Алхімія слова

Праця

«Причісуючись і голячись, я маю звичку читати або писати, слухати, як мені читають вголос, або диктувати записувачам. Те саме й під час їжі чи прогулянки верхи. Ти здивуєшся, коли я тобі скажу, що не раз працював, сидячи на коні, тож після повернення додому в мене була готова й пісня. На учтах у моїй сільській самотності при мені завжди перо, і я відкладаю його лише з поваги до приїжджого гостя. У мене в домі на всіх столах письмове приладдя. Нерідко я навіть прокидаюсь уночі, потемки намацую перо біля мого узголів’я і — поки не зникла думка — записую, а назавтра ледве можу розібрати занотоване в темряві. Ось який мій спосіб життя і мої заняття». У цьому визнанні Петрарки перед нами постає «перший літератор нового часу» в своєму скиті у Воклюзі, де він день і ніч був поглинутий своєю роботою.

А ось кілька слів з іншого скиту, віддаленого від попереднього п’ятьма століттями, — з Круассе, де Флобер сидить над «Мадам Боварі». Відсунувши болісний рукопис, він пише листа: «Я страшенно злий, і не знаю чому. Можливо, в цьому винен мій роман. Не йде він, не рухається, я такий змучений, неначе вергав каміння. Часом мені хочеться плакати. Тут потрібна воля надлюдська, а я всього–на–всього людина». І через кілька місяців: «Голова в мене йде обертом від смутку, невдоволеності, втоми. Я просидів над рукописом чотири години й не зміг скласти жодної фрази. Сьогодні не написав жодного путнього рядка, зате набазграв сотню нікчемних. Жахлива робота! Яка мука! О мистецтво, мистецтво! Що ж це за люта химера, що вигризає нам серце, і заради чого? Це безумство — прирікати себе на такі страждання…»

А ось картина в усій її повноті: «Позавчора я ліг о п’ятій ранку, встав близько третьої. З понеділка відклав усі роботи й цілий тиждень працював над моєю Боварі, терзаючись від того, що робота не рухається вперед. Я дійшов уже до балу й почну його наступного понеділка — сподіваюсь, справа піде краще. З часу нашої останньої зустрічі переписав двадцять п’ять сторінок начисто, і це — за шість тижнів! Я так довго переставляв, змінював, переробляв, що в даний момент уже не розумію, добре вийшло чи погано, проте сподіваюсь усе‑таки, що сяк–так купи тримається. Ти говориш мені про свої розчарування: подивись краще на мої! Іноді мені навіть не зрозуміло, як це руки не опустяться в знемрзі, не запаморочиться в голові. Проваджу прикре життя, позбавлене всіх радощів, і мене підтримує тільки моя несамовита затятість, часом вона плаче від безсилля, але не здається. Я люблю мою роботу любов’ю нестямною і дикою, як аскет, волосяниця роздирає моє тіло. Іноді відчуваю в собі таке безсилля, коли не можу знайти жодного потрібного слова. Намазюкавши багато сторінок, пересвідчуюсь, що не написав жодної вдалої фрази, тоді падаю на отоманку й лежу отупілий, у трясовині нудоти. Ненавиджу себе і звинувачую за безумство, що примушує мене гнатися за химерами. Та ось минає якихось чверть години, і серце починає радісно битися. Минулої середи мені довелося піднятися з‑за письмового столу й пошукати носовичок: по обличчю текли сльози. Я був такий розчулений, відчув таку насолоду, поки писав, мене зворушували і моя думка, і фраза, якою ця думка була висловлена, і самий факт, що я знайшов для думки настільки щасливу словесну форму. Так принаймні мені уявлялось, проте, можливо, тут позначилось і розладнання нервів. Буває також піднесення настільки високого порядку, що чисто емоційні елементи тут нічого не означають, цей захват своєю моральною красою переважає саму доброчесність. Іноді мені буває дано, в мої сонячні дні, досягати такого стану духу, коли блиск захвату пронизує мене від маківки до п’ят, душа підноситься над життям настільки високо, що й слава перестає для неї щось означати, і навіть саме щастя є зайвим…»

Обидва ці голоси — з Воклюза й Круассе — належать письменникам, які завдяки матеріальній забезпеченості були повновладними господарями свого часу, і ніякий примус іззовні до роботи їх не приковував. Вони прийняли її на себе добровільно, пойняті жагою досконалості: для одного це означало сягнути вершин культури свого віку, для другого — створити нову прозу. Обидва служили кожен своїй меті, відмовившись від усього, що люди вважають принадами життя.

Так працювали не лише вони. Лейбніц міг майже по три доби не вставати з‑за столу, Реймонт, закінчуючи перший том «Селян» (весілля Борини), працював без перерви три дні й три ночі й навіть розхворівся. Гете, оглядаючись на прожите життя, що уявляється нам таким щасливим і безхмарним, признавався Еккерману, що знаходить у ньому не більше кількох тижнів, відданих відпочинку й розвагам, решта — наполеглива праця. Хто не чув про одержимі ночі Бальзака! Як складався день Крашевського, як п о в и н е н б у в складатися, щоб ця людина змогла протягом п’ятдесяти років написати півтисячі творів, збирати й видавати історичні матеріали, вести гігантське листування, редагувати часописи. А що із свого буття міг віддати життю Лопе де Вега, якщо його творчий спадок налічує кілька тисяч п’єс?

Але нехай нас не вводить в оману мала кількість книжок: іноді треба багато разів помножити ці книжки, щоб одержати повний баланс вкладеної в них праці, відданої начеркам, переробкам, викинутим і написаним заново частинам. Ось, приміром, така проста річ: автори переписують свої твори іноді по кілька разів. Сенкевич, здається, переписував заново всю сторінку, якщо йому доводилося зробити на ній поправку. Письменники так чинять, щоб вивільнитися з хаосу чорновиків. Буває навіть так, що знають своє творіння напам’ять. Жюльєн Бенда говорив мені, що кожну свою книжку він переписував по шість разів. Це страшне марнотратство часу, проте погану послугу зробив би письменникам той, хто надумав би їх тут схиляти до ощадливості. Зрештою, сумніваюсь, чи це вдалося б. Капітал творчості не примножується від скупості. Письменник вільно розпоряджається своїм часом, спокоєм, особистим щастям. «Запевняю вас, — пише Ромен Роллан, — що кожен том «Кристофа» приніс мені багато сивого волосся чи, точніше, скинув його з моєї голови; всі кризи, через які проходив мій герой, потрясали також і мене, навіть сильніше, тому що в мене не такий міцний організм».

Рамон Фернандес розповідає, що якось серед ночі під час нальоту німецьких «готів» до нього забіг Пруст і спитав, як правильно вимовляється по–італійськи senza rigore (без суворості). Він щойно вжив цей зворот в одній фразі, але не певен, чи гармонує звуковий відтінок італійських слів з ритмом усієї фрази. Заради двох слів він не лише перервав роботу, але — такий вразливий і слабий — пройшов половину Парижа, не думаючи про небезпеку. Рідко хто, читаючи без належної уваги поему Словацького «Беньовський», затримується над скорботними рядками цієї пригасаючої людської свічки:

Визнання письменників про години творчості здебільшого сумні. Немов чути гуркіт битви, стогін поранених, а потім настає глухе мовчання: поразка? Ні, це забули просурмити перемогу. Години творчості приносять, хвилини пронизливої радості, коли розділ, абзац чи бодай єдина фраза завершені і, нарешті, можна вдихнути свіже повітря задоволення. Довга й наполеглива робота зосередилась у моменті напруженого зусилля, вся уява, вся влада над словом, здатність пов’язувати слова між собою з’єднались і допомогли вирватися з імли, з темної ночі, яка десь там нагорі ув’язнювала думку, — душа письменника звивалася спіраллю дедалі більше закрученою, болісною, здавалося, що вона от–от упаде, уражена в своїй переможеній гордині, як Беллерофон. І раптом морок розсіюється, а на очищеному обрії з’являється, мов диво, ясний, виразний, відчутний образ, епізод чи фрагмент роботи, завершеної і прийнятої із заслуженим захватом. Це радість підкорювачів гірських вершин, де насолода від напружених м’язів дорівнює насолоді здобуття вершини.

Ейфорія, якщо вона незмінно супроводжує процес творчості, не викликає в мене довіри. Ось уривок з «Літературних спогадів» Вейсенгофа, і я наводжу його тут як розповідь про, насолоду під час писання, проте не приховаю, що стиль цього визнання будить у мені деякі застереження: («нитка, яка веде до мети»!). Ось що пише Вейсенгоф: «До найбільших насолод, яких мені довелося зазнавати в житті, я зараховую радість щасливого літературного творення («Соболь і панна»), коли улюблена тема немовби сама знаходить придатну для себе словесну форму, коли рій слів і висловів, стилістичних прийомів являється до тебе мов по команді і лишається вибирати найвдаліші, найвдячніші і прясти з них нитку літер, яка веде до поставленої мети. Тоді хоча б на мить виникає відчуття, що ти доторкнувся до досконалості, а це стан духу — високий і розкішний, щось на зразок екстазу, він перехоплює горло і витискає сльози з очей».

Якщо жалі, нарікання, скарги письменників доводиться чути рідше, ніж можна було чекати, то це тому, що багато хто утримувався від зізнань, і лише іноді необережне слово виказує таємниці їхніх прикростей. Письменники мовчать з гордості чи сором’язливості або ж з інших причин. В епохи, коли поета зобов’язувало натхнення, вони воліли мовчати про таємниці своєї творчості. Але за темпераментом цих мовчунів, за обставинами їхнього життя, за характером творчості, за рукописами, чернетками, посмертними паперами можна одержати чітке уявлення про бурі, які вирували під маскою стриманості і спокою.

Звісно, змагання, щоденна боротьба, очманіння від, годин роботи — все це зовсім не правило. І не завжди навіть дуже плідний письменник є невільником пера. Герберт Спенсер ніколи не працював більше двох годин на день. Арнольд Беннет призначав собі таку ж скромну міру часу й ніколи її не переступав: вставав з‑за робочого столу, навіть не дописавши початої фрази. Жорж Санд щодня працювала до одинадцятої години вечора, і якщо о пів на одинадцяту вона закінчувала роман, то тут‑таки брала чистий аркуш паперу і починала новий. Писала свої романи, немов церувала панчохи. Легко собі уявити, як на це дивився Мюссе, коли його перестало засліплювати кохання, — Мюссе, який, бачачи перо, тікав геть, гнаний страхом і ненавистю… Дисципліна праці завжди була для письменника благословінням. Скільки сил зберігається, якщо в певні години сідаєш за робочий стіл! Байдуже, чи відбувається це рано–вранці, як у Поля Валері, що прокидався о четвертій годині, і Ламартіна, що вставав о п’ятій, чи ж по обіді, увечері, нехай навіть уночі, що особливо до вподоби багатьом письменникам, чиї нерви тільки проти ночі розслаблялися. Було б помилкою вважати, що це тільки наш час привчив письменників працювати ночами. Vigiliae noctae — нічні пильнування, як рефрен, повторюються в житті дуже багатьох письменників. Арістотель міг би бути патроном цих учених сов, а Платон — свіжий, мов квітка — покровителем тих, хто творив удень.

Бюффон, Гете, Вальтер Скотт, Віктор Гюго, Бодлер, Флобер сідали за роботу з пунктуальністю чиновників, а якщо перелічувати всіх, хто мав звичку чинити, як вони, то в списку опинилася б більшість відомих письменників. Проте майже ніхто з них із цього не починав. Дисципліна праці виробляється поступово і остаточно закріплюється в період зрілості письменника, коли він встигає пересвідчитись, що шедеври виникають не з ласки щасливого випадку, а завдяки терпінню і наполегливості. Кожен видатний твір літератури замикає собою довгу низку подоланих труднощів.

Одначе що ж робити, якщо в призначений для творчості час не з’являється жодна думка, якщо немає ні сил, ні бажання працювати? «Сидіти». — відповідає Метерлінк, який незмінно відсиджував за письмовим столом свої три ранкові години, нехай навіть не роблячи нічого, тільки покурюючи люльку. «А я, — міг би про себе сказати Готьє, — сідаю, беру аркуш чистого паперу й пишу на ньому першу фразу. У моїх фразах я впевнений: кожна з них, мов кицька, впаде на всі чотири лапи, а слідом за першою підуть і інші». Зустрічаються особливі письменницькі темпераменти, поривчасті й ейфоричні, з них слова б’ють швидко й радісно. На жаль, і в них це творче свято виявляється затьмареним, коли вони холодно й розважливо перечитають рукопис, а якщо й після цього їхні веселощі не потьмяніють, врешті їм доведеться за некритичне ставлення до своєї роботи розплатитися добрим іменем.

Не слід думати, ніби письменники, які працюють у певний час доби, дотримуються розкладу на зразок чиновника, який, глянувши на годинник, зачиняє віконце, не вислуховує більше тих, хто до нього ще рветься, і перестає думати про справи, ховаючи їх у шухляду стола разом з прес–пап’є і нарукавниками. Не буває в добі такої години, коли б навіть найлегковажніший письменник відмовився прийняти своїх клієнтів: слова, образи, персонажі. Не може бути й мови про те, щоб він відірвався від роботи, коли вона йде успішно чи коли слід подолати перешкоду, — уникати її було б малодушністю. Письменник встає з‑за столу і знову за нього сідає, відкладає всі інші заняття, замикається вдома, шукає самотності, гасить світло і знову його запалює, не спить, прокидається серед ночі, встає до світу — ладен порушити весь свій бездоганний порядок, щоб відновити його завтра, після того як криза мине.

Буває так, буває інакше — не в тім суть. Методів роботи стільки, скільки є на світі письменників, і важко знайти двох, що працюють зовсім однаково, хіба що безнадійних нездар, єдине, що має значення, — це сама робота, творче зусилля, про що читач, беручи в руки готову книжку, як правило, й не думає. Погано, що про це не думають і багато молодих, котрі вирішили присвятити себе літературній творчості: їм уявляється, ніби вона уквітчана лише трояндами й зіткана з блакитних хвиль. Розчарування не забариться, воно примушує слабких здатися, а сильних — прийняти троянди разом з тернами. Молодий Мопассан підглянув одного разу Флобера за роботою, і це видовище стало для нього приголомшливим уроком. Він бачив обличчя, багрове від припливу крові, бачив похмурий погляд, спрямований на рукопис; здавалося, цей напружений погляд перебирає слова і фрази з настороженістю мисливця, що зачаївся в засаді, затримуючись на кожній літері, немовби досліджуючи її форму, її обриси. А потім бачив, як рука береться за перо й починає писати — дуже повільно. Флобер раз у раз зупинявся, закреслював, вписував, знову закреслював і Знову вписував слова, рядки — вгорі, збоку, впоперек. Сопів, як дроворуб. Щоки набрякли, на скронях здувалися жили, видовжувалася шия, відчувалося, що мускулатура всього тіла напружена — старий лев вів відчайдушну боротьбу з думкою і словом.

Описане тут видовище стосується вже не психології, а фізіології творчості. Під такою назвою можна було б написати великий і дуже цікавий трактат. Але він не вмістився б у рамки нашої книжки. І все‑таки не можна в ній геть змовчати про явища, які мають, безперечно, іноді вирішальний вплив на творчий процес.

Фізичні недуги, так само як і прекрасне здоров’я, не тільки знижують чи посилюють працездатність, але вони формують і темперамент письменника, його схильності, сферу й відтінки понять, якими він оперує, іноді фізичний стан визначає і концепцію твору, і звучання та зміст окремого розділу, сторінки, не кажучи вже про фрази, образи, метафори, що залежать, і то вельми відчутною мірою, від таких прозаїчних функцій нашого організму, а це письменники дуже неохоче визнають. Але в листах, в інтимному висловлюванні вони іноді цієї залежності не замовчують, і там можна знайти розповіді про дуже незвичні приклади гальмування чи оживлення творчої діяльності під впливом таких чинників, як холод і тепло, голод, задоволення, а поряд із скаргами на згубний вплив хвороби часто–густо дивує похвальба цими‑таки хворобами.

«Люди кажуть, що я хворий, та ось питання: чи не в хворобливому стані криється найвищий розум, який вражає прозорістю і глибиною, чи не розцвітає він саме з того, що називають хворобою думки, яка міцніє й стає витонченішою за рахунок решти психічних функцій?» Це говорить один з персонажів новели «Елеонора» Едгара Аллана По. Її автор у рум’яній, розпашілій від здоров'я америці першої половини XIX століття цінував у собі тендітність орхідеї. В такий же спосіб Чехов в оповіданні «Чорний чернець» показав духовну перевагу фізично слабкої людини, і, певне, писав він це, маючи на увазі себе, бо ж був хворим на сухоти. Похвалу хворобі проголошував і німецький романтик Новаліс.

Наука не раз із задоволенням займалася хворобами письменників (епілепсією Флобера та Достоєвського, сухотами Словацького, агорафобією Пруса, сифілісом Висп’янського), шукаючи в недугах ключ до розуміння їхньої творчості. І навіть у тих, кого ми звикли вважати Здоровими, дослідники старалися знайти яку–небудь патологічну рису. Свого часу зчинила багато галасу книжка Кречмера, де автор на «геніальних людей» наліплював ярлики, що ставили під сумнів їхнє розумове здоров’я. Якщо справді, як передбачає сучасна медицина, в недалекому майбутньому кожну хворобу можна буде вилікувати за кілька днів, то людський геній або зовсім зникне з лиця землі, або йому доведеться перекочувати в людей врівноважених, котрі відзначаються прекрасним здоров’ям.

Письменник у повсякденному житті погано вміє зберігати душевну рівновагу. Перебування серед вигадок, химер і привидів огортає для нього туманом дійсність. «Знаєш, на кому одружиться Фелікс де Ванденес? На мадемуазель де Гранвіль. Вельми вигідний для нього шлюб, тому що сімейство Гранвіль дуже багате, незважаючи на великі видатки, в які їх утягла мадемуазель де Бельфей». Всякий, хто почув би таку розмову, міг поклястися, що мова йде про друзів, знайомих чи сусідів, а тим часом усе це були персонажі з роману, що його Бальзак тоді писав. Ось істинний поет! Для нього світ вигадки так само реальний, як і те, що заведено називати реальністю і що філософи ось уже кілька тисячоліть марно намагаються осягнути. Правильніше було б сказати, — більш реальний, якщо мати на увазі Бальзака. Якось він нетерпляче слухав друга, який розповідав про хворобу когось із своїх домашніх, врешті не витримав і перервав його словами: «Ну гаразд! Але вернімося до дійсності — поговоримо про Євгенію Гранде!» Євгенія Гранде, героїня його роману, була для нього реальнішою, ніж люди, з якими він спілкувався в житті.

Такі анекдоти додають чарівності біографіям письменників, проте в житті вони виникали завдяки рисам характеру, що діяли на навколишніх відразливо й викликали неприязнь. Загалом, мабуть, не існувало письменників, вільних від дивацтв і примх, що не являло собою якогось винятку в людському роді, оскільки кожна людина може бути трохи диваком, але письменники відзначаються тим, що надають своїм дивацтвам особливого значення і дуже ображаються, коли оточення не приймає їх з належною шаною і розумінням. Бальзак, працюючи ночами, настільки порушував розпорядок життя близьких йому людей, що один з його секретарів збожеволів. Кант не терпів біля себе одружених: його вірний довголітній слуга Лампе позбувся місця, тільки–но хазяїн дізнався, що він узяв шлюб.

Письменник може виявити і звичайно виявляє свої дивацтва й примхи в чому завгодно: у виборі дому й квартири, в одязі, в способі харчування, в жестах, в манері говорити. Блуза з широким відкладним коміром і по сьогодні носить ім’я Словацького, а той успадкував її від Байрона, який, можливо, переробив її з жабо, знайомого нам з портретів Шекспіра. Аполлінер носив сіро–блакитну камізельку з металевими гудзиками, запевняючи, що це форма голландської Ганзи, але не пояснював при цьому, чому вважає за потрібне носити таку форму. П’єр Лоті сідав за письмовий стіл у східному вбранні. Робер де Монтеск’ю вибирав одяг залежно від того, з ким мав зустрітися: вирушаючи до Гонкура, надягав камізельку з японського шовку. Уайльд, ще до того як стати законодавцем моди, ходив у коротких штанях, оксамитовому береті з лілією або соняшником у петличці. Так, на його думку, повинен був одягатися істинний поет у сірій повсякденності вікторіанської епохи. Колись поети справді своїм одягом вирізнялись серед інших. В глибокій давнині вони носили на голові пов’язку, у середні віки письменника можна було впізнати, побачивши каламар та жмут пер біля пояса, що, однак, мало певний недолік, оскільки могло означати й мандрівного бакалавра, і «вуличного дряпіжку», який писав для неграмотних листи та супліки.

Колись важко було уявити собі поета без довгого волосся, особливо старанно цю традицію підтримували ті, кому густа чуприна замінювала брак таланту. Довговолосих поетів можна було зустріти в усіх богемних закладах. Богема — зовсімне винахід XIX століття. «Багато хто з поетів, — пише Горацій, — не обтяжують себе тим, щоб постригти нігті й поголити бороду, шукають відлюддя, уникають лазень». Додати до цього пляшку горілки, сучкувату патерицю — і вийде портрет Зморського, представника варшавської богеми. Фантастичний капелюх з широкими крисами і пелерина прикрашали літераторів «Молодої Польщі»[3] та їхніх епігонів — вир першої світової війни закрутив і капелюхи, й пелерини. Сьогодні богема стала вже легендою, пережитком, але постаті її настільки мальовничі, такі дорогі літературному життю, що в майбутньому вона неодмінно з’явиться в якомусь новому фантастичному вбранні.

Все це не обов’язково є марними пошуками оригінальності. Людині, яка живе уявою, властива схильність утілюватися в образи, що збуджують її фантазію. Отож, замість керуватися загальноприйнятими нормами, вона чинить, як пише, тобто згідно із своєю фантазією. Нерідко це переростає у викличну і вперту зневагу до громадських норм та правил поведінки, до моди, до мови, до всіх умовностей — поганих і добрих. Так поводяться не лише представники богеми, але і їхні супротивники — аристократи від мистецтва на зразок Байрона чи Уайльда. Вони надають своєму життю певний стиль, роблять його оригінальною та мальовничою вигадкою і протиставляють його нудній сірій дійсності.

У цей протест можна навіть вдихнути революційний дух, таким духом було насичене гасло: «Epater les bourgeois» — «нажахати буржуїв», улюблений девіз середини XIX століття, в епоху торжества буржуазії. Готьє, зневажаючи сюртуки й котелки, ходив у чорній оксамитовій куртці і в черевиках із золотистої шкіри, нічим не прикриваючи довговолосої голови, та зате не розлучався з парасолькою, яку завжди, незалежно від погоди, тримав розкритою. Якось він замовив собі незвичайного крою камізельку з пурпурного атласу. Надів її всього лише раз, ідучи в театр, але вперта легенда, яку підтримували міщани з провінції, відтоді не уявляла його інакше як у пурпурній камізельці, а молоді літератори із запалом вітали камізельку як протест проти міщанської зашкарублості. Ви, можливо, гадаєте, що все це річ поверхова, зовнішня, яка не має нічого спільного з роботою творчої думки? Дуже помиляєтесь! «Ми палко любили червоний колір, — каже Готьє, — благородний колір, колір пурпуру, крові, життя, світла, тепла…» І під впливом цього кольору він відчував у собі визивну сміливість людини епохи Ренесансу. Гонкурів вабили яскраві, іскристі барви.

Письменник завжди фетишист. Він вірить, що певні предмети, барви, звуки мають особливу силу. З роками його кабінет, весь дім, він сам перетворюються на колекції фетишів, здатних викликати духів, замовляти бурі, розсіювати імлу. В музеї і в описи потрапляє лише мала частина таких фетишів. Більшість гине, не привернувши до себе нічиєї уваги. Як непотрібний мотлох, викидаються на смітник найнесподіваніші предмети: черепашки, камінчики, почорнілі від старості каштани, гілочки, що розсипаються від, найпершого дотику, ярмаркові картинки, залізничні квитки. Вчений–дослідник був би дуже здивований, якби дізнався, яку незвичайну сторінку, яке психологічне одкровення, який несподіваний поворот у розвитку фабули дали письменникові ці нічим не привабливі дрібнички, а в ширшому плані наскільки він, дослідник, їм зобов’язаний художніми мотивами, які йому пощастило вгадати у письменника, чию творчість він так детально вивчив і продумав. Крашевський звернув увагу на фетиші у Норвіда і дізнався про їхнє призначення. «Із свого альбома, — розповідає Крашевський, — художник дістає картинку і вставляє в раму, що висить навпроти ліжка, ця картина — спогад про щось, чим він хоче тепер жити. Вона висить у рамі тижнями, іноді й довше, поки власникові не заманеться поміняти її. В інших рамках — засохле листя, сліди чийогось життя».

Як багато означають і колір шпалер, і картина на стіні, і освітлення! Гофман працював у кімнаті, обклеєній чорними шпалерами, а на лампу надівав то білий, то зелений, то блакитний абажур. Іноді письменник обирає собі таке місце для роботи, де, здавалося б, усе має йому перешкоджати, а він, однак, зумисне чи несвідомо, відтворює всі ці незручності в кожному новому своєму житлі — так птах звиває гніздо незмінно в той же спосіб, що і всі інші представники даного виду. Причину шукати марно: вона захована в далеких, уже забутих періодах творчого життя письменника, оповита стількома забобонами, що письменник може виявитися нездатним до роботи, якщо його вирвати із звичних умов, котрі не мають нібито тих чи інших переваг.

Ще більше залежить від часу доби та пір року. Для Словацького врожайною була осінь, Шіллеру весна одним своїм диханням допомагала втілити всі задуми, над якими він марно мучився зиму. Пліній Молодший наснажувався, побачивши море. Видовище безмежного океанського простору, можливо, нічого не підказало б Дюамелю, та як збуджувало воно творчу фантазію Віктора Гюго! Віддалене бамкання дзвонів і шум вітру, монотонний шелест дощу й порожнеча снігового поля, трепет листя молодої берізки, квітка водяної лілії, що розпустилася на стеблі, запах скриньки, яка не відкривалася багато років, смак вмоченого в каву бісквіта — кожне з цих повсякденних явищ бувало для письменників величезною чарівливою подією, а скільки таких явищ пройшли непоміченими через їхню творчість чи перебувають напоготові, щоб подіяти на їхню вразливість.

Мопассан замислювався над цим питанням і писав: «Рідкісною, а може, небезпечною особливістю людської натури є підвищена й хвороблива збуджуваність епідерми і всіх органів, завдяки яким наймізерніші фізичні відчуття дістають змогу потрясати нас, а температура повітря, запах землі, погода можуть викликати біль, смуток або радість. Не наважуєшся увійти в театральну залу, тому що доторк до натовпу таємничим чином потрясає весь організм, не наважуєшся увійти до бальної зали, тому що веселе кружляння пар обурює своєю банальністю, відчуваєш себе похмурим, готовим розплакатись або безпричинно веселим — залежно від умеблювання кімнати, від кольору шпалер, від освітлення, іноді ж переживаєш, завдяки особливій комбінації фізичних сприйнять, почуття такого гострого задоволення, якого ніколи не відчути людям грубошкірим. Що це таке: щастя чи нещастя? Не знаю, але якщо нервова система не буде чутливою до болю чи до екстазу, вона нічого не зможе нам дати, крім помірних емоцій та безбарвних вражень».

Мопассан писав це, маючи на увазі й себе, і споріднені натури, що страждали надчутливістю. Уподобань та антипатій, які неможливо пояснити, вистачає в кожного письменника; не вільні від них і ті, що уявляються нам монументальними за своїм психічним здоров’ям і врівноваженістю. Олімпієць Гете терпіти не міг запаху часнику, людей в окулярах і собак. Він подав у відставку, коли за наказом герцога на сцені театру, де Гете був директором, з’явився собака. Ще сильніше, ніж антипатія та ідіосинкразія, проявляються симпатії та потяги, причина яких так само виявляється таємничою, звідси незрозумілий потяг до речей, які набувають іноді величезного і загадкового значення.

Письменник, пересвідчившись, що даний пейзаж справляє на нього благотворну дію, буде до нього прагнути, пейзаж стане для нього необхідністю, без нього він буде страждати й сумувати і втішатися самими спогадами. Іноді треба дуже багато часу, щоб перебороти цей смуток, призвичаїтись до браку того, чого не вистачає, і знайти можливість спокійно працювати. Здатність вивільнятися з–під тиранії примх властива письменникам плідним, темпераментним, насиченим творчою субстанцією, спраглим до творення; а от відсутність такого опору, іноді чисто рабська покірливість характерні для людей слабких, зі скромним вантажем думок, почуттів, фантазії, яких ніколи не відвідає творчий екстаз, — це тепличні рослини, що вимагають особливого догляду, аби вони могли зацвісти. Нехтувати ними не слід, тому що серед них, крім ексцентричних нероб, є й такі, що дали літературі прекрасні твори.

У давні епохи приклади всілякого роду дивацтв та гримас письменників були поодинокі. Письменники середньовіччя — майже всі належали до духовного стану або чернецтва — корилися дисципліні, властивій цим групам. У давнину, в епоху Відродження і пізніше книжки писали полководці, політичні діячі, представники знаті — всі люди, що жили активним життям, і дуже з ними схожі за активністю придворні, люди світські, яким було невластиво днями й ночами просиджувати над рукописами, підстерігати потрібне слово, зворот, метафору на прогулянці, за трапезою, в бесіді, навіть у сні. Професійні письменники — з кінця XVIII століття їхнє число стало швидко зростати — перетворили художників слова в істоти, настільки поглинуті своєю роботою, що їм часто не вистачає життя на саме життя. «Ось уже два роки, як я не бачив жодної картини, не чув жодної музичної фрази, навіть був позбавлений можливості відпочити за звичайною людською бесідою — слово честі!» — з гіркотою пише Конрад у листі до Голсуорсі, скаржачись на своє самітництво під час роботи над романом.

Коли організм від невпинних зусиль слабне, доводиться шукати збуджуючих стимулів. Поки що не написано дослідження, де були б перераховані всі збуджуючі засоби, що їх застосовували літератори. Невідомо, що показав би статистичний матеріал, наведений у такому дослідженні: можливо, підтвердив би тверезість більшості поетів, а може, дуже поширену в різних колах думку, нібито поет не розлучається з пляшкою. Кохановський писав не на жарт, а всерйоз: «Хто–небудь знав коли–небудь поета тверезого? Такий нічого доброго не написав». Кохановського на два тисячоліття випередив афінський комедіограф V століття до н. е. Кратін п’єсою під назвою «Пляшка», де він зобразив самого себе із законною дружиною на ім’я Комедія і коханкою на ім’я Мате, що означає пияцтво.

Вино піниться в строфах єгипетських арфістів, його перлиновий сміх відлунює у вавілонських клинописах, «Пісня над піснями» насичена солодким виноградним соком, а далеко на сході Лі Тайбо, китайський Силен, у стані сп’яніння випадає з човна і силкується піймати відображення Місяця у водах Хуанхе. Крізь століття грецької поезії рухається діонісійська течія з веселою пісенькою Анакреона, померлого, за переказом, вісімдесятирічним стариганом, який вдавився виноградом, з пурпуром «Вакханок» Евріпіда, з Арістофаном, у кого запах продимленого бурдюка змішується з ранковою росою найтоншої лірики. Згодом Бахус пробрався в Рим, і ось Лукрецій наповнює бронзовий кубок міцним і пінявим напоєм. Горацій піднімає келих з кришталево–чистих строф, простягає його людям Відродження, запрошує до свого столу Ронсара, а з Кохановським зустрічається за «розмальованим жбаном». У трактаті про вино в житті поетів знайшлися б і «затуманені» сторінки про pôetes maudits усіх епох, які, починаючи від александрійської («Був дощ, і ніч, і ота третя змора кохання — вино», — співав один із них), через «руїни магів», де перський поет Гафіз, неначе відвар гріха, вливав вино в свої газелі, через таверни Війона, через мансарди богеми йшли до своєї дикої слави.

Вино дає політ, ясність думки й ту особливу радість, яка творить гармонію, злагоду, приємність. Благодіяння вина у літературі великі, а шкода, ним завдана, незначна, тому що навіть відчайдушні пияки відчували на собі благотворну дію його живлющої сили. Не пощастило з ним лише безталанному Еразмові Роттердамському, який, маючи хворі нирки, вбив собі в голову, що вино його вилікує. Склянка доброго вина, випита в час творчості, розсіює морок, розпалює уяву, окрилює думку — починають буяти метафори, розгортаються широкі розгалуження найнесподіваніших асоціацій; приклад тому Честертон. Приклад і Ромен Роллан, котрий у бургундському знову знайшов юнацький запал, заглушений роками проповідництва, створивши іскристий твір — «Кола Брюньйон».

Анатоль Франс мав звичку, сідаючи за щоденний фейлетон для газети «Temps» («Час»), ставити на письмовий стіл графин з вином і припадав до нього під час роботи, до якої не був особливо прихильним. Якось із ним трапився казус: помилково замість вина він дістав з буфета графин з коньяком. Перше, ніж почати роботу, випив скляночку золотавої рідини. І впав у відчай: що стане з фейлетоном, коли міцний напій почне діяти? Та вже не було часу роздумувати над цим. Почав писати. Перо літало по сторінках, немовби його несло вихором. За годину фейлетон був готовий, його забрав хлопчик–посильний з друкарні, а Франс ліг спати. Назавтра в редакції йому сказали, що Ебрар, головний редактор, хоче його бачити. Стукаючи в двері його кабінету, Франс був певен, що вийде звідти звільненим, а вийшов з підвищеною платнею. То була винагорода за натхнення, якого від нього не чекали.

Можливо, це єдиний випадок, коли коньяк мав змогу зробити літературі цінну послугу. Загалом же він нарівні з горілкою завдав багато бід. Скільки талантів потонуло в чарці! У школі Пшибишевського пияцтво було заповіддю (ясна річ, сатани) і дорогою до слави, чудовим засобом для снобів та графоманів забезпечити собі становище в літературі літрами випитої горілки. Хто бачив Пшибишевського в останні роки його життя, цю жалюгідну постать, що немовби зійшла зі сторінок романів Достоєвського, сльозливого п’яничку, в якого трусились руки і який ліз із освідченнями, поцілунками, щось недоладно белькотів; хто читав «Царство скорботи», написане в той сумний період його життя, коли довелося шкодувати за змарнованими зрілими роками, книжку, яка вражала неохайністю і безглуздям, — той міг бачити яскраву картину розпаду таланту, що покотився по непевному шляху. Алкоголіки такого роду знайдуться в літературі XIX століття будь–якої країни. Вони були горем своєї епохи. Від них ішли нісенітні ідеї, облудні почуття, занепадницькі настрої, безпорадний стиль і зубожіння мови. Лише Верлен був винятком. Верлен, отруєний абсентом, все ж до кінця зберіг іскру вищого духу, яку він так непростимо занапащав у собі.

Крім звичайних п’яниць, в алкоголі шукають порятунку і таланти, які або вичерпали себе, або стомились і сподіваються знайти в ньому стимул. Цілком очевидно, що нічого значущого тут не виникає, все це лише самообман і видимість, ілюзія творчої сили. До алкоголізму найчастіше вабить у періоди депресії, під час відчаю, яким був початок сорокових років, час варшавської богеми, або ж в епохи безплідні й безсилі. Одначе поети, помістивши в свій герб чарку, намагаються перетворити її в таємничу чашу Грааля. Пшибишевський у «Моїх сучасниках» намагається довести, що алкоголізм споріднений з містичним трепетом. Варшавська богема вбирала своє пияцтво в жрецьке вбрання — це мало бути чимось на зразок посвячення в таїнство, що наділяло душу ясновидінням.

Такими були poetes maudits. Ця назва дуже поширилась у другій половині XIX століття і зробилась ніби титулом, що свідчило про належність до певної суспільної групи. Ніщо так не прославляло поета, як життя поза нормами, підозріла поведінка, конфлікти з поліцією. Хто не мав щастя бути апашем, міг бодай валятися в канавах. Місяць, проведений у лікарні чи санаторії, дорівнював високій нагороді.

Бувають серед письменників і наркомани. Морфій, кокаїн, опіум, пейотль спочатку збуджували їхню цікавість, потім ставали необхідними для піднесення духу, екзальтації, створення поетичних видінь, сліпучих барв і блиску. Хоча до списку наркоманів внесено імена Бодлера і Квінсі, а нині Олдос Хакслі виступає апостолом мескаліну — алкалоїду пейотля — і бачить у ньому шлях до нових видінь, до нових ідей і до нових горизонтів, усе‑таки в цей отруєний потойбічний світ передусім прагнуть особистості слабкі, з плутаниною в голові, з розхитаною нервовою системою, з виснаженою уявою або ж суб’єкти декадентського типу, які живуть у твердій певності, що належать до останнього покоління людства. Немислимо уявити серед наркоманів письменників на зразок Софокла, Шекспіра, Гете — такі натури не захочуть себе одурманювати заради придбання фальшивих, крадених видінь і відчуттів, вони ніколи б не пожертвували повнотою і ясністю розуму, бо ж з нього черпають усе найкраще, дійсність має для них таку цінність, таку чарівність, що навіть те, що доводиться з неї віддавати годинам сну, видається їм прикрою втратою.

Важко знайти письменника без дивацтв і уподобань. Під час роботи, коли потрібна увага, свіжість думки, пам’яті, корисне все, що може їх зміцнити. Шіллер, працюючи, тримав ноги в холодній воді, а Бальзак нібито іноді працював босоніж, стоячи на кам’яній підлозі; Байрон вживав лауда–нум, Прус нюхав міцні парфуми, Якобсен — гіацинти, хтось іще — гнилі яблука. Ібсен, котрий, до речі сказати, не нехтував чарку, під час роботи шматував непотрібні папери й газети. Руссо збуджував свою думку, стоячи на сонці з непокритою головою, а Боссюе працював, сидячи в холодній кімнаті й закутавши голову в хутра. Всі ці прийоми кожному підказав власний інстинкт, і, на думку фізіологів, усі вони викликають потужний приплив крові до голови, що необхідно при творчій роботі. Якщо це справді так, то найліпше чинив Мільтон, тому що диктував, лежачи на низькій софі і звісивши голову майже до підлоги.

Каву відкрили коптські ченці. Певної пори їм належало протягом сорока годин поспіль читати молитви, вони боролися зі сном, проте часто–густо перемога була не на їхньому боці. Аж одного разу котрийсь із ченців звернув увагу на те, що кози, які об’їдали плоди невідомих кущів, виявляють незвичайну жвавість. Почали збирати ці ягоди, гризти їх, підсмажувати, врешті, пити настояний на них відвар. Це була кава. Араби кепкують з цієї історії, батьківщиною кави вони вважають Йємен. Спершу каві довелося витримати сильне гоніння з боку мусульманства. Та незабаром до неї вияьлено терпимість, а ще пізніше вона здобула фанатичних прихильників. До Європи кава потрапила досить пізно. У турецькому таборі під Віднем якийсь Кульчицький, солдат польського короля Яна Собеського, знайшов кілька мішків кави й заснував у Відні першу в Європі кав’ярню. Донині там відзначається ця знаменна дата. Одначе шляхетським піднебінням кава не припала до смаку. Анджей Морштин, перший, хто в польській літературі згадав про каву, говорить про неї з відразою:

Мало минути сто років, перш ніж вийшла книжка під назвою «Pragmatographia de legitimo usu турецької амброзії, тобто опис правильного вживання турецької кави». І ось уже Чарториський пише комедію під назвою «Кава», і вже діють «кафехаузи» за Залізною брамою, а Йоганн Себастьян Бах складає на честь кави кантату. Варто прочитати, що писали про каву люди XVII століття — Вольтер, Дідро, Руссо, Мармонтель, Лесаж, Грімм — завсідники кав’ярні «Режанс», яка після них приймала в себе ще багато поколінь літераторів і існує понині. Коли на столах письменників запарували перші чашки кави, бракувало слів, щоб висловити захват перед дивовижними якостями напою. Кава давала насолоду, звеселяла, збуджувала дух, тамувала біль. Згодом Мішле оспівав великий і благодійний переворот: «Кава повалила шинки, ганебні шинки, де за царювання Людовіка XIV серед винних бочок і вуличних дівок шаленіла молодь… Відтоді як з’явилася кава, менше лунало по ночах п’яних пісень, менше чоловіків лежало у вуличних канавах. Міцна кава із Сан–Домінго, яку пили Бюффон, Дідро, Руссо, додавала ще більше жару душам і без того гарячим, і в цьому темному напої вже виблискували вогні 89–го року».

Цю ж таки каву прихильники Французької революції пили по всій Європі. У Веймарі в домі Шіллера з благоговінням зберігають чашку, в якій дружина поета подавала «чудесний дар Аравії щасливої». Бальзак творив лише завдяки каві, в його стилі відчувається збуджувальна дія цього напою. І про Бальзака було сказано: прожив п’ятдесятьма тисячами чашок кави й помер від п’ятдесяти тисяч чашок кави. Здається, що ці цифри трохи занижені.

По двох століттях повсюдного вжитку, увійшовши в звичай, кава дещо втратила від початкової слави, але свої чудові якості зберегла. Навіть вино не може з нею суперничати. Кава не стає між нашою думкою і дійсністю, не порушує механізму нашої уяви, не ошукує наших відчуттів. Вона лишає нам цілковиту незалежність, тільки посилює витривалість при напруженні думки, а думка під її дією стає легкою, її ніщо не зв’язує, кава знімає втому і все, що та з собою приносить: апатію, сумніви в своїх силах, прикрощі з приводу очікуваних перешкод і труднощів. Декотрі мають такий же ефект від чаю.

Чай привіз до Європи в 1610 році корабель голландської ост-індської компанії, і протягом життя одного покоління він завоював майже весь континент. Джозеф Аддісон і Ричард Стіль подбали про його славу в літературних колах Англії. Чарлз Лемб обожнював чай, немов справжній китаєць. У Китаї чай ввійшов у поезію вже у восьмому столітті й відтоді лишився одним з найдивовижніших джерел поетичного натхнення. У Китаї та в Японії він є чимось більшим, ніж напій, він символ, довкола якого створено традицію, встановилися звичаї, чаю приписують вплив на естетику й на етику. Поет Лу Ю склав тритомну «Святу книгу чаю» — повний кодекс заварювання і вживання, де бачимо ту ж гармонію і порядок, що панують у Всесвіті. Кава і чай поділили між собою світ: Китай, Японія, Індія, Росія — це оплот чаю, а на Заході вірність йому зберегла лише Англія. Кава ж панує на Близькому Сході, в усій Західній Європі, в обох Америках, у мусульманській частині Азії, в Африці.

Ось уже півтора століття, як тютюн став незамінним супутником письменника у його роботі, що дало привід одному пуританському критикові в Англії висловити підозру, чи не в цьому криється причина поступового зникнення геніїв. В його звинуваченні ожили прокляття, що падали на тютюн ще двісті років тому, а вперше прозвучали наприкінці XVI століття, коли він тільки починав поширюватись у Європі. Його піддавали анафемі папи; проповідники погрожували усім, хто «смокче смердюче диявольське зілля», пеклом, де вони будуть кіптюжитись у тютюновому диму; указами королів та парламентів накладалися суворі заборони, визначалися міри покарання: затяжка з люльки чи заправка в ніздрі пучки тютюну могли людині дорого обійтися.

Особливо літературі не провіщала нічого путнього заморська трава:

лаялась горілка у поемі «Суперечка тютюну з горілкою», виданій 1636 року. А Зиморович навіть з тютюнового диму звив порівняння:

Ще в XIX столітті тютюн викликав огиду: Гете терпіти його не міг у своєму оточенні, Бальзак виголошував проти нього гучні промови. В цьому неабияк бував винен і сам тютюн — іноді він виявлявся і справді нестерпним. Особливо різні «місцеві» тютюни, бозна–яких гатунків і невміло оброблені, викликали суворий осуд, а письменники примушували палити цю гидоту своїх персонажів, які стояли на найнижчих щаблях суспільної драбини: відставних солдатів, розсильних, конюхів, що не заважало їм самим вступати тим часом в оборудки з контрабандистами. Міцкевич, який звик до куріння, вже не міг обходитися без чубука і благав приятелів дістати йому турецького тютюну.

У той час як у Круассе Гюстав Флобер, наче паша, огортав себе клубами диму, палячи люльку, Жорж Санд у Ноані вражала всю округу своєю сигарою. Так емансиповані жінки зробили з тютюну ще один символ своєї незалежності. З тією ж метою палила сигари і наша Жмиховська. А хто з письменників нюхав тютюн? З соромом зізнаюсь, що не знаю. Можливо, поети станіславської епохи, оскільки король Станіслав роздавав праворуч і ліворуч гарні табакерки на зразок тієї, що в «Пані Тадеуші» успадкував від батька Підкоморій, можливо, Олександр Фредро, старий вояк Наполеона, — у таких, як він, нюхальний тютюн був у пошані.

Наш час лишив уже далеко позаду суперечки й перемови про тютюн, і нині цей останній наповнює своїм димом робочий кабінет майже кожного письменника. Люлька в зубах або сигарета, з недбалою витонченістю затиснута між вказівним та середнім пальцями, належить до улюблених атрибутів в іконографії письменників, що поширювалася з допомогою фотографій, карикатур, кінофільмів. У французів часто зустрічаються зображення письменників з половиною сигарети в куточку рота й стрічечкою диму, який примушує примружувати очі, від чого обличчя складається в гримасу, іноді іронічну, іноді скорботну. Так полюбляють зніматися запеклі курці. Про декотрих із них ходять легенди, як, скажімо, про Поля Валері, що лякав своїх слуг густими клубами диму, які випливали з–під дверей його кабінету, або про Леона Поля Фарга, якого ніхто ніколи не бачив без сигарети.

У царстві тютюну дві великі династії борються між собою за першість: тютюн турецький і вірджинський. Останній підкорив англосаксів, а перший — Європейський континент і узбережжя Середземного моря. Тільки французи всупереч усякій очевидності розхвалюють свій tabac noir — чорний тютюн і нічого не визнають, крім своїх «капоралів». Куртелін, зацікавившись гумором англійців, подолав властиву йому відразу до подорожей і вирушив у Лондон, збираючись пробути там місяць. Виїхав він рано–вранці, а ввечері вже сидів у своїй кав’ярні за партією в доміно. «Жахливе місто, — пояснював він своє швидке повернення здивованим друзям, — уявіть собі, там неможливо дістати «капоралів»!» Так Куртелінові не довелося ознайомитися з англійським гумором і освіжити ним свої комедії.

Тютюн став одним з наймогутніших демонів у житті письменника. Хто раз йому віддався, вже не зможе написати жодної фрази, якщо не затягнеться димом, якщо немає під рукою тютюну й сірників. І, як кожний демон, тютюн діє таємниче, вміє добре панувати в наших думках — ніхто не буде заперечувати, що саме в блакитних змійках тютюнового диму приходили до нього жадані слова, яких він марно очікував у суворій чистоті легенів і повітря.

Одначе найсильнішим наркотиком є все‑таки захоплююча тема, бурхлива думка, розпалена уява — стан найвищого творчого піднесення, коли здається, ніби виходиш з підземелля на сліпуче яскраве світло, зіткане із самих несподіванок і водночас таке знайоме, неначе воно було створене давним–давно спеціально для нас і лише очікувало, щоб постати перед нами.