Алхімія слова

Матеріал для літератури

Будь–яке інше мистецтво має обмежену сферу тем, — лише література не знає меж. Вона сягає так далеко, як слово, а слово сягає так далеко, як думка, в якої немає краю ні в часі, ні в просторі. Темою літератури може бути все — від зірки до атома. Неосяжний Всесвіт є невичерпним запасом матеріалу для літератури. В явищах, враженнях, фантазіях, уявленнях, відчуттях знаходить література свій матеріал, черпає його в філософії і в науці й навіть у самій собі. Останнє має місце, коли письменник бере героя, створеного іншим письменником, і подає його по–новому. Так здавна чинять з персонажами Біблії, Гомера, грецьких трагіків, Данте, Шекспіра.

Гауптман написав драму під назвою «Гамлет у Віттенберзі», де показав шекспірівського героя в його студентські роки, Томас Манн у своїй «Лотті у Веймарі» продовжив життя героїні «Вертера». Те ж саме зробив Словацький з Вацлавом з поеми Мальчевського «Марія». Нарешті, й самі письменники стають темами поем, віршів, романів, новел, драм, біографічних романів.

Проте письменник зазирає й туди, куди ніхто інший зазирнути не може: ні природознавець зі своїм мікроскопом, ні психолог зі своїми методами експерименту й аналізу, ні навіть метафізик, найближчий з усіх до поета, туди не мають доступу. Бо ж хто з них зуміє дослідити настрої, ці швидкоплинні серпанки в пейзажі нашої душі? Хто стане копирсатися в складках нашої пам’яті, де заховався хіба що пилок далеких спогадів? Хто збирає, зберігає, перетворює марення? Навіть час не обмежує письменника: він може блукати в мороці, що передував сотворінню світу, і змальовувати майбуття, яке бачить, мов сьогоднішній день.

Письменник живе в світі, як у зачарованому колі. З усіх боків щохвилини його оточують враження, і йому досить відчути їх, щоб потрапити під їхні чари; здивування, захват, жах чи хоча б проста симпатія дозволяють йому побачити їх такими, якими до нього їх ніхто не бачив, і втримати їх, утіливши навіки в слові. Письменник не дозволить жодному враженню піти, зникнути, не оцінивши його естетичної цінності. «Під час операції, — пише Тургенев Альфонсу Доде, — я шукав слів, якими міг би точно передати відчуття, що його викликає сталь, розтинаючи мою шкіру й проникаючи в тіло». Скільки разів бувало, що моральне або фізичне страждання спонукало письменників піддати його аналізу й від магічного доторку слова страждання розсіювалось, лишаючи після себе тільки полум’яні сторінки!

Над письменником здіймаються хмарки пилку, і кожна може дати цвітіння. Газета, вулиця, вивіска, поле, жебрак під церквою, оправа книжки, запах ліків, — все, що приносить найзвичайнісінька повсякденна година буднів, криє в собі несподівані стимули до творчості. Письменник ходить містом, як кожен з нас, поступаючись дорогою автомашині, зупиняючись перед вітринами, читає афіші, сідає в трамвай або таксі. Його погляд ковзає по ваших обличчях, і ви, самі того не знаючи, можете дати йому мить щастя, безцінну здобич. Модний капелюх підкаже йому метафору, в старе приношене пальто він одягне героя своєї повісті, який зворушить багато поколінь читачів, уривок почутої мимохідь розмови ввійде в твір, над яким він зараз працює. Насторожений, невтомний корсар викрадає людські істоти, які нічого не підозрюють. Як безперечно належну йому здобич, він привласнює обличчя, постави, жести, хазяйнує в душах, оселях, захоплює навіть будинки, цілі вулиці, міста, країни.

У житті письменника випадають години, схожі на ті, що їх переживає герой новели Едгара По, людина, яка повернулася після тривалої хвороби в звичайне людське середовище. Сповнений захвату, щастя, герой дивиться з вікна кав’ярні на вулицю. Дивиться зголоднілими, жадібними очима, вдивляється в обличчя кожного перехожого, старається прочитати його думки, відгадати його таємниці, одночасно він охоплює поглядом тисячі інших речей — від позолоченого сонцем краю ринви до води в рівчаку з корком, який пливе по ній, — йому хочеться пити цей світ, випити його до останньої краплі, до брудного, каламутного осаду на дні. Такі години письменник переживає переважно в періоди, коли не носить у собі початого твору, від завершення попереднього вже минув якийсь час, а задум нового ще не виник, коли ще тільки пробуджується прагнення нової творчості і він шукає об’єкт.

А чи не трапляється іноді письменникові збочити з накресленого шляху й піти назустріч випадковій пригоді? Бальзак одного разу між 11 і 12 годинами ночі зустрів робітника з дружиною, коли вони поверталися з театру. Він пішов за ними і йшов досить довго. Жінка вела за руку дитину. Подружжя розмовляло спершу про побачену виставу, потім заговорили про гроші, які їм належало завтра одержати, і радилися, на що їх витратити, навіть посварились. Знову настала згода, коли вони почали нарікати на дорожнечу картоплі, палива. Бальзак, ідучи за ними по п’ятах, мов мисливець за звіром, не пропускав жодного слова, стежачи за кожним рухом, більше того, відчував і мислив, як вони. І ось ця пара перехожих, сама про те не відаючи, вростала в один з найблискучіших творчих умів Франції.

Письменник має в собі щось від браконьєра, зломщика, розбійника. Він тягне, він краде. Декотрі сприймають такі порівняння всерйоз. Історія літератури сповнена анекдотів про судові процеси, дуелі, скандали, спричинені вторгненням письменника в життя шанованих громадян, які не бажають миритися з думкою, що хтось бере їхнє родинне вогнище, сімейні стосунки, характери, слабості як сировину для свого твору. Жінки відмовляли поетам у праві оспівувати віршами їхню вроду, не одну гнітило уготовлене їй поетом безсмертя, вона відчувала себе мало не скомпрометованою.

Дивовижна річ: поштивий громадянин, який з гордістю зберігає газету, де згадано його прізвище у зв’язку з переломом ноги на вулиці, сприймає як ганьбу, коли та ж сама пригода зробить його героєм новели. Мистецтво дратує людей, говорячи про них не ту правду, в яку вони хочуть вірити, їм завжди здається, що в літературному творі вони окарикатурені. Так необачно покладена зморшка зводить нанівець (в очах моделі і її сім’ї) всі переваги добре зробленого портрета. Та навіть і найбільш ідеалізоване зображення викликає протест оригінала, бо ж сам факт демонстрації чиєїсь особи й чийогось життя в літературі лякає: людина відчуває, що її інкогніто, безпека анонімного існування ставиться під загрозу.

Письменник не може й не повинен рахуватися з такого роду упередженнями. Є сім’ї, людські типи, спосіб мислення, створені самим життям, і відмовитися від їх використання в літературі з гречності чи в ім’я збереження таємниці було б таким же абсурдом, як ученому відмовитись від дослідження ще не відомих елементів матерії через схиляння перед таємницею світобудови. На жаль, письменники нерідко чинять цю дурницю і з різних міркувань намагаються затерти риси своїх моделей, чим їх тільки псують і перекреслюють їхню значимість.

Щоб обійти ці дражливі моменти, часто–густо вдаються до простих і наївних засобів, наприклад, змінюють зріст, повноту, зачіску, рослинність на обличчі, вік, і в такий спосіб іноді вдається обдурити зображувану людину, яка не впізнає себе під гримом. А втім, письменники рідко дотримуються однієї моделі. Їхні персонажі, що вражають природністю і тією «правдивістю», яку, здавалося б, могло створити тільки саме життя, в дійсності складаються з елементів, узятих від багатьох осіб. Скільки разів гримаса, рух чи поза, помічені й запам’ятовані ще в дитинстві й приналежні людям, давно померлим, несподівано виникають під нашим пером, оживають у персонажі, який багато в чому на ту людину зовсім не схожий!

Головним матеріалом для літератури служить сама людина. Вона — суть літератури, яка аж до глибини, наскрізь пронизана нею. Її антропоморфізація здійснилася за багато віків до появи перших творів літератури, — це виконали магія, релігія, міфологія. З давніх–давен зорі й квіти, гори й моря, блискавиці й сніг наділені людськими відчуттями, обличчями, жестами, їм дуже рідко вдається жити власним життям, котре, крім усього іншого, оповите таємницею. Японців обурює манія європейців олюднювати все і вся. Їхня поезія, якщо вона ще не піддалася впливові європейської, зберігає різницю світу й людини: у японців ніхто не назве розквітле вишневе дерево нареченою.

Деякі епохи літератури були настільки заповнені людиною, що, здавалось, усе інше перестало існувати. Створювані тоді літературні образи пересувалися в часі без віку й пір року, в просторі без дерев, хмар і звірів. І часи ці не були безплідними — в один з таких періодів розквітлу французька класична трагедія. «Є видовище прекрасніше, ніж небо: глибина людської душі!» — цими словами романтик Віктор Гюго ніби вшановує літературу, яка служить людині.

Так високо ставлячи душу людини, література трохи нехтувала її тіло. Ось уже багато віків у ній живе й розвивається особлива різновидність людини, яку можна було б назвати homo poeticus — поетична людина. Зовнішність її, її вигляд розроблені до найдрібніших деталей, то в ідеальних пропорціях, як у Петронія, то потворно деформовані, як у Квазімодо. Проте не всі частини тіла мають однакову важливість. Ноги, руки — без них обійтися не можна: «гомо поетікус» ходить, бігає, хапає, обіймає, стискає, стріляє з арбалета, мушкета, рушниці, карабіна — з будь–яким видом зброї знайомі його руки. Часто руки стають темою прекрасних віршів, особливо жіночі руки, лірика невичерпна в оспівуванні рук. Але найважливішою є голова з усією пишнотою волосся на ній і з обличчям, цим «дзеркалом душі». Деякі розділи історії літератури наповнені тим різновидом «гомо поетікус», котрий на зразок ангелочків барокко має лише променисту голову, що підноситься на сріблястих крильцях.

«Гомо поетікус» сміється й плаче, а уста його в невпинному русі: він кричить, стогне, а найбільше — говорить, може говорити годинами, жодного разу не затнувшись, говорити віршами й прозою, бездоганно будуючи фрази й зберігаючи цілковиту вірність правилам граматики. В організмі «гомо поетікус» функціонують тільки серце та статеві органи, а ці останні такі ж діяльні, як і в декотрих видів метеликів, які за все своє коротке життя нічим не займаються, крім кохання. У «гомо поетікус» є шлунок, одначе, ясна річ, тільки в романах та в деяких епопеях, де він їсть і п’є, але їжу не перетравлює. Молоді індивіди, чоловіки й жінки з породи «гомо поетікус», можуть багато годин поспіль, іноді цілий день, їсти й пити, перемовлятися жартами, здійснювати прогулянки мальовничими місцями, навіть переспати одне з одним, і жодне з них при цьому не відчує так званої природної потреби. Тільки в старих комедіях і фарсах трапляється, що шлунок, якщо можна так висловитись, набуває права голосу, але в трагедії «гомо поетікус» навіть не чхне, не плюне.

Нормальні нутрощі «гомо поетікус» одержує лише в таких безсоромних письменників, як Рей чи Рабле, і нічого немає дивного, що Джойс, роздратований цією фізичною неповноцінністю «гомо поетікус», вирішив показати в своєму «Уліссі», як функціонують наші нутрощі, бо, як він висловився, література надто довго забувала про рухи всередині людського тіла і займалася тільки рухом тіл небесних. На це «гомо поетікус» на своє виправдання заперечує, що не варто інтерес до почуттів і думок заміняти інтересом до роботи кишечника.

Європейська література заволоділа земною кулею, йдучи маршрутами експедицій та географічних відкриттів. Куди б не спрямовувала вона свої кроки, скрізь натикалась на літератури, іноді такі великі, як індійська, китайська, японська, іноді ж зустрічалися досить кволі паростки на зразок примітивних пісеньок; проте й ті й інші ми заміняли власним європейським баченням цих країн. Зараз не лишилося на землі куточка, який не знайшов би відображення в європейській літературі, наші письменники уважно вивчають географічні карти, намагаючись знайти на них іще ніким не використані пейзажі. Зовсім недавно старий Серстевенс, «пристрасний прочанин», повернувся після трьох років мандрів по дуже віддалених островах Полінезії і привіз звідти том на вісімсот сторінок. Водночас інший відкривав на берегах Амазонки людей, спосіб життя яких нічим не відрізняється від життя первісної людини. А третій присвятив багато років свого життя ескімосам і знайшов там вдячний матеріал для своєї творчості.

Експлуатація світу літературою особливо посилилась за останні сто років. Не лишилося вже професії, ремесла, мистецтва, будь–якого виду праці, що його раніше не помічала література, не лишилося жодного закутка життя, куди б не сягнув погляд письменника. Письменник усе дослідить, переживе, осмислить, відкриє істинне значення чи несподівану чарівність будь–якого явища. Політика, армія, громадська адміністрація увійшли в роман, новелу, сатиру: із занедбаних, закурених канцелярій були видобуті скромні чиновники і введені в трагедію — колись заповітну сферу напівбогів і королів. Школа від початкової і до університету розквітла віршами, спогадами, здобула своїх епіків та моралістів. Залізниці, мости, греблі, фабрики, хмарочоси, штольні, вітрини, пошти, телеграфні дроти, які колись так мало приваблювали поетів, обросли шарами описів, їм поети віддають свої почуття, свої хвилювання. Сьогодні вже ніхто не побоїться оспівувати техніку, як нікому не спаде на думку відмовитися від неї в житті. Більше того, за кожним новим відкриттям чи винаходом ганяються письменницькі пера, як і кожну експедицію до полюса, в Гімалаї, на дно океану підстерігають не тільки репортери, але й письменники, які прагнуть написати про речі, ще ніким не бачені, імена декотрих з них фігурують у списку осіб, ладних здійснити політ на першій же міжпланетній ракеті.

Повсякденність з усім своїм буденним і сірим, як і незвичним та яскравим, бере реванш за зневажливість, з якою поезія минулих віків усунула її від свого великого свята. Гомер перший золотими колісницями царів зігнав з дороги тих, хто від колиски до могили пішки проходить свій життєвий шлях, треба напружити зір, щоб за блискучим сонмом гомерівських героїв роздивитися ту чи іншу юрбу — із сіл, ремісницьких майстерень, халуп невільників. Та ось із глухого кутка Греції, з Беотії, лунає голос Гесіода, який прославляє працю й життя безіменних жерців святої релігії хліба. Явище, що заслуговувало на увагу ще в давнину: кожен з цих двох поетів спирався на інший клас, один з них прийшов ніби для того, щоб виправити помилку попередника. Легенди, оповіді, анекдоти протягом усієї античності розповідали про це суперництво, і далеко не завжди на думку людей виходив переможцем Гомер. Гесіод — найдавніший і один з найшанованіших представників цієї «іншої» літератури, яка всупереч модам, упередженням, забобонам сильних світу цього покидала остогидлі палаци і спускалася в оселі міської бідноти, в селянські хати.

Здавна наука постачає матеріал для літератури. Ксенофонт і Емпідокл прекрасним гекзаметром викладали не лише свої філософські концепції, але й спостереження над природою, роздуми про таємничу чарівність різних явищ життя. Лукрецій повторив їхні поетичні досліди в книзі «Про природу речей», а Данте — в піснях «Раю». Землеробство, мисливство, садівництво, мореплавство, навіть граматика й гастрономія вимагали поетичного втілення, що врешті було осміяно і від чого поети пізніше відмовились. Хто може поручитись, що не з’явиться поема про будову атома? Я б цьому зовсім не здивувався: в сучасній фізиці криються можливості для великої поезії, біда лише в тому, що у фізиці все швидко старіє і нейтрон буде звучати як рима для флогістона. Та якщо поема, де їх оспівано, виявиться прекрасною, це їй не зашкодить, точнісінько так само, як птолемеївське небо не псує терцин «Божественної комедії».

Було б свідченням духовної порожнечі нашого часу, якби його література виявилася нездатною висловити захоплення Всесвітом, яким його творить сучасна людина. Вона навчилася цей Всесвіт досліджувати, вимірювати і зважувати, вдосконалила свій зір і може сягати поглядом у туманності, відокремлені сотнями мільйонів світлових років, а в атомі відкрити відблиск безконечності. Вона пробудила такі сили природи, у порівнянні з якими вся демонологія минулих віків виглядає ляльковим театром.

Ніколи ще перед поетичною уявою не відкривалися такі величезні простори, і прозі Метерлінка, навіть найкращим її сторінкам, з ними не впоратись.

Сучасність як літературна сировина раніше цінувалася менше, ніж це могло б видатися нам, хто живе в епоху, коли панує нинішнє. Починаючи з Гомера, минуле набагато сильніше вабило до себе поетів, ніж теперішнє, в минулому шукали повчання, іноді занурювались у нього, намагаючись відійти від теперішнього. Можливо, хтось подумає, що від теперішнього тікали в такі епохи, коли в цьому теперішньому не відбувалося нічого значного? Нічого подібного. Ейнгард у передмові до свого «Життя Карла Великого» висловлює побоювання, чи буде його праця зустрінута достатньо прихильно, позаяк «люди не люблять нічого надто нового». Ейнгард був придворним, секретарем і другом Карла Великого, на могутність і діяння імператора він дивився з близької відстані і міг осягнути зором один з наймальовничіших періодів світової історії. Мине сто років, і про цю епоху почнуть складати героїчний епос. Між іншим, Ейнгардові доводилося добиватись від сучасників уваги до свого героя, єдиним недоліком якого, як бачимо, було те, що він не жив на тисячу років раніше. Приблизно те ж саме ми чуємо в розмовах літераторів у «Варшавському салоні» з третьої частини «Дзядів». І ті розмови оберталися довкола великої епохи. Щойно відгриміла гроза наполеонівської епопеї, а поетичне слово ще не встигло нею зайнятися. «Пан Тадеуш» вийшов через 13 років після смерті Наполеона, справжня ж епопея наполеонівських воєн — «Війна і мир» Толстого — з’явилася лише в другій половині століття.

Часто література була байдужою до подій воістину великих, вона ніби не помічала їх. У ХУІІІ столітті у Франції інтерес до техніки, зростання ролі міщанства та його участі в інтелектуальному житті розширили межі мови, збагатили її новими словами, вдихнули свободу в побудову фраз, а література тим часом, вірна своїм канонам, не змінювалася, пригнічена всілякими забобонами, зруйнувати які вдалося лише романтизму. Але й цей останній, з’явившись у XIX столітті, не помітив, що є сучасником героїчної по–своєму епохи капіталізму. Світ боровся, йшли загарбницькі війни, поразки й тріумфи нового світу, світу праці й капіталу, а романтизм, глухий і сліпий до цього матеріалу, й далі співав свою власну пісню, яка була для нього цінніша за дійсність.

Сьогодні це ледве можна зрозуміти. Ми живемо в одну з тих епох, коли першість віддається сучасності, щодо цього наша епоха перевершує будь–яку з попередніх. Сучасна людина голосно про себе заявляє, вимагаючи місця в літературі, хоче туди втрапити якнайшвидше з усіма своїми особливостями, з турботами й надіями як окрема особа, як член сім'ї, суспільства, представник держави, хоче бути відбитою у літературі в дні миру й війни, в щасті й біді, в усіх класах, верствах, професіях, більше того, в усьому бродінні змін, перетворень, в усій рухливості того, що ще перебуває в становленні і ще може змінитись. Цю вируючу, мінливу магму багато письменників і критиків приймають як найцінніший матеріал для літератури.

За винятком лірики, яка в зітханні чи вигуку здатна зафіксувати найшвидкоплиннішу, найкоротшу миттєвість, усі інші літературні жанри, а особливо епопея і її наступник роман, обробляють матеріал історичний. Це невідворотна неминучість, її силу можна якось обмежити, проте уникнути зовсім неможливо. Тло, події, персонажі — все це в своєму розвитку буде передувати початку роботи письменника над книжкою, а отже, стосуватиметься минулого.

Одначе письменники ще точніше регулюють цю дистанцію в часі. Бо кожне явище, кожне усталене співвідношення перетворюється в справжній матеріал для літератури тільки тоді, коли він остаточно дозріє, оформиться і всілякі можливі зміни припадуть уже на наступну фазу. Передчуття цього процесу — справа творчої інституції, яка не раз виявлялася гострішою за дослідження істориків чи передбачень політиків. Звісно, не виключена можливість, що якийсь письменник з полум’яним серцем і проникливим поглядом може створити правдивий і могутній твір, грунтуючись лише на ферментації змін, що відбуваються, і змалювати поточний момент, як блискавка освітлює хаос бурі. Але для повної і зрілої картини треба мати перспективу. Ось чому письменники нерідко переносять свій авторський спостережний пункт далеко назад, щоб досліджувати нашу сучасність ніби від кореня. І вона розгортається перед очима читача поступово, неначе вилущується з кокона, в «Сазі про Форсайтів», у «Сім’ї Тібо» Мартена дю Гара, в «Людях доброї волі» Жюля Ромена, в «Хроніці сім’ї Паск’є» Дюамеля, у «Чарівній горі» Томаса Манна і в багатьох інших, хто заглиблювався в минуле, що передувало 1914 року, аби краще показати людей, події й ідеї нашого часу.

Тримаючись своїх власних шляхів, котрі іноді розходяться зі шляхами певної епохи, іноді перетинаються з ними, а іноді пролягають паралельно, література в своїх мандрах зустрічається з тим, що можна назвати «вічною людиною». Я маю на увазі істоту, котра, незважаючи на всі відмінності, пов’язані з епохою, середовищем і расою (обмежимось тільки цими трьома фетишами Іполита Тена), лишається настільки незмінною, неначе вся історія людства і переселення народів були всього–на–всього костюмованим балом. Ця істота постачає літературі інший матеріал, ніж мінливі різновиди людського роду, і при цьому матеріал першорядного значення. Найважливіші таємниці людини приховані в цій істоті, у «вічній людині», а не у випадкових обставинах, які готує їй доля.

Ясна річ, випадковим обставинам приділяють увагу не лише гаволови, які надають значення тільки поверховим дрібницям, але й мислителі, котрі відкривають за цими дрібницями прихований зміст. Це дослідники явищ з розумом природодослідників. Тепер у них склалася своя традиція, не надто давня, зате багата. Бальзак міг би зійти за їхнього родоначальника і патрона. Інший рід дослідників — дослідники людської істоти в її часовій оболонці, у них традиція така ж давня, як і європейська література, і вони гордо іменують себе гуманістами — назва почерпнута від слова «людина».

У літератури свій власний час, — він не той, який регулює звичне життя, і навіть не той, який пересуває стрілки на годинниках історії. Минуле, нинішнє, майбутнє в літературі не розмежовані між собою простою послідовністю, власне, у них взагалі немає меж, вони плинуть спільним і єдиним потоком. Щоб висловити цю думку чіткіше, я вдамся до поняття прогресу. Якщо законно говорити про прогрес у науці, в техніці, в організації суспільного життя, то що може означати прогрес у літературі? Вислів «Прекрасне ніколи не старіє» — не порожня фраза. Між поемами Гомера й «Паном Тадеушем» Міцкевича лежать двадцять шість віків. Та хіба цей величезний відтинок часу, наповнений стількома змінами, має якесь значення для оцінки художності й навіть актуальності цих поем? Чи не точніше було б сказати, що поеми «Іліада» з «Одіссеєю» і «Пан Тадеуш» — ровесниці, тому що їх породив один і той же час поезії? Платон писав у IV столітті до н. е., проте в мистецтві філософського діалога досі ніхто з ним не зрівнявся, хоча в нього було безліч послідовників.

Чи можна стверджувати, що терцина — вірш «Божественної комедії» — з часів Данте розвинулася, що поети двадцяти наступних поколінь вдосконалили її настільки, що версифікаційне мистецтво великого флорентійця після них виглядає таким же безпомічним і незграбним, як зброя епохи Дайте в порівнянні з сучасним озброєнням? Ні, нічого подібного не сталося.

Достоту так само як життя літературного твору не замикається в межах часу, так і творча фантазія не відає поділу на теперішнє й минуле. Все, що колись було, для письменника продовжує існувати, а світлові роки, які відділяють нас від міражів минулих епох, що блукають у Всесвіті, на хронометрі поетичної вразливості діють не більше секунди. Письменникові чужий, навіть не зрозумілий розподіл людських справ на такі, котрі гідні його праці, тому що в них пульсує день сьогоднішній, і на такі, котрі нібито втратили цінність, оскільки належать минулому. На всьому просторі земної кулі за весь період часу, що пройшла людина — мешканець Землі, — немає людської справи, яка не заслуговувала б віршованої строфи чи сторінки високої прози.

Притягальна сила історії не слабшає. На жаль, у ній уже немає незайманих сфер, як їх немає і на земній кулі: література скрізь зуміла влаштуватись. Декотрі постаті чи епохи вона заліпила, як соти, медом і воском. Кожний новий документ, виявлений в архіві, кожний удар лопати археолога насторожує письменника: чи не з’явилася нова тема? Квапливість іноді призводить до художніх помилок. Приклад тому «Тутанхамон на Кріті» Мережковського. Чарівливий і такий багатий пам’ятками культури егейський світ приховує в собі підступну пастку: тільки–но ми розшифруємо й прочитаємо егейські письмена — а це може статися будь–якої хвилини, — тільки–но ми почуємо голос світу, який досі мовчав, пізнаємо забарвлення і тон його думки, відразу ж реконструкція, побудована на лише матеріальних предметах і довільних домислах, перетвориться на кумедний курйоз.

Історія постачає літературі дещо більш цінне, ніж факти й постаті, — твори, які повідомляють про ці факти й постаті, проте не в формі сухих записів літописців, а в інтерпретації великих мислителів і художників слова. Геродот, Фукідід, Цезар, Саллюстій, Таціт, Комін, Макіавеллі, Длугош — я називаю тільки небагатьох, хто перший спав на думку, — все це велика скарбниця характерів, психологічних аналізів, конфліктів, сцен, діалогів, мотивів, котрі ввійшли в обіг і далі в ньому лишаються в різних версіях, причому іноді текст оригіналу повторюється майже дослівно. Те саме стосується мемуарів і листів. А втім, твори найнижчої якості можуть привернути увагу й імпонувати уяві настільки, що вводять в оману простодушних, які приймають їх на віру, — чого тільки не наплів Светоній, скільки диких вигадок не наплодив Діоген Лаерцій. Але існують книги–праматері з численним потомством, як Біблія, Гомер, «Махабхарата». Грецька міфологія протягом десятків віків панувала в літературі, де ніколи не займалася звичайна ранкова зоря, а тільки Еос чи Аврора, і в кожному вірші Місяць був сумною Селеною, що схиляється над сонним Ендіміоном. Потрібно було безліч поетичних хрестових походів, щоб зжити зі світу богів античності й очистити місце для святих церкви, відкрити доступ у літературу християнським легендам і хагіографії (життєписам святих). Але сьогодні в літературу знову повертаються Едіпи, Електри, Антігони й Орфеї.

Література безперервно оновлюється за рахунок власного матеріалу. Знову й знову повторюються одвічні мотиви, багато з яких уже звучали в давнину. Жіроду з іронічною грайливістю поставив перед своїм «Амфітріоном» цифру 38, маючи на увазі довгий ряд попередників. Та є теми, перед якими можна було б поставити й тризначне число, а можливо, й більше. Довговічність деяких літературних персонажів вражає й захоплює: монографії про них своєю яскравістю не поступаються фантастичному роману. Так, за спинами Папкіна й Заглоби — героїв Фредро й Сенкевича — ми бачимо численну юрбу рицарів–хвальків у костюмах всіх епох, що розмовляють усіма мовами, і лише десь у віддаленій перспективі IV століття до н. е. знаходимо їхній прототип — ветерана походів Александра Великого.

На сором письменницькій винахідливості, ми володіємо каталогами літературних тем і мотивів, які вже два тисячоліття мандрують у епосах, романах, драмах. Достоту як у класичному китайському театрі, де багато століть неослабним успіхом користується у все нових і нових сценічних обробках історія бідного студента, який щасливо замикає ланцюг своїх злигоднів золотим перснем мандарина. Гоцці нарахував тридцять шість трагічних ситуацій, що їх постійно використовують драматурги; Жерар де Нерваль зменшив цю кількість до двадцяти чотирьох, додавши, що всі вони випливають з семи смертних гріхів. Кожному драматургові слід було б перевірити обчислення Гоцці й Жерара де Нерваля.

Вірші ранніх поетів Америки стрясаються від співу соловейків і жайворонків, а тим часом, як стверджують орнітологи, ці птахи в Америці не водяться. Звідки ж їх узяли поети? З англійської поезії, яку вони наслідували, а та не могла обійтися без соловейків і жайворонків, принаймні відтоді, як Джульєтта сперечалася з Ромео: «It was the nightingale and not the lark…» («Це співає соловейко, а не жайворонок…») Знадобилося багато часу, перше ніж зухвалі новатори відкрили вуха й очі й спрямували інтерес американської поезії на рідних дроздів. Той самий процес можна зараз спостерігати у поетів таких молодих країн як Австралія чи Нова Зеландія.

В сентиментальній «Валерії», яку читає панна в першій частині «Дзядів», є знаменита сцена, де Валерія танцює «танець з покривалом» в іспанському посольстві. З однаковою грацією Дельфіна танцює полонез, Корінна — тарантелу, інші героїні — кадриль чи менует, і неминуче при цьому присутній герой, щоб любов могла вразити його як грім. Так один і той же мотив здатен упродовж якихось десяти років знайти втілення в багатьох любовних історіях тієї епохи.

Не будемо сміятись, нащадки напевне знайдуть у нас образи, запозичені нами з книжок, до того ж ми не помітили навіть, що в нашому оточенні вони не існували. Літературний спадок володіє деспотичною владою над словом, над уявою, над баченням світу, і він здатен заслонити дійсність, як це сталося з поетами середньовіччя, що запозичили в стародавніх описи палаців і храмів, але прогавили замки й собори своєї епохи. Література може навіть прожити однією словесною субстанцією, почерпнутою з улюблених творів, як це було в поезії гуманістів. У ній невпинно перетасовувалися вірші й звороти римських поетів, і ніколи не можна було точно вирішити, чи чуємо ми голос живого серця чи відлуння померлих епох. Якщо ж поет наважився дати образ нового часу, нових людей, власних переживань, то найчастіше це відбувалося в моменти нетерпіння і ціною порушення правил метрики чи синтаксису.

Така залежність від чужої творчості (і мозаїка гуманістів, і Вергілій, що перелицьовує Гомера) нас дивує, однак, наші ж власні звичаї відрізняються не принциповістю, а лише її ступенем. Завжди вихідним пунктом служить літературний матеріал. У кого з письменників немає в полі зору авторів і книг, в яких він шукає імпульса, стимулу, допомоги, керівництва? Стівенсон, розповідаючи, як створювався «Острів скарбів», не вагаючись назвав півдюжини книжок, вплив яких видимо позначився на його романі. Така відвертість трапляється не часто — цю функцію за автора виконують згодом дослідники його творчості. Абсолютна творча самобутність — міф і нагадує грецькі перекази про людей, які не мали батьків і виросли із землі.

Світів існує стільки, скільки є мислячих індивідів. Світи ці вражають своєю різноманітністю. Одні з них малі й тісні, інші неосяжні, поряд із сірими й безрадісними з’являються мальовничі, де звучать дзвінкі, веселі голоси, в одних панує вічна сльота, інші насолоджуються незмінно чудовою погодою. На зразок деяких туманностей, відомих тільки з гіпотез, ці світи настільки іноді далекі один від одного, що жоден промінь не дійде від одного до другого. В самотності рухаються вони своїми шляхами і гинуть у безконечності. У цій різноманітності людських характерів письменники не тільки не становлять винятку, але навіть відрізняються один від одного більше, ніж решта людей. Кожен з них живе під своїми власними зорями, приречений на власний, йому одному уготований жереб, на неповторну, ні на що не схожу долю. Не випадково, що письменникові приходять помисли, яких ніхто, крім нього, навіть не передчуває, а якби хтось до них і додумався, то, звісна річ, побачив би їх не в тій формі, в якій вони відкрилися письменникові.

Ніхто не бачить усього, кожен проходить мимо безлічі речей, так їх і не помітивши, тому що це не зачепить його уваги, поглинутої предметами, які його цікавлять. Звідси виникали звинувачення в розумовій сліпоті, у браку уяви, в черствості серця. Гете шукав у Падуї книги Палладіо й обійшов увагою фрески Джотто, як не помітив їх і в Асоізі, де розшукував вівтар Мінерви. Будь–який письменник може бути гак само неуважний серед багатств світу. Він вибирає лише малу частку, потрібну йому, і причому іноді ще урізає її. Міцкевич у найнесподіваніших місцях умудрявся відшукувати пейзажі, які нагадували йому Литву, не помічаючи решти краєвидів і пам’яток, що надихали інших поетів. Генії набагато розбірливіші й примхливіші за дилетантів з їхньою величезною, всепоглинаючою цікавістю.

Фізичні й психічні особливості, спадкові чи надбані, прив’язаності й уподобання, які сягають своїм корінням іноді в раннє дитинство, всілякі звички, пристрасті, ідіосинкразії формують механізм сприйняття нашого розуму, і від них залежить, на що може бути звернуто нашу увагу, що запліднить нашу думку. Особливо ясно це відчувається, коли письменник примушує себе працювати над темою, йому чужою, нав’язаною зовнішніми обставинами: всієї майстерності, якою він володіє, недостатньо, щоб забезпечити йому свободу рухів, він заблукає у речах незнайомих, буде ковзати по поверхні й говорити про них так, ніби думає в цю хвилину про щось зовсім інше.

Пам’ятаєте XI пісню «Одіссеї»? Одіссей сидить біля входу в підземний світ і чекає душу Терезія, яка повинна явитись, напитися свіжої крові закланного барана, а підкріпившись нею, віднайти мову й провістити майбутнє. Тим часом звідусіль тісняться тіні померлих, прагнучи цієї крові, бажаючи бодай на мить стати свідомими. Та невтомний Одіссей відштовхує душі померлих, відштовхує навіть рідну матір, чекаючи єдину душу, заради якої він здаля прибув сюди.

Ось метафоричне зображення письменника, знеможеного у боротьбі з Привидами, що прагнуть життя, втілення, — він стійко їм протистоїть, віддаючи перевагу образу, обраному серцем чи розумом з безлічі інших. Дійде черга й до останніх, якщо вистачить часу. Проте його майже завжди обмаль. Письменник, розлучаючись із світом, в глибокій зажурі прощається з усіма голосами, обрисами, обличчями, постатями, що їм не зміг дати життя і які часто приходили до нього в мріях.