Амністія для Хакера

XXVII. Троянський кінь

Майор Олексій Кобища похмуро кивав на вітання колег. Довгий коридор нарешті скінчився, і він відчинив двері праворуч.

Карпович сидів за комп’ютером, зігнутий та зосереджений, блискаючи окулярами. Він лише коротко зиркнув у бік дверей і продовжив роботу.

— Ну, що там нового? — запитав Кобища, підсовуючи стілець і влаштовуючись на нього верхи.

— Працюємо… — ухильно відповів той. — Програмку розробили, ось…

— І які перспективи?

— Перспективи… — без особливих емоцій посміхнувся програміст, — скажемо так, туманні.

— А якщо серйозно? — Кобища підвів на нього важкий погляд.

— А якщо серйозно, — не змигнувши оком, відповів Карпович, — то дійсно є така програма. Навіть кілька програм. Практично з ними закінчено. Будемо запускати їх в інтернет, хай шукають вашого Хакера. А ми почекаємо…

— У вертольотики пограємося… — похмуро продовжив Кобища.

— Ну чому… — Карпович знову якось «по-комп’ютерному» посміхнувся.

Кобища відзначив, що людина мала б посміхатися більш визначено.

— …вертольотики — гра примітивна.

— Усі вони, як на мене, примітивні, — дратуючись, зауважив Кобища.

— Ну, це як сказати, — не погодився Карпович. — Олексію Івановичу, хочете, я вам зараз таку гру поставлю, що ви о дванадцятій додому підете. Серйозно. А завтра матимете неприємності за завалену роботу. Тоді скажете, примітивна чи ні.

— Називається «Полювання на Хакера», — пожартував Кобища.

— Я бачу, він вас серйозно дістав.

— Я й не заперечую. — Майор вийняв сигарету, покрутив у пальцях, даючи зрозуміти, що йти не збирається. — А вас ще ні?

Карпович знизав плечима.

— Як вам сказати… Взагалі, ще ні. Мене важко дістати. А він… Усе має свій початок і кінець. Кінець ще не настав. Кінець рідко настає, особливо у комп’ютерних справах, скажемо так, на халяву. Як правило, він обумовлений. Ось ми і займаємося тим, що обумовлюємо його.

— І ви не сумніваєтеся, що вам удасться?

— Ну, скажемо так, причин для особливих сумнівів небагато. Все-таки, цей наш друг у віртуальному світі не господь Бог.

Кобища витяг із рота вставлену сигарету і сів поруч із Карповичем, пильно дивлячись на нього й вочевидь збираючись щось сказати.

— У нашій парафії він із самого початку виглядав взагалі як останній лох. — Майор вимовляв окремо кожну фразу. — А тепер я, який на цьому зуби з’їв, змінив свою думку про нього. Розумієш? Він уже місяців зо два водить нас за носа і товче ним у… Тим часом він почав «мочити» таких асів, що… Словом, гляди, хлопче, як би й тобі не довелося потім очима кліпати.

— Я гадаю, все буде гаразд, — незворушно відповів Карпович.

— Ну, що ж, Бог у поміч… — промовив Кобища, підводячись і знову стромляючи сигарету до рота. — Не один я за вас молюся.

Майор зачинив двері комп’ютерної з того боку. А Карпович дійсно був схожий на птеродактиля, коли, блиснувши окулярами, зробив якийсь специфічний рух довгою шиєю у поєднанні з досить дивною мімікою. Пальці його торкнулися клавіатури, і на екран повернулася картинка, яка наче навмисно зникла саме в той момент, коли начальник кримінального відділу з’явився в комп’ютерній. Він саме працював у інтернеті, й на екрані монітора був сайт санкт-петербурзької «Книжной барахолки».

Він навмисне пішов до курилки, хоч завжди палив у себе в кабінеті. На початку слідства це була звичайна справа. Є труп, є версії, ловимо злочинця. Усе як зазвичай. Потім слідство набуло якогось виразного «комп’ютерного» напрямку. Причому сталося це з подачі самого начальника управління. Саме Панасюк уперше висловив припущення, що все обертається навколо якихось комп’ютерних справ. Майор тоді подумки саркастично посміхнувся, та слідство таки пішло цим шляхом, і це нібито мало сенс. А зараз, після гучних перестрілок та вбивств, ця лінія знову відійшла на другий план. Група з Києва подивилася на все це крізь пальці, займаючись банальною ревізією паперів. У складі їхньої групи був навіть відповідний фахівець. Але він переговорив із Карповичем і зник із поля зору. Зусилля ж Марченка, який очолював групу столичних працівників, були спрямовані на розслідування гучного інциденту в університетських корпусах. Карповича він взагалі не сприймав серйозно. А Кобищу що далі, то більше охоплювало відчуття, що їхній програміст — зараз єдиний, від кого можна очікувати допінгу для просування справи. Але той розробляв якісь сумнівні програми довготривалої дії, розібратися в доцільності яких шансів не було.

Бум після університетських подій поволі стихав. Погомоніла й замовкла преса. У майора було відчуття, що найближчого тижня, а може, й далі взагалі нічого не станеться. Нічого важливого, бодай найменшою мірою співставного за значенням із телефонним дзвінком, який пролунає за півгодини після його виходу з курилки і про який він, Кобища, звичайно, не здогадується. Другий дзвінок, що пролунає за три години після першого, взагалі слід буде вважати якоюсь божевільною вдачею. Тим більше що обидва дзвінки призначатимуться не йому.

Це був черговий знизу.

— Олексію Івановичу, я перемкну на вас. Тут хтось дзвонить у справі Ромазана. Вимагає виключно генерала Панасюка. Начальника немає.

— Давай.

По телевізору справді щодня виступав Панасюк, який здійснював загальне керівництво справою. У трубці писнуло і почувся голос, молодий та схвильований:

— Алло…

— Слухаю, — відповів майор, — майор Кобища Олексій Іванович. Я безпосередньо веду цю справу.

На другому кінці повагалися. І нарешті по паузі:

— Я взагалі-то… Я не знаю… У мене є підозра… Мені здається, що я бачив цього чоловіка, якого ви показуєте. Я не впевнений…

— А хто ви? Ви можете назватися?

— Я… А ви гарантуєте, ну…

— Я особисто вам усе гарантую, — сказав Кобища. — Таємницю, при потребі — захист та охорону.

— Я, власне, за тим і дзвоню… — мова стала більш зв’язною, — він звертався до мене ще раз. А я в курсі… ну, знаєте, в салоні комп’ютерної техніки, там, де застрелили продавця, працює знайомий. Я все знаю, як там було, і тепер, ну, ви розумієте…

— Розумію, — відповів Кобища. — І хочу з вами якнайшвидше зустрітися. Все-таки де ви працюєте?

— У салоні мобільного зв’язку. «Астар»… Розумієте, він цікавився мобілками, через які можна виходити в інтернет, потім купив купу карток для роботи в інтернеті. А сам, очевидно, не дуже в цьому тямить. А тепер дзвонив і питав усяке таке…

— Де ви зараз? — перебив майор.

— Та майже біля вас, — відповіли йому. — Втік з роботи, приїхав сюди і не знаю, що робити. Сиджу в барі…

— Якому?

— «Парадіз»…

— Знаю, — сказав Кобища. — Сиди там. Я вже йду.

Молодик у кутку поза стінами свого салону виглядав доволі жалюгідно.

— Ви на мене чекаєте? — Кобища наблизився до нього.

— Можливо.

Майор простяг посвідчення. Той уважно прочитав і повернув.

— Ну, розповідайте.

Підозрюваний знову, вже вкотре виявився не надто схожим на існуючі фотороботи. Щоправда, цьому знаходилося пояснення: він змінював зовнішність, якщо, звичайно, взагалі це був він. Уважно вислухавши і розпитавши хлопця про все, майор на мить замислився.

— А як він тебе сьогодні знайшов?

— Та я ж йому сам візитівку дав.

— Навіщо?

— Ну, ми повинні давати візитівки солідним покупцям. А він, хоча з вигляду не дуже солідний, але набрав майже на чотири тисячі. Ну, я, звичайно, запропонував звертатися при потребі…

— Ясно. Отже, так, Валерію… — Майор на мить замислився. — Працюємо так, щоб виключити проколи. І більше не хвилюйся. Зараз повертайся на роботу і поводься наче нічого не сталося. У вашому салоні просто зараз з’явиться «новий працівник», із наших, ти зрозумів. Далі — в будь-якому випадку йдеш із ним на контакт. Охорона тобі забезпечується. І останнє — вдома в тебе також буде охорона. Все зрозумів?

Той мовчки кивнув.

— Знаєш, чому загинув твій колега, який продавав комп’ютери? Він ніяк не міг вирішити, співпрацювати з нами чи боятися і діяти на власний розсуд. Він пішов на повідку в злочинця. Я гадаю, якщо ти звернувся до нас, то на власні сили не надто розраховуєш. Тому потрібно просто слухатись. І все буде гаразд.

Думки Кобищі, який їхав зараз на «Ниві», повертаючись до управління, були тільки про одне: проколів у цій справі більше бути не повинно. Тому за дві з половиною години вдалося зробити так багато. Салон мобільного зв’язку «Астар» уже встиг прийняти «нового працівника», у помешканні Валерія розташувався в кріслі здоровило, який достатньо зручно почувався у вдягнутому під курткою бронежилеті. Увечері до нього мав приєднатися ще один, той, що супроводжуватиме Валерія з роботи. Операцією із забезпечення стеження та охорони хлопця безпосередньо керував Сердюк. Обласний центр мобільного зв’язку вже розпочав роботу, спрямовану на ідентифікацію абонента в окулярах. Експерти-портретисти управління внутрішніх справ виготовили новий фоторобот, щоправда, як вважав Кобища, ще з меншим відсотком гарантії схожості з оригіналом. І тепер майор мчав в управління, щоб повідомити Карповича, що Хакер, очевидно, нарешті вийшов у інтернет. Нехай би цей Птеродактиль починав своє полювання на повну потужність.

Карпович усе вислухав мовчки, сказав лише, що програми вже працюють, а він робить усе можливе. З тим Кобища і повернувся до свого кабінету. Внутрішній телефон дзвонив давно і настирливо. Це примусило майора розім’яти кістки і пробігтися на коротку дистанцію. Він рвучко схопив трубку, зламавши заздалегідь витягнуту з пачки сигарету.

— Слухаю! Кобища…

— Олексію Івановичу, сьогодні вони наче зговорилися. Знову хтось Панасюка у тій самій справі вимагає. Його ще немає…

— Вмикай.

У слухавці писнуло.

— Алло! — Цей голос зайвою нервозністю не вирізнявся, але якась напруга у ньому відчувалася.

— Слухаю вас! Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день.

— Не надто добрий, — відгукнулися на тому кінці. — А все-таки яким чином я міг би зв’язатися з генералом Панасюком, який керує розслідуванням?

— Генерала Панасюка зараз немає, — відповів Кобища. — Ви можете говорити зі мною. Я веду справу безпосередньо. Можете обговорювати зі мною всі питання. Але назвіться, будь ласка, хто ви?

— Хакер, — була відповідь, — власною персоною…