Алхімія слова

Майстерня

У паперах Шопенгауера зберігся аркуш, розділений вертикальною рискою на дві частини, з одного боку написано: «Франкфурт», з другого: «Мангейм». У кожній з рубрик Шопенгауер старанно перелічив переваги і вади обох міст. Із завбачливістю мислителя, який не бажає покладатися на волю випадку і наражатись на несподіванки, він попередньо ретельно зважив, що йому знадобиться для вигод, розваг і роботи, і лише після цього оселився до кінця своїх днів у Франкфурті–на–Майні. Такий же завбачливий і у виборі дому, він міг би служити взірцем для всіх, зайнятих інтелектуальною працею, якби кожен з них мав відповідні кошти і міг забезпечити собі свободу вибору.

Письменники, особливо поети, віддають перевагу кочівному способу життя. Гомер за переказом постає перед нами з довгою патерицею мандрівного рапсода, Архілох — золотошукачем і воїном, Алкей — невтомним борцем за свободу, який іде у вигнання; це вони в найдавнішу епоху поезії відкривають перелік мандрівників, число яких з кожним століттям буде зростати. Мандрівки Данте, кочівництво Мольєра і Шекспіра, так як і численні роз’їзди Шеллі, бурхливі подорожі Байрона, переїзди з місця на місце Міцкевича, африканські пригоди Рембо, — все це належить до явищ дуже типових. На одного Альбера Самена, який прослужив багато років у державній скарбниці, припадає сто поетів, котрі аж до старості перебиралися з місця на місце, або ж, наслідуючи Верлена, так і не знайшли спокійного притулку. У часи, коли поетичне натхнення залежало від примхи багатого, поет не міг бути певен, чи буде в нього завтра дах над головою. Та навіть якщо не брати до уваги матеріальну залежність, все одно досить примх, несподіваних поривів, прагнення пригод і новизни, щоб меморіальні дошки з’явилися в усіх частинах світу на найнесподіваніших будинках, де поети проводили якийсь відтинок життя.

Перед письменником завжди стояло питання: село чи місто? Це питання виникло ще до появи сучасних міст–гігантів — Лондона, Нью–Йорка, Парижа, можливо, тільки стало гострішим через інтенсивність вуличного руху, шум моторів, кіптяву фабричних димарів і бензину. Для чутливих нервів місто завжди було неприємним. Гомінкі й задушливі Афіни, неспокійна й густонаселена Александрія, Рим майже з мільйонним населенням були анітрохи не кращі за середньовічні міста, що уявляються нам такими чарівними, а насправді мали усі недоліки, які тільки може мати велике скупчення людей на тісному просторі, — смердючі, засмічені, сповнені заразними хворобами. Душам, відірваним від марності цього світу, вони нагадували, що рай не був обнесений мурами й що замість вулиць у ньому були стежини серед квітучих садів.

Творча думка прагнула спілкування з природою. Платон заснував свою Академію в гаю Академа. Епікур в іншому відлюдному місці Афін знайшов свої Сади. Письменники, котрі за родом своєї творчості змушені проживати поблизу бібліотек і архівів, уникали, одначе, центру міста, а ті, кого фантазія від такої залежності звільняла, влаштовувались у тихих і безлюдних місцях.

І скільки з них навіки зв’язали своє ім’я з уподобаним куточком світу! Софоклова тінь живе у спогадах про Колон, від якого нині лишилися тільки нечіткі обриси, в Тіволі серед руїн римського Тібура можна відшукати сліди Горація, під дубами Воклюза лишив Петрарка свої сни про Лауру, а Сель–вап’яна пишається тим, що в ній підстаркуватий поет знайшов джерело оновленої творчості. Біля брами польської літератури духмяніють чорноліські липи Яна Кохановського. Польська література була більш сільською, ніж інші. Протягом кількох віків вона — за винятком придворних та духовенства, котрих, як Петра Скаргу, приковували до міста службові обов'язки, — майже не ступала по його бруківці. Лише зрідка миготіло міське вбрання серед кунтушів та жупанів.

Тільки в XIX столітті це становище змінюється, не порушуючи, одначе, глибокої, від предків успадкованої прихильності польських письменників до природи. Звідси культ затишного Закопане, звідси будиночок Каспровича «Гаренда», «халупа» Жеромського в Наленчові або вілла в Константині. «Село, — казав Жеромський, — сотворив Бог, а місто — сатана». Сенкевич, що мав на вибір як народний дар ділянку землі за містом або кам’яницю у Варшаві, обрав Обленгорек. Толстой обезсмертив Ясну Поляну.

Письменник, поки він молодий, переважно тримається міста, оскільки місто сприяє його духовному розвиткові, невпинно стимулює творчість, задовольняє марнославство, яке багатьох письменників супроводжує протягом усього життя. Почесті, відзнаки, нагороди до сільських закутів доходять рідко. І все ж часто письменник, добившись слави чи бодай не офіційного, але надійного визнання, розлучається з містом. Якщо ж він у ньому й лишається, то його треба шукати в якомусь забудованому віллами передмісті або в малолюдних паркових кварталах, і людина, яка поб’ється об заклад, що застане письменника з лійкою в руці над квітковою клумбою, має всі шанси такий заклад виграти. Мансарда, де дебютують знамениті таланти чи в’януть генії, що перебувають у незгоді зі своєю епохою, з одного боку, а з другого — потонулий у зелені власний будиночок — ось два полюси, між якими найчастіше минає життя письменника.

Зустрічаються, звичайно, і фанатичні прихильники міст. Одним з їхніх патронів, безперечно, можна вважати Сократа, він, якщо не було в тому необхідності, ніколи не покидав Афін. Його бесіда з Федром на березі Кефісу була настільки незвичайною подією, що Платон вважав за свій обов’язок надати їй найпрекрасніші сторінки свого діалогу. В числі патронів опинився б і Кант, який, коли вірити легенді, проживши півстоліття у Кенігсбергу, жодного разу не пересвідчився, що місто це розташоване на березі моря. Деяких александрійських поетів важко собі уявити поза містом, як і подібних їм по духу Війона або Верлена. Леон Поль Фарг заслужив собі прізвисько «piéton de Paris» — «паризького пішохода», тому що не міг жити, не відчуваючи під ногами паризької бруківки. «Зелений колір мені не личить», — жартував він. Таверна, бістро, кав’ярня давали притулок багатьом поколінням міської богеми. Не вміють дихати вільним повітрям полів і лісів письменники, закохані в старі вулички, в історичні будівлі. Не розуміючи краси дерев та квітів, вони бачать її лише в колонах і карнизах. Так само прив’язана до міст придворна знать і салонні леви всіх епох, денді, сноби, декаденти. Проте й серед них зустрічаються відступники: після сорока, після п’ятдесяти років вони пожинають гіркі плоди давньої істини про те, що порожнеча завжди лишається порожнечею, хоч би в яку одіж вона вбиралась. А втім, навіть найрозбещеніші особистості можуть врешті вгомонитися над аркушем паперу.

«Мені розповідали, — відзначає Конрад у своїх спогадах, — що деякі пишуть у вагоні і, певне, могли б писати, сидячи із схрещеними ногами на мотузці для білизни. Що ж до мене, то змушений визнати, що моє сибаритство дозволяє мені писати тільки коли я маю принаймні щось на зразок стільця». Це жартівливе визнання однаково може стосуватись як джерел творчого шляху письменника, що беруть початок у корабельній каюті, так і вимог останніх років, далеких від аскетизму. Правда, зустрічаються письменники, які можуть працювати скрізь: за кухонним столом, на дивані, в гамаку. Декотрі з них, що володіють здатністю ізолюватися від будь–якого оточення, примудряються писати серед шуму, галасу, метушні — в казармах, у канцеляріях, на вокзалі, в редакції. Готьє кілька розділів «Капітана Фракаса» написав у друкарні, відділений від гуркотливих машин лише тонкою перегородкою. Кав’ярня багатьом поетам не псувала рим. Бернанос заглушував її багатоголосий гомін бурею власних думок. І мені довелося чути від очевидця, що за столиком кондитерської в Закопане можна було бачити Сенкевича, який описував пригоди Кміциця.

Та все це поодинокі, виняткові випадки. Письменник за своєю суттю істота кабінетна. Йому потрібен власний куток, чотири стіни, нехай на горищі, нехай з вузеньким, мов у голубнику, вікном, для нього не зайвий стіл, що міцно стоїть на ніжках, а також стілець, спроможний витримати вагу його тіла. Якщо ж письменник не переконаний аскет, йому важко задовольнятися тільки цим. Здогадуємось, що й Діоген рекомендував свою бочку для філософських роздумів, а не для нанесення слів на папірус.

Питання про робоче місце письменника не вийшло б за межі його простого опису, якби ним впритул не зайнялася жінка — знаменита англійська письменниця Вірджінія Вулф. Її невелика книжка, яка з’явилася завдяки лекціям під назвою «А room of one’s own» — «Власна кімната», трактує це на перший погляд малоістотне питання з глибокою серйозністю. Говорячи про мізерну кількість жінок, яким протягом століть вдалося проникнути в літературу, письменниця звертає нашу увагу на різноманітні перешкоди, що стояли їм на заваді, забобони і звичаї, характерні для того часу. У виняткових випадках — і, як правило, ціною втрати доброго імені — жінка могла мати власну кімнату для письменницької праці, — тобто добитися, щоб цю працю визнали інші чи хоча б змирилися з нею: «Жінка, обдарована геніальністю Шекспіра, у XVI столітті була б зацькована, наклала б на себе руки або закінчила б життя поза суспільством, десь у глухому селі, як відьма». Лише в XIX столітті жінка по–справжньому вступає в літературне життя і насмілюється претендувати на вигоди, які нині природні й необхідні. А раніше, навіть наважившись писати, вона поводилась, як Джейн Остін, котра, сидячи у вітальні батьківського дому, щоразу сором’язливо прикривала рукопис, тільки–но з’являвся хтось сторонній. І скаржилася: «Чоловіки здобули собі привілей писати вже кілька тисячоліть тому, і лише в первісних людських громадах поет мусив би доводити необхідність мати затишний куточок, де можна було б зосередитись».

Є твори, і серед них значні, що писалися в тісних і темних комірчинах, на горезвісних горищах. Подібне житло часто було притулком для блискучих умів, які тут або розквітали, або гинули. Бувало й так, що письменникам доводилось працювати в галасливій спільній кімнаті, серед юрмиська осіб, зайнятих власним життям. У таких несприятливих умовах спокійні хвилини випадали не часто. Це обов’язково позначалося на творі. Іноді навіть композиція, стиль допомагають відчути, де писав автор — у просторій світлій кімнаті чи в тісному задушливому приміщенні.

Хоча тут і існує велике розмаїття, проте можна розрізнити два основних типи письменників. Один тип — це письменники, для яких їхня праця — пристрасть, звичка, життєва необхідність, і вони віддаються їй систематично, в певні години дня і ночі. Такі письменники — адепти апеллесового принципу nulla dies sine linea — жодного дня без рядка (у Золя це гасло було виписане над каміном у його робочому кабінеті). Антоні Троллоп щоденно писав визначену для себе кількість слів і виконував це з сумлінністю, виробленою завдяки тридцятилітній практиці поштового чиновника. Ме–терлінк щодня в один і той же час сідав за письмовий стіл і не вставав з‑за нього до обіду, навіть якщо йому не щастило написати жодної фрази. Письменники такого типу повинні дбати про зручний робочий стіл. Інший тип — це письменники, творча думка яких шугає мов шуліка, їх примушує писати бурхливий і непереборний потяг до творчості. Такі письменники задовольняються першим–ліпшим робочим місцем, вони ладні писати навіть на спинці садової лави. Прекрасні, щедрі душі — шкода, що вони зустрічаються так рідко!

Робоча кімната письменника має бути зручною, з урахуванням його смаків і дивацтв. Матеріальне становище грає тут менш важливу роль, ніж це здається. Можна терпіти злигодні, і все ж таки завдяки ощадливості, пристрасті й наполегливості зробити із свого кабінета щось на зразок палацу, а можна бути багатим, як Толстой, і умеблювати свою робочу кімнату з підкресленою простотою. А втім, письменники дуже неохоче оточують себе різними дрібничками й прикрасами. Гете, який перетворив свій дім у музей, виділив для роботи кімнату скромну, наче келія, де ніщо не розпорошувало його увагу. Інакше буває, коли в письменника є певні уподобання, як це було з Норвідом. «Я сам розмалював стіни моєї кімнати, — розповідає він про своє житло в Нью–Йорку, — і оздобив її барельєфами в тоні грізайль, що являють різні сцени з давньої і нової історії; до цього я додав медальйони великих мужів античності, зробивши їх схожими на своїх друзів і знайомих. Так, Август Цешковський зображений у мене Сократом, другий приятель — Платоном, третій — Александром Македонським, а приятелька — Сафо».

Якщо немає необхідності і обмежень, що з неї випливають, то смак письменника виявиться в умеблюванні власної робочої кімнати, її освітленні, кольорі стін, він подбає також і про краєвид з вікон, який йому найбільше до душі. Дуже зручною для бесід з самим собою була вежа Монтеня, де він писав «Essais» («Нариси»), І чи міг Віктор Гюго придумати для себе кращий робочий кабінет, ніж так званий «Radeau de la Méduse» («Пліт Медузи») на Гернсі, — засклений ліхтар над океаном? Стоячи в червоному робдешамбрі за пюпітром, автор «Трудівників моря» охоплював поглядом безмежний простір океану, і його бачили пропливаючі судна, ніби він слугував їм сигнальником. Тут було написано «Легенду віків», «Людину, яка сміється», «Пісні вулиць і лісів», епопею про людей моря, де кожна фраза овіяна солоним диханням морського вітру.

Певної форми крісла називалися вольтерівськими. Зручні й затишні, вони стали улюбленими меблями стареньких, котрі, сидячи в них, можуть плести, перебирати чотки й дрімати. Вольтер, навіть лежачи в ліжку, працював енергійніше, ніж десятки інших письменників, сидячи за столом, і тому спокійно міг користуватися таким кріслом, упевнений, що його неспокійний дух ніде не дасть йому заснути. Проте письменники не часто наслідують цей приклад Вольтера: вони воліють уникати надто зручних і надто затишних крісел, де люблять гніздитися лінощі. Каспрович, чоловік неабиякої працездатності, з гордістю показував мені свої грубі закопанські табурети й дуже розхвалював їх. І все ж для успішної творчої праці певний мінімум зручностей необхідний, і приклад Вільє де Ліль–Адана, змушеного писати на підлозі, бо всі меблі було продано з торгів, хоча й свідчить про істинний героїзм поета, проте не може служити взірцем для наслідування.

Обстановка кабінету не буває випадковою, часом описи його можна зустріти в автобіографії письменника. Часто інтер’єр робочої кімнати залежить від уподобань її власника, носить відбиток часу, в якому він живе й творить. Віяло й мережива з’являться слідом за якимсь жіночим видінням, пальма замінить тропічний пейзаж, фігурка в селянському одязі вкаже на те, що думка власника лине до далекого села. Найбільше предметів громадиться на столі письменника, який працює над історичною темою. Йому хочеться бачити їх, торкатись до них, адже вони — слід зображуваної ним епохи, їхня форма, обриси, орнаменти вводять його в тісніший контакт з минулим, вони пройняті тонкою, невловимою і водночас нездоланною чарівністю. Франс, пишучи «Жанну д’Арк», оточив себе безліччю предметів із середньовіччя, а коли робота була завершена, благав своїх знайомих звільнити його від цього мотлоху. Проте ні за що не хотів розлучатися зі шматком античного мармуру, що являв собою чарівний, граційний жіночий торс, — прекрасний фетиш людини, що однаковою мірою схиляється і перед античністю, і перед жінкою. Гонкур не міг звільнитися від чарів японського мистецтва, воно не тільки проникло в його кабінет, але й панувало в усьому домі.

Предмети в кабінеті письменника допомагають здогадатися, що хвилює його уяву саме зараз: так Метерлінк, пишучи «Життя бджіл», тримав на столі тарілочку з медом для їх принаджування і працював під дзвінкий акомпанемент комах. Кабінет письменника іноді нагадує виставку його інтелектуальних інтересів. Досить трохи інтуїції, щоб, не прочитавши жодної сторінки Гюїсманса, скласти уявлення про його світосприймання і про його стиль, побувавши лише в кабінеті митця. Оздоблений червоною тканиною, гравюрами й полотнами голландських майстрів, рідкісними книгами в чудових старовинних оправах, виробами із слонової кості, бронзи, середньовічними вишивками — ось був той кокон, що сприяв появі в романі «Навпаки» аристократа Деза Ессента, створення цього образу — плід багаторічних роздумів автора. Юнг писав свої похмурі «Ночі» при світлі свічки, встромленої в людський череп.

Стіл чи бюро іноді виказують також інтимніші секрети: досить погляду, щоб зрозуміти, тут панує врожай чи посуха. Книжка, розгорнута посередині або з ножиком між сторінками, чорнильниця, в якій висохло чорнило, перо, увіткнуте в папери, зламаний олівець — ось яскрава картина письменницької бездіяльності. Не введуть нас в оману і сліди бурі, яка іноді проноситься над цією пустелею, лишаючи по собі розкидані книжки на будь–яку тематику, часописи, свіжі газети, старі записники, блокноти. Цей хаос — слід не плідної роботи, а марних пошуків, тривоги, невдоволення. В такі моменти навіть найбільший педант не зможе підтримувати порядок.

Тому існує два типи письменників: перші здатні зберегти порядок, інші — ні. Але — дивна річ! — і ті й інші однаково цей порядок люблять. Найнеуважніший письменник прагне до нього, мріє про нього. І все ж таки той, хто не вміє навести лад на власному письмовому столі, ніколи, хоч як би старався, не доб’ється цього. Неначе оточений підступними гномами, він і сам не розуміє, як і коли нові гори з книжок виростають у нього на столі мало не одразу після прибирання. Рано чи пізно письменник визнає себе переможеним і примиряється з цим хаосом, пристосовується до життя в ньому, як у знайомих йому лісових хащах. Тільки йому відомі тут усі стежки й стежини, нікому не дозволено порушувати цей заплутаний краєвид.

«Мистецтво — це безладдя», — говорив лакей, хазяїн якого був поетом. Однак завалений книжками стіл частіше зустрічається не в поетів, звичайних романістів, драматургів, які всі відомості черпають з власної уяви, а у філософів та авторів історичних романів. Першим досить аркуша паперу, другим доводиться мати під рукою цілий архів.

Звісно, це не загальне правило. Іноді письмовий стіл поета, який щойно поставив крапку в кінці останньої строфи ліричного вірша, має такий вигляд, ніби над ним промчав ураган історії, в той час як у письменника, що змальовував воєнні баталії й політичні інтриги, стіл перебуває в ідеальному порядку, ніби служить місцем для мирних філософських роздумів. Я з неабияким здивуванням дивився на письмовий стіл Жюля Ромена в його маєтку під Туром, настільки незаймано чистий, що важко було зрозуміти, як могли на ньому вміститися юрби з «Les Hommes de bonne volonté» («Людей доброї волі»). Автор просто тримав їх усіх в своїй голові. Точнісінько так і Сенкевич возив цілі полки своїх героїв по всіх дорогах Європи, нерідко нічого не маючи для роботи, крім столика в номері готелю.

Ще дивовижніше, що тут не спостерігається ніякої відповідності між поведінкою письменника під час роботи і його індивідуальністю, вираженою в написаних ним книжках. Бурхливий, динамічний темперамент чудово уживається з педантизмом, а бездоганний класик збентежить найрозхлябанішого романтика хаосом у своїй робочій майстерні. Віктор Гюго працював за маленьким хистким бюро, за яким годилося б писати листи мадам де Севіньї. Воістину лишається таємницею, як багатолюдний і бурхливий світ «Знедолених» і «Собору Паризької богоматері» не розплющив цю іграшку і як сам автор–титан не розніс її на друзки.

Дивну звичку мав Дювернуа, який любив писати на вкритій лаком, блискучій стільниці. «Не розумію, як можна писати на поверхні ставка», — дивувався з цього приводу Колетт.

На середньовічних і ренесансних надгробках, в ініціалах ілюмінованих рукописів, на старовинних гравюрах по дереву ми бачимо письменників за роботою, які сидять у скромних кімнатах, сповнених простоти й чарівності. Ось Марцін Бєльський у світлій кімнаті з двома вікнами, одне з яких прикрашене квітами в горщиках, ось стоїть довгий стіл, певне, дубовий, перед ним табурет, своїм красивим різьбленням вони нагадують закопанські меблі. Автор «Жіночого сейму» поклав подушку на табурет, вікна зашторив, щоб холод не йшов. Між вікнами висить полиця з дюжиною книжок. Під рукою чаша з перами. Він пише в розгорнутій книзі. До табурета прихилено гітару.

Гітара опинилася тут не випадково, вона не вигадка гравера. Музичні інструменти в робочих кімнатах письменників зустрічаються часто. Шопенгауер мав флейту, подаровану йому Россіні, і щоденно на ній вправлявся. У Ромена Роллана був рояль, і письменник часто виходив з‑за письмового стола й сідав за нього. Для Івашкевича музика мала те саме значення, що й література. Тому поряд з його письмовим столом стояв рояль. Хвилини, віддані музиці, знімають напруження думки, приглушують шум слів, якщо між ними немає злагоди в думках або на папері. Мелодія може підказати тон, створити настрій, відповідний тому, навколо чого безпомічно кружляють недоладні фрази, може навіть викликати творче піднесення, про що нам відомо з імпровізацій Міцкевича. «…Працюючи над трагедією (про Уоллеса), — пише Словацький матері, — я часто встаю від столу, підходжу до фортеп’яно і граю той самий вальс, щоб спогади наповнили мої сторінки смутком…»

Але для багатьох музика виявляється ворогом: досить її почути десь поблизу, і робота зводиться нанівець, не щастить зв’язати й двох слів, іноді цілий день виявляється змарнованим. Відтоді як існує радіо, а варвари не приглушують своїх приймачів, письменники з чутливою нервовою системою зазнають пекельних мук: у них крадуть найкращі творчі години. Історія літератури відзначає також і співдружність письменницького пера із знаряддями образотворчого мистецтва. Олівець, пензель, вуглина часто звільняють від гіркоти, яка сповнює періоди безплідності, коли слово перестає слухатись. Сотні рукописів помережані малюнками, за ними можна простежити блукання думки, яка заплуталася в тому чи іншому художньому образі, що важко піддається вираженню; малюнки ці служать ніби риштуванням для польоту фантазії, топографічними планами. Зустрічаються тут силуети людей, іноді яка–небудь квітка або листок, котрі блискавичною метафорою вплетуться в незакінчену фразу. Траплялося не раз, що поет у певний момент свого життя вагався: чому віддати перевагу — пензлю чи перу, — як це було з Гете чи Ібсеном, якого дружина переконала відмовитись від акварельного живопису. «У моєї матері, — говорив згодом син Ібсена, — дві великі заслуги: вона позбавила норвежців другорядного живописця і дала їм геніального драматурга». Одначе багато письменників брали пензель до рук не задля слави, як Жеромський, чи займалися живописом нарівні з поезією, як Норвід, котрий до того ж був іще й скульптором. Одну із скульптурних робіт Ленартовича можна побачити в калішському костьолі. На схилі життя неабияким художником виявив себе і Рабіндранат Тагор.

Здавалося б, що в кабінеті письменника повинні бути книжки. Але це не обов’язково. Зустрічаються письменники, які книжок остерігаються. Це ті, хто є ворогом книги або ж надто сильно її любить. Є чимало посередніх письменників, котрі пишуть так звані цікаві повісті або театральні п’єси, позбавлені будь–якої інтелектуальної культури, що про них заведено говорити, як про «добре зроблені». Вони вихваляються так званою єдиною своєю книжкою — самим життям, хоча найчастіше воно минає в кав’ярні, ресторані або картярському клубі. Ці письменники переконані, нібито книжки позбавляють їхню уяву польоту й свіжості, інакше вони не змогли б пояснити, чому книжки для них такі нудні.

Але книжок у своєму робочому кабінеті боїться і той письменник, який їх надміру любить. До чого ж легко піддатися спокусі, відкласти перо й потягнутися за наркотиком, що причаївся в книжковій оправі. Вони постійно прагнуть спілкування з великими й гострими умами, котрих нелегко знайти в найближчому оточенні. Лінощі Анатоля Франса шукали собі виходу й виправдання, занурюючись у каскад ін–октавіо, ін–кварто й ін–фоліо, який омивав усі стіни його кабінету від стелі до підлоги. Багато років кружляє по Варшаві легенда про те, як дружина Реймонта забирала в нього книги, щоб він не відривався від письменницької праці. Кривдила вона чоловіка. Не знала, яким могутнім стимулом може виявитися книга, якщо власна думка слабшає і змушена шукати підтримки в силі чужих слів. Ні для кого не таємниця, що письменники відкривають прекрасне в несподіваних зустрічах, що прочитана чужа сторінка допомагає їм осягнути речі, яких вони самі, можливо, ніколи б і не розгледіли.

Найбільші майстри не вільні від одкровень, що йдуть від іншого, вони шукають їх не лише в рівних собі, але й у письменників менш досвідчених. Підбираючи акорд для бажаної гармонії, вони звертаються до творів автора, рідного їм по духу, і вживаються в них настільки, що навряд чи можна це назвати читанням, бо інколи вони навіть не можуть переказати зміст сторінки, слова якої лише годину тому їх хвилювали. В інших випадках звертаються до творів, які їм геть чужі по духу, де стиль, композиція, світогляд автора діють відразливо, але й це буде корисним, тому що такого роду дисонанс викличе активний протест, читання перетвориться в бій на шпагах. Цей двобій висвітлить власні переваги й вади, і письменник після такої боротьби з новими силами сяде за письмовий стіл. Сомерсет Моем, перед тим як писати, перечитував «Кандіда»: «Читаючи його, я ніби підставляв голову під водоспад блиску, дотепності, чарівності».

Хто сам пише книжки, врешті стає їхнім любителем; це цілком природно. Навряд чи знайдеться письменник, який не лишив би після себе власної бібліотеки. Доля такої бібліотеки часто сумна. Якщо вона за заповітом не ввійде у фонд широкого зібрання книг, її розтягнуть байдужі й жадібні спадкоємці. Цінні й пам’ятні книжки валяються на горищах, продаються в аукціонних залах, у букіністів, гинуть у збайдужілих руках. З великими труднощами дослідники літератури їх виловлюють, а потім з хвилюванням знаходять підкреслені місця, зауваження на берегах, уривки думок письменника, що проливають іноді нове світло на його творчість. Прикладом може бути доля бібліотеки Петрарки, що на час його смерті (1374 р.) була найбільшою в Європі. Під час воєн і походів мандрувала вона по різних містах Італії та Франції, королі відвойовували її один в одного. П’єр де Нольяк склав детальний каталог цієї бібліотеки і уважно проглянув книжки, шукаючи на берегах позначки великого гуманіста. Таку ж роботу виконав невтомний і щасливий у своїх пошуках Біркенмайєр. Він визначив дати придбання і використання як наукового матеріалу книг із бібліотеки Коперніка. Автор монографії про Сент–Бева, Боннеро, пішов ще далі: він переглянув архіви паризьких бібліотек, розшукав усі книжки, які замовляв Сент–Бев, і зміг відтворити календар його роботи з точністю майже до однієї доби.

Проте істинна майстерня письменника там, де його знаряддя праці.

Лише тепер можна вжити слово «майстерня». Представників минулих поколінь воно обурило б. Тому що з цим словом асоціювалася робота ремісників, робота рук, а не мозку. А ці дві сфери були розділені упередженістю, неприязню, презирством. У кожний період історії мова є вірним літописцем почуттів і забобонів суспільства. Нині поняття «майстерня» стало благородним. Дивно, що це сталося з таким запізненням: в епоху, коли все менше й менше речей виготовляється індивідуальним, спрямованим зусиллям. На тлі загальної механізації праця письменника належить до тих небагатьох шляхетних ремесел, яким ще потрібна власна майстерня.

Знаряддя виробництва в цій майстерні заслуговують на повагу не тільки завдяки меті, якій вони служать, але й своїй історії — довгій і поетичній. Ця історія оздоблена метафорами. Одна з найпрекрасніших — це «стиль», слово–девіз, слово–поклик, символ цеху митців слова. Походження його просте й скромне. По–грецьки воно спочатку означало «палиця», «кілок», «стовп», на зразок того, як і понині в Опатівському повіті говорять про «стиль» сокири, а подекуди в інших місцях Польщі його називають «стиліском». І римське військо «стилями», тобто загостреними палями, захищало підступи до своїх таборів. Згодом цим словом стали називати різець, яким римляни писали на воскових таблицях. Різець виготовляли з дерева, з кістки, з металу.

У моїй колекції, знищеній німцями, зберігався такий кістяний різець, знайдений на Капрі. Він був не більший за мізинець, тонкий і гладенький, однак його кінець був загострений на зразок зубочистки, а другий — тупий, як шишка пінії. Я часто замислювався: кому він міг належати? Чи одному з тих учених–педантів, що оточували старого Тіберія і розважали його своєю пустою ерудицією, чи, можливо, якійсь придворній дамі? Останнє припущення більше влаштовувало мене: мені здавалося, що я бачу цю даму, схожу на Сафо з фрески в Геркуланумі, бачу, як вона, розклавши перед собою воскові дощечки, в задумі підносить мій різець до уст. Точнісінько таким же різцем могла користуватись і справжня Сафо, оскільки він був улюбленим знаряддям праці у поетів. Саме з ним в’яжеться так вдало двозначне гораціївське saepe stilum vertas (частіше повертай свій стиль).

Різець і добре загострена тростина, яку вмочали в чорнило, служили літературі в її найплідніші роки. Потім настала доба гусячих пер, і капітолійська птиця вкрила себе новою славою. Вона поділяла її з журавлем, лебедем, качкою, круком, шулікою — можна було порівнювати їхні пера і з них вибирати, воздаючи хвалу легкості, гостроті, кольору. Кому хотілося тримати в руці веселку, писав павичевим пером. Про різець нагадували тільки старі живучі метафори. Станіслав Геракліуш Любомирський угледів тут певний парадокс. «Тепер було б правильніше, — зауважує він, — говорити про написане не стиль, а перо. Приміром, це написано гарним пером або ця книга гарного пера, бо нині люди занехаяли стиль і вживають замість нього перо». Побажання Любомирського не справдилось, і світ лишився із старою метафорою, лише додавши до неї ще нову, і, коли говорять про «гостре» перо, уявляється рука, ножик і підстругувана паличка — так іще робила моя бабуся, а потім свіжонаписане посипала піском, який завжди стояв на її бюро в гарній пісочниці. Норвід писав:

Це пишномовне звертання стосувалося скромного гусячого пера, з яким до кінця життя не розлучались ні сам Норвід, ні Віктор Гюго («легкість у ньому вітру й блискавки сила»), а до нашої епохи гусяче перо доніс Анатоль Франс: у Бешеллері на його письмовому столі, збереженому таким, яким він його лишив восени 1924 року, стоїть чаша з виготовленими гусячими перами. Франс ніколи не користувався іншими. Для нас же тепер і сталеве перо — колись символ прогресу — не досить зручне знаряддя праці, і кожен намагається придбати золоте перо, яке раніше в світі літератури давалось лише як висока нагорода, ніби маршальське берло.

Письменники ніколи не були байдужими до розмірів, ваги, форми знарядь своєї праці. Від них вимагаються міцність, покірливість, зручність. Погане перо здатне зіпсувати робочий день, охолоджуючи творчий запал, порушуючи рівну роботу думки. Лише Марсель Швоб навмисне шукав зіпсовані пера й знаходив у їхній непіддатливості стимул, що збуджує творчу енергію. А Петер Альтенберг так оспівував перевагу голубих сталевих пер номер 201 фірми «Кун», що можна було подумати, ніби фірма платить йому за рекламу.

До винайдення книгодруку автор майже завжди бував старанним каліграфом. Нині до числа рідкісних належать такі рукописи, як рукописи Арнольда Беннета або Андре Сюареса з різноколірними ініціалами, виконаними з бездоганною акуратністю, або надзвичайно красиві рукописи Владислава Вітвіцького, перекладача Платона. Зустрічаються речі й воістину дивовижні: шифр Семюеля Піпса або лист Леонардо да Вінчі можна прочитати лише в дзеркалі, бо літери тут перевернуті. Вже сам процес писання для багатьох є насолодою. У накресленні літер таїться особлива чарівність. Про це свідчать визнання письменників. Не один з них розповідав, що переписує своє творіння по кілька разів, дбає про бездоганну чистоту копії, любить старомодні, освячені традицією знаряддя письма. «Процес умочування пера в чорнило, — говорить Декав, — це сама досконалість: він не дозволяє писати надто швидко, завдяки чому вдається уникнути багатьох дурниць». Бернард Шоу вважав інакше і часто вдавався до стенографії, щоб устигнути за думкою.

Змінам у знаряддях письма відповідали протягом віків обумовлені ними зміни в психології творчого процесу. Легко собі уявити, яка значна різниця існувала в психології того, хто писав різцем, і того, хто, як китайці, користувався тоненьким пензликом, не кажучи вже про письменників стародавнього Вавілону, котрі вирізьблювали в глині клинописні знаки!

У музеях зберігаються пера й каламарі, які лишилися після великих людей, з хвилюючими слідами тривалого вжитку; вони іноді проливають світло на нахили, забобони, слабкості їхніх власників. Не побачите зате олівців, хоча багато письменників користувалися виключно ними. Точнісінько так само не зустрінете й друкарських машинок, певне, тому, що вони порівняно недавно проникли в письменницькі майстерні і, либонь, ще жоден великий твір не був створений на цьому приладі. Хоча друкарська машинка служить звичайно для виготовлення копій рукопису, та зустрічається дедалі більше письменників, які заради неї відмовилися від пера при створенні оригіналу. Прістлі, що користується машинкою понад тридцять років, вбачає в ній великі достоїнства. «Друкарська машинка, — каже він, — тримає людину на певній відстані й дає можливість глянути на написане критичним оком». Нехай навіть і так, проте машинка насамперед чудово служить графоманам, позбавленим сумнівів, і спорідненим з ними істотам з підвищеною багатослівністю. Так, письменниця Тайлор Колдуелл добилася великих успіхів у фабрикуванні книжок і щиросердно зізнавалася: «Я друкую на машинці з професійною швидкістю. Пишу дуже швидко, не задумуючись. Якби в мене було вдосталь вільного часу, мені вистачило б двох місяців для написання досить товстого роману». Для більшої ясності додам, що ця дама написала роман з епохи Рішельє, не знаючи ні Франції, ні Європи. «Та й навіщо їх знати, — стверджує вона, — якщо в Буффало є чудові бібліотеки».

Намагаючись уявити собі письменника за роботою, мабуть, ніхто б не згадав про ножиці, однак про них не забув творець надгробку Каллімаха в церкві Святої трійці в Кракові. І до сьогодні ножиці є не на одному письменницькому столі. Найчастіше вони з’являються в заключній стадії прочитання рукопису, іноді під час коректури. Вони розрізають сторінки, переносять цілі шматки тексту з одного місця в інше, причому іноді трапляється, що те, чим закінчився розділ, потрапляє в його початок. Так з допомогою ножиць і клею з’являється надзвичайно цікавий сюжет, що принаджує легкістю та природністю.

Папір — питання неабиякої ваги. Він увійшов у літературу пізно, лише наприкінці середньовіччя, і викликав революцію. Спершу він витримав двобій із своїм попередником — пергаментом — і вбив його дешевизною. Пергамент, який виготовлявся із шкур тварин, коштував дорого, і його було мало, доводилося вдаватися до палімпсестів. Варварський звичай знищення чужої думки, яка часто–густо виявлялася незрівнянно ціннішою, ніж та, що на відвойованому місці виписувалася іншим автором, є однією з ілюстрацій культурного зубожіння, якому передувала загибель античного світу.

Пергамент завдавав письменникові безліч тепер уже забутих клопотів. Його треба було розгладити, усунути всі нерівності й шерехатості, натерти крейдою. Вінцем такої копіткої роботи була надзвичайна насолодаї Не можна навіть порівнювати пергамент з папером, який у ту епоху був дуже неякісний. Дешевий, порівнюючи з пергаментом, він усе‑таки був дорогий порівняно з нинішньою його вартістю. Кохановський за аркуш платив 25 грошів у золотій валюті. Змінилися й умови, в яких письменник виконував роботу. В часи пергаменту перед ним лежала розгорнута книга, і він каліграфічним почерком виводив легеньким, безшумним пером літери на слизькій, гладенькій поверхні, роблячи з метою економії безліч умовних скорочень. У середні віки заскрипіло гусяче перо, вгризаючись у цупкий і шерехатий папір.

Уже давно паперова промисловість здатна задовольнити вимоги і смак письменників не гірше, ніж у давнину це робили майстерні, де виготовлявся папірус. Письменник може вибирати й бути примхливим. Формат, цупкість, гладкість чи шерехатість, блиск — ось навколо яких якостей обертаються індивідуальні інтереси тих, хто пише. Коли письменник змінює формат і цупкість паперу й робить так за власним почином, а не через необхідність, це завжди свідчить про те, що і він сам якоюсь мірою змінився. Досвідчене око з одного вигляду рукопису розпізнає психологічні особливості, творчий метод, а іноді й стиль автора. Вузенькі смужки тягнуться за тим, хто довго працював у газеті, оповідач з широким диханням не буде писати на сторіночках малого формату, придатних для поета, який творить вишукані метафори. Один письменник з подивом відзначає в «Щоденнику», як фатально на нього впливає папір у клітинку, плутаючи думку й порушуючи душевну рівновагу. Трапляються і викривлені спокуси: кортить написати елегію на зворотному боці накладної або роман у прибутково–видатковій книзі.

Не байдужий і колір паперу. В деяких письменників він змінюється настільки характерно, що за кольором рукопису можна розрізнити періоди творчості, немовби краєвиди в різні пори року. Є щось надзвичайно привабливе в білому папері. Це ніби відкритий шлях, яким можна вирушати в невідоме, коли трохи страшно ступити перший крок: так людина не наважується порушити незайману білизну снігового поля.

Руссо розповідає у «Сповіді» про дві перші частини «Нової Елоїзи»: «Я створив їх і переписав начисто протягом зими, працюючи з невимовним задоволенням, використав найгарніший позолочений папір, лазоревий і срібний порошки для сушіння написаного і блакитні стрічечки для зшивання зошитів». А ось старий Гете над «Марієнбадською елегією». Три дні витратив він на переписування вірша оздобним каліграфічним почерком, гідним середньовічних рукописів. Нині цим примірником можна милуватися в архіві Гете й Шіллера у Веймарі й захоплюватися гарною оправою з голубого полотна. Та спершу Гете, як і Руссо, сам зшив свій рукопис шовковим шнуром і зробив оправу з червоного сап’яну. І дотепер у письменників трапляються рукописи в гарній оправі, іноді навіть з позолоченою облямівкою, немов призначені для оздоблення колекцій автографів.

Не кожен письменник настільки старанний і завбачливий. Анатоль Франс писав на тому, що потрапляло під руку, — заздалегідь не запасався папером. Шукав його по всьому дому, виканючував у куховарки, використовував старі листи, конверти, запрошення, візитні картки, квитанції. Одного разу фірма, в якої він купив меблі, нагадала йому про оплату рахунку, і Франс марно намагався переконати фірму, що він нічого не винен. Лише мадам де Кайове, котра знала звички свого друга, проглянула його рукописи в Національній бібліотеці й знайшла там квитанцію, на зворотному боці якої було написано уривок з роману. Його мало привабливі рукописи зберігаються тепер у чудових оправах з оксамиту, шкіри, слонової кістки, — монументальні, мов церковні книги. Малларме не вважав папір єдиним матеріалом для написання своїх поезій і писав їх на віялах, бонбоньєрках, чайниках, люстрах, бляшанках, хусточках, немовби намагався — як свідчать його прихильники — вкомпонувати свої вірші в саме життя.

Іноді не доводиться турбуватись про зручність та красу письмового стола. Наприклад, у випадках, коли його взагалі немає, як це бувало з Вільє де Ліль–Аданом на час конфіскації його меблів, або з Тадеушем Ріттнером під час переїзду: він записав епізод драми олівцем на пакунку з книжками. В ув’язненні, в тюрмі, у вигнанні навіть той, хто відзначався вередливістю, хапається за все, що йому посилає доля, на зразок Оскара Уайльда, який довірив своє «De profundis» грубим сторінкам тюремного паперу. Сєрошевський писав свою першу книжку в Сибіру на клаптях газет чорнилом і пером, виготовленим власноручно. Бенвенуто Челліні свою єдину поему писав у тюрмі тріскою, вирваною з дверей, а чорнило приготував з товченої цегли, покропленої своєю сечею.

Не можна не згадати тих небагатьох письменників, хто — чи постійно, чи лише інколи — послуговувалися чужими руками. Про диктування часто згадували і в давнину: не раз говорив про це в своїх листах Ціцерон, охоче також диктував Цезар. Декого до диктування змушували вдаватися хвороба чи каліцтво (сліпота Мільтона або напади ревматизму у Конрада). Мені, наприклад, довелося бачити, як Уеллс, ходячи по кімнаті, диктував розділ з роману, над яким він тоді працював: під акомпанемент машинки, що туркотіла під спритними пальцями секретарки, легеньким підтюпцем ішли описи, діалоги, психологічний коментар. Мені здається, що цей метод досить клопітний і малонадійний, і мав слушність Ян Снядецький, кажучи про Коллонтая: «Стиль Коллонтая місцями трохи розтягнутий, і це тому, що він звик писати не сам, а диктувати. Коли працюєш у такий спосіб, думка йде вільніше, розпливається, розбурхується уява, в той час як під власним пером та сама думка загнуздана — вона зосередженіша, уважніша до кожного вислову, стриманіша в своїх пориваннях».

Найнеприємніше — це бентежна присутність іншої особи в момент, коли все залежить від зосередженості й тиші, коли все віддано на ласку доброго чаклуна — самотності.

Самотність — мати досконалості. Це вона пильнувала над терцинами «Божественної комедії» і за одну ніч породила «Імпровізацію». Це їй, самотності, завдячує Горацій блискуче відшліфованою строфою, а Гете — видіннями другої частини «Фауста». Вона вигострювала слух Флобера для ритмів нової французької прози й наповнювала кімнату Діккенса безсмертними персонажами. Що являє собою «Сповідь» святого Августина, як не монолог душі в години самотності? Самотність розправляє думці крила, надає їй зрілості, в ній слово переживає період свого квітування. Якщо зазирнути в життя будь–якого письменника, то неодмінно знайдеш у ньому неначе в комірчині серед злинялого ганчір’я, непотрібного мотлоху — скриньку з пригорщею коштовностей, дарунок самотності. Без самотності геній згорить, як ракета, а талант обноситься до нитки. Скільки зворушливої вдячності звучить у словах Міцкевича:

Важко знайти по–справжньому досконалий твір, що був би створений серед метушні життя, в гомінливому середовищі. Найвеличніший салонний герой Дон Жуан, який присвятив себе служінню володарці Венері, лицар, закоханий в гомін битв, якщо він при цьому виявиться і справжнім творцем, зразу ж усе кине й замкнеться в чотирьох стінах. З відтінком іронії говорить про це вже Апер у тацітівському діалозі про ораторів: «Поети, які по–справжньому мають намір створити щось цінне, мусять відмовитися від бенкетів з друзями, від приємностей столичного життя, а також від усяких інших розваг і навіть обов’язків і — як вони самі кажуть — піти в ліси й гаї, тобто в самотність».

Кожен шукає самотності відповідно до своїх нахилів і можливостей. Бальзак — у нічній порі, Вальтер Скотт — у ранньому ранку, коли він вставав на світанні і, поки всі його домочадці ще спали, працював до сніданку. Хто не зовсім у собі впевнений, вдається до незвичних засобів, як, приміром, Віктор Гюго, що обстриг собі півголови, поголив півбороди, а потім викинув ножиці у вікно і в такий спосіб на кілька тижнів замкнув себе вдома. Під натиском творчої роботи слабшають усі інші нахили й пристрасті. Завзятий вершник забуває про коня, мисливець — про рушницю, трубадур нехтує кохану. Весь світ замикається в тісній кімнатці, вільне повітря потрапляє в легені лише уривками, серед ночі, коли письменник, очманілий від роботи, відчиняє вікно.

Спокій і тиша — ось дві найважливіші умови для роботи письменника. Дехто ладен боротися за них із жорстокістю Карлейля, який катував свою чарівну дружину мовчанням, що тривало тижнями. Квінтіліан, помилково вважаючи, що цю проблему можна обставити нормами, як правилами риторики, рекомендував письменникам уникати принад села, бо ніщо так не розпорошує увагу, як шум вітру в гіллі й спів птахів, і радив працювати ночами, в наглухо зачиненому приміщенні, при світлі однієї–єдиної лампи, а ще краще в льосі, як Демосфен. Шопенгауер написав нарис про вуличні шуми, де в пристрасних словах виказує до них своє давнє і все ще непогамоване роздратування. Хворому Прусту для роботи потрібні були особливі умови, що їх він міг собі дозволити, оскільки був багатою людиною. Стіни його кабінету оббили корком, та навіть і в такому старанно ізольованому приміщенні він не міг працювати вдень, побоюючись шумів. Якщо йому на певний час доводилося залишати своє житло на бульварі Гаусмана, де кожна дрібничка була продумана і все пристосоване для зручності й тиші, він наймав у готелі кілька кімнат, щоб відгородити себе від сусідів. Мало знайдеться письменників, які могли б цілком щиро заявити, що не заздрять йому.

Письменник, який схилився над своїм рукописом, схожий на сновиду: він неодмінно впаде, якщо до його вух долине вигук знизу. Чуже слово, навіть вимовлене найніжнішим голосом і найдорожчою людиною, вразить його мов громом. Нараз усе руйнується, розсипається, і від поетичного бачення нічого не лишається, крім обвугленого попелища. І знадобиться багато часу, щоб усе це відновити, а трапляється, що поетичний образ, який уже бовванів оддалік і був готовий одягтися в потрібні слова, зникає назавжди. Про такі спопеляючі наслідки вторгнення в світ письменника розповів Конрад у томі «Із спогадів» (пригоди з дочкою генерала).

Творча година не має нічого спільного з астрономічною годиною, яку відмірює годинник. Вона єдина й неповторна. Не можна вилучити з неї й чверті, а потім замінити іншою й іншої пори. Вона — щаслива випадковість, подарунок чисто сприятливих обставин, ласка долі. Порушена чи перервана, вона ніколи не повернеться. Може, й повинна її роботу виконати інша година, та, хоч би що ця година принесла, ми так ніколи й не дізнаємось, чого позбулися в тій, минулій. Уявімо собі, що одна з тих численних перешкод, які так часто отруюють письменникові життя — раптові шуми, відвідування, — вдерлись у творчу годину, коли народжувалась «Імпровізація» в «Дзядах». Хто насмілиться стверджувати, що подібне напруження духу Міцкевич зміг би викликати в собі й наступного дня? Життя письменника ховає величезне кладовище втрачених миттєвостей, потьмянілих образів, убитих в зародковому стані задумів. Почасти в цьому буває винен і сам письменник, та головним чином — оточення. Буває винен він безпосередньо, якщо через неуважність, квапливість, нетерпіння занапастить хвилину творчого піднесення. Але ні ця біда, ні та, що є наслідком кепського стану здоров’я, змучених нервів, депресії, не можуть зрівнятися зі шкодою, яку завдає письменникові зовнішній світ — нав’язливий, брутальний, нещадний.

Кожен письменник, навіть найпосередніший, зберігає в собі самітницький скит. Метерлінк найплідніші роки провів у старовинному пустельному абатстві Сен–Вандріль; дні, прожиті в монастирі Бечесбан, принесли Юліушеві Словацькому високе піднесення духу і поему «Анхеллі». І якщо в романі чи поемі зустрічається образ ченця, якщо вірш звучить, мов луна монастирських мурів, нехай не вводить вас в оману ім’я автора: ким би він не був, якими б не були його життя і світогляд, у той час, коли він писав, він і справді був ченцем, братом тих, чий образ проник у його душу, пробудивши в ній смуток за зосередженим внутрішнім життям, що так важко здобувається в щоденних клопотах.