Артеміс Фаул

Глава 5: ЗНИКНЕННЯ БЕЗ ВІСТІ

КОМАНДИР Рут пускав отруйний сигарний дим. Хлопці в транспортері мало не задихнулися. Краще вже полювати на троля, ніж дихати цією гидотою.

Звісно, ніхто нічого не казав — бачили, що ще трохи, і бос вибухне.

Фоулі ж, навпаки, чи не насолоду отримував, коли виступав проти начальника.

— Ніяких вонючих цигарок! — рявкнув він, щойно Рут з’явився на порозі. — Комп’ютерам не подобається дим!

Рут вилаявся, переконаний, що Фоулі щойно вигадав про дим. Проте, командир вирішив не ризикувати і не завдавати шкоди комп’ютерам: раптом вони дійсно підвиснуть посеред важливої операції, тому загасив сигару в залишках кави і передав філіжанку гремліну, що пробігав повз.

— Ну, Фоулі, що за тривога? Краще, щоб цього разу вона була справжня!

Кентавр часто здіймав галас через зовсім банальні речі. Колись він навіть переполохався через те, що не побачив людського супутника.

— Цього разу тривога дуже добра, — запевнив його Фоулі. — Чи ліпше сказати, погана? Дуже погана.

У Рута аж у кишках забурчало, немов у жерлі вулкана.

— Наскільки погана?

Фоулі показав на зображення Ірландії на моніторі.

— Утратили зв’язок із капітаном Шорт.

— Чому це мене не дивує? — простогнав Рут і закрив обличчя руками.

— Ми цілий день не випускали її з виду над Альпами.

— Альпи? Вона полетіла над землею?

Фоулі кивнув.

— Знаю, порушення правил. Та всі так роблять.

Командир неохоче погодився. Хто б відмовився від такого виду? Він і сам якось отримав за це догану.

— Так. Давай далі. Коли ми її загубили?

Фоулі вибрав на моніторі потрібну директорію.

— Тут записи з пристрою на її шоломі. Ось Диснейленд у Парижі...

Кентавр перемотав зображення.

— Дельфіни та інші дурниці... Узбережжя Ірландії. Все спокійно. Дивіться, у неї увімкнувся локатор. Капітан Шорт перевіряє розташування магічних місць. Місце п’ятдесят сім висвічується червоним, тож вона прямує туди.

— Чому не Тара?

Фоулі гмикнув.

— Тара? Усі ельфи-хіппі Північної півкулі вистрибують зараз навколо Ліа Файл при повному місяці. Потужний захист, немов усе під водою.

— Гаразд, — процідив крізь зуби Рут. — Продовжуй.

— Як скажете. Не закривайте вуха, — і Фоулі відмотав іще кілька хвилин запису. — Ось. Цікава частина... М’якенько приземлилася, повісила крила. Холлі зняла шолома.

— Не за правилами, — утрутився Рут. — Офіцерам ЛЕП забороняється знімати...

— Офіцерам ЛЕП забороняється знімати шоломи над землею, якщо в шоломі не з’явилося дефектів, — закінчив Фоулі. — Так, командире, ми всі знаємо, що написано в книжечці з правилами. Та скажіть мені чесно, хіба ви ніколи не намагалися подихати свіжим повітрям після кількох годин у небі?

— Ні, — зізнався Рут. — А ви хто? Її хресна-фея чи щось таке? Переходьте до суттєвого!

Фоулі гмикнув у кулак. Що йому подобалося в його роботі, так це піднімати тиск Рутові. Ніхто інший на це не наважився б. Це тому що всіх інших можна було замінити. Та не Фоулі. Він збудував цілу систему, і якби хтось наважився в неї втрутитися, прихований вірус завдав би неабиякого клопоту нахабним гострим вухам.

— Суттєве. От воно. Дивіться. Раптом Холлі впустила шолом. Мабуть, він упав об’єктивом униз, бо зображення не видно. Проте звук лишився, тому зараз ви все почуєте.

Фоулі зробив аудіосигнал гучнішим, відфільтрувавши фонові звуки.

— Якість не дуже. Мікрофон вбудований у камеру. Тому він теж носом у землі.

— Непогана іграшка, — почули вони голос. Він явно належав людині. Низький. А це означає, що людина доросла.

Рут підняв брови:

— Іграшка?

— Він уважає нашу зброю несерйозною.

— Гм... — Раптом він зрозумів, наскільки важливе це просте речення: — Вона дістала зброю.

— Зачекай. Далі буде гірше.

— Здається, без бою ти не захочеш здаватися? — втрутився інший голос, і командиру стало якось ніяково від нього. — Ні, — продовжив незнайомець. — Не захочеш.

— Погано, — погодився Рут, і його обличчя зблідло, чого ніколи ще не траплялося. — Схоже на засідку. Ці двоє на неї чекали. Як таке можливе?

Із колонок почувся голос Холлі, напружений, як завжди у мить небезпеки. Командир зітхнув. Принаймні вона лишилася живою. Та компанія поганих новин поповнилася, коли з розмови стало зрозуміло, що вороги не лише погрожують, друга людина демонструє на диво чудову обізнаність із ельфійським життям.

— Він знає про Ритуал!

— Зараз почуєте найгірше.

Рут так і роззявив рота:

— Найгірше?

Знову пролунав голос Холлі. Настала черга мес- меру.

— Ну, зараз вона їм покаже, — пробурчав Рут.

Дарма він сподівався. Месмер не спрацював, крім того він, схоже, насмішив незнайомців.

— От і все, що ми знаємо про Холлі, — зауважив Фоулі. — Один із цих людей трохи покрутив камеру, і ми втратили зв’язок.

Рут потер лоба.

— Не багато ж ми маємо. Не знаємо, ані який вигляд вони мають, ані їхніх імен. Ми не можемо бути на сто відсотків переконаними, що маємо оголошувати тривогу.

— Хочете доказів? — спитав Фоулі та перемотав запис. — Я їх вам знайду.

Він знову ввімкнув відео.

— Дивіться. Зараз я прокручу повільніше. Один кадр за секунду.

Рут так близько присунувся до монітора, що міг навіть розрізнити пікселі.

— Капітан Шорт виконує посадку. Вона знімає шолом. Нахиляється, можливо, щоб підняти жолудь, і... от!

Фоулі натиснув на паузу, картинка застигла.

— Не бачите нічого незвичайного?

На серці у командира похололо. В правому верхньому кутку кадру щось з’явилося. На перший погляд щось схоже на промінь світла, та від чого було це світло? Чи може воно віддзеркалилося?

— Можеш збільшити?

— Легко.

Фоулі натиснув кілька клавіш, і зображення збільшилося на чотириста відсотків.

— Не може бути, — видихнув Рут.

На моніторі перед ними був слід від гіподермічного пострілу. Жодних сумнівів. Можна було вважати, що капітан Шорт зникла без вісті. Скоріше за все, вона уже мертва. Проте є невеличка ймовірність, що вороги захопили її в полон.

— Скажи, що в нас іще лишився локатор.

— Так. Сигнал дуже гарний. Вони рухаються на північ зі швидкістю вісімдесят кліків за секунду.

Рут трохи помовчав, обмірковуючи справу.

— Оголошуй тривогу. Нехай хлопці зі служби вилову піднімають свої дупи і мчать сюди. Підготуй їх до підйому на поверхню. Хочу, щоб серед них було двійко техніків. І ти також, Фоулі. Можливо, доведеться зупиняти час.

— Десята нуль чотири, командире. Підключаємо Рекон?

Рут кивнув:

— Давай.

— Покличу капітана Вейна. Він кращий.

— Ні, — заперечив Рут. — Для такої роботи нам потрібен кращий із найкращих. Тобто я. Я сам керуватиму операцією.

Фоулі так здивувався, що не зміг навіть слова сказати...

— Ви... Ви...

— Так, Фоулі. І не дивись на мене так спантеличено. У мене за плечима більше вдалих справ, ніж у будь-кого з наших офіцерів за всю історію відділку. До того ж, я навчався в Ірландії. Іще за часів циліндрів і кийків.

— Але ж то було п’ятсот років тому, і ви були трохи молодшим, м’яко кажучи.

Рут недобре посміхнувся.

— Не хвилюйся, Фоулі. Я той іще перець. А вік легко компенсує великий пістолет. Нумо, до роботи. Вирушаємо наступним потоком.

Фоулі зробив так, як йому було наказано. Коли у командира так блищать очі, варто стулити пельку і бігти виконувати завдання. Але була іще одна причина, чому Фоулі мовчки погодився. Він раптом зрозумів, що Холлі опинилася в справжній небезпеці. Друзів у кентаврів не так уже й багато, і йому не хотілося втрачати одного із тих небагатьох, що він мав.

Артемісу дуже подобалися технічні новинки, але такого обладнання, як у ельфійки, він іще ніколи не бачив.

— Вражає, — пробурмотів він. — Можемо зараз його вивести з ладу, та все одно непогано заробимо на патентах.

Він провів сканером над прибором на руці непритомної дівчини і перекинув інформацію в перекладач на комп’ютері.

—- Схоже на локатор. Отже, зараз нас вистежує начальство цього лепрекона.

Батлер мало не вдавився.

— Просто зараз, сер?

— Здається, так. Принаймні, вони спостерігають за локатором...

Раптом Артеміс замовчав, погляд у нього затуманився, — в мозку спалахнув електричний заряд і з’явилася якась ідея.

— Батлере?

У слуги закалатало серце. Він упізнав цей тон. Хазяїн щось придумав.

— Так, Артемісе?

— Той японський китобій. Що затримала адміністрація порту. Він іще в доках?

Дворецький кивнув.

— Гадаю, що так.

Артеміс покрутив локатор.

— Добре. Відвези нас туди. Здається, настав час, коли наші маленькі друзі мусять дізнатися, із ким мають справу.

Рут приготувався з неймовірною швидкістю — дуже не схоже на старшого офіцера ЛЕП. Як правило, процедура розтягувалася на місяці, потрібно було зібрати кілька нудних нарад, узгодити усі деталі. На щастя, Рут був досить впливовою особою.

Добре було знову надягти форму, і Руту навіть удалося переконати себе, що комбінезон зовсім не малий. А тисне через все те обладнання, що напхали в кишені. Додатковою зброєю Рут не переймався. Усе, чого йому хотілося, — крил на спині і мультифазовий трьохбарельний бластер із водним охолодженням у кобурі на поясі, найпотужніша зброя в підземному світі. Старенький, звісно, але ж Рут виграв із ним не одну битву і почувався справжнім офіцером при виконанні.

Найближчою шахтою до місця, де захопили Холлі, була Е1: Тара. Не кращий варіант для такої місії, проте місяць іще світитиме не довше двох годин, і на польоти над землею часу не вистачить. Якщо вони хочуть уладнати справу до сходу сонця, важлива кожна хвилина. Рут наказав, щоб для команди приготували всі активні транспортери, і без вагань відсунув групу туристів, що чекали на свою чергу вже понад два роки.

— Переживуть, — рявкнув він на турагента, що прийшов скаржитись. — Більше того, я припиняю всі розважальні рейси, доки не мине криза.

— А коли вона мине? — пискнула роздратована гномиха і витягла блокнота, ніби збиралася писати звіт.

Рут виплюнув залишок сигари на підлогу і розтер підбором. Символічність дії коментарів не потребувала.

— Рейси відкриють, мадам, коли мені цього схочеться, — рикнув він. — А якщо ви і ваша рожева кофтинка не зникнете з моїх очей, я відберу у вас ліцензію і кину за грати за те, що чинили опір офіцерові ЛЕП.

Турагентша швиденько заховалася в чергу і пожалкувала, що кофтинка в неї така яскрава.

Фоулі чекав біля транспортеру. Хоча справа була серйозною, він дуже розвеселився, коли побачив Рута в комбінезоні з випнутим животиком.

—- Ви впевнені, командире? Як правило, ми дозволяємо сидіти в кріслі лише одному пасажирові.

— На що ти натякаєш? — гримнув Рут. — Я один...

Тут він побачив, як кентавр дивиться на його живіт.

— А-а... Ха-ха. Дуже смішно. Стережися, Фоулі. Моє терпіння обмежене.

Але то були пусті погрози, і їм обом це було чудово відомо. Фоулі не лише побудував із нуля комунікаційну систему, він також був піонером у галузі прогнозів магматичної активності. Без нього людські технології дуже легко наздогнали б ельфійські.

Рут пристебнув ремінь безпеки. Командирові виділили не якийсь там антикваріат. Ця крихітка щойно зійшла з конвеєра. Блискучий сріблястий транспортер мав спеціальні стабілізатори, що автоматично реагували на магмові потоки. Інновація Фоулі, звісно. Вже майже століття працював він над футуристичним дизайном транспортерів — багато неону і гуми. Проте з часом він усе більше повертався думками до минулих часів, і тепер салон було виконано з дерева і шкіри. На диво, такий старомодний декор припав Рутові до смаку.

Він узявся за джойстики і зрозумів, що вже багато часу не ловив потік. Кентавр помітив.

— Не хвилюйтеся, босе, — сказав він без звичайного цинізму. — Це як їздити верхи на єдинорогові. Один раз навчився і ніколи не забудеш.

Його слова Рута не переконали.

— Вирушаємо, — пробелькотів він. — Доки я не передумав.

Фоулі зачинив дверцята і натиснув кнопку пневматичного замка. З шипінням вийшло повітря. Через кварцове скло обличчя Рута здавалося майже зеленим. Та переляканим назвати його було важко. Навпаки.

Артеміс виконував невеличку операцію над ельфійським локатором. Не було і мови, щоб утрутитися в його настройки, не зламавши механізму. Технологія була зовсім незнайомою. Уявіть, що ви оперуєте серце, а з інструментів у вас лише ковальський молот.

Спочатку цю кляту штуку потрібно було відкрити. Із гвинтами не впоралися ані звичайна, ані хрестоподібна викрутки. Навіть у величезному комплекті інструментів, яким так пишався Артеміс, не знайшлося такого, щоб підійшов до мініатюрних борозенок. Думай футуристично, наказав сам собі Артеміс. Думай про технологію майбутнього.

Через кілька хвилин роздумів він знайшов відповідь. Магнітні викрутки. Це ж очевидно. Але як утворити магнітне поле на задньому сидінні джипу? Неможливо. Єдине, що лишалося, — це обертати викрутки самому за допомогою звичайного магніту.

Артеміс дістав зі спеціального відділення коробки з інструментами маленький магніт і підніс його до мініатюрних гвинтиків. Негативно заряджений полюс магніту змусив шляпки гвинтиків трохи відкрутитися, і Артеміс зміг скористатися маленькими щипчиками. Дуже скоро панель локатора відкрила перед ним свої таємниці.

Плата була майже мікроскопічною. Жодних слідів припою. Певно, вони поєднували деталі у якийсь інший спосіб. Якби хлопець мав час, то принцип пристрою було б розгадано, але зараз доведеться імпровізувати. А ще довіритися спостережливості інших. Якщо цей міфічний Народ схожий на людей, вони побачать те, що захочуть побачити.

Артеміс підніс циферблат локатора до верхнього світла. Цікаво. Відсунув кілька мерехтливих дротиків убік, уставив камеру завбільшки з горошину. Закріпив її краплинкою силікону. Грубо, проте триматиметься. Будемо сподіватися.

Магнітні гвинти відмовилися повертатися на місце без інструмента, тому Артеміс просто приклеїв їх. Незграбно, та спрацює, якщо локатор не перевірятимуть дуже ретельно. А якщо перевірять? Що ж, він утратить перевагу, на яку і не розраховував.

Коли вони в’їхали до міста, Батлер перемкнув дальнє світло фар на ближнє.

— Наближаємось до доків, Артемісе, — кинув він через плече. Прикордонна Служба Безпеки має бути десь поблизу.

Хлопець кивнув. Слушно. Порт — місце, де вирує кримінальне життя. Понад половину контрабанди в країні вивантажують на клаптику суші з півмилі завдовжки.

— Потрібно відволікти увагу, Батлере. Дві хвилини — все що мені потрібно.

Слуга опустив повіки.

— Як завжди?

— Чому б і ні. Трусни кістками... Тільки не своїми.

Артеміс моргнув. Це вже другий жарт за останній час. І перший, сказаний уголос. Потрібно бути обережнішим. Не час для фривольності.

Докери крутили цигарки. Не так це і легко, якщо в тебе пальці завбільшки з сосиску, але справа просувалася. А якщо кілька листиків коричневого тютюну і впало на землю, що з того? Можна було взяти іще не один ящик у миршавого чоловічка, якому не хотілося платити податків державі.

Батлер підійшов до чоловіків, насунувши козирок бейсболки так, щоб не було видно очей.

— Доброго вечора, — привітався він із компанією.

Ніхто не відповів. Поліцейські можуть ховатися за будь-якою зовнішністю.

Високий незнайомець продовжив:

— У таку холодну ніч навіть працювати приємніше, ніж стояти просто так.

Один із працівників, трохи дивакуватий на вигляд, кивнув, погоджуючись. Товариш штовхнув його під ребра.

— Хоча, — не відступався прибулець, — мабуть ви, дівчатка, і не знаєте, що таке праця.

Знову ніякої відповіді. Але цього разу принаймні роти у чоловіків роззявилися від приголомшення.

— Так, інакше про вас, тендітних цяць, і не скажеш, — підморгнув Батлер. — Хоча, на пустому місці й вас би чоловіками вважали. Але за сучасними стандартами ви просто юрба ляльок у спідницях.

— Ар-р-р-р-р, — проричав один із робітників. Це все, на що він спромігся.

Батлер підняв брови:

— Ар? Як романтично. Чудова комбінація. Твоя матуся пишалася б тобою.

Незнайомець перетнув межи дозволеного. Згадав матір докера. Тепер нічого його не врятує, навіть той факт, що він чувак недалекий. Хоча і має непоганий словниковий запас.

Чоловіки виплюнули цигарки і повільно розійшлися півколом. Шість проти одного. Шкода цих шістьох. Та Батлер іще не скінчив.

— Поки ми не перейшли до справи, пані, домовимося не шкрябати, не плювати і до мамусі не проситися.

Ці слова виявилися останньою краплиною. Чоловіки завили і разом кинулися на нахабу. Якби вони спочатку уважніше придивилися до свого супротивника, то помітили б, що він змінив позу так, щоб змістити центр ваги нижче. І ще вони б помітили, що руки, які він повитягував із кишень, були завбільшки з лопату. Але особливої уваги на Батлера ніхто не звернув, бо докери обмінювалися поглядами з товаришами, аби переконатися, що в бійці не залишаться без підтримки.

Для того щоб відволікти увагу, немає нічого кращого за перепалку. Добрячу. Жорстоку. Зовсім не в стилі Батлера. Він би волів перестріляти цих джентльменів зі своєї гвинтівки метрів так із п’ятисот. А якщо вже контакту ніяк не уникнути, то відправити їх на той світ кількома ударами в нервове сплетіння під шиєю — тихенько і чистенько. Але ж мета цієї бійки геть інша.

Батлер пішов на ще одне порушення своїх правил. Він кричав, немов демон, і застосовував най- примітивніші прийоми. Та, може, вони і були примітивними, але результат був непоганий. Монахи Шао Ліня, певне, змогли б зацінити окремі рухи, та докери не мали належної підготовки. Чесно кажучи, вони її зовсім не мали, ніякої.

Батлер замахнувся кулаком і вирубав першого супротивника. Двоє інших зіштовхнулися лобами, немов у дурному мультику. Четвертий, як не соромно за це було Батлерові, впав від звичайного удару ногою. Але найефектніші прийоми дворецький зберіг для останніх двох хлопців. Він упав на спину і відкотився, схопив їх за коміри брудних курток і жбурнув до дублінської гавані. Хлюпання води, скавчання. Бездоганно.

Із-поза контейнера сяйнуло світло двох ліхтариків. Як вони і думали, з’явилася Прикордонна Служба Безпеки. Батлер задоволено посміхнувся і зник за рогом. Коли офіцери почнуть розмахувати значками і ставити різні питання, його тут уже не буде. І не те щоб свідчення потерпілих могли його викрити. Хіба допоможуть фрази на кшталт: «Великий, як будинок»?

Коли Батлер повернувся до автомобіля, Артеміс уже виконав свою справу.

— Дуже добре, друже,-— похвалив він. — Хоча мені здається, що твій сенсей із бойових мистецтв не раз перевернувся в могилі. Штовхався ногами? Як ти міг?

Батлер прикусив язика і здав назад. Коли вони виїжджали з докової зони, дворецький не втримався і обернувся подивитися, якого безладу він завдав. Офіцери виловлювали бідолашних докерів із брудної води.

Чомусь Артемісу знадобилося відволікти увагу саме таким чином. Та Батлер розумів, що питання будуть недоречними. Його роботодавець нікому не звітуватиме, поки не вирішить, що настав час. А якщо Артеміс Фаул уважав, що час настав, то так воно і було.

Рут ледь вийшов із транспортера. За його часів було значно простіше. Хоча, якщо чесно, тоді було набагато гірше. В дні циліндрів і кийків не було ані полімерних ременів, ані потужних двигунів, ані зовнішніх камер. Можна було довіритися лише інстинкту і магії. Що Рутові, власне, і подобалося. Наука позбавила життя магії.

Він пройшов по тунелю до термінала. Оскільки Тара була дуже популярним місцем, зал очікування був чималий. Шість транспортерів тільки з Небес — це вам не жарт. Звісно, без магми. Заможним туристам не подобається, коли їх теліпає в транспорті, як на американських гірках у Диснейленді.

В ельфійському форті було повно туристів-опівнічників, що галасували і скаржилися на затримку рейсів. Ельфійка-касир сховалася за стійкою і як могла відбивалася від розлючених гремлінів.

— Я лише виконую свою роботу, — белькотіла вона і раптом помітила командира. — От хто вам потрібен! — І тицьнула тремтячим пальцем у кремезну фігуру.

Натовп гремлінів обернувся до Рута, та коли вони побачили трьохбарельний бластер у кобурі, дружно відвернулися.

Рут схопив мікрофон на стійці касира і витяг його, наскільки дозволив кабель.

— А тепер послухайте мене, — гримнув він, і його суворий голос луною прокотився по терміналу. — Говорить командир Рут із ЛЕП. Над землею склалася надзвичайна ситуація, і я дуже сподіваюсь на розуміння цивільного населення. По-перше, було б добре, якби ви припинили скиглити, а то я навіть своїх думок не чую.

Рут замовк, аби переконатися, що його побажання почули. Почули.

— По-друге, мені б хотілося, щоб кожен із вас, навіть безтямні немовлята, сіли на лави і не пленталися у мене попід ногами. Коли я пройду, можете вставати і верещати. Або що ви, цивільні, іще робите.

У політкоректності ніхто б Рута не запідозрив. І ніколи не запідозрить.

— І хочу, щоб до мене підійшов той, хто за все це відповідає. Негайно!

Рут стукнув кулаком по столу. В мікрофоні загуло так, що у присутніх позакладало вуха. Через долю секунди його смикнув за лікоть захеканий напівельф-напівгоблін.

— Чим можу допомогти, командире?

Рут кивнув і запхнув сигару в дірку під носом.

— Потрібно, щоб ви відкрили тунель через це місце. Не хочу, щоб мене турбували прикордонники і Служба Імміграції. Починайте переправляти всіх униз після того, як усі мої хлопці будуть тут.

Директор порту затамував подих.

— Усіх?

— Так. Включаючи персонал терміналу. Візьміть усе, що зможете унести. Повна евакуація. — Він замовк і зазирнув у бузкові очі директора. — Це не навчальна тривога.

Ви хочете сказати...

— Так, — відрізав Рут і зробив крок до виходу. — Народ Бруду скоїв злочин. Хто знає, як далеко вони можуть зайти?

Ельфогоблін дивився, як Рут зник у хмарі сигарного диму. Злочин? Це означає війну. Він витяг мобільного і набрав номер бухгалтера.

— Барк? Так. Це Німбус. Хочу, щоб ти продав мої акції порту. Так, усі. Маю таке передчуття, що ціна на них дуже знизиться.

Капітан Холлі Шорт почувалася так, немов до її мозку присмокталася п’явка. Вона спробувала вичислити, що могло спричинити таку агонію, проте пам’ять їй не підкорялася. Усе, що вона могла робити, — лежати і дихати.

Може, спробувати щось сказати? Щось коротеньке й доречне. Наприклад, «допоможіть». Доречніше не буває. Вона якомога глибше вдихнула і відкрила рота.

— М-м-мть, — сказали зрадливі губи.

Не годиться. Навіть п’яні гноми такого не зрозуміють.

Що відбувається? Вона лежала на спині, і сил у неї було не більше, ніж у якогось овочу. Чому вона так почувається? Холлі зосередилася, намагаючись не звертати уваги на гострий біль.

Троль? Він? Огрів її кийком у тому ресторані? Це б усе пояснило. Та ні. Щось таке вона пригадує про давню країну. І Ритуал. І щось свербить у нозі.

— Гей?

Голос. Не її. Навіть не ельфійський.

Якась європейська мова. Латина. Ні, англійська. Вона в Англії?

— Я думала, ти померла. Шпигуни-прибульці не такі, як ми. Я бачила по телебаченню.

Казна-що. Шпигуни-прибульці? Про що в біса вона говорить?

— А ти сильна. Як Мучачо Марія, карликова жінка-борець із Мексики.

Холлі застогнала. Напевне, її лінгвістичні здібності дають перебої. Час побачити, що за божевілля тут відбувається. Ельфійка сконцентрувала всю силу в передній частині голови і розплющила одне око. І відразу ж його заплющила. Здається, на неї дивиться величезна білява муха.

— Не лякайся, — сказала муха. — Просто сонячні окуляри.

Холлі розплющила обидва ока. Істота постукала по сріблястому оку. Ні, то не око. Скло. Дзеркальне скло. Як і ті, що були на тих двох... Раптом вона все пригадала, немов усі частини головоломки стали на свої місця. Під час Ритуалу її викрали дві людини. Дві людини, дуже обізнані на ельфійському житті.

Холлі знову спробувала заговорити:

— Де... Де я?

Людина задоволено захихотіла і сплеснула долонями. Холлі звернула увагу на її нігті — довгі й пофарбовані.

— Ти розмовляєш англійською. Що це за акцент? Схоже, нахваталася трохи з усіх.

Холлі насушилася. Голос дівчини немов укручувався в мозок. Вона підняла руку. Локатора немає.

— Де мої речі?

Дівчина погрозила їй пальцем, немов неслухняній дитині.

— Артеміс наказав забрати твого пістолета і всі інші іграшки. Ти можеш поранитися.

— Артеміс?

— Артеміс Фаул. Це була його ідея. Як завжди.

Холлі нахмурилася. Артеміс Фаул. Навіть від одного імені вона здригнулася. Поганий знак. Ельфійська інтуїція ніколи її не підводила.

— По мене прийдуть, — сказала вона. Пересохлі губи ледь ворушилися. — Ви самі не знаєте, що накоїли.

Тепер нахмурилася дівчина.

— Ти маєш рацію. Я зовсім не розумію, що відбувається. Тому можеш мене не гіпнотизувати.

Холлі нахмурилася. Немає ніякого сенсу гратися з людьми в інтелектуальні ігри. Месмер лишався її єдиною надією, та він не може проникнути крізь дзеркальну поверхню. Звідки в дідька людям про це відомо? Можна скористатися пізніше. А зараз вона мусить придумати, як відокремити цю недалеку дівчину від її дзеркальних окулярів.

— Ти гарненька, людино, — сказала вона медовим голосом.

— Правда? Дякую?..

— Холлі.

— Дякую, Холлі. Якось моє фото надрукували в газеті. Виграла конкурс. Міс Буряковий Ярмарок 1999.

— Так я і знала. Справжня красуня. Думаю, очі в тебе просто дивовижні.

— Усі так кажуть, — закивала Джульєтта. — Вії, немов пружинки на годиннику.

Холлі зітхнула.

— От би мені побачити.

— Чом би й ні.

Пальці дівчини потяглися до дужок окулярів. Але вона завагалася.

— Ні, не можу.

— Чому? Лише на секундочку.

— Не знаю. Артеміс велів не знімати.

— Він навіть не дізнається.

Джульєтта показала на камеру спостереження на стіні.

— Дізнається. Артеміс про все дізнається. — Вона нахилилася до ельфійки: — Іноді мені здається, що він навіть мої думки може прочитати.

Холлі спохмурніла. Що ж то за істота така, той Артеміс.

— Ну давай. На одну секунду. Що з тобою станеться?

Джульєтта вдала, що розмірковує.

— Здається, нічого. Хіба що ти хочеш випробувати на мені свого месмера. Думаєш, я така дурна?

— Ну тоді в мене є інша пропозиція, — сказала Холлі серйозним тоном. — Чому б мені не встати, не штовхнути тебе і не зняти ці дурні окуляри?

Джульєтта зареготала так, немов почула найсмішніший жарт у своєму житті.

— Давай, давай, ельфійко!

— Я не жартую, людино.

— Якщо ти не жартуєш, — зітхнула Джульєтта і полізла пальцем за скло, щоб витерти сльозинку, — я скажу тобі, чому ти цього не зробиш. По-перше, Артеміс сказав, що коли ти перебуваєш там, де мешкають люди, мусиш виконувати те, що ми забажаємо. А я бажаю, щоб ти лишалася тут.

Холлі заплющила очі. Знову вона має рацію. Звідки ж вони отримали інформацію?

— По-друге, — знову посміхнулася Джульєтта, але цього разу її усмішка нагадала братів оскал. — Я отримала таку саму підготовку, що і Батлер, і дочекатися не можу, щоб відпрацювати на комусь прийомчики.

«Побачимо, людино», — подумала Холлі. Капітан Шорт іще не повністю прийшла до тями. І щось таки свербить у нозі. Здається, вона знає, що саме. І коли так, це початок плану.

Локатор на шоломі командира Рута було настроєно на частоту пристрою Холлі. До Дубліна вони добиралися довше, ніж сподівався командир. Сучасні крила виявилися складнішими, ніж він звик, до того ж і курси підвищення кваліфікації він уже давно не проходив. Якщо летіти на певній висоті, йому навіть удавалося накласти зображення мапи, що виводилося на візор шолома, на вулиці міста під ним. Майже вдавалося.

— Фоулі, клятий кентавре, —- рявкнув Рут у мікрофон.

— Проблеми, любий босе? — відповів металевий голос.

— Проблеми? Невже здогадався? Коли ти востаннє обновляв дублінські файли?

Кентавр прицмокнув. Невже він обідає?

— Перепрошую, командире. Зараз дожую морквинку... Е-е-е... Дублін, зараз подивлюся. Сімдесят п’ятого... Тисяча вісімсот сімдесят п’ятого року.

— Так я і думав! Тут усе змінилося. Людям якось навіть удалося лінію узбережжя змінити.

Фоулі трохи помовчав. Рут так і бачив, як у того зморшки на лобі збираються. Кентавру не подобалося, коли його тицяли носом у неполадки у власній системі.

— Так, — нарешті сказав він. — Я придумав, що ми зробимо. Підключимо скоп до телевізійного супутника, розташованого над Ірландією.

— Зрозуміло, — пробурмотів Рут, що, власне, було брехнею.

— Перешлю нові знімки до вашого візора електронною поштою. Добре, що нові шоломи мають відеокарту.

— Добре.

— Дайте мені трохи часу, щоб скоординувати ваш маршрут через відеоканал...

Ну все, з Рута досить.

— Скільки, Фоулі?

— Е-е... Дві хвилини... Плюс-мінус...

— Плюс або мінус?

— Без мене ви витратите всі десять років.

— Тож берись до справи. Поки маршруту не змінюватиму.

Через сто двадцять чотири секунди чорно-білі лінії на візорі Рута змінилися кольоровим зображенням. Коли Рут повертався, мапа також поверталася. Червона цяточка локатора Холлі також рухалася.

— Вражає, — похвалив Рут.

— Що таке, командире?

— Я сказав, вражає, — прокричав Рут. — І мозок напружувати не треба.

Командир почув гучний регіт і зрозумів, що Фоулі підключив їхню розмову до гучномовця. Усі почули, як він похвалив роботу кентавра. Тепер цілий місяць із ним ніхто не розмовлятиме. Ну то й нехай. Зате він має обновлене відео. Якщо капітана Шорт тримають у якомусь помешканні, він негайно отримає ЗD зображення будинку з усіма ходами і виходами. Все дуже просто. От хіба...

— Фоулі, сигнал віддаляється від берега. Що відбувається?

— Човен або корабель, сер. Так мені здається.

Рут розсердився, що не врахував таку можливість. От кентаврові приятелі зараз нарегочуться. Звісно, корабель. Рут опустився на кількасот метрів нижче, доки не побачив крізь туман узбережжя. Може, технології і змінилися за кілька століть, проте нічого кращого за гарпун для полювання на найбільшого ссавця у світі ще не винайшли.

— Капітан Шорт десь там, Фоулі. Під палубою. Що можеш запропонувати?

— Нічого, сер. Поки ми зможемо просканувати, що всередині, буде вже пізно.

— А що до термальної репродукції?

— Ні, командире. Шкаралупці років п’ятдесят, не менше. Високий уміст свинцю. Не зможемо проникнути навіть крізь перший рівень. Боюсь, не зможу вам допомогти.

Рут похитав головою.

— А скільки мільярдів ми вклали в твій підрозділ? Нагадай, щоб я урізав бюджет, коли повернуся.

— Так, сер, — похмуро відповів кентавр. Не любив він жарти про бюджет.

— Тримай Службу Вилову напоготові. Вони можуть знадобитися будь-якої хвилини.

— Так, сер.

— Постарайся.

Рут лишився сам один. Але якщо чесно, так йому навіть більше подобалося. Ніякої тобі науки. Ніяких пихатих кентаврів, що викрикують команди просто тобі у вухо. Лише ельф, його кмітливість і трохи магії.

Рут тряхнув полімерними крилами. Можна не перейматися обережністю. З таким захистом людське око його не побачить. Навіть чутливі радари сприйматимуть його як ледь помітну несерйозну перешкоду. Командир опустився ще нижче до китобія. Яка огидна штука. Палуба так і смердить смертю і болем. Стільки крові ввібрала вона в себе за багато років. Тут загинуло багато шляхетних тварин, яких потім розрізали на шматки і перетворили на куски мила і ворвань. Рут похитав головою. Люди такі варвари.

Локатор Холлі спалахував частіше. Вона близько. Дуже близько. Десь у радіусі двохсот метрів, можливо, ще дихає. Але без допомоги віртуальної карти йому доведеться діяти на свій ризик.

Командир обережно опустився на палубу, чоботи немов прилипли до залишків висохлого мила та китового жиру. Таке враження, що на борту нікого немає. Ані вартових біля трапів, ані боцмана на мостику. Жодного вогника. Втім, розслаблятися не можна. Рут на власному досвіді переконався, що ці люди можуть вистрибувати саме тоді, коли ти зовсім на них

не чекаєш. Одного разу, коли він допомагав хлопцям із Технічного Відділу зіскрібати залишки транспортеру зі стін тунелю, їх застукала група якихось пустоголових людинок. Що тоді почалося! Масова істерія, погоні на швидкісних транспортерах, групове стирання пам’яті. Усе, чого душа бажає. Рут здригнувся. Після таких пригод зістаришся на добрі десять років.

Не вимикаючи захисту, командир заховав крила у футляр і пішов палубою. Жодних ознак живих істот на екрані, але, як правильно зауважив Фоулі, в цій шкаралупці забагато свинцю; навіть фарба на основі свинцю! Не човен, а загроза екології! Та найгірше було те, що під палубою можна було сховати цілий батальйон піхотинців, а датчики на шоломі навіть і не пікнули б. Не втішає. Навіть локатор Холлі був на кілька відтінків блідніший, а він бо ж працював на ядерному акумуляторі. Ох, не подобається це Рутові. «Заспокойся», — наказав він сам собі. Ти під захистом. Жодна жива людина тебе не побачить.

Рут відкрив перший люк. Дуже легко. Командир принюхався. Народ Бруду заплив китовим жиром. Чи є край їхній зіпсованості?

Коридор зникав у зловісній темряві, тож Рутові довелося підключати інфрачервоні фільтри. Гаразд, деякі технології таки можуть статися в нагоді, проте Фоулі він не зізнається. В неприродньо червоному світлі перед ним ошкірилися уламки труб та ґрат. За кілька хвилин командир пожалкував, що гарно

подумав про кентаврові технології. Ультрачервоний фільтр якось дивно викривляв простір, і Рут мало не наштрикнувся на гострий прут.

Жодних ознак життя. Ані людей, ані ельфів. Багато тварин. Переважно гризунів. А коли твій зріст метр із кепкою, будь-який пацюк середніх розмірів може виявитися серйозною загрозою, особливо якщо врахувати, що пацюки — один із небагатьох видів, що може бачити крізь ельфійський захист. Рут дістав бластер і виставив його на третій рівень — середньої прожарки, як називали цей режим техніки. Йому вдалося підпалити хвоста одному пацюку, і той кинувся бігти аж світ за очі. Нічого поганого, але наступного разу тварина триматиметься від ельфів подалі.

Рут прискорив крок. Ідеальне місце для засідки. Зараз він ішов спиною до виходу, тому не міг нічого побачити. Жах для кожного реконівця. Якби хтось із його хлопців опинився у схожій ситуації, Рут би показав малому, де раки зимують. Проте виняткові ситуації вимагали ризику. Така вже командирова доля. Він минув кілька дверей по обидва боки коридора, прямуючи за цяточкою локатора. Лишилося десять метрів. Коридор перекрили металеві двері, по той бік яких була капітан Шорт. Або її труп.

Рут штовхнув двері плечем. Вони відчинилися без опору. Погано. Якби тут тримали в полоні живу істоту, двері було б замкнено. Командир збільшив рівень бластера до п’яти і ступив за двері. Зброя тихо дзижчала. Зараз потужності вистачило б, щоб одним єдиним бластом перетворити на пару цілого слона.

Жодних слідів Холлі. Як і будь-яких інших слідів. Він стояв у холодильному відсіку. З лабіринту труб звисали сталактити. З рота виривалася пара. Як би це побачила людина? Безтілесне дихання.

— Ага, — сказав знайомий голос. — Маємо гостя.

Рут упав на коліно і направив бластера в напрямку голоса.

— Певно, прийшли врятувати свого маленького офіцера?

Командир моргнув, і по скроні стекла краплинка поту. Піт? При такій температурі?

— Боюся, ви не там шукаєте.

Голос був надто тоненький. Штучний. Неживий. Рут локатором перевірив кімнату на ознаки життя. Нікого. Абсолютно порожня. За ним якось спостерігали. Може, камера ховається в переплетінні труб, через які міг порушитися захист?

— Де ти? Покажись!

Людина засміялася. По великій кімнаті прокотилася дивна луна.

— Е, ні. Іще не час, мій любий друже. Та вже скоро. І повір мені, коли ти мене побачиш, дуже пожалкуєш.

Рут пішов на голос. Продовжуй говорити, людинко. — Чого ти хочеш?

— Гм. Чого я хочу? ІЦо ж, дуже скоро ти про все дізнаєшся.

У середині охолоджувальної камери стояла невеличка скриня. На ній — дипломат. Відкритий.

— Навіщо ти мене сюди заманив?

Рут потикав у дипломат бластером. Нічого не сталося.

— Хотів, щоб ти побачив.

Командир схилився над дипломатом. У ньому лежав плаский пакунок і передавач. Зверху — локатор Холлі. Рут застогнав. Із власної волі Холлі б із ним не розсталася. Жоден офіцер ЛЕП не розстався би.

— Що я мав побачити, дурню?

Знову холодний сміх.

— Побачити, що я не відступлюся від задуманого.

Руту уже настав час починати хвилюватися про своє здоров’я, проте доля Холлі хвилювала його більше.

— Якщо ти хоч пальцем торкнешся мого офіцера...

— Твого офіцера? Тож маємо начальство. Яка честь. Тим краще.

У Рута в голові спалахнув червоний ліхтарик тривоги.

— Краще для чого?

Голос із алюмінієвого передавача став холодним, немов ядерна зима.

— Краще для того, щоб ви, пане ельфе, зрозуміли, що я не той, із ким можна гратися. А тепер, будь ласка, подивіться на пакунок.

Командир слухняно подивився. За формою не можна визначити, що всередині. Плаский, схожий на шматок шпаклівки, або ж... Ні.

Під обгорткою спалахнуло червоним.

— Лети, ельфику, — сказав голос. — І скажи друзям, що Артеміс Фаул Другий передає вітання.

Поряд із червоною лампочкою з’явилися зелені позначки. Щось зацокало. Рут пригадав, що таке вони проходили на заняттях із людськознавства в Академії. То... цифри. У зворотному порядку. Зворотний відлік!

— Дарвіт! — вилаявся Рут. (Перекладати це слово потреби немає, адже його все одно виріже цензура.)

Він повернувся і кинувся бігти коридором. За спиною лунав глузливий металевий голос Артеміса Фаула.

— Три, — сказав чоловік. — Два...

— Дарвіт, — повторив Рут.

Коридор здавався нескінченним. Через відчинені двері сяйнуло сріблясте зоряне небо. Рут активував крила. Доведеться проявити неабияку майстерність. Крила мало не чіплялися за стінки.

— Один.

Електронні крила дряпнули трубу, посипалися іскри. Рут перевернувся в повітрі і помчав далі.

— Нуль... — сказав голос. — Бу-бух!

Усередині запаяного пакета спалахнув детонатор, підпаливши добрий кілограм вибухівки. За долю секунди реакція поглинула весь кисень і вибухова хвиляринулася в той бік, де було найменше опору, тобто туди, куди саме летів командир ЛЕП Рут.

Рут опустив візор і ввімкнув максимальне прискорення. До дверей лишалося кілька метрів. Немов змагання, хто дістанеться виходу першим, — ельф або вибух.

І він виграв. Насилу. Щойно рвонувся в небо, як його наздогнала вибухова хвиля. Комбінезон спалахнув і по ногах поповзло полум’я. Рут зробив мертву петлю і кинувся в таку крижану воду, що не втримався від крику.

Над ним голодний вогонь розправлявся з китобоєм.

— Командире, — пролунав голос у навушниках.

Фоулі. Зв’зок відновився.

— Командире. Як ви?

Рут виплив на поверхню.

— Я, Фоулі, напрочуд роздратований. Сідай до комп’ютерів. Хочу, щоб ти знайшов усе можливе про Артеміса Фаула і зробив це до того, як я повернуся до відділку.

— Так, сер. Приступаю.

Жодного дотепного коментаря. Навіть Фоулі зрозумів, що зараз не час.

Рут піднявся на триста метрів. Під ним до палаючого китобоя збиралися рятівні катери, немов метелики летіли на світло. Рут стряхнув із ліктя обгорілу тріску. Він присягається, що Артеміс Фаул іще пошкодує. Дуже пошкодує.