Anghiel-Zolotie-Volossia

7. ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ

Галя обтрусила мокру курточку, розклала парасольку, щоб просохла, та зайшла до своєї кімнати. За вікном пливли, зачіпаючись за верхівки тополь, важкі дощові хмари.

Ангела знову не було. Після того єдиного разу він більше не з’являвся. Звичайно, чого б мав з’являтися день при дні? Забагато честі. І все ж Галя відчула розчарування. Вона мала до нього цілу купу питань. Про Степанчика, про... життя. Та що казати! Він навіть не встиг розповісти їй про своє ім’я! Показав їй хлопця, що хотів малювати, але при чому тут його чудове ім’я Ангел Золоте Волосся? Мабуть, Галя про це вже ніколи не дізнається.

Вона зробила домашні завдання, - зробила старанно, навіть математику. Досить легко впоралася з задачею, а в прикладах, здається, наплутала з нулями. Ото треба було слухати на уроці Катерину Петрівну, а не ловити ґав.

Потім заходилася варити вечерю. Відколи Степанчик у лікарні, Галя багато чого навчилася. Вона вже чистила картоплю, майже не ранячи пальців, уміла смажити яєчню і навіть пекти яблучні млинці. Якщо яблука були хороші, з легкою кислинкою, а млинці не підгоряли на сковорідці, то вдавалися дуже смачні. Особливо коли додати побільше кориці. Галя любила її пряний, солодкуватий запах.

Але млинці вона недавно пекла. Тому сьогодні хай буде суп. Почистивши картоплю і трохи прив’ялу морквину, Галя залила їх водою і поставила на плиту. Сипнула в каструлю гречаної крупи, заправила підсмаженою цибулькою - от і готово.

Попрасувала собі на завтра кофтинку. Цього також мусила навчитися, відколи мама весь час зі Степанчиком. А далі сіла біля вікна. Степанчик не йшов їй із думок. Він, звичайно, бешкетник і ще той фрукт: ламав і виписував Галині фломастери, в шкільній читанці на портретах письменників домальовував ріжки, заважав учити уроки та й просто пхинькав і вимагав уваги. Але бував і чудовий час. Вечорами вони гралися: Степанчик тікав, Галя його ловила, і вони бігали з кімнати до кухні, з кухні до вітальні, при цьому реготали, верещали й тупотіли, як сто слонів. Так мама казала: “Пожалійте сусідів! Ви тупочете, як сто слонів!” А тепер у хаті тихо, мов у вусі. Та якби ж воно тільки тихо, а то раз у раз в одному або в другому кутку щось потріскувало, порипувало, від чого Галя злякано здригалася. Раніше вона не підозрювала, що коли вдома нікого нема, їхня домівка стає такою незатишною.

Вернувся з роботи тато, і Галя метнулася подавати вечерю. Насипала в тарілки супу, що чомусь став кашею, в якій рябіли нерівні шматки картоплі і кружальця моркви. Суп явно не вдався, але тато їв і прихвалював. Мабуть, дуже зголоднів.

- О, я мало не забув. Бабуся Віра передала тобі гостинець, - сказав він, повечерявши. - Ця книжка тобі знадобиться, бо ти в нас, виявляється, історик!

Він вийняв з кулька альбом “Мистецтво Київської Русі” - дороге ошатне видання, яке Галі давно подобалося. Бабусі його подарували на роботі, коли вона виходила на пенсію. Галя любила його розглядати, особливо фотографії старовинних коштовностей: браслети, персні, важкі сережки-колти, які чіпляли не до вух, а до шапочок. А найдужче їй подобалися золоті намиста-барми і корони з перегородчастої емалі з зображеннями Богородиці, птахів-сиринів та інших дивовиж. Роздивляючись, Галя уявляла себе київською князівною, подумки приміряла прикраси: ось ця діадема якраз на її голову! Ось це намисто було б їй до лиця!

Забравши дарунок до своєї кімнати, Галя зручненько вмостилася за письмовим столом, ввімкнула настільну лампу й розкрила альбом ближче до кінця, де містилися фотографії прикрас. Тільки що це? Її аж обсипало морозом. З розкритого альбому на неї глянув Ангел Золоте Волосся! То був його портрет. Чи, точніше, ікона. Про що свідчив і підпис: “Архангел Гавриїл (Ангел Золоте Волосся)”.

Так ось чого ангел видався їй знайомим! Галя бачила його на репродукції в альбомі, і старовинна ікона відбилася в якомусь куточку пам’яті. Але чому ангела названо архангелом Гавриїлом? Можна подумати, ніби в нього два імені.

Галя пригадала їхню зустріч і розмову. “Моє ім’я нічого тобі не скаже...” Отже, їх справді нього два. Про архангела Гавриїла Галя дещо пам’ятала. Він благовістив Діві Марії про народження Божого Сина. Проте друге його ім’я - Ангел Золоте Волосся - їй подобалося більше. Воно личило йому, білявому й світлолицьому.

Дівчинка знову перечитала підпис. “Ікона новгородського письма (?) ХІІ ст. Дошка, паволока, левкас, темпера. Петербург. Державний Російський музей.

Напевно, підпис склав хтось дуже мудрий, бо що не слово, то й головоломка. Навіщо в ньому знак питання? Здавалося, ніби хтось питав: “Це ікона новгородського письма?” І Галя мала відповісти, так чи ні, а вона ж не знала.

ХІІ ст. - це зрозуміло. Ікону написано в дванадцятому столітті. Скільки ж воно - дев’ятсот років тому. Ого!

“Дошка.” Теж ясно. Дошку ж видно на краях ікони, де злущилася фарба.

А далі знову загадка: паволока, левкас, темпера. Галя не знала, що означали ці слова. Повагавшись, вона подалася до тата.

- Чому стоїть знак питання? - відірвався від телевізора він. - Та тому, що вчені мають сумнів. Одні відносять ікону до новгородського малярства, а інші вважають, що вона створена в Києві, тобто це київське письмо. Іди знай, як воно насправді. Може, колись дослідять.

- Якщо ікона київська або новгородська, то чого написано: “Петербург”?

Тато з досадою відвів очі від екрана. Транслювали футбольний матч, і нападаючий "Динамо" щойно ледь не забив гол.

- Чого, чого! Сама б догадалася. Бо ікону вивезли з Києва, вона зберігається в Петербурзі. Ікони - то великі мандрівники, їх не раз перевозили з міста в місто... Ох, кутовий...

- А що значить “паволока, левкас, темпера” ? - не вгавала Галя.

- Ти могла б подивитися в словнику. Ці слова показують, в якій техніці виконано ікону. Вона мальована на дошці, - як правило, брали липові дошки, добре висушені, вистояні, щоб готова ікона не тріскалася і не жолобилася. На дошку наклеювали тонку тканину, щоб краще трималася фарба. Тканина була дорога, найчастіше шовкова. В давнину її називали паволокою. Далі тканину заґрунтовували - наносили тонкий шар алебастру або крейди, змішаних з клеєм. Ця суміш і є левкасом. Вона служила основою для малювання. Фарби брали натуральні, з різних мінералів. Інших тоді не знали. Їх розтирали в найдрібніший порошок і змішували з яєчним жовтком. Така техніка називається темпера. До фарби додавали винний оцет і збагачену сріблом свячену воду, які консервували жовток, тому зображені лики краще зберігалися. Кажу “лики”, бо то в звичайної людини - лице, обличчя, а в святого на іконі - лик. Усе ясно?

- Ага,-хитнула голівкою Галя.

Добре, що тато в неї такий розумака. Він знав про все на світі, крім хіба що одного: як заробляти гроші. Так жартома говорила мама, і то була щира правда. Гроші в їхній хаті не водилися, на жаль.

Галя вернулася в свою кімнату, знову підсунула альбом під затишне світло настільної лампи, але все ще думала про тата. От якби він був банкіром, як батько Сабіни, її однокласниці! Він підвозив би Галю до школи на лискучому чорному джипі (хоч, може, й не підвозив би, бо школа он - з вікна видно, від будинку рукою подати, але Галі подобалось уявляти, що він підвозив). Заходив би з нею до класу - поважний, напахчений дорогими парфумами, костюм на ньому новесенький, з голочки, ще й напрасований до хрускоту. “Катерино Петрівно, - мовив би він учительці, - гадаю, ви не будете проти, якщо ми заберемо Галю за кілька днів до початку канікул? Розумієте, в нас квитки до Італії, і вже замовлений готель”. Катерина Петрівна, звичайно, проти, але не наважиться заперечити такому крутому батькові. Тож Галя, взявши тата під руку, велично вийде з класу, щоб летіти в Італію. Або на Кріт! Або в Париж! І клас заздро дивитиметься їй услід.

Одна біда: щоразу, коли Галя малювала собі цю солодку сценку, замість татусевих сірих очей і високого лоба з залисинами поставало чуже обличчя Сабіниного батька. Ніби її татусь не суміщався з шикарним костюмом і блискучою яскравою краваткою.

З альбомної сторінки на Галю дивився ангел. Дивився приязно і трошки сумовито, так само, як тоді, коли він сидів на підвіконні, підсвічений призахідним сонцем. “З тобою не все гаразд, дитинко", - мовби казали його розуміючі, співчутливі очі. За дев’ять століть він нітрохи не змінився. Таке ж ніжне, округле обличчя - ой ні, лик! Лик зі світлою шкірою; такі ж великі темно-карі очі, з яких променилася доброта. Давній художник зобразив його напрочуд вдало. Чи той художник бува не Алимпій! - мимохіть подумалося Галі. Вона не знала, в який саме час переносив її Ангел Золоте Волосся. Але це можна було визначити принаймні більш-менш точно. Дівчинка метнулася до книжкової шафи, вийняла довідник про Київ і знайшла в ньому час будівництва Успенського собору: 1073 -1089 роки. Далі відшукала дати життя і смерті засновників Києво-Печерської лаври преподобних Антонія і Феодосія. Вони померли невдовзі один за одним - перший 7 травня 1073, другий 4 травня 1074 року. Той нестрижений хлопчина-сирота, Остап, казав, що обидва десять літ як покійні. Значить, Галя бачила літо 1083 року або наступне за ним. Алимпій був на ту пору підлітком. Отже, ставши художником, він малював наприкінці ХІ - на початку ХІІ століття. Усе збігалося!

З вітальні залунала гучна музика. Перший тайм закінчився, і по телевізору показували рекламу. Скориставшись перервою, тато почалапав на кухню й забряжчав посудом. Напевно, намащував собі бутерброд, бо Галиним супом він, бідака, не наївся.

Хряснули вхідні двері - то прийшла мама. Галя мерщій побігла подати і їй не вельми вдалого кашосупу. Але мама не квапилася вечеряти. Вона дуже повільно - занадто повільно - роздягалася в передпокої. Нарешті зайшла на кухню й знеможено сіла край стола. Здається, вона не бачила ні Галі з татом, ні супу, який зварила доня.

- Лікарі радять робити операцію в Німеччині. На це потрібно тридцять тисяч євро, - холодним голосом сказала вона.

- Тридцять тисяч? - перепитав тато.

- Тридцять тисяч євро, - суворо глянула на нього мама.

- Лесю... Лесю Українку також оперували в Німеччині, - не до ладу згадав тато.

- Там найкраще медичне обладнання, вмілі хірурги, хороший догляд. Ми мусимо знайти ці гроші. Інакше Степанчик лишиться калічкою.

Тато сумно похилив голову. На відміну від Лесиного батька, він не мав маєтку в Колодяжному. Він взагалі не мав нічого, крім мізерної зарплати. Мама, до речі, теж. Проте вона була невблаганна.

- Ми мусимо знайти ці гроші, - повторила вона. - Навіть якщо доведеться продати квартиру.