Амністія для Хакера

XV. Хакер (продовження)

Ранок після дня народження виявився важким, ніби дійсно довелося відбути пристойну «дефіляду». Він устав невиспаний. Головний біль не давав зосередитися та підігрівав поганий настрій. І це незважаючи на те, що сьогодні могла настати розв’язка, закінчення всієї справи. Наснаги до роботи вочевидь бракувало.

У Наталчиній кімнаті горіло світло. Цілу ніч. Борис бачив це, коли вставав, вкотре прокинувшись, цього разу від спраги. Він умився, поголився й увімкнув комп’ютер. Картина завантаження на екрані викликала легку нудоту — так усе це набридло. Але зараз Борис відчував, що це, напевно, останній крок, який потрібно зробити до закінчення.

З програмою, про яку йшлося, довелося розбиратися понад годину. Для певності він зробив навіть невеличкий експеримент — узяв чисту дискету і набрав лише одне слово: «Наталі». Отак, на західний зразок. Саме в цей момент вона прочинила двері своєї кімнати і пішла до ванної. Тому й набрав те, що перше спало на думку. Цікаво. Що ж буде далі? Він вийняв дискету, вставив знову і переконався, що єдиний малесенький файл на дискеті залишився. Зітхнувши, Борис знищив його і, знову ж таки вийнявши і вставивши дискету, переконався, що тепер там нічого немає. Наталі зникла.

Тепер він набрав довгу фразу, також актуальну. «Як мене це все дістало…» Це для того, щоб поверх стертого на дискеті було щось записано, як результати футбольних матчів та уривки з творів на дискетах «трофейних».

Тепер він запустив потрібну програму і вставив свою дискету. Комп’ютер «балакав» з ним через таблички з обнадійливими написами і запрошував тиснути на нові клавіші. Нарешті на екрані з’явилося єдине слово — «Наталі».

— Ха!

Він підвівся і пройшовся по кімнаті. Їй же Богу, не святі горшки ліплять. Щось є у нього з цією машиною, якась спорідненість, що дозволяє швидко вчитися і опановувати дедалі складніші навички. Чорт забирай, так він скоро дійсно почне зламувати банківські системи. Цей жарт сподобався. А чому ж, можна було б… Якби, звісно, не одна обставина, яка суворо регламентувала його наступні кроки і гарантовано перекреслювала подібну перспективу. Нехай живуть швейцарські банки й Пентагон, адже від нього, на жаль, нічого не залежить.

Позаду рипнули двері. Наталя, постукавши, зазирнула до кімнати, здивовано звела брови від його збудженого вигляду.

— Доброго ранку. Ваші справи, схоже, рухаються… Я аж здригнулася від вашого переможного вигуку. Гм… Через це ви так вигукнули? — зиркнувши на екран, саркастично мовила вона.

— Через це, — підтвердив Борис. — Я провів невеличкий експеримент — як поновити на дискеті раніше знищену інформацію. І це вдалося.

— Ага… Зрозуміло… А оце слово — це і є та інформація, над якою ви експериментували?

Борис знітився.

— Написав перше, що спало на думку. Учора ж був твій день народження. А ти якраз вийшла з кімнати, я почув.

— Угу… Ясно… Уявляю, з яким задоволенням ви знищували мене. Це в ту мить ви кричали «ха!»? Ви завжди так кричите, коли знищуєте чергову жертву?

Її неможливо було впізнати. Ту, що вчора ладна була розтанути у його обіймах.

— Послухай…

— А що тут слухати? Але бачите — мене не так уже й просто знищити.

Вона рвучко розвернулася і зачинила за собою двері. Але за мить розчинила їх і сказала, чітко вимовляючи кожне слово:

— Прошу до мене не заходити. Я лягаю спати. Я цілу ніч не спала.

— Чому? — просто запитав Борис.

— Це за межами вашого розуміння, — сухо промовила Наталя. — І дверима прошу не гримати, як ви любите.

Який її ґедзь укусив? Але зараз йому ніколи перейматися цими жіночими вибриками. Борис узяв першу дискету і вставив у дисковод. Так, «Ентер»… Ну що? Комп’ютер думав довго. Щось є. Зараз. Долоні спітніли. Ну…

Є!

Нормально…

Це означає, що весь цей непотріб було записано на нову, чисту дискету. Нічого попереднього програма там не знаходить. Він вставив другу дискету — той самий результат. І так усі вісім. Глухий кут.

Стало млосно. Вимкнув комп’ютер, але це не допомогло. Що це — кінець усіх зусиль? Борис відчув себе повністю розбитим. Кинути просто зараз, зайнятися Наталею, а потім діяти за давно розробленим сценарієм? Але з чого починати? Лишити її тут, а самому їхати в якесь інше місто, купити квартиру… На які документи? На себе не підходить. На неї також — вона буде у розшуку. Засвітить паспорт на новому місці — її знайдуть як не ті, то інші. Зробити новий паспорт? Потрібно знайти канал. Напевно, через Сашка. Він їх усіх знає. Це займе до двох тижнів. І це буде фіктивний паспорт, підробний. А фотка для паспорта? Де зараз її взяти? Хто зна, як далі? А справжній… Припустимо, поміняти прізвище. Це також можна через нього. Він би й це організував. Але як скоро його вдасться розшукати? Борис покинув боротися з думками і, заплющивши очі, ліг головою на руки.

Пролежав він так довго, а підвівшись, пішов у коридор. Проте дорогою таки зазирнув до Наталі. Вона дійсно спала, завісивши шторами вікна і згорнувшись під ковдрою клубочком. Йому стало її шкода. Хай там що, а потрібне ще одне незаплановане зусилля. Усе вийде. Повинно вийти. Усі віртуальні справи несподівано канули у прірву, залишивши дієздатною лише одну думку — він не може дозволити їй пропасти.

Тихо зачинивши Наталчині двері, він підійшов до телефону і, знявши трубку, набрав номер.

— Алло… Назаре Григоровичу, це Віталій.

— Привіт, Віталію, я впізнав. Як твої успіхи?

— Кепсько, — Борис був лаконічний. — Додалися непередбачені обставини.

— Моя допомога потрібна?

— Так. Я гадаю, потрібна.

— Я… — очевидно він глянув на годинник. — Можу приїхати години за півтори.

— А швидше не можете? Тут… Я ж кажу — є ще обставини…

— Гаразд, уже їду.

— Це не там, де ми зустрічалися востаннє.

Борис назвав нову адресу, і на тому кінці повісили трубку. Він з’явиться швидко. За якихось хвилин двадцять. Він також не мав влади над обставинами, але був тим, на кого можна розраховувати у крайньому випадку. Після зустрічі з ним справа обов’язково отримає новий імпульс, свого роду допінг. А потім… Потім він усе-таки пожалкує, що зв’язався з Борисом. Нічого не вдієш, так має статися.

Наталя прокинулася о третій. Сон приніс полегшення. Стало соромно за ранковий зрив. Він не заслужив. Гарний подарунок… Вона глянула на сукню, яка висіла розправлена на стільці. Просто він цілком поринув у свої справи. Чомусь це бісило її щодалі більше. Ну і нехай. Все одно вона не буде вибачатися. Нехай сидить за своїм комп’ютером. Нехай сам прийде. Тоді, можливо, вона і змінить гнів на милість. Звісно, не одразу…

Відчуття, що за дверима щось діється, з’явилося несподівано. Наталя напружила слух, і їй здалося, що десь у квартирі говорять. Там хтось сторонній! Їй стало страшно.

Вона скочила з дивана і підійшла до дверей. Ні, наче нічого… Визирнула в коридор — пусто. І все-таки… Підійшовши, вона постукала і прочинила двері до Борисової кімнати. Все у ній здригнулося. На стільці сидів чоловік у темному костюмі та тонкому светрі під саму шию. Худий, чорнявий, гладко поголений. Гість виглядав старшим за Бориса. На столику біля відсунутого вбік комп’ютера лежав його чорний шкіряний кейс, замки якого були відкриті, але кришка опущена. Борис сидів на табуреті навпроти нього.

Вона здригнулася вдруге, коли незнайомець повернув голову і глянув на неї. Всередині похололо, хоч першої миті Наталя і не збагнула, що означає цей погляд. Звісно, і обличчя її зреагувало, і він цю реакцію побачив.

— Добрий день, — рівним голосом, позбавленим емоцій, привітався гість.

— Добрий день, — спромоглася вона й одразу зачинила двері.

Вони сиділи ще буквально хвилин п’ять, потім вийшли в коридор, і вхідні двері відчинилися.

До неї долетіли дві останні фрази:

— Ну, все, — це був незнайомець, — сподіваюся, ти не забудеш, що я казав.

— Не забуду, — відповів Борис, — дякую вам, пробачте, що відібрав ваш час.

— Нічого, сподіваюся, таких проблем у нас більше не виникне. Щасти.

Двері зачинилися.

Витримавши хвилин двадцять, вона таки постукалася до його кімнати.

— Хто це був? — запитала з порога.

— Один мій друг, — відповів Борис, обертаючись до неї.

— До друзів не звертаються на «ви» і не кажуть «пробачте, що забрав ваш час»!

— Чому ні? — здивувався Борис. — Він старша, поважна людина.

— Усе одно. Хто він? Скажіть…

— Я ж тобі сказав.

— Ні, хто він взагалі? І як потрапив сюди? Звідки він знав, де вас шукати?!

— Я сам йому подзвонив, поки ти спала, і попросив зустрітися.

— Навіщо?

— Я зашився у комп’ютері.

— А він що, програміст?

— Так.

— Ви кажете неправду, — видихнула вона просто йому в обличчя, розпачливо хитаючи головою. — Ви брешете! Ніякий він не програміст. Він кілер! Ще крутіший за вас!

Сміх, який вирвався у Бориса після цих слів, виглядав дуже природно. Принаймні він хотів у це вірити. Тепер Наталка не повинна здогадатися, хто його гість насправді.

— Оце сказала… Тепер тобі в кожному буде ввижатися кілер або гангстер!

— Не в кожному, а цього видно наскрізь. У нього очі вбивці. У нього погляд убивці!

— Ти з глузду з’їхала? — Борис навіть покрутив пальцем біля скроні.

— Ні, у нього очі вбивці, — стояла на своєму Наталя. — Можливо, такий крутий кілер і не викаже себе очима, але він був виведений з рівноваги моєю появою на якусь секунду і за цей час виказав себе з головою. Коли він глянув на мене, очі його ясно сказали: «Та він з глузду з’їхав». Це про вас. Я не здивуюся, якщо ви вже отримали категоричну вимогу негайно прибрати мене.

— У тебе хвороблива уява…

— І це ще не все! — не в змозі зупинитися, вигукнула Наталя. — Є ще дещо, про що ви й не здогадуєтеся. Він і вас уб’є. Коли ви закінчите справи.

— Нормально, — Борисові набридло говорити на цю тему. — Вірити мені чи ні — це твоя справа. Можу лише повторити тобі — ніякий він не кілер. Іди вмийся і заспокойся.

— Ага, — покивала головою Наталя. — Добре. Туди вам і дорога. Щоб ви знали, він… Я перша його помітила. Коли я відчинила двері, він на вас дивився, а мене ще не бачив. Я ж помаленьку відчиняла і встигла помітити, як він дивився на вас. Як на мерця! Він уже знає, що вам кінець! Розумієте? Він уже знає, що зробить це. Тому і знітився, коли уздрів, що я бачу це! О Господи…

— Припини це, — попросив Борис, — бо мені вже млосно.

— Ви тільки з вигляду крутий такий, а насправді наївний і недалекий, — продовжувала насідати вона.

— Добре, — сказав Борис, — я вб’ю його перший. Влаштовує тебе? Домовились? Обіцяю тобі.

Вона не сказала нічого. З кам’яним обличчям обернулася і пішла геть. А Борис провів її довгим поглядом у спину. Ця дівчина, яку він вважав майже дитиною і яка мала б уміти лише розкладати шнурки на прилавку та рахувати копійки, насправді виявилася зовсім не такою недалекою, як йому здавалося спершу.