Англійський пацієнт

Вілла

Дівчина, котра працювала в садку, випросталася й подивилася вдалечінь. Було відчуття, що погода от-от зміниться. Черговий порив вітру сповнив повітря розмаїттям звуків, і високі кипариси неспокійно захиталися. Вона повернулася та попрямувала до будинку, а коли вже занесла ногу над пристінком, відчула на оголених руках краплі дощу. Перетнула лоджію і стрімко увійшла до помешкання.

У кухні вона не зупинилася, а рушила далі. Збігла захованими в темряві сходами до довгого коридору, де крізь відчинені двері на підлогу падав клин світла.

Зайшла до кімнати з іншим садом — повним дерев, намальованих на стінах і стелі. Там на ліжку лежав чоловік, підставлений легкому вітрові, і, коли дівчина увійшла, він повільно повернув до неї обличчя.

Кожні чотири дні вона миє його обгоріле тіло, починаючи з понищених стоп. Притримує мокру серветку трохи вище від щиколоток, вичавлює з неї воду, піднімає голову, коли він бурмоче, спостерігає посмішку. Найстрашніші опіки були над гомілками. Пурпурові. Аж до кісток.

Вона доглядає його вже кілька місяців і добре вивчила тіло, спокійний пеніс, схожий на морського коника, вузькі пружні стегна. Тіло Христа, думалося їй. Він її зневірений святий. Лежить на спині без жодної подушки, вдивляється в намальоване на стелі листя, в запону з гілок під синім небом.

Вона щедро ллє знеболювальний лосьйон «Каламін» просто на груди, де менше опіків, де можна торкнутися. Їй так подобається впадинка під останнім ребром, це урвище зі шкіри. Дівчина дотягується до плеча, дмухає на шию, і він бурмоче.

— Що? — запитує, виринаючи з глибин зосередженості.

Чоловік повертає понівечене обличчя із сірими очима. Медсестра лізе рукою до кишені. Вона знімає зубами шкірку зі сливи, відділяє кісточку й кладе м’яку фруктову плоть чоловікові до рота.

Він знову щось шепоче, змушуючи щемке сердце юної сестри залишатися поруч із ним, хоч би де була його свідомість, супроводжувати до бездонних глибин пам’яті, куди він занурюється щораз глибше і борсається серед спогадів про кілька останніх місяців перед тим, як померти для цілого світу.

Часом чоловік розповідає свої історії, його пам’ять шугає в різних площинах, наче яструб, вишукуючи нові деталі. Він прокидається в оповитій намальованою зеленню альтанці, оточений розсипом цвіту й руками величавих дерев. Це нагадує йому пікніки і жінку, що цілувала ті частини його тіла, котрі нині обпечені до кольору баклажана.

— Я тижнями тинявся пустелею, забуваючи навіть підвести очі й подивитися на Місяць, — оповідає він, — як одружений чоловік, котрий може кілька днів не вдивлятися в обличчя дружини. У цьому немає байдужості, тільки надмірна заклопотаність.

Чоловікові очі застигають на обличчі молодої жінки. Якщо вона відхилить голову, погляд його не зміниться, просто ковзне повз неї й наштовхнеться на стіну. Медсестра нахиляється ближче.

— Як ви обгоріли?

Пізнє пообіддя. Його руки граються з простирадлом, пестять тканину зворотнім боком долоні.

— Мій літак загорівся й упав у пустелі. Люди знайшли мене, змайстрували щось схоже на човен із палиць і потягли крізь піски. Ми були у Єгипетському піщаному морі, раз у раз перетинали висохлі русла. Кочівники, ти чула колись про них? Бедуїни. Коли я впав, навіть пісок зайнявся. Люди побачили, як я вийшов із цього полум’я оголеним. Вогонь пожирав шкіряний шолом. Вони прив’язали до мене шини, зробили каркасні ноші й побігли. Тільки й чутно було їхні глухі кроки. Я зруйнував пустельний супокій.

Бедуїни знали, що таке палаючий літак. З 1939 року чимало їх впало на них із неба. Вони виготовляли деякі металеві інструменти й кухонне начиння з понівечених літаків і цистерн. Це був час, коли війна велася в небі. Кочівники навчилися розпізнавати звук підбитого літака і могли безпомилково дістатися до його уламків. Невеличкий гвинтик із кабіни перетворювався на коштовність. Я, мабуть, перший, хто вийшов до них з палаючої машини. Чоловік, на чиїй голові розквітло полум’я. Вони не знали мого імені. Я не знав, якого вони роду-племені.

— Хто ви?

— Не знаю. Ти вже питала мене.

— Ви називали себе англійцем.

Він ніколи не втомлювався достатньо сильно й довго не міг заснути. Дівчина читала йому всі книжки, котрі зуміла знайти в бібліотеці поверхом нижче. Свічки миготіли і кидали тіні на сторінки та на її обличчя, на дерева й алеї, ці настінні прикраси залишалися о такій порі майже невидимими. Він дослухався до її слів, всотував їх, наче воду.

Якщо ставало зимно, вона обережно підходила до ліжка і лягала поруч. Мусила бути дуже обережною — навіть доторк тонкого зап’ястя завдавав йому нестерпного болю.

Іноді вже було далеко за північ, а він все лежав, широко розплющивши очі, та вдивлявся в темряву.

Чоловік впізнавав запах оазису, навіть не бачивши його. Вологе повітря. Шурхіт пальм. Бряцання кінської збруї. Гупають олов’яні бляшанки, і цей низький звук шепоче, що вони повні води.

Бедуїни змочили олією великі шматки м’якої тканини і вкрили його. Наче миром помазали.

Він відчував присутність мовчазного чоловіка, котрий увесь час був біля нього, вдихав аромат його дихання, коли той схилявся над ним що двадцять чотири години в сутінках, оглядав у темряві його шкіру.

Без тканини він знову почувався оголеним чоловіком, котрий вийшов із палаючого літака. Люди накрили його сірою повстю. Який благородний народ знайшов його, дивувався він. У якій країні виріс цей м’який інжир, плоди якого поруч із ним розжовував, а потім вкладав йому до рота якийсь чоловік. Спливав час в оточенні кочівників, а він не міг згадати, звідки прийшов до них. Знав лише одне — він був ворогом, збитим з небес.

Пізніше, у шпиталі в Пізі, йому здавалося, що кожної ночі до нього приходила знайома постать, жувала інжир і вкладала йому до уст соковиту м’якоть.

Ті ночі були моторошними й безбарвними. Ані звуку, ані наспіву. Коли він прокидався, бедуїни припиняли розмови. Він лежав на вівтарі гамаку та марнославно уявляв собі, як сотні кочівників доглядають його, проте їх було лише двоє, тих, хто знайшов його, хто зірвав з нього чудернацький, охоплений схожим на розгалужені роги вогнем головний убір. Цих двох він упізнавав за присмаком слини, котру жадібно ковтав разом з інжиром, за звуком, з яким бігли пустелею їхні ноги.

Вона сиділа й читала книжку під мерехтливим світлом. Поглядала зрідка в коридор вілли, котра слугувала військовим шпиталем, і дівчина жила тут разом з іншими медсестрами, аж поки їх усіх помалу не перевели деінде, фронт рухався на північ, війна майже скінчилася.

У житті медсестри настав період, коли книги сприймалися як єдиний вихід із самотньої келії. Вони займали вже половину її світу. Вночі вона сиділа, схилена над тумбочкою, і читала про маленького індійського хлопчика, котрий вчився запам’ятовувати різноманітні коштовності та інші дрібнички на таці, мотався від учителя до вчителя, всотував їхні знання: хтось навчив його різних говірок, хтось — як правильно запам’ятовувати, а хтось — як не піддатися гіпнозу[1].

Книжка лежала на її колінах. Раптом дівчина збагнула, що вже понад п’ять хвилин пильно роздивляється вкритий порами папір і загнутий кутик сімнадцятої сторінки, наче хтось залишив знак. Торкнулася рукою шкіряної палітурки. Щось стрімко зблиснуло в її спогадах, ніби мишка пробігла горищем чи нічний метелик вдарився об скло. Дівчина знову зиркнула в коридор, хоча й знала, що на віллі Сан-Джироламо, крім неї й англійського пацієнта, не залишилося жодної живої душі. Медсестрі вдавалося виростити у розбомбленому садку за будинком досить овочів, щоб вони могли вижити, до того ж час від часу з міста навідувався чоловік і вона вимінювала мило, простирадла та різну всячину, котра залишилася у шпиталі, на важливіші речі. Дрібку квасолі, шматок м’яса. Він навіть залишив їй дві пляшки вина, і тепер щовечора, після того як дівчина лягала поруч із пацієнтом і той врешті-решт засинав, вона церемоніально наповнювала собі невеличку мензурку й відносила пляшку на нічний столик за причиненими на три чверті дверима, а потім сьорбала вино маленькими ковточками, гортаючи одну зі своїх книжок.

Англієць часом пильно дослухався, а іноді — ні, тому потім йому здавалося, що книжки сповнені прогалин, наче ділянки дороги, понищені штормом, подекуди не вистачало якихось епізодів, ніби сарана погризла шматок гобелену чи пошкоджений бомбардуванням тиньок несподівано відвалився вночі від фрески.

Вілла, на якій вони зараз мешкали, виглядала приблизно так само. Через завали до деяких кімнат неможливо було увійти. Бомба залишила кратер у бібліотечній стіні, крізь нього сочилися дощ і місячне сяйво, а крісло в кутку тепер постійно було мокрим як хлющ.

Дівчину не турбувала занепокоєність англійця пробілами в сюжеті. Вона не переказувала йому розділи, котрих бракувало, а просто розгортала книжку й виголошувала «сторінка дев’яносто шість» чи «сторінка сто одинадцять». От і вся довідка. Медсестра брала чоловікові руки, підносила до обличчя і вдихала запах хвороби.

— Твої руки загрубіли, — сказав він якось.

— Це все через порпання в землі, бур’яни та будяки.

— Будь обережна. Я попереджав, що це небезпечно.

— Знаю.

Потім вона поверталася до книжки.

Це батько навчив її визначати стан здоров’я за запахом рук. Чи собачих лап. Щоразу залишаючись удома наодинці з собакою, він вдихав аромат подушечок на її лапах. «Це, — казав він, наче насолоджуючись гарним бренді, — найкращий на світі аромат! Вишуканий букет! Відголоски мандрів!» Дівчина вдавала огиду, але собачі лапи дійсно були дивом: вони ніколи не тхнули брудом. «Це собор! — вигукував татко. — Такий-то садок, потім поле з високими травами, прогулянка крізь цикламени — скарбниця підказок про всі шляхи, якими сьогодні бігала тварина».

На горищі знову шугнуло щось, схоже на мишку, і дівчина вкотре підвела погляд від книжки.

Вони разом звільнили чоловікове обличчя від трав’яної маски. Сьогодні було затемнення. Вони чекали на нього. Де ж він? Що це за цивілізація із вмінням передбачати погоду й затемнення? Ель-Ахмар чи, як його ще називають, Ель-Аб’яд[2]; то люди мусять належати до одного з північно-західних пустельних племен. Вони змогли знайти людину, що падала з неба, вкрили її обличчя маскою із зілля, назбираного в оазисі й зв’язаного докупи. Зараз трава огортала чоловіка. Улюбленою його місциною на землі були трав’яні луки К’ю[3], де кольори буяли такою ніжністю та розмаїттям, наче пагорби, на яких ростуть різнобарвні ясени.

Під час затемнення він пильно вдивлявся в навколишній пейзаж у слабкому світлі. Люди навчили його, як підіймати руки і вбирати в себе сили Всесвіту, так само як пустеля увібрала в себе безліч літаків. Вони продовжували нести його в паланкіні з гілок і повсті. Чоловік побачив, як зграйка фламінго перетинає поле його зору в напівтемряві від прикритого Місяцем Сонця.

Його шкіри повсякчас торкалися цілющі суміші чи темрява. Якось уночі він почув високо в небі щось на кшталт лагідного співу дзвіночків на вітрі, та згодом запала тиша, і він заснув, спраглий цього звуку, схожого на сповільнене тьохкання птаха, можливо фламінго, чи скавчання маленького фенека[4], котрого ніс у напівзашитій кишені свого бурнуса[5] один із чоловіків.

Наступного дня чоловік лежав загорнений у свіжу тканину, аж раптом звідкись долинули різкі кришталеві звуки. Здавалося, сама темрява народжувала їх. Коли надійшли сутінки, його тіло знову розгорнули і пацієнт побачив, як до нього наближається стіл із чоловічою головою, а за хвилинку зрозумів, що це бедуїн з велетенським ярмом на шиї з прив’язаними до нього сотнями маленьких пляшечок, кожна — ниткою чи дротом різної довжини. Тіло, заховане в цій скляній сфері, рухалося так, наче cтало її частиною.

Фігура ніби зійшла із зображень тих архангелів, яких він перемальовував іще школярем і ніяк не міг зрозуміти, як звичайне тіло здатне вмістити усі м’язи, необхідні для керування крильми. Кочівник рухався повільно й розважливо, хода його була настільки плавною, що пляшечки майже не розхитувалися. Архангел змахував скляним крилом і діставав потрібне зілля, насичене сонячним промінням, наче мазь спеціально нагрівалася, щоб оберігати його рани. Позаду цілителя мерехтіло світло — відтінки синього та інших кольорів тремтіли в серпанку й танцювали на піску. Усе це здавалося дивом — слабкий скляний передзвін, надмір кольорів, чоловік наближався, наче волхв із дарами та обличчям, схожим на гладенький і темний рушничний приклад.

Поверхня скла була шорсткою, бо оброблялася піском, як у часи давно зниклої цивілізації. Кожна пляшечка заткнута малесеньким корком, і цілитель витягав його зубами, тримаючи в роті кілька таких затичок, змішував вміст різних ємностей. Він постояв над розпростертим обпаленим тілом зі своїми крильми, встромив глибоко в пісок дві палиці й відійшов від свого шестифутового ярма, котре балансувало тепер на милицях, зроблених із двох патиків. Бедуїн залишив свою «крамницю». Він клячав біля постраждалого пілота, клав холодні руки йому на шию й сидів так якийсь час.

На караванному шляху між Північним Суданом і Ґізою, котрий називали Сорокаденною дорогою, його знав кожен. Цілитель зустрічав каравани, торгував спеціями та напоями й мандрував між оазами. Він пробирався крізь піщані бурі, загорнутий у свій дивакуватий скляний плащ, із маленькими корками у вухах, і сам собі здавався своєю ж посудиною, цей крамар-цілитель, цей повелитель олій, парфумів і дивовижних панацей, цей хреститель. Він просто заходив до табору й прямував із завісою слоїків до того, хто потребував ліків.

Кочівник сів і нахилився над обгорілим чоловіком. Потім з’єднав шкіряні човники стоп, трохи відхилився й витягнув потрібні пляшечки, навіть не глянувши на них. Повітря повнилося ароматами, коли він відкорковував слоїки. Запахло морем. Іржею. Квітами індиго. Чорнилом. Річковим намулом-калиною-формальдегідом-парафіном- ефіром. Повітря хаотично засмикалося. Ген-ген заревли верблюди, мабуть, вловили пахощі. Цілитель втер у грудну клітину пілота чорно-зелену пасту. Це була товчена павичева кістка, він виміняв її в одному з арабських поселень десь західніше чи південніше, бо знав, що це найкращий лік проти опіків.

Двері між кухнею й зруйнованою капличкою ведуть до овальної бібліотеки. Усередині все здається безпечним, якщо не зважати на велетенську дірку між портретами на дальній стіні — два місяці тому тут стріляли з мінометів. Приміщення призвичаїлося до своєї рани, звикло до витівок природи, вечірніх зірок і пташиного співу. Окрім височенних книжкових полиць тут є канапа, піаніно, накрите сірою тканиною, і навіть голова ведмедя — єдине, що залишилося від опудала. Полиці біля пошкодженої стіни покривилися від дощу, та й книжки набрали води і поважчали вдвічі. Іноді тут з’являлася блискавка, перекреслювала собою килим і піаніно, знову й знову.

У дальньому боці кімнати були колись французькі вікна, але їх давно забили дошками. Якби вони відчинялися, дівчина могла б просто з бібліотеки потрапити до лоджії, а потім спуститися тридцятьма шістьма покаяльними сходинками повз капличку й попрямувати туди, де колись були старовинні луки, а тепер — земля, випалена вибухами фосфорних бомб. Німецька армія, покидаючи будинки, мінувала їх, тож у більшості кімнат, котрі не були вкрай необхідними, як оця, люди задля спокою позабивали двері.

Дівчина знала, яка небезпека чатувала на неї, поки вона прослизала до кімнати в надвечірніх сутінках. Раптово зупинилася, усвідомивши, що, ймовірно, її ваги на дерев’яній підлозі досить для активації будь-яких механізмів. Її ноги в пилюці. Єдине слабке світло просочувалося крізь зазубрену дірку від мінометного обстрілу, котра сліпим оком витріщалася в небеса.

Медсестра витягла «Останнього з могікан», з тріском відірвавши його від суцільної купи зліплених вологою книжок, її навіть у напівтемряві зачаровували аквамаринове небо, озеро та індіанець на передньому плані обкладинки. А потім, ніби в кімнаті був той, кого не варто турбувати, дівчина тихо позадкувала в зворотньому напрямку, стаючи на власні сліди, щоби вберегтися від вибухівки, але начебто граючись, і коли б хтось зазирнув досередини, подумав би, що вона увійшла сюди, а потім її матеріальна оболонка дивним чином зникла. Вона зачинила двері й повернула на місце попереджувальну пломбу.

Згодом вона сіла в алькові біля вікна в кімнаті англійського пацієнта, де з одного боку від неї простяглися розмальовані стіни, з другого — справжня долина. Дівчина розгорнула книжку. Сторінки склеїлися докупи, заклякли тугим жмутом. Медсестра почувалася Робінзоном Крузо, який знайшов затонулий фоліант, викинутий хвилею на берег і добряче висушений сонцем. «Оповідь про 1757 рік». Ілюстрації Н. К. Ваєта[6]. Як у всіх найкращих книжках, тут була важлива сторінка зі списком ілюстрацій і рядок тексту до кожної з них.

Дівчина поринула в оповідання, заздалегідь знаючи, що ось-ось з’явиться відчуття занурення в чуже життя, яке простяглося на ділянку довжиною в двадцять років, її тіло наповниться реченнями та миттєвостями, поважчає, наче голова, в якій причаїлися забуті сни.

Війська понад місяць облягали гірське італійське містечко, котре стояло на варті північно-західного шляху, загороджувальний вогонь сфокусувався на захованих серед яблуневих і сливових садів чоловічому монастирі та двох віллах. На одній із них, віллі Медічі, мешкали генерали. Трохи далі була вілла Сан-Джироламо — колишній жіночий монастир, чиї фортецеподібні стіни з бійницями стали останньою схованкою для німецької армії. Тут розмістилася сотня військових. Коли містечко на пагорбах почало розриватися від пострілів на шматки, наче кораблі під час морського бою, солдати рушили з казарменних наметів, встановлених у саду, до вже й так переповнених спалень старого монастиря. Вибухи зруйнували не лише частину каплички, а й горішній поверх вілли. Коли будинок нарешті перейшов до союзників і вони влаштували тут шпиталь, сходи на третій поверх запломбували, хоча деяким частинам комина й даху вдалося пережити ті моторошні події.

Медсестра та її англійський пацієнт наполягли на тому, щоб залишитися тут, коли усіх інших евакуювали до безпечніших південних територій. Увесь цей час вони страшенно мерзли, бо будинок було знеструмлено. У деяких кімнатах з боку долини бракувало стін. Вона відчиняла двері до них і бачила тільки вкриті листям, просяклі вологою ліжка, котрі змерзло щулилися в кутку. Інші ж двері відчинялися просто на вулицю. Кімнати перетворилися на відкриті пташники.

Вогонь пожер нижні східці ще до того, як солдати пішли геть. Вона принесла з бібліотеки двадцять книжок, прибила їх до залишків дерева і відновила таким чином дві сходинки. Більшість стільців вона спалила, щоб зігрітися. Залишилося ще крісло в бібліотеці, проте воно завжди було мокре, всотувало в себе всю ту воду нічних злив, котра потрапляла до кімнати крізь дірку від мінометного обстрілу. У квітні 1945-го вогню уникло тільки те, що було мокрим. Залишилося кілька ліжок. Втім, медсестра полюбляла кочувати кімнатами разом з матрацом чи підвісним ліжком, деколи ночувала в кімнаті англійського пацієнта, деколи — у коридорі, залежно від температури, освітлення чи вітру. Зранку вона скручувала свій матрац і перев’язувала шворкою. Тепер потеплішало, тож дівчина змогла відчинити більше кімнат, провітрити темні закапелки, дозволити сонячному світлу висушити усю вологу. Часом відчиняла двері й спала в кімнатах, котрі не мали стін. Лягала на солом’яний матрац на краю кімнати і, якщо просиналася від грому чи блискавки, дивилася, як мерехтять зорі й повзуть кудись хмари. Їй було двадцять, і в такі моменти дівчині вдавалося залишатися безрозсудною й безтурботною, відкидати своє занепокоєння замінованою бібліотекою чи громом, який змушував здригатися вночі. Постійне переховування в темних холодних місцях впродовж кількох останніх місяців виснажило її. Вона заходила до засмальцьованих солдатами кімнат, до залів, чиє умеблювання згоріло разом із ними. Прибирала листя, відмивала лайно та сечу, відшкрібала обвуглені столи. Дівчина жила, ніби волоцюга, а трохи далі королем спочивав на ліжку англійський пацієнт.

Ззовні це місце здавалося пусткою. Відкриті сходи щезали в повітрі, їхні бильця звисали. Доводилося харчуватися грубою їжею, але так було безпечніше. Остерігаючись бандитів, які знищували все на своєму шляху, вони запалювали свічки вночі лише за необхідності. Їх рятував той простий факт, що вілла здавалася зруйнованою. Але дівчина почувалася тут захищеною, наполовину дорослою й наполовину дитиною. Переживши лихоліття війни, вона встановила для себе кілька простих правил. Більше ніхто не змусить її служити на благо цілого людства. Вона доглядатиме тільки обпеченого пацієнта. Вона читатиме йому, митиме його й даватиме йому щоденну дозу морфію — вона пов’язана тільки з ним.

Дівчина працювала на городі й у саду. Принесла зі зруйнованої каплички розп’яття заввишки шість футів[7] і спробувала зробити опудало, щоби вберегти від птахів грядки, почепивши на нього порожні бляшанки від сардин, які брязкотіли і калатали від кожного подмуху вітру. Кам’яна доріжка привела медсестру до освітленої свічкою келії, де вона зберігала акуратно запаковану валізу з кількома листами, деяким одягом і металевою коробкою, повною медичних інструментів. Дівчина прибрала невеликий шматочок вілли й усе це зможе спалити, якщо тільки схоче.

Вона запалює в темряві сірник і підносить до ґноту. Світло тягнеться до її плечей. Дівчина вклякає. Охоплює себе руками й мовчки вдихає запах сірки. Уявляє, як разом із ним вдихає світло.

Відійшовши назад на кілька кроків, малює крейдою на дерев’яній підлозі білий прямокутник. Рухається далі й малює ще кілька прямокутників — вони утворюють вежу, — один, потім два, знову один, спирається лівою рукою на підлогу й зосереджено нахиляє голову. Задкує від світла далі й далі. Врешті сідає на п’яти й сидить нерухомо.

Вона ховає крейду до кишені. Встає, підтягує спідницю і зав’язує її довкола талії. З іншої кишені виймає шматочок металу й кидає його перед собою так, що той падає за найвіддаленішим прямокутником.

Вона стрибає уперед, ноги гучно ляскають по підлозі, тінь позаду неї скручується і зникає в далечі коридору. Медсестра рухається дуже швидко, тенісні черевики ковзають цифрами, вписаними до кожного прямокутника, ось одна нога приземляється, потім дві, знову одна — і так до останньої фігури.

Дівчина нахиляється і підіймає шматочок металу, застигає на хвилинку нерухомо, спідниця досі підв’язана вище стегон, руки вільно звисають, дихання пришвидшене. Набирає в груди більше повітря і задмухує свічку.

Тепер вона в цілковитій темряві. Тільки запах диму.

Медсестра підстрибує й розвертається в повітрі, дивиться в інший бік і продовжує стрибати, ще лютіше рухаючись темним коридором, ляскають і гепають підошви черевиків, наступаючи на цифри, приземляються на прямокутники, яких вона не бачить, але знає, що вони там є, — а звуки ці відлунюють у темних коридорах і ширяться безлюдними закапелками італійської вілли аж до Місяця, аж до стрімчаків у лощині, котра півколом оточила будинок.

Іноді вночі обпалений чоловік відчуває слабке дрижання будівлі. Він підлаштовує свій слуховий апарат і виокремлює якесь незрозуміле гупання, проте так і не може збагнути, що це і де відбувається.

Медсестра бере з тумбочки біля його ліжка зшиток. Це книжка, винесена ним із вогню, — «Історія» Геродота, де між аркушами вклеєні сторінки інших книжок, вирізані ним, чи записані від руки між її рядків його власні спостереження, і тепер усі ці слова гойдаються в колисці Геродотового тексту.

Дівчина читає дрібний закарючкуватий почерк.

На півдні Мароко лютує смерч, який названо фелахами[8] аджедж і від якого захищаються ножами. А ще є афріко, котрий колись долітав аж до Рима. В Югославії восени шаленіє аїм. Аріфі, охрещений також вітром спраги, облизує шкіру вогняними язиками. Усе це постійні вітри, котрі існують і нині.

Є також і інші, сезонні вітри, зі змінним напрямком, які здатні збити з ніг коня, пожбурити на землю вершника, а тоді помчати геть, закрутившись проти годинникової стрілки. Біст роз налітає на Афганістан і сатаніє там протягом ста сімдесяти днів, випалюючи дощенту села. Туніський гіблі, котрий у Європі називають сироко, здіймається, і кружляє, і кружляє, і кружляє, викликаючи людське божевілля. Суданська піщана буря — хабуб — одягається в яскраво-жовті стіни тисячі метрів заввишки й супроводжується дощем. Харматан дме з Атлантики й зрідка може втопитися в її водах. Імбат — це морський бриз у Північній Африці. Деякі вітри — просто небесне зітхання. Нічні пилові бурі, котрі несуть холоди. Хамсин — піщаний вітер із Єгипту — казиться з березня до травня, названий від арабського слова зі значенням «п’ятдесят», бо розквітає упродовж п’ятдесяти днів, — дев’ята кара Єгипту. Вітер дату надлітає з Гібралтару й приносить із собою свіжість і пахощі.

Існує ще ________ — таємний пустельний вітер, чиє ім’я король наказав забути, бо той забрав життя його сина.

І нафліат — сильний поривчастий вітер з Аравії. Меццар-іфоулоусен — жорстокий і холодний південно-східний смерч, який бербери називають «общипувач пір’я». Бесхабар з’являється з південно-східного Кавказу, «чорний вітер», який висушує все довкола. Турецький Саміель — «отруту і вітер» — люди навчилися використовувати в битвах. Та й чимало інших «отруйних вітрів» — самум у Північній Африці чи солано, що зриває й несе пелюстки квітів, крутить і кидає їх, аж памороки в голові.

Інші, окремі вітри.

Шалено шугають землею, ніби повені. Здирають фарби, видирають із землі телефонні стовпи, жбурляють каміння й відривають пам’ятникам голови. Харматан дме в Сахарі, несе червоний пил, гарячий, наче відкритий вогонь, дрібний, мов борошно. Ця пилюка забиває затвори гвинтівок. Моряки називають його «море темряви». Червоні пилові тумани із Сахари долітають аж до Корнуолу й Девону, періщать дощами й перетворюються на багнюку, а люди думають, що з неба ллється кров. «У 1901 році в Португалії й Іспанії повідомляли про криваві дощі».

Повітря наповнене мільйонами тон пилу, земля — мільйонами кубометрів повітря, а в її надрах ховається більше істот (черв’яків, жуків, підземних створінь), ніж на поверхні. Геродот свідчить, як самум поглинув кілька армій і ніхто їх більше не бачив. Один народ так «розгнівався на цей диявольський вітер, що проголосив йому війну і наступав на нього, вишикуваний, з піднятою зброєю, але його повністю знищено й поховано за одну мить».

Піщані бурі є трьох видів. Вихор. Колона. Стіна. Перша знищує горизонт. Друга оточує «джинами, котрі танцюють вальс». Третя — стіна «мідно-червоного тиньку. Здається, що цілий світ навколо палає».

Дівчина підвела очі й побачила, що пацієнт спостерігає за нею. Його розповідь проривалася крізь темряву.

Бедуїни зберегли мені життя, бо мали на те причину. Я був корисним для них, розумієш? Коли мій літак упав серед пустелі, хтось там вирішив, що я маю певні знання. Що я вмію визначити місто, подивившись на скелет його обрисів на карті. Я справді носив у собі море інформації. Я з тих людей, хто, залишившись на самоті в чужому будинку, прямують до книжкової шафи, обирають книжку й проковтують її. Так історія входить у нас. Я пам’ятав карти морського дна, карти із зображеннями тріщин у земній корі, схеми маршрутів хрестоносців, намальованих на телячій шкірі.

Тож я знав цю місцину ще до того, як впав їм на голови, знав, що Олександр Македонський мав причини перетнути її ще в юному віці, а може, просто через елементарну жадібність. Я знав традиції кочівників, які чманіли від вигляду шовку чи колодязя. Одне плем’я випалило долину начорно для покращення теплообміну, збільшуючи таким чином імовірність дощу, і будувало циклопічні споруди, щоби простромити лоно хмар. Були й інші племена, котрі простягали відкриті долоні назустріч вітру. Вони вірили, що коли зробити це в потрібний момент, то можна відігнати бурю на сусідні ділянки пустелі, де жили їхні недруги. Тут постійно хтось топився, племена раптово ставали історизмом із пісками впоперек їхніх горлянок.

У пустелі легко втратити відчуття реальності. Коли я впав з неба на піски, в суцільне жовте марево, то міг думати лише про необхідність збудувати пліт… Я мушу збудувати пліт.

І там, хоч і лежав серед безкрайніх пісків, я знав, що оточений людьми води.

На Тассілін[9] я бачив наскельні малюнки, як свідчення тих часів, коли люди в Сахарі полювали на водяних коней в очеретяних човнах. У долині Ваді Сура бачив печери, вкриті зображеннями плавців. Колись тут було озеро. Я міг би намалювати на стіні його обриси для них. Міг би привести їх до того краю, шість тисяч років тому.

Запитай у мореплавця про найстаріший корабель, і він опише тобі трапецієподібне вітрило на очеретяному човні, який і досі можна побачити на наскельних зображеннях у Нубії. Дофараонівських. У цих пустелях археологи досі знаходять гарпуни. Це були люди води. Ще й сьогодні караванні шляхи схожі на річкові русла. Хай сьогодні вода — рідкісний гість у цих місцях. Вода є вигнанцем, якого повертають назад у каністрах і пляшках, але це тільки привид у твоїх долонях і на твоїх вустах.

Коли я загубився поміж цих людей, невпевнений, де саме перебуваю, мені досить було назви гірського хребта, місцевого звичаю, клітини цієї доісторичної тварини, щоб карта світу ковзнула на місце[10].

Що більшість із нас знає про ці райони Африки? Долина річки Ніл перетворилася на поле баталій, котре простяглося на вісімсот миль углиб пустелі, й армії щораз то йшли в наступ, то відступали. Танки «Віппет», бомбардувальники середнього класу «Боенхейм». Гладіаторські бої на біпланах. Вісім тисяч бійців. Але хто був ворогом? А хто був союзником цих плодючих земель Кіренаїки, солончаків Ель-Агейли[11]? Ціла Європа бавилася в солдатики в Північній Африці, у Сіді-Резеґ і в Тобруку.

Отак він і подорожував у темряві, під ковпаком, на ношах із бедуїнами впродовж п’яти днів. Чоловік лежав, огорнений змоченим в олії саваном. Несподівано температура знизилась. Вони дісталися долини, розтягнутої між високими червоними стінами каньйону, приєдналися тут до решти пустельного племені води, яке просочувалося й прослизало крізь піски й каміння, їхнє блакитне вбрання рухалося, схоже на крила чи краплі молока. Бедуїни зняли з нього прилиплу до тіла повсть. Чоловік був у велетенському лоні каньйону. Високо в небі кружляли канюки, котрі й тисячу років тому спускалися до цієї кам’янистої ущелини, де був їхній дім.

Уранці кочівники віднесли пілота в найвіддаленіший куточок урвища, чи, як вони його називали, сіка. Тепер бедуїни не соромилися голосно розмовляти біля нього. І він упізнав їхній діалект. Вони прийшли сюди по заховану зброю.

Пілота кудись несли, але його обличчя забинтували так, що очі дивилися тільки вперед, та й руки простягалися на ярд чи близько того. Дні мандрів заради можливості руху на ярд. Вони підтримували його руку, направляючи відкриту долоню вниз. Він торкнувся ствола пістолета Стена й відсмикнув руку. Запала тиша. Він був тут, щоб розповісти людям про зброю.

— Дванадцятиміліметровий кулемет Breda. Італійський.

Пілот відвів затвор, встромив палець, переконався, що кулі всередині немає, повернув затвор на місце й натиснув на гачок. Клац.

— Знаменита зброя, — пробурмотів чоловік.

Його посунули далі вперед.

— Французький, сім з половиною міліметрів, легкий кулемет «Шательро» 1924.

— Німецький, сім цілих дев’ять десятих міліметра. MG-15.

Пілота підводили до кожного пістолета чи кулемета. Схоже, зброя належала до різних історичних періодів та країн — cправжнісінький музей посеред пустелі. Його пальці пробігали контурами ствола й магазину або просто торкалися прицілу. Називав зброю, і люди вели його до наступного експонату. Йому по черзі передали вісім типів озброєння. Він вигукував голосно назву кожного, спочатку французькою, а потім рідною для них мовою. Але що це для них означало? Можливо, їх не так цікавила інформація про пістолет, як те, чи відома йому ця марка.

Його знову взяли за зап’ястя й опустили долоню до коробки з патронами. В іншій скриньці, трохи правіше, лежали гільзи, цього разу семиміліметрові. Поруч — інші.

Коли він був хлопчиком, його виховувала тітка, котра вкривала траву на газоні колодою карт сорочкою догори й учила його грі пельманізм[12]. Кожен гравець міг перевернути лише дві карти, а потім потрібно було по пам’яті скласти пари. Це відбувалося посеред абсолютно інших краєвидів, де у струмках пустувала форель, а пташки заливалися щебетанням лише для нього і він впізнавав їхні голоси. То був світ, повний назв. Зараз же він сидів із трав’яною маскою на обличчі, перебирав патрони, називав зброю, до якої вони підходять, заряджав, клацав затвором, підіймав дуло і стріляв у повітря. Звук у божевільному танці відлунював від стін урвища. «Луна — це душа голосу, що надихається порожнечею», — чоловіка, котрий записав цей рядок у стінах англійського шпиталю, люди вважали божевільним і відлюдькуватим. І він, зараз посеред пустелі, сповна розуму, з ясною пам’яттю, так само легко, як підіймав колись карти, посміхаючись тітоньці, і підкидав отримані пари вгору, знаходив комбінації патронів та зброї, вистрілював у повітря, а його невидимі глядачі радісно вітали кожен постріл гвинтівки оплесками. Спочатку його розвернули в одному напрямку, а потім знову понесли до кулеметів Breda, всадовивши до чудернацького людського запрягу. Слідом ішов бедуїн і видряпував відповідні коди на стволах зброї та коробках з набоями. Пілот насолоджувався рухом і радісними вигуками, бо вже стомився від самотності. Він платив своїм умінням цим чоловікам, котрі вберегли його від смерті, хай навіть із такою метою.

Часом у своїх мандрах вони навідуються до селищ, де немає жодної жінки. Його корисні знання переходять, як фішка в казино, від племені до племені. Вони налічують вісім тисяч особистостей. Кожен з них навчає своїх звичаїв і своєї музики. Переважно із зав’язаними очима, йому залишається тільки слухати водопритягувальні пісні племені Мзіна, супроводжувані танцями дахія й музикою дудок, які використовуються кочівниками для повідомлень про небезпеку, подвійних флейт макрун (одна з дудок незмінно дзижчить, як безпілотник). Тепер ми на території п’ятиструнних лір. Село чи оаза, де полюбляють прелюдії та інтерлюдії. Плескають у долоні. Танцюють під релігійні гімни.

Коли на пустелю спускаються сутінки, пілот може зняти пов’язку й роздивитися своїх одночасно спасителів і поневолювачів. Тепер йому відомо, де він. Деяким племенам чоловік оповідає про зброю, а деяким малює карти тих місць, які пролягають за межами їхніх поселень. Музики сідають з іншого боку вогнища. Пориви вітру доносять наспіви ліри сімсімія. Чи ці звуки пливуть до нього, перестрибуючи вогонь. Неподалік у відблисках полум’я танцює хлопчик, і чоловік думає, що ніколи не бачив спокусливіших рухів. Хлопчик має тендітні плечі — білі, неначе папірус, — блискучий живіт у крапельках поту, а його голизна миготить приманкою крізь розрізи синього балахона, котрий огортає тіло з голови до п’ят, він скидається на яскраву коричневу блискавку.

Нічна пустеля оточила їх — лише смерчам і караванам дозволено порушувати її супокій. Навколо пілота завжди таємниці й небезпеки: одного разу він сліпо опустив руку в пісок і порізався лезом безпечної бритви — хтозна, звідки воно тут узялося. Часом він навіть думав, чи це, бува, не сон, таким чистим і безболісним був поріз, і мусив витерти кров головою (обличчя досі неможливо було торкнутися), щоб повідомити своїх поневолювачів про рану. Це селище, куди його привели у суцільній тиші і де не було жодної жінки, ці чотири тижні, коли він не бачив Місяця. Чи не було це все вигаданим? Може, насправді він лежить у темряві, загорнутий у проолієну повсть, і марить?

Вони минали криниці із проклятою водою. На деяких відкритих для вітрів місцинах пісок поглинав міста, пілот стояв і чекав, поки його супутники відкопають стіни своїх кімнат чи дістануться до води. Він згадував оголену красу хлопчика в танці, чисту, наче голос хориста, наче найстрімкіша вода гірських рік, найпрозоріші глибини морів. У цій пустелі, де колись давно було море, ніщо не застигало й не залишалося постійним, кожна найменша частинка перебувала в постійному русі, як блакитний балахон на танцівнику, як тканина, котра обволікала підлітка, ніби океан, ніби сині води материнської плаценти. Хлопчик збуджувався, його геніталії набували кольору вогню.

Вогнище засипало піском, і воно згасло, дим закружляв довкола людей. Дихання музичних інструментів здавалося подібним до ритмів серцебиття чи крапель дощу. Підліток простягає руки над місцем, де щойно вигинався вогонь, тягнеться до мовчазних флейт. І вже немає хлопчика, не залишається жодних слідів після нього. Тільки купка ганчір’я. Якийсь бедуїн підповзає туди і збирає в долоні кілька крапель сперми. Підносить їх білому трактувальнику зброї й укладає йому до рук. У пустелі нічого не цінуєш так, як вологу.

Дівчина стоїть, ухопившись за вмивальник, вдивляється в тиньок на стіні. Вона познімала усі дзеркала і склала їх у порожній кімнаті. Тримається раковини, похитує головою з боку в бік, спостерігаючи за рухами її тіні. Ось вона змочила руку й хлюпає водою на волосся, поки воно не стає зовсім мокрим. Це освіжає дівчину, і їй це подобається, коли вона виходить надвір, а вітер штовхає її, змушуючи забути про грім.