Anghiel-Zolotie-Volossia

9. ТАК ВВАЖАЮТЬ ЕМО

Додому Галя не йшла, а бігла, вдома їла - не їла, а мерщій спорядилася здійснювати свій карколомний план. Знайшла чисту губку і пластмасове відерце, набрала в нього води, небагато, щоб зручно нести, додала миючого розчину і - гайда надвір. У метро вдалося просочитися без перешкод, хоч пасажири й позиркували на Галине відро з осторогою.

І ось дівчинка на Поштовій площі, під світлофором, що міряв вулицю зеленим оком. Машини мчали в три ряди, і не було їм кінця. Мчали, спинялися на червоне світло, потім рушали знову, а Галя стояла зі своїм дурним відерцем, мов приклеєна до тротуару, і не могла відважитися підійти до котрогось автомобіля. “Ось зараз... на наступне червоне світло,” - постановляла вона собі, проте їй знов не ставало відваги. Нарешті змусила себе ступити до легковика, що спинився біля неї, і провела губкою по шибці в дверцятах.

- Мала, відійди! Ти скло піском подряпаєш! Хоч би спитала, чи що... - зарепетував водій, відчинивши дверці, і Галя перелякано відскочила на тротуар.

Сердитий водій рушив, і знову машини побігли, наче зграя собак, випущених з загороди. “Справді, треба питати дозволу”, - здобула перший досвід Галя.

З наступною машиною вийшло краще. Правда, Галя не дотяглася, щоб витерти верх лобового скла, куди не досягали працюючі щітки-двірники, але молода білявка, що сиділа за кермом, все одно подякувала й заплатила дві гривні. Дівчинка акуратно розправила зім’яту купюру й засунула в кишеню курточки. Це був її перший заробіток.

Діло пішло. Галі давали хто гривню, хто дві, а один водій простягнув їй п’ятдесятку. Дівчинка не повірила власним очам.

- Ви... помилилися? - злякано перепитала вона.

- Ні, не помилився, - усміхнувся водій. - Рости велика, трудівничко!

Але на цьому удача закінчилася. Біля наступної машини Галя загаялася: вона ще витирала скло, як ввімкнулося зелене світло. Автомобілі, що стояли позаду, засигналили, дівчинка зопалу відскочила на тротуар, забувши на дорозі відерце. Машини рушили й зім’яли його, мов горіхову шкаралупку.

- Досить з тебе. Насшибала бабок, - прокоментував Галину невдачу хлопець, що спинився біля пішохідного переходу. - Той чувак з Ланоса розщедрився!

- Ага. Я збираю братикові, на операцію в Німеччині, - пояснила Галя.

- .Ой! - недовірливо скривився хлопчина. Він був Галин ровесник чи, може, трошки старший, з виду задерикуватий і розхристаний: у напіврозстебнутій куртці, на шиї недбало намотаний чорний вовняний шарф, з-під в’язаної шапочки вибивалося довге волосся, що майже закривало ліве око.

- Я справді збираю для братика. Він зламав ніжку...

- Вірю, вірю. Багато назбирала?

- Та ні. Я сьогодні вперше. А треба тридцять тисяч євро.

- Нічого собі!

-Відро побилося, - зітхнула Галя, дивлячись, як від коліс автомобілів відскакували пластмасові уламки її розчавленого відерця.

- Да, не повезло, - погодився хлопець. - А чого ти не пішла в метро?

- Я ж на метро приїхала, - нерозуміюче зиркнула на нього Галя.

- Ха! Ну ти й тупа! На метро приїхала! - за- реготав хлопець. - Чого грошей не просила? В метро, в людей?

- Я?

- Ну да! В метро знаєш скільки можна заробити? По тищі в день!

- По тисячі? Гривень?

- А тобі мало? Не доларів же. І не євриків, - здвигнув плечима хлопець. - Слухай, ходімо чаю вип’ємо. Ти ж замерзла? Пішли, пішли, обмиємо твій заробіток.

Він перший рушив до МакДональдса, і Галя нерішуче подалася слідом.

- Ну? Давай полтиник! Ти шо, жмот*? - сказав хлопець, коли вони спинилися перед яскраво-червоною стійкою, з-за якої віяло теплом і смачними пахощами.

Дівчинка знехотя дістала з кишені гроші, з-поміж яких він спритно вихопив її коштовну п’ятдесятку і впевнено, як хазяїн, замовив для них обох чай і смажену картоплю. Здачу сховав собі в кишеню, ніби так і належало.

Чай був солодкий і гарячий. Галя аж тепер відчула, як вона промерзла на холодному вітрі. Її руки почервоніли й пощипували, як від зашпорів.

- Кажу тобі: якщо треба грошей, то йди в метро, - повчав Галю хлопчина, хрумтячи картоплею. - Там заробиш найкраще.

- Сам чого не йдеш? - похмуро блимнула очима Галя.

- Я тепер не можу. Мене засікли.

- Засікла поліція?

- Ха! Ну ти й скажеш! Поліція там для блезіра*.

- Для чого-чого? - не зрозуміла Галя.

- Щоб законослухняні громадяни думали, ніби все в порядку! Ясно? Мене засікли Лосеві шестьорки*.

- А хто такий Лось?

- Він кришує тих, хто пасеться в метро. Ну ти й тупа! - розсміявся хлопець, бо Галя дивилась ошелешено, нічого не розуміючи. - Якщо хтось хоче підзаробити в метро, - ну, значить, просити грошей, - має платити Лосеві.

- За що платити? - не могла втямити Галя.

- Повторюю для тупих: Лось - авторитет! І він кришує... Так сказать, покриває тих, хто заробляє в метро, хоч насправді нічого він не помагає. Я йому не платив, і мене той... кароче, погнали. Тепер якщо поткнуся, то надають по рогах. О, а ти чого така зашугана? Не маєш чого боятися. Поки тебе вичислять, купа часу спливе. Ми з Сєрим цілу зиму підживлялися.

- Сєрого теж засікли? - поцікавилася Галя.

- Нє... Він тепер під контролем.

- Під поліцейським?

-Далась тобі поліція! Гірше: під маминим. Його мама вернулася з-за кордону з заробітків

- То це ж добре, що вона вернулася, - зауважила Галя.

- Якраз! Із бабусею було краще Мама присилала Сєрому бабла, і ми на гральних автоматах відривалися по повній! Часом грошей не ставало, але на крайняк було метро. Пройдемося пару разів - і харош. А тепер мама прикрутила йому хвоста. Туди не ходи, з тим не водись, уроки вчи, на автоматах не грай… Кароче, тепер йому паршиво.

Галя сиділа, замислившись. У метро вона не раз бачила людей, що просили грошей. Якась жінка просила на похорон сина. Про це було написано на картоні, який вона почепила собі на грудях. Деякі ходили з немовлятами на руках. Але найчастіше просили на лікування. І кілька пасажирів у вагоні обов’язково кидали їм у кульок хто копійки, а хто гривню або й дві. Якщо прикинути, скільки можна перейти вагонів... Набереться чималенька сума.

- Ти точно заробляв у метро по тисячі? - перепитала Галя.

- Ну, близько того. Кажу тобі, діло надьожне. Да-а-а, - задумливо мовив хлопець, з насолодою ковтнувши гарячого чаю. - Життя - річ важка. Від нього помирають.

Галя мимоволі усміхнулася.

- Життя - це велика неприємність, - провадив своєї хлопець. - От і тебе скрутило в баранячий ріг.

Іншим разом Галя мовчки погодилася б. Її. життя не солодке. Але сьогодні вона була сердита за витрачену п’ятдесятку.

- В житті не все погано, - заперечила вона. - Нам нормально жилося, поки Стаканчик, тобто мій брат Степан, не зламав ніжку.

- Ти ще скажи, що людина народжена для щастя, як пташка для польоту, - пирхнув хлопчина.

- А хіба ні?

Галі виразно згадалося недалеке минуле, коли вона не шукала гарячково заробітку, бо ні Степанчикові, ні їхній квартирі нічого не загрожувало, а найбільшою бідою було хіба що зауваження в щоденнику. Галине серденько заболіло, защеміло за проминулими щасливими днями - так, щасливими! Тепер дівчинка це розуміла. Вона задивилась у вікно, на сивий Дніпро, огорнутий імлою.

- Тепер у нас чорна смуга, - повторила Галя мамині слова.

- Н-да, життя смугасте. І в основному з темних смуг, - погодився хлопчина. - Так і Сєрий вважає.

- Він тобі хто? - поцікавилася Галя, бо не зрозуміла: то друг чи родич її співрозмовника.

- Він - емо.

Здається хлопець чекав, щоб Галя спитала, хто це - емо. Щоб знову сказати їй: “Ну ти й тупа!”

- А ти? Також емо? - викрутилася Галя.

- Майже... Ще треба зачіску, макіяж.

- Тобі макіяж? Хіба ти дівчина!

- Ну, волосся підчорнити, - Галин співрозмовник поправив чуб, нагорнувши його на око. - Сєрий зрозумів, що він емо, коли вернулася мама. У нього тонка натура. Емо - значить, емоційний, - нарешті пояснив він. - Таким людям важко жити, бо світ жорстокий, а вони вразливі. Вони не витримують, коли їх ніхто не любить. У Сєрого тепер ця... як її... депресія.

Галя ніколи досі не чула про депресію, але з інтонації збагнула, що то поважна річ.

- Мама привезла її Сєрому з-за кордону? - поцікавилася вона.

Хлопець пирхнув, мало не похлинувшись чаєм.

- Ну ти... - в нього, на щастя, забракло слів, щоб описати Галину нездогадливість. - Депресія - це такий стан... ну, коли украй паршиво. Аж не хочеться жити.

- Напевно, твій Сєрий і сам винен, - зауважила Галя. - Мені один... - (з її вуст мало не зірвалося: “ангел”), - один знайомий казав, що у всьому треба знаходити хороше.

- От і шукай, - захихотів хлопець. - Для початку у травмі свого братика. Довгенько шукатимеш! - він заглянув у порожній кухлик, як сорока в кістку, і відставив його вбік. - Може, візьмемо ще по картоплі?

- Візьми, якщо маєш за що.

- Ти хіба не чула, що я на мілині? - зітхнув хлопчина. - Ні то й ні. Тоді вимітаймося.

Вони вимелися з теплої зали МакДональдса, і життя видимо погіршало від мжички й пронизливого вітру, що дув із Дніпра.

- Бувай, - без жалю попрощалася Галя з хлопцем, з яким вони так і не познайомилися.

- Щасливенько, - байдуже кинув він і, втягнувши голову в шаль, подався до трамвайної зупинки.