Амністія для Хакера

XXXV. Операція

Наталя впродовж цілого дня була неговірка та знервована. Для нього, звісно, було б найкращим варіантом, щоб її зараз взагалі не було поруч. І все можливе для цього він давно зробив. Але вона не хотіла сідати в таксі, не хотіла їхати до іншого міста, а звідти — поїздом на Харків. Вона навіть не збиралася змінювати зачіску. Не бажала — і квит.

Щорс гарантував повну безпеку. До того ж він не знав їхнього з Наталею місця перебування. Тому навіть взятий тими чи іншими під час роботи не зміг би його виказати. Комп’ютер, з якого Щорс збирався ламати банк, не мав зв’язку з телефонною точкою їхньої квартири, тому вирахувати адресу таким шляхом було неможливо. Повертаючись після зустрічі зі Щорсом, Борис ризикнув ще раз і, зайшовши до якогось магазину, купив інший телефон та стартовий пакет. Через нього вони й здійснили віддалений доступ між їхніми комп’ютерами. І нарешті, сама операція, коли комп’ютер Бориса повинен був працювати в інтернеті, мала тривати лише кілька хвилин. А за такий короткий термін вирахувати місце знаходження мобільного телефону у мільйонному місті нереально.

Наталя давно спала. Борис зварив кави й глянув на годинник. До початку операції залишалося менше години. Ще трохи. Він чомусь мимоволі затримався перед дзеркалом у коридорі. Очі позападали, і навколо них утворилися темні кола. Він давно не дивився на себе і зараз здивувався, що так схуд останнім часом. Навіть не схуд — змарнів. Ще більше проступили вилиці. Але очі світилися.

Останніх півтори доби Борис відчував те, до чого йшов уже давно і свідомо, не надто сподіваючись, щоправда, на досягнення бажаного ефекту. Він відчув задоволення від здійсненого. Навіть не так. Не від здійсненого. Йому таки вдасться гідно завершити свої зусилля, щоб потім, як казав забутий уже недавній класик, «не было обидно и больно за бесцельно прожитые годы…» чи як там… Щось таке. Але це вже лірика. Зовсім не потрібна, коли мусиш спромогтися на ще один відчайдушний крок, зробити останнє зусилля.

Він зазирнув наостанок до спальні, де скрутилася калачиком на ліжку Наталя. Вона заснула, не роздягаючись, лише натягла на себе простирадло. І сон її зовні виглядав безтурботним. Вона була в цій історії непотрібною, зайвою ланкою. Ні, не так. Тим, що, з одного боку, підсолодило її, а з другого — залишило, ні, ще залишить гіркоту назавжди.

Тихо зачинивши двері, він сів за комп’ютер. На моніторі його продовжувало висвічуватися:

Це означало, що там, у Білоденичах, його несподіваний напарник зараз вів нерівну боротьбу з супротивниками у нетрях комп’ютерних мереж, торуючи шлях для нього. Шлях для вірного удару.

В обласному управлінні внутрішніх справ цієї пізньої, а швидше вже ранньої години вирувало життя, точилася робота, докладалися неабиякі зусилля. Точніше, це відбувалося лише на одному з поверхів — на п’ятому. Двері були весь час прочинені. До комп’ютерної входили та виходили нові люди, несучи повідомлення, документуючи на папері те, що відбувалося зараз в іншому світі. А там працювали лише обрані.

Карпович помітно пожвавився і навіть повеселішав. У нього вже не було того зацькованого погляду, що скакав, не знаючи, куди подітися. Ні, він і зараз не виглядав героєм, але в нього знову з’явився інтерес, Птеродактиль повернув собі здатність виконувати звичну роботу. Навіть був захоплений нею. Відтепер справу паралельно курувало ще одне відомство — СБУ. Це сталося після нічного неофіційного дзвінка Кобищі до людини з цього відомства, якій він довіряв. Окресливши ситуацію і виклавши підозри, майор заручився підтримкою на той випадок, якщо іржа корупції справді вразила слідство. У комп’ютерній було двоє працівників СБУ — підполковник Міщун, якого Кобища знав особисто, і якийсь молодий капітан. У курс справи входили всі разом. Тут же був і Панасюк. Вигляд начальника тепер був по-справжньому стурбований і красномовно свідчив про те, що ця людина зараз намагається вирішити для себе, що робити далі. У комп’ютерній він був просто спостерігачем. Есбеушники, щоправда, також не надто втручалися у процес, віддаючи цю прерогативу майорові, який вів справу з першого дня.

Поруч із Карповичем працювало ще двоє програмістів — обидва з СБУ. Очевидно, це й було причиною піднесення настрою Птеродактиля, адже він автоматично переставав бути основним, єдиним компетентним «комп’ютерним» свідком того, що відбувалося. Головним у цій справі було призначено новоприбулого — Ігоря, головного програміста цього шановного відомства, проте відчувалося, що він у вирішенні питань автоматично віддає пріоритет Карповичу, очевидно, відчуваючи його перевагу, і це за умови, що навіть не підозрює, що новоявлений хакер, який сидить поруч, кілька днів тому зламав усю його систему і гуляв там, де хотів. Що б він сказав, якби дізнався про це?

Усіх викликали дві години тому, коли Хакер знову виявив себе, намагаючись увійти в комп’ютерну мережу банку «Трансєвроінвест». Упродовж двох годин його намагалися відстежити — марнісінько. Провайдери й гадки не мали, що за їхньою допомогою вже кілька місяців намагаються зламати один із найвідоміших у світі банків.

Та бельгійські інженери із захисту інформації також не спали й невтомно ставили перепони на його шляху. Уся система відразу припиняла працювати, і невтомний трудівник, побившись кілька хвилин «головою об стіну», припиняв спроби. Ще кілька хвилин система розблоковувалася, адже банк повинен працювати, і тоді він починав знову. Через новий сервер, яких по світі було розкидано безліч.

— Щоб я здох, — сказав якось Ігор, — якщо це він і валив усіх з «Беретти».

На запитальний погляд Кобищі він же й пояснив:

— Як на мене, неможливо бути однаковим віртуозом у таких кардинально протилежних речах. Це вже фантастика. Хоч у кіно показуй…

— Що там — без варіантів? — запитав Міщун.

— Без варіантів, — зітхнув Карпович. — Вислизає.

— Та воно все одно нічого не дасть, — додав Ігор, — навіть якщо й накриємо його отой найперший сервер, через який він плутає сліди. Він туди також по-піратськи вдерся. Там не знають ніяких його координат…

— І що — ніякої перспективи? — запитав майор.

— Практично, — відповів Ігор. — Хіба що…

— Що ж ми зовсім безсилі? — обурився есбеушник.

— Хакер… — пояснив Карпович. — Їх роками ловлять.

Кобища дістав сигарету, хоч під стелею і так уже висіла хмара.

Панасюк міряв кроками кімнату й сопів, не промовляючи ні слова. Спочатку він ще кидав якісь репліки, а тепер зовсім замовк.

Усі вони, здавалося, чекали лише одного — коли цей комп’ютерний зухвалець припинить спроби й дасть їм можливість розійтися по домівках.

Ситуація змінилася несподівано.

— Глянь, — вигукнув Карпович, — не спи, з’явився ще один гість! Відстежуємо!

Усі скупчилися біля комп’ютерів, втупились у монітори, хоча все одно нічого не розуміли.

— Засік?

— Є, визначаємо.

— Бляха… Він увійшов!

— Ще ні. Але вони не можуть блокувати!

— Нічого подібного. Система заблокована, а він уже там. Він входить. Бачиш, частина мережі не блокується. Все, гайки! Вони не можуть її вирубати!

— Зараз повністю вирубляться. Усе знеструмлять. У них нема іншого виходу — інакше кранти.

— Нічого не дасть. Вони вже робили це. Я зрозумів. Там вірус, — сказав Карпович. — Шановні, там вірус! Він входить у програму свого вірусу, інстальованого туди давно. Очевидно, вони навчилися якось блокувати вхід, і він довгий час не міг увійти туди, а зараз… Глянь!

— Усе, їм гаплик… — звісно, Ігор промовив інше слово, яке точніше відображало міру катастрофи у комп’ютерній мережі банку.

— Що? Поясніть щось! — не втримався Кобища.

Але всі троє хлопців бігали пальцями по клавіатурі й не звертали на вищі чини ніякої уваги.

Панасюк також проштовхався до екрана й тепер їв очима незрозумілі таблиці та символи, дихаючи в потилицю Карповичу.

— Є, — сказав Ігор. — Гадом буду, є! Але він, сука, вже скінчив.

— Нічого, — сказав Карпович. — Звідки він?

— Зараз…

— Що відбувається? — насів на них тепер уже Міщун.

— Усе дуже просто, — пояснив Карпович. — Той, хто бомбив мережу, робив відволікаючий маневр для банківських систем захисту. А коли настав сприятливий момент, увійшов паралельно з іншого комп’ютера. Я, наприклад, ще не повністю усвідомив у деталях цей механізм, але сто відсотків, увійшли в мережу з іншої машини. Або він же, маючи поруч із собою другий, окремо під’єднаний комп’ютер, або хтось інший — напарник. І йому це вдалося. У банку взагалі, коли це зрозуміли, вирубили всю систему, напевно, навіть знеструмили. Уявляєте, які це збитки? Але це нічого не дало. Це вірус. Він несе на собі всю інформацію банківської мережі. Тепер вважайте, Хакер має у розпорядженні матрицю всієї їхньої системи! Вони можуть навіть молотками все порозбивати — пізно. Їм кранти. Все. Вважайте, цього банку більше не існує.

— Тільки не розумію, — додав Ігор, — чому він увійшов і наче зник? Було видно, що увійшов, а потім…

— Якийсь новий вірус, — знизав плечима Карпович. — Інших пояснень немає. Він не визначається нічим.

— А другий! Спільник його! — несподівано вигукнув Міщун. — Ти кажеш, через інший комп’ютер! А простежити?

— Що ми й робимо. Встигли засікти, — сказав Карпович. — Він уже не працює, але принаймні один сервер встановимо. Зараз…

На якусь хвилину запанувала тиша, а потім Ігор спантеличено промовив:

— Йо-ма-йо… Він же тут!

— Де тут?!

— Вхід через наш сервер! Офіційно! Бі-джей Інтернет Провайд! Це ж у нашому місті! Наш провайдер! Напарник входив у мережу через… На сервері є його дані — принаймні номер телефону!

— Де той сервер? — кричав Кобища.

— Ось, — Карпович уже вивів на екран дані про провайдера, — Вовчинецька, двадцять шість. Бі-джей Інтернет Провайд.

— Борю! — озвався Кобища до Сердюка. — Бігом туди! Кулею! Номер телефону цього…

— Хакера, — підказав Можейко.

А Сердюк із Величком уже летіли сходами донизу, лякаючи тупотінням чергового, який тихенько дрімав на пульті.

Це сталося якось саме собою. Не на публіку, адже ніякої публіки не було. Ноги розігнулися самі, відсунувши стілець, на якому сидів, а рука сама злетіла догори.

— Й-й-йес-с!!!

Напевно, так робили всі хакери, досягаючи успіху. Принаймні цієї миті Борисові так здавалося. Бліде обличчя його пашіло, очі сяяли.

— Й-йес-с!

Монітор перестав кидатися написами, і на ньому застиг останній:

Наталя стояла у дверях, розбуджена цими вигуками, і злякано дивилася, на нього. Борис хитався на ногах, проте у погляді, позі, відчувалася якась божевільна ейфорія.

— Все, — сказав він. — Справу зроблено.

Вона не відповіла нічого. Лише коротко глянула на нього і зачинила за собою двері. Опускаючись на стілець, Борис натис ПРИПИНИТИ. Робота припинялася. До тієї миті, коли вони вирішать, як вірно вчинити з тим, що мали. Миттєво вийшовши з програми, Борис вимкнув комп’ютер. У цьому захопленні він і так зробив це на кілька секунд пізніше. А можливо, й хвилин. Він не очікував, що за спиною з’явиться Наталя. І це затримало його. Потрібно було тихіше кричати. Нічого. Вони там однаково нічого не встигнуть.

Він вимкнув мобільний телефон. Вимкнув повністю, перервавши його живлення й загасивши табло. Усе. Зажеріться. Тепер шляхів до нього не існує. А в комп’ютері, який зараз спить, чаїться таке, що робить його без перебільшення таким собі центром території розміром з Україну разом із Бельгією, а може, й більшої. Борис не знав, як назвав це диво покійний Олег Маліцький, перед тим як продати йому, тому й не міг оцінити, що той наче у воду дивився, хоч і був далекий від передбачення, що ця машина дійсно може стати чиїмось Армагеддоном.

Хвилини тяглися довго, і ось нарешті телефон у комп’ютерній задзвонив. Капітан Віктор Можейко, зірвавши трубку, без зайвих слів почав водити ручкою, з-під якої на папері народжувався доволі довгий номер із одинадцяти цифр. Воно й не дивно, адже вихід Хакера в інтернет здійснювався через мобільний телефон.

Кобища прочитав номер уголос і простяг трубку Міщунові. Це знову був той самий номер. Той, із якого телефонував невідомий, що назвався Хакером, і про це навіть тепер знав лише майор. Той самий, що фігурував у більш ніж дивному оголошенні в інтернеті. От тепер закрутиться… І Кобища відчув, що не встигає. А Міщун уже набирав номер на своєму мобільному. До операції готувалися і, знаючи, про що йтиметься, направили відповідних людей до обласного вузла телефонної мережі та на ретранслятор мобільного зв’язку. Начальники цих установ були попереджені працівниками СБУ, їм пред’явили відповідні санкції, і тепер не існувало ніяких перепон для миттєвого визначення їхніх абонентів.

Усі завмерли, коли підполковник коротко перемовлявся з колегами, що чергували там.

— Так, — нарешті сказав він, — абонент, якому належить номер, знаходиться орієнтовно в Нововасилівському мікрорайоні — зв’язувався через Нововасилівський ретранслятор. Телефон щойно вимкнув. Так що застосовувати ще якісь пошукові методи не вдасться. Зараз дадуть його дзвінки…

«Зараз дадуть… І один із них той, що він, Кобища, свого часу приховав…»

— Так… Останній вихідний дзвінок… Ось який номер… Зараз встановлять абонента.

— Не треба, — сказав Кобища, — це наш черговий. Внизу.

— Не слабо, — прокоментував Міщун. — Бігом униз — роздруківку дзвінків за… — Він назвав число.

Що ж, далі буде видно, як поводитися. А поки що майор лише кинув Міщунові:

— А вхідні?

— Так, вхідні дзвінки… Зараз… — Той продовжував тримати трубку біля вуха. Останній, прийнятий учора, номер міської телефонної мережі. Встановлюють абонента. Зараз…

Це сталося швидко.

— Білоденичі, маслозавод, — сказав есбеушник. І додав: — Бухгалтерія.

— У бухгалтерії такого підприємства, навіть якщо заводик невеличкий, повинно бути зо три-чотири комп’ютери та електронна скринька, тобто вихід на інтернет, — промовив Ігор, відірвавшись від монітора.

Тиша запала на кілька секунд.

— Ми туди, — смикнувся Кобища. — Вітю, спецназ, опергрупа — бігом, усі на виїзд.

До маслозаводу в Білоденичах було вісімдесят кілометрів, враховуючи й частину міста, яку належало здолати на шляху від управління. Скільки потрібно буде часу, щоб дістатися туди? Хлопці в камуфляжах уже вантажилися у РАФ, а опергрупу на чолі з Кобищею та Можейком чекали «Нива» та «дев’ятка».

Комп’ютерна спорожніла, біля моніторів залишилися самі програмісти, обговорюючи зрозумілою лише їм мовою деталі історії, як двоє наших хакерів зламали крутий європейський банк.

Міщун зім’яв у пальцях пачку «Бонда», дістав останню сигарету. На обличчі його застигла розчарована гримаса. Він не вірив, що той, хто прокрутив таку справу, чекатиме на місці ще цілу годину.

Випивши ще одну чашку кави, після якої, він був упевнений, до ранку заснути не вдасться, Борис пройшовся по кімнаті. Обличчя помалу переставало пашіти. Завтра. Відсипатиметься він завтра. Нехай на це піде навіть цілий день. А все буде завершено сьогодні. Зараз. Щойно подасть звістку Щорс. Цей новоявлений комп’ютерний геній. Що там Кевін Мітнік! Борис відчув захоплення його роботою, усвідомленням того, що їм обом вдалося зробити. І нехай основна роль у цьому була не його, чорта з два зміг би таке зробити цей нервовий, неврівноважений, хоч і геніальний Толя, якби не його, Борисова, настирливість, цілеспрямованість і рішучість. І хай там що, він мав підстави бути задоволеним собою.

Минуло майже двадцять хвилин з моменту, коли Борис усе згорнув. Толя мав телефонувати за півгодини, адже насамперед мусив навести лад у комп’ютерній системі заводу.

Взявши інший, учора куплений телефон, він почав сам набирати бухгалтерію маслозаводу. Схотілося зайвий раз переконатися, чи не переплутав карти, аби не підставити Щорса. І раптом, усередині все похололо від здогаду. Кілька днів тому, купуючи в Харкові квартиру для Наталі, Борис говорив зі Щорсом по телефону. З того самого номера, через який він щойно виходив у інтернет! Щоправда, тоді він ще не був «забороненим». Але що з того? Такий дзвінок уже відбувся! Сам Толик і казав про те, що мобілка у Білоденичах «не тягне», отже, телефонував з міського телефону. Тепер із цим нічого не можна зробити! Як Толик міг забути про таке? Як цей факт міг начисто вилетіти з їхніх голів? О Боже… Якщо Бориса вирахували в інтернеті протягом тієї хвилини, коли він з’єднувався з невидимкою, то, очевидно, комусь уже відома адреса, де переховується Щорс…

Перед очима попливло. А минуло вже тридцять п’ять хвилин після закінчення їхньої роботи. О Боже… Недаремно Щорс казав, що всі хакери, в тому числі й Мітнік, ловилися на якихось дурних, незграбних проколах. Ось і його прокол!

Тремтячими пальцями він набрав номер бухгалтерії. Не з’єднує. Ще раз… Ще… Нарешті пішов виклик. Борис відчував, як шалено калатає серце в очікуванні отого характерного звуку, коли беруть трубку на тому кінці. Ну! Давай!

Нарешті «рипнуло», і він почув:

— Алло! Слухаю, говоріть.

Усе наче обірвалося й полетіло в безодню.

Це був не Толя. Голос, який відповів, Борис упізнав би по будь-якому телефону.

Коли «дев’ятка», на якій їхали Кобища з Можейком, різко загальмувала біля прохідної Білоденичівського маслозаводу, «Нива» вже світила фарами, наздоганяючи її. Десь позаду був і РАФ. Вони не чекали нікого. Витягаючи на ходу посвідчення з внутрішньої кишені, майор заходив у маленьку будівлю прохідної з освітленими вікнами. Ноги спинилися самі. Охоронець у плямистій уніформі лежав, підібгавши ноги. З-під нього розплився струмок темної крові. Другий охоронець сидів під стіною, явно зіпертий на неї кимось, також мертвий.

Опергрупа та загін спецназу, перебігаючи, розсіювалися по освітленій території заводу, ось перші з них заскочили всередину. П’ятнадцятеро — це не надто багато, щоб охопити таку площу з усіма закамарками, але вони знали, що роблять. Майор залишився на прохідній сам. Усім нутром Кобища відчував, що зараз тут уже не знайдуть нікого. Вони завжди, постійно спізнювалися в цій справі, хоча й робили все можливе, діяли максимально швидко. Хакер випереджав їх завжди. Він завжди мислив на кілька кроків уперед. Хоча воно й не дивно. Якщо його мізки здатні були перемагати потужні комп’ютерні системи, то куди їм…

Хлопців постріляли зовсім недавно. Напевне, вже після того, як скінчилися перегони в інтернеті. Певна річ, не чотири-п’ять годин тому. Усе це, звісно, вони ще з’ясують. Скільки осіб тут було, в який час і з чого стріляли… Усе це справа техніки. Але не вірив зараз Кобища в те, що цього разу вдасться докопатися до суті.

Коли він увійшов до бухгалтерії, нічна зміна вже не працювала, а сиділа по кутках цехів, здивовано та перелякано вирячившись на спецназ. У бухгалтерії все було перекинуто догори дном. Ніяких комп’ютерів. Точніше, від комп’ютерів залишилися тільки монітори та клавіатура. Системні ж блоки ті, хто тут щойно побував, забрали з собою. Розкидані тумбочки, витягнуті шухляди столів. Зламані двері всіх приміщень адміністративної частини. Те саме в кабінеті головного бухгалтера. Про те, що тут відбувалося, нічна зміна не мала анінайменшого уявлення. Можейко вже викликав бригаду експертів.

Те, що на Хакера полює третя сила, для себе Кобища встановив давно. І те, що він зараз спостерігав, за всіма ознаками було наслідками їхніх зусиль. Розгардіяш вчинили щойно. Монітори у бухгалтерії ще були теплі, як, до речі, і трупи на прохідній. Ця чорна іронія напросилася мимоволі. Традиції було дотримано. Тільки хто подбав про це зараз?

Виходило, тут працювали цілу ніч. Працювали без перешкод. А наліт стався щойно. Якихось півгодини тому. Причому спрацювали оперативно.

І раптом йому відкрилася суть того, що він зараз спостерігав. Напевно, встановити це міг тільки він. Сівши на стілець, Кобища запалив. Дійсно, все трапилося саме так. Перебуваючи у себе в комп’ютерній, всі вони бачили, як працює Хакер. За п’ять хвилин до того, як вони виїхали сюди, на цих комп’ютерах ще працювали. Отже, процесори стояли на місці, а він тиснув на клавіші. Оцей гармидер було зчинено, поки вони діставалися до заводу. Проміжок становив п’ятдесят п’ять хвилин. Якби оті «треті» знали, де знаходиться Хакер, вони просто не дали б йому все зробити, приїхавши сюди раніше. Отже, не знали. А дізналися вже після того, як він припинив роботу. Практично одночасно зі слідчою групою. Висновок напрошувався недвозначний. Знову витік інформації, як і раніше. Тому він, Кобища, і спізнився знову. Хтось, хто був до Білоденичів ближче, отримав інформацію одночасно з ним і прибув сюди перший.

Він палив, не звертаючи ні на кого уваги, і лише відмахнувся від Можейка, який про щось питав. Думка його працювала в одному, єдино вірному зараз напрямку. Щоб установити, через кого просочилась інформація, не потрібно бути Шерлоком Холмсом. У комп’ютерній залишилися всі троє програмістів плюс Міщун зі своїм помічником. Усі вони були прикуті до моніторів і робили одну справу. Ніхто звідти не міг видати інформацію «наліво». Вони з Можейком та інші оперативники одночасно спустилися вниз і сіли по машинах. На самоті залишився тільки Панасюк. Із самого початку він наче й не брав участі в процесі, лише спостерігав. І — Кобища міг заприсягтися — вийшов найпершим із усіх. Дзвінок куди потрібно з повідомленням адреси маслозаводу зайняв би в нього кілька секунд. А третя сила, судячи з попередніх даних, являє собою доволі потужний механізм. До того ж, очевидно, вона мала неабиякий стимул. Безперечно, йшлося про величезні гроші. Тому не було б нічого дивного, якби такі собі боєздатні та надзвичайно мобільні групи, що належали їй, були розкидані по всій області. І та, що виявилася найближчою до злощасного маслозаводу, отримала повідомлення і за кілька хвилин рвонула туди. Застрелити двох охоронців і вичистити бухгалтерію — на це потрібно небагато часу. Навіть у випадку, якщо вони не взяли Хакера, перетрушувати весь заводик для них не мало сенсу, адже Хакер був упевнений, що на нього не вийдуть, тому навряд чи ховав би щось. Швидше за все, припинив роботу і миттєво зник, а тоді вони лише облизнулися, позабиравши про всяк випадок комп’ютери та дискети, які познаходили. Якщо ж їм пощастило взяти цього зухвальця, то… То йому, Кобищі, зробити це вже не світить. Раптом він усвідомив, що саме це питання зараз вийшло для нього на перший план, хоча логічно було у першу чергу перейматися іншим. Чи спізнилися «треті» так само, як і він?

Майор зітхав, відчуваючи якийсь такий… не те щоб жаль… Ніби вболівання за свого ворога, суперника, свою потенційну мішень, жертву — як не назви цього хлопця, адже ті, «треті», викликали у нього ще менше симпатій, а перспектива притягнути їх до відповідальності взагалі дорівнювала нулю. Хотілося вірити, що, швидше за все, ніхто й нікого не спіймав на маслозаводі в Білоденичах. Можливо, навіть той, кого називали Хакером, ніколи в житті не бував там, а зламав через інтернет першу-ліпшу комп’ютерну систему, аби імітувати своє перебування там. Ще й посміявся, уявляючи, як вони зробили цей марш-кидок на вісімдесят кілометрів серед ночі з усією амуніцією, як годиться під час операцій. Можливо, він передбачав і дії тих, інших, які також збиралися нагрянути туди і з якими Кобища розминувся на якихось десять-п’ятнадцять хвилин. О було б!

А сам Хакер сидить тим часом десь у Нововасилівському мікрорайоні, де все-таки запеленгували його мобілку, яку він вимкнув, як завжди, відразу після короткочасного користування. Карпович сказав, що це взагалі був геніальний крок. Хоча… У цьому випадку хтось усе-таки повинен був увімкнути на ніч комп’ютери маслозаводу. Або ж він сам заздалегідь, якщо діє самотужки… У цих численних версіях починав блукати навіть його розум.

І все-таки навіщо він засвітився? Навіщо так примітивно вийшов через мобільний до інтернету в завершальній фазі своєї роботи? Міг і з другого комп’ютера так само заплутати сліди. Що, махнув рукою, розуміючи, що є зараз голкою у скирті сіна?

Це була одна з можливих версій. У голову лізли й інші, але майор вважав їх початком чогось такого, схожого на параною, викликану довгим опосередкованим спілкуванням із цією неординарною особистістю. Міг, наприклад, Хакер зробити справу в бухгалтерії маслозаводу, прихопити «ящики» від комп’ютерів, постріляти охорону й імітувати таким чином третю силу. Грайтеся, хлопці, розслідуйте, якщо вже на те вчилися!

Руки опускалися. Здавалося, що те, за край чого він ухопився і тримався вже кілька місяців, не бажаючи відпустити, — велике й неосяжне. Зусилля його жалюгідні та марні, а перспективи не існує взагалі.

Напевно, саме тому телефонний дзвінок, який розколов тишу, так ударив по нервах. Хтось телефонував до бухгалтерії о такій пізній порі. Підвівшись і застигнувши нерішуче на якусь мить під поглядами колег, майор усе-таки зняв трубку.

— Алло!

Там мовчали.

— Слухаю, говоріть.

— Швидко ви, — промовив знайомий голос, який Кобища, напевно, впізнав би за будь-яких умов. — Я впізнав вас.

— Я вас також, — відповів майор.

Почуття, що виникло, можна було б назвати позитивним, адже голос із трубки автоматично відновлював перспективу того, що Хакер залишиться все-таки йому.

— Ви не хочете запропонувати мені якоїсь взаємовигідної угоди?

Довелося напружити думку. У цього хлопця все-таки виникли проблеми, якщо вже він пішов на це. Проблеми. Такі, якими можна зараз скористатися.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Кобища.

— Якби така угода мала сенс, — відповіли йому, — то ви б не запитували, ви б знали. А якщо ви там і не можете нічого запропонувати, то говорити на цю тему зайве.

Кобища зрозумів. Хакер якимось чином проколовся. І той, хто потрапив сюди після його зникнення, мав нагоду скористатися цим проколом. Того, про що йшлося, не можна було не помітити. Причина могла бути одна — ним уже скористалися. Ті, хто побував тут до нього.

Зараз Хакер перерве зв’язок, який від моменту увімкнення його мобільного, безперечно, відслідковується.

— Я можу запропонувати вам взаємовигідну угоду, — сказав Кобища, тягнучи час. — Гарну угоду. Я вже пропонував її. Здайтеся, поки не пізно. А я зі свого боку зроблю все, щоб полегшити вашу долю.

— Це ви вже пропонували, — була відповідь. — І мені таке не підходить.

У трубці залунали короткі гудки.

А Борис, не вимикаючи мобільного, вийшов до інтернету. Зціпивши зуби і тамуючи головний біль, він намагався зробити все максимально швидко, бо не знав, навіть не міг уявити, скільки часу потрібно для визначення службами відслідкування, якщо такі працюють, його конкретного місця знаходження. Але зробити це належало будь-що. Це був останній шанс врятувати Щорса, адже речі, які говорив отой полковник, чи хто він там, красномовно свідчили про те, що Толі вони не взяли. Інакше б йому щось запропонували. І це відкривало набагато гіршу перспективу, яка примушувала, забувши про все, і насамперед про маленьку жінку, яка спала через стіну й досі належала йому, іти ва-банк.

Усе йшло без зупинок. Інтернетівський невидимка, який залишався живим і неушкодженим, швидко з’єднався зі своєю копією в Борисовому комп’ютері. А коли на екрані висвітилося меню, Борис натис на кнопку «ЗМІНИТИ ПРОГРАМУ». Те, що невидимка реагував і слухався, було добре. Це означало, що Толя, навіть у випадку, якщо його вже взяли ті, «треті», ще не дістався до свого дітища й не віддав їм усе. Добре, що так. За будь-яких обставин вони примусять його. А потім уб’ють. Якщо Щорс не матиме змоги зробити це, то зв’яжеться з ним у встановлений час. Точніше, зв’яжуться вже ті, хто його захопив. І тоді можна буде поторгуватися за його життя.

Борис швидко обрав «ЗМІНИТИ КОДИ» і додав у кожний шматок тексту після третього слова від початку по літері «м». Тепер тексти у первісній редакції не розблоковуватимуть грошові рахунки, захоплені невидимкою. Потім висвітив «ЗМІНИТИ ПАРОЛЬ» і замість отого «данісімо» ввів латинськими PESSVENSARIS — один із пасвордів гри, подарованої Олегом, який чомусь так добре запам’ятався. Нехай додумаються до такої абракадабри. На завершення він вивів на екран «ЗМІНИТИ ЛОГІН» і ввів своє ім’я та прізвище, якого ніхто не знав. Взагалі ніхто. Тепер невидимка визнаватиме лише його. Хоча ні. Ще свою копію, яка міститься у цьому комп’ютері. Отож якщо уявити, що зараз сюди хтось вдереться, перша куля повинна призначатися його вінчестеру. Тепер усе.

Він зробив те, що міг, і залишалося тільки сподіватися на краще.

Але ні Хакер, ні майор Кобища не знали, що надії на краще у цей момент не мали під собою підстав. Оперативники, обшукуючи територію заводу, вже знайшли лаз, влаштований хитрими його працівниками з підвалу через покинутий каналізаційний люк, яким користувалися для виносу продукції. Обидва вони не мали гадки, що годину тому з нього виліз той, кому належала основна технічна роль у цій катавасії, кого, з огляду на це, якраз і доцільніше було б називати Хакером і хто, рятуючись від переслідувачів, у темряві зірвався з високої бетонної огорожі. Ні Кобища, ні Хакер не знали, що той, хто насправді звався Анатолієм Загурським, все-таки потрапив до рук «третіх» уже по той бік огорожі, щоправда непритомним, і що довезти його до міста живим їм не вдалося.

Місце його падіння оперативники встановили лише зранку по слідах крові на камінні та відбитках шин автомобіля, який забрав травмованого. Тому лише ввечері наступного дня майор здогадався, що мав на увазі Хакер, пропонуючи йому угоду. Очевидно, він сподівався врятувати спільника, який вмикав і вимикав комп’ютерну систему заводу.

У тих же, хто так невдало розпорядився шансом у вигляді важко травмованого хлопця, надія жила ще кілька днів, адже до їхніх рук потрапило вісім дискет. З ними працювали, як належить, але безрезультатно — інформація, яку вони містили, втратила цінність, та й взагалі вони не мали гадки, куди її прикласти. Нічого дивного. Адже той, кого належало вважати точкою її прикладання, був невидимкою.