Амністія для Хакера

XXIII. Один проти всіх

Цієї ночі начальник кримінального відділу міського управління МВСУ Олексій Кобища не спав ні хвилини. Він лежав і думав, періодично виходячи на балкон палити. Останній раз запалив просто в кімнаті. Підозра, народившись миттєво, загрожувала докорінно змінити якщо не слідство, то принаймні його особисту тактику в цьому процесі. Здогад опанував його цілковито, хоч це й не був той випадок, коли слід голосно кричати: «Еврика!». Він не виглядав якимось прозрінням, а навпаки, породжував нові сумніви, тому й ходив майор від ліжка до балкона й назад, забувши, що попереду новий, такий само важкий робочий день ще й із головним болем після безсонної ночі.

Увечері, як і було вирішено, по місцевому телебаченню жителів міста, які на цей момент уже потерпали від різноманітних страхітливих чуток, авторитетно, від імені обласного управління внутрішніх справ повідомили про розшук невідомого, підозрюваного у п’яти гучних убивствах, що сталися в місті протягом останнього місяця, та погромі в інтернет-кафе й університетському корпусі. Напевно, саме з цієї миті Олексія Кобищу і взяв сумнів. Сумнів щодо достовірності такого твердження. Те, у що він вірив спочатку і чому знаходив незаперечні докази, несподівано перестало бути для нього доведеною істиною.

Перший убитий — пенсіонер на прізвище Ромазан — міг би й сам викликати неабиякий інтерес з боку органів правопорядку. Невідь-звідки взяте багатство, що зберігалося у квартирі, неможливість його накопичити законним шляхом. Цілком достатньо. Плюс причетність до чогось такого, за чим полюють озброєні злочинці. Наступні троє взагалі були звичайними бандитами, кримінальними елементами. П’ятий же випадав із цього поважного товариства з тієї простої причини, що був звичайним хлопцем, який нікого не чіпав і опинився у вирі подій випадково. З цієї позиції його вбивство дещо не вписувалося у загальну картину. Звичайно, Кобища усвідомлював, що саме по собі це «відкриття» не було варте нічого, але…

Але…

Убивши свої перші чотири жертви, кілер зібрав стріляні гільзи — загалом п’ять штук, але кулі залишилися в тілах жертв. Останнє вбивство знову-таки випадало з цієї низки, оскільки куля у тілі була відсутня, зате на місці залишилася стріляна гільза — усе навпаки. І враховуючи це, стверджувати на сто відсотків, що останнє вбивство скоєно тією ж зброєю, не можна. Особливо дивуватися тут не було чому, все начебто виглядало природно, адже при пострілі в Олега Маліцького куля просто пройшла навиліт. У перших чотирьох випадках зібрати гільзи злочинцю було в принципі, нескладно. Щоб витягти гільзу в квартирі Маліцького, вбивці довелося б пересувати громіздку меблеву стінку. І все-таки…

А третя обставина особливо непокоїла майора. Вона за критичного підходу могла здатися найбільш надуманою, але йому не раз доводилося покладатися на власну інтуїцію в більш непевних випадках, і це виправдовувало себе. Справа стосувалася ось чого. Перший автограф кілера було складено за найпримітивнішою формулою: «Тут був хакер». Ця формула вказувала тим, хто мав читати напис, що просто хтось десь був. Враховуючи ж наступні написи, перший можна було розглядати і в дещо іншому контексті — знайомство починається. Адже другий автограф удосконалився. У порожній квартирі на Богдана Хмельницького їм довелося прочитати: «Тут також був хакер». Формула ускладнилася. Нове формулювання вказувало на те, що це не перший автограф, що хакер уже десь бував, а тут він був також. Третій автограф цього невідомого, який вони прочитали за допомогою Карповича на зламаній дискеті з грою, продовжував цю логічну низку: «І тут був хакер». Таке формулювання давало зрозуміти, що багато де він уже побував, і, таким чином, відповідало дійсності. Автограф же, залишений біля трупа Олега Маліцького, випадав із цієї низки! Цілком! Знущаючись із них, граючись зі слідством, цей навіжений мав би постійно вдосконалювати формулу свого автографа. Четвертий автограф, цілком логічно, мав би виглядати таким чином: «І тут також був хакер» або щось подібне. У квартирі ж із п’ятим трупом чомусь знову було застосовано найпримітивнішу формулу. Кобища не міг позбутися цього переконання. Ну як же! Цей схиблений наче розповідав їм про свої походеньки: «Тут був я», «Тут також був я», «І тут був я». Чому тоді далі знов оте вкрай нелогічне «Тут був я»?

Ці висновки давали ґрунт для нових версій у справі. Відчинивши двері на балкон, він уже вкотре вийшов палити. З сьомого поверху гарно було спостерігати, як у темряві, скільки сягали очі, розсипалися незліченні вогники величезного міста. Незважаючи на пізній час, воно наче й не збиралося засинати. Вогні переливалися, блимали, рухалися. Кожен вогник означав місце перебування, життєдіяльності якоїсь людини. Можливо, саме за одним із цих вікон причаївся той, кого невідомо з чиєї легкої руки називають Хакером.

Що робить він зараз? Кобища був майже впевнений, що не спить. Нормальна людина не повинна безтурботно спати, спостерігаючи, як навколо неї поступово затягується зашморг. Не повинно бути спокійного сну в того, хто без перебільшення один проти всіх. Йому уявився худорлявий чоловік з фоторобота, що застиг на канапі. Одна рука його лежить поруч із тілом, спокійна та впевнена. Інша торкається під подушкою чорного металу. Зброя тепла на дотик. Він постійно тримає її у руці. Чорне волосся, зачесане на проділ, розкидалося по подушці…

Хакер справді не спав. Але пістолет з глушником не лежав під його головою, як гадав майор, а був на звичному місці. А сам він вагався, тримаючи у пальцях маленький пакетик з поліетилену. Лікоть лівої руки чоловіка, насправді так мало схожого на власний фоторобот, торкався зброї, проте хвилювання його аж ніяк не було пов’язане з думками про той зашморг. Нарешті наважившись, він роздер упаковку.

Наталя сиділа на канапі, склавши руки на колінах. Коли Борис увійшов і присів поруч, вона не зреагувала ніяк. Просто продовжувала дивитися в одну точку. Він нахилився і погладив її по щоці, а потім легенько поцілував.

— Іди до мене… — попросив він.

Та Наталя лише запитально глянула на нього.

— Ходи сюди… — повторив Борис, легенько тягнучи її. Він став навпроти, спершись на канапу одним коліном і нахилившись до жінки, яка ставала для нього дедалі більш жаданою. А Наталя просто мовчала. Борис знову нахилився і поцілував у губи, ковзнувши рукою нижче по її тілі. Вона не відсторонилася, але й не відповідала на його любощі.

— Я не можу… — зрештою тихо промовила вона. — Не хочу…

Обоє говорили все тихіше, і паузи між їхніми репліками ставали щораз довшими.

— Не можу… Зовсім інше в голові… Від цього телевізора…

Нарешті вона таки подивилася Борисові в очі й запитала:

— Що тепер буде? Як тепер? Нас хто вже тільки не шукає! І всі хочуть… — Голос її знову почав тремтіти.

— Усе буде гаразд. — Він знову присів біля неї, обійнявши однією рукою. — Я ж обіцяв тобі… Я порушував колись дані обіцянки?

— Ні, — погодилася вона. — Але зараз…

— Зараз ситуація принаймні не гірша, ніж була тиждень тому. Все минеться. Не треба лише хвилюватися і намагатись прискорити події. Розумієш? Ось я і хочу, щоб ти відволіклася. Щоб ми обоє відволіклися від цього глуму, який робиться навколо. Ми ж обоє думали про це… Пробач, звичайно… Тепер я вже ні про що інше не можу думати. Я дуже хочу тебе…

Він знову нахилився до неї, притискаючись усім тілом.

— Я… справді не можу… — прошепотіла вона. — Ну, чесне слово… Сама не розумію, що зі мною діється… Від будь-якого шурхоту смикаюся…

— Ну що ж… — промовив Борис, — очевидно, це не для нас. Нічого не вдієш.

Легенько поцілував її у волосся, зітхнув і підвівся з канапи. Але Наталя одразу схопила його руку.

— Не йди, будь ласка. Просто посидь зі мною. Може, я засну. А так до ранку сидітиму й витріщатимуся по кутках…

Цього разу вона вперше звернулася до нього на «ти». Борис це помітив.

— Добре, — погодився він, усе-таки вивільняючи свою руку. — Зараз взагалі ляжемо спати. Я також виснажений.

Наталя вляглася на канапі, а він, кинувши на неї простирадло, сів поруч. Повертаючись на бік, вона знову знайшла і стисла його долоню. Борис нахилився і поцілував її щоку, вухо і волосся, потім притиснувся до шиї, одночасно вдихаючи її аромат, відчуваючи, як тонкі пальчики стискаються сильніше. Борис не зрозумів, від чого вмить пішла обертом голова — з відомих йому причин чи від близькості жінки, такої бажаної, що завжди була на відстані простягнутої руки і якої напочатку просто не помічав. І вже поруч із нею під простирадлом він заплющив очі й нарешті відчув у ній те, чого кілька хвилин тому не було.

Обоє ніби одночасно зрозуміли ідентичність власних бажань, і відтоді їхні рухи втратили невпевненість та нервозність, притаманну їм досі. Вони дивилися одне на одного впритул, божеволіючи від простих і невимушених неквапних дотиків, які зі стороннього погляду аж ніяк не мали б претендувати на якусь еротичність. Голова крутилася шалено, і Борисові здалося, що він поступово розчиняється в її близькому диханні. Якби навіть не було її ніжних обіймів, то й без цього запросто можна було б з’їхати з глузду, лише дихаючи оцим видихнутим нею повітрям. Вона дихала дедалі частіше, мовчки підкоряючись йому в усьому, і лише останньої миті попросила:

— Почекай ще трішки… будь ласка… прошу тебе…

Час зупинився. І важко було не збожеволіти у цьому всепоглинаючому бажанні будь-що виконати прохання жінки, для якої тепер ладен був зробити все на світі. І щастя, що їй нарешті вдалося видихнути оте банальне «хочу тебе», яке виходило аж ніяк не зі свідомого мозку, а лише з сухих розпалених губів. Цей божевільний імпульс і примусив його повністю відпустити всі важелі розсуду та самоконтролю, які давно вже і так вислизали з рук. І ніколи б він не повірив, що спроможний настільки несамовито торсати таке тендітне й гарне жіноче тіло. Хоча насправді не було в цьому нічого дивного, адже все це робив уже не свідомий та розсудливий чоловік, а його повністю розгальмований сексуальний автопілот, який здатна увімкнути далеко не кожна жінка.

Наталя лежала поруч із ним, дивлячись у стелю, притиснувшись своєю вологою щічкою до його плеча і легенько торкаючись обома руками його пальців. Борисові здалося, що її пальці тремтять. Ніжно стиснувши їх, він запитав:

— Ти як?

— Я… я взагалі не сподівалася, що так може бути…

Вона міцніше притислася до його руки і запитала:

— А тобі… сподобалося?

— Знаєш, я… — Несподівано він замовк і рвучко скочив на канапі. Наталя здригнулася і підвелася на лікті.

— Що сталося? — злякано запитала вона. — Що таке?

— Нічого… — похмуро відповів він, падаючи навзнак на канапу і розпачливо зводячи очі догори. — Я просто бовдур. Кажуть, не вмієш — не берись…

— Нічого не зрозуміла… — Її обличчя, яке схилилося над ним, дійсно висловлювало нерозуміння та занепокоєння. — У чому річ?

— Він розірвався… — пробурмотів Борис. — Розумієш? Не витримав лихої долі…

— О Боже… — полегшено зітхнула вона. — Я вже не знати що подумала. Хіба можна так лякати? Теж мені, трагедія, — і засміялася. — Ти ж сам казав, що він копійки коштує. А в тебе грошей кури не клюють… До того ж навіть я знаю, що вдруге він однаково непридатний.

— Ти що, знущаєшся? — Борис повернувся до неї, обурений недоречними жартами. — Ти що, не розумієш, що після такого бувають наслідки? Ти що, дитина?

— Ні, не дитина, давно вже. — Наталя несподівано спохмурніла. — Не переживай. Можна було взагалі не вдягати. Зараз для мене абсолютно безпечно.

Тиша, що настала, була гнітючою для обох.

— Я ж хвилююся за тебе… — спробував пояснити він.

— Ну, звичайно… За мене… Щоб я завтра не повісила на вас непотрібні клопоти…

— Завтра, — жорстко перебив Борис, — хлопці в камуфляжах, яких показували по ящику, можуть мене продірявити кілька разів, і вішати клопоти взагалі не буде на кого. Так що хвилююся я все-таки в першу чергу за тебе.

— Не кажи так! — попросила Наталя вже зовсім іншим тоном. — Не кажи так більше. Будь ласка! Вибач… Я дурне бовкнула…

Вона обняла його за шию, сховала обличчя під його щокою. Борис не відповів нічого, але рука її відчула, як він при цьому важко ковтнув.

Майорові здалося, що він зумів побачити оте найсуттєвіше. Те, що можна порівняти з кінцем нитки у величезній заплутаній «бороді». Не знайшовши його, неможливо розплутати клубок. Якщо його міркування відповідали дійсному станові речей, то висновок напрошувався недвозначний. Олега Маліцького вбив не Хакер, хоч і — важко заперечити — міг мати для цього відповідні мотиви. Мало того, це зробив той, хто хотів навести підозру на Хакера. Нате, мовляв, вам гільзу від «Беретти», однаково не маєте жодної. А от кулю — дзуськи. Справді, якби він залишив ще й кулю, вони знали б зараз, що «Беретта» чужа, не Хакера. Проколовся він на автографі. Або не мав здібностей тонко відчути ситуацію, або ж не володів достатньою інформацією.

Але не цей висновок Кобища вважав основним! Якщо припущення, що хтось дійсно імітував дії Хакера за допомогою такого напису та пострілу з якоїсь іншої «Беретти» з відповідним глушником, вірне, то другий висновок напрошувався украй неприємний. Відбувається витік інформації зі слідства. Той, хто намагався за допомогою таких речей звалити вину за вбивство Олега Маліцького на розшукуваного кілера, міг отримати інформацію лише від людини, задіяної у слідстві.

Кобища викурював цигарку і знову брався до роздумів. Якщо Олега Маліцького справді прибрав хтось інший, діючи «під Хакера», то цілком природно поставали ще два запитання. Перше: навіщо вбили хлопця? І друге: навіщо підставили того, хто цілком закономірно претендував відтепер на звання «героя» телеекрана? І в будь-якому разі обидва вони переконували в правдивості другої версії «університетських подій» і наявності отієї третьої сили, думка про яку промайнула в майора вперше ще у квартирі Наталії Косовської, коли він побачив двох упритул розстріляних крутих хлопців у шкірянках. Щоправда, тоді це було лише припущення, позбавлене конкретних підстав. Зараз думка вже мала достатню вагу, і ця третя сила, прийнявши в його уявленні до своїх лав покійного Великого Друзя з напарником, могла надати поясненням щодо Ромазанових скарбів та горезвісної комп’ютерної таємниці.

Він промучився до ранку. Коли почало розвиднятися, майор зрозумів, що витиснути з цієї ночі ще щось не вдасться, більше того, цілий майбутній день користь його як складової частини слідства дорівнюватиме нулю і київському підполковникові доведеться працювати самому. А висновки, зроблені ним цієї божевільної ночі, не повинні стати нічиїм надбанням. Принаймні поки що.

Від цього моменту слідство у справі Хакера розбилося на два напрямки — офіційне, яке вели органи, та його, Кобищі, особисте. Його доведеться вести постійно, напружуючись ще більше, аби не сплутати з основним. І в такі моменти він сам, як і Хакер, також буде один проти всіх.