Остання середньовічна війна прокотилася Італією в 1943—1944 роках. Міста-фортеці на стрімких скелях, за котрі воювали з восьмого століття, побачили армії нових королів, які бездумно йшли в атаку. Серед голого каміння сновигали ноші з пораненими, сходили кров’ю виноградники, якби хтось надумав копати глибше, ніж простяглися танкові колії, неодмінно знайшов би чимало закривавлених сокир і списів. Монтеркі, Кортона, Урбіно, Ареццо, Сансеполькро, Анґ’ярі. А було ж іще узбережжя.
Коти спали в баштах танків, націлених на південь. Англійці, американці, індійці, австралійці, канадці просувалися на північ, і сліди розірваних набоїв розчинялися у повітрі. Коли армії зустрілися під Сансеполькро, містом, яке славилося своїми арбалетами, деяким солдатам вдалося роздобути їх і беззвучно стріляти вночі по стінах обложеного міста. Кессельрінг, генерал-фельдмаршал німецької армії, яка відступала, серйозно задумувався, чи не вилити на них, бува, киплячої олії із зубчастих стін.
Знавців середньовічної історії витягли із затишних кабінетів Оксфорду і привезли до Умбрії. Їхній середній вік становив шістдесят років. Учених мужів розквартирували разом із військом, і на зустрічах зі стратегами вони забували, що людство вже винайшло літаки. Вони говорили про міста з точки зору їхньої мистецької цінності. У Монтеркі це була фреска П'єро делла Франческа «Мадонна народження» у капличці неподалік міського цвинтаря. Коли сімсотлітню фортецю нарешті здобули у період весняних дощів, війська оселилися під височенним куполом собору і солдати спали під кам’яною кафедрою, котра зображувала Геракла, що душить Гідру. Вони мали тільки погану воду. Багато людей померло від тифу і пропасниці. Солдати розглядали у польові біноклі готичну церкву Ареццо і впізнавали на фресках П'єро делла Франческа обличчя звичайних людей. Цариця Савська вела бесіди із Соломоном, а поруч лежав мертвий Адам з гілочкою з дерева пізнання добра і зла в устах. Багато років по тому цариця дізнається, що Силоамський міст збудували з цієї священної деревини.
Без упину дощило, і було холодно, здавалося, ніде немає жодного порядку, тільки на цих циклопічних картинах: суд, побожність, жертвоприношення. Восьма армія натикалась на річку за річкою, відновлювала підірвані мости, попереду під постійним ворожим вогнем сапери спускалися до води мотузяними драбинами і перепливали водойми або переходили їх убрід. Вода забирала за собою їжу й намети, люди, обв’язані дротами від обладнання, зникали. Якось, перепливши ріку, армія намагалася вибратися на берег. Руки солдатів аж по зап’ястя загрузли у стіні намулу на узбережжі, і єдине, про що вони мріяли, — щоби болото затверділо і втримало їх.
Молодий сапер-сикх притулився щокою до бруду й думав про обличчя цариці Савської, про текстуру її шкіри. Ця ріка намагалася поглинути його, і лише пристрасть не давала хлопцеві замерзнути. Він зняв би з її волосся вуаль. Він поклав би руку їй на шию під оливковою блузою. Йому було важко і сумно, як і мудрому цареві та винуватій цариці, котрих він бачив в Ареццо два тижні тому.
Він повис над водою, застрягши руками у намуленому березі. Моральна стійкість — дуже тонка матерія — покинула їх, не витримавши цих жахливих днів та ночей, і залишилася тільки в книжках і на розмальованих стінах. Хто на церковній фресці був оповитий більшим сумом? Хлопець нахилився, щоби притулитися до тендітної шиї цариці й відпочити. Він закохався в її смиренні очі. Це жінка, здатна колись осягнути священність мостів.
Уночі, коли хлопець лежав у похідному таборі, його руки рухалися двома арміями в атаці. І не було жодної надії на якесь розв'язання чи перемогу, окрім тимчасового пакту між ним і намальованою царицею, котра дуже скоро забуде його, бо ніколи не звертала на нього особливої уваги чи знала його, сикха, котрий подолав угору половину мокрої від дощу мотузяної драбини, щоб звести механізований міст для своєї армії. Але він запам’ятав її обличчя та її історію. За місяць, коли їхній батальйон дістався моря і всім вдалося пережити лихоліття, увійти до узбережного містечка Каттоліка, інженери розчистили смугу пляжу шириною в двадцять ярдів і можна було скупатися голяка, сикх зблизився з одним спеціалістом із Середньовіччя, той добре до нього ставився — розмовляв і навіть поділився м’ясними консервами, — і хлопець пообіцяв віддячити йому, показавши щось неймовірно цікаве.
Сапер вивів свій мотоцикл «Тріумф», зав’язав на руці багряну попереджувальну пов’язку, і вони поїхали назад, до вже звільнених містечок Урбіно й Анґ’ярі, вздовж відкритих для вітрів звивин гірського хребта, котрий справді був кістяком Італії, старий сидів позаду сикха і міцно обіймав його, аж поки вони не минули східні скелі й не завернули до Ареццо. Вночі на п’яцца не було військових, і сапер зупинився просто навпроти церкви. Він допоміг медієвісту злізти, підхопив його обладнання й зайшов досередини. Холод і темрява. Всеохоплива порожнеча, і лише гуркіт черевиків заповнює все довкола. Хлопець вдихнув аромат старого каменю і дерева. Запалив три освітлювальні патрони. Підвісив блок і люльку над нефом, а потім вистрілив цвяхом з прив'язаною до нього мотузкою у високий дерев’яний брус. Професор здивовано спостерігав за ним, час від часу пильно вдивляючись у високу темряву. Юний сапер обійшов ученого, зав’язав мотузку навколо талії і плечей чоловіка й приладнав на грудях іще один освітлювальний патрон.
Хлопець покинув його біля вівтаря, а сам збіг сходами, гупаючи черевиками, на другий поверх, де був інший кінець мотузки. Схопивши шворку, сикх зістрибнув з балкончика в темряву, а вчений злетів до купола і завис у повітрі за метр від стіни, вкритої фресками, коли ноги хлопця торкнулися підлоги, а освітлювальний патрон створював німб довкола його голови. Не випускаючи мотузки, хлопець пройшов трохи уперед, аж поки медієвіст не побачив перед собою фреску «Політ імператора Максенція»[26].
Минуло п’ять хвилин, і сапер опустив чоловіка на землю. Він запалив для себе ще один патрон і піднявся у синяву намальованого неба. Хлопець пам’ятав золото цих зірок відтоді, як розглядав їх у бінокль. Поглянувши вниз, він побачив, що вчений сидить на лавиці, виснажений. Тепер він дивувався не висоті церкви, а її глибині. Рідкісне відчуття. Порожня і темна безодня. Світло з його руки розповзається цівками. Хлопець підтягнувся ближче до обличчя своєї Цариці Смутку, і його коричнева рука ніжно торкнулася її грандіозної шиї.
Сикх напнув намет у глухому закутку саду, де, як гадала Хана, колись росла лаванда. Якось вона знайшла там сухе листя, розтерла його на порох і впізнала аромат. Часом після дощу там і досі пахло цим терпкуватим парфумом.
Спочатку він взагалі не навідувався до будинку. Часто минав його, вирушаючи розміновувати черговий заряд. Завжди дуже люб’язний. Вітався кивком голови. Хана дивиться, як він миється дощовою водою з миски, встановленому на сонячному годиннику. У саду є кран для поливання грядок, але зараз він геть сухий. Хана бачить хлопцеве коричневе тіло без сорочки, коли він хлюпає на себе водою, наче пташка крильми. Впродовж дня вона помічає лише його руки, бо він вдягає військову сорочку з коротким рукавом і завжди носить гвинтівку, хоча війна для них уже нібито закінчилася.
Часом він завмирає зі зброєю в різних позах — то наполовину опустить, то трохи підтримує ліктем, коли вона висить на плечі. Різко відвертається, коли здогадується, що Хана за ним спостерігає. Він іще не подолав свої страхи до кінця, обережно тупцяє навколо усього підозрілого, але відчуває, як вона оглядає цю місцевість, наче підбадьорюючи, що він таки впорається.
Його самовпевненість заспокоює Хану та й усіх у будинку, хоча Караваджо іноді буркає, що сапер постійно наспівує пісеньки з вестернів, які вивчив за три останні роки війни. Інший хлопець, на ім'я Гарді, котрий прийшов сюди під час грози, оселився ближче до міста. Проте іноді Хана бачить, як вони працюють удвох, як заходять разом до саду з тичками міношукачів у руках.
Пес прихилився до Караваджо. Молодий солдат грався з собакою і бігав уздовж дороги, але відмовлявся ділитися їжею, мовляв, пес мусить вчитися виживати самостійно. Якщо він знаходить якісь харчі, з’їдає їх сам. На цьому його привітність закінчується. Іноді хлопець спить на парапеті, звідки видно долину, і заповзає у намет, лише коли збирається на дощ.
Він зі свого боку бачить, як Караваджо блукає ночами. Двічі пускається за ним. Але за два дні чоловік зупиняє його і каже: «Не ходи за мною». Звичайно, солдат геть усе заперечує, але чоловік кладе руку на його брехливі уста і змушує замовкнути. Значить, Караваджо помічав, як той крадеться за ним. Зрештою, шпигування — просто одна зі звичок, здобута на війні. Інша звичка спонукає взяти гвинтівку і відкрити вогонь по мішенях. Час від часу юнак прицілюється до носа однієї зі статуй на віллі або до яструбів, які кружляють над долиною.
Він іще дуже юний. Кидається на їжу, наче вовк, потім так само рвучко встає і йде помити тарілку, дозволяє собі витрачати на обід лише півгодини.
Хана дивиться, як він працює у фруктовому саду і на порослому будяками городчику за будинком — обережно, не дбаючи про час, наче кіт. Деколи він сідає навпроти неї випити чашку чаю, і браслет на його зап’ясті легенько дзенькає, тоді вона помічає темноту його коричневої шкіри в тому місці.
Сапер ніколи не розповідає про небезпеку, яка супроводжує його роботу. Інколи Хана і Караваджо швидко виходять із будинку, почувши приглушений вибух, і щоразу серце дівчини стискається від страху. Вона біжить на вулицю чи кидається до вікна, помічаючи краєм ока Караваджо поруч себе, і вони вдвох дивляться на юного сапера, як він ліниво махає їм, навіть не відвертаючи голови від поля, порослого травою.
Якось Караваджо зайшов до бібліотеки і побачив хлопця під стелею навпроти тромплею[27] — лише Девід міг зайти до кімнати й оглянути її повністю, щоби переконатися, що він справді сам, — сапер перерізав помічений ним запобіжний дріт вибухового пристрою, майстерно захованого за шпалерами. Не відводячи очей від вибухівки, сикх вказав Караваджо пальцем на двері — як попередження про небезпеку.
Він постійно наспівує або свистить. «Що це за свист?» — запитав якось вночі англійський пацієнт, який ніколи не бачив нового мешканця. Хлопець співає сам собі, навіть коли лежить під парапетом і спостерігає за швидким плином хмар у небі.
Сапер завжди шумно заходить до вілли, яка здається порожньою. Він єдиний зберіг військову форму і щодня бездоганний виходить з намету — пряжка блищить, тюрбан симетрично обв’язаний навколо голови, черевики начищені й лунко гупають кам’яною та дерев’яною підлогою в будинку. Коли міношукач знаходить десятицентову монетку, хлопець забуває про небезпеки своєї роботи і гучно сміється. Здається, що він підсвідомо милується своїм тілом, своєю стрункістю, навіть коли нахиляється підняти скибку хліба, погладжує траву кісточками пальців, неуважно крутить гвинтівку, ніби велетенську булаву, чи йде до села на зустріч з іншими саперами.
Він здається випадковою вставкою серед компанії, що зібралася на віллі, заблудлою зіркою десь на краю галактики. Для нього перебування тут — лише канікули після війни, повної намулу, річок і мостів. Він заходить до помешкання тільки тоді, коли його запрошують, — непевний гість, — так само вагається, як тієї першої ночі, коли пішов на звуки Ханиної музики, перетнув доріжку, з кипарисами вздовж неї, і ступив до бібліотеки.
Він увійшов на віллу того дня не через цікавість до музики, а через побоювання за її виконавця. Він добре знав, що німці, відступаючи, ховали так звані олівцеві бомби у музичних інструментах. Люди поверталися додому, відкривали кришку фортепіано і втрачали кисті обох рук. Або ж намагалися завести дідусів годинник з маятником, аж тут вибухала скляна бомба, змітаючи півстіни та всіх, хто був поруч.
Хлопець ішов на звуки фортепіано, поспішаючи схилами пагорбів за Гарді, переліз кам’яну загорожу й увійшов на територію вілли. Музика не змовкала — це був хороший знак, значить, виконавець не нахилився вперед, не смикнув тонку металеву струну, котра запускала метроном. Більшість олівцевих бомб ховали саме там — це було найзручніше місце, де можна припаяти тоненький вертикальний дротик. Вибухівку ховали в кранах, у корінцях книжок, у просвердлених отворах деревних стовбурів, тож коли яблуко падало на нижню гілку або хтось хапався за неї рукою, дерево вибухало. Хлопець оглядав будь-яку кімнату чи поле і всюди бачив місця, де можна сховати бомбу.
Він зупинився біля французьких дверей, нахилив голову до рами, а потім прослизнув у бібліотеку і зупинився у темряві, осяюваний поодинокими блискавками. Біля інструмента стояла дівчина, ніби чекала на нього, з опущеними очима натискала на клавіші. Спочатку його погляд радарним променем проінспектував кімнату, а потім зупинився на ній. Метроном уже цокав, бездумно хилитаючись із боку в бік. Небезпеки не було, не було тонкого дротика. Хлопець стояв у мокрій формі, і дівчина спочатку його не помічала.
За саперовим наметом стирчить антена детекторного приймача. Іноді вночі Хана бере польовий бінокль Караваджо і бачить фосфорно-зелену шкалу налаштування радіо, котру подекуди затуляє темний силует хлопця. Вдень він носить якусь хитру портативну штуку, один навушник тягнеться до його голови, а другий ховається десь під підборіддям, тож сапер залишається на зв’язку зі світом, знає усі важливі новини. Якщо він почує цікаву для мешканців вілли інформацію, неодмінно зайде і розповість їм. Якось по обіді він скаже про загибель керівника оркестру Ґленна Міллера — його літак упав десь на півдорозі між Англією та Францією[28].
Так сикх і живе серед них. Хана найчастіше бачить його здалеку, він повільно просувається закинутим садом, знаходячи та розплутуючи вузли дротів і запобіжників, які хтось залишив для нього, наче жаский лист.
Хлопець часто миє руки. Спочатку Караваджо подумав, що це, мабуть, вияв нервової хвороби.
— Як же ти пережив війну? — сміявся він.
— Я виріс в Індії, дядечку, там ми постійно миємо руки. Перед кожним прийомом їжі. Це звичка. Я народився у Пенджабі.
— А я родом із Північної Америки, — відповів Караваджо.
Сьогодні сапер спав наполовину в наметі, наполовину на вулиці. Хана бачить, як його рука дістала з вуха навушник і поклала на коліна.
Вона опускає бінокль і відвертається.
Над ними височенне склепіння. Сержант запалив патрон, а сапер ліг на підлогу і ретельно вдивляється у вохристі обличчя крізь оптичний приціл, ніби шукає брата у натовпі. Переплетене волосся спадає на плечі біблійних фігур, світло ллється на кольорове вбрання і плоть, потемнілі від всотаного впродовж сотень років диму лампадок і свічок. А зараз їх знищує цей жовтавий гасовий дим, який, вони були певні, ображає святиню, через який їх витурять звідси, бо люди запам’ятають зловживання дозволом побачити головну залу Сикстинської капели, куди вони прийшли з мовчазною люб’язністю, минаючи плацдарми, тисячі перестрілок, бомбування у Монте-Кассіно, ліричні фрески Рафаеля, ці сімнадцять чоловіків, які висадились на Сицилії і проклали собі шлях від щиколотки італійського чобітка до цієї напівтемної зали. Так, наче самого її існування вже було достатньо.
Один із них сказав: «Чорт забирай. Може, присвітимо трохи яскравіше, сержанте Шанд?» Тож сержант запалив іще один освітлювальний патрон і тримав його у витягнутій руці, ціла Ніагара світла лилася на його кулак, а він нерухомо стояв, аж поки воно не згасло. Решта солдатів, задерши голови, роздивлялися фігури й обличчя, котрі раптом проступили на стелі. А наймолодший сапер ліг на спину, і його погляд крізь оптичний приціл погладжував бороди Ноя, й Авраама, і різноманітної нечисті, аж поки знайшов нарешті величне, різке, наче спис, мудре і невмолиме обличчя й застиг на ньому.
Він почув крик вартових біля входу і чийсь біг, бо патрону залишилось горіти ще тридцять секунд. Повернувся і передав гвинтівку священику: «Бачите, отам. Хто це? Напрямок північно-західний, від вас на третю годину[29]. Хто він? Швидше, зараз згасне світло».
Святий отець обережно взяв гвинтівку, перевів приціл у куток, і в цей момент світло згасло.
Священик віддав зброю саперові.
— Знаєте, ми мусимо бути дуже уважними з усім цим вогнем і зброєю в Сикстинській капелі. Мені не треба було приходити сюди. Але я мусив подякувати сержантові Шанду за його геройський вчинок. Сподіваюся, ви тут нічого не пошкодили?
— Ви бачили це обличчя? Хто цей чоловік?
— Так, звісно ж, це справді видатна особа.
— Ви побачили його.
— Так. Це Ісая.
Коли Восьма армія дісталася Ґабічче на східному узбережжі, сапер став головою патруля. На другому нічному чергуванні він отримав сигнал на коротких хвилях — помічено ворожу активність на воді. З берега гуркнув попереджувальний постріл, і поверхня річки роздерлася на мільйони крапель. Вони нікуди не влучили, але хлопець помітив, як ворухнувся темний силует у яскраво-білому світлі вибуху. Він підняв гвинтівку, прицілився і спостерігав за дрейфом тіні цілу хвилину, без пострілів, поки не переконався, що більше нічого поруч не ворушиться. Ворожий табір був північніше, у Ріміні, на окраїні міста. Сапер дивився крізь приціл, коли раптом навколо голови Діви Марії засяяв німб. Вона прийшла з моря.
Марія стояла в човні. Двоє чоловіків налягали на весла. Двоє інших підтримували постать вертикально. Коли човен пристав до берега, мешканці міста зааплодували у темряві й повідчиняли вікна.
Сапер бачив кремову шкіру і німб, зроблений з невеликої гірлянди. Він лежав на бетонному доті між містом та морем і дивився, як чоловіки вийшли з човна й підняли півтораметрову статую на руки. Вони йшли пляжем без зупинок, без думок про міни. А може, вони бачили, як німці закладали їх, і знали безпечний шлях. Ноги чоловіків грузнули в піску. Це було у Ґабічче-Маре 29 травня 1944 року. Морський фестиваль Діви Марії.
Дорослі й діти висипали на вулиці. Виринули чоловіки в оркестровій формі. Оркестр не міг грати через комендантську годину, але відполіровані до блиску інструменти залишалися частиною церемонії.
Він вийшов із темряви з прив’язаною до спини мінометною трубою, тримаючи у руках гвинтівку. Його тюрбан і зброя шокували людей. Ніхто не сподівався, що на далекому незаселеному пляжі з’явиться військовий.
Він підняв гвинтівку і подивився крізь приціл на Маріїне обличчя — ані слідів віку, ані ознак статі на ньому, руки людей тягнулися до його світла, а вона милосердно кивала їм двадцятьма невеликими лампочками. Постать була вбрана в блакитний плащ, її злегка зігнуте ліве коліно підкреслювало, як гарно спадає тканина.
Вони не були романтиками. Вони пережили фашистів, англійців, галлів, готів і германців. Часто завойовувані, вже не надавали цьому значення. Але цю блакитно-кремову пластмасову фігуру, котра вийшла з води, встановили на прикрашений квітами візок для винограду, а попереду в абсолютній тиші марширував оркестр. Будь-який захист, запропонований хлопцем для цього містечка, не мав для них жодного значення. Він просто не міг піти з гвинтівкою в руках поруч із їхніми дітьми у білих сукеночках.
Сапер крокував паралельною південною вулицею, йшов зі швидкістю процесії, тож вони порівнялися біля перехресть. Сержант знову підняв зброю і ще раз подивився на обличчя Діви Марії. Хода завершилася біля мису, звідки відкривався вид на море, люди залишили статую тут і розійшлися по домівках. Ніхто з них не помітив його присутності неподалік.
Її обличчя все ще освітлював німб. Ті четверо чоловіків, котрі привезли статую на човні, посідали навколо, наче вартові. Батарейка, прикріплена до Маріїної спини, поволі сідала; близько пів на п’яту ранку вона згасла назавжди. Сержант подивився на годинник. Вихопив чоловіків крізь телескоп зброї. Двоє з них спали. Хлопець пересунув приціл на обличчя статуї і знову ретельно вивчив його. У слабкому вранішньому світлі вона виглядала зовсім інакше. У темряві обличчя здавалося живішим, схожим на когось знайомого. На сестру. На доньку, яка колись у нього народиться. Якби він міг залишити якусь річ на згадку, то обов’язково так би й зробив. Але, зрештою, він мав власну віру.
Караваджо заходить до бібліотеки. Пообідні години він переважно проводить тут. Книжки завжди були для нього великим таїнством. Витягає одну з них, розгортає на титульній сторінці. За п’ять хвилин чує у кімнаті легкий стогін.
Він повертається і бачить, що на канапі спить Хана. Чоловік згортає книжку і прихиляється за книжковими полицями до виступу, котрий дістає йому до стегна. Дівчина скрутилася калачиком, притулилася щокою до запилюженої парчі, а затиснуту в кулак праву руку приклала до щелепи. Брови рухаються, обличчя зосереджене на спогляданні сну.
Коли він побачив її вперше після довгої розлуки, дівчина була натягнутою струною, здавалося, вона стиснулася до розміру, достатнього для того, щоби пройти крізь усі ці жахи. Її тіло розчинилося у війні, як у коханні, віддало себе до останньої краплі.
Караваджо голосно чхнув, а коли підіймав нахилену голову, помітив, що Хана прокинулася і пильно на нього дивиться.
— Вгадай, котра година?
— Десь п’ять по четвертій. Ні, сім по четвертій, — сказала вона.
Це була їхня стара гра, відколи вона була дитиною. Він вислизнув з кімнати подивитися на годинник, а його свіжі точні рухи і знайома самовпевненість підказали дівчині, що чоловік прийняв чергову дозу морфію. Вона сіла й посміхнулася, коли Караваджо зайшов назад, здивований точно вгаданим часом.
— Я народилася із сонячним годинником у голові, правда?
— А що ти робиш вночі?
— А існують місячні годинники? Хтось уже винайшов їх? Мабуть, кожен архітектор, який будує віллу, ховає десь місячний годинник для злодюжок, наче виконує ритуал.
— Добра турбота про багатіїв.
— Призначаю тобі побачення біля місячного годинника, Девіде. На місці, де слабкий отримує силу.
— Як ти й англійський пацієнт?
— Знаєш, рік назад я могла народити дитину, — несподівано каже Хана.
Зараз його розум світлий і гострий від наркотику, Хана може розповідати про себе, і він буде поруч, думатиме, як вона. Дівчина розповідає без остаточного розуміння, що вже прокинулася, і говорить, наче уві сні, наче його чхання їй лише наснилося.
Караваджо знає про такий перехідний стан. Він часто зустрічав людей біля місячного годинника. Турбував їх о другій годині ночі, коли випадково перекидав шафку в спальні.
Він зрозумів — шок витісняє страх і лють. Коли хазяї помешкання, котре він грабував, прокидалися, Караваджо користувався цим, плескав у долоні, теревенив без упину, жонглював у повітрі дорогим годинником, ставив багато запитань стосовно того, де певні речі.
— Я втратила дитину. Маю на увазі, що довелося втратити її. Батько дитини загинув. Навколо вирувала війна.
— Ти вже була в Італії?
— Коли це сталось, я була на Сицилії. І постійно, поки ми долали Адріатику слідом за армією, я думала про неї. Розмовляла з нею. Дуже тяжко працювала у шпиталі, усамітнювалася, ні з ким не спілкувалася. Тільки з дитинкою. Ділилася з нею всім. Мовчки, звичайно. Я розмовляла з нею, коли купала пацієнтів і доглядала їх. Мабуть, я трішки з’їхала з глузду.
— А потім помер твій батько?
— Так. Потім помер Патрік. Я дізналася про це у Пізі.
Вона вже зовсім прокинулася. Сіла рівніше.
— Ти знав про це, так?
— Отримав з дому листа.
— Це тому ти прийшов сюди? Бо знав?
— Ні.
— Добре. Не думаю, що він вірив у поминки і все таке. Патрік казав, що хотів би, щоб на його могилі зіграли дуетом дві жінки. Гармоніка і скрипка. От і все. Він був до дідька сентиментальним.
— Так, його легко можна було розжалобити. Варто йому було побачити жінку в біді — і він пропадав.
Вітер піднявся над долиною, налетів на пагорби, так що кипариси нахилялися аж до сходів із тридцятьма шістьма сходинками, котрі вели до каплички. Перші краплі дощу гучно загупали, ніби хотіли налякати парочку, яка примостилася на балюстраді біля сходів. Було вже далеко за північ. Хана лежала на бетонному виступі, а Караваджо ходив і періодично висувався, поглядаючи на долину. Сюди долинав лише відголосок дощу.
— Коли ти перестала розмовляти з дитиною?
— Раптом усе дуже ускладнилося. Армія зав’язла в сутичці біля мосту Моро, потім увійшла до Урбіно. Мабуть, там, в Урбіно, я припинила ці розмови. Залишалася тільки думка про можливість щомиті бути застреленим, навіть якщо ти не солдат, а священик чи медсестра. Ці вузькі, вимощені плиткою вулички мали схожість до кролячих пасток. Солдати притягали до госпіталю самі уламки своїх тіл, на годину закохувалися у мене, а потім помирали. Було дуже важливо пам’ятати їхні імена. Але кожного разу за їхньою смертю я бачила дитину. Буття розмивалось. Деякі з них сідали і зривали весь одяг, намагаючись глибше вдихнути. Інші переймалися малесенькими подряпинками на руках, перш ніж відійти. Наприкінці на устах з’являються бульбашки. І легенько потріскують. Я нахилилася, щоби заплющити мертвому солдатові очі, а він подивився і глумливо посміхнувся: «Не можеш дочекатися, поки я помру? Ти, суко». Він сів на ліжку і скинув усе з моєї таці. Страшенно розлючений. Кому б хотілося так померти? Померти у стані такої злоби. «Ти, суко». Після цього випадку я завжди чекала, поки на губах з’явиться піна. Тоді я знала, що прийшла смерть, Девіде. Я знала усі її смороди, знала, як полегшити агонію. Коли зробити швидкий укол морфію у вену. Коли вколоти фізрозчин. Як змусити їх спорожнити кишечник перед кінцем. Кожен клятий генерал мав би виконувати мою роботу. Кожен клятий генерал. Кожен мав би скласти цей тест перед форсуванням річки. Хто ми, до дідька, такі, щоби брати на себе цю відповідальність? Чому від нас чекали, що ми будемо мудрі, як старі священики, будемо знати, як провести людину туди, куди ніхто не хоче йти, та ще й зробити це так, щоб їй було зручно? Я ніколи не повірю в усі ці церковні ритуали, котрі люди пропонують тим, хто відходить. У їхню вульгарну риторику. Як вони сміють?! Як вони сміють говорити такі речі, коли людина помирає?!
Навколо жодного вогника, усі лампи вимкнені, небо сховалося за хмарами. Безпечніше не привертати увагу до того, що в будинках хтось живе. Вони часто гуляли в садку біля вілли у темряві.
— Знаєш, чому військові не хотіли залишити тебе тут із англійським пацієнтом? Здогадуєшся?
— Нещасливий шлюб? Комплекс нереалізованого материнства? — Хана посміхнулася до нього.
— Як там наш старий друг?
— Досі не може заспокоїтися через собаку.
— Скажи, що пес прийшов зі мною.
— Про те, що ти залишився тут, він теж не знає. Думає, що ти вкрав порцеляну і втік.
— Як гадаєш, може, налити йому трохи вина? Мені сьогодні вдалося поцупити пляшечку.
— Де?
— Яка різниця? Просто скажи, так чи ні?
— Давай самі вип’ємо його. Забудьмо про пацієнта.
— Ага! Прорив!
— Жодного прориву. Я смертельно потребую напитися до чортиків.
— І це каже двадцятирічна. От коли мені було двадцять…
— Так-так, чому б тобі не змінити платівку хоча б сьогодні? Між іншим, я думала, що це називається «грабіж».
— Моя країна навчила мене цього. Я займався цим на війні задля неї.
Караваджо встав і рушив через розбомблену капличку до будинку.
Хана сіла, злегка похитуючись, втративши рівновагу.
— А поглянь, що вона зробила для тебе, — пробурмотіла собі під ніс.
Медсестра рідко розмовляла навіть з тими, з ким доводилося працювати на війні пліч-о-пліч. Їй потрібен був дядечко, член родини. Їй потрібен був батько її дитини, навіть у цю мить, коли вона в гірському містечку вперше за кілька років чекала на можливість напитися, коли обпалений чоловік нагорі забувся неглибоким сном на чотири години, коли старий татів приятель нишпорить у її медичній скриньці, розбиває ампулу, зав’язує навколо руки шнурівку і швидко вколює собі морфій, аби потім повернутися до неї, вдаючи, ніби нічого не сталося.
Навіть о десятій годині ночі в горах темною залишається тільки земля. Небо чітко сіріє, і пагорби відливають зеленим.
— Мене нудило від їхніх жадань. Від хтивих солдатських поглядів. Тож я відійшла убік, відмовилася від побачень, прогулянок на джипах, залицянь. Не дарувала їм останній танець перед їхньою смертю — люди почали вважати мене гордячкою. А я працювала важче за інших. У дві зміни, під вогнем робила усе для них, виносила кожне їхнє судно. Я стала гордячкою, бо не хотіла гуляти з ними і викачувати з них гроші. Я хотіла повернутися додому, а вдома не було нікого. І мене нудило від Європи. Нудило, що зі мною поводяться, наче з коштовністю, тільки через те, що я жінка. Я зустрічалася з одним чоловіком, але він загинув, а потім померла дитина. Ти знаєш, дитина не просто померла, це я вбила її. Після цього я поринула в таку пітьму, звідки ніхто не міг мене витягти. Жодними розмовами про гордощі. Жодними чиїмись смертями. А потім я зустріла його — до чорноти обпаленого чоловіка. Він, швидше за все, англієць. І минуло страшенно багато часу, Девіде, коли я не хотіла мати нічого спільного з чоловіками.
За тиждень перебування сикха на віллі усі звикли до його звичок щодо їжі. Хоч де б він був — у горах чи в селі, — обов’язково повертався о пів на першу, приєднувався до Хани і Караваджо, діставав із наплічника маленький згорнутий блакитний носовичок і розстеляв його на столі біля їхньої трапези. Діставав свою цибулю і трави — Караваджо здогадувався, що хлопець збирав їх у францисканських садах, поки шукав там міни. Він чистив цибулю тим ножем, котрим перерізав запобіжний дріт. Потім з’їдав якийсь фрукт. Девід припускав, що хлопець перебув усю війну і ніколи не скуштував ані крихти із загального столу.
Насправді він завжди слухняно приходив з першими променями сонця, простягаючи горнятко, в яке Хана наливала чай, любив його і пив, додаючи згущене молоко із власних запасів. Він повільно посьорбував напій, стоячи у сонячних променях, і дивився, як повзе долиною шеренга солдатів, котрі, якщо цього дня війська залишалися на ночівлю, починали грати в канасту вже о дев’ятій ранку.
Ще до світанку в напіврозбомбленому садку вілли Сан-Джироламо, під зраненими деревами, сикх набирає у рот води з фляжки. Він насипає трохи зубного порошку на щітку і починає десятихвилинну процедуру апатичного чищення зубів, водночас прогулюється садком, позираючи на долину, котра ще ховається в ранковій імлі, і дивиться швидше з цікавістю, ніж з благоговінням, на ці місця, де йому випало жити. Коли він був дитиною, чищення зубів завжди відбувалося на вулиці.
Цей навколишній пейзаж сприймається ним, як тимчасова річ, до якої він не має прив’язаності. Він просто припускає можливість дощу, впізнає дурман чагарників. Ніби його розум — це радар навіть тоді, коли він не думає, його очі фіксують хореографію неживих предметів на чотири милі навколо нього, що якраз вміщається в радіус ураження стрілецької зброї. Він розглядає дві цибулі, які обережно висмикнув із землі, пам’ятаючи, що війська при відступі замінували сади також.
За обідом Караваджо завжди розглядає харчі, викладені на блакитний носовичок, з властивою йому дядьківською посмішкою. Мабуть, існують якісь рідкісні тварини, думає чоловік, які харчуються так, як і цей молодий солдат, котрий підносить їжу до рота пальцями правої руки. Ніж він використовує, лише аби зняти лушпиння з цибулі і порізати на скибки фрукти.
Двоє чоловіків узяли візок і спустилися в долину, щоби привезти мішок борошна. Також солдат має доставити у штаб у Сан-Доменіко карти знешкоджених територій. Їм не просто говорити про особисте, тому вони розмовляють про Хану. Лунає безліч запитань і відповідей, поки старший чоловік зізнається, що знав її ще до війни.
— У Канаді?
— Так, я знав її ще там.
Вони минають численні багаття на узбіччях, і чоловік питає сапера про його життя. Хлопець має прізвисько Кіп. «Покличте Кіпа. Сюди йде Кіп». Прізвисько причепилося до нього випадково. Коли він писав свій перший в Англії звіт про знешкодження бомби, шматочок масла впав на папір. Офіцер поцікавився: «Це що? Кіпер[30] у маслі?» — і всі довкола засміялися. Хлопець не мав жодного уявлення, що таке кіпер, але так уже й повелося. За тиждень його справжнє ім’я Кірпал Сінгх уже ніхто не пам’ятав. Але він не ображався. Лорд Саффолк і його підривники називали сапера Кіпом, а йому здавалося, що це навіть краще, ніж англійська звичка звертатися на прізвище.
Того літа англійський пацієнт користувався слуховим апаратом, тому чув усе, що відбувалося в будинку. Бурштиновий равлик у вусі перекладав кожен буденний звук — стілець у коридорі скрипить, бо його хтось тягне підлогою, за дверима кімнати пес цокає пазурами, він може зробити гучніше і навіть почути його дихання чи крик сапера серед скель. Так англійський пацієнт дізнався про хлопця за кілька днів після його появи, хоча Хана намагалася не допустити їхньої зустрічі, боялася, що не сподобаються одне одному.
Але одного дня дівчина увійшла до кімнати і побачила сапера. Він стояв біля ніг ліжка і тримав руки на гвинтівці, котра звисала з плеча. Їй не сподобалося це буденне звисання зброї, те, як ліниво повернувся хлопець їй назустріч, наче тіло його було віссю колеса, наче гвинтівку пришили до його плечей, рук і маленьких коричневих зап’ясть.
Англієць теж обернувся до неї й вигукнув:
— А ми вже потоваришували!
Дівчину вибило з колії те, як різко сапер втрутився в її життя, здавалося, він оточував її, був одночасно всюди. Кіп знав від Караваджо, що англієць розуміється на зброї, і почав обговорювати з ним пошук бомб. Увійшовши до кімнати, він знайшов не просто чоловіка, а нескінченне джерело знань про озброєння союзників і противників. Він знав не лише про абсурдні італійські детонатори, а й, до прикладу, детальну топографію тосканського регіону. Скоро вони вже креслили одне одному бомби і ретельно обговорювали особливості кожної конкретної схеми.
— Схоже, в італійських бомбах детонатор встановлюють вертикально. І зовсім не обов’язково у хвості.
— Залежить від багатьох обставин. Неаполітанські справді виглядають так, але фабрики у Римі працюють за німецькою системою. Зрозуміло, що люди в Неаполі досі живуть у п’ятнадцятому столітті…
Ці слова означали, що зараз англійський пацієнт знову візьметься безкінечно пояснювати, а молодий солдат не звик мовчки слухати. Він не знав спокою і перебивав запитаннями паузи в розмові англійця, коли той перепочивав, аби наново активізувати плин думок. Солдат відкинув голову назад і подивився на стелю.
— Треба зробити щось подібне до перев’язу, — запропонував хлопець, повертаючись до Хани, коли вона увійшла, — і показати англійцеві будинок.
Дівчина подивилася на чоловіків, здвигнула плечима і вийшла.
Коли Караваджо зустрів Хану в коридорі, вона посміхалася. Вони зупинилися і дослухалися до голосів, які линули з кімнати.
— Я розповідав тобі про мою концепцію Вергілієвої людини, Кіпе? Давай…
— Ви увімкнули слуховий апарат?
— Що?
— Увімкніть його…
— Думаю, він знайшов друга, — прошепотіла дівчина Караваджо.
Хана виходить надвір і потрапляє у водоспад сонячного світла. Опівдні у водопроводі з’являється вода і ллється протягом двадцяти хвилин з кранів у фонтані. Дівчина знімає черевики, залазить до сухого басейну і чекає.
О цій годині усюди пахне скошеною травою. Зелені мухи ширяють у повітрі, наштовхуються на людей, ніби врізаються в стіни, і безтурботно летять далі. Дівчина помічає, що водяні павуки сплели гніздо під горішньою чашею фонтану, коли вона дивиться туди, тінь закриває її обличчя. Хана полюбляє сидіти в цій кам’яній колисці, вдихати прохолодне повітря, заховане у темних глибинах досі сухого зливного отвору, ніби вперше за довгий час відчиняєш пізньою весною підвал, а там прохолода, хоча ззовні суцільною стіною висить спека. Дівчина струшує пилюку з ніг, рук і черевиків і взувається.
У будинку забагато чоловіків. Дівчина торкається устами свого голого передпліччя. Відчуває, як знайомо пахне шкіра. Її власний смак і запах. Хана згадує, як вперше помітила це, коли була підлітком, — їй здається, що той період був швидше простором, аніж часом, — і цілувала свою руку, щоби потренуватися, вдихала аромат зап’ястя чи нахилялася до стегна. Дихала в долоні, склавши їх човником, щоб насолодитися ароматом свого дихання. Дівчина потирає босими білими ступнями плямисте дно фонтану. Сапер розповів їй про статуї, побачені ним упродовж війни, якось він спав на вулиці, а над ним стояв янгол — напівчоловік-напівжінка — і здавався йому прекрасним. Він влігся й дивився на це тіло, уперше на війні відчуваючи мир у собі.
Хана нюхає камінь, він пахне прохолодою і затхлістю.
Цікаво, чи боровся її батько за життя, чи просто тихо помер? Чи лежав він, як англійський пацієнт, гордо розкинувшись на своєму ложі? Чи доглядала його якась чужинка? Людина чужої крові може увірватися в твої почуття значно несподіваніше, ніж земляк. Якщо потрапляєш в обійми незнайомця, раптом відкриваєш для себе дзеркало власного вибору. На відміну від сапера, її батькові ніде у світі не було комфортно. Він соромився так, що часто при розмові ковтав склади. Мама завжди скаржилася, що у кожному реченні він губить кілька основних слів. Але Хана любила ці його вади, і він ніколи не мав феодального норову. Він часто в чомусь вагався, і це тільки додавало йому шарму. Він не був схожим на більшість чоловіків. Навіть англійський пацієнт часом перетворювався на тирана. А от її тато залишався безтілесним привидом, якому подобалося оточення впевнених, а іноді навіть пихатих людей.
Чи з’являлося у нього відчуття, що він випадково опинився так близько до смерті? А може, він розлютився? З усіх знайомих їй чоловіків він мав найменше люті, ненавидів сварки, просто виходив з кімнати, коли хтось лаяв Рузвельта чи Тіма Бака[31] або вихваляв декого з торонтських міських голів. Він ніколи не намагався переконати когось чи перевиховати, просто ховався у своєму коконі або святкував події, котрі стосувалися безпосередньо його. От і все. Роман — це дзеркало, з яким ідеш уздовж битого шляху[32]. Хана прочитала цю фразу в одній із книжок, які порадив їй англійський пацієнт, і згадувала при цьому батька — так вона намагалася зібрати докупи усі спогади про нього: як пізно вночі він зупинив машину під одним з мостів на півночі Торонто, неподалік Поттері-стрит, і розповів їй, що шпакам і голубам тут дуже незручно й зовсім не до вподоби, що доводиться ділитися кроквами. Так вони і зупинилися посеред літньої ночі, задерли голови й слухали, як спросоння шумлять і чубляться пташки.
— Мені казали, що Патрік помер на голуб’ятні, — мовив Караваджо.
Її батько любив місто, ним вигадане, чиї вулиці і стіни намалював разом із друзями. Насправді він ніколи не покидав того примарного світу. Хана розуміє, що всі знання про реальність отримала від Караваджо чи від мачухи, з якою недовго жила разом. Її мачуха, Клара, колись була актрисою і чудово вміла зображувати емоції, тож коли дізналася, що всі йдуть на війну, то вдала розлюченість. Усі ці роки Кларині листи надходили до Італії. Хана знала, що вони написані на рожевих скелях затоки Джорджіан, що вітер цілував хвилі і грався з листочками блокнота, аж поки Клара не виривала нарешті аркуш, щоб вкласти його до конверта. Дівчина носила їх у своїй валізі, бо кожен лист зберігав у собі частинку рожевих скель і дрібку вітру, проте ніколи не відповідала на них. Вона страшенно сумувала за Кларою, але писати їй після усього, що трапилося, здавалося неможливим. Хана ніколи на наважилася б згадувати чи, тим більше, визнавати Патрікову смерть.
Війна залишила цей континент і помандрувала далі, жіночі й чоловічі монастирі, перетворені на шпиталі, потрохи безлюдніють, самотньо стримлять між пагорбами Тоскани чи Умбрії. Всередині животіють невеличкі групки військових, схожі на дрібних мурен, які залишилися після сходження безкрайого льодовика. А довкола простягнувся один лише священний ліс.
Хана ховає ступні під тонкою сукнею і дозволяє рукам відпочити на стегнах. Все завмерло. Чути лише знайомий порожнистий гуркіт, що майже ніколи не вмовкає в трубі центральної колони фонтану. Потім западає тиша. І раптово у фонтан уривається вода, вибухає і піниться довкола дівчини.
Історії, котрі Хана читала англійському пацієнтові, подорожуючи разом із сивим мандрівником у «Кімі» чи Фабріціо у «Пармському монастирі», засмоктували у вир подій, де армії, й коні, і фургони тікали від війни або навпаки — мчали їй назустріч. В одному з кутів його спальні стосом поскладані книжки, вже прочитані Ханою, світами яких їм уже довелося мандрувати.
Чимало книжок починалися з авторської передмови. Читач занурювався в їхні води з ледь чутним сплеском.
Я розпочинаю свою роботу часами, коли Сервій Гальба був консулом… Діяння Тиберія і Гая, а також Клавдія і Нерона, коли справи у них складалися якнайкращим чином, від страху перед ними викладалися неправдиво, а після їхньої кончини оповіді отримували відбиток зовсім свіжої ненависті до них. Ось чому в мене намір, стисло виклавши розповідь про Авґуста, а саме про події наприкінці його життя, одразу ж провадити розповідь про принципат Тиберія і його наступників, без гніву й упередження, підґрунтя яких для мене далекі[33].
Так починає Таціт свої «Аннали».
А от романи починалися то повільно, то хаотично. Читач постійно балансує на краю прірви. Відчинилися двері, повернувся ключ у замку чи прорвалася гребля — і читач уже біжить сторінками, однією рукою тримаючись за планшир, а другою — за капелюх.
Коли вона розгортає книгу, то входить крізь вузькі дверні прорізи у великі внутрішні двори. Парма, Париж та Індія розстеляються, мов килими.
Незважаючи на заборону муніципальної влади, він сидів на гарматі Зам-Замах, що стояла на цегляній платформі навпроти старого Аджаб-Ґхеру — Будинку Див, як називали місцеві Лахорський музей. Хто володів Зам-Замахом — «драконом, що дихає вогнем», — володів Пенджабом, бо ця велетенська гармата із зеленої бронзи завжди найперше цікавила завойовників.
— Читай його повільно, люба дівчинко, ти мусиш читати Кіплінґа повільно. Уважно спостерігай за комами, так ти знатимеш, де природно зробити паузу. Він був письменником, який писав пером і чорнилом. Гадаю, він часто підводив голову від написаного, дивився у вікно, заслухався пташиним співом, як роблять усі самотні письменники. Деякі з них не знають назв цих пташок, а він знав. Твоє око занадто стрімке та північноамериканське. Подумай про швидкість його пера. Інакше вже перший абзац здасться тобі нудним і старомодним.
Так англійський пацієнт дав їй перший урок читання. Більше він не переривав дівчину. Якщо чоловік засинав, Хана не зупинялася, не підводячи голови, аж поки сама не втомлювалася. Якщо він пропускав півгодини сюжету, це було схоже на одну темну кімнату в маєтку, який він, мабуть, добре знав. Йому була відома карта цієї історії. На схід від Пенджабу — Варанасі, а на захід — Чіліанвала. (Усе трапилося ще до того, як сапер увійшов до вілли і в їхні життя, наче просто з цього роману. Наче хтось потер уночі сторінки Кіплінґа, як магічну лампу. І сталося диво.)
Хана відвела погляд від кінцівки «Кіма», витончених і піднесених речень — тепер це звичайна риторика — і взяла пацієнтів щоденник, записник, який йому дивом вдалося винести з вогню. Зошит покосився і не згортався, став удвічі товстішим, ніж раніше.
Між аркушами була вклеєна тоненька сторінка, вирвана з Біблії:
Коли цар Давид постарів, увійшовши у похилі літа, то вкривали його одежами, але не міг він нагрітися.
І сказали йому служники його: Нехай пошукають для володаря нашого, царя, молоду дівчину, щоб вона ходила перед царем, доглядала його, і лягала з ним, — то буде тепло володареві нашому цареві.
І шукали вродливу дівчину по всіх теренах ізраїльських, і знайшли шунаммітку Авішаг, і привели її до царя.
Дівчина та була дуже вродлива, і доглядала царя, прислуговуючи йому, але цар не спізнав її.[34]
Плем’я ________, котре врятувало обгорілого пілота від вогню, принесло його на Британську базу в оазисі Сіва в 1944-му. Нічний невідкладний потяг повіз чоловіка опівночі із Західної пустелі до Тунісу, а звідти пілот поплив кораблем до Італії.
У цю пору війни багато солдатів втратили пам’ять, і більшість із них дійсно не мали злих намірів. Тих, що не пам’ятали своєї національності, поселили на огородженій території морського шпиталю на Тірренському узбережжі. Обгорілий пілот був найбільшою таємницею для всіх, без жодної прикмети, невпізнаваний. Неподалік у таборі злочинців у клітці тримали американського поета Езру Паунда[35], він постійно ховав на тілі й у кишенях листочок евкаліпта, щодня змінюючи схованку, бо так йому здавалося безпечніше; листочок він відщипнув під час арешту в садку свого зрадника. «Евкаліпт, щоб не забути».
— Ви могли б спробувати надурити мене, — казав пілот слідчим, — змусити розмовляти німецькою, а я, між іншим, її знаю, запитати мене про Дона Бредмена[36]. Запитати про Марміт[37], про видатну Ґертруду Джекілл[38].
Він знав, де в Європі всі картини Джотто[39], а ще багато місць, де можна побачити вигадливі тромплеї.
Морський шпиталь влаштовано у невеличких будиночках на пляжі, котрі туристи винаймали на початку століття. Коли стало спекотно, старі парасольки з логотипом «Campari» знову встановили в гнізда, тож перев’язані, поранені й навіть коматозні пацієнти сиділи під ними, дихали морським повітрям, бурмотіли щось, втуплювалися вдалечінь чи безперервно або ж повільно розмовляли. Обпечений пілот помітив юну медсестру, відсторонену від усіх. Йому був відомий цей мертвий погляд, і він розумів, що насправді вона мала би бути пацієнтом, а не сестрою милосердя. Коли він чогось потребував, то звертався тільки до неї.
Його знову допитали. Він був типовим англійцем, от лише шкіру мав засмаглу й обпечену до чорноти і здавався слідчим викопаною допотопною істотою.
Вони питали його, де в Італії базувалися союзницькі війська, і він відповів, що, на його думку, увійшли вже до Флоренції, але не змогли здолати схили північніших містечок. Там, де Готська лінія[40].
«Ваші війська узяли Флоренцію, але не можуть здолати Прато і Ф’єзоле, до прикладу, бо німці забарикадувалися на віллах і в монастирях, а там вони під надійним захистом. Стара історія — хрестоносці припустилися такої ж помилки в сутичках із сарацинами. Як і їм, вам зараз потрібно здолати міста-фортеці. А їх завойовували хіба під час епідемії холери».
Пілот говорив незв’язно і зводив слідчих з розуму, залишаючи їх без чіткої впевненості, хто він — зрадник чи союзник.
Минуло кілька місяців, і зараз він лежить на віллі Сан-Джироламо у гірському містечку на північ від Флоренції у перетвореній на альтанку кімнаті, схожий на статую мертвого лицаря у Равенні. Уривками він оповідає про оазу, про пізні роки династії Медічі, про стиль Кіплінґової прози, про жінку, котра вгризалася у його плоть. Геродотова «Історія», видана у 1890 році, стала його записником — тут були карти, щоденні спостереження різними мовами, вирізані з інших книжок абзаци. Не вистачало лише його імені. Пілот і досі не має жодної здогадки, ким він є насправді, не має відомостей про ранг, батальйон або ескадру. Усі посилання в його записнику стосуються довоєнного періоду, пустель Єгипту й Лівії в тридцятих роках, густо пересипані згадками про печерне наскельне мистецтво, про картинні галереї й журнальні статті. Усі записи зроблені його дрібним почерком.
— Немає жодної брюнетки, — сказав пілот, коли Хана нахилилася до нього, — серед флорентійських Мадонн.
Книжка в його руках. Медсестра обережно забирає її від сонного тіла і кладе на тумбочку. Не згортаючи щоденника, вона стоїть, опустивши погляд, і читає його. Обіцяє собі, що не перегортатиме сторінку.
Травень 1936
— Я прочитаю вам вірш, — каже офіційним голосом Кліфтонова дружина, котра і так завжди здається офіційною, якщо тільки не стояти дуже близько до неї. Ми всі сидимо довкола багаття на південному боці табору.
Я сунув пустелею.
Слізно благав:
«Господи, змилуйся і порятуй!»
І голос був мені, він сказав:
«Це не пустеля».
«Стривай-но, Господи, —
я закричав, —
Ця спека, піски, міражі».
І голос був мені, він сказав:
«Це не пустеля».
Вона сказала:
— Це написав Стівен Крейн. Він ніколи не бував у пустелі.
— Він бував у пустелі, — заперечив Медокс.
Червень 1936
Зради на війні здаються просто дитячими пустощами порівняно зі зрадами мирного часу. Новий коханець перебирає звички старого. Усе змішується докупи, постає в новому світлі. При цьому ми нервуємося або кажемо якісь ніжності, хоча серце — орган, де ніколи не згасає полум’я.
Історія кохання розповідає не про тих, хто втратив свої серця, а про тих, хто знайшов, про тих відлюдників, котрі, якщо вже про це зайшла мова, знають, що ніким і нічим не обдуриш тіло — ані мудрістю сну, ані дотриманням світських манер. Тіло — суть людини і її минуле.
У зеленій кімнаті вже майже темно. Хана повертається і відчуває, як затерпла від нерухомості шия. Вона так зосередилася на цьому кострубатому письмі у бортовому щоденнику, повному мап і текстів на тонкому папері. Він навіть вклеїв туди маленький пагінець папороті. Історія. Вона не згортає щоденник, взагалі не торкається його, відколи поклала на тумбочку. Тихо йде геть.
Кіп знайшов на полі північніше від вілли потужну міну, його стопа — він уже майже наступив на зелений дріт, минаючи фруктові дерева, — підвернулася, і сапер впав на коліно. Підняв і натягнув дріт, пішов вздовж, виписуючи зиґзаґи між деревами.
Хлопець присів біля вибухівки, поклав на коліна полотняну торбу. Міна шокувала його. Вони ґрунтовно заховали її. Заклали вибухівку, а потім обліпили мокрим бетоном, щоб замаскувати дивний механізм. За чотири ярди направо стирчало сухе дерево. Ще одне росло ярдів за десять звідси. Бетонна куля обросла двомісячною травою.
Хлопець відкрив торбу і зрізав ножицями траву. Потім сплів невеличку мотузяну сітку навколо кулі, перекинув мотузку через гілку дерева й обережно підняв бетон у повітря. Два дротики збігали від кулі і губилися в ґрунті. Хлопець присів під деревом, роздивляючись конструкцію. Поспішати зараз не було сенсу. Сапер дістав із торби детекторний приймач і підніс до голови навушник. За кілька хвилин його вуха заповнила американська музика зі станції військово-повітряних сил. Кожна пісня чи танцювальний номер тривали в середньому дві з половиною хвилини. Він може вирахувати, як довго перебуває тут, згадавши пісні, котрі підсвідомо запам’ятав, — «A String of Pearls», «C-Jam Blues»[41].
Шум йому не заважав. Такий тип бомби не видавав жодного попереджувального сигналу, жодного цокання чи клацання. Музика відволікала хлопця, допомагала прояснити думки, зрозуміти можливу форму внутрішньої структури цієї міни, уявити людину, котра сплела з дротів ціле містечко, а потім вкрила його мокрим бетоном.
Бетонна куля туго напнулася в повітрі, підтримувана ще однією мотузкою, значить, дротики не надірвуться, хоч як сильно сапер атакував би бетон. Він встає і починає вивільняти вибуховий механізм, здуваючи найменші відколоті зерна, змітаючи пір’їною шматочки бетону. Відволікається від свого заняття лише на мить, коли зникає музика і він мусить знову відшукати в ефірі радіостанцію, додати чіткості свінґовим мотивам. Дуже повільно розчищає клубок дротів. Усього їх виявляється шість — усі сплутані, зв’язані докупи, пофарбовані чорним.
Сапер здуває пилюку зі схеми, на якій лежать дроти.
Шість чорних дротів. Коли він був дитиною, тато обхоплював пальці однієї руки другою і, показуючи лише пучки, пропонував вгадати, котрий з них найдовший. Він своїм власним маленьким пальчиком тицяв в обраний, а тато, розкриваючи кулак, радісно вказував на помилку. Звісно ж, можна було позначити червоним негативний дріт. Але його опонент не лише забетонував своє дітище, а й пофарбував усі дроти чорним. Кіп спробував зрозуміти психологію ворога. Він зішкрябав ножем чорну фарбу з дротів і побачив червоний, синій і зелений кольори. Може, його опонент також поміняв їх місцями? Тоді доведеться зробити додаткову петлю, використовуючи чорний дріт як перемичку, і перевірити, який з кабелів негативний, а який — позитивний. Потім йому треба перевірити згасні коливання, щоб визначити, де небезпека.
Хана несе коридором високе люстро, тримаючи його перед собою. Час від часу вона зупиняється, бо ноша справді важкенька, а потім продовжує ходу, і в дзеркалі відбиваються рожеві коридорні стіни.
Англієць захотів подивитися на себе. Перш ніж увійти до кімнати, дівчина обережно повертає дзеркальну поверхню до свого тіла, щоб світло з вікна не віддзеркалилося йому просто в обличчя.
Чоловік лежить, його шкіра абсолютно чорна від опіків, єдина бліда пляма — слуховий апарат у вушній раковині, а подушка взагалі контрастує своєю білосніжністю. Чоловік відштовхнув руками простирадла так далеко, наскільки вдалося, і Хана допомогає стягнути їх і покласти біля ніг на ліжку.
Вона стає на стільчик з іншого боку постелі й повільно розвертає дзеркало до пілота. Хана так і стоїть, тримаючи руки перед собою, коли раптом з вулиці долинають жахливі крики.
Спочатку вона ігнорує їх. Сюди часто долинають звуки з долини. Армія саперів користується мегафонами, і це дратує дівчину, коли вона наодинці з англійським пацієнтом.
— Не рухай дзеркало, дорогенька, — просить він.
— Мені здається, там хтось кричить. Чуєте?
Його права рука підкручує регулятор слухового апарату.
— Це наш хлопчина. Тобі краще піти переконатися, що все гаразд.
Хана притулює дзеркало до стіни і мчить коридором. Вибігши на вулицю, зупиняється і прислухається, чи крик не повториться. Коли він урешті лунає знову, дівчина зривається до угідь за будинком.
Сапер стоїть, широко розставивши руки, наче тримає велетенське павутиння. Він трусить головою, щоб звільнитися від навушників. Поки Хана біжить, хлопець кричить їй звертати трохи лівіше, усе довкола вкрите дротами. Дівчина зупиняється. Безліч разів вона ходила цим шляхом, не здогадуючись про небезпеку. Медсестра підбирає спідницю і йде, уважно дивлячись, куди серед високої трави ступають ступні.
Коли вона проходить повз, сапер досі тримає руки в повітрі. Хлопець потрапив у капкан — тримає одночасно два дроти під напругою і не може впустити їх, не наразившись на небезпеку. Йому потрібна третя рука, щоб забрати один із них, поки він повернеться до вибухової кулі. Сапер обережно передає дроти дівчині й опускає руки, відчуваючи, як кров знову приливає до них.
— Я заберу їх назад за хвилину.
— Все гаразд.
— Стій дуже спокійно.
Сапер дістає з наплічника лічильник Ґейґера і магніт. Проводить уздовж дротів лічильником, тримаючи його екранчиком догори. Стрілка не ворушиться. Жодної зачіпки. Нічого. Він робить крок назад, ламаючи мізки, в чому тут річ.
— Давай, прив’яжу їх до дерева, і ти зможеш піти.
— Ні, я потримаю. Так чи інак вони не дістануть до дерева.
— Не варто.
— Кіпе, я в змозі їх потримати.
— Річ у тому, що ми в тупику. Хтось добряче пожартував з нас, і я не знаю, що робити далі. Не знаю, у чому тут фокус.
Хлопець відбігає від Хани до того місця, де вперше побачив дріт. Він підтягує його і йде уздовж, цього разу перевіряючи шнур лічильником Ґейґера. Присідає метрів за десять від дівчини, задумується, дивиться вгору, ковзає поглядом праворуч від медсестри, зосереджуючись лише на двох дротах, відгалужених від схеми, які Хана тримає в руках.
— Не знаю, — голосно промовляє сапер і повільно додає: — Я не знаю. Я думаю, що треба перерізати дріт, який ти тримаєш у лівій руці, тож тобі варто піти.
Хлопець знову натягує на голову навушники, аби повернути звук до вух, аби зробити думки яснішими. Іще раз перевіряє різні шляхи прокладання кабелів, відхилення від свого маршруту, зав’язки вузлами, вигини під несподіваними кутами, надійно заховані перемикачі, котрі змінювали заряд з позитивного на негативний. Справжнісіньке кресало. Хлопець пригадав казкового пса з велетенськими, як тарелі, очима[42]. Під музику знову ковзає поглядом по дротах, пильно вдивляється в руки дівчини, котрі досі нерухомо тримають дроти.
— Тобі краще піти.
— Хіба тобі не потрібна ще одна рука, щоб перерізати їх?
— Прив’яжу до дерева.
— Я потримаю.
Cапер обережно забирає дріт із її рук, наче тонку в’юнку гадюку. Потім другий. Хана залишається на місці. Хлопець більше не говорить, тепер він мусить мислити так чітко, як тільки може, ніби він тут сам. Дівчина підходить ближче і забирає один із дротів. Кіп не зважає на це, зараз її для нього не існує. Він востаннє пробігає поглядом уздовж детонатора, намагаючись мислити так, як інтелект, котрий вигадав цю схему, підмічаючи усі ключові місця, наче розглядаючи рентгенівський знімок бомби, оркестрова музика поглинула усе інше.
Підійшовши до Хани, хлопець різко перерізає дріт нижче її лівого зап’ястя, і той падає з таким звуком, наче хтось клацнув зубами. Кіп бачить лише контраст темного візерунку її сукні з блідою шкірою плечей і шиї. Вони знешкодили бомбу. Кіп кидає на землю гострозубці, торкається Ханиного плеча, прагнучи зараз тільки одного — відчути пальцями щось живе. Дівчина щось каже, але він не чує, тож вона наближається і стягує навушники з його голови, куди одразу ж вривається тиша. Бриз і шурхіт. Сапер збагнув, що не почув клацання дроту, а відчув цей звук фізично — ніби хруснула тендітна заяча кісточка. Не відриваючи рук від шкіри дівчини, він ковзає до її долонь і обережно вивільнює шматок дроту, котрий вона й досі стискає.
Хана дивиться на нього і чекає відповіді на своє запитання, якого хлопець так і не почув. Хитає головою й сідає. Сапер збирає свої розкидані довкола дрібнички і складає їх у наплічник. Медсестра розглядає дерева, а потім опускає погляд і раптово помічає, як тремтять хлопцеві руки, дрібно й напружено, наче в епілептика, як глибоко і швидко він дихає. Сапер присідає.
— Ти чув, що я сказала?
— Ні. То що ж?
— Я думала, що помру. Я хотіла померти. І думала: коли вже мені судилося померти, то я хотіла б зробити це разом із тобою. Чи з кимось схожим на тебе, таким, як і я, молодим, я стільки смертей бачила біля себе минулого року. Але не відчувала страху. Хоча зараз не була такою сміливою. Я думала, що ми маємо цю віллу, цю траву, і варто було б лягти й обійнятися, перш ніж помирати. Я захотіла торкнутися твоєї ключиці, такої схожої на тверде крильце під шкірою. Хотіла покласти на неї пальці. Мені завжди подобалися соковиті кольори річок і скель чи коричневі вічка рудбекії, знаєш таку квітку? Бачив її колись? Я так втомилася, Кіпе, мені страшенно хочеться спати. Я хочу заснути під цим деревом, притулившись обличчям до твоєї ключиці, заплющити очі й не думати про інших, знайти зручну гілку на дереві, вилізти на неї і спати. Який бездоганний розум! Здогадався, який дріт перерізати. Як тобі це вдалося? Ти казав «не знаю, не знаю», але впорався. Правда ж? Не тремти, тепер ти мусиш побути для мене ліжком, дозволь мені скрутитися біля тебе, наче біля доброго дідуся, якого можна обійняти, я обожнюю слово «скрутитися», таке воно повільне, ніхто не змусить його поспішати…
Ханині вуста притулилися до його сорочки. Кіп лежав на землі, так нерухомо, як тільки міг, щоб не збудити її. Він роздивлявся гілки ясними очима, слухав, як дихає дівчина. Коли хлопець обійняв Хану за плечі, вона вже спала, але пристислася до нього щільніше. Сапер опустив погляд і побачив, що її рука знову стискає дріт, напевно дівчина підійняла його ще раз.
Її дихання було таким живим. А от важила вона зовсім мало — або лежала так, що майже не тиснула на нього своєю вагою. Як довго хлопець міг так лежати, не рухаючись, не повертаючись до роботи? Було важливо залишатися нерухомим, наче статуї, побачені ним упродовж довгих місяців руху військ узбережжям і відвойовувань міст-фортець, які, зрештою, стали для солдатів абсолютно однаковими — усюди ті самі вузькі вулички, що перетворилися на риштаки для крові, і навіть саперові снилося, що він втрачає рівновагу, а багряна рідина несе його своїми звивинами у долину, залишаючи позаду скелі. Кожного вечора він заходив до прохолодної відвойованої церкви й обирав статую, котра ставала на цю ніч його янголом-охоронцем. Довіряв лише цьому кам’яному народові, притискався до них якнайщільніше у темряві, до скорботного янгола з ідеальними жіночими стегнами, чий затінок мав надзвичайну м’якість. Хлопець клав голову на коліна одного з творінь і засинав.
Раптом Хана більше сперлась на нього. Її дихання стало глибшим, як голос віолончелі. Хлопець вивчав сонне обличчя. Його ще не покинуло роздратування, що дівчина залишилася тут, коли він знешкоджував бомбу, наче тепер він став її боржником. Тепер він відчував відповідальність за неї, хоча раніше про таке не думав. Так ніби цей її вчинок вплинув на результат розмінування.
Кіпові здавалося, що зараз він став частиною чогось величного, може, картини, яку бачив десь минулого року. Безтурботна парочка посеред поля. Він зустрічав багатьох людей, які лінувалися думати про працю чи небезпеки, вготовані їм навколишнім світом. Дихання дівчини біля нього змінилося, наче мишка пробігла; Хана підійняла брови, мабуть, із кимось уві сні сперечалася. Сикх відвів погляд і взявся розглядати небо й білі хмарки у верхів’ях дерев. Дівоча долоня тримала його міцно, наче намул на берегах річки Моро, коли він устромив руку в мокру глину, щоб не сповзти назад у вже подоланий потік.
Якби він і справді був героєм картини, узяв би та й просто заснув.
Але навіть Хана сказала, що його шкіра темна, наче каміння на скелях, наче каламутна вода після дощу. І щось усередині змусило його відступити назад від цих наївних слів, як від ляпаса. Історії зазвичай закінчувалися успішним розмінуванням. По-батьківськи мудрі світлошкірі чоловіки потискали одне одному руки, отримували визнання і кульгали назад до тих усамітнених місць, звідки з’явилися заради такого важливого випадку. Але він був професіоналом. І залишався чужинцем — сикхом. Єдина людина, з ким він безпосередньо контактував, — це ворог, який встановив цю бомбу і відійшов, замітаючи сліди лапатими гілками.
Чому він не може заснути? Чому б йому не повернутися до дівчини і не припинити думати, що все навколо охоплене полум’ям? На картині, намальованій хлопцевою уявою, поле, де обійнявшись лежали люди, вже зайнялося. Якось він спостерігав у бінокль за сапером, який зайшов до замінованого будинку. Чоловік змахнув з краю столу коробку сірників і за мить перетворився на вогняний стовп, а за півсекунди Кіп почув вибух. Так виглядали блискавки у 1944-му. Як він міг довіряти шматкові дроту, котрий дівчина затисла в руці? Чи переспівам її дихання, глибокого, як вкрите камінням річкове дно?
Гусінь переповзла з комірця на шию, Хана прокинулася, розплющила очі й побачила, як хлопець нахилився над нею. Ледь торкнувши її шкіру, він узяв гусінь і переклав у траву. Усе своє обладнання, як помітила дівчина, Кіп уже спакував. Він відійшов назад, сів і прихилився до дерева, спостерігаючи, як Хана перекочується на спину й повільно потягується, насолоджуючись моментом. Напевно, вже по обіді, сонце он аж де. Медсестра нахилила голову і подивилася на нього.
— Ти обіцяв тримати мене міцно.
— Я так і робив, аж поки ти не відсунулася.
— Як довго?
— Поки ти не почала рухатися. Тобі вже треба було поворухнутися.
— Я ж не скористалася ситуацією, чи не так? — Побачила, що хлопець знітився. — Жартую.
— Ти не хочеш повернутися додому?
— Так, я вже зголодніла.
Хана ледве встала, засліплена сонцем, на все ще слабкі ноги. Дівчина не знала, як довго вони були тут. А з голови їй не йшло, як легко вона пірнула в такий глибокий сон.
Караваджо знайшов десь грамофон, у кімнаті англійського пацієнта розпочиналася вечірка.
— Я навчу тебе танцювати, Хано. Не ті танці, які відомі твоєму юному другові. Я бачив такі танці й волів би повернутися до них спиною. А ми з тобою послухаємо «Як довго це триває»[43], одну з найвизначніших пісень, бо її вступ значно бідніший за мелодію, яка починається слідом. І лише видатний джазмен може це зрозуміти. Тепер ми можемо влаштувати вечірку на терасі й запросити пса чи вдертися до англійцевої кімнати. Ваш юний друг хоч і не п’є, а роздобув учора кілька пляшечок вина в Сан-Доменіко. Не вистачає лише музики. Дай мені свою руку. Ні. Спочатку ми розкреслимо крейдою підлогу і потренуємося. Три основні кроки — раз-два-три, — от тепер давай руку. Що з тобою сталося сьогодні?
— Він знешкодив велетенську бомбу. Дуже складну. Розпитай його про це.
Сапер здвигнув плечима — не через скромність, а тому, що пояснити все те було непросто. Ніч насувалася швидко, ніч вкрила долини і гори, людям довелося засвітити ліхтарі.
Усі разом почовгали коридором до кімнати англійського пацієнта, Караваджо ніс грамофон, притримуючи рукою голку.
— Що ж, поки ти не почав оповідати свої історії, — звернувся він до нерухомої постаті на ліжку, — я подарую тобі «Мою романтику»[44].
— Написану в 1935 році містером Лоренцом Гартом, я гадаю, — пробурмотів англієць.
Кіп сидів біля вікна, і Хана виявила бажання з ним потанцювати.
— Спочатку я навчу тебе, любий черв’яче.
Дівчина здивовано підвела погляд на Караваджо — зазвичай її так називав батько. Чоловік схопив її у тісні рвучкі обійми, повторив «любий черв’яче» і розпочав урок танців.
Хана надягла чисту, хоч і непрасовану сукню. Кожного разу, кружляючи, дівчина помічала, що сапер підспівує собі під ніс. Якби у них був струм, вони могли б слухати радіо і дізнаватися новини з війни, котра вирувала десь далеко. Але у них був лише Кіпів детекторний приймач, чемно залишений у наметі. Англійський пацієнт далі обговорював нещасливе життя Лоренца Гарта. Стверджував, що деякі з найкращих рядків його пісні «Мангеттен» нещадно поперекручували, і процитував:
В Брайтон пірнаєм,
Рибу лякаєм
Своїм лицем.
Купальник твій тонкий,
Всміхнеться лящ в’юнкий,
Змахне плавцем.
— Блискучі рядки, навіть трохи еротичні, але, безсумнівно, Річард Роджерс[45] очікував на щось величніше.
— Бачиш, ти мусиш вгадувати мій наступний рух.
— Чому б тобі не вгадувати мій?
— Я буду, коли ти знатимеш, що робити. А поки я лише знаю, як треба рухатися.
— Закладаюся, Кіп теж знає.
— Може, й знає, але не хоче танцювати.
— Я би вина трохи випив, — сказав англійський пацієнт.
Кіп вилив воду зі склянки у вікно і налив англійцеві.
— Мій перший ковток алкоголю за рік, — всміхнувся той.
За вікном почувся якийсь стугін, хлопець швидко повернувся і визирнув у темряву. Всі застигли. Це могла бути бомба. Сапер повернув голову до присутніх:
— Усе гаразд. Це не міна. Здається, це з уже чистого поля.
— Кіпе, зміни платівку. Зараз я познайомлю вас із «Як довго це триває», написаною… — Девід зробив паузу для англійського пацієнта, але той опинився у безвихідному становищі з повним ротом вина, тож лише посміхався і хитав головою.
— Цей алкоголь, мабуть, вб’є мене, — відповів чоловік, нарешті проковтнувши вино.
— Ніщо не в змозі вбити тебе, друже. Ти перетворився на чистісіньке вугілля.
— Караваджо! — обурилася Хана.
— …Джорджем та Айрою Ґершвінами[46]. Слухайте.
Девід обійняв Хану, і вони ковзнули по хвилях печальної саксофонної мелодії. Він мав рацію. Музикант так розтягував фрази мелодії, так старанно вигравав їх, що дівчина відчула, як він не хоче залишати маленьку вітальню інтерлюдії та робити крок назустріч пісні, йому хотілося залишитися там, де історія ще не розпочалася, наче покоївка з прологу зачарувала його. Англієць пробурмотів, що вступи до таких пісень називають бурдонами[47].
Ханина щока відпочивала на м’язистому плечі Караваджо. Вона відчувала, як торкаються її чистої сукні жахливі обрубки його рук, поки вони танцювали в обмеженому просторі — між ліжком і стіною, між ліжком і дверима, між ліжком і віконною нішею, де сидів Кіп. Кожен оберт дозволяв дівчині подивитися на обличчя хлопця. На його підібгані коліна й опущені руки. На те, як він вдивлявся крізь вікно у темряву.
— Комусь із вас відомий танець «Босфорські обійми»? — поцікавився англієць.
— Ніколи не чув.
Кіп спостерігав, як великі тіні ковзають стелею і розмальованими стінами. Він зістрибнув з підвіконня й підійшов до англійця, щоб долити вина і символічно, наче виголосивши тост, торкнутися його келиха пляшкою. Західний вітер увірвівася до кімнати. Сапер несподівано обернувся, сердитий. Він відчув слабкий запах кордиту, його мізерну частку в повітрі і вийшов з кімнати, повідомляючи жестами про свою втому, залишаючи Хану в обіймах Караваджо.
Кіп пробіг довгим коридором, не маючи з собою жодного джерела світла. Хутко зібрав наплічник, вискочив з будинку і спустився тридцятьма шістьма східцями каплички до дороги. Біжучи, хлопець відганяв думки про втому.
Підірвався сапер чи мирний житель? Стіна вздовж дороги зберігала аромати квітів і трав, хлопець відчув, як закололо в боці. Нещасний випадок чи помилковий вибір? Зазвичай сапери трималися одне одного. Люди вважали їх дещо дивакуватими, як тих, хто працює з коштовностями чи камінням, хлопці були жорстокими і зберігали свої думки незатьмареними, а їхні рішення лякали навіть тих, хто займався цією ж справою. Кіп впізнавав ці якості у гранувальників алмазів, але не знаходив їх у собі, на противагу іншим. Сапери ніколи не були одне одному запанібрата. Коли вони розмовляли, то лише передавали інформацію про нові пристрої чи звички ворога. Зараз він забіжить до мерії, де їх розквартирували, побачить три обличчя і збагне, що не вистачає четвертого. Або там будуть усі четверо, а десь у полі лежатиме тіло якогось старигана чи дівчинки.
Приєднавшись до армії, Кіп вивчав світлокопії діаграм, які ставали дедалі заплутанішими, наче вигадливі вузли партитур. Він відкрив, що має здатність «тривимірного бачення» — міг глипнути на предмет або сторінку тексту й відчути, якщо десь раптом заховалася фальш. Він був досить консервативним і водночас міг уявити найгірші пристрої, оцінити, де в кімнаті заховалася можливість нещасного випадку — слива на столі, дитина, котра тягнеться і з’їдає отруєну кісточку, чоловік, який заходить до спальні і, перш ніж вмоститися біля дружини у ліжку, випадково зачіпає гасову лампу та випадає з опори. Кожна кімната повнилася такою «хореографією». Гостре око може побачити під поверхнею замасковану межу, зав’язаний вузол, прихований від поглядів. Хлопець роздратовано відкладав геть детективи, де злодіїв можна було занадто легко викрити. Кіпові комфортніше було з чоловіками, які до божевілля займалися самовихованням, як-от його наставник лорд Саффолк чи англійський пацієнт.
Він і досі не довіряв книжкам. Але впродовж кількох останніх днів Хана помічала, що юнак сидить біля англійського пацієнта, і це здавалося медсестрі земним втіленням Кіма. Тепер учень був індійцем, а мудрий старий вчитель — англійцем. Але це Хана залишалася ночами зі старим чоловіком і прокладала його шлях горами до священної ріки. Вони навіть читали разом цю книжку, і, коли вітер вдирався до кімнати і задував полум’я свічки, сторінка на мить губилася в темряві, а голос дівчини сповільнювався.
Він сидів навпочіпки у кутку гамірної приймальні, збентежений цілою купою думок; руки склав на колінах, а зіниці перетворилися на макові зерна. Хлопець відчув, що за хвилину — за півсекунди — знайде рішення цієї надзвичайно заплутаної загадки.
Хана вважає, що ці довгі ночі, коли вони читали й слухали, якимось чином підготували їх до появи молодого солдата, хлопчика, котрий виріс і приєднався до них. Але хлопчиком з роману була Хана. Якщо Кіп і мав якесь амплуа, то швидше офіцера Крейтона.
Книжка, мапа вузлів, детонаторних плат, четверо людей на зруйнованій віллі, освітлюваній лише непевним жевривом свічок і спалахами блискавок чи відблиском вибухів. Гори, пагорби, Флоренція, котра без електрики миттєво сліпла. Вогник свічки не осяє понад п’ятдесят метрів. А якщо подивитися із більшої відстані, то здавалося, що тут не залишилося нічого, що пов’язувало б їх із зовнішнім світом. Люди святкували короткими вечірніми танцями в спальні англійського пацієнта власні маленькі пригоди: Хана — свій сон, Караваджо — свою вдалу «знахідку», а Кіп — складне розмінування, хоча він уже практично забув про нього. Хлопцеві завжди було незатишно серед тих, хто святкував перемоги.
Якісь п’ятдесят ярдів звідси, і вже немає жодного сліду їхнього перебування у цьому світі, з долини не чути й не видно, як тіні Хани і Караваджо ковзають стелею, як Кіп зручно заховався у віконній ніші, як англійський пацієнт сьорбає вино і відчуває, як алкоголь просочується незвиклим тілом, як п’янить його, він посвистує, як феньок, заливається, як англійський лісовий дрізд, якого нібито можна побачити лише в Ессексі, бо ці пташки гніздяться виключно там, де ростуть лаванда і полин. Сапер, тихо сидячи у привіконній ніші, подумав, що всі бажання обгорілого чоловіка залишилися в його голові. Потім хлопець різко повернув голову, почувши звук, який одразу впізнав. Він перевів погляд на присутніх і вперше в житті збрехав:
— Усе гаразд. Це не міна. Здається, це з уже чистого поля, — готуючись відчути, як запах кордиту торкнеться незабаром його ніздрів.
За кілька годин по тому Кіп знову вмостився в ніші біля вікна. Якби він міг пройти сім ярдів кімнатою англійця й торкнутися її, до нього повернувся би здоровий глузд. У кімнаті так мало світла, лише свічка на столику, за яким сидить дівчина, сьогодні вона не читає; хлопець подумав, що вона, напевно, трохи сп’яніла.
Коли він повернувся від джерела вибуху, Караваджо вже спав на бібліотечній канапі, міцно пригорнувши до себе пса. Собака спостерігав за сикхом біля відчинених дверей і злегка посмикувався, щоб показати, що не спить і стоїть на варті. Здушене гарчання проривалося крізь Девідове хропіння.
Кіп зняв черевики, зв’язав докупи шнурівки, закинув на плече і піднявся сходами. Збиралося на дощ, і йому потрібен був брезент, аби накрити намет. Ще з коридору він побачив, що в кімнаті англійського пацієнта досі горить світло.
Вона сиділа, поклавши лікоть на столик, де променилася коротка свічка, голову дівчина відкинула на спинку стільця. Сапер поклав взуття на підлогу і тихо увійшов до кімнати, де три години тому була вечірка. У повітрі пахло алкоголем. Коли він зайшов, Хана приклала палець до уст і вказала на пацієнта. Та він не почув би тихої Кіпової ходи. Хлопець знову приткнувся до вікна. Якби він зміг перетнути кімнату і торкнутися її, до нього повернувся б здоровий глузд. Але між ними лежав віроломний і небезпечний шлях. Це був дуже дикий світ. Поруч лежав англійський пацієнт, котрий, засинаючи, завжди налаштовував слуховий апарат на максимальну гучність, аби мати впевненість у своїй безпеці, тож прокидався від найменшого шереху. Дівочий погляд заметушився кімнатою, наштовхнувся на віддзеркалення Кіпа у прямокутному склі й заспокоївся.
Він знайшов місце, куди завітала смерть, і те, що вона по собі залишила. Чоловіки поховали його напарника, Гарді. І після того сапер не міг відігнати думку про дівчину й сьогоднішнє пообіддя, він водночас турбувався про неї та сердився, що дозволила втягнути себе у таку небезпеку. Вона так буденно намагалася зруйнувати своє життя. А тепер пильно дивилася. Не промовила ані слова після того, як притисла палець до уст. Кіп нахилився і потерся щокою об наплічний ремінь.
Хлопець ішов назад селом під дощем, який падав на підстрижені дерева, не доглянуті ще від початку війни, минув дивну статую двох вершників, які ручкалися. А тепер він тут, полум’я свічки мерехтить і змінює Ханине обличчя — важко здогадатися, які думки гніздяться в її голові. Мудрі чи смутні, а може, зацікавлені.
Якби вона читала або схилилася над ліжком англійського пацієнта, він кивнув би їй і, швидше за все, пішов би геть, але зараз він бачить Хану юною та самотньою. Цієї ночі, вдивляючись у вирву від вибуху, він раптом гостро відчув присутність дівчини у вранішньому розмінуванні. Він мусить відігнати цей спогад, бо інакше дівчина з’являтиметься щоразу, коли він братиметься до роботи. Він завагітніє нею. Коли сапер працює, ясність і музика наповнюють його, а зовнішній світ зникає. А тепер усередині нього дівчина — чи навіть сидить у нього на плечі, як живий козел, котрого (він якось бачив) один із офіцерів ніс тунелем, який вони намагалися затопити.
Ні.
Неправда. Він хотів торкнутися Ханиного плеча, покласти на нього долоню, як тоді, коли вона спала у променях сонячного світла, а він лежав такий незграбний, наче хтось тримав його на прицілі. Наче на пейзажі вигаданого художника. Хлопець не потребував комфорту, але прагнув оточити ним дівчину, повести її за собою геть з цієї кімнати. Він не визнавав власних слабкостей, але разом із нею не існувало жодної слабкості, з якою вартувало боротися. І ніхто з них не бажав виказати свою вразливість іншому. Хана залишалася нерухомою. Вона дивилася на хлопця, а свічка мерехтіла і змінювала її вигляд. Кіп навіть не міг впевнено сказати, чи не був він для дівчини просто силуетом, а його струнке темношкіре тіло — частиною темряви.
Раніше, коли побачила, що він вийшов із ніші, Хана розсердилася. Знала, що він захищає їх, як дітей, від вибухівки. Притиснулася ближче до Караваджо і зачаїла образу. Радісне збудження від вечірки не дозволяло їй розгорнути книжку, коли Девід пішов спати, попередньо понишпоривши в її медичній скриньці, й англійський пацієнт тицьнув у повітря кістлявим пальцем, коли вона нагнулася, та поцілував її в щоку.
Дівчина позадувала усі свічки, крім невеличкого недогарку на нічному столику, і сіла неподалік, англійський пацієнт припинив виголошувати п’яні промови і мовчки лежав обличчям до Хани. «Я буду й кінь баский, і пес-гончак, Кабан, ведмідь або сяйний вогонь»[48]. Вона чула, як поруч на металеву тацю стікає віск. Сапер пішов через селище до пагорбів, де вибухнуло, і його непотрібне мовчання досі дратувало Хану.
Вона не могла читати. Сиділа в кімнаті зі своїм безперервно вмираючим пацієнтом, а поперек нещадно болів, бо дівчина вдарилася об стіну, коли танцювала з Караваджо.
Якщо він зараз підійде до неї, вона пильно на нього подивиться, але не скаже ні слова. Хай сам здогадається, хай зробить перший крок. До неї вже приходили солдати.
Але він чинить інакше. Кіп минає половину кімнати і зупиняється, занурює руку до наплічника, котрий досі звисає з його плеча. Мовчки йде. Повертається і зупиняється біля ліжка. Англійський пацієнт робить черговий довгий видих, а хлопець перерізає гострозубцями, витягненими з наплічника, дротик його слухового апарата. Потім повертається й посміхається Хані.
— Під’єднаю його вранці. — І кладе ліву руку на її плече.
— Девід Караваджо — безглузде ім’я, для такого, як ти, звісно…
— У мене, принаймні, є хоч якесь.
— Твоя правда.
Караваджо сидить на Ханиному стільці. Пообіднє сонце шириться кімнатою, у променях танцюють порохи. Темне обличчя з орлиним носом робить англійця схожим на сповитого простирадлами яструба. «Яструб у труні», — думає Караваджо.
Англієць повертається до нього.
— Є у Караваджо одна пізня картина. «Давид з головою Голіафа». На ній юний воїн тримає у витягненій руці голову старого переможеного Голіафа. Але не це найсумніше на картині. Дослідники вважають, що Давид — це портрет молодого Караваджо, тоді як голова Голіафа — художник перед смертю, яким він був, коли писав картину. Молодість засуджує старість, тримаючи її на витягненій руці. Засуджує свою власну смертність. Гадаю, коли я дивлюся, як він сидить на ліжку біля моїх ніг, то розумію, що Кіп — мій Давид.
Караваджо мовчить, його думки загубилися десь між порошинок у танці. Війна зруйнувала його душевну рівновагу, і тепер він не може повернутися до іншого життя, окрім цього, де носить фальшиве тіло, котре вимагає морфію. Він — чоловік середніх років, так і не звиклий до родини. Усе своє життя уникав тривалих стосунків. До війни він був не чоловіком, а коханцем. Тим, хто зникає, як усі коханці, залишивши по собі хаос, як усі злодії, залишивши по собі збіднілий дім.
Він дивиться на пацієнта в ліжку.
Він мусить дізнатися, хто цей пустельний англієць, викрити його заради Хани. Або, можливо, винайти шкіру, яка заховає його, як дубильна кислота ховає плоть цього обгорілого чоловіка.
На початку війни він працював у Каїрі, і його вчили створювати подвійних агентів чи фантомів, які обростатимуть плоттю. Він керував міфічним агентом на ім’я Чізі й витратив кілька тижнів, одягаючи його у факти, вигадуючи йому прикмети і риси характеру — скажімо, жадібність чи схильність до випивки, — і так він зливав фальшиву інформацію ворогам. Він, так само як інші люди в Каїрі, працював над створенням цілих загонів у пустелі. Пережив той період війни, коли міг запропонувати своєму оточенню лише брехню. Сам собі нагадував чоловіка, котрий імітує в темній кімнаті пташині співи.
Але тут вони скидали шкіру. Тут не можна було прикидатися, можна було тільки бути собою. Тут не було іншого захисту, окрім пошуків правди в інших людях.
Вона дістала примірник «Кіма» з бібліотечної полиці і, стоячи біля фортепіано, почала писати на форзаці.
Він каже, що зброя — гармата Зам-Замах — і досі стоїть біля музею в Лахорі. Спочатку було дві гармати, зроблені з металевого посуду, котрий збирали як податок, чи джизію[49], з кожного індуїстського маєтку в місті. Увесь той посуд переплавили на гармати, котрі використовували у війнах із сикхами у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому століттях. Іншу гармату було втрачено в бою біля ріки Чинаб…
Дівчина згорнула книжку, залізла на стілець і вмостила її на найвищу, недосяжну окові полицю.
Вона заходить до розмальованої кімнати з новою книжкою й оголошує назву.
— Тепер жодних книжок, Хано.
Дівчина дивиться на пацієнта. «Навіть тепер, — думає вона, — він має чарівні очі. Усе, що з ним трапляється, відбувається в уважному сірому погляді з темних глибин». На мить їй здається, що вона відчуває на собі кілька поглядів, а потім вони зникають, як світло маяків у відкритому морі.
— Жодних книжок. Просто дай мені Геродота.
Хана простягає йому товсту брудну книжку.
— Я бачив видання «Історії» зі скульптурним портретом на обкладинці, віднайденим у французькому музеї. Але я ніколи не уявляв Геродота таким. Мені він здається схожим на одного з тих бідняків, які мандрують від однієї оази до іншої, торгуючи легендами, так ніби це просто насіння, приймаючи усе на віру, складаючи докупи різні частинки міражу. «Моя історія, — каже Геродот, — на самому початку віднайшла доповнення до головного аргументу». Найцікавіше у нього — це тупики на віражах історії: як люди зраджують одне одного заради цілих народів, як люди закохуються… Скільки, ти казала, тобі років?
— Двадцять.
— Я був значно старший, коли закохався.
Хана помовчала, перш ніж запитати:
— Хто вона?
Але чоловік уже не дивився на неї.
— Пташки обирають дерева з сухими гілками, — сказав Караваджо. — Так вони бачать усе довкола просто з власного ґанку. І можуть полетіти в будь-якому напрямку.
— Якщо ти про мене, — відповіла Хана, — то я не пташка. Справжня пташка — це чоловік нагорі.
Кіп спробував уявити Хану пташкою.
— Скажи, хіба можливо любити когось, не такого розумного, як ти сам? — Караваджо у войовничій морфійовій гарячці хотів сперечатися. — Це займало мене основну частину мого сексуального життя, котре почалося досить пізно, мушу зізнатися цьому привілейованому товариству. А сексуальне задоволення від спілкування відкрилося мені аж після шлюбу. Я ніколи не знав, що слова можуть бути еротичними. Іноді я справді хочу поговорити, а не кохатися. Сентенції. Потоки того, потоки цього, і знову трішки того. Проблема слів у тому, що ти можеш загнати себе розмовами в кут. А зляганням себе у кут не заженеш.
— І це каже чоловік, — пробурмотіла Хана.
— Принаймні, зі мною такого не траплялося, — продовжував Караваджо, — може, Кіп має інший досвід? Кіпе, з тобою такого не бувало, коли ти спустився з гір до Бомбея, а потім вирушив до Англії на військовий вишкіл? Чи затрахував, питаю я, хто-небудь сам себе у куток? Скільки тобі років, Кіпе?
— Двадцять шість.
— Старший за мене.
— Старший за Хану. Ти міг би її покохати, якби вона не була розумнішою за тебе? Я маю на увазі, що вона може й не бути. Але хіба не важливо для тебе думати, що вона розумніша, щоб закохатися? Подумай. Вона може втратити голову від англійця, бо він знає більше за неї. Говорити з цим хлопцем — все одно що кричати на безкрайому полі. Ми ж нічого про нього не знаємо. Навіть не знаємо, чи англієць він взагалі. А як ні? Розумієш, я вважаю, що легше закохатися в нього, ніж у тебе. Чому так? Бо ми хочемо знати усілякі речі, що до чого пасує. Балакуни вміють спокусити, слова одразу ж заганяють нас у глухий кут. Ми хочемо чогось більшого, щоб рости і розвиватися. Прекрасний новий світ.[50]
— Я так не вважаю, — заперечила Хана.
— Я теж. Дозволь мені розповісти тобі про людей мого віку. Найгірша річ — це те, що інші гадають, наче ти вже вибудував свій характер. Проблема середнього віку в тім, що всі вважають тебе цілком сформованим. Ось. — Караваджо підіймає руки долонями до Хани і Кіпа.
Дівчина встає, підходить до чоловіка й обіймає його за шию.
— Не роби так, чуєш, Девіде?
Вона ніжно бере його долоні у свої.
— Ми вже маємо одного божевільного балакуна нагорі.
— Поглянь на нас — сидимо, як мерзенні багатії на своїх мерзенних віллах у мерзенних горах, бо міста вже здаються занадто спекотними. Дев’ята година ранку, а наш старий друзяка нагорі давить хропака. Хана одержима ним. Я одержимий Ханиною розсудливістю і своєю «душевною рівновагою», а Кіп, можливо, завтра злетить у повітря на черговій міні. Чому? Заради чого? Йому двадцять шість. Англійська армія дала йому якісь навички, американська навчила ще чогось, саперам прочитали лекції, їх спорядили й відправили до цих розкішних пагорбів. Тебе використали, boyo[51], як кажуть валлійці. Я тут більше не залишуся. Я хочу забрати тебе додому. До дідька це Місто Дожів.
— Припини, Девіде. Він виживе.
— Той сапер, який підірвався минулої ночі, як його звали?
Кіп мовчить.
— Як його звали?
— Сем Гарді. — Кіп відходить до вікна і визирає на вулицю, відмовляючись розмовляти.
— Наша спільна проблема в тому, що ми там, де не повинні бути. Що ми робимо в Африці чи Італії? Що робить Кіп, знешкоджуючи фруктові сади, заради Бога? Чому він воює на англійській війні? Фермер на західному фронті дерева не може спиляти, щоб не зламати пилу. Чому? Через шрапнель, яка позастрягала у стовбурі минулої війни. Навіть дерева хворіють на чуму, яку принесли ми. В армії тобі промивають мізки, а потім кидають тебе тут, а самі пруть іще кудись, аби створити нові проблеми, inky-dinky parlez-vous[52]. Ми всі мусимо забратися звідси.
— Ми не покинемо тут англійця.
— Англієць відійшов кілька місяців тому, Хано. Тепер він з бедуїнами або десь в англійському саду, вирощує флокси та інше лайно. Він, мабуть, не пам’ятає навіть тієї жінки, довкола якої постійно крутиться думками, про яку намагається розповісти. Він не знає, де, чорт забирай, опинився. …Ти думаєш, що я гніваюся на тебе? Через те, що ти закохалася. Чи не так? Ревнивий дядечко. Я боюся за тебе. Мені хочеться вбити того англійця, бо це єдине, що вбереже тебе, що витягне тебе звідси. А ще він починає подобатися мені. Покинь свій пост. Як Кіп може кохати тебе, якщо ти недостатньо розумна, щоби змусити його припинити ризикувати життям?
— Тому що… Тому що він вірить у цивілізований світ. Він — цивілізована людина.
— Перша помилка. Правильно було б заскочити у потяг, тікати звідси і народити дітей. Чому б нам не піти й не спитати англійця — нашу пташечку, — що він про це думає? Чому ти не можеш бути розумнішою? Лише багатії можуть дозволити собі бути дурними. Вони йдуть на компроміс. Вони купу років тому застрягли у своїх привілеях. Вони мусять захищати свої набутки. Немає жалюгіднішої людини, ніж багатій. Повір мені. Але вони мусять дотримуватися законів свого гівняного цивілізованого світу. Вони оголошують війну, бо хочуть зберегти репутацію, вони не можуть втекти. Але ви двоє. Ми втрьох. Ми вільні. Скільки саперів уже померло? Чому ти ще не мертвий? Будь безвідповідальним. Фортуна вже повертається до тебе спиною.
Хана налила собі в горнятко молоко. Піднесла кухоль до Кіпової руки і лила, молоко збігало коричневою рукою аж до ліктя. Хлопець не поворухнувся.
Довгий вузький сад за будинком має два рівні. Традиційна тераса, а трохи вище — густіший сад, де кам’яні сходи і бетонні статуї від нескінченних дощів вкрилися зеленим мохом. Сапер встановив свій намет тут. Стугонить злива, туман підіймається над долиною, і новий дощ зривається з кипарисових і смерекових гілок, летить до наполовину очищеного від вибухівки схилу пагорба.
У саду завжди вогко, панує вічний затінок, і тільки багаття може врятувати від прохолоди. Хана збирає залишки дощок, уламки крокв, які залишилися від артобстрілів, гілки, бур’яни, котрі вона насмикала в пообідні години, сіно і скошену кропиву — усе це принесено сюди і спалено ближче до сутінків. Вологі гілки горять повільно і народжують густі клуби диму, котрі пахнуть рослинами і мандрують між кущами, горішніми гілками дерев, а потім випливають на терасу навпроти будинку. Дим заповзає у вікно до англійського пацієнта, чоловік чує дзюрчання голосів і поодинокі вибухи сміху із задимленого саду. «Розмарин, — думає чоловік, — мохи, полин, незнані трави без запаху, можливо, собачі фіалки або геліопсис — квіти, котрим подобаються кислуваті ґрунти місцевих пагорбів».
Англійський пацієнт радив Хані, що посіяти:
— Скажи своєму італійському другові, щоб знайшов для тебе насіння, схоже, він на цьому розуміється. Варто посадити сливові дерева. А ще смілку і лобелію, якщо твій італієць краще знається на латинских назвах — Silene virginica. Червоний чабер також дуже гарний. А хочеш, аби тут гніздилися в’юрки, саджай ліщину і черемшину.
Вона ретельно все записує. Потім кладе перову ручку в шухляду столика, де тримає книжки для читання пацієнтові, дві свічки і сірники. У цій кімнаті немає лікарського приладдя. Хана ховає аптечку в інших кімнатах. Якщо Караваджо все ж вирушить на полювання за морфієм, хай хоча б не турбує англійця. Дівчина кладе смужку паперу з переліком назв до кишені сукні, щоби потім віддати Девідові. Тепер, коли фізична привабливість знову на часі, Хана почувається в чоловічій компанії незручно.
Якщо це «фізична привабливість». Якщо це вона стала підґрунтям кохання до Кіпа. Їй подобається припадати обличчям до хлопцевого передпліччя, до цієї темно-коричневої ріки і прокидатися в її глибинах, відчувати пульс невидимої окові жилки, котра тремтить під його плоттю біля Ханиної щоки. Тієї жилки, котру їй довелося би знайти і наповнити фізіологічним розчином, якби він помирав.
О другій чи третій годині ночі вона виходить із кімнати пацієнта і прямує садом до саперового гасового ліхтаря, якого тримає в руці святий Христофор. Між нею й вогником непроглядна темінь, але дівчина знає кожен пень і кущ на своєму шляху, вздовж її стежки догорає рожевим останній хмиз у багатті. Часом дівчина складає руки човником над скляним ковпаком і задуває полум’я в ліхтарі, а іноді залишає світитися і пірнає крізь відчинені криси намету, щоб пригорнутися до хлопцевого тіла, до рук, які так їй необхідні, її язик замінить йому ватний тампон, її зуби — голку, її уста — маску з кодеїновими краплями, котрі допомагають Кіпові заснути, трохи сповільнити його безсмертний мозок на період сну. Хана згортає свою сукню з індійським орнаментом пейслі й охайно вмощує її поверх тенісних черевиків. Вона дізналася від хлопця, що світ, котрий палає навколо них, дотримується кількох вирішальних правил. Ти замінюєш вибухівку парою, ти осушуєш її, ти… — усе це, знає вона, крутиться в саперовій голові, коли Хана засинає коло нього, невинна, наче сестра.
Намет і темний ліс оточують їх.
Вони лише на крок перетнули межу затишку, який медсестра створювала для інших у тимчасових шпиталях Ортони й Монтеркі. Своїм тілом дарувала останню краплю тепла, своїм шепотом — спокій, своєю голкою — сни. Але саперове тіло не дозволяє жодній речі, котра не належить його світові, торкнутися себе. Закоханий хлопчик, який не їстиме городину, зібрану Ханою, котрий не потребує чи не хоче наркотику зі встромленої нею голки, бо він не Караваджо, йому не треба тих чудодійних зіль, якими бедуїни лікували англійця, допомагали йому зібратися на силі. Лише для комфортного сну.
Він викладає довкола себе орнаменти. Листя, яке вона йому дала, недогарки свічок, а в наметі — детекторний приймач і наплічник, повний усілякого знаряддя для особистої дисципліни. Він покинув поле битви зі спокоєм, котрий, навіть якщо й був надуманим, символізував для хлопця порядок. Кіп досі ставиться до себе вимогливо, стежить у приціл гвинтівки за польотом яструба над долиною, розбирає тренувальну міну й не відводить від неї погляду, навіть коли дістає термос, відкручує кришку й п’є, жодного разу не глянувши на металеве горнятко.
«Усі ми для нього залишаємося на задвірках, — думає Хана, — його очі вдивляються лише туди, де чатує небезпека, його вуха вслухаються у те, що відбувається в Берліні чи Гельсінкі й передається короткими хвилями». Навіть коли він ніжно кохає дівчину і ліва її рука тримається за його зап’ястя трохи вище від браслета, кари, де так пружно напинаються м’язи його передпліччя, Хана відчуває, що залишається невидимою для його загубленого погляду, аж поки з Кіпового горла не вирветься стогін, а голова не впаде на її шию. Усе інше, крім небезпеки, перебуває на задвірках. Хана навчила хлопця не мовчати, пристрасно прагнучи відчути в такі моменти, що Кіп розслабився, забув нарешті про війну. І лише звук, цей сигнал насолоди, допомагає їй зрозуміти хлопця, так ніби він нарешті зважився повідомити про свою присутність у темряві.
Нам невідомо, як сильно вони кохають одне одного. Чи наскільки це мусить бути секретом. Що ближчими вони стають уночі, то більша відстань розділяє їхні тіла вдень. Хані подобається, що хлопець залишає їй простір, який, на її думку, є їхнім невіднятним правом. Це дає кожному з них особисту енергію, прихованого змісту набуває навіть повітря між ними, коли він минає її вікно без жодного слова на своєму шляху довжиною в півмилі до селища, де має зустрітися з іншими саперами. Коли передає таріль чи їжу їй до рук. Коли вона кладе листочок на його коричневе зап’ястя. Коли вони працюють по обидва боки від Караваджо, зводячи зруйновану стіну. Сапер співає своїх американських пісеньок, котрі подобаються Девідові попри вдавану огиду.
— Пенсильванія шість-п’ять-нуль-нуль-нуль[53], — задихається молодий солдат.
Хана вивчила усі відтінки його смаглявості. Контраст хлопцевої руки на її шиї. Колір його долонь, його щоки, його шкіри під тюрбаном. Смагляві пальці, котрі роз’єднують червоний і чорний дроти чи беруть хліб із відлитої з гарматної бронзи тарілки, з якої він досі їсть. Потім Кіп встає. Його незалежність здається іншим дещо грубою, але для хлопця це найвищий ступінь ввічливості.
Більше за все вона любить, як волого блищить шкіра на Кіповій шиї, коли він вмивається. І спітнілі груди, котрих Хана може торкатися, поки він нахиляється над нею, і смагляві міцні руки в темряві намету або в її кімнаті, де світло з долинного містечка нарешті звільнилося з пут комендантської години, оповило їх, наче сутінки, й осяяло колір хлопцевого тіла.
Пізніше Хана зрозуміє, що Кіп ніколи не дозволяв собі залежати від неї і навпаки. Вона наштовхнулася на це слово в романі, запам’ятала й записала до свого словника. «Залежати — бути комусь зобов’язаним». А він, як вона добре знала, ніколи не дозволяв собі такого. Якщо дівчина перетнула двісті метрів темного саду, щоб наблизитися до нього, це був її власний вибір, вона могла побачити, що хлопець спить, не від браку любові, а від фізичної необхідності, щоб завтра повернутися до свого небезпечного заняття зі свіжою головою.
Він вважає її приголомшливою. Прокидається і бачить Хану в потоці лампового світла. Найбільше йому подобається розумний вираз її обличчя. Або коли вона вечорами намагається переконати Караваджо, що його задум безглуздий. Чи те, як вона підповзає до його тіла, наче свята.
Вони розмовляють, Ханин злегка наспівний голос разом із запахом брезенту шириться вздовж їхнього намету — єдиного Кіпового військового трофею з італійської кампанії, де він підводиться й торкається стін своїми довгими пальцями, наче намет — теж частина його тіла, крила кольору хакі, котрі хлопець складає довкола себе на ніч. Це його світ. У такі ночі Хана почувається вирваною з Канади. Сапер питає, чому їй не спиться. Дівчина бреше у відповідь, розлючена його самовпевненістю, його вмінням водночас відвертатися від цілого світу. Їй хочеться постукування дощових пальців по бляшаному даху, шепоту двох тополь за вікном, з’яви звуків, котрі її заколисують, сонних дерев і сонних дахів дитинства на сході Торонто, потім кількох років із Патріком і Кларою на берегах ріки Скутаматта, а згодом — затоки Джорджіан. Їй не вдалося знайти сонного дерева, навіть тут, у здичавілих хащах старого саду.
«Поцілуй мене. Це у твої уста я закохалася. У твої зуби».
Пізніше, коли голова хлопця схиляється набік, до відчинених дверей намету, Хана голосно шепоче: «Мабуть, нам варто поцікавитися в Караваджо. Якось тато сказав, що Караваджо — завжди закоханий чоловік. Не просто закоханий, а захлинається цим коханням. Завжди збентежений. Завжди щасливий. Кіпе? Ти чуєш? Я така щаслива з тобою. Щаслива просто бути з тобою».
Найбільше Хана мріяла про річку, в якій можна купатися. Їй здавалося, що в плаванні є щось таке ж великосвітське, як у бальній залі. Але Кіп мав зовсім інше уявлення про ріки, він заходив у води Моро і тягнув кріплення з дротів, щоб розгорнути механізований міст, — його з’єднані гвинтами сталеві панелі пливли водою за хлопцем, неначе живі, а небо світлішало від заграви вибухів, і хтось топився ближче до середини ріки. Знову і знову сапери пірнали, піднімали загублені блоки, розмахуючи у воді довкола себе гаками, а намул, і вода, і обличчя спалахували від фосфорних виблисків у небі над ними.
Цілу ніч вони стогнали і кричали, щоб не дати одне одному збожеволіти. Одяг вимок до нитки в крижаній воді, міст повільно розгортався над головами. А за два дні — нова річка. Жодна водойма, до якої вони підходили, не мала мостів, так ніби всі імена стерлися, зірки зникли з небес, а двері — з будинків. Саперські підрозділи заходили у воду, обв’язані мотузками, з дротами, перекинутими через плече, закручували гвинти, змащені маслом, аби метал не рипів, а потім нагорі марширувала армія. Перетинала збірний міст, а сапери стояли під ним у холодній воді.
Не раз мінометні обстріли заскочували хлопців посеред ріки, висвічували намулені береги, розривали на шматки сталь і залізо, а друзки кидали на каміння. І не було жодного захисту, лише тонка, немов шовк, ріка і метал, що вгризався в неї.
Кіп повернувся звідти. Він знав, як швидко заснути, на відміну від дівчини, котра мала власні ріки й губилася в них.
Так, Караваджо міг би пояснити їй, як захлинутися любов’ю. Навіть дуже обережною любов’ю.
— Я хочу відвезти тебе до Скутаматти, Кіпе, — сказала Хана, — хочу показати тобі озеро Cмок. Жінка, котру любив мій батько, живе на тих озерах і керує каное краще, ніж машиною. Я сумую за тим, як грім вибивав нам запобіжники. Хочу, щоб ти зустрівся з Кларою, володаркою каное, останньою з нашої сім’ї. Більше нікого не залишилося. Мій батько проміняв її на війну.
Вона йде до ліхтаря на його наметі без жодного непевного кроку, жодних сумнівів на її шляху. Дерева сіють місячне сяйво крізь листя, і Хана наче опиняється у відблисках дискотечної кулі. Вона заходить до намету, притуляється вухом до Кіпових грудей і слухає биття його серця так, як він прислухається до цокання таймеру міни. Друга година ночі. Крім Хани, усі сплять.