Англійський пацієнт

Південний Каїр, 1930—1938

Сотні років після Геродота західний світ майже не цікавився пустелею. З 425 року від Різдва Христового до початку двадцятого століття європейці відводили погляд від пісків. Тиша. Дев’ятнадцяте століття стало ерою шукачів річок. А на початку 1920-х з’явилася заманлива додаткова інформація про цей клаптик землі. Пустельною історією займалися здебільшого експедиції, фінансовані приватними особами, а результати висвітлювалися потім на засіданнях Географічного товариства в Лондоні, в районі Кенсінґтон-Ґор. Про них звітували виснажені чоловіки з обпеченою сонцем шкірою, котрі, наче моряки з творів Конрада[54], не надто обізнані з етикетом міського таксі чи коротенькими жартами водіїв автобусів.

Прямуючи електричками з передмість до Найтсбріджа на зустріч Товариства, вони часто губилися, плутали квитки, залишалися відданими тільки старим мапам, міцно стискали наплічники з нотатками — написаними так повільно і болісно, — які вже давно зрослися з тілами. Ці чоловіки усіх національностей подорожують ранніми надвечірніми годинами, десь біля шостої, в останніх променях світла, котре так пасує до їхньої самотності. Це час анонімів, більшість людей о такій годині простує додому. Дослідники незвіданих місць приїжджають до Кенсінґтон-Ґор занадто рано, вечеряють у «Лайонз Корнер Гаус» і поспішають до будівлі Географічного товариства, де сідають у горішній залі біля велетенського каное маорі й знову переглядають свої нотатки. О восьмій починається обговорення.

Раз на два тижні — лекції. Хтось представляє публіці лектора, а хтось дякує йому за це. Останній оратор зазвичай робить зауваження або оцінює важливість виступу, його критика завжди доцільна, без нахабних висновків. Усі погоджуються, що основні доповіді не перекручують фактів, і навіть власний надзвичайний захват кожен висловлює дуже спокійно.

Свою подорож Лівійською пустелею від Сокума біля Середземного моря до Ель-Обейда, що в Судані, я здійснив одним з небагатьох шляхів на землі, котрі приготували мандрівникам цілу низку «цікавих географічних проблем»…

Роки приготувань, досліджень, пошуку коштів ніколи не згадуються у цій обшитій дубом кімнаті. Минулого тижня лектор зазначив, що тридцятеро людей зникло серед антарктичної криги. Коли хтось гинув серед піщаних бурь чи від надмірної спеки, про це згадувалося без помпи чи панегіриків. Усі людські втрати й фінансові труднощі залишалися за межами дискусії щодо земної поверхні та її «цікавих географічних проблем».

Чи можна використовувати у цьому районі інші западини, крім долини Ваді Ель-Райян, яка вже неодноразово обговорювалася, для іригації чи дренажу дельти Ніла? Чи правда, що артезіанські свердловини в оазах поступово зникають? Де варто шукати містичну Зерзуру? Чи існують інші недосліджені «загублені» оази? Де черепахові болота, про які писав Птолемей[55]?

Джон Белл, директор Інституту пустельних досліджень у Єгипті, ставив ці питання у 1927-му. До 1930-х років статті стали ще стриманішими. «Мушу додати кілька слів стосовно питань, які виникли під час захопливої дискусії “Доісторична географія оазису Харґа”». У середині 1930-х загублену оазу Зерзура віднайшли Ласло Алмаші та його компаньйони.

У 1939-му завершилося видатне десятиліття експедицій до Лівійської пустелі й велетенський мовчазний шматок землі перетворився на театр військових дій.

Обпечений пацієнт лежить у розмальованій кімнаті, проте бачить події, котрі розгорталися далеко звідси. Наче мертвий лицар у Равені, чиє мармурове тіло здається живим, майже рідким, а голова спочиває на кам’яній подушці, пілот вдивляється в далекі краєвиди, туди, де в Африці падає довгоочікуваний дощ, де минає їхнє життя в Каїрі, де вони працюють і рахують дні.

Хана сидить біля його ліжка і подорожує разом з ним у цих поїздках, як відданий зброєносець.

У 1930-му ми почали укладати мапу найбільшої частини плато Гільф-ель-Кебір, шукаючи загублений оазис із назвою Зерзура. Місто Акацій.

Ми були пустельними європейцями. Джон Белл, який уперше побачив Гільф іще у 1917-му. Кемаль Ель Дін. Баґнольд, який відкрив південний шлях у Єгипетському піщаному морі. Медокс — справжній Уолпол[56] пустельних досліджень. Його ясновельможність Васфі Бей. Каспаріус, наш фотограф. Доктор Кадар, геолог, і Берманн. І Гільф-ель-Кебір — гігантське плато, розтягнуте Лівійською пустелею, розміром як Швейцарія, — полюбляв казати Медокс — наше спільне серце, воно повільно спускалося до півночі й різко обривалося зі східного і західного краю. Це плато стримить над пустелею за сотні миль на захід від Нілу.

Вважається, що древні єгиптяни не знали води на захід від міст-оазисів. Для них світ закінчувався там. Усе, що було зовні, залишалося зневодненим. Але простора пустеля завжди огортає тебе забутою історією. Племена тебу і сенусі мандрували цими місцями, вони мали криниці, місцезнаходження яких зберігалося в таємниці. Арабський письменник тринадцятого століття пише про Зерзуру, називаючи її Оазою маленьких пташок і Містом Акацій. У «Книзі прихованих скарбів» — «Кітаб аль-Кануз» — оповідається, що Зерзура — місто «біле, як голубка».

Подивись на мапу Лівійської пустелі, і ти побачиш наші імена. Кемаль ель Дін у 1925-му практично власними силами організував першу експедицію. Баґнольд — у 1930—1932-му. Алмаші-Медокс — у 1931—1937-му. Трохи північніше від Тропіка Рака.

Ми були маленькою групкою людей різних національностей, загублених між війнами. Ми укладали карти і знову відкривали давно забуті місця. Ми збиралися в містечку Дахла чи в оазисі Куфра, так наче вони були барами чи кафе. Баґнольд називав нас оазисним товариством. Ми знали про особисті справи, про слабкості та вміння одне одного. Ми пробачали Баґнольду все за те, як він писав про дюни. «Рівчаки поморщеного піску нагадують собаче піднебіння». Це був справжній Баґнольд, чоловік, допитлива рука котрого лягла у собачу пащу.

1930-й. Наша перша подорож, рухаємося пустелею на південь від оази Ель-Джагбуб, де ще жили племена завій і маджабра. Семиденна подорож до поселення Ель-Тадж. Медокс, Берманн і ще четверо. Кілька верблюдів, кінь і собака. Коли ми вирушали, бедуїни проводжали нас старим жартом: «Починати свій шлях за піщаної бурі — гарна прикмета».

Першої ночі ми розклали табір на двадцять миль південніше. Вранці прокинулися й вийшли з наметів о п’ятій. Було надто холодно, й хотілося спати. Ми сіли навколо багаття, панувала глуха темрява. У небі миготіли останні зірки. Сонце не сходило ще дві години. Ми передавали одне одному склянку гарячого чаю. Нагодовані півсонні верблюди мляво жували інжир разом з кісточками. Ми поснідали і випили ще три склянки чаю.

За кілька годин невідомо звідки налетіла піщана буря і захопила нас у полон. Свіжий вітерець перетворився на буревій. Випадково ми подивилися під ноги і побачили, як змінилася поверхня пустелі. Передай мені книжку… оту. Гасанеїн-бей чудово описав це явище:

Здається, що під землею проклали парові труби з тисячами отворів, крізь які сочаться тоненькі цівки пари. Пісок підіймається догори невеличкими струменями й вихорами. Сантиметр за сантиметром шириться хвилювання, і вітер підсилює його. Здається, наче вся поверхня пустелі слухняно підіймається на противагу дії знизу якоїсь надзвичайної сили. Чималі камінці луплять по шкірі, по колінах, по стегнах. Ці зерна піску лізуть угору твоїм тілом, поки не досягнуть обличчя, а потім полетять вище голови. Небо зникає, майже нічого не видно, цілий Всесвіт засипало піском.

Ми мусили рухатися. Якщо зупинитися, пісок огорне тебе, як усе нерухоме, і ти залишишся під ним назавжди. Піщана буря може тривати п’ять годин. Навіть коли у наступні роки ми приїжджали фургонами, нам доводилося рухатися, хоча ми нічого не бачили. Найстрашніше вночі. Якось на північ від Куфри піщаний шторм захопив нас у темряві. О третій годині ночі. Пориви вирвали намети з кріплень, і ми покотилися разом із ними. Ми топилися в піску, наче пошкоджений корабель, котрий зникає у воді, ставали важчими, задихалися, аж поки нас не звільнив погонич верблюдів.

За дев’ять днів ми пережили три піщані бурі. Заблукали й минули невеличке поселення, де мали надію поповнити запаси харчів. Кінь зник. Троє верблюдів померло. Останні два дні ми не мали жодної їжі, лише чай. Єдиними ниточками, котрі прив’язували нас до решти світу, були дзенькіт бляшанки з чорним, як вугілля, чаєм, довга ложечка і склянка, котру ми передавали одне одному в ранковій темряві. Після третьої ночі в пустелі ми припинили розмови. Тепер значення мали лише багаття і дещиця коричневої рідини.

Нам просто пощастило, що ми таки дісталися пустельного міста Ель-Тадж. Я пройшов уздовж базару, де торгували годинниками, вулицею з барометрами, минув прилавки із гвинтівками, намети, де продавали італійський томатний соус та інші консерви з Бенгазі, єгипетський ситець, прикраси з павичевого пір’я. Тут сиділи вуличні стоматологи та букіністи. Ми досі були безмовні, кожен іще мандрував своїми власними стежками. Приймали цей новий світ повільно, наче потопельники, котрих повернули до життя. На центральній площі Ель- Таджа ми сіли й пообідали ягням, рисом, печивом бадаві й випили молока з мигдалевою м’якоттю. І усе це після довгого очікування ритуальної склянки чаю з бурштином і м’ятою.

Іноді у 1931-му я приєднувався до караванів бедуїнів, і якось мені сказали, що в пустелі є ще один дослідник. Як виявилося, ним був Фенелон-Барнес. Я пішов до його намету. Чоловіка не було всередині — він вирушив з короткою, на один день, експедицією, щоб укласти каталог скам’янілих дерев.

Я огледів намет — в’язки мап, фотографії родини, котрі він усюди брав із собою, і таке інше. Вже виходячи, я помітив дзеркало, високо прикріплене до шкіряної стіни, і, глипнувши в нього, побачив, що на ліжку хтось є. Віддзеркалений силует був невеликим, можливо, під ковдрою була собака. Я відігнув джеллабу й побачив маленьку зв’язану арабську дівчину, котра там спала.

У 1932-му Баґнольд припинив брати участь в експедиціях, а Медокса та інших порозкидало по цілій пустелі. Шукали загублену армію Камбіса[57]. Шукали Зерзуру. 1932-й, 1933-й і 1934-й роки. Ми не бачилися місяцями. Лише ми й бедуїни перетинали Сорокаденну дорогу. Нам зустрічалися цілі потоки пустельних племен, там жили найкращі люди, яких мені довелося бачити за життя. Ми були німцями, англійцями, угорцями, африканцями, й усі здавалися нікчемними порівняно з ними. Зрештою ми втратили національність. Я зненавидів саме слово «національність». Приналежність до якоїсь із них деформує людину. Медокс загинув саме через це.

Ніхто не може претендувати на пустелю чи володіти нею — це лише шматок тканини, котра майорить на вітрі й ніколи не впаде на каміння, вона мала сотні різних імен іще до того, як з’явилося Кентербері, задовго до того, як битви й угоди перекроїли Європу та Схід. Її каравани — мішанина мандрівних бенкетів і культур — не залишали по собі нічого, ані вуглинки у вогнищі. Усі ми, навіть ті, хто покинув у Європі домівки й дітей, жадали зняти одяг своїх країн. Це було місце віри. Ми розчинилися в панорамі. Вогонь і пісок. Ми покинули гавань оази. Місця, до яких підходила й доторкалася вода… Айн, Бір, Віда, Фоґґара, Хоттара, Шадуф. Я надавав перевагу цим чарівним іменам, а не своєму власному. Зітри імена! Зітри національності! Я навчився цього в пустелі.

І все ж дехто бажав залишити тут свої відбитки. У пересохлих річищах, на курганах, укритих галькою. Нікчемна марнота на цих широких землях на північний захід від Судану, південніше від Киренаїки. Фенелон-Барнес прагнув, аби скам’янілостям, які він знайшов, дали його ім’я. Він навіть хотів, щоб його іменем нарекли котресь із племен, і витратив на перемовини цілий рік. Баухан перевершив його, отримавши дюну, названу на свою честь. Натомість я хотів стерти своє ім’я і місце, звідки прийшов сюди. Тоді, коли розпочалася війна, після десяти років пустельного життя, я міг без жодних проблем перетинати кордони, не належати нікому, жодній нації.

Це був 1933-й або 1934-й, точно не пригадую. Медокс, Каспаріус, Берманн, я, двоє водіїв-суданців і кухар. Тепер ми вже подорожуємо «фордом» класу А, вантажівкою з дерев’яним корпусом, і вперше користуємося великими шинами, наповненими повітрям. Вони краще рухаються серед пісків, але ризик у тому, що ми не знаємо, як вони поводитимуться на кам’яних полях і гострих скелях.

Виїжджаємо з Харґи 22 березня. Ми з Берманном вирахували, що в місці зустрічі трьох річищ, про які писав Уільямсон у 1838 році, розташована Зерзура.

На південний захід від Гільф-ель-Кебіру над долиною височіють три ізольовані гранітні масиви: Джебель-Аркану, Джебель-Увейнат і Джебель-Кіссу. Три масиви, за п’ятнадцять миль один від одного. У кількох ущелинах можна знайти хорошу воду, хоча в колодязях поблизу Джебель-Аркану вона гіркувата, таку можна пити хіба від безвиході. Вільямсон казав, що Зерзура стоїть між трьома річищами, проте ніколи не вказував їхніх координат, тому його слова сприймалися як байка. Хоча навіть один-єдиний оазис із дощовою водою на цих пагорбах, які більше нагадують кратери, допоміг би розгадати загадку, як армія Камбіса перетинала цю пустелю, як загони Сануситів[58] здійснювали набіги за часів Першої світової війни, як височенні чорні вершники долали пустелю, де не було ані води, ані пасовиськ. Цей світ століттями був цивілізований, мав тисячі доріг і шляхів.

В Абу-Баллас ми знайшли глечики, котрі мали форму класичних грецьких амфор. Саме про такі оповідав Геродот.

У фортеці Ель-Джауф я і Берманн поспілкувалися із загадковим змієподібним старцем — у кам’яній залі, котра колись була бібліотекою видатного шейха Cанусі. Старий належав до племені тебу, був провідником караванів і розмовляв арабською з акцентом. Потім Берманн скаже, цитуючи Геродота, що його мовлення нагадувало «верески кажанів». Ми говорили зі старим цілісінький день і ніч, а проте він не розповів нам нічого нового. Кредо Санусі, їхня найперша доктрина — не відкривати таємниці пустелі чужинцям.

Біля Ваді-ель-Мелік ми бачимо невідомих пташок.

П’ятого травня я залажу на стрімчак і дістаюся плато Увейнат із незвичного боку. Бачу, що опинився в широкому ваді, пересохлому річищі, повному акацієвих дерев.

У ті часи картографи називали місця мандрівок іменами коханих, а не власними. Хтось побачив серед пустельного каравану дівчину, котра купалася і притримувала рукою тонкий муслін. Муза одного старого арабського поета, яка мала білі, наче крила голубки, плечі, спонукала подарувати її ім’я оазі. Ллється вода зі шкіряного відра, дівчина загортається в тканину, старий співець відводить погляд і описує Зерзуру.

Так людина в пустелі може випадково перетворитися на назву, наче пірнути у щойно знайдену криницю, і її тіниста прохолода спокушатиме ніколи не покидати цієї схованки. Моїм найбільшим бажанням було залишитися тут, між акацієвих дерев. Я прийшов не до місця, де раніше ніхто не бував, а до місця, де минулі століття бачили нескінченну кількість людей — армію чотирнадцятого століття, каравани племені тебу, набіги Сануситів 1915-го. І між сьогоденням і тими часами тут не було нічого. Не йшли дощі, в’янули акації, пересихали річища… поки раптом вода не повернулася сюди через п’ятдесят чи сто років. Вона зникала і з’являлася час від часу, як легенди і чутки, котрі переказуються й стихають у глибинах історії.

Найбільша дорогоцінність у пустелі — вода, ти несеш її блакить у руках, ніжно, наче ім’я коханої, відкриваєш уста. Суцільна порожнеча. Жінка в Каїрі підіймаєтьcя з ліжка і нахиляється у вікно, щоб дозволити своїй наготі всотати грозу.

Хана нахиляється до нього, відчуває його марення, спостерігає за ним, не говорячи ані слова. Хто вона, ця жінка?

Край землі — це не точка на мапі, в яку впираються колоністи, намагаючись розширити сферу свого впливу. З одного боку служники і раби, періоди могутності й листування з Географічним товариством. З іншого — біла людина робить перший крок, аби перетнути велику ріку, вперше її око бачить гору, котра була тут завжди.

Коли ми молоді — не дивимося в дзеркало. Ця звичка набувається з віком, коли ми вже маємо власне ім’я, власну історію, те, що наше життя значитиме для майбутнього. Починаємо марнославно пишатися своїм іменем, хочемо бути першовідкривачами, мати найсильнішу армію, найспритніших крамарів. Коли Нарцис старіє, він вимагає висікти свій портрет з каменю.

Але нам було цікаво, що може значити наше життя для минулого. Ми плавали у минулому. Були молодими. Знали, що могутність і фінансовий успіх — швидкоплинні речі. Ми спали з Геродотовою книжкою. «Тому що міста, котрі раніше були могутніми, зараз стали незначними, а ті, що вважаються великими у мій час, були слабкими задовго до цього… Талан ніколи не чекає на людину в тому самому місці».

У 1936-му молодик на ім’я Джеффрі Кліфтон зустрів в Оксфорді друга, котрий розповів йому про нашу роботу. Хлопець одразу ж налагодив зі мною контакт, наступного дня одружився, а вже за два тижні разом із дружиною вирушив до Каїра.

Пара увійшла до нашого світу, де нас було четверо — принц Кемаль ель Дін, Белл, Алмаші й Медокс. Назва Гільф-ель-Кебір досі залишалася в нас на устах. Десь там у Гільфі зачаїлася Зерзура, згадки про неї траплялися в арабських хроніках іще в чотирнадцятому столітті. Якщо ти подорожуєш у такому далекому минулому, тобі потрібен літак, а юний Кліфтон був багатієм, умів літати і мав на чому.

Він зустрів нас у Ель-Джауф, трохи північніше від Увейнату. Хлопець сидів у своєму двомісному літаку, а ми йшли з табору назустріч. Кліфтон випростався в кабіні й приклався до фляжки. Поруч сиділа його молода дружина.

— Я нарікаю це місце «Сільський клуб Бір Мессаха», — оголосив він.

Я спостерігав, як привітна невпевненість ковзнула обличчям його дружини, дивився на гриву її волосся, коли вона зняла шкіряний шолом.

Вони були молоді, могли би бути нашими дітьми. Пара зістрибнула з літачка й потисла нам руки.

Це був 1936-й. Історія починається тут.

Вони зістрибнули з крила «Метелика». Кліфтон підійшов до нас, простягнув фляжку, і всі зробили по ковтку теплого алкоголю. Він полюбляв церемонії і називав свій літак «Ведмедик Руперт»[59]. Не думаю, що він любив пустелю, але хлопець був вражений нашою міцною групою й прагнув стати її частиною, наче веселий студент, який поважає бібліотечну тишу. Ми не чекали, що він прилетить з дружиною, але, думаю, відреагували на її появу достатньо ввічливо. Вона стояла там, і пісок збирався в її розкуйовдженому волоссі.

Ким ми були для цієї юної пари? Дехто з нас написав книжки про те, як формуються дюни, як з’являються і зникають оази, про забуті пустельні цивілізації. Здавалося, нас цікавлять тільки речі, які неможливо купити чи продати, а навколишній світ залишає нас байдужими. Ми сперечалися про географічні широти й події, які відбулися сімсот років тому. Теореми досліджень. Абд ель-Малік Ібрагім ель Звайя, котрий жив в оазі Зук і випасав верблюдів, був першим серед усіх тих племен, хто зумів зрозуміти принципи фотографії.

У Кліфтонів тривав медовий місяць. Я залишив їх з товаришами, а сам подався до Куфри на зустріч із одним чоловіком. Провів із ним кілька днів, намагаючись знайти підтвердження своїх теорій, котрі приховував від решти експедиції, і за три ночі повернувся до табору неподалік Ель- Джауф.

Між нами горіло пустельне багаття. Кліфтони, Медокс, Белл і я. Коли хтось відхилявся на кілька сантиметрів назад, його поглинала темрява. Кетрін Кліфтон почала щось декламувати, і моя голова зникла з відблисків нашого вогнища.

Вона мала класичні риси обличчя. Її батьки були, безсумнівно, відомі в галузі історії права. Я ж був чоловіком, який не любив поезію, поки не почув, як ця жінка читає її для нас.

У цій пустелі вона поринула у свої університетські роки, щоб описати зірки, — так само ніжно, використовуючи вишукані метафори, навчав Адам свою жінку.

Тієї ночі я закохався в голос. Лише в голос. Я не хотів чути нічого більше, тож устав і пішов геть.

Вона була тоненькою вербою. Якою вона стане взимку, у моєму віці? Я досі бачу її, завжди дивлюся на неї очима Адама. Вона була незграбним тілом, яке вилазило з літака, вона нахилилася, сидячи серед нас, щоб підкинути у вогонь хмизу, вона прикладається до фляжки, а лікоть стирчить у мій бік.

За кілька місяців вона танцювала зі мною вальс на вечірці в Каїрі. Обличчя залишалося незворушним, хоча вона вже трохи сп’яніла. Навіть зараз мені здається, що саме такий вираз розкривав її найповніше, як тоді, коли ми обоє були п’яними, але ще не коханцями.

Усі ці роки я намагався зрозуміти, яку інформацію вона хотіла передати мені тим виразом обличчя. Спочатку мені здавалося, що зневагу. Тепер я думаю, що вона вивчала мене. Вона була наївною, і щось у мені здивувало її. Я поводився так, як завжди в барах, але цього разу не врахував, у чиїй був компанії. Я людина, яка має певні особливості поведінки. Проте забув, що вона молодша за мене.

Вона вивчала мене. Отак просто! А я спостерігав за її застиглим поглядом, чекав на один неправильний рух, який видасть її.

Дай мені мапу — і я збудую тобі місто. Дай мені олівець — і я намалюю тобі кімнату в Південному Каїрі із планом пустелі на стіні. Пустеля завжди була серед нас. Я міг прокинутися й підвести погляд на мапу стародавніх поселень уздовж середземноморського узбережжя — Ґазала, Тобрук, Мерса-Матрух, — південніше домальовані вручну річища, а навколо — усі можливі відтінки жовтого, в які ми втручалися, намагаючись загубитися там. «Моє завдання — коротко описати кілька експедицій, які форсували плато Гільф-ель-Кебір. Доктор Берманн трохи згодом перенесе нас у пустелю, котра існувала тисячі років тому…»

Так починалася доповідь у районі Кенсінґтон-Ґор. Але у протоколах засідань Географічного товариства ви не знайдете опису подружніх зрад. Наша кімната ніколи не з’являлася на сторінках детальних звітів, де ретельно описувалися кожен горбичок і кожна невизначна подія в історії.

На вулиці в Каїрі, де продаються завезені папуги, ті з них, які розмовляють, можуть налякати вас. Вони сидять рядочком, гавкають, свистять і шумлять, як натовп на проспекті. Я знав, які племена привезли їх, яким шовковим чи караванним шляхом їх несли сюди пустелею в маленькій кліточці-паланкіні. Сорокаденні подорожі, після того як птаху упіймали або просто вкрали раби, наче зірвали квітку в екваторіальних садах, і посадили в клітку, закінчувалися біля ріки, що називається «базар». Вони з’являлися тут, ніби наречені на середньовічних розглядинах.

Ми стояли між них. Я показував дівчині нове для неї місто.

Її рука торкнулася мого зап’ястка.

— Якщо я віддам тобі своє життя, ти не втримаєш його в руках. Чи не так?

Я не відповів.