Франсуа-Арман нарешті отямився. Озираючись навкруги, він побачив, що його дружина, незважаючи на такий недоречний для сну час, спокійно задає хропака на дивані. А ще він ніяк не міг зрозуміти, чому у вітальні такий страшенний безлад.
— Що тут сталося? — спитав він Арчибальда і почухав потилицю.
— У нас гість, — спокійно відповів дідусь, вказуючи на Упиря.
Помітивши його, Арман знову приготувався зімліти. Ноги в нього підкосилися, очі закотилися, але в ту ж мить, коли тулуб зятя схилився, Арчибальд схопив шматок торта і жбурнув його просто в обличчя Армана. Як ви знаєте, кремовий торт — найкращий засіб проти недоречного знепритомнення.
— Годі, Армане! Отямся! Ще встигнеш зімліти! — командним тоном промовив Дідусь.
Артурів батько підскочив і виструнчився, як за командою «струнко!», забувши про заліплену кремом фізіономію.
— А де ж мій зефіррррр?! — пролунав громоподібний голос Упиря, який ніколи нічого не забував.
— Ой, фараз, фараз!.. — відповів Ар-ман, бігцем ковтаючи крем, що потрапив до рота, і підтюпцем помчав до кухні.
Стурбована Маргарита взяла чоловіка під руку і питально зазирнула в очі. Але Арчибальд і сам не знає, як припинити цей жах. Та несподівано в його голові сяйнула ідея.
— Послухай-но, Жахливий У, я здогадався про твої наміри. Не чіпай моєї родини — і ти отримаєш те, за чим прийшов.
Упир посміхнувся — добре мати справу з мудрими людьми.
— Чесне слово! — промовив він, поклавши рукоклешню туди, де в людей зазвичай серце.
Але ж серця в нього немає!
— Слово? Та ти ж ніколи його не дотримувався! — спалахнув дідусь.
— Неправда! Коли я тебе в Забороненому місті кинув до в'язниці, то пообіцяв, що не страчу доти, доки ти мене чогось навчатимеш. І я дотримався слова, чи не так?
Що сказати Арчибальдові, якщо все так і було?!
— Ось і нині обіцяю покинути твій дім, як ти віддаси мені те, що я шукаю! Або хоча б те, що від нього лишилося!
— А моя родина?
Упир замислився — він завжди знищував свідків.
— Ну гаразд, — знехотя промовив він. — Я — великий володар, а тому можу дозволити собі бути великодушним. І ти вцілієш, і твоя родина! — з відвертим незадоволенням пообіцяв У.
Арчибальд уже ладен повірити Упиреві, та передбачливість узяла гору: цікаво, чому завойовник так легко погодився виконати його прохання, не поставивши жодної умови?
— За однієї умови! — ніби підслухавши дідуся, загорлав У.
— Слухаю тебе, — відповів дідусь: він все одно не мав вибору.
— Незабаром мої раби побудують мені палац — як тільки я знайду для нього добре місце. Так от, коли я в ньому замешкаю, нехай Маргарита щонеділі приносить туди свій знаменитий шоколадний торт, прикрашений журавлиною в цукрі і мигдалевими горішками.
Виявляється, Упир не лише гурман, а ще й естет!
Арчибальд спохмурнів і глибоко вдихнув, щоб його відмова прозвучала якомога поважніше.
Та Маргарита його випередила.
— Згода! — сказала вона так, що дідусь не міг і слова вставити.
А якщо Маргарита погодилася, значить, вона все обміркувала. Вона не жбурляла слів на вітер.
— Щонеділі, о десятій ранку, я приноситиму у твій палац торт, який ти мені замовив, — упевнено підсумувала бабуся.
І хто їй посміє заперечити? Упиреві лишається чемно попрощатися.
— Ну й гаразд! — розплився в усмішці повелитель Сьомого континенту.
Утім, Упир не знає, що таке усміхатися — він просто відтворює людську міміку.
Вилізши на дах вагона, Селенія побачила свій меч і, схопивши його за руків'я, потягла до себе. Меч піддався, ніби його застромили не в тверді дошки, а в пісок. У цю мить напіврозбитий потяг загальмував біля вокзальної платформи, розташованої поруч із ніжкою дідусевого письмового столу.
— Кінцева, всі виходять! — гукнув Артур, дуже задоволений, що цілим і неушкодженим вийшов із запеклої бійки.
Зіскочивши на перон, Селенія та Барахлюш озирнулися навсібіч. Африканські маски, розвішані на стінах, налякали їх. Адже коли на них дивитися знизу, то вони здаються велетенськими обличчями, вирубаними на скелях височезних гір. Сотні книг на підлозі були подібні до розфасованого паштету домашнього приготування, шматочки якого поклали в якомусь загадковому порядку, про який знають лише господарі дому. Шматочки утворили павутину звивистих вуличок, в лабіринті яких так просто заблукати.
Артур підійшов до однієї іграшки, що лежала серед кімнати. Це будівельний кран із довгою стрілою і крихітним кошиком. Артур підштовхнув друзів до кошика.
— Куди ти хочеш нас везти? — стурбовано спитала Селенія. В кошичку крана вона відчувала себе ще менш комфортно, ніж в горіховій шкаралупі. © http://kompas.co.ua
— Те, що ми шукаємо, сховане нагорі, над дідусевим столом! Чуєш, Барахлюше! Чи не міг би ти своїм ножиком опустити он той важіль?
Юний принц скептично поглянув на великий чорний важіль, що стримів на пульті управління.
— Нема питань! — відповів він, упевнений у собі, а точніш, у своєму ножикові, що має близько двохсот усіляких штукенцій, і який би, якби умів сміятися, розреготався, почувши таке просте завдання.
Барахлюш узяв ножика і натиснув двадцять сьому кнопку. З ножика вилетіла дюжина різнобарвних метеликів і розлетілася врізнобіч.
— Опс! Здається, я помилився! Завжди плутаю потрібну кнопку з метеликовикидачем!
Барахлюш знову покрутив ножик і натиснув на кнопку — сімдесят другу. Величезна блямба гидко-зеленого кольору, схожа на пережовану жуйку, прилипла до важеля управління. Трос натягся — і кошик поволі поповз угору разом з нашими мандрівниками.
— А так пересуватися значно приємніше, ніж потягом! — повідомив зраділий Барахлюш.
Щоб помилуватися краєвидами, Селенія визирнула із кошика. Підлогу всіяли сотні незнайомих їй предметів. Вона з цікавістю їх розглядала, намагаючись зрозуміти, чим корисний такий великий безлад. Уявіть собі дитину, що все життя прожила в провінції і враз опинилася на верхівці найвищого нью-йоркського хмарочосу. Якщо уявили, значить, вам зрозумілі принцесині відчуття.
Артур чудово тут орієнтується — йому знайомий кожен предмет. Тому він більше зацікавився пережованою жуйкою, яку виплюнув ножик юного принца.
— Поясни, будь ласка, що за гидке місиво вискочило з твого ножика?
— Слиз із пуголовків! — відповів Барахлюш.
— А навіщо тобі слиз із пуголовків? — спитав Артур, якого вже знудило.
— Ну… Наприклад, щоб залити торт із яєць гусені! — знизав плечима принц.
Такий рецепт виготовлення торту не викликав у нього негативних емоцій — на відміну від Артура. Добре, що хлопчик давно не їв, а то б усе, надбане шлунком, вмить випало за борт кошика.
Тим часом кошик прибув на кінець стріли, підведеної до самого Арчибальдового столу. Почекавши, поки він перестане гойдатися, Артур звівся на ноги і, змахнувши руками, стрибнув на стіл. Селенія — за ним. Звісно, вишуканіше й граціозніше.
— А я залишуся тут! І охоронятиму ваш тил! — гордо заявив Барахлюш.
Та Селенію не обдуриш. Вона чудово знає, що її братик вирішив лишитися не тому, що в нього стався напад героїзму, а навпаки: він боїться стрибати.
— Як це благородно з твого боку! — єхидно промовила Селенія. — Отже, якщо сюди прийде Темрякос, ти його затримаєш і вартуватимеш, аж доки ми повернемося!
— Ой, Темрякос… звичайно, так, так, — невпевнено промимрив принц, до якого дійшло, що він зі своєї волі набрався по саміхалявки.
Артур із Селенією видряпалися на гору зі складених одна на одну книжок. Тим часом під дверима промайнула чиясь тінь. Тінь така страшна, хоча й невеличка — всього кілька міліметрів. Це Темрякос. Він отямився, збадьорився і став удвічі обережніший. Зіткнення з дверима обійшлося йому в декілька залізяк, що вилетіли з гребеня.
Вартовий Барахлюш не міг його це помітити, бо Темрякос схожий на великого чорного жука, який повз по світлій підлозі. Щоб повідомити про це Артура, юний принц намагався свиснути, але переляк звів йому щелепи. Темрякос підбіг до потяга, скочив на підніжку і проліз у вагон. Виставивши вперед меча з уже трьома лезами, він пильно обшукував усі закапелки салону. Барахлюш намагався свиснути, заклавши пальці до рота, одначе звук, що полинув звідти, можна було б порівняти хіба що із шипінням повітря, яке втікає з погано зав'язаної кульки.
А Селенія з Артуром уже підкорили книжкову верховину.
— І куди ми тепер? — спитала принцеса, стомлена несподіваним переходом.
— На першу поличку! — відповів Артур, показуючи пальцем угору.
Там стрункими рядами височіли книжки, засвідчуючи особливу пошану Арчибальда до цих багатств людських знань. Між книжками сховано маленьку пляшечку.
— Якщо дідусь її нікуди не переховав, ми вип'ємо рідину, виростемо і зупинимо того бісового Упиряку!
Почувши закляте ім'я, Селенія мало не зірвалася вниз. Артур учасно допоміг.
— Вибач мені! — жалібно попросив хлопчик, і на обличчі його відбилося правдиве каяття.
Він же знає, що вимовлене вголос ім'я повелителя Сьомого континенту накликає біду! А біда приходить, не попереджаючи.
І ніби на підтвердження цієї простої істини, до кабінету ввалився Упир. Його тінь на стіні наводить жах більше, ніж синова тінь, бо вона вища трьох метрів.
Артур із Селенією завмерли. У Барахлюша затремтіли вуха, А Темрякос, унюхавши запах гнилизни, став енергійно водити носом. За Упирем до кабінету зайшов дідусь, а за дідусем показався Альфред з м'ячиком у зубах. Порогу пес не переступив: поруч із цим опудалом він може піддатися спокусі і вгризти мерзенного монстра за ногу. Поглянувши вниз, Арчибальд помітив понівечений вагон.
— Ну це ж треба! Черговий подвиг Альфреда! Ну стривай, Артур тебе по голівці не погладить, коли повернеться! — строго промовив Арчибальд, беручи до рук поламаного вагона.
Почувши своє ім'я, Альфред замахав хвостом. Артурові хотілося закричати, що пес не винен, що це негідник Темрякос знищив потяг, та він уже знає, що кричати даремно: його голос занадто слабкий і не долетить до дідусевих вух.
Арчибальд роздивлявся той самий вагон, у якому принишк Темрякос. Злочинець почувався камінцем у черевику і щосили чіплявся за все підряд, щоб не впасти на підлогу.
— Я спробую відремонтувати до Артурового повернення! Щоб тобі пощастило викрутитися! — по-змовницьки підморгнув дідусь псу.
Арчибальд поставив вагон на стіл, і Темрякос швидко пірнув під єдине вціліле підвіконня. Потім старий перевів погляд на книжки, відрахував сьому від кінця і дістав її. На ту мить Артур із Селенією теж дійшли до тієї книжки: стоячи обабіч неї, вони відчайдушно махали руками. «Якщо дідусь нас не почує, то, може, побачить!» — подумки сподівався хлопчик, вимахуючи руками, як сигнальник на борту авіаносця.
Арчибальд обережно зняв книжку з полиці. Артур-сигнальник спостерігав за тим, як довгожданий корабель проплив повз нього, не скориставшись ні його лоцманськими талантами, ні його якостями сигнальника.
— Дідусю! Ми тут! Це я! — загорлав Артур.
Та марно він дер горло і стрибав, немовби маленька мавпочка: ніхто його не побачив і не почув. Арчибальд засунув руку в отвір і дістав пляшечку. Артур із Селенією у відчаї спостерігають, як жаданий засіб зростання забрали у них із-під самого носа!
Поклацуючи зубами з ляку, Барахлюш улип у дно корзини. Звуки, які він відтворює, нагадують шарудіння комах, а тому він сподівається, що вони нікого не зацікавлять. Та ні, чиясь увага їх не омине. Упир почав прислухатися. Таке шарудіння збуджує його апетит, він обожнює смажених комах, особливо якщо їх не просто обсмажити, а втопити в киплячій олії, як шматочки картоплі фрі. Уважно прислухаючись до тихого шарудіння, він наблизився до сховку юного принца. А той, помітивши тінь, яка насувалася на нього, ще гучніше заклацав зубами, ризикуючи видати себе з головою. Але дідусь перепинив Упиреві шлях.
— Ось, бери! Це те, що ти шукав, — сказав він. Протягуючи пляшечку. — Я слова дотримав, а тепер твоя черга.
Упир обережно взяв флакон і почав обертати його у свої скоцюрблених пальцях. Рідина янтарного кольору була схожа на мед.
— А як ти доведеш, що це саме той засіб? — спитав Упир, пильно зазираючи в Арчибальдові очі і намагаючись помітити в них хоч краплю лицемірства.
— Гадаю, ти читати не вмієш, але малюнки розрізняєш, — відповів дідусь, вказуючи на фігурки на етикетці.
Завойовникові не до шмиги, коли натякають на його невігластво. Арчибальдові лишень два кроки до загибелі — клешні Жахливого У мимохіть заворушилися, ніби хотіли зімкнутися на дідусевій шиї. Та У опанував себе і взявся вивчати малюнки. На етикетці намальовано фігурку з пляшечкою, потім фігурку, яка випиває рідину з пляшечки, і, нарешті, та сама фігурка, тільки вже велика — навіть уся не помістилася… Треба бути стовідсотковим тупицею, щоб не зрозуміти призначення рідини з пляшечки!
А Темрякос уже виліз із вагона і повис на одному із понівечених вікон. Він щосили гукав:
— Батьку! Батьку! Сюди! Це я, Темрякос!
Упир чув якийся писк, у якому вгадувалися слова, що повертали його в минуле життя.
— Це я, я, твій син! Я живий! — смикаючи руками й ногами, репетував Темрякос, ризикуючи зірвати голос.
Цього разу батько його почув і почав шукати поглядом: звідки ж лунає те дике волання? Переконавшись, що його позивні досягли мети, Темрякос став швидко мізкувати, яким чином показати батькові своє місцеперебування. І йому спадає на думку несподіване рішення: він ухопив меча і кинув його в бік Упиря. Меч прохромив щоку Жахливому У. Подивувавшись сміливому комарикові, який нахабно його вкусив, Упир, помацав рукою щоку і наштовхнувся на меча. Схопивши його двома пальцями, він висмикнув залізне жало і підніс ближче до очей. Завойовник подивований: цього меча з написом на лезі він подарував синові, коли тому виповнився рік. І цю зброю він упізнав би серед тисячі мечів.
Упир пильним поглядом обвів усю кімнату, але марно.
— О, сто чортів! Невже він нічого не зрозумів? — з відчаю вигукнув Темрякос.
Кого ж шукав Упир? Темрякоса чи тих, за ким гнався його синок? У здогадався, що син його не потрапив би сюди просто так, а лишень переслідуючи своїх одвічних ворогів Артура та Селенію, які, певно, також полювали за пляшечкою. Упир підійшов до полиці й уважно втупився в простір між книжками. Помітивши, що насувається моторошна тінь, Артур і Селенія поволі відступили за книжки. Жахливий У примружив очі і так напружив свій зір, що помітив наших героїв.
— О, тільки не це! — застогнав Барахлюш, спостерігаючи за Упирем.
— О, йєс! — вигукнув Темрякос, зрозумівши, що свого досяг.
Ставши в бойову позу, Селенія виставила вперед свого меча. На лихо, щоб утекти з цієї мишоловки, треба бути хоча б чарівником Мерліном. По-сатанинськи посміхаючись, Упир уже простягав свої кігті до мініпутів, але в цей час Арчибальд вирішив поставити на місце свою сьому книжку. І наші друзі опинилися у вузькій щілині між стіною і книжкою.
— Ти маєш усе, що хотів, Упиряко! А тепер я прошу тебе піти з мого дому, бо ж ти сам це обіцяв! — сказав дідусь.
Жахливий У хотів сказати своєму противнику, що його внук ховається за спиною, затиснутий між книжками. Але тоді Арчибальд щось вигадає і порятує Артура! Тому він уважає за потрібне проковтнути язика, виносячи в лапах свій скарб. Він ще матиме можливість повернутися сюди зі своїм новим військом і знищити цю халупу разом із мешканцями.
До того ж двобій сьогодні був би нерівний, а значить, він би мав лиш половину задоволення.
Розвернувшись, Упир пішов до дверей.
— Тату?! — прошепотів Темрякос, протягуючи руки до батька, який знову його покинув напризволяще.
Темрякос хотів кричати, але з його горла не вилетів жоден звук, ніби й голос зрозумів, що Упиря нізащо не спинити.
Арчибальд також вийшов із кабінету і старанно замкнув за собою двері.