Англійський пацієнт

Літак у піщаній схованці

Він пильно, наче кожне око прокладає свій шлях, вдивляється у протилежний кінець ліжка, де сидить Хана. Вона омила його, відламала вершечок ампули і повернулася з морфієм. Опудало. Ліжко. Він керує морфієвим човном. Наркотик розливається тілом, вибухає часом і простором, наче карти, що стискають світ до розмірів двовимірного паперового аркуша.

Довгі каїрські вечори. Море нічного неба, в сутінках випускають яструбів, і вони літають дугою над останніми пустельними кольорами. Єдині у своєму польоті, наче жменя насіння, пожбурена рукою.

У цьому місті у 1936-му ти можеш купити будь-що — від собаки чи пташки, котра повертається на свист, до тих жахливих шворок, котрі надягали жінкам на мізинець, аби прив’язати їх до себе на переповненому натовпом базарі.

У північно-західній частині Каїра розташовувався показний внутрішній двір релігійної школи, за яким був базар Хан-ель-Халілі.

Ми дивилися з вікон на вузенькі вулички, на котів, які ніжилися на дахах і теж поглядали вниз, де за кілька метрів вирувала вулиця і стояли намети. Над усім цим була наша кімната. Вікна виходили на мінарети, фелуки[63], котів і громоподібний шум. Вона розповідала мені про сади свого дитинства. Коли не могла заснути, описувала материні сади, слово за словом, клумбу за клумбою, як у грудні ставок із рибою вкривався кригою, як скрипіли вкриті трояндами ґрати. Вона брала моє зап’ястя, там, де сплітаються жили, і підносила до порожнистої заглибинки на шиї.

Березень 1937-го. Увейнат. Розріджене повітря дратує Медокса. Майже п’ятсот метрів над рівнем моря, але він страждає навіть на такій незначній висоті.

Зрештою, він пустельна людина, чоловік, який покинув село Марстон Маґна у Сомерсеті[64], де споконвіку жила його родина, змінив усі традиції та звички так, щоб залишатися у постійній близькості до моря і незмінної сухості пустелі.

— Медоксе, як називається та западинка внизу жіночої шиї? Спереду. Тут. Вона має наукову назву? Така порожнинка, розміром з відбиток великого пальця?

Медокс дивиться на мене кілька секунд осяйного спекотного дня.

— Будь ласка, зберися, — бурмоче.

— Дозволь мені розповісти історію, — пропонує Хані Караваджо. — Був собі один угорець на прізвище Алмаші, котрий на війні працював на німців. Певний час він літав із Африканським корпусом, але вважалося, що чоловік занадто цінний для такої роботи. У 1930-х він був одним із найвидатніших дослідників пустелі. Знав кожну западину, де була вода, і уклав карту Єгипетського піщаного моря. Знав усе про пустелю. Знав усе про місцеві говірки. Тобі це нічого не нагадує? Між війнами він постійно брав участь в експедиціях за межами Каїра. Одна з них вирушила на пошуки Зерзури — загубленої оази. А коли спалахнула війна, дослідник приєднався до німців. У 1941-му він став провідником шпигунів, водив їх із пустелі до Каїра. Усе, що я хочу тобі сказати: мені здається, що англійський пацієнт не зовсім англійський.

— Звичайно, англійський. Пам’ятаєш розповіді про ті квіткові клумби у Ґлостерширі?

— І вони були надзвичайно точними. Чудова підготовка. Пригадуєш, два дні тому ми намагалися придумати прізвисько собаці?

— Так.

— І що він порадив?

— Він узагалі був дивним тієї ночі.

— Він був дуже дивним, бо я дав йому додаткову дозу морфію. Пам’ятаєш ті прізвиська, які він пропонував? Десь вісім. П’ять з них, очевидно, були просто жартами. А інші три? Цицерон, Зерзура, Даліла[65].

— То й що?

— Цицероном звали одного зі шпигунів. Британці викрили його. Він був подвійним, а потім потрійним агентом. Утік. Із Зерзурою усе складніше.

— Я знаю про Зерзуру. Він розповідав про неї. Але він розповідав і про сади.

— А зараз здебільшого говорить про пустелю. Англійські сади зносилися. Він помирає. Думаю, що там нагорі ти прихистила помічника шпигунів — видатного Алмаші.

Вони сидять на старих очеретяних кошиках у пральні і дивляться одне на одного. Караваджо здвигає плечима:

— Таке можливо.

— Я думаю, він англієць, — відповідає Хана, втягуючи щоки. Вона робить так завжди, коли замислюється чи вирішує щось про себе.

— Я знаю, ти любиш цього чоловіка, але він — не англієць. На початку війни я працював на осі Каїр—Тріполі. Таємний агент Роммеля[66] Ребекка…

— Що ти маєш на увазі? Який іще «таємний агент Ребекка»?

— У 1942-му німці відправили до Каїра шпигуна на прізвисько Епплер. Це було перед битвою під Ель-Аламейном. Він користувався романом Дафни дю Мор’є[67] «Ребекка», щоб кодувати повідомлення Роммелю про пересування військ. Слухай, це була настільна книга британської інтелігенції. Навіть я читав її.

— Ти читав книжку?

— Дякую. Чоловік, який вів Епплера з пустелі до Каїра на особисте прохання Роммеля — від Тріполі аж до самого Каїра, — був граф Ладислав де Алмаші. Вони йшли відрізком пустелі, котрий, як вважалося, ніхто не в змозі був перетнути.

Між війнами Алмаші потоваришував із кількома англійцями. Видатними дослідниками. Але коли вибухнула війна, він пішов до німців. Роммель попросив його перевести Епплера через пустелю до Каїра, бо було занадто небезпечно дістатися туди літаком чи зістрибнути з парашутом. Вони вдвох перетнули пустелю й дійшли прямісінько до Нілу.

— Ти чимало знаєш про це.

— Я був на базі у Каїрі. Ми відстежували їхній шлях. Він пішки повів групу з восьми чоловіків від Джалло. У пустелі вони мали викопати з піщаних дюн вантажівки. Потім Алмаші спрямував їх до Увейнату й гранітного плато, де вони мали доступ до води й могли переховуватися в печерах. Ця точка була точно на середині шляху. У 1930-х він відкрив печери з наскельними малюнками. Але на плато розташувалися союзники, і скористатися криницями було неможливо. Знову повернувся до пустельних пісків. Там вони здійснили напад на британські склади з пальним, щоб наповнити баки вантажівок. В оазі Харґа група переодяглася в британську форму й змінила автомобільні номери на британські. Коли їх засікли з повітря, німцям вдалося на три дні завмерти в пересохлих річищах. Вони ледь не спеклися там.

За три тижні дісталися-таки Каїра. Алмаші потис руку Епплеру й попростував геть. Більше ми не бачили його. Він повернувся й пішов до пустелі, сам-один. Ми думали, що він знову перетне її й повернеться до Тріполі, але більше ніколи не зустрілися з ним. Британські війська врешті-решт упіймали Епплера й скористалися кодом «Ребекки», щоб передати Роммелю хибну інформацію про Ель-Аламейн.

— Я все одно не вірю, Девіде.

— Чоловіка, котрий допоміг упіймати Епплера у Каїрі, називали Самсон.

— Даліла.

— Точно.

— Може, він і є Самсон.

— Я теж спочатку так думав. Самсон дуже нагадував Алмаші. Теж був закоханий у пустелю. Він провів дитинство у Леванті[68] й знав бедуїнів. Але Алмаші, на відміну від нього, умів керувати літаком. Ми ж говоримо про людину, яка постраждала в авіакатастрофі. Ось він, цей чоловік, обгорілий до невпізнаваності, котрий якимось чином врешті-решт опинився в руках англійців у Пізі. Він може викрутитися, бо має гарну англійську вимову. Але Алмаші ходив до школи в Англії. У Каїрі його вважали англійським шпигуном.

Хана сидить на кошику й дивиться на Караваджо. Потім каже:

— Мені здається, ми маємо залишити його у спокої. Не має значення, на чиєму боці він був, чи не так?

— Я хотів би поговорити з ним іще трохи, — продовжує Караваджо. — Треба дати йому більше морфію. Тоді він розбалакається. Та й я теж. Розумієш? Я хочу побачити, куди усе це нас заведе. Даліла. Зерзура. Ти мусиш вколоти йому підвищену дозу.

— Ні, Девіде. Ти занадто захоплюєшся. Не має значення, хто він. Війна закінчилася.

— Тоді я це зроблю. Приготую йому бромтонський коктейль. Морфій і алкоголь. Його вигадали у Бромтонському шпиталі в Лондоні для пацієнтів, хворих на рак. Не турбуйся, я не вб’ю його. Цей коктейль просто швидко всмоктується тілом. Додам це до того, що ми маємо, а ти даси йому випити. А потім повернемося до чистого морфію.

Медсестра дивилася, як чоловік із невинними очима сидів на кошику і посміхався. Упродовж останніх днів війни Караваджо став одним із найкращих морфієвих злодіїв. Він винюхав, де вона зберігає ампули, за якихось кілька годин перебування на віллі. Ці невеличкі тюбики перетворилися на сенс його життя. «Схоже на зубну пасту для ляльок, — подумав він, коли побачив їх уперше. — Химерні штуки». Караваджо завжди мав при собі в кишені дві чи три ампули і впорскував їхній вміст у свою плоть протягом дня. Якось Хана заскочила його в одному з темних кутків вілли. Чоловіка нудило від передозування, він скрутився й тремтів, а, підвівши очі, ледве впізнав її. Медсестра намагалася поговорити з ним, але Девід лише втупився в неї у відповідь. Він знайшов металеву аптечку й розламав її навпіл — де й взялася та сила. Коли одного разу Кіп порізав долоню об металевий паркан, Девід відламав скляний вершечок зубами, втягнув рідину і плюнув морфієм на коричневу долоню, перш ніж Кіп встиг хоч щось зрозуміти. Юнак відштовхнув чоловіка, люто зиркнувши.

— Дай йому спокій. Це мій пацієнт.

— Я не нашкоджу йому. Морфій і алкоголь полегшать його біль.

(Три кубічні сантиметри бромтонського коктейлю, 15:00.)

Караваджо забрав книжку із чоловікових рук.

— Коли ти впав у пустелі, куди ти летів?

— Я залишав Гільф-ель-Кебір. А туди я прибув, щоб забрати декого. Кінець серпня. 1942-й.

— Під час війни? Там уже, мабуть, нікого не залишилося?

— Так, там були тільки військові.

— На Гільф-ель-Кебірі?

— Так.

— А де це?

— Дай-но мені Кіплінґову книжку… отам.

На обкладинці «Кіма» була зображена карта, де пунктир вказував шлях, котрим пройшли хлопчик і Лама. Тут було видно лише шматок Індії — заштрихований темним Афганістан і Кашмір біля підніжжя гір.

Він провів обгорілою рукою вздовж річки Нумі й зупинився у морі на широті 23о30'. Потім пересунув палець на десяток сантиметрів західніше від сторінки до грудей і торкнувся свого ребра.

— Тут. Гільф-ель-Кебір, трохи північніше від Тропіка Рака. На лівійсько-єгипетському кордоні.

— Що сталося у 1942-му?

— Я здійснив подорож до Каїра і повертався звідти. Мені доводилося прослизати між ворогами, запам’ятовувати старі мапи, знаходити довоєнні сховища пального і води, рухаючись у напрямку Увейнату. Тепер я був сам, тож стало простіше. За кілька миль від Гільф-ель-Кебіру вантажівка вибухнула, я перекинувся й одразу покотився піском, щоб жодна іскра не потрапила на тіло. У пустелі люди завжди бояться вогню.

Вантажівка вибухнула, мабуть, це був саботаж. Серед бедуїнів також були шпигуни, каравани дрейфували між містами, перевозячи спеції, риболовні снасті й урядових радників, хоч би куди вони йшли. Тими днями й миті не бувало, щоб разом із бедуїнами не йшов англієць чи німець.

Я покинув вантажівку і попрямував до Увейнату, де, як я знав, лежав у схованці літак.

— Стривай-но, який іще літак?

— Колись давно Медокс мав старого літака. Він познімав з нього все що можна, залишив основні деталі, додатковим було тільки скло, котре закривало кабіну, — необхідна умова для польотів пустелею. Поки ми жили у пісках, він навчив мене керувати літачком, ми обидва ходили довкола цього дивного механізму, перев’язаного мотузками, і прикидали, як воно буде триматися у повітрі чи розвертатися на вітрі.

Коли до нас прилетів на своєму «Руперті» Кліфтон, ми накрили Медоксів літак брезентом і залишили його там, де він був, в одному затишному закутку на півночі Увейнату. Кілька наступних років він припадав піском. Ніхто з нас і не думав, що ми побачимо його знову. Ще одна жертва пустелі. За кілька місяців ми перетинали північно-східні пагорби і навіть контурів його не побачили. Тоді в наші життя вже увірвався на десять років молодший Кліфтонів літак.

— Тож ти йшов до нього?

— Так. Чотири ночі. Того чоловіка я залишив у Каїрі, а сам повернувся до пустелі. Усюди вирувала війна. Раптом люди поділилися на «команди». Берманни, Баґнольди, Слатін Паші — вони раніше рятували одне одному життя — тепер належали до різних таборів.

Я йшов до Увейнату. Дістався туди десь опівдні і видряпався на плато до печер. Нижче був колодязь Айн-Дуа.

— Караваджо гадає, що знає, хто ви, — сказала Хана.

Чоловік у ліжку не відповів.

— Він каже, що ви не англієць. Він працював на розвідку на околицях Каїра і трохи в Італії. А потім його упіймали. Моя родина знала Девіда ще до війни. Він був злодієм. Вірив у «кругообіг речей». Деякі злодії — справжні колекціонери, як ті дослідники, котрих ви зневажаєте, як чоловіки, котрі колекціонують жінок, чи навпаки. Але Караваджо був не таким. Він був занадто цікавим і шляхетним як для успішного злодія. Половина речей, котрі він крав, навіть не з’являлися в нього вдома. Він думає, що ви не англієць.

Вона дивиться, як нерухомо лежить пацієнт, поки вона це оповідає; здається навіть, що він слухає доволі неуважно. Як завжди, думає про щось своє. І виглядає, як Дюк Еллінґтон, коли грає «Самотність»[69].

Дівчина замовкла.

Він дістався захованої криниці Айн-Дуа. Зняв увесь одяг і кинув до криниці, потім занурив голову і струнке тіло в блакитну воду. Чотири дні дороги виснажили його. Чоловік розвісив одяг на скелях, видряпався вище, залишаючи місце, котре в 1942-му перетворилося на суцільне поле битви, і оголеним увійшов до печерної темряви.

Навколо були знайомі малюнки, відкриті ним чотири роки тому. Жирафи. Худоба. Чоловік у головному уборі з пір’я із піднятими руками. Кілька фігур плавали — годі було помилитися. Берманн був правий — колись у цих місцях було прадавнє озеро. Він ішов далі, до холодної Печери Плавців, де покинув її. Кетрін і досі була там.

Вона втиснулася у куток, щільно загорнулася у парашутну тканину. Він обіцяв повернутися за нею.

Чоловік сам мріяв померти в печері. Тут було відлюдно, а на скелях застигли плавці. Берманн розповідав йому, що в азіатських садах ти можеш подивитися на камінь і уявити воду, можеш споглядати нерухомий ставок і вірити, що він має твердість каменю. Але вона була жінкою, котра виросла серед вологого дихання садів, серед квіткових шпалер та їжаків. Її пристрасть до пустелі тимчасова. Вона полюбила її аскетичну жорстокість через нього, бо прагнула зрозуміти, чому йому так добре на самоті із собою. Вона завжди почувалася щасливішою в краплях дощу, у ваннах, сповнених пари, де повітря перетворюється на рідину, серед сонної вологості; вона залізла назад крізь його вікно в Каїрі тієї дощової ночі й одяглася, хоча шкіра все ще була мокрою — щоб зберегти цю життєдайну вологу. Вона любила воду так, як родинні традиції, люб’язні церемонії й старі, вивчені напам’ять, вірші. Кетрін зненавиділа б можливість померти безіменною. Він стер із пам’яті шлях, яким прийшов, а її пов’язувала з предками майже відчутна на дотик нитка. Чоловік зачудовувався, як вона могла покохати його з усіма цими якостями і прагненням повної анонімності.

Вона лежала на спині — так у Середньовіччі ховали мертвих.

Я прийшов до неї оголеним, як і тоді в кімнаті в Південному Каїрі, прагнучи роздягнути її, все ще бажаючи кохатися з нею.

Що було такого жахливого у моєму вчинку? Хіба ми не пробачаємо закоханим геть усе? Пробачаємо егоїзм, хтивість, віроломство. Та лише тоді, коли самі викликаємо всі ці почуття. Ти можеш кохатися з жінкою зі зламаною рукою чи гарячкою. Якось вона облизала кров із моєї розсіченої руки, а я куштував і ковтав її менструальну кров. У європейських мовах існують слова, котрі неможливо перекласти. Угорською кажуть: Felhomaly. Могильні сутінки. Із наголосом на близькість між живими і мертвими.

Я взяв її на руки, порушуючи сон і саван з парашутного шовку.

Я виніс її ближче до сонця. Одягнувся. Гарячі камені висушили мій одяг, зробили його хрустким.

Мої руки з’єдналися й утворили сидіння, на якому вона могла б відпочити. Діставшись пісків, змінив її положення, тож тепер вона дивилася через моє плече. Я знав, що вона була майже невагомою.

Колись я носив її на руках, вона звивалася навколо мого тіла в тій кімнаті, наче наш вентилятор дістав людську подобу, — розводила руки, пальці перетворювалися на морських зірок.

Так ми йшли до північно-східного пагорба, де був захований літак. Мені не потрібна була мапа. Я мав із собою бак пального з перекинутої вантажівки. Тому що за три роки до того без бензину ми виявилися безсилими.

— А що сталося за три роки до того?

— Її поранило. Це був 1939-й. Її чоловік не впорався з керуванням літаком. Він запланував самогубство, але хотів, щоб ми всі втрьох попрощалися з цим світом. Ми тоді вже навіть не були коханцями. Але гадаю, що чутки про наш роман якимось чином дісталися його вух.

— Вона мала забагато ран, аби можна було забрати її з собою?

— Так. Єдиною можливістю врятувати її було спробувати знайти допомогу самому.

У печері після усіх цих місяців розлуки й гніву вони знову поєдналися і розмовляли як закохані, відкочуючи нарешті каміння, котре насипали між собою через якісь суспільні закони, у які вони навіть не вірили.

У ботанічному саду вона вдарилася головою через рішучість і лють. Занадто горда, щоб бути коханкою, таємницею. В її світі не було заведено розкладати усе по поличках. Він повернувся до неї, тицьнув у неї пальцем:

— Я поки що не сумую за тобою.

— Сумуватимеш.

За місяці розлуки він зробився злішим і самодостатнім. Він уникав її товариства. Не міг стерпіти того спокою, коли вона дивилася на нього. Він телефонував їм, розмовляв з її чоловіком і чув сміх Кетрін на задньому плані. Вона мала шарм, котрий спокушав багатьох. Саме це він і любив у ній. А тепер втратив віру.

Чоловік думав, що вона проміняла його на нового коханця. Кожен її жест, призначений комусь іншому, здавався йому прихованою обіцянкою. Якось у вестибюлі вона вхопила Раунделла за піджак, посмикала його і засміялася, той щось пробурмотів у відповідь. Він два дні переслідував невинного урядового радника, щоб переконатися, що між ними нічого немає. Більше не вірив її минулим ласкам. Вона могла бути з ним або проти нього. І була проти. Він не міг стерпіти навіть її ніжних посмішок у свій бік. Якщо передавала йому келих, не пив з нього. Коли за вечерею вона вказувала на вазу з калами, він не дивився туди. Просто ще одна бісова квітка. Вона була оточена новою групою близьких друзів, до якої не належали ані він, ані її чоловік. Жодна жінка не повертається до свого чоловіка. Це все, що він знав про людську природу і кохання.

Він купив блідо-коричневий сигаретний папір і заклеїв ним кілька розділів Геродотової «Історії», котрі його більше не цікавили. Записав усі її аргументи не на його користь. Теж вклеїв їх до книжки — створив для себе голос спостерігача, слухача, «його».

За кілька днів до початку війни він востаннє вирушив до Гільф-ель-Кебіру, щоб розібрати свій табір. Її чоловік мав забрати його звідти. Чоловік, котрого вони обоє любили, поки не покохали одне одного.

Кліфтон прилетів до Увейнату, щоб забрати його у призначений день, облетів загублену оазу так низько, що повітряний потік літака зривав листя з акацієвих чагарників, «Метелик» ковзав над западинами й урвищами, поки він стояв на найвищому стрімчаку і сигналізував шматком синього брезенту. Раптом літак ввійшов у піке, полетів просто на нього і за п’ятдесят метрів врізався в землю. Із шассі вирвалась блакитна цівка диму. Вогню не було.

Чоловік втратив глузд. Вирішив убити усіх. Убити себе, і свою дружину, і його, якщо вже не вдавалося відрізати йому шлях із пустелі.

От тільки вона не загинула. Він вивільнив її тіло й виніс із мертвої хватки літака, з останніх обіймів її законного чоловіка.

— Чому ти ненавидів мене? — шепотіла вона в Печері Плавців, намагаючись заглушити свій біль. Зламане зап’ястя. Роздроблені ребра. — Ти жахливо ставився до мене. Мій чоловік саме цього від тебе й очікував. А я й зараз ненавиджу цю твою звичку — зникати в пустелях чи барах.

— Ти покинула мене у Ґроппі-парку.

— Тому що ти не хотів мене більше за все на світі.

— Тому що ти сказала, що твій чоловік втратить глузд. Що ж, він втратив його.

— Ненадовго. Я втратила глузд задовго до нього. Ти вбив усе в мені. Поцілуй мене. Перестань захищатися. Поцілуй мене і називай мене на ім’я.

Їхні тіла зустрілися разом із запахами і потом, хижо прагнучи продертися під тонку плівку шкіри язиком і зубами, наче вони могли ухопитися там за вдачу іншого і, кохаючись, вигризти її з плоті раз і назавжди.

Зараз її руки не були присипані тальком, а стегна — скроплені трояндовою водою.

— Ти вважаєш себе бунтарем, іконоборцем, але це не так. Лише відсуваєш, рухаєш те, чим не в змозі оволодіти. Якщо тобі щось не вдається — відступаєш в інший бік. Нічого не змінює тебе. Скількох жінок ти знав? Я покинула тебе через переконання, що ти ніколи не змінишся. Подекуди ти стоїш у кімнаті такий мовчазний, такий нерухомий, наче найбільшою зрадою проти тебе буде розкриття ще шматочка твого характеру.

У Печері Плавців ми розмовляли. Ми були лише за два градуси широти від безпечної Куфри.

Він замовкає і простягає руку. Караваджо кладе на почорнілу долоню морфієву пігулку, і вона зникає в почорнілому чоловіковому роті.

— Я перетнув засохле озеро в напрямку оази Куфра. Не мав із собою нічого, тільки одяг проти щоденної спеки та нічного холоду. Свого Геродота я залишив біля неї, а три роки по тому, у 1942-му, я йшов із нею до захованого літака, ніс її тіло так, наче це були лицарські обладунки.

У пустелі все необхідне для виживання — під землею: печери троглодитів, вода, котра спить усередині захованих рослин, зброя, літак. Там, де сходяться 25° довготи і 23° широти, я копав пісок, шукаючи брезент, і старий літак Медокса став потрохи з’являтися. Була ніч, але я спітнів навіть на холодному повітрі. Узяв гасовий ліхтар, наблизив його до неї та сів поруч. Двоє коханців і пустеля — не пам’ятаю, чи світили місяць, зірки. Решта світу захлинулася у війні.

Літак з’явився з піску. Їжі в мене не було, тож я слабшав. Брезент був важкий, я навіть не міг відтягнути його, а просто розрізав на шматки.

Уранці, поспавши дві години, я заніс її до кабіни. Завів мотор і повернув літак до життя. Ми рушили, а потім піднялися — із запізненням на кілька років — до синіх небес.

Запала тиша. Обпечений чоловік дивився просто перед собою в своєму морфієвому просторі.

Зараз він бачить літак. Із повільними звуками і зусиллями той підіймається над землею, мотор пропускає оберти, наче в’язальниця проґавила кілька петель, саван майорить у сповненому шумів повітрі кабіни, ці звуки стають нестерпними після усіх цих днів безмовних подорожей. Чоловік дивиться вниз і бачить, що замастив коліна пальним. З дівочої блузки стирчить акацієва гілка. Акація й кістка. Як високо він відірвався від землі? Як низько він злетів у небо?

Шассі чіпляється за верхівки пальм, він задирає ніс літака догори, і пальне тече сидінням, а її тіло сповзає. Іскра короткого замикання потрапляє на гілочку на її коліні, й та займається. Він кладе її на спину на сидіння біля себе. Притискає руки до кабінного скла, але воно не рухається. Б’є його кулаками, скло тріскає і врешті розбивається, пальне і вогонь розхлюпуються, розтікаються і поглинають усе довкола. Як низько він у небі? Вона зникає: колючки акації, листочки, гілочки, котрі відтворювали форму її рук, — усе перетворюється на вуглинки. Нова порція повітря — і тіло зникає. Присмак морфію на кінчику язика. Караваджо віддзеркалюється в темних озерах очей. Він хитається туди-сюди, як відро в криниці. Чомусь його обличчя заливає кров. Він летить на старому прогнилому літаку, повітря розриває брезент на крилах просто на льоту. Вони мерці. Як далеко біліла та пальма? Як давно? Чоловік витягає ноги з калюжі пального, але вони такі важкі. Вже ніколи йому не підняти їх. Він старий. Раптово. Втомився жити без неї. Він не може лягти до її обіймів і довірити вартувати цілий день і цілу ніч, поки він спить. Її вже немає. Він виснажений не пустелею, а самотністю. Медокс зник. Жінка перетворилася на колючки та листя, і розбите скло стирчить у небо над ним, наче щелепа.

Він ковзає в кріплення просоченого мастилом парашута і стрибає догори ногами, розбиває скло, вітер штовхає його тіло назад. Потім ноги звільняються від усього, і от він уже в повітрі, такий яскравий, і не може збагнути чому, поки не помічає, що горить.

Хана чує голоси в кімнаті англійського пацієнта і завмирає в коридорі, намагаючись зрозуміти, про що вони розмовляють.

— Як воно?

— Чудово!

— Тепер моя черга!

— Аааах! Блискуче, просто блискуче.

— Це найвизначніше з відкриттів.

— Знахідка, котра справді заслуговує на увагу, так, молодий чоловіче?

Дівчина заходить до кімнати й бачить Кіпа й англійського пацієнта, котрі передають одне одному бляшанку зі згущеним молоком. Англієць припадає вустами до бляшанки, а потім відводить її вбік, щоб пожувати густу рідину. Він сяє від задоволення, а Кіп здається роздратованим тим, що не володіє скарбом одноосібно. Сапер кидає на Хану швидкий погляд, нахиляється над ліжком, клацає кілька разів пальцями й відбирає нарешті бляшанку в чоловіка з обгорілим лицем.

— Ми зрозуміли, що маємо спільне захоплення. Хлопчик і я. Я насолоджувався в своїх єгипетських подорожах, а він — у Індії.

— Ти колись їла бутерброд зі згущеним молоком? — запитує Кіп.

Хана розгублено переводить погляд від одного обличчя до іншого.

Кіп заглядає всередину бляшанки.

— Принесу ще одну, — каже він і виходить із кімнати.

Дівчина дивиться на чоловіка в ліжку.

— Ми з Кіпом обоє — міжнародні байстрюки: народилися в одному місці, а для життя обрали інше. Увесь свій вік б’ємося, щоб повернутися чи навпаки — ніколи не повертатися на батьківщину. Хоча Кіп досі цього не розуміє. Тому ми так швидко знайшли спільну мову.

На кухні хлопець робить ножем дві дірки в новій бляшанці згущеного молока, раптом розуміє, що цей ніж щодня частіше використовується для мирних цілей, і біжить назад до кімнати.

— Ви, мабуть, виросли не в Англії, — каже сапер. — Англійці так не сьорбають.

— Кілька років я жив у пустелі. Там навчився всього, що знаю. Усе важливе, що колись траплялося зі мною, відбувалося саме там.

Він посміхається Хані.

— Один годує мене морфієм, а інший — згущеним молоком. Ми могли б розробити збалансовану дієту! — Він повертається до Кіпа. — Як довго ти працюєш сапером?

— П’ять років. Здебільшого в Лондоні. Потім в Італії. Ми знешкоджували бомби, котрі не вибухнули.

— Хто тебе вчив?

— Один англієць у Вулвічі. Усі мали його за дивака.

— Такі вчителі найкращі. Це, мабуть, був лорд Саффолк. Ти знайомий із міс Морден?

— Так.

Жоден із них навіть не намагається запросити Хану до розмови. Але їй хочеться дізнатися про хлопцевого вчителя і про те, як він описуватиме його.

— Яким він був, Кіпе?

— Він займався науковими дослідженнями. Був головою експериментального відділу. Він мав секретарку, міс Морден, яка завжди супроводжувала його, та водія, містера Фреда Гартса. Міс Морден занотовувала усе, сказане ним, коли він працював з бомбою, а містер Гартс допомагав з інструментом. Саффолк був генієм. Їх називали Святою Трійцею. Вони підірвалися втрьох у 1941-му. Біля Ериту.

Хана дивиться на сапера, котрий притулився до стіни, як він тримає одну ногу так, що підошва торкається намальованого куща. Жодного виразу смутку на обличчі, нічого, що можна було б хоч якось інтерпретувати.

Деякі чоловіки віддавали останній подих на її руках. У містечку Анґ’ярі вона піднімала ще живих солдатів і розуміла, що вони вже поїдені черв’яками. В Ортоні вона тримала цигарку біля рота хлопця, який не мав рук. Ніщо не могло зупинити її. Хана виконувала свої обов’язки, заховавши власні таємниці якомога глибше. Так багато сестер милосердя перетворилися на божевільних служниць війни, одягнених у жовто-багряні форми з ґудзиками із кісток.

Вона дивиться, як Кіп спирається головою на стіну, і впізнає цей незворушний вираз його обличчя. Медсестра добре знає, що він насправді означає.