Артеміс Фаул

Глава 9: ТУЗ У РУКАВІ

АРТЕМІС смикнув за ручку і зрозумів, що в нього неприємності. Зачинено. Мабуть, ельфійка розплавила її своєю зброєю. Дуже розумно. Однією перемінноюв рівнянні менше. Він би вчинив так само.

Гаяти час на те, щоб відчинити двері, Артеміс не став. Двері були сталеві, а йому було лише дванадцять. Щоб передбачити результат, не потрібно було бути генієм, навіть якщо він і так ним був. Замість того Фаул підійшов до стіни з моніторами і став спостерігати за подіями звідти.

Він одразу зрозумів, що задумали ЛЕПрекони — нацькували троля, аби змусити їх покликати на допомогу, що можна було розтлумачити як запрошення, і не встигли б вони і оком змигнути, як будинок був би повен гоблінів. Розумно. Такого він не передбачив. Це вже вдруге він недооцінив своїх опонентів. Але третього разу не повинно бути.

На моніторах розгорталася справжня драма, і емоції Артеміса змінювалися від жаху до гордощів. Батлер переміг. Побив троля, і жодного прохання про допомогу не зірвалося з його язика. Саме в цей час Артеміс оцінив, може, вперше, скільки Батлери роблять для його родини.

Артеміс активував радіозв’язок на обертових частотах.

— Командире Рут, гадаю, ви прослуховуєте всі канали...

Кілька секунд він чув лише шум, потім клацнула кнопка мікрофона.

— Чую тебе, людино. Що я можу для тебе зробити?

— Це командир?

Через перешкоди пролунав якийсь дивний звук. Немов кінь заіржав.

— Ні. Це не командир. Це Фоулі, кентавр. А це викрадач ельфів?

Кілька секунд знадобилося Артемісу, щоб здогадатися, що його образили.

— Пане... е-е... Фоулі. Ви, певне, погано вивчали психологію. Не варто жартувати з тим, хто захопив заручників. їхній стан може бути нестабільним.

— Може бути нестабільним? Ніякого може тут немає. Та це вже не має значення. Скоро від тебе не залишиться нічого, крім хмаринки радіоактивних молекул.

Артеміс хмикнув:

— Тут ти помиляєшся, мій чотириногий друже. Коли вибухне біобомба, мене в зоні блокади часу вже не буде.

Тепер хмикнув Фоулі:

— Ти блефуєш, людино. Якби можна було якось це зробити, мені б уже давно було відомо. Я думаю, що ти...

На щастя, цієї миті мікрофон узяв Рут.

— Фауле? Це командир Рут. Чого ти хочеш?

— Хотів повідомити вас, командире, що, незважаючи на вашу зраду, я готовий продовжувати переговори.

— Той троль не має до мене ніякого відношення, — запротестував Рут. — Його випустили без моєї згоди.

— Факт лишається фактом: його випустили, і випустив ЛЕП. Хоч яка там довіра у нас і була, але ви втратили і її. Отже, ось мій ультиматум. Маєте тридцять хвилин, щоб прислати золото, інакше я відмовляюся звільнити капітана Шорт. Більш того, не візьму її із собою, коли покидатиму зону блокади, нехай її дезінтегрує біобомба.

— Не будь дурнем, чоловіче. Ти сам себе обманюєш. Технології Народу Бруду відстають від нас на багато еонів. Не можна вийти із зони блокади.

Артеміс нахилився ближче до мікрофона, і на губах у нього з’явилася вовча усмішка.

— Існує єдиний спосіб це перевірити, Руте. Хочеш, поб’ємося об заклад на життя капітана Шорт?

Вагання Рута стало іще помітнішим на тлі шуму завад. У його голосі, коли він нарешті відповів, бриніла нотка поразки.

— Ні, — зітхнув він, — Ти отримаєш своє золото, Фауле. Тонну. Двадцять чотири карати.

Артеміс розтяг губи в усмішці. Ох і актор той командир Рут.

— Тридцять секунд, командире. Рахуйте секунди, якщо ваш годинник зупинився. Я чекатиму. Але недовго.

Артеміс відключився, опустився на стілець. Здається, вони клюнули. Немає сумнівів, аналітики ЛЕП виявили його «випадкове» запрошення. Ельфи заплатять, бо повірили, що зможуть повернути золото, тільки-но він загине. Щойно біобомба перетворить його на пару. Чого, звісно, ніколи не трапиться. Теоретично.

Батлер висадив у двері три обойми. Самі двері були сталеві, і кулі б відскочили від них рикошетом. Але коробка була з пористого каменю, з якого було збудовано і замок. Він кришився, немов крейда. Дуже велика вада в системі безпеки, і коли ця справа скінчиться, потрібно її усунути.

Артеміс спокійно чекав у кріслі навпроти чорного монітора.

— Гарна робота, Батлере.

— Дякую, Артемісе. У нас були неприємності. І якби не капітан...

Хлопець кивнув.

— Так, я все бачив. Зцілення — одне з магічних мистецтв ельфів. Цікаво, чому вона так учинила.

— Мені теж, — тихо сказав Батлер. — Ми на таке не заслужили.

Артеміс швидко підвів на слугу очі:

— Не втрачай віри, старий друже. Кінець уже не за горами.

Батлер кивнув. Він навіть спробував посміхнутися. Але хоча зуби він показав, серця до посмішки не вклав.

— Менше ніж за годину капітан Шорт повернеться до своїх людей, а ми матимемо достатньо грошей, щоб прокрутити кілька більш привабливих справ.

— Знаю, але...

Артемісові можна було не питати. Він чудово розумів, що зараз відчуває слуга. Ельфійка врятувала їм обом життя, а він продовжує тримати її в заручниках. Людині честі, якою і був Батлер, важко було змиритися з таким фактом.

— Переговори закінчено. Так чи інакше вона повернеться до своїх. Ніякої шкоди ми капітанові Шорт не заподіємо. Даю тобі слово.

— А Джульєтта?

— Так?

— Чи загрожує моїй сестрі якась небезпека?

— Ні. Ніякої небезпеки.

— Ельфи просто віддадуть нам золото і підуть геть?

Артеміс криво посміхнувся.

— Не зовсім. Вони підірвуть у маєтку біобомбу, щойно капітана Шорт буде звільнено.

Батлер відкрив рота, аби щось сказати, та завагався. Звісно, такий був план. Фаул усе йому розкаже, коли настане час. Тож замість питання слуга просто сказав:

— Я довіряю тобі, Артемісе.

— Так, — відповів хлопець і немов відчув тягар цієї довіри на своїх плечах. — Я знаю.

Каджон робив те, що найкраще виходить у всіх політиків: намагався зняти із себе відповідальність.

— Ваш офіцер допоміг людям, — кричав він із театральним обуренням. — Операція просувалася за планом, доки ваша жіночка не напала на нашого посланника.

— Посланника? — вибухнув Фоулі. — Це ви троля називаєте посланником?

— Саме так. А людина перетворила його на м’ясний фарш. Усе можна було б чудово завершити, якби не невігласи з вашого департаменту.

Зазвичай тут у Рута уже зірвало би дах, але він знав, що Каджон хапається за соломинку, намагаючисьурятувати свою кар’єру. Тому командир лише посміхався.

— Гей, Фоулі!

— Так, командире?

— Маємо запис тролячого нападу на диску?

Кентавр удавано зітхнув.

— Ні, сер, у нас диски скінчилися ще до того, як привезли троля.

— Шкода.

— Дуже шкода.

— Диски стали б у нагоді командиру Каджону на слуханні.

Усю впевненість Каджона як вітром здуло.

— Віддай мені ті диски, Джуліусе! Я знаю, що вони в тебе! Кричуща несправедливість.

— Серед усіх тут присутніх лише тебе і можна звинуватити в несправедливості, Каджоне. Скористався ситуацією, щоб отримати підвищення.

Обличчя Каджона набуло того ж кольору, що і в Рута. Він утрачав свої позиції і прекрасно це розумів. Навіть Чікс Вербіл та інші ельфи боком відходили від нього.

— Я все ще тут розпоряджаюся, Джуліусе, тому віддай мені диски, або я тебе заарештую.

— Справді? Ти і чия армія?

На секунду обличчя Каджона спалахнуло помпезністю. Та вона зникла, щойно він помітив, що за плечима в нього немає жодного офіцера.

— Саме так, — хмикнув Фоулі, — Ти більше не командир. Отримали телефонограму знизу. Тебе запрошують на засідання Ради, і не думаю, що тобі запропонують там стільця.

Можливо, саме усмішка кентавра і змусила Каджона втратити голову.

— Віддай мені диски! — заверещав він і притиснув Фоулі до оперативного транспортера.

Рут мало не піддався спокусі не втручатися і насолодитися бійкою, але зараз на такі дурниці не було часу.

— Поганий хлопчик, — погрозив він пальцем Каджонові. — Фоулі не можна бити нікому, крім мене.

Фоулі зблід.

— Обережно з пальцем. Ви іще...

Палець Рута випадково зачепився за шию Каджона, відкрився мініатюрний клапан, що випускав газ. Газ проштовхнув через латекс дротик із транквілізатором, і той легко увійшов у шкіру. Командир і майбутній рядовий рухнув, немов каменюка.

Фоулі потер шию.

— Чудовий постріл, командире.

— Не знаю, про що ти. Просто випадковість. Я забув, що в мене штучний палець. Здається, з ним і раніше траплялися неприємності.

— Так точно. На жаль, Каджон іще кілька годин перебуватиме без тями. Коли він повернеться до життя, усі розваги скінчаться.

— Шкода, — замріяно посміхнувся Рут і повернувся до справ. — Золото підвезли?

— Так, щойно вивантажили.

— Добре. — Він повернувся до переляканих підлеглих Каджона: — Перевантажте на візок і тягніть сюди. Маленька помилка, і ви їстимете власні крила. Зрозуміло?

Ніхто не відповів, але всі зрозуміли. Жодних сумнівів.

— Гаразд. До роботи.

Рут зайшов до оперативного підйомнику, Фоулі потупотів слідом. Командир щільно зачинив дверцята.

— Зброя тут є?

Кентавр клацнув важелями на панелі управління. — Уже є.

— Хочу, щоб ти підготував його якомога скоріше. — Командир подивився крізь рефракторне скло, вкрите лазеровідбиваючою плівкою. — У нас лишилося кілька хвилин. Я вже бачу сонячні промені.

Фоулі схилився над клавішами.

— Магія закінчується. Через п’ятнадцять хвилин ми будемо прямо на полуденному сонці. Нейтринові потоки втрачають цілісність.

— Зрозуміло, — сказав Рут і знову збрехав. — Гаразд, не зрозуміло. Але про п’ятнадцять хвилин я затямив. Отже, у нас десять хвилин, щоб витягти звідси капітана Шорт. Потім люди зможуть ловити нас голими руками.

Фоулі активував іще одну камеру. Її було встановлено на візку. Провів пальцем по сенсорному екрану, щоб перевірити готовність, і візок рвонув уперед, мало не позбавивши голови Чікса Вербіла.

— Непогано, — погодився Рут. — А сходами підніметься?

Фоулі навіть не відірвався від комп’ютера.

— Автоматичний компенсатор зазору. Півметрова втулка. Жодних проблем.

Рут так і блиснув очима.

— Ти навмисне це робиш, щоб мене роздратувати?

Фоулі стиснув плечима.

— Може й так.

— Тоді вважай, що тобі пощастило, — палець у мене не заряджений. Зрозумів натяк?

— Так, сер.

— Добре. А тепер повернемо капітана Шорт додому.

Холлі подивилася вгору. Синій купол пробивали помаранчеві спалахи. Час блокади закінчувався. До того, як Рут очистить увесь будинок, лишалися лічені хвилини. В навушнику пролунав голос Фоулі.

— ОК, капітане Шорт. Золото уже везуть. Будь готова вирушати.

— Ми ж не торгуємося з викрадачами, — здивувалася Холлі. — Що у вас відбувається?

— Нічого, — вдавано спокійно відповів Фоулі. — Просто обмінюємося. Золото в дім, ти на двір. Потім ми підкидаємо бомбочку, і все закінчується.

— Чи знає Фаул про біобомбу?

— Так. Він усе знає. Заявляє, що може вийти із зони блокади часу.

— Це неможливо.

— Правильно.

— Але ж вони всі загинуть!

— Теж мені, утрата, — кинув Фоулі, і Холлі майже побачила, як він знизав плечима. — От що маєш, якщо капостиш Народові.

Серце Холлі розривалося на частини. Звісно, Фаул — загроза підземному світу. Мало хто заплаче над його тілом. Але дівчинка, Джульєтта, була невинною. Вона заслуговувала на порятунок.

Холлі спустилася до двох метрів. Шукала Батлера. Люди копирсалися в уламках, що колись були коридором. Згоди між ними не було. Офіцер ЛЕП це відчувала.

Холлі з докорою подивилася на Артеміса.

— Ти розказав?

Артеміс рішуче повернувся до неї:

— Що розказав?

— Так, ельфе, що він міг нам розказати? — агресивно накинулася на неї Джульєтта, яка іще не зовсім відійшла від месмеру.

— Не прикидайся, Фауле. Ти знаєш, про що я кажу.

Довго клеїти дурня Артеміс не вмів.

— Так, капітане Шорт. Розказав. Про біобомбу. Дуже зворушливо, що ти через нас переймаєшся. Але не сумуй. Усе іде за планом.

— За планом! — не витримала Холлі та показала на розтрощений коридор, — Це було частиною плану? Батлера мало не вбили — це ти теж запланував?

— Ні, — зізнався Артеміс. — Троля я не передбачив. Проте загальна схема лишається такою, як і була.

Холлі ледь утрималася, щоб не вдарити цього блідолицього ще раз, але замість того повернулася до Батлера.

— Прислухайся до розуму, заради бога. Ви не можете втекти із зони блокади. Такого ще не було.

Обличчя у Батлера наче скам’яніло.

— Якщо Артеміс сказав, що це можливо, то це можливо.

— Але ж твоя сестра. Ти збираєшся ризикувати її життям заради того, щоб зберегти відданість злочинцеві?

— Артеміс не злочинець, міс, — він геній. А тепер, будь ласка, посуньтеся, не закривайте мені огляд. Я спостерігаю за головним входом.

Холлі піднялася на шість метрів.

— Ви збожеволіли. Геть усі! Через п’ять хвилин ви перетворитесь на пил. Хіба не розумієте?

Артеміс зітхнув.

— Ми вже відповіли тобі, капітане. Тепер будь ласка. Це делікатний етап справи.

— Справи? Це викрадення! Майте мужність хоча б називати все своїми іменами.

— Батлере, у нас іще лишився гіподермічний транквілізатор?

Слуга-велетень кивнув, та не сказав ані слова. Якби цієї миті він отримав наказ стріляти, то не певен, чи зміг би. На щастя, увага Артеміса переключилася на доріжку перед домом.

— Ага, здається, ЛЕП капітулювали. Батлере, простеж за доставкою. Але будь пильним. Наші друзі- ельфи здатні на будь-які фокуси.

— Хто б говорив, — пробурмотіла Холлі.

Батлер поквапився до пошкоджених дверей, перевіряючи обойму дев’ятиміліметрового зигзауера. Він був майже вдячний, що дії військових відволікли його від дилеми. В таких ситуаціях гору бере виучка. Сентиментам місця немає.

У повітрі ще висів серпанок пилу. Батлер пройшов крізь нього, немов крізь туман. Ельфійські фільтри попереджали, що жодного теплого тіла до нього не наближається. До порога котився величенький візок. Він тримався на мерехтливій повітряній подушці. Артеміс, звісно, розбереться, як працює цей механізм, та Батлера цікавило, чи можна його вивести з ладу.

Візок стукнувся об першу сходинку.

— Автоматичний компенсатор, ти ба, — гмикнув Рут.

— Так, так, так, — відповів Фоулі. — Я над ним працюю.

— Це викуп, — крикнув Батлер.

Артеміс спробував приховати радість, що так і виривалася з грудей. Не можна, щоб до справи мішалися емоції.

— Перевір, чи немає пасток.

Батлер зробив крок за поріг. Під ногами хруснули уламки горгулій, що колись прикрашали фасад.

— Ворогів немає. Схоже, це самохідний пристрій.

Візок почав підніматися сходами.

— Не знаю, хто керує цією штукою, та йому можна взяти іще кілька уроків.

Батлер нахилився і обстежив дно візка.

— Вибухівки не видно.

Витяг кишеньковий сканер, розправив телескопічну антену.

— Жучків також немає. Нічого, що можна було б помітити. А тут у нас що таке?

— Ой, — сказав Фоулі.

— Камера.

Батлер простяг руку і витяг об’єктив разом із кабелем.

— На добраніч, джентльмени.

Незважаючи на вантаж, керувати візком було дуже легко. Він слухняно подолав поріг і вкотився у вестибюль. Зупинився і стояв із тихим гудінням, немов чекав, коли його розвантажать.

Тепер, коли вирішальна мить настала, Артеміс мало не перелякався. Важко було повірити, що після стількох місяців він нарешті майже отримав те, чого бажав. Звісно, останні хвилини були дуже важливими і дуже небезпечними.

— Відкривай, — нарешті сказав він, здивований тим, як тремтить голос.

Важко було втриматися. Із широко розплющеними очима підійшла Джульєтта. Навіть Холлі приглушила двигун і спустилася на мармурову плитку. Батлер розстебнув чорний брезент і стягнув його з вантажу.

Ніхто не сказав ані слова. Артемісу здавалося, що десь грає увертюра «1812 рік». Ось воно, золото, лежить сяючими рядками. Воно має особливу ауру — теплу, але й небезпечну водночас. Багато людей віддали б життя або забрали його, аби мати таке багатство.

Холлі стояла, немов зачарована. Ельфи мають особливі почуття до мінералів, майже родинні, адже ті походять із землі. Проте золото вони просто обожнюють. Його сяйво. Його чари.

— Вони заплатили, — прошепотіла вона. — Повірити не можу.

— І я, — пробурмотів Артеміс, — Батлере, воно справжнє?

Дворецький узяв злиток. Колупнув його кінчиком ножа. На поверхні лишилася ледь помітна борозенка.

— Найсправжнісіньке, — відповів він, розглядаючи подряпину, — Принаймні, цей злиток.

— Добре. Дуже добре. Починай розвантажувати. Відправимо візок назад разом із капітаном Шорт.

Почувши своє ім’я, Холлі схаменулася.

— Артемісе, облиш. Жодна людина не може вкрасти ельфійське золото. А пробували не одне століття. ЛЕП зробить усе можливе, аби захистити свою власність.

Артеміс покачав головою. Цікаво.

— Я ж тобі казав...

Холлі схопила його за плече.

— Ти не втечеш! Хіба ти не розумієш?

Хлопець холодно на неї глянув.

— Утечу, Холлі. Подивись мені в очі й тоді кажи, що не зможу.

Так вона і зробила. Капітан Холлі Шорт зазирнула в синьо-чорні очі і побачила в них правду. І на мить повірила.

— Іще лишився час, — у відчаї сказала вона. — Щось має бути. До мене повернулася магія.

Хлопець роздратовано підняв брови.

— Не хочу тебе розчаровувати, капітане, але ти нічого не можеш удіяти.

Артеміс замовчав, перевів погляд до кімнати, де раніше була тераса. «А може... — подумав він. — Чи потрібне мені те золото?» Чи не зіпсують докори совісті радощів від перемоги? Він схаменувся. Триматися плану. Жодних емоцій.

Артеміс відчув, як на плече лягла знайома рука.

— Усе гаразд?

— Так, Батлере. Продовжуй розвантажувати. Попроси Джульєтту, щоб допомогла. Мені потрібно поговорити з капітаном Шорт.

— Ви впевнені, що все гаразд?

Артеміс зітхнув.

— Ні, друже. Не впевнений. Але вже запізно.

Батлер кивнув і повернувся до завдання. За ним собачкою бігла Джульєтта.

— А тепер, капітане, щодо вашої магії.

—- Що з нею? — в очах Холлі блиснула підозра.

— Що мені зробити, аби купити у вас бажання? Холлі подивилася на візок.

— Залежить від того, яке бажання.

Аж ніяк не можна було сказати, що Рут зберігає спокій. Крізь синій купол проривалися широкі стрічки жовтого світла. Лишилися хвилини. Хвилини. Токсичний сигарний дим не допомагає позбавитись головного болю.

— Чи евакуювали персонал?

— Хіба що хтось із них повернувся після того, як ви останнього разу мене про це питали.

— Не зараз, Фоулі. Повір мені, зараз не час. Щось від капітана Шорт?

— Нічого. Ми втратили відео. Здається, батарею пошкоджено. Нам би якомога швидше зняти з неї того шолома, поки мозок дівчинки не підсмажився від радіації. Після стількох зусиль. Шкода буде.

Фоулі повернувся до панелі управління. Червона лампочка почала блимати.

— Зачекайте. Датчик руху. Біля головного входу щось відбувається.

Рут підійшов до екранів.

— Можеш збільшити?

— Не проблема.

Фоулі натиснув кілька клавіш, і зображення збільшилося на чотириста відсотків.

Рут сів на найближчий стілець.

— Я бачу те, про що думаю?

— Авжеж, — посміхнувся Фоулі. — І це навіть краще, ніж повний бойовий комплект.

Холлі поверталася. Із золотом.

Через долю секунди до неї підскочили хлопці зі Служби Вилову.

— Покинемо небезпечну зону, капітане, — поквапив її ельф, підхопивши під лікоть.

Іще один перевірив сканером її шолом.

— У вас зіпсовано джерело живлення, капітане. Необхідно негайно обробити голову.

Холлі відкрила рота, щоб заперечити, але її вже облили антирадіаційною піною.

— Чи не можна зачекати? — сплюнула вона.

— Вибачте, капітане. Важлива кожна секунда. Командир хоче, щоб ви відрапортували до того, як вибухне бомба.

Холлі кинулася до командного пункту. Вона бігла так швидко, що ноги ледь торкалися землі. Офіцери навколо неї перевіряли, що лишилося від осади. Техніки демонтували захисні тарелі, готувалися натиснути на кнопку. Рядові котили візок до транспортерів. Дуже важливо відтягти все на безпечну дистанцію до вибуху.

Рут чекав на сходах.

— Холлі, — вигукнув він. — Тобто, капітане. Ви молодець!

— Так, сер. Дякую, сер.

— І золото. Неперевершено.

— Воно не все, командире. Десь половина.

Рут кивнув.

— Нехай. Решту ми скоро повернемо.

Холлі витерла з лоба залишки антирадіаційної піни.

— Я думала про це, сер. Фаул припустився іще однієї помилки. Він ніколи не забороняв мені повертатися в будинок. Оскільки він мене сам туди і приніс, то можна вважати, що запрошення лишається в силі. Я можу піти і стерти пам’ять мешканцям. Сховаємо золото в стіні, а завтра іще раз зупинимо час...

— Ні, капітане.

— Але, сер...

Обличчя Рута знову стало суворим.

— Ні, капітане. Рада не цяцькатиметься з Людьми Бруду. Таке більше не має повторитися. У мене є накази, і повір мені, вони залізобетонні.

Холлі побігла слідом за Рутом.

— Але ж дівчина, сер. Вона невинна!

— На війні таке трапляється. Так уже їй судилося. Тепер їй нічим не допоможеш.

— На війні таке трапляється? — вибухнула Холлі. — Як ви можете таке казати? Життя — то життя.

Рут розвернувся і схопив її за плече.

— Ти зробила все, що могла, Холлі, — сказав він. — Більше нікому б не вдалося. Ти навіть повернула більшу частину викупу. Ти страждаєш на стокгольмський синдром, як його називають люди: надто переймаєшся через тих, хто тебе полонив. Не переживай, це минеться. Але ті люди... Вони знають. Про нас. І їх уже ніщо не врятує.

Фоулі підвів голову від підрахунків.

— Неправда. Технічно. З поверненням, до речі.

Холлі навіть хвилинки не могла згаяти, аби відповісти на привітання кентавра.

— Що значить неправда?

— У мене все гаразд, якщо ти хочеш знати.

— Фоулі! — в один голос крикнули Рут і Холлі.

— Ну, в Книзі написано: «Якщо Людина золото здобуде, Попри довічну магію ельфійську, Тоді те золото їй і належить, Допоки не засне вона одвічним сном». Тож, якщо він виживе, він виграв. Дуже просто. Навіть Рада не піде проти Книги.

Рут пошкрябав підборіддя.

— Чи не час мені хвилюватися?

Фоулі невесело розсміявся.

— Ні. Ті хлопці все одно що мертві.

— «Все одно» — недостатньо.

— Це наказ?

— Так точно, солдате.

— Я не солдат, — буркнув Фоулі та натиснув кнопку.

Батлер мало не закашлявся від здивування.

— Віддав?

Артеміс кивнув.

— Десь половину. У нас іще багатенько лишилося. П’ятнадцять мільйонів доларів за теперішніми ринковими цінами.

Як правило, питань Батлер не ставив. Та цього разу довелося.

— Чому, Артемісе? Можеш мені пояснити?

— Гадаю, що так, — посміхнувся хлопець. — Мені здалося, що ми винні капітанові. Її послуги стали в пригоді.

— Оце і все?

Артеміс знову кивнув. Навіщо розказувати про бажання. Дворецький може визнати це слабкістю.

— Гм. — Не сказати б, що Батлер зрозумів.

— А тепер відсвяткуємо, — змінив тему Артеміс. — Пропоную шампанського.

І хлопець пішов на кухню, поки Батлер своїм поглядом не пропалив у ньому дірку.

Коли підійшли Батлери, Артеміс уже наповнив три бокали «Домом Періньоном».

— Знаю, я ще неповнолітній, але мама не заперечувала би. Лише разочок.

У Батлера стиснулося серце. Проте він слухняно взяв високий тонкий кришталевий бокал.

Джульєтта подивилася на старшого брата.

— Можна?

— Так. — Він набрав більше повітря в легені: — Ти ж знаєш, що я тебе люблю, чи не так?

Джульєттини брови зійшлися на переніссі — від цього шаленіло багато хлопців. Вона поплескала брата по плечу.

— Щось ти дуже емоційний, як на охоронця.

Батлер зазирнув у вічі роботодавця.

Хочеш, щоб ми випили, Артемісе?

Артеміс витримав погляд.

— Так, Батлере. Хочу.

Без зайвих слів Батлер осушив бокал. Джульєтта зробила так само. Слуга одразу відчув транквілізатор, і хоча часу в нього було вдосталь, щоб зламати Артемісові шию, він цього не зробив. Не варто псувати сестрі останні хвилини.

Артеміс дивився, як друзі попадали на підлогу. Шкода, що довелося їх дурити. Та якби вони знали про його план, збудження знівелювало б дію заспокійливого. Хлопець глянув на бульбашки у своєму бокалі. Час переходити до найзухвалішої частини плану. Забарившись лише на одну мить, він одним духом випив шампанське з транквілізатором.

Артеміс спокійно чекав, коли засіб подіє. Довго чекати не довелося, адже кожна доза була розрахована згідно з вагою. Коли думки почали плутатися, він подумав, що може і не прийти до тями. Але хвилюватися було вже надто пізно. Хлопець знепритомнів.

— Вона пішла, — сказав Фоулі та відкинувся на спинку стільця. — Тепер я більше нічого не можу вдіяти.

Вони спостерігали за підготовкою бомби крізь поляризоване скло. То було надзвичайне видовище. Оскільки головна зброя була дуже легкою, потрібно було дуже точно вирахувати радіус. Радіоактивним елементом у бомбі був солініум 2, напіврозпад якого становив чотирнадцять секунд. А це означало, що Фоулі міг налаштувати бомбу на вибух у будинку Фаулів, і жодної травинки б не зачепило.

До того ж сам будинок менше ніж за хвилину перестав би бути радіоактивним. На випадок, якщо солініум поводитиметься не зовсім так, як заплановано, вони будуть захищені полем блокади. Легке вбивство.

— Траєкторія польоту запрограмована, — пояснив Фоулі, хоча ніхто навіть не звертав на нього уваги. — Вона залетить у вестибюль і вибухне. Корпус і годинниковий механізм зроблені з пластика, отже повністю розпадаються. Комар носа не підточить.

Рут і Холлі простежили за бомбою. Як і передбачалося, вона залетіла через розтрощені двері і навіть жодного камінця на середньовічних стінах не зачепила. Холлі перевела погляд на зображення, отримане з камери в носовій частині бомби. Майнув коридор, у якому її зовсім нещодавно тримали в полоні. Порожній. Жодного сліду людини. «Може...» — подумала вона. Може. Вона подивилася на Фоулі й техніку, що його оточувала. І зрозуміла, що людей можна вважати мертвими.

Біобомба вибухнула. Синій спалах сконцентрованого світла бризнув в усі боки, заповнюючи кожен куток своїми смертельними променями. Артеміс Фаул і його помічники не мали жодних шансів.

Холлі зітхнула і відвернулася від моніторів. Попри всі його амбіції, Артеміс був таким же смертним, як і всі. І чомусь їй було шкода, що він загинув.

Рут був більш прагматичним.

— Добре. Застібнули костюми. Приготувалися.

— Там безпечно, — сказав Фоулі. — Вам що, у школі цього не розповідали?

Командир хмикнув.

— Науці я довіряю так само, як і тобі, Фоулі. Радіація має звичку лишатися саме тоді, коли науковець запевняє, що вона зникла. Ніхто не вийде звідси без захисного костюма. Тебе це не стосується, Фоулі. У нас лише двоногі костюми. До того ж, я хочу, щоб ти спостерігав за камерами. Про всяк випадок.

«Який іще випадок?» — здивувався Фоулі, але вголос нічого не сказав. Настане черга і його «Я ж вам казав».

Рут повернувся до Холлі.

— Готові, капітане?

Вони повертаються. Досі Холлі навіть не думала, що їй доведеться побачити три трупи. Але вона знала, що такі вже в неї обов’язки. Вона єдина могла орієнтуватися всередині.

— Так, сер. Уже іду.

Холлі вибрала захисний костюм на вішалці, натягла його зверху комбінезона. Як і вимагали інструкції, вона спочатку перевірила датчики і лише тоді застібнула. Якщо тиск збільшуватиметься, то це може виявитися фатальним.

Рут вишикував команду по периметру. Залишкам першого загону хотілося заходити до будинку не більше, ніж жонглювати смердючими кульками.

— Ви впевнені, що того велетня там немає?

— Так, капітане Кельп. Його там немає.

Проте ці слова Трабла не переконали.

— То небезпечний чоловік. Мабуть, має якусь свою магію.

Капрал Граб захихотів, але одразу отримав стусана. Пробурчав щось на кшталт «От розкажу мамусі» і швидко начепив шолома.

Рут почервонів.

— Ходімо. Ваше завдання — знайти злитки. Бережіться пасток. Я не довіряв Фаулу, коли той був живий, і точно не довірятиму, коли він помер.

Слово «пастки» привернуло увагу. Сама думка про те, що міна може розірвати тебе на малюсінькі шматочки, робить уважним і дисциплінованим. Люди Бруду створили напрочуд жорстоку зброю.

Молодший офіцер Холлі стояла струнко. Вона знала, що в будинку нікого не лишилося, але її рука все одно потягнулася до «Нейтрино-2000».

У будинку було на диво тихо. Тишу порушувало лише потріскування останніх атомів солініума. І в тій тиші була смерть. Будинок перетворився на колиску смерті. Холлі відчувала її запах. За середньовічними стінами лежали трупи мільйонів комах, а під підлогою застигли тіла павуків і мишей.

Вони нечутно підійшли до дверей. Холлі перевірила територію сканером. Нічого, крім пилу і гнізда мертвих павуків.

— Чисто, — сказала вона в мікрофон. — Заходжу. Фоулі, ти мене чуєш?

— Я поруч із тобою, дорогенька, — відповів кентавр. — Хіба ти на міну наступиш, тоді я повернуся до свого робочого місця.

— Не зареєстрував ніякого тепла?

— Після синього вибуху такого не буває. По всьому будинку спокійно. Лише спалахи солініума. Через кілька днів заспокоїться.

— Але радіації немає, правда?

— Правда.

Рут із недовірою фиркнув. У навушниках немов слон чхнув.

— Схоже, доведеться прочісувати будинок як за старих часів, — додав він.

— Не баріться, — порадив Фоулі. — Даю вам п’ять хвилин, тоді будинок возз’єднається зі світом.

Холлі зробила крок через розтрощений поріг. Люстри ще гойдалися після вибуху, але в усьому іншому все було таким, як вона його запам’ятала.

— Золото внизу, в моїй кімнаті.

Ніхто не відповів. Ані слова. Когось знудило. Прямо в мікрофон. Холлі обернулася. Трабл зігнувся навпіл і схопився за живіт.

— Мені погано, — простогнав він. І на чоботи знову полилося те, що було у нього в шлунку.

Капрал Граб роззявив рота, щоб сказати щось зі словом «матуся». Але звідти поринула жовч.

На жаль, підняти візора Граб не встиг. Видовище було досить огидним.

— Фу. — Холлі натиснула кнопку на шоломі капрала.

На костюм полилися залишки капралової вечері.

— От бовдури, — вилаявся Рут і відштовхнув братів.

Далеко він не зайшов. Один крок — і він приєднався до компанії.

Холлі навела камеру на шоломі на бідолашних офіцерів.

— Що в біса тут відбувається, Фоулі?

— Шукаю. Зачекай.

Холлі чула, як він несамовито лупив по клавіатурі.

— Так. Раптова нудота. Блювота... О, ні.

— Що? — спитала Холлі, хоча відповідь вона вже знала. Давно здогадувалася.

— Магія, — ледь чутно прошепотів Фоулі. — Вони не можуть увійти в будинок, доки Фаул не помре. Станеться щось на кшталт гострої алергічної реакції. Це означає... Неймовірно, але...

— Вони живі, — закінчила Холлі. — Йому вдалося. Артеміс Фаул живий.

— Дарвіт, — вилаявся Рут, і на теракотову плитку полилася нова порція блювоти.

Холлі пішла сама. Вона мала побачити на власні очі. Якщо там лежав Фаул, то золото мало бути десь поряд. У цьому вона була переконана.

На неї дивилися ті ж самі портрети, але цього разу погляди в них були хитрі, а не сердиті. Холлі дуже кортіло розрядити в них «Нейтрино-2000». Але то було не за правилами. Якщо Артеміс Фаул їх переміг, так тому і бути. Жодних обвинувачень.

Вона спустилася сходами до своєї камери. Після вибуху двері трималися на одній завісі. Після спалахів солініума на стінах лишилися сліди, немов від кулястої блискавки. Холлі увійшла всередину, трохи налякана від того, що могла або не могла побачити.

Там не було нічого. Нічого, що можна було назвати мертвим. Лише золото. Десь сотні дві злитків. Лежали на її матраці. Акуратними рядочками. Добрий старий Батлер, єдина людина, що зійшлася з тролем і перемогла його.

— Командире? Прийом.

— Слухаю вас, капітане. Скільки тіл?

— Жодного, сер. Я знайшла залишки викупу.

Довга тиша.

— Облиш його, Холлі. Ти знаєш правила. Ми відступаємо.

— Але, сер. Має бути спосіб...

У розмову втрутився Фоулі.

— Не сперечайтеся, капітане. Я рахую секунди до тієї миті, як з’явиться сонце.

Холлі зітхнула. Слушно. Ельфійський народ не може з’являтися на поверхні коли заманеться. Просто хотілося перемогти цю людину. Дитину.

Вона востаннє обвела поглядом камеру. Тут народився великий згусток ненависті, зрозуміла вона, і рано чи пізно доведеться з ним зустрітися. Холлі сунула пістолет у кобуру. Краще вже рано. Цього разу Фаул переміг, але такий, як він, не зупиниться. Вигадає ще якийсь хитрий план. А коли він повернеться, Холлі Шорт чекатиме на нього. З великим пістолетом і широкою посмішкою.

Одразу за зоною зупинки часу земля була м’якою. Півтисячоліття без дренажу перетворили ґрунт біля середньовічних стін на болото. Саме тут Мульч і виліз на поверхню.

М’яка земля — не єдина причина, чому він обрав саме це місце. Іще одна причина — запах. Тунельний гном міг відчути аромат золота навіть крізь кілометрову гранітну стіну. Ніс у Мульча Діггумса був один із найкращих у цьому бізнесі.

Візок лишився, можна сказати, без захисту. Двоє офіцерів Служби Вилову стояли біля повернутого викупу, проте зараз вони реготали над своїм командиром.

— Мало не вдавився, га?

Чікс кивнув і показав страждання бідолашного Рута.

Пантоміма Чікса Вербіла прекрасно відволікала увагу. Мульч прочистив труби і виліз із тунелю. Не вистачало ще одного випускання газів у присутності офіцерів ЛЕП. Та не було чого переживати. Хлопці були так зайняті, що їм можна було надавати ляпасів, і ніхто б не помітив.

За кілька секунд гном перетяг до тунелю пару десятків злитків. Легшої роботи йому ще не зустрічалося. Мульч і сам ледь стримався від реготу, коли затягував останні два злитки. Джуліус добре йому допоміг, коли підключив до цієї справи. Краще й бути не могло. Він вільний, як пташка, а всі вважають його загиблим. Коли ЛЕП зрозуміє, що золото зникло, Мульч Діггумс буде на іншому кінці континенту. Якщо вони взагалі зрозуміють.

Гном опустився в землю. Доведеться зробити кілька ходок, щоб перенести все золото, але воно того варте. З такими грошима він може хоч зараз виходити на пенсію. Доведеться зникнути, звісно, але в голові уже майже дозрів план.

Поживе на поверхні землі. Замаскується під карлика, якому не подобається світло. Може, оселиться в пентхаусі зі щільними шторами. В Манхеттені чи Монте Карло. Може й дивно, що карлики ховаються від сонця, та люди повірять у будь-яку історію, якою б неймовірною вона не була. Особливо коли чимось її підкріпити. Чимось зеленим і паперовим.

*

Артеміс почув, як його кликали. Над ними схилилося обличчя, але воно було таким розмитим, що важко було сказати, хто це. Батько?

— Тату? — дивне слово. Давно він його вже не казав. Заіржавіло. Артеміс розплющив очі.

Над ним нахилився Батлер.

— Артемісе, ти отямився.

— А, Батлере. Це ти.

Артеміс підвівся. Голова паморочилася. Зараз Батлер підставить йому плече. Та слуга цього не зробив. Джульєтта лежала в шезлонгу, відкинувшись на подушки. Дія транквілізатора іще не припинилася.

— Це лише снодійні пігулки, Батлере. Абсолютно безпечні.

В очах дворецького спалахнув небезпечний вогник.

— Поясни.

Артеміс потер очі.

— Пізніше, Батлере. Я почуваюся...

Батлер зробив крок уперед.

— Артемісе, моя сестра лежить непритомна від наркотиків. Вона мало не загинула. Поясни!

То він наказує, зрозумів Артеміс. Уважає себе скривдженим. Хлопець трохи подумав і визнав, що слуга має рацію. Він зайшов надто далеко.

— Я не сказав тобі про снодійне, бо інакше ти б опирався. Це природно. І за планом було дуже важливо, щоб ми негайно поснули.

— За планом?

Артеміс опустився на зручний стілець.

— Ключову роль відіграло поле блокади часу. Козир ЛЕП. Саме воно дозволяло їм перемагати всі ці роки. Вони завжди вигравали. А в поєднанні з біо-бомбою то був узагалі безпрограшний варіант.

— Тож чому нам довелося ковтати хімікати?

Артеміс посміхнувся.

— Подивись у вікно. Хіба ти не бачиш? Вони пішли. Все скінчилося.

Батлер визирнув із-поза штор. Світло було яскравим і чистим. Навіть і натяку на блакитне. Та дворецького це не дуже вразило.

— Зараз їх немає. Але завтра вони повернуться, гарантую.

— Ні. То вже буде не за правилами. Ми перемогли. Усе, гру скінчено.

Батлер підняв брови.

— Снодійне, Артемісе?

— Ясна річ, тебе не відволікти.

Відповіддю було суворе мовчання.

— Снодійне. Дуже добре. Мені потрібно було придумати, як вибратися з-під поля блокади часу. Я почитав Книгу, але там нічого не було. Жодної підказки. Тож Народ іще і сам не зрозумів, що до чого. Я повернувся до їхнього Старого Заповіту, до того моменту, коли їхнє і наше життя перетиналися. Пам’ятаєш казки: ельфи вночі шили черевики, домовики прибирали в хаті. Тоді ми якось мирно співіснували. Магічні послуги в обмін на притулок. Найвідоміший серед Народу, звісно, Санта Клаус.

Брови у Батлера мало не зіскочили з лоба.

— Санта Клаус?

Артеміс підняв долоні:

— Знаю, знаю. Я і сам не одразу повірив. Але наш сучасний образ Санта Клауса походить не від турецького святого, а від прадавнього Сан Д’Класа, третього короля ельфійської династії Фрондів. Він іще відомий як заступник шахраїв.

— Не дуже улесливий титул.

— Саме так. Д’Клас уважав, що жадібність Народу Бруду можна здолати, якщо роздавати їм щедрі подарунки. Раз на рік він збирав наймогутніших чарівників і вони зупиняли час на величенькій території. Сотні ельфів розносили по хатинках подарунки, поки люди спали. Сам розумієш, це не спрацювало. Людську жадібність наситити неможливо, особливо подарунками.

Батлер нахмурився.

— А якби люди... тобто ми... Якби ми прокинулися?

— Так. Чудове запитання. Справа саме в цьому. Ми б не прокинулися. Така вже властивість зупинки часу. В якому стані вона тебе застала, в такому ти і лишишся. Не зможеш ані заснути, ані проснутися. Мабуть, ти помітив, що тіло твоє втомилося за ці кілька годин, проте мозок не дав би тобі заснути.

Батлер кивнув. Щось починає прояснятися.

— Отже, моя теорія полягає в тому, що вийти за межі зони блокади часу можна, коли ти просто засинаєш. Нас тримає в полоні лише наша свідомість.

— Просто припущення, Артемісе.

— Це не просто припущення. Я провів експеримент.

— Над ким? А, Анджеліна.

— Так. Мама. Через сон, викликаний медикаментами, вона не піддалася дії поля блокади. Якби не це, я б здався офіцерам ЛЕП, і вони б стерли мені пам’ять.

Батлер хмикнув. Сумнівно.

— Тож я і подумав, що коли вже ми не можемо поснути природним шляхом, варто прийняти дозу маминих ліків. Дуже просто.

— Ти мало не спізнився. Іще б хвилина...

— Згоден, — кивнув хлопець. — У кінці стало гаряче. Але так було потрібно, щоб надурити ЛЕП.

Він помовчав, щоб Батлер устиг перетравити інформацію.

— Отже ти мені вибачаєш?

Батлер зітхнув. У шезлонгу, мов п’яний моряк, хропіла Джульєтта. Раптом слуга посміхнувся.

— Так, Артемісе. Вибачаю. Лише одне...

— Так?

— Не будемо так більше. Ельфи... вони... так схожі на людей.

— Ти маєш слушність, — сказав Артеміс, і зморшки навколо його очей стали більш виразними. — Більше не будемо. В майбутньому обмежимося більш спокійними справами. Обіцяю, що вони будуть законними.

Батлер кивнув. Непогано.

— А тепер чи не варто нам перевірити, що з вашою мамою?

Артеміс зблід, якщо таке взагалі можливо. Чи могло статися так, що капітан не виконала обіцянку? Хто їх, ельфів, знає.

— Так, перевіримо. Нехай Джульєтта відпочиває. Вона на це заслужила.

Він підняв очі вгору, на верхню площадку. Не можна довіряти ельфам. Урешті-решт, вони тримали її в полоні. Він подумки себе посварив. Уявити лише, віддав усі ті мільйони за обіцянку. От легковажність.

Цієї миті двері відчинилися.

Батлер миттєво вихопив зброю.

— Артемісе, за мене. Незнайомець.

Та хлопець лише відмахнувся.

— Ні, Батлере. Я так не думаю.

Серце в нього калатало, мов навіжене. Чи можливо? Чи таке можливо? На сходах з’явилася постать. У банному халаті, з мокрим після душа волоссям.

— Арті? — гукнула вона. — Арті, ти там?

Артеміс хотів відповісти, хотів кинутися сходами з розкритими обіймами. Та не міг. Ноги відмовлялися, йому підкорятися.

Анджеліна Фаул спустилася, тримаючись однією рукою за поручні. Артеміс уже й забув, яка граціозна в нього матуся. Босі ноги неквапливо ступали по килиму, і скоро вже вона стояла внизу.

— Доброго ранку, любий, — посміхнулася вона, ніби нічого і не трапилося.

— М-мамо, — пробелькотів Артеміс.

— Ну ж бо, обійми мене.

Артеміс кинувся їй в обійми. Вони були теплі й міцні. Мама пахла парфумами. І він знову відчув себе хлопчиком.

— Вибач, Арті, — прошепотіла вона на вухо.

— За що?

— За все. За останні кілька місяців. Я була сама не своя. Але все змінилося. Час лишити минуле в минулому.

У Артеміса по щоці скотилася сльозинка. Він не знав, чия вона.

— І в мене нема для тебе подарунка.

— Подарунка?

— Звісно, — проспівала матуся. — Хіба ти не знаєш, який сьогодні день?

— День?

— Різдво, дурненький. Різдво! За традицією ми маємо обмінятися подарунками. Хіба не так?

Так, подумав Артеміс. За традицією. Сан Д’Клас.

— Глянь лише на цей будинок. Похмуро, як у мавзолеї. Батлере?

Дворецький квапливо сунув у кишеню свій зигзауер.

— Так, мем?

— Зателефонуй Томасові Брауну. Платиновий номер. Відкрий мій рахунок. Скажи Хелені, що мені потрібен святковий декор.

— Так, мем. Декор.

— О, і розбуди Джульєтту. Хочу, щоб вона перенесла мої речі в спальню. Нагорі дуже пильно.

— Так, мем. Одну хвилинку.

Анджеліна Фаул взяла сина під руку.

— А тепер, Арті, я хочу знати все. По-перше, що тут сталося?

— Ремонт, — відповів Артеміс. — Старі двері покосилися від вологи.

Анджеліну це не дуже переконало.

— Зрозуміло. А як там школа? Ти вирішив, яку професію обереш?

Рот відповідав на ці буденні запитання, але мозок Артеміса був геть спантеличений. Він знову став хлопчиком. Тепер життя повністю зміниться. І доведеться добряче постаратися, щоб тримати свої плани в секреті від мами. Але він щось придумає.

Анджеліна Фаул помилялася. Вона мала для сина чудовий різдвяний подарунок.