Англійський пацієнт

На місці

Уестбері, Англія, 1940 рік

Кірпал Сінгх стояв на спині коня — там, де мало б лежати сідло. Спочатку він лише стояв і махав тим, кого не бачив, але точно знав, що вони там є. Лорд Саффолк спостерігав за хлопцем у бінокль, бачив, як той підняв угору обидві руки й захитався.

Згодом хлопець спустився до крейдяно-блідого силуету велетенського коня, вирізаного на схилі гори. Він перетворився на чорну фігуру, світлий фон лише підкреслював його темну шкіру й форму кольору хакі. Якби бінокль фокусувався правильно, лорд Саффолк зміг би побачити на плечі сикха малинову нашивку, котра вказувала на його приналежність до саперського підрозділу. З цього місця здавалося, що хлопець великими кроками обходить паперову карту, вирізану у формі тварини. Насправді Сінгх зосередився на ковзанні своїх черевиків білою крейдою.

Позаду нього з наплічником за спиною повільно спускалася міс Морден, спираючись на складену парасолю. Вона зупинилася метрів за десять від коня, розкрила над собою парасольку і сіла. Розгорнула нотатник.

— Ви чуєте мене? — поцікавився хлопець.

— Так, все гаразд. — Жінка витерла руки від крейди об спідницю й надягла окуляри. Подивилася у далечінь і помахала комусь так само, як Кіп.

Вона подобалася Сінгхові. Зрештою, вона була першою жінкою, з якою він по-справжньому заговорив, опинившись в Англії. Більшість часу хлопець провів у казармах Вулвічу. Впродовж трьох місяців бачив лише інших індійців і англійських офіцерів. Звичайно, у солдатській столовій можна було перекинутися з жінками кількома фразами, але не більше.

Кіп був другим сином. Старший має йти до армії, другий — вчитися на лікаря, а третій — стати успішним бізнесменом. Така була давня традиція їхнього роду. Але війна змінила все. Він приєднався до саперського полку і вирушив до Англії. За кілька місяців записався добровольцем до інженерних військ, які мали справу з бомбами сповільненої дії та нерозірваними снарядами. Наказ 1939 року здавався дещо наївним: «Відповідальність за нерозірвані бомби покладається на міністерство внутрішніх справ. Погоджено, що снаряди повинні передаватися уповноваженим представникам організації із запобігання повітряним атакам чи поліції й перевозитися на спеціальні смітники, де службовці збройних сил підриватимуть їх відповідно до встановлених правил».

У 1940 році відповідальність за знешкодження бомб перейняло на себе військове управління, котре, своєю чергою, передало цей обов’язок королівським інженерним військам. Створили двадцять п’ять саперських підрозділів. Вони не мали технічного забезпечення, лише молотки, зубила, кілька інших підручних інструментів. І жодного спеціаліста.

Бомба складається з таких частин:

Контейнер, або корпус.

Запальник, або ґніт.

Запалювальний заряд, або детонатор.

Основний заряд високої вибухової сили.

Додаткове обладнання — стабілізатори, підйомні вушка, ущільнювачі тощо.

Вісімдесят відсотків бомб, скинутих з літаків на Англію, були звичайними тонкостінними осколковими снарядами. Зазвичай вони важили від сотні до тисячі фунтів[70]. Бомби вагою дві тисячі фунтів називалися «Германн» або «Ісав». Чотиритисячні називалися «Сатана».

Сінгх тренувався цілими днями і нерідко засинав над діаграмами та схемами. Напівсонний, він розібрав циліндр із пікриновою кислотою[71], минув детонатор, конденсатори, дістався самої серцевини бомби — запальника. І тоді раптом прокинувся.

Коли бомба вцілює, переривач активується від удару й підпалює вибухову речовину запальника. Маленький вибух передається до детонатора і змушує вибухнути тетранітропентаеритрит. Далі до справи береться пікринова кислота. Вона спричиняє вибух головної суміші — ТНТ, аматол, алюмінований порошок. Подорож від переривача до вибуху триває мікросекунду.

Найнебезпечніші бомби скидали з невеликої висоти, і вони не вибухали до приземлення. Нерозірвані снаряди ховалися в містах і полях, дрімали, аж поки що-небудь не активувало контакти переривача — фермерський ціпок, поштовх автомобільного колеса, тенісний м’ячик, відбитий від корпуса, — тоді вони вибухали.

Сінгха разом із іншими добровольцями привезли вантажівкою до дослідницького відділення у Вулвічі. У ті часи знешкодження дуже часто завершувалися летально, хоча бомб було не так уже й багато. У 1940-му, коли Франція капітулювала й Англія опинилася в облозі, стало ще гірше.

У серпні розпочався бліцкриг, і за один місяць з’явилося понад дві з половиною тисячі бомб, яким треба було дати раду.

Дороги позачиняли, заводи вимерли. До вересня кількість бомб, які причаїлися, зросла до трьох тисяч семисот. Створили ще сто саперських відділень, але ніхто й досі не розумів, як працює вибухівка. Середня тривалість життя у таких підрозділах становила десять тижнів.

«То була Героїчна Ера знешкоджування бомб, часи особистої відваги, коли крайня необхідність, брак знань і нестача обладнання змушували людей фантастично ризикувати… Попри все це була Героїчна Ера, коли герої залишалися за сценою, оскільки їхні дії зі зрозумілих причин приховувалися від широкого загалу. Було б нерозумно друкувати звіти, котрі б допомогли ворогам визначити спроможність англійців знешкоджувати зброю».

Автомобіль прямував до Уестбері, Сінгх сидів попереду поруч із містером Гартсом, а міс Морден і лорд Саффолк — на задньому сидінні. Люди добре знали їхній «гамбер»[72] захисного кольору. Крила автомобіля були пофарбовані яскраво-червоним — як і весь транспорт саперських підрозділів, — а над лівою бічною фарою було вмонтовано синій світлофільтр. Два дні тому під час прогулянки неподалік відомого крейдяного коня на вапнякових пагорбах підірвався чоловік. Прибулі на місце вибуху інженери виявили ще одну заховану бомбу — посередині історичної місцини, просто в животі гігантського білого уестберійського коня, вирізаного на схилі вапняних пагорбів у 1778-му. Незабаром крейдяних коней — усього їх було сім штук — закамуфлювали, накинувши сітки, і не лише для захисту: коні були прекрасним орієнтиром для німецьких бомбардувальників.

Лорд Саффолк оповідав з заднього сидіння про міграцію вільшанок із європейських зон, де велися активні бойові дії, про історію знешкоджування бомб і девонширські вершки. Він розповідав молодому сикхові про англійські традиції так, наче йшлося про випадково знайдену древню культуру. Незважаючи на те що він був лордом Саффолком, чоловік жив у Девонширі та до війни його найбільше цікавили досліджування роману «Лорна Дун» і історична та географічна точність оповіді. Взимку він зазвичай тинявся десь неподалік сіл Брендон та Порлок і зміг переконати офіційні структури, що кращого місця для навчань з утилізації бомб, аніж Ексмур, годі й шукати. Він командував дванадцятьма людьми — командою найкращих саперів та інженерів, одним із яких був Сінгх. Більшу частину тижня вони залишалися в Річмонд-парку в Лондоні, слухали лекції й працювали з нерозірваними бомбами, а навколо бігали червонясто-жовті олені. На вихідні всі вирушали до Ексмура, де навчалися, а ввечері лорд Саффолк відвозив їх до церкви, в якій під час вінчання застрелили Лорну Дун. «Або з цього вікна, або від задніх дверей… Вистрілили точно вздовж проходу і влучили їй у плече. Чудовий постріл, якщо чесно, але загалом ситуація залишається жахливою. Негідника упіймали на болотах і розірвали на шматки». Кіпові ця історія нагадувала відому індійську байку.

Найближчим лордовим другом у цій місцевості була льотчиця, котра ненавиділа суспільство, проте любила Саффолка. Вони полювали разом. Дівчина жила в маленькому будиночку в Каунтсберрі, на стрімчаку над Бристольською затокою. Кожне селище, котре вони минали на «гамбері», мало власну родзинку, і лорд Саффолк оповідав про них. «Це найкраще місце, щоб придбати терновий ціпок». Наче Сінгх збирався увійти до тюдорівського магазинчику на розі у своїй формі й тюрбані, щоб дружньо потеревенити з власником про ціпки. Згодом він скаже Хані, що лорд Саффолк був найкращим з англійців. Якби не війна, чоловік ніколи б не залишив Каунтсберрі та свій прихисток на ймення «Гоум Фарм», сидів би в старій пральні, де кружляють мухи, і цмулив вино, цей п’ятдесятирічний одружений, але холостяк до самих кісток, який щодня видирався на стрімчаки для відвідин подруги-пілота. Він любив лагодити різні речі — старі цебра в пральні, гідрогенератори, рожна, котрі крутило водяне колесо. Частенько допомагав міс Свіфт, льотчиці, збирати інформацію про звички борсуків.

Шлях до крейдяних коней Уестбері був сповнений анекдотів і цікавої інформації. Навіть на війні лорд Саффолк знав, де зупинитися, щоб випити хорошого чаю. Він заходив до чайної «У Памели», тримаючи в перев’язі руку, постраждалу в нещодавньому інциденті з піроксиліном[73], і вів за собою свій клан — секретарку, водія й сапера, — наче це були його діти. Досі залишалося загадкою, як йому вдалося вмовити Комітет з нерозірваних бомб устаткувати свої підрозділи по-іншому, оскільки ніхто не мав бажання пристати на його пропозицію. Проте він був винахідником і розумівся на цих справах краще за інших. Лорд одразу ж вигадав сорочку з кишенями, де саперові було б зручно зберігати детонатори та різний дріб’язок.

Вони пили чай, чекали на ячмінні булочки й обговорювали знешкоджування бомб in situ.[74]

— Вам відомо, пане Сінгх, що я довіряю вам, чи не так?

— Так, сер. — Сінгх обожнював його. Вважав, що лорд Саффолк — перший справжній джентльмен із тих, кого він зустрічав у Лондоні.

— Ви знаєте, що я довіряю вам, як собі самому. Міс Морден супроводжуватиме вас, щоб зробити записи. Містер Гартс залишатиметься трохи осторонь. Якщо вам знадобиться більше устаткування чи додаткова сила, свиснете в поліцейський свисток, і він приєднається до вас. Хай і не зможе нічого порадити, але чудово все зрозуміє. Якщо він не захоче щось робити, бо не погоджуватиметься з вами, я б узяв це до уваги. Але там уся влада належатиме вам. Ось мій пістолет. Ймовірно, запальники зараз більш витончені, але хтозна — може, вам пощастить.

Лорд мав на увазі відкриття, котре зробило його відомим. Він винайшов метод, який дозволяв знешкоджувати бомби вповільненої дії армійським револьвером — достатньо було вистрілити у запалювальну головку, і годинниковий механізм виходив з ладу. Згодом від цього методу довелося відмовитися — німці винайшли новий детонатор, де на місці годинникового механізму був капсуль із вибухівкою.

Лорд поставився до Кірпала Сінгха по-дружньому, і хлопець ніколи не забуде це. Половину війни він пройшов, тримаючись у кільватері Саффолка, котрий ніколи не бував за межами Англії й планував ніколи не залишати Каунтсберрі, коли війна закінчиться. Сінгх прибув до Англії, не знаючи нікого, а його родина залишилася десь далеко, у Пенджабі. Йому був двадцять один рік. Дотепер він бачив тільки солдатів. Кіп прочитав оголошення, в якому йшлося про набір добровольців до експериментального саперського підрозділу. Незважаючи на чутки, що лорд Саффолк божевільний, хлопець вирішив, що на війні варто брати контроль у свої руки, а це була гарна можливість вибору і життя біля видатної особистості замість залишатися самотнім.

Кіп був єдиним індійцем серед усіх претендентів. Лорд Саффолк запізнювався. Секретарка запропонувала п’ятнадцятьом добровольцям зачекати на нього в бібліотеці. Вона залишилася за столом і переписувала їхні імена, а солдати жартували про співбесіду і тести. Кіп не знав нікого. Він відійшов до стіни і розглядав барометр, хотів торкнутися його, але відсмикнув руку і стояв, мало не торкаючись приладу носом. Дуже сухо. Сонячно. Буря. Він бурмотів слова, намагаючись вимовляти їх із новим англійським акцентом. «Туже сухо, дуже сухо». Хлопець озирнувся, огледів кімнату і наштовхнувся на погляд секретарки. Вигляд жінка мала грізний. Індійський хлопчик. Він усміхнувся й пішов до книжкових полиць. Більше нічого не торкався. Лише зупинився й нахилився до книжки з назвою «Реймонд, або Життя і смерть», автор сер Олівер Годж[75].

Знайшов іще одну схожу назву — «П’єр, або Двозначності»[76]. Повернувся і знову помітив на собі погляд секретарки. Кіп відчув себе винним, ніби збирався запхати книжку до кишені. Вона, либонь, ніколи раніше не бачила тюрбан. Англійці! Чекають, аби ти воював за них, а самі навіть не хочуть розмовляти з тобою. Сінгх. І двозначності.

Лорд Саффолк вельми сердечно пригостив усіх ланчем, наливав вино і голосно сміявся з кожної спроби найманців пожартувати. По обіді вони мали дивний тест — треба було скласти докупи шматочки якоїсь машинерії, не знаючи, для чого вона раніше використовувалась. Вони отримали дві години, але могли піти, коли розв’яжуть задачу. Сінгх швидко впорався із завданням, а весь подальший час вигадував предмети, котрі можна зробити з різноманітних деталей. Він здогадувався, що легко отримав би місце у команді, якби не йшлося про його расу. Він приїхав з країни, де математика і механіка були природними рисами кожного. Машини ніколи не знищували. Їхні частини просто несли через село, щоб приладнати до чиєїсь швацької машинки чи водяної помпи. Заднє сидіння «форда» обшивали новою тканиною й перетворювали на канапу. Більшість людей із його села природніше почувалися не з ручкою в руках, а з гайковим ключем чи викруткою. Якщо ж деталь машини була непотрібною, її прилаштовували до дідусевого годинника, зрошувальних блоків чи механізму, котрий крутить офісний стілець. Протиотруту для механічних розладів знаходили швидко. Хтось охолоджував перегрітий автомобільний двигун не за допомогою нового гумового шлангу, а обклавши радіатор коров’яками. Кіп побачив в Англії такий надлишок деталей, якого б для Індійського субконтиненту вистачило на двісті років.

Він був одним з трьох претендентів, відібраних лордом Саффолком. Цей чоловік, який навіть не розмовляв з хлопцем (і не сміявся, бо Кіп не жартував), перетнув кімнату і поклав руку йому на плече. Сувора секретарка перетворилася на міс Морден, вона вбігла до кімнати з тацею, на якій стояли два добрячі келихи шеррі.

— Я знаю, що ви не п’єте, — сказала вона, простягнула один келих лордові, а другий взяла собі і підняла тост за сикха. — Вітаю, ви були неперевершені. Хоча я знала, що він обере вас, іще до іспиту.

— Міс Морден чудово розбирається в людях. Має гарний нюх на геніїв і приємні характери.

— Чому «характери», сер?

— Так, загалом це не обов’язково, але ми збираємося працювати разом. Ми тут майже як сім’я. Самі бачите, міс Морден обрала вас іще до ланчу.

— Ну й непросто було не підморгнути вам, містере Сінгх.

Лорд Саффолк обійняв хлопця і відвів до вікна.

— Я тут подумав, що ми все одно не почнемо раніше середини наступного тижня, бо до мого маєтку «Гоум Фарм» приїжджає військовий підрозділ. Ми можемо обмінятися досвідом і познайомитися в Девонширі. Чому б вам не поїхати туди з нами у «гамбері»?

Так Кіп увірвав для себе короткий епізод, вільний від нещадного хаосу воєнної машинерії. Поневіряючись уже рік за кордоном, хлопець раптом увійшов до сім’ї, неначе блудний син, який повернувся і йому всі пропонують місце за столом та розпитують про життя.

Коли вони перетнули кордон між Сомерсетом і Девонширом на узбережній дорозі, звідки відкривався краєвид на Бристольську затоку, вже майже стемніло. Містер Гартс повернув у вузький проїзд, зарослий вересом і рододендронами, котрі у надвечірньому світлі здавалися схожими на згустки крові.

Крім трійці Саффолка, Морден і Гартса тут було ще шестеро саперів з одного підрозділу. Цілий вікенд вони блукали болотами довкола кам’яної садиби. Міс Морден, лорд Саффолк та його дружина суботнього вечора приєдналися до льотчиці за вечерею. Міс Свіфт розповіла Сінгхові, що завжди мріяла здійснити переліт над Індією. Кіп не мав жодного уявлення про те, де опинився після прощання зі своєю командою. Високо під стелею на роликах висіла карта. Одного дня хлопець опустив її аж до підлоги. Каунтсберрі й околиці. Укладено Р. Фоунзом. Укладено на замовлення містера Джона Холлідея.

«Укладено на замовлення…» Кіп закохався в англійську.

Вони з Ханою в нічному наметі, Кіп розповідає про вибух в Ериті. Бомба вагою двісті п’ятдесят кілограмів вибухнула, коли лорд Саффолк знешкоджував її. Загинули також містер Гартс, міс Морден і четверо саперів, котрі проходили навчання в лорда. Травень 1941-го. Сінгх уже рік був частиною Саффолкового підрозділу. Того дня він вирушив до столиці разом із лейтенантом Блеклером, чистив околиці шляху, котрий лондонці називають «Слон і замок», від бомби «Сатана». Вони працювали над знешкодженням бомби вагою чотири тисячі фунтів і були страшенно виснажені. Він згадував, як підвів погляд і побачив, що кілька офіцерів-розмінувальників указують пальцями в його напрямку, і здивувався, що могло трапитися. Можливо, вони знайшли ще одну бомбу. Вже минула десята година ночі, і Кіп страшенно втомився. Він мав власний заряд, який чекав на нього. Сапер повернувся до роботи.

Коли він завершив із «Сатаною», вирішив зекономити час і підійшов до одного з офіцерів, котрий спочатку розвернувся так, наче збирався йти.

— Так. Де вона?

Чоловік взяв його праву руку, і Кіп зрозумів — щось не так. Лейтенант Блеклер теж підійшов, і офіцер повідомив про подію. Блеклер міцно обійняв хлопця за плечі.

Він їхав до Ериту. Прикидав, про що офіцер не наважився запитати. Той чоловік не приїхав би спеціально, лише щоб передати звістку про смерть. Зрештою, навколо лютувала війна. Отже, десь поруч була ще одна бомба, мабуть, схожої конструкції, і це була єдина можливість зрозуміти, де вони помилилися.

Він хотів зробити це сам. Лейтенант Блеклер мав зостатися в Лондоні. З усього підрозділу їх залишилося двоє, і було б дурницею ризикувати обома відразу. Якщо лорд Саффолк помилився, значить, німці вигадали щось новеньке. У будь-якому разі, він хотів бути на самоті. Коли люди працюють удвох, мусить існувати базова логіка. Треба йти на компроміс.

Упродовж тієї ночі, поки тривала подорож, Кіп заховав усі емоції якомога глибше. Щоб зберегти ясність розуму, мусив уявити, що друзі досі живі. Міс Морден п’є ковток міцного віскі й переходить до шеррі. «Ви не п’єте, містере Сінгх, але, якби пили, робили б так само, як я. Одна добряча порція віскі, а далі сьорбайте собі потихеньку, немов добрий челядник». Вона сміється, ліниво й тріскуче. Міс Морден була єдиною жінкою, котру він зустрів за своє життя, що носила із собою дві срібні фляжки. Тож вона досі пила, а лорд Саффолк гриз печиво «Кіплінґ».

Інша бомба впала за кілометр від попередньої. Ще одна CS вагою двісті п’ятдесят кілограмів. Вона здавалася знайомою. Вже сотні таких знешкодили, довели процес до автоматизму. Так і прогресувала війна. Кожні шість місяців ворог щось удосконалював. Ти вивчив цей трюк, збагнув примху, знайшов невеличке лукавство, поділився знаннями з іншими саперами. Тепер усі були на новій сходинці.

Він не взяв із собою нікого. Мусить запам’ятати кожен свій крок. Сержант, який привіз його, чоловік на ім’я Гарді, залишився в джипі. Кіпові запропонували зачекати до ранку, але він знав їхнє бажання, щоби він узявся до справи негайно. Бомби такого типу були розповсюдженими, і, якщо їх переробили, про це треба якомога швидше дізнатися. Він зателефонував і попросив подбати про світло. Працювати можна і втомленим, але з відповідним освітленням, а не під променями фар двох джипів.

Коли він дістався Ериту, територія, де мав працювати, вже була освітлена. При денному світлі, у мирний час, тут могло бути поле. Ріс живопліт, можливо, блищав ставок. Зараз місце перетворилося на воєнну арену. Холодно. Кіп узяв светр Гарді й надягнув зверху на свій. Проте від світла йому все одно буде тепло. Коли він прямував до бомби, усі вони в його свідомості були живими. Іспит.

У яскравому світлі добре видно пористість металу. Хлопець забув про все, крім недовіри. Лорд Саффолк казав, що можна бути геніальним шахістом у сімнадцять років, навіть у тринадцять, і перемагати видатних майстрів. Але в такому віці жоден не стане блискучим гравцем у бридж. Бридж залежить від характеру. Твого характеру і характеру твоїх суперників. Ти мусиш брати до уваги свого ворога. Це працює й при розмінуванні. Це гра в бридж для двох. Ти маєш лише одного ворога. Ти не маєш партнерів. «Часом на іспитах я пропоную зіграти в бридж. Люди думають, що бомба — це тільки шматок металу, механічний ворог. Але ти маєш розуміти, ким вона створена».

Корпус бомби пошкодився при ударі об землю, і Сінгх бачив усередині вибухові матеріали. Йому здавалося, що за ним хтось спостерігає, але хлопець не наважився задуматися — лорд Саффолк чи винахідник цієї хитромудрої штуки. Свіжість штучного світла оживила сикха. Він обійшов бомбу і детально роздивився її з кожного кута. Щоб видалити запальник, він мусить відчинити контейнер і дістатися вибухівки. Розстібнув наплічник і обережно відкрутив універсальним ключем пластинку з іншого боку металевого корпусу. Зсередини було помітно, що кишеня із запальником вибита з корпусу бомби. Пощастило, а може ні, зараз важко сказати. Проблема була в тому, що Кіп не знав, чи механізм уже працює, чи кимось уже заведений. Він вкляк, нахилився, зрадів, що працює сам, що повернувся до світу прямолінійного вибору. Повернути ліворуч чи праворуч. Відрізати те чи це. Але він досі був стомлений, а всередині наростала злість.

Кіп не знав, скільки має часу. Чекати довго було небезпечно. Міцно обхопивши ніс циліндра черевиками, сапер дістав і смикнув кишеню запальника, підняв її подалі від бомби. Щойно зробивши це, хлопець затремтів. Він зміг. Бомба втратила небезпечність. Поклав запальник разом із заплутаним, схожим на торочки жмутом дротів; на траві вони виглядали чистими і блискучими.

Хлопець потягнув корпус бомби до машини, котра стояла за п’ятдесят метрів, де люди могли спорожнити його і почистити від вибухівки. І, поки він штовхав його, за півкілометра вибухнула третя міна. Небом розлилася заграва, навіть світло дугових ламп здавалося ледве помітним і надто людським.

Серйозна небезпека минула. Якщо тепер він помилиться, невеликий вибух відірве йому долоню. Якщо в той момент він не притискатиме її до серця, Кіп не помре. Тепер проблема була просто проблемою. Запальник. Новий «жарт» усередині бомби.

Йому потрібно було розплутати клубок з дротів до їхнього початкового стану. Попрямував до офіцера і попросив налити йому залишків теплого напою з термоса. Потім повернувся й сів, роздивляючись запальник. Було близько о пів на другу ночі. Він не мав годинника, але здогадувався. Півгодини хлопець просто дивився на дроти крізь збільшувальне скло, котре, наче монокль, висіло в петельці. Він нахилявся, вдивлявся в латунь, чи немає, бува, подряпин, які підказали б, де запобіжник. Нічого.

Згодом він відчує потребу відволікатися. Згодом, коли весь персональний перебіг подій і моментів оселиться в його свідомості, саперові знадобиться білий шум, аби приховати чи випалити зайві думки, поки він вирішуватиме проблему, з якою залишився віч-на-віч. Радіо або детекторний приймач і голосна музика оркестрів з’являться згодом, як брезент, який не дозволить дощам повсякдення торкнутися хлопцевої шкіри.

Але зараз він помітив здалеку дещо схоже на віддзеркалення блискавки у хмарах. Гартс, Морден і Саффолк були мертвими, раптом перетворилися на самі лише імена. Він знову сфокусував погляд на запальнику.

Хлопець перевертав в уяві пристрій догори ногами, роздумуючи над різними можливостями. Потім знову поклав його горизонтально. Відкрутив детонатор, нахилившись ближче, щоб почути, якщо зашкряботить латунний дротик. Жодного клацання. Детонатор відділився цілком тихо. Хлопець обережно відокремив годинниковий механізм від запальника й поклав на землю. Підняв кишеню з ним і знов уважно подивився всередину. Нічого не побачив. Уже збирався покласти деталь у траву, але завагався і підніс ближче до світла. Нічого незвичного, окрім хіба що ваги. Про вагу він теж ніколи не подумав би, якби не шукав ворожого жарту. Все, що вони зазвичай робили, — дивилися або слухали. Обережно повернув трубку, і вага посунулася до отвору. Там був іще один детонатор — цілком окремий пристрій, що унеможливлював будь-яку спробу традиційного розмінування.

Хлопець обережно поставив пристрій перед собою і відкрутив запальник. Змигнула біло-зелена блискавка, і пролунав схожий на удар батога звук. Другий детонатор відокремився. Хлопець підняв його й примостив поруч із іншими деталями на траві. Йому хотілося повернутися до джипу.

— Другий запальник, — пробурмотів він. — Мені страшенно пощастило, що я розплутав усі ті дроти. Треба подзвонити до штабу й дізнатися, чи є інші бомби.

Він попросив солдатів відійти від машини, зімпровізував лавку і попросив дугові лампи для додаткового тренування. Нахилився, підняв три складові, поклав їх за тридцять сантиметрів одну від одної на саморобній лавиці. Холоднішало, у повітря виривалися хмарки пари з його теплого тіла. Сапер подивився вгору. Неподалік солдати виймали з бомби вибухівку. Швиденько записав кілька коментарів та інструкцію зі знешкоджування нових бомб для офіцерів. Звичайно, він іще не цілком розібрався в деталях, але вони матимуть необхідну інформацію.

«Якщо сонячні промені наповнять кімнату, де горить вогонь, то вогонь стане невидимим». Він любив лорда Саффолка та його дивну уривчасту інформацію, якою той радо ділився. Але чоловіка тут більше не було, а це означало, що все тепер лежить на Сінгхові. Лише він може збагнути, як влаштовані ці бомби, хоч якими різноманітними вони були, в тому чи іншому куточку Лондона. Раптом у нього з’явилася карта відповідальності, щось таке, з чим, як він зрозумів, лорд постійно мав справу. Саме тому він записував так багато, коли працював з бомбою. Його ніколи не цікавили перипетії у владі. Йому було некомфортно плавати туди-сюди між планів і резолюцій. Він відчував себе спроможним тільки на розвідку, на знаходження рішення. Коли розуміння смерті лорда Cаффолка прийшло до нього, Кіп завершив роботу, на котру був призначений, і перезаписався до анонімної армійської машинерії. Так він опинився на військовому кораблі «Макдональд», який віз сотню саперів уперед до італійської кампанії. Тут їх використовували не лише для розмінувань, а й для зведення мостів, розчищення хащ, прокладання колій для військової техніки. Він заховався там аж до завершення війни. Мало хто пам’ятав сикха, котрий працював у Саффолковому підрозділі. За рік їх усіх розпустили й забули, тільки лейтенант Блеклер просувався по службі завдяки своїм талантам.

Але тієї ночі, минаючи Луїшем і Блекхіт у напрямку Ерита, Кіп зрозумів, що має значно більшу частину знань лорда Саффолка, ніж хто-небудь. Він мусив стати його наступником.

Хлопець усе ще стояв біля вантажівки, аж раптом почув свист, який мав слугувати сигналом, що дугові лампи скоро вимкнуть. За тридцять секунд світло металевого кольору змінилося жовтувато-зеленими спалахами всередині вантажівки. Ще одне бомбардування. Коли вони почують, що летять літаки, вимкнуть і це слабке освітлення. Сапер сів на порожню каністру від пального і втупився в три деталі, які дістав з двохсотп’ятдесятикілограмової бомби класу SC. Шипіння спалахів зголосніло в тиші дугових ламп.

Він сидів, дивився на деталі й слухав, чи не клацнуть вони. За п’ятдесят метрів від нього мовчали інші чоловіки. Кіп знав, що зараз він — король, ляльковод, який може забажати все, що завгодно, — відро піску, фруктовий пиріг на власний смак, — і всі ці чоловіки, котрі ніколи не підійшли б і слова не сказали б йому в напівпорожньому барі після чергування, виконають будь-яку його забаганку. Дивне відчуття. Наче йому дали костюм велетенського розміру, рукави якого тягнутимуться по землі, навіть якщо в нього закутатися. Кіп знав, що йому б це не сподобалося. Він призвичаївся до своєї непомітності. В Англії в багатьох казармах його ігнорували, і це припало хлопцеві до душі. З Ханою він зустрівся відстороненим і незалежним, але ці риси виникли не за час роботи сапером в італійській кампанії. Просто він був безіменним членом іншої раси, частиною невидимого світу. Він збудував з характеру захисну стіну, ховався від усього, довіряв лише тим, хто дружньо до нього ставився. Але тієї ночі в Ериті сапер відчував, що тримає в руках ниточки й може керувати усіма навколо, хто не має такого видатного таланту.

За кілька місяців він зник в Італії, спакував тінь свого вчителя до наплічника, зовсім як той хлопчик у зеленому костюмі на іподромі на Різдво під час Кіпової першої відпустки. Лорд Саффолк і міс Морден запропонували йому навідатися на виставу за англійською п’єсою. Він обрав «Пітера Пена», а вони мовчки погодилися й пішли разом із ним у повну залу галасливих дітей. Коли Кіп лежав у наметі в невеличкому гірському італійському містечку поруч із Ханою, тіні спогадів приходили до нього.

Розповідати про них чи про особисті якості було б надто демонстративним жестом. Також він ніколи не зміг би повернутися й запитати, які глибинні мотиви стали наріжним каменем цих стосунків. Він любив Хану так сильно, як і тих трьох дивакуватих англійців, котрі їли з ним за одним столом, котрі побачили його полегшення, посмішку і здивування, коли хлопчик у зеленому підняв руки й полетів у темну височінь над сценою, щоби повернутися до маленької дівчинки із земної родини і навчити її літати теж.

В освітлюваній спалахами темряві Ериту він припинить свою роботу, щойно почує гул двигунів, а сіркові факели один за одним опустять у відра з піском. Сидітиме у дзвінкій темряві, примостившись так, аби можна було нахилитися, і прикласти вухо до годинникового механізму, і чекати на його клацання, намагаючись розчути звуки крізь гуркіт німецьких бомбардувальників над собою.

А потім сталося те, чого він чекав. Рівно за одну годину таймер вимкнувся і капсуль вибухнув. Коли основний детонатор виймали, ретельно захований бойок активував другий детонатор. Він був налаштований на вибух за шістдесят хвилин, коли сапер уже давно буде впевнений, що бомбу знешкоджено.

Цей новий пристрій змінить згодом усю технологію розмінування, котрою користувалися союзники. Відтепер усі бомби вповільненої дії перевіряли, щоб знайти другий детонатор. Сапери не могли більше знешкодити бомбу, просто відкрутивши запальник. Щоб нейтралізувати такий пристрій, краще було залишати його цілим.

Раніше, оточений світлом дугових ламп, Кіп розлючено висмикнув відрізаний другий детонатор із дурнуватої пастки. У наповненій світлом факелів темряві під бомбардуванням він побачив біло-зелений спалах розміром з долоню. За годину до. Сапер лише дивом врятувався.

Підійшов до офіцера і сказав:

— Мені потрібен іще один запальник, аби перевірити свою здогадку.

Вони знову запалили навколо хлопця вогні. Знову промені увірвалися до темного кола. Хлопець тестував нові детонатори ще дві години тієї ночі. Шістдесятихвилинна затримка виявилася сталою.

Більшу частину тієї ночі він провів в Ериті. А вранці прокинувся й зрозумів, що вже в Лондоні. Не пам’ятав, як його привезли назад. Кіп прокинувся, підійшов до столу й намалював схему бомби — детонатори, запальники, детально всю ZUS-40, від ґноту до ущільнювачів. Потім дописав під малюнком усі можливі шляхи нейтралізації бомби. Кожна стрілочка була точною, текст хлопець написав чітко, як його навчили.

Те, що він відкрив минулої ночі, виявилося правдою. Він вижив лише завдяки щасливому збігу обставин. Неможливо було знешкодити таку бомбу in situ, просто підірвавши. Він намалював її та написав усе, що знав, на великому аркуші паперу для світлокопій. Унизу додав: Намальовано за бажанням лорда Саффолка його учнем, лейтенантом Кірпалом Сінгхом, 10 травня 1941 року.

Після смерті лорда Кіп працював відчайдушно, як божевільний. Бомби швидко вдосконалювалися, використовувалися нові техніки та пристрої. Його, лейтенанта Блеклера і трьох інших спеціалістів розквартирували в Ріджентс-парку, де вони досліджували, замальовували та робили копії креслень для кожної нової бомби.

За дванадцять днів, працюючи в директораті наукових досліджень, вони знайшли відповідь. Ґніт потрібно ігнорувати. Ігнорувати перший принцип, який раніше стверджував: «Видаліть запальник із міни». Це було геніально. Усі сміялися, й аплодували, і обіймалися серед офіцерського безладу. Вони поки не здогадувалися про існування альтернативи, але знали, що в принципі мають рацію. Проблему не можна вирішити, просто сформулювавши її. Так думав лейтенант Блеклер: «Якщо ти в одній кімнаті з проблемою — не розмовляй із нею». Випадково кинута фраза. Але Сінгх підійшов до нього й подивився на це твердження під іншим кутом: «Тоді ми не маємо торкатися запальника взагалі».

Після того як вони дійшли такого висновку, хтось упродовж тижня придумав, як це зробити. Паровий стерилізатор. Можна було б вирізати отвір в основному корпусі бомби, а потім шляхом інжекції пари перетворити основну вибухову речовину на емульсію і здренувати. За якийсь час це було втілено. Але тоді він був уже на кораблі, що прямував до Італії.

— Збоку на бомбах завжди щось написано жовтою крейдою. Ти помічала? Коли нас вишикували в лінію на внутрішньому дворі в Лахорі, на наших тілах також були жовті позначки.

Ми стояли в черзі, котра повільно рухалася з вулиці до будівлі для медогляду, а потім за списком виходили на подвір’я. Нас записували до війська. Лікарі очищали наші тіла своїми інструментами чи відмовлялися від них, мацали руками наші шиї. Опускали щипці в дезінфекційний розчин і відщипували невеликі шматочки шкіри.

Ті, кого прийняли, виходили на внутрішній дворик. Результати записували на шкірі дивним шифром жовтою крейдою. Згодом, коли ми вишикувалися після короткої співбесіди, індійський офіцер додав іще жовтих написів на таблички, прив’язані до наших ший. Вагу, вік, регіон, рівень освіти, стан зубів і до якого підрозділу ми найбільше пасували.

Мене це не обурило. А от мій брат точно б розлютився, кинувся б до криниці, витягнув би відро і змив би всі крейдяні позначки. Я був не таким, як він. Хоча й любив його. Захоплювався ним. Я маю рису характеру, яка змушує шукати першопричину всіх речей. У школі я був найсерйознішим і дуже ревним, за що брат мене дражнив. Розумієш, насправді я не був серйознішим за нього, просто не любив конфронтації. Це не змушувало мене припинити робити те, що хотів, або робити це так, як подобалося. Дуже рано я збагнув, що навколишній світ відкритий для тих, хто живе тихим і непомітним життям. Я не сперечався з поліцейським, який казав, що мені не можна їхати велосипедом через певний міст чи ворота форту, я просто стояв там так тихо, що ставав невидимим, а потім ішов геть. Наче крикетний м’ячик. Наче захована чашка з водою. Мене навчили цього братові публічні баталії.

Але брат залишався для мене героєм нашої родини. Я завжди перебував у тіні його слави баламута і підбурювача. Я бачив, як після кожного протесту він виснажувався, його тіло смикалося у відповідь на образу чи несправедливий закон. Він порушив родинні традиції й відмовився, хоч і був найстаршим, іти до армії. Він відмовлявся опинятися там, де англійці мали владу. Тож вони поволокли його до своїх в’язниць.

До Лахорської центральної в’язниці. Потім була Ятнаґарська. Вночі він лежав на ліжку і підіймав догори загіпсовану руку, яку зламали йому друзі — для порятунку, оскільки брат не полишав думок про втечу. В неволі він став тихим і відстороненим. Схожим на мене. Він не образився, коли почув, що я записався до війська замість нього, що не стану лікарем, а лише передав мені через батька, щоб я був обережним. Він ніколи б не виступив проти мене чи того, що я роблю. Брат мав упевненість, що я знаю секрет виживання і вмію ховатися в тихих місцинах.

Кіп сидить на кухні й розмовляє з Ханою. Повз них пробігає Караваджо, він зібрався кудись, і з його плечей звисають важкі мотузки, але на запитання, для чого вони йому, чоловік відповідає, що це його особиста справа. Мотузки тягнуться за ним підлогою. Підійшовши до дверей, він згадує дещо:

— Англійський пацієнт хоче тебе бачити, boyo.

— Гаразд, boyo. — Сапер зістрибує зі стільниці. Його індійський акцент переплітається з удаваним валлійським акцентом Караваджо. — У мого батька була пташка. Гадаю, то був маленький стрижик. Він завжди тримав її неподалік як запоруку свого комфорту, як окуляри чи склянку води під час їжі. Вдома, навіть коли він ішов до спальні, пташка була з ним. А коли їхав на роботу, чіпляв невелику кліточку на кермо велосипеда.

— Твій тато живий?

— Ох, так. Сподіваюсь. Я вже довгенько не отримував листів. А ще схоже, що мій брат досі в тюрмі.

Він пам’ятав одну річ. Як стоїть на білому коні. Відчуває тепло вапнистого пагорбу, білі порохи кружляють навколо. Він працює із хитромудрим пристроєм, робота наче нескладна, але він вперше робить її сам.

Міс Морден сидить за двадцять метрів від нього, трохи вище на пагорбі, і занотовує його дії. Він знає також, що внизу з іншого боку долини за ним спостерігає в бінокль лорд Саффолк.

Працює повільно. Крейдяна пилюка здіймається в повітря, а потім усюди осідає — на руках, на вибухівці. Кіп мусить постійно здувати її із запальника і дротів, аби бачити деталі. Працювати в кітелі важко. Стає спекотно. Хлопець закладає спітнілі руки за спину й витирає зап’ястя об сорочку. Кишені наповнені дрібними, від’єднаними ним деталями. Він стомився знову і знову все перевіряти. Чує, як кричить міс Морден:

— Кіпе!

— Так?

— Спинись на хвилинку, я спускаюся.

— Вам краще цього не робити, міс Морден.

— Звісно ж, я спущуся.

Він застібає на ґудзики всі кишені й накриває бомбу тканиною. Міс Морден незграбно прямує до нього пагорбом, заповзає в білого коня і розстібає наплічник. Змочує мереживний носовичок одеколоном із невеликої пляшечки і передає саперові:

— Повитирай цим обличчя. Лорд Саффолк так робить, аби освіжитися.

Хлопець обережно бере хустинку і витирає чоло, шию та зап’ястя. Жінка розкручує термос, наливає їм трохи чаю, а потім дістає з промасленого паперу кілька бісквітних тістечок «Кіплінґ».

Здається, вона не поспішає назад до пагорбу, в безпечне місце. І було б неввічливо нагадувати їй, що краще повернутися. Вона базікає про нещадну спеку і про те, що їм таки вдалося замовити в місті номери з ваннами, а тепер усі не можуть дочекатися, коли опиняться там. Потім переходить до заплутаної історії свого знайомства з лордом Саффолком. І жодним словом не згадує бомбу, котра лежить біля них. Мова її вповільнюється, наче хтось, засинаючи, перечитує кілька разів той самий абзац, щоб зрозуміти зв’язок між реченнями. Жінка витягає Кіпа з виру його задачі. Потім акуратно спаковує наплічник, кладе руку хлопцеві на праве плече та повертається до ковдри, розстеленої над білим конем. Вона залишає йому сонячні окуляри, але він недостатньо добре в них бачить, тож відкладає вбік. Сапер знову береться до роботи. Пахне одеколоном. Ще дитиною хлопець уперше відчув цей запах. У нього була гарячка, і хтось втирав цю рідину в його тіло.