оповивав особу й життя автора «Камо грядеши».

З неохотою описувати життя письменника у нас пов’язується забобонний страх — як би не образити його пам’ять. Без сумніву, це благородне почуття, але воно виглядало б іще піднесеніше, якби не змагалося з брехнею. Відомо, скільки втратила біографічна документація Міцкевича через пієтет його сина Владислава. Таку поштивість важко хвалити з усією відвертістю і без застережень: надто явно прозирає в ній бажання якомога швидше позбутися письменника, пославши його в безсмертя, а на землі задовольнятися його алегоричною подобою, яку так легко й зручно запам’ятати.

Якщо запитати самих письменників, їхні думки стосовно цього розійшлися б. Можна з певністю сказати, що більше виявилося б тих, хто проти безцеремонного копирсання в особистому житті. І не один з них завчасу вживав відповідних заходів і палив папери, які не повинні були вийти на яв. Але що може вчинити беззахисний покійник? Думка, що можна стати жертвою небажаної цікавості, не раз отруювала письменникам життя, підказувала суворі заборони в заповітах, викликала гострий протест.

Митці із заздрістю озиралися на письменників давнини: їм безцінну послугу зробив час, знищивши все, крім творів. В ідеальному становищі опинився Гомер: він настільки розчинився в своїх творах, що навіть факт його існування береться під сумнів.

Врешті хтось мусить написати історію літератури, де тільки плоди творчості йшли б низкою століть і поколінь, в атмосфері своєї епохи, без життєписів митців. Адже про «Нібелунгів» чи «Слово о полку Ігоревім» ми говорим як про літературні твори, не називаючи імен авторів. Вони нам невідомі, це вимушене мовчання, однак його ж можна розглядати і як метод у трактуванні літературних явищ. Ясна річ, це треба зробити талановито, що може здійснити дослідник з непересічкими здібностями. Але для нашої праці, тісно пов’язаної з психологією творчості, біографічний матеріал є найважливішим, і ми повинні бути вдячні всім, хто нам його постачає, і засуджувати тих, хто нехтує його і дає йому загинути.