Anghiel-Zolotie-Volossia

12. САБІНА

Обережно, мов злодій, Галя підійшла до дверей класу і спинилася перед ними, не в змозі відчинити їх. Зараз, через хвилиночку, як тільки вона зайде у свій четвертий “Б”, вибухне дикий регіт. Однокласники ж напевно вже все знають. Сабіна мала час, щоб роздзвонити.

Двері відчинилися самі. Точніше, їх відчинили зсередини.

- Привіт, - кинула Галі Даруся Гриненко, виходячи в коридор.

Мимохідь кинула, як звичайно. Це додало Галі відваги.

Вона зіщулилася і ступила через поріг, мовби пірнула в холодну воду. В класі нічого не змінилося. Хлопці товпилися біля Назара Савчука, який приніс нову комп’ютерну гру. Оля, жваво жестикулюючи, розказувала Ісанці про свого котика Пусю, про його чергову витівку. Іванко, як завжди, списував домашню роботу з математики. На Галю ніхто не звернув уваги.

Значить, Сабіна не роздзвонила. Дотримала обіцянки, яку дала Катерині Петрівні. Молодець Катерина Петрівна! Золота вона людина. Галя глянула на Сабіну, що сама сиділа за партою. Їхні погляди зустрілися.

- Добрий день, - ніяковіючи, пролепетала Галя.

- Доброго здоров’я, - відповіла Сабіна й раптом запропонувала: - Галю, якщо хочеш, сідай біля мене. Василинки не буде, бо вона захворіла.

Галя слухняно сіла на Василинчине місце. Не посміла вона заперечити, хоча воліла б сісти за свою парту, поряд із Сашком Гнатенком. Краще вже він, ніж Сабіна, яка певно ж почне випитувати, через що та чому Галя пішла жебракувати.

Проте Сабіна не випитувала. Вона мовчки дивилася, як Галя діставала з рюкзака зошит, підручник, ручку, а далі, подумавши, вийняла ще й олівці та лінійку.

- Галю, - врешті тихенько окликнула її. Таки, значить, не втерпіла.

Галя порпалася в рюкзачку, вдаючи, що не почула. Але Сабіна схилилася до неї, ледь не торкаючись лобом.

- Мій тато каже, що твої батьки можуть узяти кредит у банку. Тато порадить їм, як його вигідніше оформити, - майже пошепки повідомила вона і ще тихше додала: - Я розповіла йому тільки про те, що вам украй потрібні гроші.

Галя ошелешено втупилася в однокласницю. В душі їй щось болісно заскімлило. Як усе просто! Кредит. У банку. Ось і вихід із їхньої скрути. А вона, дурепа...

- Багато людей користуються кредитом. Твої батьки поступово його виплатять, - неправильно зрозуміла її мовчання Сабіна. - Це зовсім не страшно.

- Д-дякую, - насилу видавила з себе Галя.

- Нема за що.

Сабіна замовкла, хоч мовчати їй явно не хотілося.

- Ти дуже любиш свого братика, - обізвалася вона через хвилинку. - Добре мати братика, правда?

- З ним багато клопоту, - знизала плечима Галя.

- З Готфреєм-Ненсом теж.

Готфрей-Ненс - то Сабінин кіт, про нього знали всі у класі. Красень-кіт, перська шиншила, неймовірно пухнастий, неймовірно розумний, досконало чистої породи, у нього медалі ледь не з кожної виставки.

- Степанчик часто робить шкоду.

- Готфрей-Ненс також. Але ж це не те саме.

- Не те, - погодилася Галя. - Раніше я заздрила дівчаткам, у яких немає менших братиків. Думала, що їм краще. Стаканчика треба глядіти, з ним треба гуляти, йому треба читати казки - уявляєш, двадцятий раз читати про котика й півника?

Галі згадалося, як братик слухав, коли вона читала: не зводив з неї круглих, мов ґудзики, синіх оченят, радісно повторював за нею, не вимовляючи “р”, ще й у долоньки сплескував: “Цок! Та в лобок! Та в писану толбу!”

- Тепер я б читала йому хоч і всоте, - додала вона, зітхнувши.

- Ти його дуже любиш, - повторила Сабіна. - А в мене ні сестри, ні брата. Тільки кіт. Але ж воно не те.

Продзвенів дзвоник, почався урок, проте Галя знову дивилася на дошку, як баран на нові ворота. Дивилася й не бачила, що там писала вчителька. Думала геть про інше. Про... Сабіну. Ти бач, як буває? Таж Сабіна - найкрутіша в класі дівчинка, яка всіма верховодить, їй хіба лиш пташиного молока бракувало. Не цукерок з такою назвою, бо цукерки для неї - не проблема. А виявляється, що в сіренької, як горобчик, Галі було те, чого не мала Сабіна. Братик! Кумедний, незграбний, як ведмежа, шкодливий і такий безмежно любий, що серце щеміло від ніжності.

- А зараз, діти, - голос Катерини Петрівни досяг найвищих нот, - ми напишемо невеличку самостійну роботу. Складіть текст з однорідними членами речення. Галю Супрун, це й тебе стосується.

Галя спробувала прогнати сторонні думки.

Отже, текст. Однорідні члени речення. Але братик не йшов їй з гадки, тож вона написала таке:

“Тато, мама, я і Степан відпочивали на Десні. Десна швидка і глибока. Ми гралися, купалися, бігали, пустували. Мама варила на вогнищі чай і козацький куліш.”

Здавши зошит, Галя вийшла в коридор. і знову поруч з нею опинилася Сабіна. Здавалося, що вона придивлялася до Галі, мов до дивної цікавинки. Дівчатка підійшли до вікна, за яким хмарилося, супилося темно-сіре небо - надворі знову плющав дощ. Цього року не весна, а суцільна мокротеча.

- Ти написала гарні речення. Тобі подобається відпочивати на Десні? - спитала Сабіна, ніби знічев’я.

- Так. Ми знаємо хороше місце, - відповіла Галя. - Автобусом добираємося до Рудні - це таке село над Десною. Тоді трошки пройти, і можна розкладати намет.

- І що ви там робите?

Галя здивовано глянула на Сабіну.

- Нічого не робимо. Тобто кожен робить, що хоче. Ну, треба хмиз на вогнище назбирати, але це вже коли варимо вечерю. А до того - хоч на голові ходи. Тато читає книжки, мама засмагає, а ми зі Стаканчиком бігаємо й верещимо, як недорізані. Або вимащуємося мулом, як чорти, по самі очі, а тоді мокнемо в річці, поки не відмиємося.

- А вечеря? Ви варите її на вогнищі?

- Так, бо на чому ж іще? Тато підвішує над вогнем казанок, і так варимо. По-туристськи.

Сабіна усміхнулася, її смагляве личко стало мрійливим і лагідним.

- Я на Десні ніколи не відпочивала, - сказала вона. - Знаєш, усі вважають, що Італія - це щось надзвичайне. А в ній, якщо чесно, нічого особливого нема. Ну, музеї там різні, церкви. Страшенно багато картин. Всілякі там художники, Рембрандт, Ботічеллі... Але коли ходиш день при дні по музеях... На картини вже просто не хочеться дивитися.

Галя не вірила власним вухам. Невже таке можливе? Щоб набридли славетні музеї? Але ж Сабіна не брехатиме.

- А потім обід у ресторані, - продовжувала та, - і знов сиди й поводься чемно, інакше тато сердиться, бо йому соромно за моє виховання. Ще й подадуть тобі чорне ризото, і ти мусиш його їсти й не кривитися.

- Чорне... що? - перепитала Галя.

- Рис із каракатицею, це таке морське створіння. Взагалі-то коли звикнеш, чорне ризото доволі смачне. Але коли вперше бачиш абсолютно чорний рис, а в ньому якісь щупальця, то їсти його не дуже хочеться.

Галя спробувала уявити чорний рис з каракатицею, - брр, навіть слово якесь жахливе, мовби й воно зі щупальцями.

- Ні, ти не думай, - Сабіна спохопилася, що надто згустила барви. - Італія - цікава країна. Особливо Венеція з її каналами. Такого не побачиш більше ніде. Але, розумієш, коли батьки починають сваритися, бо ми з мамою загубилися, а потім татові здалося, ніби гондольєр залицявся до мами...

Галя розуміюче кивнула головою. Коли батьки сваряться - це погано, де б воно не було. Але що вона чує? Поїздки за кордон, якими вихвалялися дівчатка, - не таке вже й чудо, як їй здавалося? Натомість відпочинок на Десні має свої переваги! Хоч він практично нічого не коштує, чим особливо тішиться мама.

Галі згадалися вечори над Десною: золотаве полум’я відбивається в темному плесі, немов яскрава чарівна квітка; тато підкидає хмиз, і снопи іскор злітають до зірок, а зорі в небі густі-прегусті. Батьки розмовляють про щось хороше, втихомирений Степанчик дрімає в мами на колінах, а навколо чорна таємнича ніч, яка не лякає, бо біля вогнища затишно й тепло. Мов у Бога за плечима, як каже бабуся Віра.

- Я ніколи не ночувала в наметі, - зізналася Сабіна.

- Якщо хочеш, ми візьмемо тебе на вихідні, - несподівано для себе запропонувала Галя. - Якщо, звичайно, ще колись поїдемо на Десну...

- Обов’язково поїдете, - підбадьорила її Сабіна. Так приязно, від щирого серця підбадьорила!

Хто б міг подумати! Крута Сабіна, модниця, дочка банкіра. Галя вважала її гордячкою. А вона зовсім інакша. Співчутлива, щира. Ще й уміє берегти таємниці. Не лізе в душу, а розмовляє просто і приязно, ніби з Галею не трапилося нічогісінько поганого.

Галя вдячно глянула на однокласницю. Якби Сабіна вміла, як Ангел Золоте Волосся, читати чужі думки, то прочитала б у Галиній голівці найтепліші вдячні слова.

Дівчатка разом вернулися в клас, і дві сороки, Ісанка й Оля, здивовано зашепотілися між собою, позиркуючи в їхній бік. Мали чого дивуватися: Сабіна водилася з Галею! Вони, мабуть, ще не збагнули того, що сьогодні відкрилося Галі: за модним платтям від Барбері в Сабіни ховалася людяна душа. Хороших людей значно більше, "ніж досі вважала Галя. Варто було лиш пильніше придивитися.

А от Сашко Гнатенко невиправний, хоч скільки придивляйся. Не встигли Галя з Сабіною вмоститися за партою, як він знову, мов заїжджена платівка, завів стару пісню:

- Несе Галя воду...

Чого йому треба? Вже ж ніби Галя йому не заважає, пересівши до Сабіни. Ні, він виводить на все горло:

- Галю ж, моя Галю,

Дай води напиться,

Ти така хороша,

Дай хоч подивиться.

- Дивися! - раптом підхопилася Галя, мовби якийсь чорт її підкинув, і, взявшись у боки, пройшлася павою перед класом (це так бабуся Віра каже: “пройшлася павою”). - Ну що, хороша?

Сашко поперхнувся піснею і раптом почервонів, густо, по саме волосся.

- Вперше бачу, що Сашко червоніє. Як вишенька-черешенька, - захихотіла Галя.

- Ти ж йому подобаєшся, - зауважила Сабіна.

- Та ну... Не може бути!

- Тому він і зачіпає.

- Не може бути, - повторила Галя, проте крадькома озирнулася на зніяковілого Сашка.

Нині справді день дивовиж! Ще й отака новина про Гнатенка. Галя не знала, приємна вона їй чи ні, бо Сашко - бешкетник і баламут, яких мало. Але, якщо подумати, він не безнадійний, а може, навіть непоганий хлопець. Галя йому подобається... Бо він ще не знає, що вона жебракувала в метро.

Від згадки про вчорашнє дівчинку пройняло холодом. Проте десь глибоко-глибоко, на самому денці душі жевріло сподівання: може, не все втрачено? Бо ж Катерина Петрівна - золота людина, бо й Сабіна - хороша, щира дівчинка. Вони не відвернулися від Галі. То, може, в неї ще все буде добре?