Англійський пацієнт

Печера Плавців

Я обіцяв розповісти тобі, як люди закохуються.

Молодий чоловік на ім’я Джеффрі Кліфтон зустрів друга в Оксфорді, котрий розповів про наші експедиції. Він знайшов мене, наступного дня одружився, а за два тижні прилетів з дружиною до Каїра. Це були останні дні їхнього медового місяця. Так розпочалася наша історія.

Коли я зустрів Кетрін, вона була заміжня. Заміжня жінка. Кліфтон виліз із літака, а потім — неочікувано для нас, бо ми планували, що до експедиції приєднається лише він, — з’явилася вона. У шортах хакі і з кістлявими колінами. Тоді вона була ще занадто пристрасною для пустелі. Юність Джеффрі мені сподобалася більше, ніж палкість його молодої дружини. Він був нашим пілотом, зв’язківцем, розвідником. Представником Нової Ери для нас, літав над пустелею й скидав нам на довгих кольорових стрічках послання з порадами, де краще побувати. Він промінився обожнюванням своєї дружини. Ми були групою з чотирьох чоловіків, однієї жінки і її благовірного, котрий постійно розповідав про щастя свого медового місяця. Вони ще раз поїхали до Каїра і повернулися знову за місяць, але майже нічого не змінилося. Вона поводилася спокійніше, а він досі залишався юним. Вона могла сидіти на каністрі з паливом, спершись руками на коліна, поклавши голову на долоні й втупившись у брезент, який майорів на вітрі, а він співав їй дифірамби. Ми посміювалися з нього, але вимагати більшої стриманості означало образити хлопця, а ми цього не хотіли.

Проживши місяць у Каїрі, вона стала мовчазною, постійно читала, сиділа на самоті, наче щось сталося або ж раптово зрозуміла дивну річ про людське буття — воно тимчасове. Вона не мусила залишатися світською левицею, котра побралася із шукачем пригод. Дівчина відкривала саму себе. На це було боляче дивитися, бо Кліфтон не помічав, як вона вчиться. Кетрін читала про пустелю геть усе. Вона могла розказувати про Увейнат і загублені оази, полювала навіть на маргінальні статті.

Я був на п’ятнадцять років старшим за неї, ти ж розумієш. Я досяг тієї стадії в житті, котру сам ототожнював із цинічними лиходіями з книжок. Я не вірив у стабільність чи стосунки до старості. Я був на п’ятнадцять років старшим. Але вона виявилася розумнішою. Вона жадала змін більше, ніж я міг уявити.

Що змінило її під час затяжного медового місяця в гирлі Нілу за межами Каїра? Спочатку, коли вони прибули — за два тижні після свого чеширського весілля, — ми бачили їх кілька днів. Він взяв наречену із собою, бо не міг покинути її, проте не хотів порушувати дану нам обіцянку. Мені й Медоксу. Він думав, що ми будемо жадібно ковтати всі його історії. Так того дня з літака з’явилися її кістляві коліна. Так зав’язалася наша історія. Наша ситуація.

Кліфтон прославляв красу її рук, витонченість щиколоток. Він змальовував нам, як вона плаває. Розказував про нові біде в готельному номері. Про її хижий голод на сніданок.

Я не відповідав і словом на все це. Часом, коли він говорив, я підводив погляд і бачив її очі, котрі помічали моє мовчазне роздратування, а потім — стриману посмішку. Була в цьому якась іронія. Я був старшим чоловіком. Я був космополітом, який десятьма роками раніше пройшов від оази Дахла до Гільф-ель-Кебіру, уклав карту Фарафри, детально вивчив Киренаїку і кілька разів губився в Єгипетському піщаному морі. Коли вона зустріла мене, я вже мав усі ці неприємні ярлики. Вона могла скосити очі на кілька градусів і побачити Медоксові відзнаки. Зараз, віддалені від Географічного товариства, ми були невідомими; ми перебували за тонким порогом культу, об який вона спіткнулася завдяки заміжжю.

Сплетені в дифірамби слова Кліфтона мало нас турбували. Але я з тих чоловіків, чиє життя тим чи іншим чином, навіть як дослідника, керується саме словами. Моє життя складалося з чуток та легенд, із нанесених на карту маршрутів, із написів на черепках. Я поводився зі словами тактовно. Повторювати щось у пустелі — те саме, що лити на землю воду. Один невеличкий нюанс міг коштувати сотні миль.

Наша експедиція розгорталася приблизно за сорок миль від Увейнату, тож нас із Медоксом відправили в розвідку. Кліфтони та інші залишалися в таборі. Вона вже прочитала все, що мала, і поцікавилася, чи я не маю з собою книжок. Були тільки мапи.

— А що це за книжка, котру ви читаєте вечорами? — запитала вона.

— Геродот. Таке. Ви хочете її почитати?

— Я не наважуся, якщо це щось особисте.

— Я робив у ній деякі записи. А ще там є вирізки, які мені потрібно мати з собою.

— Мабуть, було занадто самовпевнено з мого боку просити її, вибачте.

— Я покажу вам книжку, коли повернуся. Просто не звик подорожувати без неї.

Ця розмова була сповнена ввічливості та люб’язності. Я пояснив, що це швидше щоденник, аніж книжка, а вона у відповідь кивнула. Тепер я міг поїхати, не відчуваючи себе самозакоханим чи впертим, і мусив визнати ґречність її поведінки. Кліфтона там не було, лише ми двоє. Вона приєдналася до мене, коли я складав речі в наметі. Може, я й повернувся спиною до усього світу, тим не менше ціную витончені манери.

Ми повернулися за тиждень. Знайшли й осягнули багато чого. Усі були в доброму гуморі. І тепер влаштували в таборі невеличку вечірку. Кліфтон завжди був радий щось відсвяткувати. Це виявилося заразним.

Кетрін підійшла до мене з горнятком води.

— Вітаю, я вже про все чула від Джеффрі.

— Так!

— Випийте.

Я простягнув руку, і вона переклала горнятко в мою долоню. Після того, що ми пили з фляжок, вода здавалася дуже холодною.

— Джеффрі запланував для вас вечірку. Він пише пісню й хоче, щоб я продекламувала вірш, але я краще зробила б дещо інше.

— Ось, візьміть книжку, можете її погортати. — Я дістав Геродота з наплічника і простягнув їй.

Коли ми поїли й випили трав’яного чаю, Кліфтон дістав пляшку коньяку, заховану для нас усіх. Тієї ночі Медокс звітував про нашу подорож, Кліфтон співав веселих пісень, а пляшка швидко спорожніла. Потім вона читала з «Історії» — оповідку про Кандавла[82] та його королеву. Я завжди перегортав цю історію. Вона починає книжку і має мало спільного з тими місцями й часами, котрі цікавлять мене. Але, звісно ж, це відома притча, і саме її вона вибрала для прочитання нам.

Цей Кандавл пристрасно закохався у власну дружину; і сталося так, що він почав вважати, наче вона найвродливіша жінка з-поміж усіх красунь. Він оповідав про красу своєї коханої Гігесу[83], синові Даскила (котрого любив найбільше зі своїх зброєносців), і возвеличував її понад усіляку міру.

— Джеффрі, ти слухаєш?

— Так, кохана.

І сказав він Гігесу: «Гігесе, гадаю, ти не віриш мені, коли я оповідаю про красу моєї дружини, бо сталося так, що чоловік довіряє своїм вухам менше, ніж своїм очам. Я вимислив, як зробити, щоб ти побачив її оголеною».

Тут можна сказати кілька речей. Якби ж я знав, що колись стану її коханцем, як Гігес став коханцем королеви, а потім вбив Кандавла. Я постійно відкривав Геродота, щоб знайти якусь географічну підказку. А Кетрін відкрила його, наче вікно у власне життя. Вона читала настороженим голосом і не відривала очей від сторінки з оповіданням, ніби її потихеньку затягувало в сипучі піски.

«Я вірю, звичайно, що вона найвродливіша поміж жінками, але прошу тебе не змушувати мене робити того, що чинити забороняє мені закон». Та Король відповів йому так: «Наберися сміливості, Гігесе, і не бійся ані мене, що я кажу ці слова, щоб перевірити тебе, ані моєї дружини, котра не заподіє тобі жодної шкоди. Коли я вигадав усе це, найперше думав, що вона ніколи не дізнається, що ти бачив її».

Це розповідь про те, як я закохався в жінку, котра прочитала мені особливу історію, записану Геродотом. Я чув слова, які вона казала, сидячи з іншого боку вогнища, не підводячи очей навіть тоді, коли дражнила свого чоловіка. Можливо, вона просто читала для нього. Можливо, крім них самих, у її виборі не було прихованого мотиву. Це була, зрештою, просто історія, котра роздратувала її впізнаваністю ситуації. Але книжкова стежечка раптом різко повернула й увірвалася у справжнє життя. Навіть коли вона не зрозуміла, що це був перший гріховний крок на інший шлях. Я був упевнений.

«Я заховаю тебе в кімнаті, де ми спимо, за відчиненими дверима; спочатку прийду я, а потім зайде моя дружина, щоб лягти зі мною. Біля дверей є стільчик, там вона залишить свої покрови, знявши їх один за одним; тож ти зможеш спокійно роздивитися її вроду».

Але королева помітила Гігеса, коли він покидав кімнату. І вона зрозуміла, що скоїв її чоловік; і хоч була вражена, не здійняла галасу… вона зберігала спокій.

Це дивна історія. Чи не так, Караваджо? Марнославство скеровує чоловіка туди, де йому всі заздритимуть. Або він хоче, щоб йому вірили, а думає, що не вірять. Це в жодному разі не був портрет Кліфтона, але він став частиною історії. Поведінка чоловіка з легенди завжди дивує нас, але є в ній дещиця людського. Щось таке, що змушує нас повірити.

Наступного дня королева покликала Гігеса й запропонувала йому вибирати.

«Перед тобою відкриваються два шляхи, і я даю тобі можливість обрати, котрим з них ти підеш. Або ти вб’єш Кандавла й заволодієш мною та Лідійським королівством, або тебе вб’ють просто на цьому ж місці. І вже ніколи в майбутньому, навіть слухаючись Кандавла, ти не зможеш бачити те, чого тобі бачити не слід. Має померти або він, котрий плекав лихий намір, або ти, хто дивився на моє оголене тіло».

Тож короля було вбито. Почалася нова ера. Поему про Гігеса написано тристопним ямбом. Він був першим із варварів, кого освятив Дельфійский оракул. Він правив як король Лідії двадцять вісім років, але його так і запам’ятали — лише гвинтиком у незвичайній історії кохання.

Вона закінчила читати і поглянула вгору. Вийшла із сипучих пісків. Вона еволюціонувала. Так влада перейшла до інших рук. Тим часом, завдячуючи анекдотичній ситуації, я закохався.

Слова, Караваджо. Вони мають силу.

Коли Кліфтони не були з нами, вони оселялися в Каїрі. Він виконував іще якусь роботу для англійців, бозна-яку, для дядечка в одній із владних установ. Усе це трапилося до війни. Тоді місто було наповнене усіма національностями, вони зустрічалися в Ґроппі, слухали концерти, танцювали цілу ніч. Вони були відомою юною парою, котру поважали, а я перебував на задвірках соціального життя. Вони жили непогано. Я відвідав кілька разів якісь заходи. Обіди, вечірки в садах. Ніколи не цікавився такими подіями, а тепер ішов туди, бо вона була там. Я — чоловік, котрий постить, поки не побачить те, що йому до смаку.

Як описати її тобі? Може, руками? Яким чином я можу дугою змалювати в повітрі столову гору чи скелю? Майже рік вона була членом експедиції. Я бачив її, розмовляв з нею. Ми постійно були сьогоденням одне одного. Згодом, коли виявилося, що наші бажання взаємні, ці попередні моменти наводнили серця, тепер ми вже впізнавали такі дрібниці, як нервове посмикування руки на стрімчаку, а раніше не помічали їх або неправильно тлумачили.

Тоді я рідко бував у Каїрі, проводив там приблизно один місяць із трьох. Я працював у департаменті єгиптології, писав книжку «Recentes Explorations dans le Desert Libyque»[84], дні минали, і я нахилявся щоразу ближче до тексту, наче пустеля існувала на сторінках, я навіть відчував запах чорнил своєї ручки з пером. Водночас боровся з невидимою присутністю Кетрін, одержимий бажанням, аби правда відкрилася її устам, напруженим м’язам під коліном, її блідому пласкому животу, і я писав свою стислу книжку, що мала лише сімдесят сторінок короткого тексту й повну карту подорожі. І не міг відігнати з паперу образи її тіла. Я мріяв присвятити монографію їй, її голосу, її тілу, котре, я собі уявляв, підіймається з ліжка, схоже на лук із білого дерева, але присвятив королю. Знаючи напевне, що ця нав’язлива ідея буде осміяна підкреслено поблажливим, ввічливим і сором’язливим кивком голови.

Я поводився в її товаристві з подвійною офіційністю. Такий уже в мене характер. Наче соромлюся когось, хто бачив мене роздягненим. Це характерно для усіх європейців. Для мене було природньо дивним чином вплітати її в мій текст про пустелю, а в житті ховатися за металевими латами.

Вона гуляла з урядовим радником Раунделлом на галявині Гасанеїн-бея — кремезного старигана, котрий прославився в експедиції 1923-го. Привіталася зі мною за руку й попросила чоловіка принести їй випити, а потім обернулася до мене й промовила: «Я хочу, щоб ти взяв мене». Раунделл повернувся. Це було так, ніби вона вклала в мою долоню ніж. За місяць я став її коханцем. У тій кімнаті над базаром, північніше вулиці з папугами.

Я вклякнув у залі з мозаїчною підлогою, притиснувся обличчям до її сорочки, мої солоні фаланги були в її роті. Ми обоє нагадували дивну скульптуру, поки не почали тамувати свій голод. Її пальці дряпали пісок у моєму рідкому волоссі. Навколо — Каїр і всі її пустелі.

Чи було це бажанням напитися її юністю, її легковажністю, котра так цінується знавцями? Коли я говорю про сади, маю на увазі саме її сади.

Маленьку підшийну ямку ми називали Босфор. Я пірнав з її плечей у Босфор. Мої очі відпочивали там. Я вклякав, а вона дивилася на мене так зацікавлено, наче я прилетів з іншої планети. Кетрін була майстром зацікавлених поглядів. Пригадую, як її прохолодна рука раптом торкнулася моєї шиї в каїрському автобусі. Ми взяли закрите таксі й пестили одне одного на задньому сидінні між мостом Хедів-Ісмаїла і клубом «Тіпперарі». Пригадую сонце, яке просвічувалося крізь її нігті у вестибюлі музею на четвертому поверсі, коли вона затулила мені руками очі.

Ми хотіли лише, щоб нас не побачила одна-єдина людина.

Але Джеффрі Кліфтон був гвинтиком англійської бюрократичної машини. Його родинне дерево сягало корінням аж Канута[86]. Машина не відкрила Джеффрі Кліфтону, одруженому тільки вісімнадцять місяців, очі на зраду дружини, натомість вона почала обертатися навколо цієї вади, цієї хвороби в системі. Вона знала кожен рух, котрий ми з Кетрін зробили, починаючи від того незграбного дотику в тупику біля готелю «Семіраміда».

Я ігнорував її згадки про чоловікову рідню. Джеффрі Кліфтон наївно не здогадувався ні про що, так само як ми не помічали велетенського англійського павутиння, котре обплутувало нас. Цілий клуб охоронців стежив за її чоловіком і захищав його. Лише Медокс, котрий був аристократом і мав зв’язки з армією, знав про це помірковане розгортання павутини. Лише Медокс із великим тактом попередив мене про особливості того, іншого світу.

Я носився з Геродотом, а Медокс — святий у своєму шлюбі — не полишав «Анну Кареніну», постійно перечитував історію романтики та обману. Одного дня, вже занадто пізно, щоб зупинити роботу машини, запущеної нами, він спробував пояснити, як влаштований світ Кліфтона, скориставшись словами брата Анни Кареніної. Дай мені книжку. Вслухайся в це.

Половина Москви і Петербурга були родичами і приятелями Степана Аркадійовича. Він народився в середовищі тих людей, котрі були володарями світу сього. Третина людей державних, стариганів, приятелювали з його батьком і знали його ще в сорочечці… Тож роздавачі розкошів земних у вигляді місць, оренд, концесій[87] і такого іншого були усі його друзями і не могли обділити свого… Достатньо було не відмовлятися, не заздрити, не сваритися, не ображатися, а цього він, будучи чоловіком добрим, ніколи не робив[88].

Я закохався у звук, із яким ти постукуєш по шприці пальцем, Караваджо. Вперше, коли Хана робила мені морфієву ін’єкцію в твоїй присутності, ти стояв біля вікна; на постукування її нігтя твоя шия витягнулася до нас. Я все знаю, камраде. Коханці, котрі маскуються, впізнають інших коханців.

Жінки хочуть від своїх коханців усього. А я занадто часто пірнав у глибини. Так армії зникають у пісках. Тут змішалися її страх перед чоловіком, її віра у власну честь, моє старе прагнення самодостатності, мої зникнення, моя невіра в її любов. Параноя та клаустрофобія таємного кохання.

— Мені здається, що ти вчинив не по-людськи, — сказала вона мені.

— Я не єдиний зрадник.

— Гадаю, ти не переймаєшся тим, що трапилося між нами. Ти ковзаєш повз усе на світі зі своїм страхом і ненавистю до володіння, боїшся володіти чи бути в чиїйсь владі, боїшся, що тебе називатимуть на ім’я. Ти думаєш, що це чесність. А я думаю, що ти жорстокий. Якщо я покину тебе, до кого ти підеш? Ти знайдеш собі іншу коханку?

Я не відповів.

— Скажи «ні», хай тобі грець!

Вона завжди хотіла слів, вона любила їх, виросла на них. Слова давали її ясність, окреслювали причини та форми. А я казав, що слова викривлюють емоції, як олівець у склянці води.

Вона повернулася до чоловіка.

— У цей момент нашого життя, — прошепотіла вона, — ми або знайдемо, або загубимо наші душі.

Навіть моря зникають, чому б тоді не зникати коханцям? Ефеські гавані, ріки, котрі текли за Гераклітових часів, зникли, залишивши по собі намулені гирла. Дружина Кандавла стала дружиною Гігеса. Бібліотеки згоріли.

Чим були наші стосунки? Зрадою тих, хто був довкола, чи прагненням нового життя?

Вона повернулася додому, де її місце було поруч із чоловіком, а я розчинився в оцинкованих барах.

Геродотова класика. Насвистуючи й наспівуючи цю пісеньку знов і знов, я вгризався в рядки, щоби прилаштувати їх до власного життя. Люди по-різному лікуються від таємних втрат. Хтось із її товариства бачив, як я сидів поруч із продавцем спецій. Якось він подарував їй олов’яний наперсток з дрібкою шафрану. Саме його з-поміж тисячі речей.

І коли Баґнольд — котрий бачив, як я сиджу біля шафранового крамаря, — згадав про цей епізод за столом у її присутності, як я мав почуватися? Чи мало це подарувати мені відчуття вдоволення від згадки про чоловіка, який подарував їй таку дрібницю — олов’яний наперсток, котрий вона носила на тонкому темному ланцюжку на шиї в ті два дні, коли її чоловіка не було в місті? Усередині був шафран, і її груди вкрилися золотом.

Як вона сприйняла цю історію, котра трапилася зі мною, з парією для цього товариства після кількох витівок, які збезчестили мене? Баґнольд сміявся, її чоловік, котрий був хорошим хлопцем, турбувався за мене, а Медокс встав, підійшов до вікна і подивився на південну частину міста. Розмова, мабуть, переповзла на більш знакові події. Зрештою, вони картографи. А чи спускалася вона до криниці, котру ми разом допомагали викопати, і чи чіплялася вона за стінки так, як я за неї своїми руками?

Ми обоє жили власними життями, озброєні бездонними угодами одне з одним.

— Що ти робиш? — Вона підбігає до мене на вулиці. — Ти що, не бачиш, що зводиш усіх нас із розуму?

Медоксові я казав, що закрутив із однією вдовою. Але тоді вона ще не мала цього статусу. А коли Медокс повернувся до Англії, ми з нею вже не були коханцями.

— Передавай вітання своїй каїрській вдовиці, — бурмотів Медокс. — Хотів би я з нею познайомитися.

Чи він знав? Я завжди почувався шахраєм поруч із ним, моїм другом, з котрим пропрацював десять років і котрого любив більше за будь-кого іншого. Ішов 1939 рік, і ми всі їхали геть із цієї країни, в інші умови, на війну.

А Медокс повернувся до села Марстон Маґна в Сомерсеті, де народився, і за місяць по тому, сидячи в церкві на проповіді, котра оспівувала війну, дістав свій пустельний револьвер і застрілився.

Я, Геродот Галікарнаський, вирушаю в подорож історією, щоб час не стер фарби подій, щоб не втратило свого блиску те, з чого Людина розпочала своє існування, і великі видатні справи, проголошувані греками і варварами… разом з причинами, через які вони воювали одне з одними.

Людям завжди хочеться читати вірші в пустелі. Медокс пропонував для Географічного товариства чарівні звіти про наші маршрути й дрейфи серед пісків. Берманн вдихнув теорію в тліюче багаття. А я? Єдиний серед них мав навички. Був механіком. Інші описували свою любов до самотності й медитували на знахідки. Вони ніколи не знали, що я про все це думаю. «Тобі подобається Місяць?» — запитав Медокс через десять років після знайомства. Він питав про це так обережно, наче боявся зруйнувати близькість. Я здавався їм занадто хитрим, щоб закохатися в пустелю. Таким собі Одіссеєм. Та я ним і був. Показати мені пустелю все одно, що комусь — річку або ж місто його дитинства.

Коли ми розлучалися востаннє, Медокс попрощався старим висловом: «Хай благословить Бог твого попутника». А я відвернувся від нього та кинув через плече: «Бога немає». Ми були зовсім несхожими.

Медокс казав, що Одіссей ніколи не написав жодного слова, не залишив по собі книжки з одкровеннями. Може, він почувався чужинцем серед фальшивої рапсодії мистецтва. Мушу зізнатися, що моя власна монографія була суворою й точною.

Я боявся, що викажу присутність Кетрін, тому спалив до пня будь-які сентименти, усі пишномовні слова про любов. І все ж я описав пустелю так цнотливо, наче оповідав саме про Кетрін. Медокс запитав мене про Місяць одного з останніх спільних вечорів перед початком війни. Ми розділилися. Він повернувся до Англії, а можливість початку війни зруйнувала наше повільне прогризання крізь пустельну землю вглиб історії. «Бувай, Одіссею», — промовив, посміхнувшись, знаючи, що мені не дуже подобався Одіссей, а ще менше Еней, але ми вирішили, що Енеєм буде Баґнольд. Насправді я взагалі не любив Одіссея. «До зустрічі», — відповів я.

Я пам’ятаю, як він відвернувся, сміючись. Приклав свого товстого пальця до адамового яблука на шиї і сказав: «Вона називається vascular sizood». Дав офіційне ім’я її підшийній ямці[90]. Він повернувся до своєї дружини, до села Марстон Маґна, забравши із собою тільки улюблений том Толстого та залишивши усі свої компаси й мапи мені. Взаємна приязнь так і залишилась невисловленою.

У Марстон Маґні в Сомерсеті, місцині, котру він неодноразово мені змальовував у розмові, зелені поля перетворилися на аеродроми. Літаки вивергали свої викиди на артуріанські замки.

Не знаю, що змусило його зважитися на той вчинок. Може, безперервний шум у небі, надто гучний для нього після ледь чутного лету «Циганського метелика» над нашою тишею Лівії та Єгипту. Чужа війна роздерла витканий ним ніжний гобелен з однодумців. Я був Одіссеєм і розумів, наскільки мінливі й тимчасові табу на війні. А він був чоловіком, якому непросто завести друзів. Він знав за життя двійко людей, а зараз вони обернулися на ворогів.

Він залишився в Сомерсеті наодинці з дружиною, котра ніколи нас не бачила. Йому вистачило одного руху рукою. Одна куля поклала край війні.

Це був липень 1939-го. Вони сіли в автобус, який ішов із їхнього села до Йовіла. Транспорт ледве рухався, тож вони запізнилися на службу. Церква була переповнена, тому подружжя вирішило сісти позаду окремо одне від одного. За півгодини розпочалася шовіністична проповідь, яка повністю виправдовувала війну. Священик наголошував на блаженстві битви та благословляв уряд і людей приєднатися до бойовища. Медокс слухав, як проповідь стає пристраснішою і фанатичнішою. Він витяг пустельний револьвер, нахилився і вистрілив собі в серце. Помер миттєво. Запала велика тиша. Пустельна тиша. Тиша, де не було більше літаків. Усі почули, як його тіло впало на лаву. Усе застигло. Священик занімів у своєму величному жесті. Така тиша буває, коли в церкві тріскає скляна лампада і всі обличчя повертаються до неї. Його дружина наблизилася центральним проходом, зупинилася біля того ряду, пробурмотіла щось, і її пропустили до нього. Вона вклякнула, і її руки обійняли чоловіка.

Як помер Одіссей? Це було самогубство, чи не так? Здається, я пригадую. Зараз. Можливо, пустеля зіпсувала Медокса. Той час, коли він мав мало спільного з цілим світом. Я думаю про російську книжку, котру він завжди носив із собою. Росія завжди була ближче до моєї країни, ніж до його. Так, Медокс — чоловік, який помер через національний конфлікт.

Я любив його спокій у всьому. Я гарячкувато сперечався про місця на карті, а в його звітах наші «дебати» перетворювалися на серйозні та сповнені мудрості речення. Він писав про наші подорожі спокійно й радісно, коли нагодився зручний випадок, наче ми були Анною та Вронським на балу. Він залишався чоловіком, який жодного разу не пішов зі мною до каїрських танцювальних клубів. А я був тим, хто закохався, танцюючи.

Він рухався з повільною грацією. Я ніколи не бачив, аби Медокс танцював. Він був із тих, хто пише, хто пояснює цей світ. Мудрість зростала в ньому навіть з найменшої скіпки емоцій. Один короткочасний погляд міг народити абзаци теорії. Коли він знаходив нове плем’я серед пустелі чи рідкісний вид пальми, це зачаровувало його на кілька тижнів. Якщо під час подорожей ми наштовхувалися на якесь послання — будь-яке слово, сучасне чи античне, арабське на брудній стіні чи записка англійською, зроблена крейдою на крилі нашого джипу, — він обов’язково читав, а потім притискав до напису долоню, наче хотів торкнутися прихованого змісту, зблизитися зі словами так, як міг лише він.

Пацієнт простягає руку венами догори, щоб Караваджо міг вколоти йому чергову дозу морфію. Коли повноводдя наповнює жили, він чує, як Девід кидає голку до емальованої посудини, подібної формою до нирки. Він бачить, як сивувата постать повертається до нього спиною, та згадує, що вони обоє — мешканці морфієвих земель, справжні заручники.

Бувають дні, коли я повертаюся додому після нудної писанини, і єдине, що може мене врятувати, — «Жимолость»[91] у виконанні Джанго Рейнхардта і Стефана Граппеллі в супроводі «Hot Club de France»[92]. 1935-й. 1936-й.1937-й. Видатні джазові роки. Роки, коли звуки джазу випливали з готелю «Клерідж» на Єлисейських полях і линули до барів Лондона, Південної Франції, Марокко, прослизали до Єгипту, де славу про ці несподівані ритми вводив у тишу якийсь безіменний каїрський танцювальний колектив. Повертаючись до пустелі, я взяв із собою на згадку ті вечори з танцями під платівку «Сувеніри» в барах, де жінки рухаються алюром, наче хорти, і нахиляються до вас, коли ви шепочете щось їм у плече під час пісні «Моя солоденька». Дяка фірмі звукозапису «Societe Ultraphone Franchise». 1938-й. 1939-й. У кабінках люди шепотіли про кохання, а за рогом на нас уже чигала війна.

Упродовж цих останніх ночей у Каїрі, за кілька місяців після закінчення мого роману, ми умовили Медокса влаштувати в одному з барів прощальну вечірку. Кетрін прийшла туди разом із чоловіком. Остання ніч. Останній танець. Алмаші напився й намагався зобразити старе танцювальне па, котре він сам вигадав і назвав «Босфорські обійми», підняв Кетрін Кліфтон на витягнутих руках і тинявся туди-сюди майданчиком для танців, аж поки не впав разом з нею в кущі аспідістер, вирощених на Нілі.

«Від чийого імені він зараз оповідає?» — думає Караваджо.

Алмаші набрався, і його танці здавалися іншим дивною послідовністю звірячих рухів. У ті дні атмосфера між ними була не вельми доброю. Він розгойдував дівчину з боку в бік, наче це була якась ганчір’яна лялька, і заливав вином свій смуток з приводу Медоксового від’їзду. Галасував за столом. Коли Алмаші був у такому стані, ми зазвичай розходилися, але це була остання Медоксова ніч у Каїрі, тож усі залишилися. Кепський єгипетський скрипаль намагався наслідувати Стефана Граппеллі, Алмаші поводився, наче планета, котра зійшла з орбіти. «За нас — чужинців на цій Землі», — підняв він келих. Хотів танцювати з усіма, жінками чи чоловіками, байдуже. Заплескав у долоні та виголосив: «Оголошую “Босфорські обійми”. Потанцюємо, Бернхардте? А як щодо тебе, Хітертоне?» Більшість позадкувала. Він повернувся до молодої Кліфтонової дружини, котра спостерігала за ним із люб’язною люттю. Він кивнув і кинувся назустріч її крокам, притулився шиєю до оголеного плеча, цього білосніжного плато над блискучою сукнею. Маніакальне танго закружляло їх, аж поки хтось не збився. Ще не подолавши свого гніву, Кетрін не дозволила йому провести її до столика. Просто пильно дивилася на чоловіка, коли він відкинув голову назад, і погляд цей був не тріумфальним, а наступальним. Він нахилив обличчя і зашепотів жінці на вухо, можливо, наспівував «Жимолость».

Між експедиціями Алмаші рідко можна було побачити в Каїрі. Він відсторонювався від людей. Удень працював у музеях, а вночі частенько заглядав до барів на базарі Південного Каїра. Губився в зовсім іншому Єгипті. Усі вони прийшли сюди тільки заради Медокса. Але зараз Алмаші танцював з Кетрін Кліфтон. Її струнке тіло торкалося вишикуваних у ряд рослин. Він кружляв з нею, піднімав її, а потім впав. Кліфтон залишався на своєму місці та споглядав за ними краєм ока. Алмаші лежав на його дружині, а потім спробував піднятися, пригладив своє біляве волосся і вклякнув біля жінки у віддаленому кутку зали. Колись він був вишуканим мужчиною.

Минула північ. Гостям було явно невесело, окрім кількох завсідників, звиклих до витівок європейців, приходнів із пустелі. Там були жінки з довгими притоками срібних сережок у вухах, жінки в блискучих сукнях, маленькі металеві крапельки нагрівалися від спеки, котра панувала в барі та раніше чимось подобалася Алмаші, жінки, чиї срібні сережки під час танців погойдувалися перед його обличчям. Іншими вечорами Алмаші танцював із ними, напивався, але підставляв груди, щоб вони могли на нього спертися. Так, їм усім і зараз було дуже весело, вони сміялися з його живота, коли він розщепив сорочку, але були не в захваті, коли чоловік навалився своєю вагою на їхні плечі, зупинився і розлігся на підлозі посеред шотландського танцю.

У такі вечори було важливо залишатися частиною цього божевілля, коли людські сузір’я кружляли й ковзали навколо тебе. Тут не було часу для думок і роздумів. Вечірні польові нотатки з’явилися вже згодом, посеред пустельного ландшафту, між Дахлою та Куфрою. Він згадав коротке вищання і як обернувся в пошуках собаки, а зараз зрозумів, спостерігаючи за тим, як плаває на поверхні мастила диск компаса, що то, мабуть, була жінка, котрій він наступив на ногу. Оаза була вже близько, і він міг пишатися своїм танцем, змахувати руками та підкидати годинник до неба.

Холодні пустельні ночі. Він висмикував спогади про кожну з них, наче нитку з клубка, і клав до рота замість їжі кожен спогад, насолоджуючись його смаком. Так було перші два дні на його пустельному шляху, коли він перебував у чистилищі між містом і плато. Минуло шість днів, а чоловік жодного разу не згадав Каїр, чи вуличну музику, чи жінок; він подорожував доісторичними епохами, налаштувавши своє дихання на лад глибоких загадкових вод. Його єдиним зв’язком зі світом, де були міста, залишався Геродот, його путівник, сучасний і античний, наповнений можливою брехнею. Коли він знаходив правду там, де, здавалося, її не слід чекати, діставав пляшечку з клеєм і вклеював карту або газетну вирізку або ж малював на чистих сторінках чоловіків у спідницях і бляклих невідомих тварин поруч із ними. Перші мешканці оаз не замальовували худобу, хоча Геродот стверджує протилежне. Вони поклонялися вагітній богині, а більшість кам’яних портретів зображували жінок при надії.

За два тижні він навіть не згадав про місто. Наче рухався під міліметровою смужкою серпанку над чорнильними волокнами на мапі, чистою територією між землею та її схематичним зображенням, між відстанями й легендою, між природою й казкарем. Сендфорд називав це геоморфологією. Це були місця, котрі ми самі обираємо, де почуваємося найкраще, де несвідомі свого родоводу. Він був тут абсолютно сам, створений самим собою, мав лише сонячний компас, одометр для вимірювання пройденої відстані та книжку. Він провів у пустелі багато часу і знав, як з’являється міраж, що таке фата-моргана, у полоні якої зараз перебував.

Пацієнт прокинувся й побачив, що Хана миє його тіло. Поруч стоїть столик, висотою приблизно їй до талії. Вона нахиляється, руки несуть воду з порцелянової чаші до його грудей. Закінчивши, дівчина кілька разів пробігає вологими пальцями по його волоссі, воно стає вогким і темним. Вона переводить погляд, бачить його розплющені очі й усміхається.

Коли він знову розплющує очі, поруч із ним стоїть Медокс, він здається пошарпаним, стомленим і робить собі ін’єкцію морфію двома руками, бо більше не має великих пальців. «Як йому це вдається?» — думає англійський пацієнт. Він впізнає його очі, його звичку облизувати губи, ясність розуму чоловіка, котрий миттєво хапав на льоту сказане співрозмовником. Двоє старих дурнів.

Коли чоловік говорить, Караваджо бачить у його роті щось рожеве. Ясна, мабуть, мають такий самий колір світлого йоду, що й наскельні малюнки, знайдені в Увейнаті. Ще залишилося те, що можна відкрити, витягнути з цього тіла у ліжку. Він уже помер, живуть тільки його уста, жили на руці та сірі очі відтінку вовчого хутра. Караваджо зачудовується дисциплінованістю цього чоловіка, котрий розповідає про себе часом від першої особи, часом від третьої, але досі не визнає, що він і є Алмаші.

— Хто ж це тоді говорить?

— Смерть перетворює тебе на третю особу однини.

Цілий день вони діляться одне з одним ампулою морфію. Щоб витягти з чоловіка його історію, Караваджо уважно розкодовує сигнали. Коли обпечений чоловік уповільнюється або коли Девідові здається, що той не вдається в подробиці — про роман, про смерть Медокса, — він дістає шприц із емальованої посудини у формі нирки, відбиває скляний кінчик ампули, натискаючи кісточками пальців, і висмоктує рідину. Його свідомість притупилася від усіх цих подій з Ханою, і він відірвав собі лівий рукав. Алмаші вбраний лише в сіру майку, тож під простирадлом лежить його обпечена гола рука.

Кожне впорскування морфію в тіло відчиняє наступні двері — він повертається до наскельних малюнків у печері, шукає захований у пісках літак чи гає час під вентилятором разом із жінкою, котра поклала щоку йому на груди.

Караваджо бере до рук Геродота. Він гортає сторінки, минаючи дюни, відкриваючи Гільф-ель-Кебір, Увейнат, Гебель-Кіссу. Амаші оповідає, а він стоїть поруч і наводить лад у подіях. Бажання змушує думку блукати, а історію — тремтіти, наче стрілка компаса. У будь-якому разі, йдеться про світ кочівників, де історія стає апокрифом. А думки мандрують то на захід, то на схід, маскуючись під піщану бурю.

Після того як її чоловік розбив літак, інший перерізає та знімає з неї парашут на підлозі Печери Плавців. Вона лягає на нього, кривлячись від болючих ран. Він обережно занурює пальці в жіноче волосся, шукає інші поранення, потім ніжно торкається плечей і стоп.

Тут, у печері, він боїться загубити її красу, її грацію, її тендітні форми. Він знає, що розгадав її суть.

Вона була з тих жінок, хто транслює свій внутрішній світ на обличчя за допомогою косметики. Не важливо, йшла вона на вечірку чи лягала з ним у ліжко, криваво-червона помада й багряні тіні на очах завжди залишалися її супутниками.

Він підвів погляд до одного з наскельних малюнків і позичив його кольори. Вкрив її обличчя охрою, намастив синім очі. Пройшовся печерою, збираючи червоний пігмент, а потім розчесав їй волосся пальцями. Розмалював усю її шкіру, коліно, котре з’явилося з літака того найпершого дня, стало шафрановим. Її лоно. Кольорові кола на її ногах, аби зробити дівчину несприйнятливою до усього людського. Від Геродота він дізнався про древній звичай, коли воїни прославляли своїх коханих у всьому, що могло затримати їх і подарувати їм безсмертя, — у кольорових рідинах, у піснях, у наскельних малюнках.

У печері стало холодно. Він загорнув її в парашут, аби хоч трохи зігріти. Запалив маленький вогник і підпалив акацієву гілочку, хвилі диму заповнили всі печерні кути. Чоловік зрозумів, що не може звертатися до неї прямо, як раніше, тож говорив офіційно, а голос відлунював від стін.

— Я йду по допомогу, Кетрін. Ти розумієш? Тут поблизу є ще один літак, але ми не маємо пального. Можливо, я зустріну караван або джип і повернуся назад дуже швидко. Я не знаю.

Чоловік дістав свій примірник Геродотової книжки й поклав біля неї. Це був вересень 1939-го. Він вийшов з печери, покинув територію, де миготіли відблиски вогню, пройшов крізь темряву й опинився в пустелі, повній місячного сяйва.

Зліз до підніжжя плато, вчепившись у кам’яні брили, і стояв біля нього.

Жодної вантажівки. Жодного літака. Навіть компаса. Лише Місяць і його тінь. Він знайшов старий кам’яний знак, який вказував напрямок до Ель-Таджу — північно-західний. Запам’ятав кут своєї тіні й вирушив уперед. За сімдесят миль звідси був арабський базар, де на вулиці продавали годинники. На його плечі висів шкіряний мішок з водою, набраною в айні — криниці в оазі, — що плюскалася, наче плацента.

День мав два відрізки, коли йти було неможливо. Опівдні, коли тінь зморщувалася під ногами, і в сутінках, перед заходом сонця і появою зірок. Тоді все на пустельному диску ставало однаковим. Йти далі означало збитися з маршруту, можливо, аж на дев’яносто градусів. Він почекав, поки зорі намалюють на небі свою мапу, і рушив уперед, читаючи їх щогодини. Раніше, коли чоловік подорожував пустелею із провідниками, вони вішали ліхтар на довжелезний ціпок, а решта людей ішла за тим, хто читав зірки, наступаючи на плями світла.

Чоловік просувався так швидко, як міг би йти верблюд. Дві з половиною милі на годину. Якщо пощастить, можна знайти страусині яйця, якщо не пощастить, піщана буря знищить усе довкола. Він ішов три дні, не маючи жодної їжі. Заборонив собі думати про неї. Коли дістанеться Ель-Таджу, з’їсть абру, котру готують горанські племена. Вони роблять її з кавуна колоцинта[93]. Варять плоди, поки вони перестануть гірчити, і змішують з інжиром і бобами ріжкового дерева. Він пройде вулицями, де продають годинники й алебастр. «Хай благословить Бог твого попутника, — казав Медокс. — Бувай». І помахав рукою. Бог живе лише в пустелі, тепер він готовий це визнати. За її межами є тільки торгівля й влада, гроші та війна. Світом керують фінансові і військові деспоти.

Він був у зруйнованій країні, рухався від піску до скель. Забороняв собі думати про Кетрін. Раптом з’явилися пагорби, схожі на середньовічні замки. Чоловік ішов, доки його тінь не злилася з тінню гори. Чагарники мімози. Колоцинти. Проревів скелям її ім’я. Луна — це душа голосу, натхненна порожнечею.

Нарешті дістався Ель-Таджу. Впродовж усієї подорожі він уявляв собі дзеркальну вуличку. Коли зробив крок до окраїн поселення, його оточили англійські військові джипи, люди забрали його із собою, не дослухаючись до оповіді про поранену жінку в Увейнаті, лише за сімдесят миль звідси, взагалі не слухаючи, що він казав.

— Ти хочеш сказати, що англійці не повірили тобі? Ніхто тебе не слухав?

— Жоден з них.

— Чому?

— Я не сказав їм справжнє прізвище.

— Твоє?

— Своє я назвав.

— А чиє ж?

— Її. Її прізвище. Прізвище, яке дав їй її чоловік.

— А що ж ти сказав?

Чоловік мовчить.

— Прокидайся! Що ти сказав їм?

— Я сказав, що це моя дружина. Я сказав, що її звуть Кетрін. Її чоловік помер. Я сказав, що вона важко поранилася в печері Гільф-ель-Кебіру, неподалік Увейнату, на північ від криниці Айн-Дуа. Їй потрібна була вода. Їй потрібна була їжа. Я пішов би з ними, довів би їх до того місця. Я казав, що мені потрібен лише джип. Один з їхніх проклятих джипів… Можливо, після подорожі я виглядав, як один із тих божевільних пустельних проповідників, але не думаю. Війна вже почалася. Вони вишукували в пустелі шпигунів. Будь-хто, хто мав іноземне ім’я й тинявся цими маленькими містечками в оазах, викликав підозру. Вона була лише за сімдесят миль, а вони не слухали мене. Це була просто випадкова група англійців в Ель-Таджі. Мабуть, тоді я від люті перетворився на берсерка. Вони мали з собою навіть пересувну тюрму з плетеними клітками, розміром як душова кабіна. Мене замкнули в одній із них і запхали до вантажівки. Я гатив по ній кулаками, поки не випав на вулицю. Я кричав: «Кетрін!» Кричав: «Гільф-ель-Кебір!» Але єдине ім’я, яке я мав би прокричати, кинути їм у долоні, як візитівку, було «Кліфтон».

Вони знову запхали мене до авто. Для них я був тільки черговим потенційним другорядним шпигуном. Лише черговим міжнародним байстрюком.

Караваджо захотілося встати і втекти з цієї вілли, з цієї країни, від уламків війни. Він усього лише злодій. Він тільки хоче, щоби поруч із ним були Хана й сапер, а ще краще — його однолітки в барі, де він знає кожного, де він може танцювати й розмовляти з жінкою, класти голову їй на плече, притулятися головою до її чола, робити що завгодно, але він знає, що спочатку мусить вийти з пустелі, з цієї химерної споруди, зведеної морфієм. Він мусить відірватися від незримого шляху, котрий веде до Ель-Таджу. Цей чоловік, якого він вважає Алмаші, використав його та морфієві ін’єкції для повернення у власні світи, сповнені особистого смутку. Більше не має значення, чий бік він обрав на війні.

Але Караваджо нахиляється вперед.

— Я хочу дещо знати.

— Що?

— Я хочу знати, чи ти вбив Кетрін Кліфтон. Тобто якщо ти вбивця Кліфтона, то цим умертвив і її.

— Ні. Я ніколи навіть не уявляв собі таке.

— Я питаю це тому, що Джеффрі Кліфтон працював на британську розвідку. Боюся, що він не був просто наївним англійцем. Дружнім хлопчиною. Англійці були зацікавлені в тому, щоб він стежив за вашою дивною компанією в Єгипетсько-Лівійській пустелі. Вони знали, що одного дня пустеля перетвориться на театр воєнних дій. А він був спеціалістом із аерофотозйомки. Його смерть збентежила їх і досі не дає спокою. Вони досі цікавляться цією загадкою. Розвідка знала про твій роман із його дружиною з першого дня. Навіть якщо сам Кліфтон не знав. Вони гадали, що його смерть була зрежисована, наче захист, який підіймає розвідний міст. Вони чекали на тебе в Каїрі, але, звичайно, ти повернувся до пустелі. Згодом я поїхав до Італії і проґавив останню частину твоєї історії.

— Тож ти шукав мене.

— Я прийшов через дівчину. Знав її батька. І остання людина, яку я сподівався побачити у цьому знищеному артобстрілами монастирі, — це граф Ладислав де Алмаші. Чесно кажучи, ти сподобався мені більше, ніж усі, з ким я колись працював.

Прямокутник світла наповз на обличчя Караваджо, обрамив його голову й груди так, що чоловік здавався англійцеві портретом. У тьмяному світлі його волосся ще могло здаватися темним, але зараз воно було розкуйовджене та яскраво освітлене, добряче проглядалася сивина. Зате мішки під очима зникли в рожевому світлі пізнього надвечір’я.

Він покрутився на стільці й відкинувся на спинку, не відводячи очей від Алмаші. Слова не давалися Караваджо легко. Він тер підборіддя, морщився, заплющував очі, щоб подумати у темряві, і лише тоді щось бовкав, стрімко забуваючи власні думки. Він сидів у ромбічній рамці зі світла, згорбившись на стільці поруч із ліжком Алмаші, і відчував, як переповнюється темрявою. Один із двох старих чоловіків у цій історії.

— Я можу говорити з тобою, Караваджо, бо відчуваю, що ми обоє помремо. Дівчина з хлопцем поки що безсмертні. Попри те, що вони пережили. Хана зазнала багато лиха, перш ніж я зустрів її.

— Її батька вбили у Франції.

— Розумію. Вона не казала мені про це. Взагалі сторонилася будь-кого. Єдиний спосіб, яким я міг змусити її спілкуватися зі мною, — попросити почитати мені… А ти звертав увагу, що ніхто з нас не має дітей?

Потім помовчав, наче роздумуючи над вірогідністю, і запитав:

— У тебе є дружина?

Караваджо сидів у рожевих променях сонця, затуливши руками обличчя, наче намагався стерти все навколо та чітко подумати, ніби отримав іще один дар від юності, котрий більше не дістанеться йому так просто.

— Ти мусиш говорити зі мною, Караваджо. Чи я просто книжка для тебе? Річ, яку можна прочитати, чи потвора, котру треба витягти з озера і нашпигувати морфієм, коридорами, брехнею, рослинним животінням, повними кишенями каміння?

— Злодії, схожі на нас, гарно наживалися на війні. Нас узаконили. Ми крали. А потім деякі з нас ставали радниками. Ми розумілися на маскуванні шахрайства краще за офіційних розвідників. Створювали подвійних агентів. Цілі кампанії народжувалися від союзу аферистів і шпигунів. Я вже побував усюди на Середньому Сході, коли вперше почув про тебе. Ти був таємницею, білою плямою на їхніх мапах. І передавав свої знання про пустелю до рук фашистів.

— Надто багато трапилося в Ель-Таджі в 1939-му, коли мене оточили, вважаючи, що я шпигун.

— І тоді ти перейшов на бік німців?

Тиша.

— І ти все ще не міг дістатися Печери Плавців і Увейнату?

— Ні, аж поки не зголосився перевести Епплера через пустелю.

— Я мушу розповісти тобі дещо. Це трапилося в 1942-му, коли ти вів розвідника до Каїра…

— Операція «Салам».

— Так. Ти тоді працював на Роммеля.

— Геніальний чоловік… Що ти збираєшся розповісти мені?

— Я хочу сказати, що коли ти йшов пустелею, уникаючи союзницьких військ, подорожуючи з Епплером, це було геніально. Від оази Джалу пройти весь цей шлях до Каїра. Лише ти міг провести до Каїра людину Роммеля з копією «Ребекки».

— Звідки ти знаєш?

— Я хочу пояснити тобі, що вони не лише розсекретили Епплера в Каїрі. Вони знали про всю подорож. Німецький шифр розгадали задовго до того, але ми не могли дозволити Роммелю дізнатися про це чи виявити наші джерела інформації. Тож ми мусили чекати, аж поки він увійде до Каїра, щоб схопити Епплера.

Ми спостерігали за вами впродовж усього шляху. Цілу вашу мандрівку крізь пустелю. Розвідка знала твоє ім’я, знала, в чому тебе задіяно, тому її цікавість зростала. Вони хотіли упіймати тебе. Тебе треба було вбити… Якщо не віриш мені, ось тобі доказ: ти вийшов із Джалу та витратив двадцять днів. Ти йшов шляхом із прихованими обабіч криницями. Ти не міг підходити ближче до Увейнату через війська союзників, тож обійшов Абу Баллас. Епплер захворів на пустельну гарячку, і тобі доводилося доглядати його, піклуватися про нього, хоча ти й кажеш, що він тобі не подобався…

Літаки умисне «губили» вас, але насправді відстежували ваші переміщення дуже ретельно. Ви не були шпигунами, це ми були шпигунами. Розвідка думала, що ти вбив Джеффрі Кліфтона через жінку. Вони знайшли його могилу в 1939-му, але там не було й сліду його дружини. Ти став ворогом не тоді, коли приєднався до німців, а тоді, коли закрутив із Кетрін Кліфтон.

— Розумію.

— Коли ти вийшов з Каїра в 1942-му, ми загубили тебе. Мали схопити і вбити в пустелі. Але вони загубили тебе. Шукали дві доби. Ти зник, як голка в сіні, у надприродний спосіб, інакше ми б тебе знайшли. Ми замінували захований джип. Потім наштовхнулися на його уламки, але від тебе там не залишилося нічого. Ти втік. Мабуть, ця твоя подорож була найвизначнішою, а не та, коли ти йшов до Каїра. Ти тоді, напевно, втрачав розум.

— Ти стежив за мною в Каїрі разом із ними?

— Ні, я бачив документи. Я збирався до Італії, і вони гадали, що ти можеш виявитися там.

— Тут.

— Так.

Світловий ромб пересунувся на стіну, і Караваджо вкрило тінню. Тепер його волосся знову темне. Він відкинувся назад і притулився плечем до намальованого листя.

— Гадаю, це не має значення, — бурмоче Алмаші.

— Хочеш іще морфію?

— Ні. Я розкладаю речі на свої місця. Завжди був усамітненим. Важко збагнути, що люди так багато про мене говорили.

— Ти мав роман із жінкою, пов’язаною з розвідкою. А там були люди, котрі знали тебе особисто.

— Напевно, Баґнольд.

— Так.

— Абсолютно англійський англієць.

— Так.

Караваджо помовчав.

— Я мушу поговорити з тобою ще про дещо.

— Я знаю.

— Що трапилося з Кетрін? Що трапилося напередодні війни, що змусило вас усіх знову вирушити до Гільф- ель-Кебіру? Коли Медокс уже повернувся до Англії.

Я мав необхідність здійснити ще одну подорож до Гільф- ель-Кебіру, щоби розібрати те, що залишилося від нашого табору на плато Увейнату. Наше життя там закінчилося. Я думав, що між нами більше нічого не може трапитися. Я не зустрічався з нею як коханець уже майже рік. Десь зароджувалася війна, вона прослизала сюди, як рука, котра залазить у віконце на горищі. І ми з Кетрін уже сховалися за власними стінами наших старих звичок, сховалися в невинних на вигляд стосунках. Ми бачилися лише зрідка.

Влітку 1939-го я запланував повернутися до Гільф- ель-Кебіру з Ґоугом і спакувати наш табір, а потім той мав приїхати за всім вантажівкою. Кліфтон повинен був прилетіти й забрати мене. Нас чекала розлука, котра нарешті мала зруйнувати трикутник, який утворився між нами.

Коли я почув гуркіт літака, побачив його, то вже спускався зі скель плато. Кліфтон завжди був дуже пунктуальним.

Невеличкий вантажний літак завжди однаково спускається до землі, наче ковзає лінією горизонту. Він торкається кінчиками крил пустельного світла, потім звук зникає й машина летить до землі. Я ніколи добре не розумів, як працюють літаки. Бачив, як вони наближаються до мене в пустелі, і кожного разу переляканий вибігав з намету. Вони занурюють крила в світло, а потім уриваються в тишу.

«Метелик» плавно ковзав над плато. Я помахав синім брезентом. Кліфтон знизив висоту і пролетів наді мною так низько, що повідривав листя з акацій. Літак увійшов у лівий віраж, розвернувся, побачив мене, знову вирівнявся і полетів просто на мене. За п’ятдесят метрів він раптово нахилився й упав. Я побіг до нього.

Я думав, що він один. Він мав прилетіти сам. Але коли я прибіг туди, щоб витягти Кліфтона, то побачив поруч Кетрін. Джеффрі був мертвий. Вона намагалася поворухнути нижньою частиною свого тіла, дивлячись вперед. Скло в кабіні розбилось, її стегна засипало піском. Я не бачив на ній жодних ран. Ліву руку вона простягнула перед собою, щоби пом’якшити удар від падіння. Я витяг дівчину з літака, названого Кліфтоном «Ведмедик Руперт», і поніс до печери в скелях. До Печери Плавців, де були наскельні малюнки. На мапі географічна широта — 23°30’, довгота — 25°15’. Я поховав Джеффрі Кліфтона тієї ж ночі.

Чи був я їхнім прокляттям? Її? Медокса? Пустелі, зґвалтованої війною, обстріляної так, наче це був просто пісок? Варвари проти варварів.

Обидві армії йшли пустелею, не маючи жодного уявлення, що це. Лівійська пустеля. Якщо забрати політику, це найпрекрасніша з усіх відомих мені фраз. Лівія. Сексуально виспіване слово, улесливе, наче шепіт криниці. В і я. Медокс говорив, це одне з небагатьох слів, де можна почути, як язик оминає гострий кут. Пам’ятаєш Дідону[94] в лівійських пустелях?

І кожний з них буде… як джерела води у степу…[95]

Не вірю, що моя нога ступила на прокляту землю чи що я потрапив у пастку ситуації, ім’я якій було Зло. Кожне місце, кожна людина були дарунком долі для мене. Коли знайшов малюнки на стінах Печери Плавців. Коли в експедиціях співав із Медоксом бурдони. Коли Кетрін з’явилася серед пустелі. Те, як я йшов до неї червоною блискучою бетонною підлогою, як впав на коліна і притисся головою до її живота, наче був маленьким хлопчиком. Племена зі зброєю, котрі зцілили мене. Кожен із нас чотирьох — я, Хана, ти і сапер.

Усе, що я любив і цінував, у мене забрали.

Я залишився з нею. Виявив, що в Кетрін зламані три ребра. Я чекав, поки затріпотять її вії, заворушиться пошкоджене зап’ястя, оживуть мовчазні вуста.

— Чому ти ненавидів мене? — шепотіла вона. — Ти майже все в мені вбив.

— Кетрін… ти не…

— Обійми мене. Перестань захищатися. Тебе не змінити.

Її погляд застиг. Я не міг вирватися з тенет її очей. Мені доведеться стати останнім, що вона побачить. Шакал у печері, котрий стане її провідником, захищатиме її, ніколи не розчарує і не обдурить.

«Існують сотні богів, яких люди асоціюють з тваринами», — розповідав я їй. Деякі з’єднані із шакалами — Анубіс[96], Упуаут[97], Дуамутеф[98]. Ці створіння ведуть до потойбічного світу — так і мій невидимий привид супроводжував тебе ще до нашої зустрічі. На всіх вечірках у Лондоні чи Оксфорді. Спостерігав за тобою. Я сидів навпроти, коли ти робила домашнє завдання, тримаючи в руках великий олівець. Я був там, коли ти зустрілася з Джеффрі Кліфтоном о другій годині ночі в бібліотеці Оксфордського товариства. Усі покидали пальта на підлогу, а ти йшла між ними боса й цибата, ніби чапля, прокладаючи собі шлях назовні. Він спостерігає за тобою, але я теж виглядаю тебе, хоч і не помічаєш моєї присутності, ігноруєш. Ти в тому віці, коли дівчата звертають увагу лише на привабливих чоловіків. Ти ще не дивишся на тих, хто перебуває за межами сфери твого благовоління. В Оксфорді рідко беруть в ескорт шакалів. А я належу до чоловіків, які дотримуються посту, поки не побачать того, що припаде їм до смаку. Стіна позаду тебе вкрита книжками. Ліва рука торкається довгої петлі перлинного намиста, котре висить на твоїй шиї. Босі ноги прокладають шлях. Ти чогось шукаєш. Тоді ти була дещо повнішою, але твоя краса так пасувала до університетського життя.

У бібліотеці Оксфордського товариства нас троє, але ти знаходиш поглядом тільки Джеффрі Кліфтона. Цей роман буревієм увірветься у ваші життя. З усіх можливих місць він обирає роботу в Північній Африці разом з археологами. «Я працюю в компанії старих дивакуватих дурників». Твоя мати була в захваті від пригод, які тобі доведеться пережити.

Але дух шакала, «відкривача шляхів», чиє ім’я Упуаут чи Алмаші, стоїть у кімнаті разом із вами. Склавши руки, він спостерігає за твоїми намаганнями зав’язати легку світську бесіду, а це не так просто, бо кожен уже трохи напідпитку. Але найпрекраснішим є впізнавання вами цінності й приємності спілкування з іншим навіть у п’яному маренні пізньої нічної години. Можливо, ви прийшли сюди з кимось іншим, спали тієї ночі з кимось іншим, але ви обоє зустріли свою долю.

О третій годині ночі ти відчуваєш, що варто піти, але не можеш знайти взуття. Один черевик ти тримаєш у руці — рожевий човник. Я бачу інший — напівзахований біля себе — і підіймаю. Пам’ятаю його блиск. Вочевидь, це твої улюблені черевики з відбитками пальчиків ніг. «Дякую», — кажеш, простягаючи руку, і йдеш геть, навіть не глянувши в мій бік.

Я вірю в це. Коли ми зустрічаємо тих, у кого закохаємося, в душі прокидається історик, трохи педантичний, котрий уявляє чи пригадує цю зустріч, а повз інших людей ми проходимо, не звертаючи на них уваги. Можливо, за рік до цього Кліфтон відчинив тобі двері автомобіля й проігнорував написане йому долею. Усі частинки твого тіла повинні бути готовими зустріти іншу людину, всі атоми мусять стрибнути в одному напрямку, лише тоді виникає справжнє палке бажання.

Я жив у пустелі роками й почав вірити в такі речі. Це порожнисте місце. Тромплей часу та води. Шакал, який одним оком дивиться в минуле, а другим стереже шлях, яким доведеться пройти. Він приносить тобі у щелепах шматочки минулого, і, коли весь цей час складається в єдине ціле, ти бачиш підтвердження того, що й так уже знав.

Вона дивиться на мене, і в її очах втома від усього. Жахлива слабкість. Коли я витяг її з літака, вона намагалася всотати в себе поглядом довколишнє. А зараз позір Кетрін стоїть на варті, наче захищаючи щось усередині. Я підійшов ближче, сів на п’яти. Нахилився до неї, торкнувся язиком лівого синього ока, відчув солоний смак. Також присмак пилку. Торкнувся її уст, правого ока. Відчув пружну пористість її очного яблука й витер з повік голубінь; коли я відхилився назад, щось біле змигнуло в її погляді. Я розкрив дівочі уста, цього разу дозволив пальцям увійти глибше, розтиснути зуби й витягнути язик, але було вже пізно, вона вже пов’язалась тонкою, як дихання, ниточкою зі смертю. Я нахилився до Кетрін знову і вклав язиком блакитний пилок до її вуст. Ми так робили колись. Нічого не сталося. Я відхилився, набрав повні груди повітря й знову припав до неї. Відчув слабке тремтіння, коли торкнувся її язика.

А потім з неї вирвався жахливий передсмертний хрип, лютий і такий близький, що простромив мене наскрізь. Тіло Кетрін здригнулося, ніби від потужного електричного розряду, та сповзло до розмальованої стіни. Смерть увійшла в жінку, вона сіпнулась і впала мені на коліна. У печері темніло. Її шия смикалася — туди-сюди.

Я знаю, що демони плетуть свої вигадливі сіті. У дитинстві мені розповідали про демонічну коханку. Це була історія про вродливу спокусницю, котра заходить до кімнат молодих чоловіків. І чоловік, якщо він мудрий, має запропонувати їй повернутися, бо в демонів і відьом немає спини, а лише те, що вони хочуть вам запропонувати. Що я зробив? Якого звіра вселив у неї? Гадаю, розмовляв із нею понад годину. Чи я був її демонічним коханцем? Чи був я Медоксовим демонічним другом? Ця країна — чи це я уклав її карту й перетворив на місце для війни?

Важливо помирати в святих місцях. Це одна з таємниць пустелі. От Медокс і пішов до церкви в Сомерсеті, до місця, котре втратило свою святість, і здійснив те, що здавалося йому святим вчинком.

Коли я перевернув Кетрін, усе її тіло було вкрите яскравим пігментом. Трави, й каміння, і сонце, і акацієва зола мали подарувати їй безсмертя. Тіло притислося до священних кольорів. Лише стерлася голубінь з очей, перетворивши їх на безіменну голу мапу без зображень, де немає ані озера, ані темної громади гір, які розляглися північніше від регіону Борку-Еннеді-Тібесті, ані лаймового віяла в тому місці, де Ніл зустрічається з розкритою долонею Александрії на краю Африканського континенту.

Немає й назв племен, кочівників за переконанням, які перетинають монотонну пустелю і бачать лише яскраве світло, віру та кольори. Тут будь-який камінь, чи знайдена металева скринька, чи кістка отримує свою порцію любові й безсмертя в руках молільника. Це велич країни, в яку моя кохана входить і частиною якої стане. Ми помираємо, складаючись із розмаїття коханців і племен, смаків, які ми проковтнули, тіл, у які ми пірнули і плили ними, наче ріками мудрості, характерів, на які ми видряпувались, як на дерево, страхів, у котрих ми ховалися, наче в печерах. Хотів би, щоб усе це з’явилося позначками на моєму тілі, коли помиратиму. Я вірю в таку картографію — людина має бути позначена природою, а не просто наносити свої імена на мапу, мов імена багатіїв на будинках. Усі ми складаємо общинну історію, перетворюємося на общинні книги. Ніхто не володіє нами, і ми не моногамні у своїх смаках чи досвіді. Усе, чого я прагну, — пройтися землею, для якої не існує мап.

Я поніс Кетрін Кліфтон у пустелю, де пишеться общинна книга місячного сяйва. Ми йдемо серед шепоту криниць. Серед палацу вітрів.

Алмаші повертає обличчя вбік і вдивляється в нікуди або, можливо, в коліна Караваджо.

— Хочеш іще трохи морфію?

— Ні.

— Що тобі принести?

— Нічого.