Anghiel-Zolotie-Volossia

4. ДИВО

Тим часом з-за собору видибав старесенький чернець з довгою о білою бородою, схожий на доброго діда з казок. Глянувши на служку, він докірливо похитав головою:

- Ти знову розбалакався, Остапе, а діло стоїть! Не гоже звертати свій розум на суєтні мирські речі.

-Та я, отче Матвію, розповідаю цьому хлопцеві про дива, які Бог сотворяє в нашому монастирі, - виправдовувався Остап - так звали служку.

- Знаю я, що ти розказуєш. Трапилася нагода поточити ляси, от і мелеш язиком, - пробурмотів старенький, а тоді пильно подивився на паничика, з яким розмовляв Остап. - А йди- но, хлопче, сюди, - поманив його рукою.

Паничик підійшов, поцілував ченця в руку і став перед ним, шанобливо схиливши голову.

- Твоє місце тут, Алимпію, - сказав старий, і хлопець здивовано звів на нього очі.

- Я не Алимпій, - заперечив старому, але той нетерпляче перебив:

- Станеш Алимпієм. Тут, у монастирі, знайдеш славу і благодать. І сам його прославиш! - він поблагословив хлопця, тоді ще раз зиркнув на Остапа і подибав до дерев’яного будиночка, що виднів віддалік за деревами. Напевно, там була пекарня, бо звідти пахло свіжим хлібом, а з димаря валував дим.

Паничик провів його зчудованим поглядом.

- Оце то так... - проказав Остап, розглядаючи паничика, ніби щойно його побачив. - Ти хоч уявляєш, хто з тобою говорив? Отець Матвій Прозорливий! Як він сказав, так і буде, бо він має дар пророцтва!.. Оце тобі й раз... А чого ти не признався, що прийшов постригатися в ченці?

- Та я... Я не збирався, - зніяковів хлопчина. - Батько привезли мене в науку... якщо візьмуть.

- Учитися книжної грамоти? Святе Письмо переписувати? Мабуть, ти будеш, як отець Нестор! Він молодий ще, тільки тридцять літ має, а вже знаменитий книжник! Майже такий, як ігумен Никон. Знає і грецьку мову, і письмо слов’янське. Ігумен хвалить його дуже, особливо за те, як він складно та мудро написав про святих князів-мучеників Бориса і Гліба. Мабуть, ти теж таким станеш, раз отець Матвій сказав.

- Ні, я, напевно, не до книг. Мені б до малярства, - тихо усміхнувся хлопчина.

- До малярства! - Остап аж руками об поли вдарив. - Ти що, пробував малювати? Маєш хист?

- Не знаю, - вже й геть знітився паничик. -

Малювати малював...

- А кого ж ти малював? Може, святого Миколая-Угодника? Чи Георгія Побідоносця, що змія перемагає?

- Ні, святих я не смів. Малював коней, дівчат, дядьків... удома на хатніх стінах.

- І що?

- Та що... Мати били, бо Парася, служниця наша, третій раз цього літа мусила хату перебілювати.

- А нащо ж ти, сякий-такий, аж тричі стіни

розмальовував! - розреготався Остап.

- Сам не знаю. Воно як накотить на мене - хоч умри, хочеться малювати. От і малював. Мати сердилися, карали, а батько дивилися, дивилися, а далі звеліли збиратися до печерських отців. Бо якщо воно, кажуть, від Бога, то мене треба віддавати в науку. А якщо то насилають біси, однак треба до отців печерських, щоб прогнали нечистих. Невже воно може бути від бісів? - довірливо спитався паничик. - Коли я малюю, мені так гарно на душі, що й не сказати... Мов у небі витаю.

- Ні, то не від бісів! - запевнив його Остап. - Отець Матвій сказав би. Він же їх бачить, поганих, розгадує їхні лукаві замисли і рятує від них людей. А тобі він не говорив про бісів... Ти диви, сюди піднімається ігумен Никон!

Галя глянула на стежку, що вела з кручі вниз. Нею наближалися двоє: батько паничика і літній чернець з поважною поставою й суворим лицем. Певно, то й був ігумен Никон - Великий Никон, якого палко вихваляв монастирський служка Остап. Обидва хлопці низько вклонилися.

- Це й є твій отрок? - спитав ігумен у чоловіка.

Паничик ще раз вклонився, даючи знати, що то таки він.

- Ходімо до храму. Скажу майстрам, хай випробують хлопця.

Ігумен Никон, не озираючись на супутників, швидкою ходою рушив до церкви і перший увійшов досередини. За ним зайшов чоловік, дрібно хрестячись і підштовхуючи сина, а слідом подався й цікавий Остап, хоч його не кликали.

Ангел Золоте Волосся легенько торкнув Галю за плече, і вони також опинилися в храмі. Після сліпучого сонця, що сяяло надворі, тут панували сутінки. З вікон падали скісні стовпи світла, в якому кружляли незліченні золотаві порошинки. Пахло мокрим вапном і, здається, сирими яйцями, запах яких забивало духом живиці від риштовань, що стояли під стінами, збиті з соснових стовбурів. На риштованнях працювали майстри, що оздоблювали стіни. Одні чаклували над хитромудрими узорами, прикрашаючи ними стовпи, що підпирали центральну баню; інші малювали на стіні, на свіжій сирій штукатурці пастухів, які кланялися Матері з Дитятком. Вгорі над вівтарем троє майстрів викладали образ Божої Матері з дрібних кубиків кольорового скла. Галя задивилася, як вони працювали. Високий суворий чоловік закінчував покривало на голові Діви Марії, другий майстер трудився над її правою рукою - викладав тонкі білі пальці, третій обводив золотим тлом низ сукні. Галі здалося, що цей останній зовсім не старався. Навіть здаля було видно, що кубики в мокру штукатурку він вдавлював нерівно, нахиляючи їх туди-сюди. Дівчинка аж озирнулася обурено: невже ігумен Никон не зупинить недбайливця?

Той кивком руки підкликав майстра, що саме спустився з риштовань - сухорлявого, дуже смаглявого, напевно, одного з греків, про яких розказував Остап.

- Цей хлопець хоче вчитися малювати. Випробуй, чи має він хист, - звелів ігумен.

Майстер оглянув хлопця з голови до ніг насмішкуватим поглядом блискучих, мов у шпака, очей.

- Значить, хочеш малювати? - перепитав він, і Галя зрозуміла, що зовсім то не грек, бо майстер вимовляв слова м’яко й округло, як сільські дядьки з-під Києва.

Хлопчина засоромився, аж почервонів, проте глянув майстрові в очі і твердо мовив:

- Так, хочу.

- Не кожному дано творити божественні образи, - хитнув головою майстер. - Чи знаєш ти, що почав цю справу сам святий апостол і євангеліст Лука? Він перший зобразив лик Божої Матері. Але навіть він не смів підвести очі на Пречисту і малював, дивлячись на її відображення у воді.

Майстер зробив промовисту паузу, мовляв, ось яка це важлива справа.

- Чи ти чував коли-небудь, що за малярство навіть платили життям? - суворо спитався він. - Був час, коли писати ікони забороняли. Іконописців в’язали в мішки і топили в морі, в ямах живцем засипали, бороди їм підпалювали. Але ікон не знищили. Не було на те Божої волі. Бо якщо Бог-Син ходив по землі, видимий людськими очима, то можна дивитися й на Його образ, відтворений на іконі Звичайно, при цьому вшановуючи не дошку й фарби, а Того, Хто зображений... Ось маєш скло, - майстер раптом урвав свою промову і подав хлопцеві миску з дрібними скляними кубиками. - Це смальта, з неї ми викладаємо на стінах мозаїку. Скажи, вона тут однакова? Одного кольору чи ні?

Хлопець глянув на смальту, тоді на майстра:

- Ні.

- Чому ні? В мисці темно-зелена смальта.

- Але вона різна. Ця ось, - хлопець узяв один з кубиків, - зелена, як трава; ця темніша, як лист конюшини, - узяв він інший кубик, - ця як рута, а ті кубики зелено-сиві. Такою трава буває вранці, коли впала роса.

Майстер здивовано звів брову:

- В тебе добре око. Близькі відтінки розрізнить не кожен, а в нашій роботі це важливо. В одному кольорі маємо по двадцять - тридцять відтінків смальти, а часом їх ще більше. Навіть золота смальта різна. Якби була однакова, хіба б грала живим сяйвом навколо Богородиці? Її ще й кладуть під різним кутом, щоб кидала відблиски по всьому собору, але відтінки теж додають своє.

Он воно що, - збагнула Галя. Отже, майстер, який викладав тло, не партачив. Інакше хіба б прославився Успенський собор на всі навколишні країни? А він прославився, це і вчителька їм казала.

- Гаразд, - продовжував іспит майстер. - Тепер спробуй докінчити узір на стовпі. Та вважай, малюй легенько, щоб можна поправити.

Хлопчина взяв від майстра щось схоже на вуглину і несміло підійшов до стовпа. Глянув угору на початий орнамент, обережно провів лінію... На свіжій штукатурці з’явився контур виткого стебла. Ще кілька змахів рукою - і на стеблі розгорнулися широкі кучеряві листки, точнісінько такі ж, як були зображені вище.

Майстер стояв, узявшись у боки, поглядом вивіряв узір.

- Добре! Справді добре! - похвалив він. – Лишайся. Я беру тебе в учні.

Остап позад ігумена беззвучно затанцював, засяяв усмішкою від вуха до вуха, мовляв, ага, а чи я не казав? Отець Матвій Прозорливий не помиляється!

Юний художник поклав вуглину, витер руки об штани й обвів щасливим поглядом церкву. Ніби все ще не вірив, що невдовзі і він прикрашатиме її мистецькими оздобами.

- Дивіться! Диво! - несподівано почувся гучний вигук.

Остап показував рукою на стіну над вівтарем. Мозаїчний образ Божої Матері засяяв, аж засліпив. Крізь вікно на нього світило сонце, яке перед тим ховалося за хмару.

- Дивіться! Дивіться всі! Це ж Дух Святий!

Над вівтарем з явився голуб. Галі здалося, ніби він спурхнув з вуст Діви Марії. Сліпучо-білий у сонячному промінні, він закружляв під церковним склепінням. Чернець, що саме приніс відро свіжого розчину, впав на коліна. Робітники, покинувши працю, молитовно складали руки.

- Та ні, це голуб, простий голуб! - гукнув один з майстрів. - Несіть-но драбину та зловіть його!

Ніби відчувши загрозу, голуб злетів у недосяжну височінь, під саму баню, зробив коло і - зник, злився з уже закінченим мозаїчним образом Ісуса Христа.

- Куди він подівся? - спитав майстер, що хотів зловити голуба.

- Щез! Влетів у вуста Спасителя! - відповіло йому кілька голосів.

- То справді Святий Дух!

Раптом лик Божої Матері, що було потьмянів, знову сяйнув сонячним світлом. У сліпучому промінні з’явився той же голуб. Він підлітав до образів святих апостолів, сідаючи кожному то на руки, то на голову. Майстри падали на коліна.

- Диво... Диво! Дух Святий! - приглушено гомоніли вони.

Галя глянула на юного художника. Він стояв навколішках, притиснувши руки до грудей.

Вродливе обличчя світилося щирою вірою.

- Пострижусь... Тільки б малювати... - шепотів він, не зводячи погляду з голуба.

Ангел Золоте Волосся торкнув Галю за руку. Світ мовби схитнувся в її очах, і враз усе щезло - голуб, собор, хлопці, майстри.