Амністія для Хакера

II. Мент

Він дізнався про це, коли робочий день уже добігав кінця. Чотири дні тому скінчилася відпустка, яку майор Олексій Кобища чесно відгуляв. Це була дивовижа, враховуючи комісію з міністерства. Він чув про неї і побоювався, що його відкличуть, але про нього наче забули. Четвертий день підряд Кобища займався суто канцелярськими справами. Та о п’ятнадцятій тридцять його викликав начальник: півгодини тому в одній із квартир у районі Старого мосту було виявлено труп. Оперативна група з експертами вже виїхала на місце.

Майор Кобища належав до тих ментів, фах яких не кидався в очі, особливо поза службою. Це був доволі веселий та безпосередній чоловік, а спілкування з ним цілком могло переконати, що його мізки, крім тієї звивини, що від кашкета, мають ще декілька. А в тих, хто добре знав як самого Олексія, так і рід його занять, складалося враження, що жорсткі службові інструкції та регулярне спілкування з усіляким непотребом не дуже позначаються на його вдачі. Сам же начальник кримінального відділу завжди тверезо оцінював власні плюси та мінуси і був переконаний, що підлеглі люблять його за здоровий глузд, безпосереднє начальство цінує за тямущість, а вище недолюблює за наявність власної думки. Загалом це відповідало дійсності.

Труп напівлежав під стіною, зіпертий на неї плечима. Голова похилилася на праве плече. Очі розплющені. На вигляд років шістдесят. Невисокий, лисий, з черевцем. Світлий плащ та костюм під ним, черевики. Вхідний отвір кулі з плямою засохлої крові — на животі. Навколо на підлозі розкидані гроші — здебільшого п’ятдесяти- та двадцятигривневі купюри. Поруч відірваний плінтус і широка щілина у пустотілій стіні при самій підлозі. Напіввідкрита шухляда комода з білизною. Стара обшарпана шкіряна тека на підлозі. Ну, і ще запах. Запах у кімнаті, м’яко кажучи, залишав бажати кращого.

У квартирі вже кипіла робота. Працювали експерти, складалися протоколи, велася фото- і відеозйомка. На місці був і помпрокурора, з яким після відпустки бачилися вперше. Вікна помешкання були відчинені, інакше тут можна було збожеволіти.

Майор Кобища не мав звички, прибувши, одразу втручатися в роботу експертів. Він працював з цими людьми не перший рік і реально оцінював їхню кваліфікацію та досвід у таких справах, тому і вважав, що своїми вказівками може лише зашкодити. Уже за кілька годин вони почнуть «вливати свіжу кров» у організм слідства. Він мовчки оглядав місце події, аналізувати, намагаючись витягти по гарячих слідах максимум інформації. Технічний же бік справи залишався за тими, кого тут вистачало. Тому починав розслідування майор Кобища зазвичай, покладаючись лише на власний досвід та інтуїцію. Щоправда, запах, який стояв у цьому помешканні, переконував, що «гарячих» слідів тут бути не може. І все-таки…

Двері квартири були замкнені, ніяких слідів злому. Тіло знайшли лише тоді, коли сморід почав пробиватися на майданчик. Мешканці під’їзду, встановивши його джерело і згадавши, що не бачили господаря помешкання вже кілька днів, викликали дільничного.

Отже, двері відчинили ключем. Швидше за все, це зробив сам господар, оскільки і зараз був у верхньому одязі. Напевно, він щойно увійшов до квартири. Убивця або зайшов разом із ним, або чекав на нього всередині. Не виключено, що господар знав убивцю, тому впустив його до квартири. Ключів від квартири поки що не знайдено. Їх забрав убивця, оскільки сам господар з кулею в животі замкнути двері не міг. Розкидані по підлозі поруч із трупом гроші наводять на мотив убивства. У квартирі відносний порядок. Що це означає? Що господар сам виказав схованку, в якій зберігав гроші? Можливо. Або ж убивця її знав. Але чому гроші тут?

Дві тисячі триста гривень. Не густо. Або розраховувалося на більше, або ж основну частину грошей забрали. Майор ретельно оглянув схованку. Туди могло влізти більше. Щілина у пустотілій стіні з гіпсокартону була вирізана, безперечно, давно: верхній її край обшарпався, особливо посередині. Схоже, туди не раз щось запихали й витягали. З лакованого плінтуса, який валявся поруч, а свого часу закривав схованку, вже знімали відбитки пальців. Хто його віддер? Сам господар чи невідомий після скоєння вбивства?

Власником помешкання був Ромазан Володимир Павлович, шістдесятитрирічний пенсіонер, самотній, у недалекому минулому працівник соцзабезу — дрібний чиновник. Він проживав у цій квартирі понад тридцять п’ять років. Одружений не був, дітей не мав. Кобища ще раз ковзнув поглядом по трупу. Зношений старого покрою плащ, костюм ще з «кращих часів», така сама тека. Він знав цю категорію людей. Такі навіть влітку ходять у капелюсі. До речі, де він?

— Шляпа де? — запитав він капітана Можейка, що складав протокол.

— А, шляпа? Так он вона, у коридорі, на підлозі валяється. Там і знайшли.

— Валялася чи, може, хтось скинув?

— Валялася! — заприсягся той в один голос із дільничним. — Там навіть ніхто не ходив! Та ви самі загляньте!

Капелюх справді валявся на підлозі в самому кутку коридору. Кімната, в якій знайдено труп, розташована під прямим кутом до коридору. Чому капелюх валявся там?

Телефон на тумбочці в коридорі задзвонив несподівано. Дзвінок виявився настільки різким та гучним, що всі мимоволі відклали роботу. Капітан Можейко, який якраз поруч писав протокол, обернувся і зняв трубку.

— Алло! Так… Яку Свєту? Одну секунду, зараз я запитаю… — Він зволікав навмисне, знаючи, що дзвінок уже відслідковується.

Кобища оглянув ще раз усе навколо трупа, подумавши, що добре було б якомога швидше звідси забратися і не нюхати цього смороду. Такої ж думки був, либонь, і помпрокурора, оскільки вже з хвилину м’яв у пальцях витягнуту сигарету, роздаючи останні вказівки.

Під стіною, навпроти тієї, де помер громадянин Ромазан, стояло фортепіано з відкинутою кришкою. Чому інструмент відкритий? Отже, хтось нещодавно на ньому грав. Цікаво, чи часто це робив господар? За скільки часу до вбивства його відкрили? Кому закортіло на ньому зіграти — загиблому перед смертю чи вбивці перед пострілом? А може, у ньому шукали ще якоїсь схованки?

— Андрію Опанасовичу! — неголосно покликав експерта майор. — Попрацюй добре з цим інструментом. Лади? А я вийду звідси на п’ять хвилин, бо зараз вчадію.

Той лише кивнув на знак згоди.

Усе виглядало просто і водночас складно. Відповіді на чисельні запитання наче напрошувалися самі, та спробуй відгадай, чи не підсунув убивця ці підказки? Кобища витяг із пачки сигарету й запалив, навмисно випускаючи дим через ніс, та запах із квартири, здавалося, міцно застряг там, неохоче відступаючи під натиском диму, який зараз здавався майорові особливо ароматним.

Справа, хоч у ній, на перший погляд, не було нічого особливого, чомусь бентежила, а інтуїція підказувала, що воно, оте «особливе», ще з’явиться. Насамперед ситуація з грошима. Дві тисячі триста гривень, розкидані по підлозі поблизу трупа та схованки. Це щось означало, якщо, звичайно, сам убивця не жбурнув їх тут навмисне з метою заплутати слідство. Мовляв, убивство скоєно не заради грошей. Тоді він виніс із квартири набагато більше. Набагато.

Віддертий плінтус і відкрита шухляда комода — це друге. Навряд чи розкидані по підлозі гроші могли зберігатися в пустотілій стіні. Спробуй повитягай їх звідти по одній банкноті! Ні, скоріш за все, їх витягли з шухляди. А от зі схованки — те, цінність чого не йшла ні в яке порівняння з ними. Принаймні саме таке припущення здавалося логічним.

Далі тека. Стара шкіряна тека з кількома квитанціями та чистими аркушами паперу. Вона лежала розстібнута. Отже, ймовірно, туди заглядали, а можливо, забрали щось і звідти. Що?

Думаючи про це, майор Олексій Кобища жадібно докурював сигарету. Як не прикро, а доведеться ще раз гарненько оглянути квартиру, аби чогось не пропустити. Чогось дуже важливого.

«Свіжу кров» йому почали «вливати» вже за кілька годин по тому, як труп винесли з квартири. Відповідальним за опитування свідків був його заступник капітан Можейко, якому завжди вдавалося знайти щось цікаве. Так сталося і цього разу. Похилого віку жінка, яка проживала у квартирі навпроти, чотири-п’ять днів тому чула у під’їзді, наче хтось добивався до сусідньої квартири. Вона наважилася визирнути. Це виявився молодий чоловік, худий і високий. Коли жінка прочинила двері, він саме товк у сусідські кулаком. Побачивши жінку, запитав, де сусід. Вона відказала, що не знає, і пригрозила міліцією, якщо той не припинить гупати. Як не старалася, згадати коли це було, а також докладніше описати незнайомця жінка не могла. Більше ніхто з мешканців під’їзду не бачив поблизу будинку нікого підозрілого, не чув звуків, схожих на постріли. Дехто припускав, що звук цей міг загубитися серед інших, оскільки щодня у дворі діти лупили м’ячем у глуху стіну будинку. От і все.

Убитий, як виявилося, вів тихий спосіб життя самотнього пенсіонера, хіба що іноді конфліктував із батьками дітлахів, які порушували тишу під його вікнами та у під’їзді, але до цього всі звикли. Його регулярно раз або двічі на день бачили у дворі, коли він виходив до магазину чи на прогулянку до скверу. Словом, нічого особливого за незначним винятком.

Ніхто з мешканців будинку близько з загиблим не контактував і не бував у його квартирі. Кілька разів одному чи двом — ними виявилися батьки порушників тиші — довелося говорити з ним у передпокої Ромазанового житла. Ніхто не знав, що в господаря було дороге старе фортепіано. І вже зовсім дивним для всіх звучало запитання, чи не чули вони з квартири кілька днів тому фортепіанної музики.

Володимир Павлович мав задишку — це знали всі, тому кватирка залишалася відчиненою завжди, навіть узимку. Звуків музики звідти не долинало ніколи. Сусіди-пенсіонери могли на пальцях перелічити квартири, де живуть діти, які навчаються музики, і розказати, на яких інструментах вони грають та в які години. Помешкання загиблого до таких місць не належало.

Друге «вливання» вже пізно ввечері зробив судмедексперт Георгій Зав’ялов. Він телефонував, щойно розпрощавшись із експертом Андрієм Приходьком, і висловлене ним припущення можна було вважати думкою обох. Смерть громадянина Ромазана Володимира Павловича настала орієнтовно чотири дні тому від вогнепального поранення в живіт, яке спричинило розрив однієї з гілок черевного відділу аорти і внутрішньочеревну кровотечу. Кулю, знайдену в тілі, було випущено з пістолета тридцять восьмого калібру. За попередніми даними, пістолет був обладнаний глушником. Це питання зараз вивчали балістики.

Наближалася ніч, і за інших обставин Кобища обов’язково б пожалкував, що не має змоги вийти на балкон, запалити сигарету й подумати. Зараз такого жалю не було, і це пояснювалося недавнім виходом з відпустки — ще не змучений, свіжий, не забитий нарадами, головним болем та вказівками згори. Балкон буде післязавтра. І тоді все розкладеться по поличках, з’являться перші висновки. А поки що він запалив у дворі цього чимось симпатичного старого будинку. Схожого на той, у якому минуло його власне дитинство, нехай навіть в іншому місті. Справа поступово починала затягувати. Вбивство справді виглядало нестандартно, нові цікаві обставини відкривалися одна за одною.

Новий день приніс чергові відкриття. Після наради в начальника Зав’ялов та Приходько завалили слідчого подробицями. Першим почав експерт.

Постріл дійсно було зроблено з пістолета, обладнаного глушником, про що свідчили сліди абразиву на кулі. Сама куля приплюснулася від удару до поперекового хребця загиблого, проте це не завадило встановити зброю. «Беретта» тридцять восьмого калібру. Кобища при цьому повідомленні лише зітхнув і здивовано похитав головою. Стріляли з відстані двох — двох із половиною метрів. У момент пострілу дуло пістолета було на одному рівні з вхідним отвором, тобто вбивця не піднімав зброю, а стріляв з нижнього положення, практично не цілячись.

Потік «приємної» інформації продовжив дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Виявилося, що, крім кулі в череві жертви, невідомий не залишив у квартирі практично жодних слідів. Усі відбитки пальців, знайдені в помешканні вбитого, належали виключно йому самому — всі до одного.

Деякі з купюр, розкиданих по підлозі, були зовсім нові. На одній із них знайдено відбиток великого пальця господаря і часточки поту, який зараз ідентифікували із загиблим. Те саме стосувалося і теки.

— Що з фортепіано? — запитав Кобища.

Довелося знову підключитися Андрієві Приходьку.

— На зовнішніх поверхнях інструмента, як і на його клавішах, приблизно однаковий шар пилюки. Грубший шар із наявністю в основному дрібнодисперсних компонентів під кришкою лише на тих місцях, які знаходяться поблизу щілин. Причому той дрібний пил вкритий зверху грубодисперсним — таким самим, як і на зовнішніх поверхнях та меблях. Це дозволяє зробити висновок, що інструмент довго не відкривали, але витирали ззовні регулярно. А відкрили кришку приблизно днів чотири тому. Верхньої кришки, там, де доступ до струн, взагалі ніхто не чіпав. Відбитки пальців обох рук загиблого знайдено на кришці інструмента лише в двох місцях. Павлюк он виправить мене, якщо не так.

Дактилоскопіст лише кивнув на знак цілковитої згоди.

— Так от, на кришці один раз зафіксувалися відбитки пальців обох рук загиблого. На клавішах «мі» та «фа» четвертої октави відбитки другого та третього пальців його ж. Інших відбитків немає. Отже, загиблий незадовго до смерті відкрив кришку фортепіано обома руками і єдиний раз торкнувся клавішів пальцями лівої руки.

Кобища мовчав, запустивши пальці однієї руки у волосся, й напружено перетравлював інформацію. А експерт вів далі:

— Капелюх загиблого, знайдений у кінці коридору, далеко від місця загибелі, зім’ятий і забруднений ґрунтом. Часточки аналогічного ґрунту було знайдено на сидінні стільця, що стояв перед трупом. Серед елементів ґрунту з капелюха загиблого та стільця знайдено такі, що відсутні на черевиках загиблого. Вбивця міг наступити на капелюха або відфутболити його черевиком. На жаль, відбитки підошви на сидінні стільця розрізнити не вдалося. Ну, що ще? Хіба те, що тіло після вбивства не рухали з місця. Так? Ти згоден, док?

Судмедексперт Георгій Зав’ялов знизав плечима і промовив:

— Можливо.

На ньому і зупинився тепер запитливий погляд слідчого.

— Ну, що я можу додати? — замислився той. — Результати розтину в протоколі. Усе прочитаєте. На словах хотів би зауважити, що смерть настала не одразу, точніше, не миттєво. Діаметр ураженої кровоносної судини, кількість крові в черевній порожнині, характер патологічних змін в інших органах дозволяють із упевненістю судити про те, що потерпілий залишався жити після пострілу близько десяти — п’ятнадцяти… ну, скажімо так, до двадцяти хвилин. Інакше кажучи, протягом цього відрізку часу наростала крововтрата, яка і призвела до смерті. Ніяких слідів боротьби на трупі не виявлено. Ніяких інших ушкоджень, окрім дірки в животі і надламаної та надірваної нігтьової пластинки третього пальця правої кисті. Надрив свіжий, очевидно, потерпілий відривав плінтус від підлоги пальцями. Там же не було інструментів?

— Не було, — підтвердив капітан Можейко.

— А на плінтусі — слідів гострих предметів, — додав головний експерт Приходько.

Зав’ялов обвів поглядом присутніх і продовжив:

— Ну, хворів там він на ішемічну хворобу серця, атеросклероз, хронічний бронхіт і все таке… Гадаю, це не суттєво. На момент смерті алкоголю в крові загиблого не виявлено.

— Що зі свідками? — Кобища запитливо глянув на капітана.

— Практично нічого нового, — зітхнув Можейко. — Фоторобот хлопця, який товк у двері загиблого чотири дні тому, склали. Наскільки схожий… — він знизав плечима, — з нею важко говорити. Ну, каже, що схожий. Поки що ніхто не впізнав.

— Усім сусідам, родичам, співробітникам колишнім… — давав настанови Кобища.

— Зрозуміло, Івановичу. Сьогодні буде зроблено.

Найцікавіше почалося по обіді. Акурат о другій в управлінні з’явився капітан Можейко, який з наскоку виклав ряд досить дивних фактів. Загиблий громадянин Ромазан ніколи не грав на своєму фортепіано з однієї простої причини — він цього не вмів. Він, як виявилося, не вмів грати на жодному інструменті, взагалі не мав ніякої музичної освіти. Це стало відомо зі свідчень нечисленних родичів, що мешкали в місті. Рідна тітка Ромазана, яка, незважаючи на свої сімдесят із гаком, була при здоровому глузді, показала, що загиблий ні в дитинстві, ні в більш пізній період свого життя не цікавився музикою і не виявляв потягу до навчання. І вона, й інші родичі стверджували, що бували в загиблого надзвичайно рідко і завжди пам’ятали старе фортепіано, що стояло в кутку його кімнати.

Кобища слухав зацікавлено і не перебивав.

Встановивши факт «немузичності» загиблого, капітан привіз до квартири настройщика з місцевої консерваторії як експерта. Той безапеляційно заявив, що інструмент — мало не антикварна річ і коштує нині шалені гроші. Майстер зауважив, що інструмент зовсім розстроєний і грати на ньому практично неможливо.

Можейко переможно глянув на шефа, і той відразу зрозумів, що капітан кудись хилить. Він бачив, що колегу буквально розпирає від гордощів за розкопані факти, і з нетерпінням чекав найголовнішого.

— Так от, Івановичу, після того, як цей спец з консерваторії завалив тій шарманці таку круту ціну, я здивувався. До дідька, питається, мужикові, який у нотах ні бельмеса, в хаті такий інструмент? Музей. Антикваріат. Є такі схиблені. Хоча житло його, погодьтеся, на музей не зовсім схоже. І все ж таки… Бачили, там на одній стіні картина якась висіла, на полиці ваза така цікава, ще якась фігня…

Кобища кивнув, мовляв, продовжуй…

— Ваза та, як виявилося, також антикваріат і також коштує чимало. Одним словом, я позгрібав усе підозріле і відправив на експертизу. Попередні дані позитивні. Акт оформляється. Ага, картина! Єдина у цілому помешканні картина — це оригінал! Господи… як же ж його… Ну, російський відомий художник, ще до революції… Ну, дідько з ним, в акті все прочитаєте. Так от, Івановичу, до чого я це все… Ви подумайте, якщо дві з половиною тисячі по підлозі розкидані, якщо справжній Шишкін і «Петроф» у квартирі залишалися, то що?

— Ну, «Петроф», припустимо, жодний грабіжник не виніс би при всьому бажанні… — похмуро зауважив Кобища. — То що ж?

— Заговорився… — знітився Можейко. — Піаніно дійсно не винесеш. Але там і без нього вистачає. Прийде акт, самі побачите. Я хотів сказати одне: якщо оте все там полишали, не говорячи вже про дві з половиною тисячі гривень, які валялися на підлозі, значить, винесли таке, що решта порівняно з ним — дрібниці, копійки.

Капітан відкинувся на спинку стільця і зосереджено забарабанив пальцями по столі.

— Слухайте далі, — миттєво похопився він. — Я знову рвонув по тих родичах. А вони ні сном ні духом ні про який антикваріат. Кажуть, жив тихо, скромно, нічим таким не захоплювався. Та й звідки? Зарплата — сто двадцять карбованців на місяць, дрібний чиновник… Фігня виходить…

Виходило справді казна-що. Ніхто з близьких загиблого не знав про цінності у його квартирі. Водночас хтось про них таки дізнався. Вдерся, застрелив господаря і… залишив усе на місцях. Або майже все.

Гарно чи погано, але щось таки вимальовувалося. Застрелили людину, квартира якої, як виявилося, мала потаємні схованки і дорогий антикваріат. Якої ще причини потрібно, якого мотиву? Вбивця міг бути ким завгодно, лише не схибленим маніяком.

— Що з фотороботом хлопця, який товк у двері?

— Очевидно, нічого нового, — відповів Можейко. — Я на Сердюка переклав. Якби хто впізнав, він би зателефонував.

Майор запалив і простяг сигарети колезі, витягаючи зі столу попільничку.

— Значить так, — сказав він. — Будемо розробляти версію вбивства з метою пограбування. Якщо ти правий, Ромазана замочили з однією метою: знайти те, що забрали. Про наявність цінностей у помешканні не знав ніхто, крім убивці. Якщо б він знав, де шукати оте, поки що нам невідоме, то, мови нема, не йшов би на мокруху. Він заліз би до квартири і взяв, коли господаря не було. Те, що він натрапив на загиблого випадково, гадаючи, що його нема вдома, я також відкидаю.

Капітан лише кивнув на знак згоди.

— Далі. Серед цінностей, які ти там познаходив, були великі за розмірами речі. Січеш, куди я хилю? Щоб забрати, припустимо, піаніно, можна було сміливо вломлюватися за відсутності господаря й бути впевненим, що знайдеш. Картину також можна було знайти і не йти на мокре… Гадаю, те, що його цікавило, знайти самому важко, навіть дуже важко. Отже, всадивши жертві кулю в живіт, злочинець витяг відомості про схованку, забрав те, що хотів, і зник, замкнувши за собою двері. Коли цінність опинилася у нього в руках, Ромазан уже міг бути мертвий, і добивати його просто не довелося. Можливо, навіть імовірніше, загиблий виказав схованку до пострілу, і його вбили все-таки, щоб не впізнав потім. Відносно того, що він забрав… Ну, де воно було, гадаю, ми зараз не знайдемо. Не обов’язково у тій схованці під плінтусом, хоча й цілком можливо.

Кобища глянув на помічника і запитав:

— Ідеї є які-небудь?

— Ідеї — ваша парафія, — скромно зауважив той. — Наше виконання.

Це була його стандартна фраза на той випадок, коли ідей не було ніяких.

— Гаразд, — сказав Кобища. — Тоді розкручуй антикваріат. Більше зараз однаково нема за що зачепитися. Хіба що якась із експертиз ще щось підкине. Так що крути цей напрямок. Що це за речі, чи не фігурують у якомусь криміналі й таке інше. Ну, ти сам знаєш. Паралельно з цим промацай добре організацію, де працював загиблий. Адже остаточно він вийшов на пенсію лише півроку тому.

Покрутися там, опитай його колег, особливо тих, із ким він довго працював. Попрацюй ще з родичами та сусідами, вже конкретно у цьому напрямку. Маєш у своєму розпорядженні Величка і Сердюка. Сподіваюся, випрошу ще когось нам на підмогу. Сам також підключуся.

Можейко, не прощаючись, залишив кабінет, а майор увімкнув електрочайник і замислився. Справа була складна, проте рухалася. От тільки куди?

Пістолет системи «Беретта» з глушником — це виглядало професійно. Невідомий знав те, чого не знав ніхто, точно вийшов на ціль і швидко досяг мети, заволодівши чимось надзвичайно цінним. Це також свідчило про те, що діяв профі. Те, що він досяг свого, не викликало сумнівів. Якби до настання смерті господаря помешкання він не отримав того, що шукав, у квартирі все було б перекинуто догори дном. Ні, він таки домігся свого, інакше бути не могло.

Але інші факти свідчили про зворотне. Убивця не покинув зброю. Це не те що одним махом перекреслювало припущення щодо його професіоналізму, але викликало сумніви. Чому? Мав ще раз скористатися? Або… Кудись, точніше, комусь підкинути? Тоді невдовзі про це стане відомо. Дав би Бог… А якщо ні? Тоді це дилетант. А звідки в дилетанта «Беретта» з глушником? Такого слідчий не пам’ятав за всю свою багаторічну практику.

Нарешті, зрозумівши, що час уже зробити перерву, він зібрався і поїхав у район Старого мосту, аби ще раз оглянути квартиру на першому поверсі. Там, у помешканні загиблого, могло залишитися щось дрібне і на перший погляд не суттєве.