Anghiel-Zolotie-Volossia

3. ХЛОПЧИНА З МИНУЛОГО

Що трапилося далі, Галя не могла пояснити. Вона відчула легке запаморочення, - на коротку мить, а проте все довкола невпізнанно змінилося.

Світило сонце, шелестіли дерева під теплим літнім вітром, що гнав у небі купчасті білі хмарки. Галя ніби дивилася суперсучасне кіно в 3D-кінотеатрі з напрочуд яскравими кольорами і звуками, а сонце навіть пекло їй ніс. Проте замість кінозали навколо розлягався неозорий простір, а під високою кручею, на якій вона опинилася, широко синів... Дніпро?

- Так, Дніпро, - підтвердив Ангел Золоте Волосся. Принаймні він теж перенісся сюди разом з Галею. І він таки читав її думки.

Місцина була мальовнича і водночас дика. Галя не знала таких місць на Дніпрі. На протилежному березі, скільки сягало око, виднів безкрайній незайманий ліс, по якому пливли темні тіні хмар. По цей бік теж здіймалися віковічні дуби й сосни, обплетені диким виноградом. Мов зелений вінок, вони оточили простору галявину на кручі, серед якої стояла новозбудована церква. Біля її входу чоловіки розмішували червонястий розчин, схожий на бетон, і дерев’яними відрами носили його всередину. Ще кілька робітників розпилювали товсті дубові дошки. На Галину появу ніхто з них не звернув уваги, ніби її й не бачили.

- Ти для них невидима, - зауважив ангел. - Тому, будь ласка, поводься обережно.

На кручу вибрався, розхлюпуючи з цеберки воду, рудоголовий нестрижений хлопчина в латаній-перелатаній одежі. Робітники, облишивши свій інструмент, стали жадібно пити, передаючи кухоль один одному. Вони видавалися такими ж дрімучими, як і вся ця місцина: вусаті й бородаті, в довгих білих сорочках до колін, у брудних полотняних штанях. Деякі мали на собі чернече вбрання.

- Не впізнаєш ні місця, ні собору? - спитав Галю ангел.

Вона ще раз глянула на споруду. Висока, з однією банею. Рожеві стіни складені з каменю і рядів тонкої цегли - дайте згадати... плінфи. Вчора на уроці Катерина Петрівна пояснювала, що така цегла називається плінфою і що будували з неї дуже-дуже давно, в княжі часи. Але ж ця церква - зовсім нова, ще навіть не закінчена...

- Ти бачиш далеке минуле, - мовив Ангел Золоте Волосся, відповідаючи на її думки.

Он воно що. Цікаво, цікаво. Тільки що тут упізнавати? Галя могла б заприсягтися, що ніколи раніше не бачила ні цих круч, ні церкви. Хоча, якщо придивитися, краєвид нагадував щось знайоме.

- Паночку, то ви питали за отцем ігуменом? Він пішов у Ближні печери, - мовив хтось неподалік від Галі, і вона радісно стрепенулася.

Ближні печери! Здуріти можна: виходить, вона бачить Києво-Печерську лавру. Точніше те, з чого лавра починалася.

Галя обернулася на голос. Недалеко від неї

старий чернець розмовляв з сільським дядьком, не подібним на ^“паночка^” ні вбранням, ні виглядом. Поруч з дядьком неспокійно переступав з ноги на ногу його син - хлопчина в білій сорочці, підперезаний червоним поясом, височенький, русявий, з тонкими рисами ніжного рум’яного обличчя. Галя подумки назвала його паничиком.

- Доглянь коней, - звелів дядько хлопцеві. - А я піду пошукаю отця ігумена.

Разом з ченцем він подався вниз кручею - туди вела добре втоптана стежка. Його син дістав з воза, що стояв на краю галявини, торбу з вівсом і приладнав її перед кінськими мордами. Коні, пофоркуючи, захрумтіли зерном, а хлопчина, задерши голову, замилувався церквою. Споруда йому подобалася: він аж усміхався, обводячи поглядом високі могутні стіни, прикрашені узорами з плінфи, величну баню з золотим Хрестом, що мовби пливла серед хмар здавалося, він забув про все на світі.

- То це так ти глядиш коней?

З несподіванки хлопчина здригнувся (і Галя теж), а нестрижений служка, який щойно приніс майстрам води, зайшовся реготом. Він уже кілька хвилин стежив за прибулим хлопцем веселими збитошними очима.

- Що, гарна церква? - спитався він. - Відразу видно, що ти приїхав здалеку, з глушини. Певно ж, тобі й не снилося, що в світі є такі церкви.

Паничик заперечно хитнув головою:

- Та ні, я з-під Києва.

- Он як? - перепитав служка, недовірливо оглядаючи приїжджого. Здається, він вирішував, кепкувати з нього чи ні.

- Ця церква така ж висока, як собор святої Софії! - щиро сказав прибулий хлопець.

- Вона велична і красою дивовижна, бо церква, щоб ти знав, то земний образ Господнього неба! - мудро пояснив йому служка.

- Слухай... Ти, певно, все тут знаєш... Чи правду кажуть люди, що цю церкву варяг Симон побачив у небі? І навіть обміряв її поясом зі щирого золота?

- Звісно правда! Інакше чого б народ говорив, - сказав служка, котрому явно подобалося вдавати з себе знавця. Він усміхнувся вже приязно й заходився розповідати, як то трапилося.

Галя знала цю історію. Вони всім класом ходили в Лавру, і їхня вчителька - то була ще її люба Наталя Василівна - розказувала, як збудували знаменитий Успенський собор. У київського князя служив варязький княжич Симон. Коли він плив до Києва, його корабель захопила на морі страшна буря. Вже не сподіваючись на порятунок, Симон почав молитися і раптом побачив у небі величну церкву. “Ти не потонеш, а будеш похований у цій церкві, яку мають збудувати!” - почувся згори голос. Видіння постало таке виразне, що варяг обміряв церкву золотим поясом: вона була 20 поясів завширшки, 30 завдовжки, 30 заввишки, а разом з верхом, з банею - 50. Після цієї пригоди минуло чимало літ. У 1068 році, коли на Русь напали половці, варяг Симон разом з князями Ярославичами прийшов у Печерський монастир до преподобного Антонія просити благословення перед битвою. І знову він почув про церкву: святий чернець провістив, що битва завершиться поразкою, але Симон не загине, бо має бути похований у церкві, яку збудують у монастирі. Після битви на річці Альті - нещасливої, як і напророкував преподобний Антоній, - Симон віддав золотий пояс святим отцям на будівництво храму.

Монастирський служка розповідав цю бувальщину з багатьма подробицями. Певно, йому вже не раз доводилося розказувати її богомольцям.

- Навіть місце на церкву вказав сам Бог, - додав він, закінчивши оповідь про варяга.

- Як то? - здивовано спитав паничик.

- А так: прийшли в монастир четверо майстрів-греків з Царгорода, ці, що й тепер у нас працюють. Прийшли й питають: Де ви хочете ставити церкву? Бо нам явилася Цариця Небесна і послала збудувати храм у Києві на Русі. Тоді отець Антоній став молитися, щоб по всій землі впала роса, а там, де мала стояти церква, щоб лишилося сухо. Вранці пішла братія і знайшла суху галявину на верху гори.

- Може, її провіяв вітер або просушило сонце? - зауважив паничик. Мудро зауважив, бо й Галя таке ж подумала.

- Еге! Наступної ночі отець Антоній став молитися, щоб, навпаки, по всій землі було сухо, а на святе місце впала роса.

- І що ж, сталося так?

- Сталося. І знову Бог вказав оцю гору! - служка аж ногою тупнув, мовляв, ось вона, обрана Богом земля. - Отець Антоній молився ще й третьої ночі. А вранці поблагословив місце під божественну Богородичну церкву, і тоді з неба зійшов вогонь, спалив кущі, розчистив галявину. Люди з дива попадали на землю, як мертві. Було тут багато киян, і ченці, і великий князь Святослав, і його дружинники, і княжий небіж Володимир, той, що тепер сидить у Переяславі.

- Ти теж бачив, як вогонь з неба сходив? - спитав паничик, не зводячи зі служки зачарованих очей.

- Та де ж: Я тоді ще малий був, воно ж більш як десять літ минуло, - знехотя зізнався служка. - Але отці про це розповідають. Кажуть, що великий князь власними руками копав рів на підвалини. А ченці заклали під стіни часточки мощей семи святих мучеників, що їх привезли з собою греки: Артемія, Леонтія, Акакія, Полієвкта, Арефи, Якова і Федора.

Обидва хлопці, не змовляючись, повернулися

вбік поставленої на святощах церкви, до будівництва якої навіть князь доклав рук.

- Тут ще багато див учинилося. Дечому з того я сам свідок, - ніби між іншим докинув служка.

- Що ти бачив? Розкажи, будь ласкавий! - зацікавився паничик. Служка на це й розраховував.

- Було це весною, якраз коли мене сюди взяли, - трохи згорда повідомив він. - Бо я сирота, то й попросився в монастир, а ігумен Никон прийняв мене. О, отець Никон - великий чоловік! Кажуть, що він - сам митрополит Іларіон! - притишив голос хлопець. - Нібито він ховається під виглядом монаха, відколи в нього вийшла незгода з греками.

- А через що незгода? - спитав паничик.

- Через що, через що... Або то мого розуму діло? Митрополит Іларіон наші права обстоював, Русь боронив, а грекам то не посмакувало. Греки добрі то добрі, але своєї користі, не бійсь, не попустять... От. Але дай розкажу тобі про диво. Цієї весни припливли до нас нові грецькі майстри, ті, що розмальовують храми святими ликами. Самі прибули, ніхто їх не кликав. Оглянули церкву і, нікому нічого не сказавши, вернулися до свого човна. Хотіли втекти, як то згодом з’ясувалося. Гребли всю ніч, а вранці дивляться - човен стоїть, де й звечора був, навпроти наших печер! Божа сила не пустила їх.

- Може, вони в темряві збилися і гребли не за течією, а проти, а вода зносила їх назад? - засумнівався паничик.

- Певно, що так! Бог дав, щоб вони заплуталися. От вони вернулися в монастир і стали просити: “Відпустіть нас! Ми згодилися оздобити малу церкву, а ваша церква дуже велика. Нам вона не під силу. Ми віддамо золото, яке взяли наперед за роботу.” Отець Никон і питає: “Про що ви говорите? Ми не давали вам золота.” А греки стоять на своєму, мовляв, двоє ченців з Києва прийшли й заплатили. І описали ченців - схожих на покійних отців Антонія і Феодосія. Тоді греків повели в келію, показали мальовидло, де обидва отці змальовані, а греки й кажуть: “Правильно, ці домовлялися з нами, але чому ви говорите, що вони померли десять літ тому? Вони дали нам золото щойно перед нашим від’їздом.” Отаке диво вчинилося! Виходить, що отці Антоній і Феодосій з неба дбають про монастир. Вони святі, так уся братія вважає.

Служка згорда подивився на прибульця. Той стояв, вражений до глибини душі. Прекрасна церква, будівництво якої перетворилося на низку чудес, заполонила його уяву.

Аж надто заполонила, подумалось Галі.

- Не така вона й незвичайна, ця церква, - шепнула дівчинка ангелові. - Бабуся казала, що під час війни її підірвали динамітом. І ніяке диво її не врятувало.

- Так, собор знищили, - погодився ангел. - Тільки ж він знову стоїть відбудований. Ніби з ним нічого й не сталося.