Anghiel-Zolotie-Volossia

14. НОВА МАНДРІВКА

Від несподіванки Галя зніяковіла. Ангел, звичайно, прочитав її думки, а вони ж були злі та похмурі.

- Ні, я не серджуся, хіба що, може, трошки... Просто мені прикро, - стала виправдовуватися вона, а тоді згадала, що навіть не привіталася, тому не в лад додала: - Добрий день!

- День справді добрий. І гарний, - зауважив ангел, підходячи до вікна. - Глянь-но: вулиця схожа на срібну річку.

Дівчинка й собі підступила ближче і з-за ангельського плеча виглянула надвір. Вулиця блищала, залита дощовою водою. Дерева вздовж неї якось відразу зазеленіли, яскравішою зробилася трава на газонах, серед яких жовтіли розквітлі кущі форзиції. Місто знову ставало барвистим, мовби цей затяжний дощ змивав з нього зимову сірість. Дивно: сльота, негода, а все одно гарно, якщо придивишся.

- І правда... Жити б та радіти, - тихенько зітхнула Галя.

- Справді? Можна радіти? - немов аж здивувався ангел. - А як бути з іменем? Воно в тебе старомодне, ще й у піснях співають усе про Галю та й про Галю...

- То не біда. Може, навіть гарно що воно в піснях, - засоромилася дівчинка, згадавши Сашка Гнатенка.

- І за кордон ти не поїдеш. А тобі ж хочеться в Італію, дарма що там їдять чорний рис з каракатицями.

- Може, поїду, коли виросту... То теж не біда. Без Італії можна прожити. Аби лиш Степанчик не лишився калічкою!

Ангел задумано схилив голову, і кучері розсипалися по його плечах. Сьогодні вони відсвічували сріблом, напевно, від срібного дощу за вікном.

- Навіщо в світі стільки горя? Чому люди страждають? - з болем допитувалась Галя.

- Ти питаєш, навіщо страждання? Часом воно приходить, як лікар до хворого. Або як учитель. От і ти багато чого навчилася.

- Але ж це неправильно! - аж вигукнула Галя. - Неправильно вчитися страждаючи. Людина народжена для щастя, як пташка для польоту, - нагадала вона слова хлопця з Поштової площі.

- Так. Але й літати треба вміти.

- Хіба не можна навчатися по-іншому?

- Іноді варто скуштувати гіркого, щоб цінувати солодке.

- Може, мені й треба було скуштувати. Я багато зрозуміла. А Степанчик? Він малий і дурненький.

- Ми всі пов’язані, як кільця в ланцюзі.

- Скажіть, будь ласка, - Галя наважилася спитати напряму: - Степанчик одужає?

- Ти ж знаєш: шанси є.

- Так, мізерні. А ви... не допоможете?

Дивилася на ангела затуманеними очима, бо раптом знову набігли сльози.

- Це можеш і ти. -

- Я? Чим же?

- Своєю любов’ю.

Галя здивовано замовкла. Вона любила братика. Сердилася на нього, бо він добряче дошкуляв, але все одно любила. Тільки чим то поможе, якщо в нього поламана ніжка?

- Не журися. Найгірше діло - журитися наперед, - сказав ангел, підвівшись. - Мені треба ще раз вернутися в минуле. Помандруєш зі мною? Ти ж хотіла дізнатися про долю Алимпія. От і подивишся, чи стало його життя суцільною чорною смугою.

Він простяг Галі руку, і дівчинка подала свою.

Як і минулого разу, нею злегка хитнуло, і...

***

Це було те ж саме місце на кручі над Дніпром, проте воно змінилося майже невпізнанно. Успенський собор давно добудували. По обидва боки від нього стояли акуратні побілені будинки, перед ними тягнулися обгороджені низеньким тином квітнички, в яких цвіли барвисті мальви. Монастирський двір оточили високі міцні стіни з мурованою брамою, над якою теж здіймалася церковка, невеличка, з кам’яними східцями з правого боку. То ж Троїцька надбрамна церква! - впізнала її Галя, бо під час екскурсії в Лавру їх водили в церкву над брамою і розказували про неї різні цікавинки. Неподалік від брами з’явилася ще одна церква, дерев’яна, з образом святого Миколая над низенькими дверима. Напевно, після попередніх Галиних одвідин спливло немало часу, якщо встигли стільки набудувати.

З собору виходили люди. Переступивши поріг, вони оберталися до церкви, хрестилися і кланялися, низько, до самої землі. Біля входу стояли жебраки та каліки в постолах і сірому лахмітті. Глянувши на них, Галя почервоніла. Крихітна бабусечка, за спідницю якої трималися двоє онучат, роздавала жебракам милостиню, а далі, взявши малих за руки, стала щось оповідати їм ласкавим вуркітливим голосом.

- От мурують благословенні брати цю церкву, - почула Галя, коли бабуся з онуками підійшла ближче, - і що за день змурують, те вночі ввійде в землю. Брати мурують і мурують, аж от одної ночі приснилася їм Божа Матінка та й говорить: "Більше не муруйте, бо вже ви збудували таку церкву, що подібної нема на всій земній півночі! Засклеплюйте верх та й ставте хрест святий!

Онучата зачаровано слухали, Галя й собі заслухалася. А бабуся оповідала, як церква вийшла з землі і постала готова, як Божа Мати давала братам нагороду: одинадцять братів попросили, щоб їх поховали в святих печерах, а дванадцятий брат узяв золото і подався в мандри. Але ніщо його не тішило, ніщо не радувало, бо душа його звикла линути до Бога і не прихилялася ні до чого земного. Вернувся дванадцятий брат у Печерський монастир, а брати його вже спочили вічним сном.

“Отже, будівничі померли,” - відмітила подумки Галя.

- Подивився найменший брат, що біля братів нема для нього місця, сяк-так притулився скраєчку, одна нога вмістилася, а другу зігнув у коліні і так почив у Бозі. Так вони й лежать, усі дванадцять. Ходімо, дітоньки, поклонитися їм і всім угодникам печерським: цілителеві Агапітові, Григорієві-Чудотворцеві, мученикові Євстратієві, котрого нечестиві половці розіп’яли на хресті на самий Великдень...

Бабуся з онуками подибала униз до печер, і Галя провела її поглядом. Двоє ченців, що вийшли з людьми із собору, й собі подивилися услід їй.

- Бач, про наших будівничих уже розказують легенди, - мовив худорлявий низенький чернець до другого, високого.

- Авжеж чую... Пора й мені відходити в легенду, - відповів другий начебто жартома.

Здається, він був хворий: обличчя мав бліде, аж восково-жовте, очі позападали під тонкими рівними бровами.

- Рано тобі відходити, отче Алимпію. Ще багато ікон сотвориш.

“Алимпій?” - уп’ялася Галя очима у високого ченця. Невже це той підліток, якого вона бачила минулого разу? А таки він, без сумніву, Галя впізнала його голос, риси його обличчя. То ось яким він став! З бородою, як і всі ченці, вродливий і ще не старий.

- Брат мій, князь Володимир Давидович просив спитати, чи ти не візьмешся за ікону для його домової церкви? - поцікавився низенький чернець.

- І радий би, брате Миколо, та що ж, коли незмога... Сам бачиш - нездужаю. Вже й без того підвів поважного замовника. Пообіцяв йому велику ікону Богородиці для іконостасу та й досі не намалював. Не знати, чи й намалюю.

- Намалюєш, коли одужаєш. Чував я, що ти вмієш зцілювати людей. То й собі зарадиш.

- О-о-о, про моє цілительство більше розмов, ніж діла! - розсміявся Алимпій. - Колись-то я придивився, що ми з покійним отцем Агапітом Цілителем замовляємо в купців однакові мінерали - я на фарби, а він на ліки. От я й помислив собі: може, мої фарби також помічні? Одного разу, вже після того, як отець Агапіт помер, пожалів я хворого проказою, намастив його виразки фарбою, і він з Божою поміччю одужав. Звідтоді часом рятую людей від ран та від виразок... А от і мій замовник, про якого я казав тобі

Монастирським двором звільна просувався огрядний, пишно вбраний багатій з нарядною дружиною і цілим виводком дітей. Він теж помітив Алимпія і неквапно повернув до нього.

- Слава Ісусу Христу, отче Алимпію! - єлейним голосом привітався ще здалеку.

- Навіки слава Богу, пане Брячиславе! - з низьким поклоном відповів чернець. - Ви, напевно, за іконою, а вона не готова. Підвів я вас, вибачайте, ради Бога. Занедужав і не впорався.

- Як не готова? - перепитав багатій, і в його голосі замість єлею зазвучало роздратування.

- Як не готова? - луною повторила білолиця, пишногруда багатієва дружина.

- Я ж велів! Я ж казав, щоб до свята Успіння було зроблено! Я князя запросив на освячення церкви! А тепер не матиму головної ікони! Такий сором перед князем!

- Перед князем сором! - пропищала і дружина.

- Вибачайте, шановні, - з покорою схилився Алимпій. - Не зміг я через хворобу.

Його лице ще дужче зблідло. Галі стало жаль ченця. Хіба той багач не бачить, що Алимпій хворий: - зашепотіла вона до ангела. - Таж він кривдить невинну людину!

“Стій тихенько,” - ангел приклав до вуст палець.

- Не гнівайтеся, добродію, - заступився за Алимпія його товариш - низенький чернець. - Від вашої лайки отець Алимпій не одужає.

- А ти б мовчав, колишній князю, коли забув про князівську честь! - огризнувся багач. - Твої брати стидаються, що ти рубаєш дрова для кухні, як простолюдин.

Очі ченця спалахнули гнівом, але він опанував себе і, мовчки поклонившись, відійшов геть. Ще раз озирнувся, ніби хотів щось сказати, проте натомість попростував у пекарню, яка єдина не змінилася від минулих Галиних відвідин.

“Це Микола Святоша з чернігівських князів, - пояснив здивованій дівчинці ангел. - Він постригся в ченці, відмовившись від влади і багатства. Нові церкви, які ти бачиш, збудовані його коштом, а сам він, справді, коле дрова для пекарні.”

Багач вийняв з кишені хустку й витер спітнілу лисину. Від люті, та ще й у важкому золототканому вбранні йому стало душно.

- Чому ж не сповістив мене про свою неміч? - гнівно спитав він ченця. - Я б замовив ікону іншому богомазові! А ти притримав її, а тепер кажеш, що занедужав! Ти що, навмисно зганьбив мене? Перед князем, перед усім Києвом!

- Зганьбив! - вторувала йому дружина.

- Сину мій, хіба я вчинив це через лінощі? - напрочуд лагідно мовив Алимпій. - Чую душею, що вже відходжу з цього світу.

- Ага, то ти відходиш! А хто верне мені паволоку й золото, яке я дав на фарби?

Галя скипіла від його жорстоких слів.

- Ваші цінності не пропали. Вони в мене в келії. Можете забрати, коли ваша воля, - провинно схиливши голову, казав чернець і раптом додав, підвівши очі на сердитого пана: - Покладіть на Господа свою журбу. Бог може одним словом сотворити ікону Своєї Матері. Він утішить вас.

Але багатій не збирався чекати Божої утіхи.

- Я поскаржуся ігуменові! Князеві! Я всім розкажу, як ти обдурив мене! - зарепетував він услід Алимпієві, який уклонився і нетвердою ходою рушив до своєї келії.

Не тямлячи, що робить, Галя схопила грудку землі і пожбурила в багатія, аж ляснуло, бо грудка влучила прямісінько в лисину. Друга грудка полетіла в його дорідну дружину, третя... Третя не встигла нікуди полетіти. Ангел схопив Галю за руку, і в ту ж мить вона відчула, що знову кудись переноситься. Додому, куди ж іще, з жалем подумала вона.