Амністія для Хакера

III. Детектив

Це місце вважалося одним із найкращих у всьому місті. По правий бік вулиці відразу за огорожею починалася базарна площа. Навпроти — платна автостоянка. На стоянку їх не пускали, зате по правий бік біля тротуару завжди паркувалася купа машин, чиї власники йшли базарувати. Вони так само платили за паркування, але до їхніх машин був доступ.

Ціла команда хлопчаків із пластмасовими відрами та губками чергувала тут від рання до смеркання. Щойно припарковувалася нова машина, на водія відразу ж насідали представники малолітньої команди з пропозиціями помити машину.

Старенький білий вольво припаркувався на вільному місці. Збирач платні з лейблом на безрукавці відійшов від машини, але водій не пішов на базар, так і залишився сидіти у кабіні авто, лише трохи прочинив дверцята — день стояв спекотний.

— Помити машину? — без будь-якого вступу та особливої надії запитав хлопчик, підійшовши під саме вікно.

— Скільки?

— Дві гривні.

— Мий! — дозволив водій.

Хлопець прожогом побіг по відро та напарника. Вони натхненно терли губками, час від часу вмочаючи їх у відра з водою, миючи кожен свій бік машини.

— І скільки ти так можеш заробити? — запитав власник авто.

— Коли скільки…

Напевно, це була комерційна таємниця.

— Ну, хоч десятку за день маєш?

— Часом буває…

— Ну, це не гроші, щоб у таку спеку карячитися…

Водій вольво до чогось хилив.

— Якщо хочеш дійсно заробити, пропоную роботу, навіть легшу, ніж ця. І не тільки для тебе, а для всієї команди.

Хлопець глянув недовірливо.

— Ви ще за цю не заплатили.

Незнайомець дістав із кишені і простяг йому десять гривень.

— Здачі не потрібно, — сказав він. — Якщо хочете говорити про роботу, позбирай усіх. Скільки вас є?

Він біг до інших так, що ті подумали, що сталося щось страшне. Вони перекинулися кількома словами, і вся команда зібралася біля недомитого білого авто.

— Завдання таке, — сказав водій. — Тут недалеко в центрі міста в одному будинку помер чоловік. Завтра зранку його ховатимуть. На похорон прийдуть люди. Ваше завдання прослідкувати, хто з них куди поїде після похорону. Кожен із вас вибирає собі одного і слідкує за ним. Тільки коли він або вона прийде додому, ви записуєте адресу і повертаєтеся сюди. Тут ми зустрічаємося. Зараз я вам дам по п’ятнадцять гривень. Після виконання роботи кожен отримає по двадцять. Один із вас, той, хто знайде потрібну адресу, отримає приз — п’ятдесят гривень. Ну що, беретеся за роботу?

Хлопчаки стояли і нерішуче мовчали. Напевно, вони залюбки взялися б, але похорон і кладовище — не найприємніші речі — стримували їх.

— Ну, як хочете, — зауважив водій вольво, — кажіть, так чи ні. Якщо ні, то я поїду інших шукати.

Хлопці тихо пошепотілися, і один, найстарший з вигляду, спитав:

— А нащо це вам?

— Я веду приватне розслідування. Мені платять родичі померлого, я плачу вам, оскільки без вашої допомоги не впораюся.

— А ви що — приватний детектив? — знову запитав найстарший.

— Можна сказати й так.

— А покажіть документ!

Водій тільки засміявся.

— Ну я ж не питаю у вас документ, який дозволяє вам мити тут машини! Хлопці, ви або згодні, або відмовляєтеся, тоді я їду звідси, бо не маю часу.

Вони перезирнулися і згодились, пообіцявши привести ще й інших членів свого «підприємства». Зустріч було призначено біля головного входу на кладовище.

Наступного дня біля центральних воріт кладовища можна було побачити групу школярів з вихователем. Діти тримали в руках по кілька жовтих квіток.

Білого вольво старої моделі поруч не було. Проте його водій, стоячи серед хлопців, про щось розмовляв з ними.

— Отже, зробимо так, — повчав він. — Будете слідкувати за тими, які діставатимуться до центру. Тільки не гомоніть, спокійно, щоб на вас не звертали уваги. Зараз почнеться. Якщо хтось сяде тут на таксі, то за ними поїду я сам. Той, хто за ними повинен слідкувати, поїде зі мною.

— Я маю велосипед, гоночний! — несподівано заявив найстарший. — Я на ньому приїхав. По вулицях за будь-якою машиною встигаю!

— Нехай буде, — погодився детектив. — Розумно.

— Але… — хлопець був не промах, — це вийде дорожче.

— Нехай, — знову погодився той. — Зустрічаємося на вашій автостоянці.

«Вихователь» залишив дітей і підійшов до продавців квітів, що розташувалися просто на тротуарі, ближче до гурту людей, який його так цікавив. Ставши до них обличчям і вибираючи квіти, він намагався роздивитися і запам’ятати кожного. Купивши невеликий букетик, він знову повернувся до хлопців.

До центральних воріт над’їхав зеленкуватий ПАЗик із чорною смугою вздовж борту. На ньому і привезли з моргу судмедекспертизи тіло загиблого Ромазана Володимира Павловича.