Артеміс Фаул

Глава 6: БЛОКАДА

АРТЕМІС відкинувся на спинку шкіряного фотеля в кабінеті та посміхнувся. Чудово. Цей маленький вибух вилікує тих ельфів від галантних заморочок.

І одним китобоєм на світі стане менше. Китобої Артемісу Фаулу не подобалися. Існують менш неприємні засоби здобувати жир.

Мініатюрна камера, захована в локаторі, працювала бездоганно. Оптичне розділення було таким гарним, що він міг розрізнити кожну краплинку пари, що виривалася з рота ельфа.

Артеміс звірився з монітором спостереження в підвалі. Полонянка сиділа на ліжку, обхопивши голову руками. Артеміс спохмурнів. Не очікував він, що ельф виявиться таким... людським. Досі вони були для нього лише здобиччю. Тваринами, на яких велось полювання. Але тепер, коли він бачив істоту так близько, почувався ніяково.

Артеміс вимкнув комп’ютер і пішов до дверей. Час потеревенити з гостею. Не встигли пальці намацатимідну ручку, як двері відчинилися. На порозі стояла Джульєтта. Щоки в неї розжарілися від хвилювання.

— Артемісе, — видихнула вона. — Твоя мама... Вона...

Шлунок хлопця мов на свинцеву кулю перетворився.

— Так?

— Вона каже, Артемісе... Артемісе... Що твій...

— Так, Джульєтто. Заради бога, що таке?

Джульєтта обома руками затиснула рота, намагаючись себе опанувати. Через кілька секунд вона трохи розвела кінчики пальців і швидко сказала:

— Ваш батько, сер. Артеміс Старший. Мадам Фаул каже, що він повернувся!

На якусь мить хлопцеві здалося, що в нього зупинилося серце. Батько? Повернувся? Хіба таке можливо? Звісно, він завжди сподівався, що батько живий, Але останнім часом, особливо після того, як він зв’язався з ельфами, відсунув думки про батька в найдальший куточок мозку. Артеміс відчув провину. Він здався. Відрікся від власного батька.

— Ти його бачила, Джульєтто? Бачила на власні очі?

Дівчина похитала головою.

— Ні, Артемісе, сер. Просто чула голос. У спальні. Але вона не дозволила мені увійти. Що б я не вигадувала. Не дозволила навіть чай занести.

Артеміс підрахував. Години не минуло, як вони повернулися. Батько міг пройти повз Джульєтту непоміченим. Таке можливо. Цілком можливо. Він глянув на годинника, що синхронізувався з гринвіцьким часом за допомогою радіосигналів. Третя година. Час спливає. Весь його план залежить від того, що утнуть ельфи до того, як з’явиться, перший промінь світла.

Артеміс схаменувся. Знову він відсуває родину на другий план. На кого він перетворюється? Головним має бути батько, а не якісь там плани, як дістати гроші.

Джульєтта так і стояла на порозі, не зводячи з хлопця великих блакитних очей. Чекала, яким буде його рішення. Але зараз вона вперше помітила на його блідому обличчі нерішучість.

— Добре, — нарешті пробубонів він. — Краще негайно піднятися нагору.

Артеміс пройшов повз дівчину і кинувся нагору, переступаючи через дві сходинки за раз. Мамина кімната була на третьому поверсі, під дахом, де раніше була відкрита тераса.

Біля дверей він зупинився. Що він скаже, коли батько якимось дивом повернувся? Що робитиме? Навіть думати про це ніяково, бо нічого ж не можна передбачити. Він легенько постукав.

— Мамо?

Ніхто не відповів, але він почув легенький сміх і немов перенісся в минуле. Раніше тут була вітальня-тераса. Батьки годинами сиділи в шезлонгах, перешіптувалися, немов школярі, годували голубів і спостерігали за кораблями, що пропливали повз Дублін. Коли Артеміс Старший зник, Анджеліна Фаул проводила тут багато часу і відмовлялася спускатися.

— Мамо? З тобою все гаразд?

Приглушені голоси. Таємниче перешіптування.

— Мамо. Я заходжу.

— Хвилиночку. Тіммі, припини, негіднику. До нас прийшли.

Тіммі? Серце мало не вискочило з грудей. Тіммі — так вона називала татка. Тіммі та Арті. Двоє чоловіків у її житті. Чекати більше не вистачає сил. Артеміс відчинив двері.

Перше враження — світло. Мама ввімкнула всі лампи. Добрий знак. Артеміс знав, де може бути мама. Знав, де її шукати. Але не став. А якщо... Якщо...

— Так, чим можу допомогти?

Артеміс обернувся, його очі ще не звикли до світла.

— Це я.

Мама розсміялася. Легко і безтурботно.

— Бачу, що це ти, тату. Не можеш дати хлопцю спокій бодай на один день? Урешті-решт, це ж наш медовий місяць.

Артеміс усе зрозумів. Іще одна примха маминого божевілля. Тату? Анджеліна прийняла сина за власного батька, що помер десять років тому. Хлопець повільно підняв очі.

Мама сиділа в шезлонгу, вбрана в блискучу весільну сукню. Обличчя було незграбно пофарбоване. Але то не найгірше.

Поряд із нею була копія батька. Тобто весільний костюм, який він одягав того славетного ранку до собору в Кристчерчі чотирнадцять років тому. Анджеліна напхала в костюм носових хустинок, а зверху поклала подушку, на якій помадою намалювала обличчя. Було майже смішно. Артеміс мало не розридався, надія зникла, немов літня веселка.

- Що скажете, тату? — сказала Анджеліна басом і підморгнула подушці, немов то черевомовець звертався до своєї ляльки. — Лише один вихідний? Ге?

Артеміс кивнув. Що йому лишалося робити?

— Гаразд, один день. Ні, завтра теж відпочивайте. Бажаю вам щастя.

Обличчя Анджеліни спалахнуло від задоволення. Вона зіскочила з шезлонга і кинулася обнімати сина, якого так і не впізнала.

— Дякую, татусю. Дякую.

Артеміс теж її обійняв, хоча йому і здавалося, що так нечесно.

— Нема за що, ма... Анджеліно. Ну, мені час іти. Справи.

Мама сіла поряд з імітацією чоловіка.

— Так, татусю. Іди, не хвилюйся. Ми не нудьгуватимемо. Артеміс вийшов. Назад він не обернувся. На нього чекали справи. Ельфи. На мамин світ фантазій просто не було часу.

*

Капітан Холлі Шорт обхопила голову руками. Однією рукою, якщо точно. Іншою вона водила по чоботу, так, щоб не побачила камера. Насправді голова в неї була ясна, як скельце, але ввести ворога в оману ніколи зайвим не стане. Може, вони її недооцінили. І це виявиться останньою помилкою в їхньому житті.

Пальці намацали предмет, що не давав їй спокою. Що це, вона зрозуміла, ледь торкнувшись рукою. Жолудь! Мабуть, упав до чобота під час боротьби під дубом. Він може цілком змінити ситуацію. Потрібен лише клаптик землі, і сила повернеться.

Холлі уважно оглянула камеру. На перший погляд, цемент зовсім свіжий. Жодної шпаринки. Секретну зброю ніде не сховаєш. Холлі обережно підвелася на ноги. Чи втримається? Непогано. Трохи тремтять коліна, але загалом дуже добре. Вона підійшла до стіни і притулилася до неї щокою і долонями. Так, цемент був зовсім свіжий. Деінде ще лишався вологим. В’язницю готували спеціально для неї.

— Щось шукаєш? — сказав голос. Холодний, бездушний голос.

Холлі посунулася назад. Людський хлопчик стояв метра за два від неї, приховавши очі за скельцями

дзеркальних окулярів. До кімнати він увійшов зовсім безшумно. Неймовірно.

— Сядь, будь ласка.

Ні з якої ласки сідати Холлі не хотілося. А хотілося вирубати цього цуцика ліктем і зідрати з нього шкуру. Артеміс побачив це в її очах. Він розвеселився.

— Мріємо, капітане Шорт?

Холлі вишкірила зуби. Теж відповідь.

— Ми з вами добре розуміємо, які тут правила, капітане. Це мій дім. Ви маєте виконувати мої бажання. Так кажуть ваші закони, не мої. Отже, серед моїх бажань немає ушкоджень мого тіла і вашої втечі.

Лише тоді Холлі щось запідозрила.

— Звідки ти знаєш моє...

— Твоє ім’я? Твій ранг? — Артеміс посміхнувся, хоч особливої радості й не відчував. — Якщо ти начепила значок...

Ельфійка мимоволі прикрила рукою сріблястий прямокутник на комбінезоні.

— Але ж тут написано...

— Гномською. Знаю. Так сталося, що я її розумію. Як і всі мої помічники.

Холлі хвилинку помовчала, розмірковуючи про те, що почула.

— Фауле, — з ненавистю сказала вона, — ти сам не знаєш, що накоїв. Якщо звести два світи разом, катастрофи не минути.

Артеміс знизав плечима.

— Мені байдуже до всіх, я думаю лише про себе. І повір, зі мною все буде гаразд. А тепер, сідай, будь ласка.

Холлі сіла, не зводячи очей із маленького чудовиська.

— Що в тебе за план, Фауле? Ні, я сама здогадаюся: володарювати світом?

— Дуже мелодраматично, як на мене, — гмикнув Артеміс. — Просто хочу розбагатіти.

— Злодій! — кинула йому Холлі. — Звичайнісінький злодій!

На Артемісовому обличчі майнуло щось схоже на роздратування, та за мить на губах заграла звична саркастична посмішка.

— Так. Злочинець, якщо тобі так більше подобається. Але ж ніяк не звичайнісінький. Першокласний злочинець в обох світах.

Капітан Шорт пирхнула.

— Першокласний злочинець в обох світах! Народ Бруду обкрадає нас уже тисячу років. Як ти думаєш, чому ми живемо під землею?

— І дійсно. Але я стану першим, хто зможе відділити ельфа від його золота.

— Золото? Золото? Дурень ти. Ти ж не хочеш сказати, що віриш у казки про горщики із золотом? Розумієш, не все, що розказують про нас, правда.

Холлі закинула голову і розреготалася.

Артеміс терпляче роздивлявся нігті та чекав, поки вона замовкне. Коли ельфійка заспокоїлася, він погрозив їй пальцем.

— Правильно ти смієшся, капітане Шорт. Деякий час я таки вірив, що ельфи закопують золото під веселкою. Але тепер я більш обізнаний. Я знаю про фонд визволу заручників.

Холлі ледь стримала гримасу відчаю.

— Що за фонд визволу заручників?

— Облиш, капітане. Навіщо ці ігри? Ти сама мені про все розказала.

— Я... Я тобі розказала? — мало не задихнулася Холлі. — Смішно!

— Подивись на свою руку.

Холлі засукала рукав. Вена була заклеєна пластиром.

— Саме туди ми ввели пентанол натрію. Власне, його називають сироваткою правди. Ти співала, немов пташечка.

Холлі одразу зрозуміла, що він каже правду. Звідки б іще він дізнався?

— Ти збожеволів!

Артеміс зневажливо кивнув.

— Якщо я виграю, мене назвуть генієм. Якщо програю, скажуть, що я божевільний. Саме так і пишуть історію.

Звісно, не було ніякого пентанолу натрію, просто невинний укол стерильною голкою. Пошкодити мозок своєму щасливому квитку Артеміс не ризикнув би, але не можна було і знати, що джерелом інформації є Книга. Краще вже нехай заручниця вважає, що вона зрадила своїх. Це знищить її морально, і ельфійка гратиме за його правилами. Проте навіть така дрібничка турбувала його. Надто це було жорстоко. Як далеко він здатен зайти заради золота? Відповіді він не отримає, доки не настане час.

Холлі зажурилася, вражена таким ходом подій. Вона все розказала. Відкрила сакральні таємниці. Навіть якщо вона зможе втекти, її проженуть до якогось холодного тунелю за полярним колом.

Огидне хлопчисько знову розсміялося:

— Як уважаєш, скільки ми тебе тут тримаємо? Холлі застогнала. Зрозуміло, до чого він веде. — Кілька годин?

Артеміс похитав головою.

— Три дні, — збрехав він. — Шістдесят годин під дією сироватки... доки ти нам не розказала всього, що знаєш.

Слова зірвалися з язика, і хлопець відчув себе винним. Ці ігри явно впливали на Холлі, знищуючи її душу. Чи справді вони потрібні?

— Три дні? Могли просто вбити. Що ти за...

Ельфійка замовчала, і Артеміс подумав, що вона вважає його таким лихим, що навіть не може дібрати слів.

Холлі опанувала себе.

— Гаразд, містере Фаул, — важко видихнула вона. — Якщо ви так багато про нас довідалися, то знаєте і те, що станеться, коли мене знайдуть.

Артеміс легковажно кивнув.

— А, так. Знаю. Власне, на це я і розраховую.

Тепер посміхнулась Холлі.

— Справді? Скажи мені, хлопче, чи ти колись зустрічався із тролем?

Уперше впевненість цієї людини дала тріщину.

— Ні. Із тролем ніколи.

Холлі вишкірила зуби.

— Зустрінешся, Фауле. Зустрінешся. Сподіваюся, я буду поруч, щоб це побачити.

Перший пункт спостереження ЛЕП розташував біля виходу Е1 в Тарі.

— Ну? — сказав Рут і поплескав по спині гремліна-лікаря, що мазав йому лоба маззю від опіків. — Облиште. Рано чи пізно магія все вилікує.

— Що ну? — озвався Фоулі.

— Не випробовуй моє терпіння, Фоулі, бо сьогодні я не в настрої демонструвати захоплення технологіями якихось поні. Розказуй, що накопав про ту людину.

Фоулі сердито глянув на командира і поправив капелюшка з фольги. Відкрив кришку ноутбука.

— Хакнув Інтерпол. Не так уже й важко, скажу я вам. Вони б іще й табличку повісили з написом: «Заходь хто захоче»...

Рут постукав пальцями по круглому столу.

— Давай далі.

— Добре. Фаул. Файл на десять гігабайтів. Якби це був папір, то ми мали б половину бібліотеки.

Командир присвиснув.

— Активний чоловік.

— Родина, — виправив його кентавр. — Уже кілька поколінь Фаулів порушують закон. Рекет, контрабанда, озброєні пограбування. Протягом останнього століття — переважно корпоративні злочини.

— Де ж вони проживають?

— Це дуже легко. Маєток Фаулів. Двісті акрів землі на краю Дубліна. Десь двадцять кліків від нашої локації.

Рут закусив губу.

— Лише двадцять? Це означає, що ми можемо дістатися туди до світанку.

— Так. Розрулити бучу, доки все не пропало під сонячним світлом.

Командир кивнув. Тоді доведеться зробити перерву. Ельфи вже кілька століть не виходили на денне світло. Навіть коли вони жили на землі, були переважно нічними істотами. Від сонця магія блідла, немов на неї побризкали хлоркою. Та якщо вони чекатимуть іще день, хто знає, якої шкоди встигне заподіяти Фаул?

А може, все це зроблено спеціально заради журналістів, і завтра обличчя капітана Шорт з’явиться на обкладинках усіх журналів на планеті?

Рут здригнувся. Всьому кінець, якщо Народ Бруду не навчиться мирно співіснувати з іншими видами. Проте якщо минуле чогось його і навчило, то це того, що люди не можуть ужитися ні з ким, навіть самі з собою.

— Добре. Готуються всі! Летимо клином. Оточуємо маєток по периметру.

— Так, сер, — з ентузіазмом гаркнули у відповідь офіцери Служби Вилову і металево брязнули зброєю.

— Фоулі, підключай техніків. Наздоганяйте нас на підйомнику. І захватіть великі тарелі. Прикриємо маєток, щоб мати хоч трохи переваги.

— Одне питання, командире, - втрутився Фоулі.

— Так? — Рутові не терпілося розпочати.

— Чому цей чоловік сказав нам, хто він такий? Мав би знати, що ми його знайдемо.

Рут знизав плечима.

— Може, він не такий розумний, яким себе вважає.

— Ні, я так не думаю. Здається, він усе прорахував. Завжди на крок попереду нас, і зараз теж.

— Немає часу пускатися в теорії, Фоулі. Скоро світанок.

— Іще одне, командире.

— Це важливо?

— Вважаю, що так.

— Ну?

Фоулі натиснув клавішу на ноутбуку і прокрутив файл із головною інформацією про Артеміса.

— Кримінальний талант, що зміг придумати такий складний план...

— Так? Що з ним?

Фоулі підвів очі, і в золотистих зіницях спалахнуло щось схоже на захоплення.

— Йому лише дванадцять років. Він малий навіть за людськими стандартами.

Рут хмикнув і вставив у бластер нову трьохбарельну батарею.

— Забагато дивився телевізор. Уважає себе за Шерлока Холмса.

— Професора Моріарті, — виправив Фоулі.

— Холмс, Моріарті — яка до біса різниця. Мені вони всі однакові, — елегантно завершив розмову Рут і потупотів за своєю командою на свіже нічне повітря.

Служба Вилову летіла клином, на чолі з Рутом. Летіли вони на південний захід, звіряючись із відеомапою, виведеною на візори шоломів. Фоулі навіть позначив червоним хрестиком маєток Фаулів. «Щоб і дурень зрозумів», — пробурмотів він під ніс так, щоб почув командир.

По центру маєтку Фаулів розташувався оновлений замок, побудований лордом Х’ю Фаулом у п’ятнадцятому столітті. Пізнє Середньовіччя переплелося в замку з раннім модерном.

Фаули володіли маєтком багато років, пережили війну, неспокійні повоєнні роки і кілька податкових перевірок. Артеміс не збирався його втрачати.

Замок був оточений п’ятиметровою стіною з оригінальними вартовими вежами і підземними переходами. Рятувальний загін висадився на внутрішній території та одразу почав сканувати місцевість, намагаючись виявити місцезнаходження ворогів.

— Інтервал двадцять метрів, — скомандував Рут. — Прочешіть територію. Перевірка кожні шістдесят секунд. Зрозуміло?

Бійці кивнули. Звісно, зрозуміло. Вони ж професіонали.

Лейтенант Каджон, командир Служби Вилову, піднявся на вартову вежу.

— Знаєш, що робити, Джуліусе?

Вони з Рутом разом навчалися в Академії, виросли в одному тунелі. Каджон був одним із п’яти ельфів, які запросто зверталися до Рута на ім’я.

— Знаю, що ти вважаєш за потрібне зробити.

— Підірвати це вороже гніздо.

— Несподівано.

— Найпростіший варіант. Один блакитний спалах із мінімальними втратами з нашого боку.

Блакитним спалахом називали руйнівну біологічну бомбу, яку застосували на диво нечасто. Перевага біобомби полягає в тому, що вона знищує лише живу тканину. Ландшафт лишається незайманим.

— Мінімальними втратами ви називаєте одного з моїх офіцерів.

— Так, — погодився Каджон. — Жінку-офіцера. Експериментальний зразок. Не думаю, що виникнуть проблеми з виправданням цього тактичного рішення.

Обличчя в Рута набуло звичного бурякового кольору.

— Зараз тобі краще не плутатися в мене під ногами, бо я можу влаштувати блакитний спалах прямо в тому лайні, що ти називаєш своїм мозком.

Та вивести Каджона з рівноваги було не так просто.

— Твої образи нічого не змінюють, Джуліусе. Сам знаєш, що написано в Книзі. Ми в жодному разі не можемо дозволити, щоб магічні істоти були скомпрометовані. Таке може трапитися лише одного разу, а потім...

Лейтенант не закінчив. Не було потреби.

— Я знаю, що написано в Книзі, — відрізав Рут. — Просто не хочу, щоб ти весь час мені цим нарікав. Якби я тебе не знав, вирішив би, що в тобі тече людська кров.

— Не перебільшуй, — образився Каджон. — Я лише виконую свій обов’язок.

— Я зрозумів, — пом’якшав командир. — Вибач.

Не часто можна почути, як вибачається Рут. Та його слова були аж надто жорстокі.

Батлер не відходив від монітора.

— Щось є? — поцікавився Артеміс.

Дворецький мало не підстрибнув: він не чув, як увійшов молодий хазяїн.

— Ні. Нічого. Разів зо два щось виблиснуло, але без наслідків.

— Нічого, то й нічого, — філософськи зауважив Артеміс. — Спробуй нову камеру.

Батлер кивнув. Минулого місяця Фаул купив через Інтернет камеру останньої моделі. Дві тисячі кадрів за секунду, спеціально для зйомки унікальних природних феноменів на кшталт польоту колібрі. Прилад обробляв картинку значно швидше за людське око. Артеміс установив камеру за херувимом над головним входом.

Батлер активував відеоканал.

— Що подивитись?

— Спробуй алею. У мене таке відчуття, що незабаром завітають гості.

Кремезними пальцями дворецький перемкнув тоненький тумблер. На моніторі з’явилося нове зображення.

— Нічого, — прокоментував Батлер. — Тихо як у могилі.

Артеміс указав на контрольну панель.

— Зупини.

Батлер хотів заперечити. Але нічого не сказав. Прикусив язика і натиснув на кнопку. На моніторі завмерли вишні, в повітрі повисли падаючі пелюстки. І що найцікавіше, там раптом з’явилося з десяток темних силуетів.

— Що за дідько! — не втримався Батлер. — Звідки вони повилазили?

— Вони під захистом, — пояснив Артеміс. — Високошвидкісні вібрації. Непомітні для людського ока...

Та помітні для камери, — кивнув Батлер. Артеміс. Завжди на два кроки попереду. — От якби завжди носити її з собою.

-— Якби. Проте ми можемо замість неї взяти дещо інше...

Артеміс обережно підняв зі столу залишки шолома Холлі. Засунути голову Батлера в маленький шолом — це те ж саме, що запхати картоплю в наперсток. Та нічого. Отже, непошкодженими лишилися візор і кнопки керування. Ремінці безжально спотворили, щоб шолом хоч якось наліз на череп дворецького.

—- Ця штука обладнана кількома фільтрами. Один із них — протизахисний. Давай випробуємо, як він працює.

Артеміс поправив залишки шолома на голові слуги.

— Звісно, специфіка розташування очей гарантує мертву зону, але це тобі не заважатиме. Увімкни камеру.

Батлер увімкнув пристрій, і Артеміс почав активувати фільтр за фільтром.

— Цей?

— Ні.

— Цей...

— Усе почервоніло. Ультрафіолетовий. Жодного ельфа.

— А тепер?

— Ні. Здається, поляроїд.

— Останній.

Батлер посміхнувся. Акула, що помітила неприкриту спину.

— Маємо.

Тепер він бачив світ таким, яким той і був, куди не глянь — з офіцерами ЛЕП.

— Гм-м, — замислився Артеміс. — Стробувальний імпульс, думаю. Дуже висока частота.

— Зрозуміло, — підтакнув Батлер.

— Метафорично або буквально? — посміхнувся працедавець.

— Саме так.

Артеміс посерйознішав. Знову жарти. Що далі? Надягти клоунські черевики і ходити колесом по залі?

— Гаразд, Батлере. Час тобі братися за те, що в тебе виходить найкраще. Схоже, до нас завітали непрошені гості...

Батлер випростався. Подальші інструкції не потрібні. Він затягнув ремінці та швидко рушив до дверей.

— О! До речі, Батлере.

— Так, Артемісе?

— Я б волів, щоб їх налякали до смерті. Якщо можливо.

Слуга кивнув. Якщо можливо.

Підрозділ номер один Служби Вилову ЛЕП був найкращим і найрозумнішим. Кожне ельфеня мріяло вирости й одного дня надягти форму командос із першого підрозділу. Вони були елітою. Вороги ховалися, лише чули їхні імена. У випадку з капітаном Кельном ці слова можна було розуміти буквально. Адже другим його ім’ям було Трабл, тобто «неприємність». Кельп сам обрав його на церемонії повноліття, коли поступав до Академії.

Трабл очолював команду на території маєтку. Як завжди, він виступав першим, готовим розпочати бійку, коли та, як він потайки сподівався, почнеться.

— Перевірка, — прошепотів він у мікрофон, що змією обкрутився навколо шолома.

— Негативно у першого.

— Нічого, капітане.

— Велике нічого, Трабле.

Капітан Кельп скривився.

— Ми на завданні, капрале. Дотримуйтесь протоколу.

— Але ж мама сказала!

— Мене не обходить, що там мама сказала, капрале! Ранг є ранг! Звертайтеся до мене «капітан Кельп».

— Так, сер. Капітане! — образився капрал. — Але більше не проси мене прасувати твою туніку.

Трабл відділив канал зв’язку з братом, щоб їх не чула решта команди.

— Не теревень ти про маму, гаразд? І про прасування. Тебе взяли на завдання лише тому, що я попросив! А тепер поводься як професіонал або тримайся подалі!

— Гаразд, Трабсе.

— Трабл! — закричав капітан Кельп. — Мене звуть Трабл. Не Трабс, не Траб. Трабл! Зрозуміло?

— Зрозуміло. Трабл. Матуся має рацію. Ти ще дитина.

Капітан Кельп дуже непрофесійно вилаявся і переключився на відкритий канал. Саме вчасно, щоб почути незвичний звук.

— Ар-р-рк-к.

— ІЦо то було?

— Що?

— Не знаю.

— Нічого, капітане.

. Але Трабл, коли складав іспити на капітана, проходив Розпізнавання Звуків, тому був переконаний, що почув саме «Ар-р-рк-к», ніби хтось розмахнувся сокирою біля дихальної трубки. Дуже схоже на брата. Побіг у кущі.

— Граб? Із тобою все гаразд?

— Для тебе я капрал Граб.

Кельп від злості розтоптав стокротку.

— Перевірка. Звітуйте по порядку.

— Перший, ОК.

— Другий, добре.

— Третій, занудився, але живий.

— П’ятий, наближаюся до західного крила.

Кельп завмер.

— Зачекайте. Четвертий? Ти тут, Четвертий? Як справи?

— ... Нічого, крім статичного потріскування.

— Так. Четвертий вибув зі строю. Можливо, через проблеми з обладнанням. Але ми не можемо гаяти час. Перегрупуймося біля дверей.

І загін поповз уперед. Шуму від них було не більше, ніж від павука. Кельп швиденько підрахував. Одинадцять. У першого комплект обладнання був неповний. Четвертий вештався десь по трояндових кущах і дивувався, чому це ніхто до нього не промовляє.

Потім Трабл помітив дві штуки. Одна — пара чорних чобіт, що стирчали з куща біля входу. Друга — височенний чоловік на порозі. В руці чоловік тримав пістолета, і вид у зброї був не дуже приємний.

— Переходимо в безшумний режим, — прошепотів Кельп, і тієї ж миті одинадцять візорів закрилися, щоб не було чутно ані розмов, ані навіть дихання.

— Ніхто не панікує. Думаю, можу відновити перебіг подій. Четвертий підійшов до Дверей. Людина Бруду їх відчинила. Четвертого стукнуло і відкинуло в кущі. Дуже просто. Наш захист не пошкоджений. Повторюю, непошкоджений. Тож зберігаємо спокій. Граб... Вибачте, капрале Кельп, Перевірте стан четвертого. Інші дотримуються тиші.

Загін тихо відійшов назад, поки вони не опинилися на траві. Фігура перед ними дійсно вражала. Жодних сумнівів, то була найбільша людина, яку вони бачили у своєму житті.

— Дарвіт, — вилаявся другий.

— Зберігаємо тишу, розмовляємо, лише коли це дійсно необхідно, — наказав Кельп. — Лайку важко назвати необхідністю.

Та подумки він навіть схвалив ті слова, що злетіли з язика іншого. Зараз як ніколи він був радий, що перебуває під захистом. Той чоловік легко розчавить своїм кулаком із десяток ельфів.

Граб повернувся до товаришів.

— Стан четвертого задовільний. Здається, його добряче струсонуло. В іншого все гаразд. Захист у нього вимкнувся, тож я засунув його в кущі.

— Добре, капрале. Молодець.

Ще не вистачало, щоб усі побачили оті чоботи.

Чоловік ворухнувся і вайлувато рушив доріжкою. Може, він і дивився праворуч і ліворуч, та дуже важко було зрозуміти через каптур, якого він насунув на самісінькі очі. Дивно, що людина натягла каптур такої теплої ночі.

— Захист, — нагадав Трабл.

Він уявив, як хлопці пустили очі під лоба. Ніби вони не ввімкнули захист іще півгодини тому. Та все одно, потрібно дотримуватися правил, на випадок трибуналу. Були часи, коли Служба Вилову спочатку стріляла і ніколи не відповідала на питання. Та вони вже давно минули. Зараз завжди знаходився якийсь добрий цивільний, що горлав про права. Навіть про права людей, можете в таке повірити?

Людина-гора зупинилася прямо серед загону. Якби він їх бачив, то була б ідеальна позиція. Своєю зброєю вони б не змогли зараз скористатися, тому що тільки перестріляли б одне одного.

На щастя, команда була невидима, за винятком четвертого, якого заховали в густих заростях рододендронів.

— Приготувати електричні кийки.

На всяк випадок. Великої потреби в тому немає.

І саме тоді, коли офіцери ЛЕП похапали зброю, саме тієї миті, коли пальці намацували рукоятки, Людина Бруду заговорила.

— Доброго вечора, джентльмени, — сказав він і відкинув каптура.

«Смішно»», — подумав Трабл. Нібито він... І тут командир побачив візор.

— Відходимо! — заверещав він. — Відходимо!

Запізно. Не лишається нічого, ніж утримувати позиції та розпочинати бій. Найгірший варіант.

Батлер міг розправитися з ними із парапету. Перестріляти з гвинтівки по одному. Але план був не такий. Потрібно було справити враження. Передати повідомлення. Будь-яка поліція спершу пускала гарматне м’ясо, а вже потім бралася до переговорів. Вони ж бо й очікували зустріти опір, і Батлер із радістю виконував наказ.

Він подивився крізь щілину для листів і — який щасливий випадок! — побачив пару очей, що дивилися крізь окуляри прямо на нього. Хіба міг він утриматися?

— На добраніч, — сказав Батлер і штовхнув двері могутнім плечем.

Ельф відлетів на кілька метрів і приземлився в кущах. Джульєтта засмутиться.

Вона обожнює рододендрони. Одного вирубали. Лишилося ще кілька.

Батлер натягнув куртку з капюшоном і ступив за поріг. Ось вони, розтяглися як ніндзя-шпигуни з фільму. Якби не професійна зброя, що стирчала за кожним паском, видовище було б майже комічним.

Він непомітно опустив палець на курок і пішов просто на них. Товстунець на другій годині віддавав накази. Це було зрозуміло, бо голови решти повернулися в його напрямку.

Ватажок щось наказав, і команда схопилася за зброю для ближнього бою. Розумно, бо інакше вони б просто поранили своїх. Час переходити до дій.

— Доброго вечора, джентльмени, — сказав Батлер. Не втримався. Хотілося подивитися, як вони підстрибнуть із переляку. Тієї ж миті його пістолет вистрілив.

Першою жертвою став капітан Кельп. Йому в шию впився дротик із титановим наконечником. Капітан повільно опустився на землю, немов повітря перетворилося на воду. Іще двоє попадали, не встигнувши навіть зрозуміти, що відбувається.

Мабуть, то дуже болісно, — відчувати, що ти втрачаєш перевагу, яку мав кілька століть, подумав Батлер.

Залишки першого загону прийшли до тями і повставали. Але вони зробили помилку, чекаючи на накази, яких так і не почули. Батлер скористався нагодою і почав бійку. Та хіба вона потрібна йому, іще одна перевага?

Якусь долю секунди слуга вагався. Ці істоти були такі маленькі, як діти. Але тоді Граб лупонув його по ліктю кийком, і Батлера шарахнуло розрядом у тисячу вольт. Уся симпатія до маленьких чоловічків зникла, як і не було.

Батлер ухопився за кийок і замахнувся, немов битою, на другий кінець якої причепили ельфа. Граб скрикнув, відділився від кийка і полетів прямо на трьох своїх товаришів.

Батлер не зупинився, і кийок відправив у нокдаун іще двох ельфів. Один хоробрий малюк заліз йому на спину і тикав своїм кийком. Батлер на нього впав. Щось хруснуло, тикання припинилося.

Раптом йому в підборіддя уперлося дуло. Якомусь офіцерові вдалося дістати зброю.

— Не рухайся, Хлопче Бруду, — почув дворецький приглушений голос. Пістолет мав досить серйозний вигляд. У капсулі сердито булькнула охолоджуюча рідина. — Не змушуй мене стріляти.

Батлер підвів очі до неба. Інша раса, а кліше такі самі. Він відмахнувся від ельфа долонею. Чоловічок, певне, відчув, що на голову йому звалилося небо.

— Тепер не стрілятимеш?

Батлер підвівся. Навколо нього лежали непритомні ельфи. Перелякані, так. Але ж ніяк не мертві. Місію виконано.

Проте один хлопець придурювався. Коліна він тримав стуленими. Батлер підняв його за шию, легко обхопивши її великим і вказівним пальцями.

— Ім’я?

— Г-граб... Тобто, капрал Кельп.

— Так, капрале, передай своєму командирові, що наступного разу, коли я побачу тут озброєних ельфів, перестріляю зі снайперської гвинтівки. Жодних дротиків. Панциробійні кулі.

— Так, сер. Снайперська гвинтівка. Зрозумів. Усе по-чесному.

— Добре. Тобі дозволяється забрати поранених.

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— І якщо на якомусь санітарі хоч блисне зброя, я підірву кілька мін, що приховав на території.

Граб мало не вдавився, його обличчя за візором геть зблідло.

— Неозброєні санітари. Ясно.

Батлер опустив ельфа на землю, обсмикнув туніку кремезними пальцями.

— І останнє. Слухаєш?

Капрал енергійно закивав.

— Потрібен ельф для переговорів. Той, що приймає рішення. Аж ніяк не офіцер, якому потрібно радитися з начальством. Зрозуміло?

— Добре. Тобто, мені здається, що добре. На жаль, я один із таких офіцерів. Бачите, я навіть не можу дати гарантій, що все буде добре...

Батлеру закортіло дати хлопцеві добрячого стусана.

— От і добре. Я зрозумів. Замовкни!

Граб послухався, міцно стиснув губи і кивнув.

— Отак. А тепер позбирай усю зброю і шоломи і склади їх у купу. Потім можеш іти.

Граб набрав повітря. Гм, можна іще погратися в героя.

— Не можу цього зробити.

— Хіба? Чому?

Граб випрямився.

— Офіцер ЛЕП ніколи не залишає своєї зброї.

Батлер кивнув.

— Слушно. Та варто було спробувати. Іди.

Граб досі не міг повірити у власну вдачу, тож поспішив до командної вежі. Єдиний ельф, що лишився на ногах. Трабл хропів носом у гравії, а Граб розмовляв із Брудним Монстром. От мамуся дізнається!

Холлі сіла на краєчок ліжка, вхопилася за металевий каркас. Повільно піднялася, напружуючи руки. Ліктьові суглоби мало не викрутилися. Вона постояла кілька секунд і впустила каркас на цементну підлогу. В повітря знялася хмаринка пилу, по цементу розбіглися шпаринки.

— Добре, — криво всміхнулася дівчина.

Холлі покосилася на камеру. Звісно, за нею спостерігають. Не можна гаяти часу. Вона напружила пальці і знову підняла каркас, потім іще і ще, доки на пальцях не лишилися глибокі сліди від сталевих прутів. Кожного разу на нещодавно зацементованій підлозі з’являлося більше розколин.

Через кілька хвилин двері відчинилися, і до кімнати забігла Джульєтта.

— Що ти робиш? — накинулася вона. — Хочеш зруйнувати будинок?

— Я зголодніла! — відповіла Холлі. — І мені набридла ця дурна камера. Чи ви взагалі годуєте в’язнів? Мені потрібна їжа!

Джульєтта стиснула кулаки. Артеміс попереджав, щоб вона була чемною, та терпіння рано чи пізно закінчується.

— Немає потреби вистрибувати зі штанів... чи що там ви, ельфи, носите. Отже, що ви їсте?

— Дельфіни є? — саркастично поцікавилася Холлі.

Джульєтта здригнулася.

— Немає, нахабо!

— Тоді фрукти. Або овочі. Переконайся, що вони миті. Не хочу, щоб в мою кров потрапили хімікати.

— Ха-ха, яка кмітлива дівчинка. Не хвилюйся, уся наша їжа органічна. — Джульєтта повернулася до дверей, але зупинилася: — І не забувай про правила. Навіть не намагайся втекти з дому. І немає потреби псувати меблі. Не змушуй мене вдаватися до крайнощів.

Щойно кроки Джульєтти стихли, Холлі знову взялася за ліжко. Коли маєте справу з ельфами, мусите бути уважними. Накази слід віддавати віч-на-віч, і вони мають бути точними. Якщо ви скажете, що немає потреби псувати меблі, то цим ви не забороните ельфові їх трощити. І ще, Холлі не мала жодного наміру втікати з будинка. Чого не скажеш про втечу з камери.

Артеміс підключив іще одного монітора. Він підключався до камери в спальні Анджеліни Фаул. Хвилинку спостерігав за мамою. Інколи він почувався дуже ніяково, немов шпигував за нею. Утім, це ж заради її добра. Завжди існувала загроза, що вона щось собі заподіє. Зараз жінка мирно спала, наковтавшись снодійного, що Джульєтта лишила на таці. Це частина плану. Важлива частина.

До кімнати зайшов Батлер. У руках у нього була купа ельфійської зброї. Дворецький потер шию.

— Маленькі негідники.

Артеміс відірвався від монітору і подивився на слугу.

— Проблеми?

— Нічого серйозного. Але ті кийки дуже надокучливі. Як наша полонянка?

— Добре. Джульєтта пішла її годувати. Боюся, капітан Шорт починає втрачати розум.

На моніторі Холлі гамселила ліжком по цементу.

— Її можна зрозуміти, — зауважив слуга. — Уявіть, яка вона збентежена. Але тунель вона не продовбе.

Артеміс посміхнувся.

— Ні. Маєток збудований на вапняку. Тунель не зможе прокопати навіть гном.

Як виявилося, він помилявся. Дуже помилявся. Історичний момент для Артеміса Фаула.

Для виняткових ситуацій в ЛЕП існували певні процедури. Щоправда, такого, щоб зразковий загін було знищено однією людиною, іще не траплялося. Втім, треба було щось робити, і якомога скоріше.

Особливо зважаючи на той факт, що на небі вже з’явилися перші золотаві відтінки.

— Усе готово? — гримнув Рут у мікрофон, незважаючи на те, що той був чутливий навіть до сказаного пошепки.

«Усе готово», — подумав Фоулі, прикручуючи до вежі спостереження останній таріль. Дідько забирай цих військових. Усе готово; роби що тобі кажуть; я не знаю, мені наказали. Так неточно.

Але вголос сказав:

— Немає потреби кричати, командире. Мої навушники почують, як павук шкребеться на Мадагаскарі.

— А там що, павук шкребеться?

— Ну... Не знаю. Вони не можуть...

— Не змінюй тему, Фоулі, відповідай на запитання!

Кентавр вилаявся. Командир сприймав усе дуже буквально. Він підключив до ноутбука модем.

— Гаразд. Усе... Все готово.

— Саме вчасно. Клацай тумблером!

Утретє за такий недовгий час Фоулі вишкірив зуби. Він і справді був типовим недооціненим генієм. Клацай тумблером — як вам таке? У Рута черепна коробка замала, щоб зрозуміти, що він тут намагається зробити.

Зупинити час — це не просто натиснути кнопку, тут цілий ряд делікатних процедур, які потрібно виконати надзвичайно уважно. Інакше стоп-зона раптово скінчиться, і від офіцерів лишиться купка попелу і радіоактивних відходів.

Правда, що ельфи зупиняють час уже кілька тисячоліть, але сьогодні, в час супутникової комунікації та Інтернету, люди можуть помітити, якщо зона випаде з часу на кілька годин. Були часи, коли можна було зупинити час у цілій країні, і Народ Бруду просто вважав, що боги розсердилися. Зараз усе геть не так. Зараз люди мають інструменти, що дозволяють виміряти будь-що, тож якщо і зупиняти час, то робити це варто дуже обережно й точно.

За давніх часів збиралися собі п’ять ельфів-магів, утворювали пентаграму навколо цілі і накривали її магічним захистом. Час усередині пентаграми зупинявся.

І все було дуже добре, якщо магові не потрібно було вискочити в туалет. Не одну блокаду програли лише тому, що ельф випив на одну склянку вина більше, ніж потрібно. До того ж чарівники дуже швидко втомлювалися, починали боліти м’язи на руках. Якщо все складалося добре, то можна було виграти десь години півтори, тож результат не завжди був вартий докладених зусиль.

Фоулі вирішив автоматизувати всю процедуру. Він зробив так, що роль магів перейшла до літієвих акумуляторів, потім здогадався оточувати потрібну територію тарелями приймачів. Здається, просто? То лише здається. Проте певні переваги були. По-перше, ніяких перебоїв живлення. Акумулятори навіть і не думали вихвалятися один перед одним. Можна було точно сказати, скільки енергії знадобиться, і стало можливим продовжити блокаду аж до восьми годин.

І так уже сталося, що маєток Фаулів був ідеальним місцем для зупинки часу, — ізольований і обгороджений. Навіть із вежами, на яких так чудово можна було розмістити тарелі. Немов Артеміс Фаул сам напрошувався... Палець Фоулі завмер за міліметр від кнопки. Чи таке можливо? Врешті-решт, людське дитинча завжди на крок попереду.

— Командире?

— Уже готово?

— Не зовсім. Є дещо...

Рут так рявкнув, що у Фоулі мало навушники не повискакували.

— Ні, Фоулі! Ніякого дещо немає! Позбав мене своїх геніальних ідей. Життя капітана Шорт у небезпеці, тож натисни кнопку до того, як я підіймуся на вежу і натисну її твоїм обличчям!

— Як зворушливо, — буркнув Фоулі й натиснув кнопку.

Лейтенант Каджон перевірив місяцеметр.

— У вас вісім годин.

— Я сам знаю, — огризнувся Рут. — І припини ходити за мною. У тебе що, немає роботи?

— Власне, якщо ти згадав, я маю налаштувати біо- бомбу.

Рут обернувся.

— Не дратуй мене, лейтенанте. Якщо на кожному кроці я чутиму твої коментарі, як я зможу зосередитись? Просто роби те, що вважаєш за потрібне. Та будь готовий захищатися перед трибуналом. Наробимо помилок, полетять голови.

— Саме так, — ледь чутно прошепотів Каджон. — Та моєї серед них не буде.

Рут подивився на небо. На маєток Фаулів немов опустилося мерехтливе лазурне покривало. Добре. Вони відрізані від світу. За стінами продовжувалося життя, та якби хтось опинився в маєтку, подолавши міцні стіни і високі ворота, він би знайшов будинок порожнім, бо всі його мешканці лишилися в минулому.

Отже, наступні вісім годин маєток Фаулів проведе в сутінках. Після цього Рут не зможе гарантувати Холлі безпеку. Враховуючи серйозність ситуації, Каджону скоріше за все доведеться ужити рішучих заходів у вигляді біобомби. Рут уже бачив синій спалах. Жодна жива істота не лишилася живою. Навіть пацюки.

Рут наздогнав Фоулі біля північної вежі. Кентавр припаркував підйомник біля стіни. Місце блокади уже обплутали кабелі, час від часу блимала оптика.

— Фоулі? Ти тут?

Кентавр у капелюсі з фольги визирнув із живота старого вительбушеного транспортера.

— Я тут, командире. Гадаю, ви прийшли натиснути кнопку моїм обличчям.

Рут мало не розреготався.

— Навіть не думай видурити в мене вибачення. На сьогодні я свій ліміт вичерпав. І то на старого друга.

— Каджон? Перепрошую, командире, та я б не став витрачати свої вибачення на лейтенанта. Він би навіть думати про щось таке не став, якби заколов вас ножем у спину.

— Ти помиляєшся щодо нього. Каджон — гарний офіцер. Трохи запальний, це правда, та коли настане час, він усе зробить правильно.

— Правильно для себе, мабуть. Не думаю, що Холлі посідає перше місце у списку його пріоритетів.

Рут нічого не відповів. Бо не зміг.

— Іще одне. У мене є підозра, що Артеміс Фаул сам хотів, щоб ми зупинили час. Урешті-решт, усе, що ми досі робили, зіграло йому на руку.

Рут потер скроні.

— Неможливо. Звідки людині знати про можливість зупинити час? У будь-якому разі, зараз не дуже слушний момент для теорій, Фоулі. У нас менше восьми годин, щоб уладнати справу. Отже, що ти для мене маєш?

Фоулі поцокотів до обладнання, що лежало біля стіни.

— Точно можу сказати, що воно не важке. Після того, що сталося з першим загоном, ми не можемо собі такого дозволити. Шолома теж не буде. Здається, той велетень їх колекціонує. Власне, щоб продемонструвати свою добру волю, ми посилаємо вас неозброєним і незахищеним.

Рут аж рота роззявив.

— В якій інструкції ти таке вичитав?

— Стандартні процедури. Довіра прискорює порозуміння під час комунікації.

— Облиш цитати і дай мені щось, із чого стріляють.

— Як хочете, — зітхнув Фоулі й узяв із полиці щось схоже на палець.

— Що це?

— Палець. А ви що подумали?

— Палець, — зізнався Рут.

— Так, проте палець не звичайний. — Кентавр озирнувся, щоб переконатися, що за ними ніхто не спостерігає. У кінчик умонтований особливий дротик. Лише один постріл. Торкаєшся когось пальцем, і той заплющує оченята.

— Чому я такого раніше не бачив?

— Це секретна штука...

— І?.. — з підозрою запитав Рут.

— Бували нещасні випадки...

— Розказуй, Фоулі.

— Агенти забували, що надягли пальця.

— Хочеш сказати, самі себе підстрелили?

Кентавр сором’язливо кивнув.

— Один із наших найкращих шпигунів вирішив поколупатися в носі. Три дні на лікарняному.

Рут намотав на вказівний палець «меморі латекс», і той одразу став такої самої форми і кольору, що і «рідний» палець.

— Не хвилюйся, Фоулі, я не повний дурень. Щось іще?

Фоулі дістав щось схоже на фальшиві сідниці.

— Ти ж не серйозно! Яка від них користь?

— Ніякої, — признався кентавр. — Та на вечірках можна добре розважитись.

Рут пирхнув. Із його боку то було помилкою.

— Так, облишимо жарти. Ти зв’язок мені забезпечиш?

— Звісно. Одна іридокамера. Якого кольору бажаєте? — Він зазирнув в очі командира. — Гм... Брудно-коричневий, — узяв із полиці маленьку пляшечку і виловив із рідини електронні контактні лінзи. Великим і вказівним пальцями підняв Рутові повіко і вставив іридокамеру. — Може трохи подразнювати. Намагайтеся не терти, а то зануриться в око. Тоді доведеться лізти до вашої голови, а там немає аж нічого цікавого.

Рут блимнув, намагаючись стримати сльозинку.

— Оце й усе?

Фоулі кивнув.

— Усе, на що ми можемо ризикнути.

Командир неохоче погодився. Без звичного трьохбарельного бластера він почувався дуже легко.

— Гаразд. Сподіваюся, цей дивовижний палець на щось здатен. І якщо він, Фоулі, вистрелить мені в носа, ти повернешся до Небесного Міста найближчим транспортером.

Кентавр посміхнувся.

— Просто будьте обережнішим у туалеті.

Рут не засміявся. Є речі, про які не жартують.

*

Годинник Артеміса зупинився. Ніби Гринвіча більше не існувало. А може, вони зникли, подумав Артеміс. Перевірив сайт CNN. Зображення застигло. Ледь помітно мерехтів монітор. Хлопець не втримав задоволену усмішку. Вони це зробили. Саме так, як і було написано в Книзі. ЛЕП зупинив час. Усе згідно з планом.

Час перевірити теорію. Артеміс підкотився до монітора й активував мамину камеру на сімдесятисантиметровому екрані. Анджеліни уже не було в шезлонгу. Артеміс подивився в кімнаті. Порожньо. Мами не було. Зникла. Посмішка стала іще ширшою. Чудово. Він так і припускав.

Хлопець переключився на Холлі Шорт. Та знову довбала підлогу ліжком. Час від часу вставала з матрацу і лупцювала кулаками стіну. Може, не такий уже то і відчай? Може, в її поведінці є певна мета? Він стукнув по монітору худеньким пальцем.

— Що ти за штучка, Капітане? Що ти задумала?

Його відволікло метушіння на вулиці.

— Нарешті, — зітхнув він. — Гра починається.

До входу наближалася фігура. Маленька, проте імпозантна. Без прикриття. Схоже, підготувалися.

Артеміс натиснув кнопку інтеркому.

— Батлере? У нас гість. Я його пущу. А ти повертайся сюди і спостерігай за камерами.

Йому відповів металевий голос дворецького:

— Десята сорок, Артемісе. Іду.

Артеміс застібнув дорогий піджак і зупинився перед дзеркалом, щоб поправити краватку. Суть переговорів була в тому, щоб утримати всі козирі, а якщо їх і не було, вдавати, що вони таки є.

Артемісові хотілося виглядати зловісно. «Ти зло, — сказав він сам собі. — Але дуже розумне зло. І рішуче, не забудь про рішучість». Він узявся за ручку дверей. Спокій. Глибокий вдих. Не думати про те, що він міг недооцінити ситуацію і його можуть підстрелити. Один, два, три... Він відчинив двері.

— Доброго вечора, — дуже ввічливо сказав хлопець, хоч вигляд у нього мав бути зловісний, лихий, розумний і рішучий.

Рут зупинився на порозі, підняв руки, демонструючи, що в нього немає великого небезпечного пістолета.

— Ви Фаул?

— Артеміс Фаул до ваших послуг. А ви хто?

— Командир ЛЕП Рут. Отже, ми знаємо, кого як звуть, можемо переходити до наступного етапу.

— Звісно.

Рут вирішив узяти ситуацію під свій контроль.

— Підійдіть сюди. Так, щоб я міг вас бачити.

Погляд у хлопця став крижаним.

— Хіба ви нічого не зрозуміли з того, що я вам показав? Корабель? Ваші командос? Потрібно іще когось убити?

— Ні, — квапливо відповів Рут. — Просто...

— Просто хотіли виманити мене на вулицю, де мене можна було б захопити і обміняти на ельфа. Будь ласка, командире Рут, не будьте бовдуром або ж пришліть когось розумнішого.

Рут відчув, як до щік прилила кров.

— А тепер послухайте мене, молодий...

Артеміс посміхнувся.

— Не дуже вдалий прийом для переговорів, командире. Утратили контроль, навіть за стіл не встигли сісти.

Рут кілька разів глибоко вдихнув.

— Добре. Як скажете. Де ви хочете провести переговори?

— У домі, звісно. Ви маєте дозвіл зайти, та пам’ятайте, що життя капітана Шорт у ваших руках. Будьте обережні.

Рут поплентався за хлопцем склепистим коридором. Із портретів на нього дивилося кілька поколінь Фаулів. Вони пройшли крізь дубові двері до довгої кімнати для конференцій. За столом уже приготували два місця, поклали блокноти, поставили попільнички і глечики з водою.

Рут зрадів попільничці й одразу ж витяг із кишені пожовану сигару.

— Може, не такі ви вже і варвари, — пробурмотів він, випускаючи хмаринку зеленого диму. На глечик із водою командир уваги не звернув, а налив собі із фляги якоїсь бузкової рідини. Зробив великий ковток, відригнув і сів.

— Готові? — Артеміс перегорнув записи, немов сторінки газети. — От яка у нас ситуація. Я маю матеріали, що викривають ваше підземне існування, і ви неспроможні мене зупинити. Отже, я абсолютно впевнений: що б я не попросив, то буде зовсім невеличка ціна.

Рут виплюнув тютюнову кашку.

— Думаєте, що можете просто розмістити інформацію в Інтернеті.

— Ну, не зараз. Ви ж зупинили час.

Рут мало не вдавився. То був їхній козир. Дідько забирай.

— Якщо ви знаєте про зупинку часу, то мусите знати і про те, що повністю відрізані від зовнішнього світу. Можна сказати, безсилі.

Артеміс зробив у блокноті позначку.

— Заощадимо час. Я прекрасно розумію ваші штучки. Якщо якогось ельфа захоплюють, ЛЕП спочатку висилає Службу Вилову повернути те, що загубилося. Так ви і зробили. Вибачте, що я посміхнувся. Служба Вилову? Придумали ж таке. Скаутський патруль із водяними пістолетами впорався б із ними за кілька хвилин.

Рут мовчки пускав дим, люто вгризаючись у кінчик сигари.

— Наступний офіціальний етап — перемовини. І нарешті, коли скінчаться вісім годин і сторони не дійдуть згоди, підірвуть біобомбу, дія якої не вийде за межі території, де зупинився час.

— Схоже, ви в біса багато про нас знаєте, пане Фауле. Дозвольте припустити, що ви не здасте своє джерело інформації.

— Правильно.

Рут розчавив залишки сигари в попільничці.

— Отже, які ваші вимоги?

— Лише одна. Одна-єдина.

Артеміс підсунув через полірований стіл аркуш паперу. Рут прочитав, що там написано.

— Одна тонна двадцятичотирьохкаратного золота. В маленьких злитках без позначок. Ви жартуєте.

— Аж ніяк.

Рут випростався.

— Хіба ви не розумієте? Ваша позиція дуже невигідна. Ви або повертаєте капітана Шорт, або ми будемо змушені всіх вас убити. Середини немає. Ми не ведемо переговорів. Аж ніяк. Я тут лише для того, щоб пояснити вам факти.

Артеміс посміхнувся вампірською усмішкою.

— Та ні, переговори відбудуться, командире.

— Справді? І чому це ви вважаєте себе таким особливим?

— Я особливий, бо знаю, як вийти за межі заблокованої зони.

— Неможливо, — хмикнув Рут. — Цього ніхто не може.

— Ще й як можливо. Повірте, я ще не помилявся. Рут вирвав першу сторінку і поклав її до кишені. — Маю подумати.

— Не кваптеся. У нас вісім годин... перепрошую, сім із половиною. Тоді вийде час для всіх.

Рут довго мовчав, постукуючи пальцями по столу. Він набрав повітря, щоб заговорити, проте передумав і швидко підвівся.

— Ми з вами зв’яжемося. Не хвилюйтеся, я вийду сам.

Артеміс відсунув стільця.

— Так. Але запам’ятайте, жоден представник вашої раси не має дозволу сюди заходити, доки я живий.

Рут пішов коридором, поглядаючи на портрети. Зараз краще піти й обдумати нову інформацію. Хлопчик Фаул — гідний опонент. Але він зробив одну велику помилку: припустив, що Рут гратиме за його правилами. Проте Джуліус Рут отримав командирські погони не за те, що дотримувався правил. Настав час неортодоксальних дій.

Запис іридокамери Рута переглядали експерти.

— Бачите тут, — сказав професор Кумулус, спеціаліст-біхевіоролог. — Він покривився. Бреше.

— Дурниці, — відмахнувся доктор Аргон, психолог із підземних регіонів США. — Щось засвербіло. Засвербіло, то ж він почесав. Жодного лихого наміру.

Кумулус повернувся до Фоулі.

— Тільки послухай його. Як я можу працювати із цим шарлатаном?

— Відьмак, — огризнувся Аргон.

Фоулі підняв волохаті долоні.

— Джентльмени, будь ласка. Маємо порозумітися. Виняткова ситуація.

— Байдуже, — заявив Аргон. — За таких умов я працювати не можу.

Кумулус схрестив на грудях руки.

— Якщо він не може, то і на мене не розраховуйте.

Двері розчинилися і увійшов Рут. Обличчя в нього було іще темнішим, ніж зазвичай.

— Ця людина грається з нами. Я такого не терпітиму. Що вдалося експертам розібрати на плівці?

Фоулі трохи посунувся, щоб командиру було видно, як тікають так звані професіонали.

— Власне, вони не працюватимуть за таких умов.

Рутові очі перетворилися на щілини, ніби він узяв експертів на приціл.

— Прошу?

— Пану доктору не вистачає глузду, — сказав Кумулус, не знайомий із темпераментом командира.

— Ме-мені не вистачає глузду? — образився Аргон, який теж зовсім нічого про Рута не знав. — А сам? Печерний ельф! Такі абсурдні інтерпретації невинних жестів!

— Невинних? Та цей хлопець — мішок нервів. Він явно бреше. Це ж і дитина зрозуміє!

Рут опустив кулак на стіл, і на полірованій поверхні з’явилася павутина тріщин.

— Мовчати!

І всі замовкли. Тієї ж миті.

— Отже, ви ті самі розумні експерти, яких прислали на це завдання. Правильно?

Парочка кивнула, не насмілившись порушити наказ мовчати.

— Можливо, для вас це справа життя і смерті, тож я хочу, щоб ви зосередилися. Зрозуміло?

Вони знову кивнули.

Рут витягнув з ока камеру.

— Перемотай, Фоулі. Майже до кінця.

Події на плівці розгорталися з неймовірною швидкістю. На моніторі Рут побіг за людиною до конференц-кімнати.

— Тут. Зупини. Можеш збільшити його обличчя?

— Чи можу я збільшити його обличчя? — хмикнув кентавр. — Чи може гном украсти павутину в павука?

— Так, — відповів Рут.

— Це було риторичне питання.

— Мені не потрібні уроки граматики, Фоулі, просто збільш зображення, гаразд?

Фоулі заскреготав зубами.

— ОК, босе. Зроблю.

Пальці кентавра забігали по клавіатурі зі швидкістю світла. Обличчя Артеміса розрослося на весь екран.

— Раджу вам послухати, - сказав Рут, хапаючи експертів за плечі. — Це вирішальний момент вашої кар’єри.

— Я особливий, — сказав рот на екрані, — бо знаю, як вийти за межі заблокованої зони.

— А тепер, — гримнув Рут, — скажіть мені, чи він бреше?

— Прокрутіть іще разок, — попросив Кумулус. — Покажіть його очі.

Арагон кивнув.

— Так, лише очі.

Фоулі натиснув на кілька клавіш, і на екрані з’явилися величезні темно-сині очі Артеміса.

— Я особливий, — сказав людський голос, — бо знаю, як вийти за межі заблокованої зони.

— То що? Бреше?

Кумулус із Арагоном перезирнулися, забувши про сварку.

— Ні, — в один голос сказали вони.

— Він каже правду, — додав біхевіорист.

— Або, — підхопив психолог, — принаймні він так уважає.

Рут промив око спеціальним розчином.

— Так я і думав. Ледь я глянув йому в очі, одразу зрозумів, що він або геній, або божевільний.

Із монітора на них дивилися холодні очі Артеміса.

— Тож, хто він? — поцікавився Фоулі. — Геній або божевільний?

Рут зняв із гачка кобуру зі своїм трьохбарельним бластером.

— Яка різниця? — кинув він, застебнувши її на поясі. — Відвезіть мене до зовнішньої лінії Е1. Здається, Фаулу відомі всі наші правила. Час їх порушити.