Anghiel-Zolotie-Volossia

15. ЧАРІВНЕ МАЛЯРСТВО

Галя розплющила очі, сподіваючись побачити свій письмовий стіл і звичний краєвид за вікном. Проте кімната була незнайома - тісна та маленька, хоч доволі світла. У кутку висіла ікона з лампадкою, поруч стояла сперта до стіни широка свіжовистругана дошка, біля вікна притулився крихітний столик, заставлений вузликами, горщечками, пензлями і ще багато чим. Під протилежною стіною на вузькій постелі лежав, заплющивши очі, Алимпій. Отже, Галина мандрівка триває. Озирнувшись, дівчинка переконалася, що Ангел Золоте Волосся теж був тут, стояв позад неї і начебто не сердився.

Принаймні не сварив Галю за її нестриманість.

У двері постукали.

- Можна до тебе, брате? Я приніс тобі попоїсти, - почувся голос знадвору.

Алимпій підвівся.

- Заходь, заходь, брате Євстафію! - відгукнувся він. - Але ти даремно клопотався. Я трошки відпочив би і сам пішов до трапезної.

- Та вже ж чого ходити? - казав, увіходячи, чернець із широкою, як лопата, рудою бородою.

Галя з подивом упізнала колишнього монастирського служку Остапа. Він був такий же рудий і кругловидий, і очі його поблискували весело та жваво.

- Ось твій обід. Сьогодні в нас сочевиця, - подав він Алимпієві невеличке горнятко, в якому парувала гаряча страва. - А добре ти провчив того боярина!

- Я провчив? Про що це ти, брате? - здивовано звів брови Алимпій.

- Не прикидайся, не треба! Вчинив диво - і ніби ні при чому!

- Нічого я не вчиняв. Навіть не знаю, про що ти говориш. Будь ласкавий, розкажи, що сталося, брате Євстафію, - попросив Алимпій.

- Спершу помолімося перед трапезою, бо обід прохолоне.

Обидва ченці проказали молитву, після чого Алимпій заходився трапезувати сочевицею з твердим чорним хлібом. Навряд чи то підходяща їжа для хворого, з сумом подумала Галя.

- Так кажу ж, тільки ти відійшов, коли раптом грудка землі я-ак зацідить боярина в лисину! А потім у його панію! А далі в синка товстогубого! - весело оповідав Євстафій. - І летіли ж грудки самі собою, бо під стіною нікого не було. Між людьми учинився переполох, усі подумали, що сама земля карає боярина за злість та невір’я. Шкода, що я того не бачив, мені вже брати розповіли. Таке видовище пропустив... Боярин перелякався, согрішив я, каже, даремно напався на отця Алимпія... Бо таки даремно! Тож він пішов у підземну церкву каятися.

Галя знов озирнулася на ангела. Грудки полетіли з її руки - в боярина і в його жінку, а в синочка ні, то вже люди вигадали. Ангел ледь помітно усміхався.

- Не розумію, як воно вчинилося, - Алимпій пильно подивився в куток, у якому стояла Галя, і їй здалося, що він її бачить, хоч знала, що то не так. - Боярин ґанив мене справедливо. Я заборгував йому ікону, підвів поважного чоловіка... Важко мені буде помирати, не виконавши обіцянки.

- Даремно докоряєш собі, брате, - м’яко мовив Євстафій. - Ікону ти ще сотвориш, а я визолочу для неї таку раму, як сонце! Ти ж знаєш, що я це вмію, золотар з мене вправний. Тільки спочатку відпочинь, бо ти занадто перетруджуєш себе. Поспи, - Євстафій забрав горнятко, з якого хворий мало що з’їв, докірливо похитав головою і, поклонившись, вийшов з келії.

Замість лягти, Алимпій підійшов до широкої дошки під стіною.

- Спробую хоч заґрунтувати... Господи Боже, допоможи! - перехрестився художник.

Розв’язавши один з вузликів, що лежали на столі, насипав з нього білого порошку, набрав з горщечка янтарно-жовтого клею і став швидко, вправними рухами розтирати їх в однорідну масу.

“Ага, оце й буде левкас!” - згадала Галя татові пояснення.

Раптом Алимпій поточився, ледь не впустивши миску з левкасом додолу.

- Темніє в очах... Несила стояти... - пробурмотів він сам до себе.

З жалем поглянувши на непочату ікону, чернець ліг на убогу постіль і заплющив очі.

“Треба забиратися звідси, - зміркувала Галя. - Хай хворий відпочиває”. Вона запитливо озирнулася на ангела, проте позад неї нікого не було. Він стояв біля вікна, точніше, біля приготовленої для ікони дошки і короткими вмілими мазками наносив на неї левкас.

Алимпій підвівся, спершись на лікоть.

- Хто ти, юначе? - спитав слабким голосом, у якому вчувалося здивування. - Я не знаю тебе. Ти новенький у монастирі? Тебе прислав ігумен?

Ангел усміхнувся до Алимпія і, не відповідаючи, продовжував працювати. Взяв зі столика засунутий за горщики згорток шовку, розгорнув його і - р-раз! - приліпив до ще не просохлого левкасу. Тоді швидко розгладив тканину, щоб ніде не лишилося ні найменшої зморшки, і знову заходився наносити левкас, уже поверх тканини-паволоки.

- Уже заґрунтовано? І накладено паволоку: Так швидко? - вражено мовив Алимпій, немов не вірив власним очам. - Хто ти? Хто ти?! Адже ти не людина! Жоден майстер не працює так швидко, як ти!

Ангел, схиливши голову, глянув на Алимпія добрими, співчутливими очима (“Саме такий він у книжці! На іконі “Ангел Золоте Волосся”, - подумала Галя).

- Чи так я роблю? - спитав він замість відповіді, легкими лініями накидаючи контур Божої Матері.

- Авжеж... Саме так я хотів писати образ, - Алимпій дивився на роботу ангела, мов зачарований. Його очі сяяли неприхованим захопленням.

Ангел брав фарби, змішував їх і клав на дошку точні мазки. Під його рукою поставало вродливе, кругловиде жіноче обличчя (“Ой ні, лик!” подумки виправила себе Галя).

- Очі будуть горіхово-карі, сповнені покори й ніжності, - коментував роботу ангел.

- Цього я й хотів. Жіноча ніжність і тиха, лагідна покора, - прошепотів Алимпій.

- На щоках рум’янці, бо це свіжа, молода Діва. Брови як шнурочки. Ніс тонкий, рівний. На грудях зобразимо мудре Дитя, - ангел широкою жовтою смугою окреслив коло й намалював у ньому малого Ісусика. - Тепер одяг. Червонясто-коричневе покривало з золотистими складками і темно-синя сукня. Вбрання не надто яскраве, щоб не затьмарювало лику.

Він брав фарби то з одного, то з іншого горщечка і проводив світлі й темні лінії складок. Край покривала облямував червоною стрічкою, рукава розцяткував вишивкою перлами. Насамкінець у кругах-медальйонах праворуч і ліворуч від Богородиці зобразив двох ангелів, одного в червоному плащі, другого в темно-синьому.

Це була якраз та Панагія, котру Галя знала зі свого альбому.

- Таку Панагію я й уявляв собі, - заворожено видихнув Алимпій.

- Я й малював її з твоєї уяви. І з твоєю майстерністю, - сказав ангел, накладаючи останні мазки. Вони надали іконі м’якого сяяння, що мовби променилося з лику і з розкритих долонь Діви Марії.

Чернець і ангел ще щось говорили про тонкощі іконопису, але Галя вже в те не вникала. Вона не могла відвести очей від Алимпія. Художник ожив і немов посвіжішав, з його обличчя зійшла жовтизна, і воно стало вродливим і натхненним.

- Тепер я щасливий! - зворушено мовив він, підійшовши до готової ікони й розглядаючи її радісним, залюбленим поглядом.

Галя здивовано здвигнула плечима. Що вона чує! Алимпій - щасливий? Хворий, передчасно постарілий, виснажений недоїданням і надмірною працею. Що він знав, крім роботи й молитви?

- Ти мені не віриш, дівчинко з майбутнього? Ти, що так влучно поціляєш грудками землі? - почула вона тихий, з доброю усмішкою, голос Алимпія.

Він її бачив! І навіть здогадався про грудку...

- Я щасливий, бо здобув те, чого найдужче прагнув. Малим я мріяв малювати - і малював усе життя. Багато ікон створив. Малював, коли мені їх замовляли, а коли ніхто не замовляв, позичав золото, купляв за нього фарби й паволоки і все одно малював, не марнував часу. Потім для ікони знаходився купець, і я повертав борг. Навіть цей мій задум не пропав, - Алимпій показав рукою на Панагію, що вилискувала свіжими фарбами. - Здається, я здужаю намалювати ще одну ікону... - художник підійшов до столика і, понишпоривши під ним, витяг невеличку заґрунтовану дошку, - …і буде то Ангел із Золотим Волоссям!

Проте Галя вже летіла через час і простір, вертаючись додому.