Амністія для Хакера

XII. Хакер

Магазин розташувався на першому поверсі дев’ятиповерхового будинку за шикарними скляними вітринами, оздобленими декоративною решіткою. У кожному з трьох відділів — свій продавець. Усі вони — молоді хлопці у випрасуваних костюмах з краватками. Ще один сидів за столиком, що стояв окремо.

Блискучі двері магазину відчинилися, і туди ввійшов середнього зросту худорлявий молодий чоловік у плащі, гладко поголений. Була десята година ранку. Переважна більшість людей, які потрапляли сюди, не розкидалася часом. Вони йшли у якийсь конкретний відділ, швидко купували потрібне й виходили. Цей нерішуче завмер посередині, не знаючи, куди підійти.

Молодик, який сидів за окремим столиком, відразу підвівся і підійшов до потенційного клієнта.

— Доброго дня. Слухаю вас. Можу чимось допомогти? — це було сказано ввічливо і водночас підкреслено сухо.

— Так, — відповів клієнт. — Хотів би купити якийсь комп’ютер.

Молодик здивовано звів брови. Очевидно, його слух різонуло слово «якийсь».

— Який комп’ютер ви б хотіли?

— А які у вас є?

Молодик поблажливо посміхнувся.

— Ну, вибір у нас доволі широкий. — Він підвів відвідувача до одного з відділів. — Є «Пентіум», ось сотий, двохсотий, ось взагалі потужна машина, вінчестер на двісті гігабайт, найсучасніший сідіром…

— А який ви порадите?

Той знову посміхнувся.

— А ви скажіть, для чого він вам потрібен і яка сума у вашому розпорядженні. Що ви хочете — для офісу чи, може, щоб ваші діти гралися…

— Ви знаєте, я абсолютно не компетентний у всьому, що стосується комп’ютерів. Тому вам доведеться мені допомогти з цим. Я хочу навчитися на ньому працювати.

— Кгм… — молодик зам’явся. — Ну а сума? У нас є різні машини — і за триста-чотириста умовних одиниць, але це слабенькі, й за тисячу. Ось цей тягне на тисячу двісті… Ви взагалі маєте уявлення, що таке комп’ютер?

— Я ж казав, що не маю… — Він вийняв двадцятидоларову банкноту і простяг молодикові.

— Це за несанкціоновану допомогу при купівлі комп’ютера.

Вони опинилися вдвох у маленькій кімнатці, заставленій коробками. Тут на столі стояв розкиданий «його» комп’ютер. Молодик скинув піджак, розпустив вузол краватки і сів за стіл.

— Ти що, справді без поняття? — запитав по-простому.

Без напускного лоску він виглядав як цілком нормальний хлопець.

— Без найменшого, — відповів Борис.

— А на дідька воно тобі?

— Хакером вирішив стати.

Хлопець посміхнувся.

— Хакером і я не потягну, а в мене фізмат за плечима. Ну гаразд. Слухай сюди. Тебе як звати?

— Борис.

— Я — Олег. Почнемо?

Олег пояснював надзвичайно дохідливо. Борис тепер сидів на його місці і несміливо рухав мишку по килимку, відкриваючи то одне вікно, то інше.

— Нічого, звикнеш, — сказав Олег. — Кілька днів пограєшся, пристосуєшся, навчишся кнопкою клацати, почитаєш, дещо зрозумієш, руку наб’єш. «Віндовс» — це ж для зовсім тупих розроблено. А що буде незрозуміло — то ось…

Він дістав зі столу грубу книжку.

— Посібник для користування оцим самим «Віндовсом». Усе розжовано так, що навіть несмачно стає. Ну… Десять доларів, словом. Книжка дорога.

Борис дістав десятку і простягнув йому.

— Ну а якщо зовсім вже зашиєшся, то приходь…

— Слухай, — запитав Борис, — а як користуватися дискетами? Як прочитати інформацію, яка записана на них?

Олег пояснив.

— І що, всю її можна прочитати? Чи на дискеті може бути щось так заховано, що не знайдеш?

— Звичайно, всю. Ось дивись. — Він вставив якусь дискету. — Ось на екрані висвітилася вся інформація, яка є на цій дискеті. Це, так би мовити, схематично її «дерево», каталог. Ось усі назви його «гілок». Більше тут нема нічого. Інша справа, чи вдасться тобі до кінця простежити кожну з них… Якщо мати відповідні навички, то вдасться. Є, звичайно, всілякі фокуси, але… Не зможеш прочитати свою дискету, принось.

Вони запакували комп’ютер, і Олег допоміг винести ящики на вулицю, де завжди чергувало кілька таксі.

— Ну, бувай, — сказав він, подаючи руку. — Бажаю успіхів… х-хакер…

Він був змучений і виснажений. Голова йшла обертом від надлишку незнайомої інформації. Події останніх днів перетворилися на справжню круговерть. День пролетів у шаленому темпі, але приніс результати. Борис знайшов тимчасове житло. Після побоїща в Наталчиному помешканні вони провели ніч у його квартирі. Він не знав, що робить вона, але сам не склепив повік ані на хвилину. Логіка підказувала, що тут його знайти не повинні, адже ніхто не знав, хто він такий, а працював він, на власне переконання, чисто. Звичайно, якби Борис знав, що весь кримінальний відділ міського управління внутрішніх справ виловлює останніх із тринадцяти мийників машин у надії, що хтось із них записав або запам’ятав номер старого білого вольво, покинутого на невизначений час на подвір’ї приватного будинку його приятеля і колишнього компаньйона, він не був би таким самовпевненим. Та за будь-яких обставин Борис розумів, що залишатися у власній квартирі небезпечно. За одну ніч нічого не станеться, — все-таки вирішив він. Того дня вони не вечеряли і взагалі більше не розмовляли.

Зранку, весь вимучений, з головним болем, він зібрався йти. Вдягнувся, постукав до сусідньої кімнати.

— Так!

Він увійшов і сів на стілець. Напевно, Наталка так і просиділа ніч на його дивані вдягнута, вкривши ноги простирадлом. Кинула на нього швидкий погляд, відвернулася і запитала:

— А мені не можна виходити?

— Ну чому… — Він знітився і опустив очі. — Мені не хотілося б, щоб ти все розуміла неправильно. Але зараз говорити ніколи. Я повинен іти шукати інше житло. Поки що тут безпечно, але як буде далі — хтозна… Гадаю, за день я впораюся.

— А що буде далі? — вигукнула вона. — Що буде зі мною?!

— Гадаю, нічого поганого.

— Нічого поганого? Після того, як у моїй квартирі знайдуть двох убитих? Ви так гадаєте?

— Криком тепер нічого не вдієш, — відповів Борис. — У будь-якому разі ми повинні тепер загубитися у цьому величезному місті. На якийсь час. А коли я закінчу те, що почав, то подбаю про тебе.

— Як подбаєте? — Вона проковтнула сльози. — Так, як про мого дядька?

— Твій дядько був паскудою, вартою гіршого, — відповів Борис. — Тобі з мого боку нічого не загрожує. Навпаки, я, наскільки пам’ятаю, двічі тебе врятував.

— Щоб здобути те, що шукали… — Наталя й далі дивилася в стіну.

— Ну, зараз мені вже нема чого з тебе взяти. Міг би покинути там, біля тих двох.

— Чого ж не покинули?

— А що, треба було?

Вона промовчала.

— Просто в мене залишиться відчуття, що я тебе якимось чином скривдив. Мені б цього не хотілося. — Він зробив паузу, очевидно, з’ясовуючи дещо для себе самого. — Я звик до тебе за той місяць. Хай там як, а ти про мене піклувалася, і я також не хочу кидати тебе напризволяще. — Борис дістав з кишені куртки пачку дискет. — Поки оце їм потрібне, гадаю, тобі не буде спокою ніде. Так що закінчити з ними я мушу будь-що. Тут наші інтереси співпадають. А далі…

Дівчина мовчки дивилася у стіну.

— Ще одне. — Він підвівся, щоб іти, але знову повернувся до неї і замовк, чекаючи, поки вона підведе на нього очі. — Якщо, поки я ходитиму, ти вирішиш піти, припустимо, до міліції і на мене тут уже чекатимуть… — Він мимоволі ковтнув. — Словом, живим мене однаково не візьмуть. Якщо тебе влаштує такий варіант, то…

Він розвів руками.

Наталя дивилася на нього широко розплющеними очима. Переборюючи шум у голові, похитуючись, Борис вийшов.

Квартиру йому вдалося знайти швидко за оголошенням на тролейбусній зупинці. Здавав її чоловік приблизно його віку на ім’я Андрій. В одній кімнаті стояла старенька меблева стінка, диван та кілька стільців, у другій — лише обшарпаний стіл. Столик із двома табуретами виявився і на кухні. На вікнах висіли запилюжені штори. Це була тиха окраїна міста.

Коли він підходив до свого будинку, серце калатало так, що він чув його звук на власні вуха. Борис зійшов на четвертий поверх, відімкнув двері ключем і ввійшов. Там стояла тиша. Тримаючи пістолет у зігнутій руці, він обійшов кімнати. Його напівгостя-напівполонянка приречено сиділа на тому ж дивані. Пістолет ліг у кобуру під пахвою.

— Ходімо, — сказав Борис. — Таксі внизу чекає.

Склавши у дві великі валізи лише найнеобхідніші речі і замкнувши двері, вони залишили помешкання.

Першу ніч у новій квартирі він проспав наче вбитий, постеливши собі просто на підлозі в порожній кімнаті, тому зараз і почувався відносно бадьоро. Заскочивши на кухню, відломив шмат батона й випив кухоль молока. Потім повернувся до кімнати, застелив стіл простирадлом, розпакував ящики і склав комп’ютер. Апарат запустився так само просто, як і в магазині. Борис сів на стілець, принесений із «її» кімнати, й побіг курсором по табличках та написах. Сьогодні він вирішив не чіпати дискет, а набути хоча б елементарних навичок користування цією, як казав Олег, машиною. Інакше можна було просто заплутатися. Згадавши те, що пояснював Олег, він заходив у різні програми і виходив з них, читав, знайомився, зазирав до підручника і знову брався за мишку. А знайшовши кілька ігрових програм, навіть спробував грати, усвідомлюючи поступово, що горщики дійсно ліплять не святі.

Та за годину в очах замерехтіло, і справу довелося відкласти. Він пішов до ванної і довго вмивався, потім чистив зуби та голився. Це дало частковий ефект. Коли повернувся до кімнати, біля комп’ютера стояла тарілка з бутербродами. Поруч — чашка її улюбленого чаю.

Наталя сиділа на дивані, як зазвичай, підібгавши ноги, і не дивилася на нього. Якщо бути точним, вона не дивилася взагалі нікуди.

— Дякую за чай, — сказав Борис.

— Будь ласка… — тихо та відчужено мовила вона.

— Могла й не готувати, якщо так… — зауважив Борис.

— Ну чому? Ви ж мені життя врятували. Видерли з рук покидьків. Вже навіть вдруге. От тільки, якби не ви… Навряд чи мене взагалі довелося б від чогось рятувати. І ховати у якихось барлогах…

Дівчина говорила ледь чутно, але розпачливо, переповнена спогадами та емоціями.

— Ну, тут ти не права, — сказав Борис. — Подобається тобі чи ні, а на ці пригоди ти була приречена незалежно від моєї появи. Адже це твій родич влаштував таку небезпечну схованку у тебе в квартирі.

— І в чому ж небезпека цієї схованки?

— Настане час — дізнаєшся. А задля дурниць двоє головорізів не вдираються до квартир порядних громадян і не приставляють їм ножа до горла.

— Ви гірший головоріз, — несподівано ще тихіше промовила вона. — У вас пістолет. Ви застрелили тих двох, а перед цим ще й мого дядька. А може, й ще багато кого. Тепер я це розумію. Скажете, не так?

Під таким поглядом не було навіть найменшої можливості сказати «ні». Борис мовчки відвів очі.

— Це ви… — повторила вона. — Я відразу зрозуміла це. Зрозуміла ще тоді, коли побачила пістолет у ваших руках… Дивно, але саме цієї миті, хоч була насмерть перелякана, я зрозуміла, що ви з’явилися в мене не просто так, не випадково. Я відразу наче прозріла… Не знаю, що все це означає. Ви такий самий, як і вони. Ви вб’єте мене, щойно закінчите те, що замислили. Не знаю, що могло відбуватися навколо мого дурнуватого, але нещасного дядька, але ви мене вб’єте після всього…

— Сильно сказано, — зауважив Борис. — Для чого ж тоді ти мене підгодовуєш цими делікатесами?

— Віддаю борги, — сказала вона. — Адже це могло статися набагато раніше…

— А-а… ну, звичайно. Вважай, що я розчулений. Це гідна подяка.

— А що, може, ви хотіли б ще чогось? — Тепер її мова стала швидкою, а очі зустрілися з його поглядом. — Ну, сміливіше! Ви бажаєте ще чогось за порятунок дурненької дівчинки з базару? Чому ні? Тим паче що вона давно вже не дівчинка… І в неї все в нормі!

— Взагалі майже модель, — спробував посміхнутися Борис.

— А що, ні? — здавалося, образа за власну зовнішність перебила в ній усі почуття, що вирували досі. — Зріст сто шістдесят два, талія шістдесят чотири, окружність грудей сімдесят дев’ять… Не так уже й далеко від моделі.

— Не знаю… — розгубився Борис. — Я в цьому некомпетентний.

— Як некомпетентний? Ви хочете сказати, що вас не цікавлять жінки?

— Зараз мене не цікавить нічого, крім пачки дискет з твоєї квартири. Хоча з твоїми аргументами можна погодитися. Ти дійсно дуже симпатична і приваблива. А я дійсно не зроблю тобі нічого поганого. Тому й не хотілося б відчувати на собі отакі твої погляди, адже це неприємно. І несправедливо, повір. Коли я впораюся з цим, то відведу ще кілька днів на те, щоб влаштувати якось твоє життя, обіцяю тобі. А зараз ти мусиш тихенько пересидіти тут, поки вляжеться весь оцей бум. Розумієш?

Він повернувся і взявся за ручку дверей, збираючись виходити, але вийти не встиг. Мертву тишу, яка настала по його останніх словах, несподівано прорізав Наталчин рішучий голос, який менше за все здригнувся на останніх словах:

— То за що ви вбили мого дядька?

Борис повернувся і сів на диван поруч із нею, потім скрутив простирадло, яке валялося поруч, і поклав собі під голову.

— Вибач, я приляжу, — сказав він.

Вона посунулася ще глибше під стіну і не зводила з нього очей.

— Чому ви мовчите? Не можете сказати?

Її голос помітно тремтів. Лежати було приємніше, не так паморочилася голова і менше відчувалася кволість. Розповісти їй усе, як було насправді, він вирішив несподівано для себе. Виник якийсь миттєвий потяг, якому важко було опиратися. Вона щира і лагідна, тому зрозуміє, обов’язково зрозуміє. Він уявляв собі, як зміниться її обличчя, як зникнуть із нього недовіра, підозріливість, відчуженість, а натомість з’являться розуміння та співчуття… Саме те, чого він так гостро потребує. Варто лише почати. От тільки з чого почати, щоб розповідь вийшла зрозумілою і самому не заблукати у власних життєвих траєкторіях?

— Так уже сталося… — почав Борис.

І раптом він зрозумів одну річ. Це нагадувало зрив людини, перед якою лежить шприц з наркотиком. Після цього дійсно настане полегшення. Але це означатиме, що він зламався і не буде вже здатний ні на що. Він перетвориться на ганчірку, яку вона, оця, що сидить навпроти, буде дбайливо перекладати або викине як непотріб. Це буде його моральний кінець.

— Так уже сталося, — повторив він, підводячись. — Навряд чи варто пережовувати все знову.

Наталя дивилася на нього з німим протестом, тому він додав:

— Це була звичайна помста. Жорстока, але справедлива. Банальний принцип «око за око»…

— Що, мій нещасний дядько колись стріляв у вас із пістолета з глушником? — просто запитала вона.

— Ні, — відповів Борис. — На те, що робив він, я б не спромігся за браком здібностей. Тому змушений був опуститися до примітивного.

І він тихо зачинив за собою двері.